Текст книги "10 слів про Вітчизну"

Автор книги: Олексiй Чупа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Жах.

– Напевно.

Вони вже підійшли аж до входу в храм, звідти лунали молитви, усередину вливалися потоком люди. Багато молоді, багато й старших. Роману здалося, що він знову десь удома. Кохановська помітила його усмішку й спитала:

– Що? Батьківщину згадав?

– Ага, – кивнув Роман. – Я релігії хоч і не визнаю і не люблю, але, щоб батьків не ображати, ходив із ними до церкви на Різдво й Великдень. Такий собі, знаєш, ритуал родинний. Це, здається, перше Різдво, коли я їх не побачу.

Кохановська, яка сама поведена була на ритуалах, ствердно захитала головою: аякже, розумію-розумію. Сонце вже майже сховалося, увімкнули ліхтарі, від чого круки на деревах довкола церкви здавалися ще чорнішими й страшнішими. Незабаром мала з’явитися перша зоря, себто розпочатися служба, і Аґнєшка, узявши Романа за руку, потягла його всередину.

У великому й високому приміщенні, щедро розписаному й оздобленому фресками, тлумилися люди, – яблуку ніде було впасти. Роман хотів був щось запитати, але Аґнєшка штовхнула його ліктем, мовляв, по виході поговоримо. З бічних дверей вийшов священик, і почалися нескінченні молитви, мантри та вклякання.

Роман не розумів церкви. Скільки себе пам’ятав, у нього ніколи не було переконаності в тому, що релігія насправді слугує мостиком між людьми і якоюсь вищою силою. Коли був маленький, ставився скептично, пізніше сам міг аналізувати факти й події і сповнився презирства до релігії. Його почали дратувати всі ці архаїчні ритуали, вгодовані служителі й покірні, як вівці, парафіяни. Остаточним аргументом на користь неприйняття церкви для нього стало те, що кілька батюшок із найближчих храмів у молодості займали якісь там значні посади у комсомольських організаціях, а один навіть устиг побути членом Компартії, а потім агітував на користь нинішнього президента, від одного вигляду якого Романові хотілося вити. А коли до їхнього тихого скверика неподалік від будинку нагнали вантажівок та робочих і, знищуючи дерева і асфальт, розгорнули невідомо ким дозволене будівництво храму, він мав уже абсолютно чітке уявлення про те, що відбувається, і одним із перших вийшов на протест, а потім став активним учасників знесення будівельного паркану й бійок із міліцією та попами.

Святі отці приходили до них, завбачливо залишивши за рогом, на парковці, свої БМВ та «рено», і преподобною ходою, хилячись додолу під вагою священних кендюхів, наближалися до протестувальників. На розгромленому будівельному майданчику їх зустрічали наїжачені активісти.

– Що вам, отче? – підозріливо-лагідно зазирали вони в очі служителю культу. Той, трохи ошелешений ввічливим прийомом, знизував плечима.

– Та ось, – казав, – вийшли якісь безбожники, заважають церкву будувати. Але щось я не бачу тих грішників.

– Отче, гріх нині інше обличчя має, ніж колись, – єхидно всміхався йому Роман. – Ви довкола роздивіться добряче.

– Нічого не бачу, нема халамидників, – відповідав батюшка, обернувшись, мов важка неповоротка планета, довкола власної осі.

– А під ноги гляньте, святий отче, – ширше розпливався в посмішці Роман, і за його спиною починали хихотіти мешканці прилеглих будинків.

Батюшка розгублено дивився собі під ноги й наштовхувався поглядом на весняну калюжу, що була між ним та протестувальниками й починалася біля носака його лівого черевика. У воді відбивалося спантеличене й гладке лице, живіт, що видавався далеко вперед, і похмуре березневе небо, у якому, як не старайся, отець Микола не зміг би розгледіти своє безпосереднє начальство, закрите важкими, насупленими хмарами.

– Ааа, ось ти де, грішнику! Жартувати надумав зі святим отцем?! – Лице священнослужителя прохоплювала грізна гримаса, з очей починали стріляти заздалегідь приготовані блискавки, він витягав з-під ряси важкий золотий хрест і рішуче насувався на Романа.

– Ви, святий отче, дарма біситесь. Тут дерева стояли багаторічні, дитячий майданчик був прекрасний, галявинка для вигулу тварин, лави стояли. Де це все? – спитав він отця Миколу, розводячи руками.

За місяць сквер перетворився на смітник, каруселі й лави будівельники висмикнули із землі першого ж дня, коли громадськість лише приходила до тями від цього варварського набігу, а половину дерев спиляли вночі, коли ще не було організовано нічну варту. Отець Микола теж роззирнувся навкруги й гримнув:

– Така воля Божа! Тут потрібен храм, вами диявол оволодів!

– Отче, охолоньте, у нашому районі храмів уже чотири стоїть, а лікарня одна. А дитяча лікарня хоча і є, але вона не працює. Подумайте над цим у вільний час, добре? А ми вже якось самі зі своїм дияволом розберемося, без вас, гаразд? – Тепер Роман насувався на священика, і той задкував, зачерпуючи до своїх черевиків брудну воду.

– Покайтеся! Покайтеся, грішники! – Отець Микола заледве не завивав, панічно думаючи, що понтові шкари марки «Berluti» вже сьогодні можна винести на смітник після такої виправи по весняних багнищах. – Комуністи нас травили сімдесят років, і досі не вивітрилося це прокляття з людей! – використав він останній аргумент, знаючи, що комуністів ненавидять усі, навіть ті, хто за них голосує.

– Коляне, привіт! – замахав йому хтось правицею з натовпу. – Ми з тобою разом були комсоргами в старших класах! Пам’ятаєш мене, муділа?

– Ааааа! – уже з розпачу заволав батюшка.

– Так ви, святий отче, партійний?! – зовсім уже театрально кинув у нього Роман вороб’янінською реплікою, і натовп у партері, за його плечима, переможно зайшовся диявольським реготом.

Привиди атеїстичної молодості виросли перед очима отця Миколи, і він, уже в цілковитому відчаї розвернувшись на сто вісімдесят градусів, побіг до своєї автівки, а за спиною лунали радісні й тріумфальні вигуки. Руки йому трусилися, а в голові білкою стрибала неприємна думка, що сьогодні доведеться говорити зі своїм босом, зізнаватися в провалі й випрошувати на допомогу собі бригаду пацанів, аби розігнати безбожників і довершити святе діло. Ясно, що цих грішників вони рано чи пізно виб’ють зі скверу, але ж це простій, неустойка, зрив контрактів на будівництво і можлива втрата обіцяного наступного духовного сану та затишної парафії десь у глибинці матінки Росії, де холопи не такі агресивні. «Довбані хохли, прости, Господи», – вилаявся Микола, всідаючись до свого БМВ і заводячи мотор. Біло-жовто-чорний імперський прапорець колихався під лобовухою, [5]5
  Лобове скло ( суч. жарг.).


[Закрыть]і в машині солодко пахло ладаном.

Служба тривала вже декілька годин, і якби Роман не поринув у нескінченні спогади про свої стосунки з представниками Бога на землі, то знудився б набагато швидше. Але йому перед очима пропливали обличчя знайомих набундючених попів, грізні й хитрі, линули силуети вірян, що довгими караванами тягнуться до храмів на свята, звозячи автівками та кравчучками свій скарб, аби батюшка побризкав його водою, і вірячи, що це врятує від диявола. Час від часу йому ставало смішно, і він ледве стримувався, аби не осквернити склепіння храму реготом під час служби на честь народження Сина Божого.

Аґнєшка знудилася першою. Роман знову був поринув у спогади, але відчув, що його силоміць витягують із них, при цьому дряпаючи кігтями зап’ястя. Кохановська вчепилася йому в руку й волочила крізь юрмище православних поляків на вулицю. Натовп був доволі щільний, і битися об чиїсь плечі вони перестали, лише минувши Віленську площу. Тут Кохановська закурила й спокійно попрямувала вулицею. Роман слухняно пішов слідом за нею. Судячи з напрямку, вони знову йшли до того бару, де були останнього разу. Але вже на наступному розі Аґнєшка раптово звернула праворуч, пірнула в браму, тоді так само зненацька зупинилася, роззирнулася довкола і, вхопивши Романа за руку, миттю затягла його в низенькі двері в стіні, непримітні й розбиті.

Сходи спершу вели донизу, потім угору, і менше ніж за хвилину вони випірнули з коридору на невеликий, обмежений зусібіч цегляними стінами квадратний майданчик. Тут було тихо і ясно від снігу. Десь над ними, на висоті кількох поверхів, пробивалося слабке жовте світло, вочевидь, із вікон будинку, але самої будівлі не було видно. У віддаленому кутку, займаючи мало не чверть усього квадрата, стояла стара карусель, засипана снігом, у вибоїнах у стіні сиділи голуби. Десь нагорі відчинилася кватирка й залунала тягуча музика.

– Просто тобі пост-рок якийсь, – вирвалося в Романа. Він намагався не дивуватися щоразу дивнішим місцям, куди заводила Кохановська, але не дивуватися не виходило.

– Що? – не зрозуміла вона. – Що таке пост-рок?

– Неважливо. Що це за місце таке дивне? – запитав він в Аґнєшки.

– Місцеві називають це «мішок». Прага – дуже давній район, колись навіть окремим містом була, під час німецької окупації постраждала не так сильно, як стара частина Варшави, центральна, ну й відповідно тут багато порівняно давніх будівель. Місце, де ми зараз, – це залишки старого дитячого майданчика.

– Я бачу, – Роман скосив очі на занедбану карусель.

– А при комуністах був тут один будинок, він обвалився, ну й посеред дитячого майданчика побудували стіну, щось типу опори, ось і все. А вікна під’їздів, які до того часу виходили на цей бік, теж заклали цеглою. Відтоді цей шматочок подвір’я просто забутий. Я тут бувала безліч разів і нікого ніколи не бачила, як і слідів чийогось перебування.

– Дивно.

– Так, дивно. Ось такий архітектурний апендикс. Сюди є лише один вхід – через двері, які всі вважають покинутими і забитими.

– І вихід, значить, теж.

– Кмітливий хлопчик, – всміхнулася йому Кохановська.

– І що далі? – зніяковів від її усмішки Роман. – Що ми тут робитимемо?

– Та постоїмо, поговоримо трохи, потім підеш до своєї Оленки. – Роман ясно почув нотки невдоволення, але пропустив це повз вуха.

– Отже, що ти в мене спитати хотіла?

– Я взагалі-то сподівалася, що ти орієнтуєшся в тому, що там відбувається, бо для мене православні відправи – це суцільна загадка.

– Трохи орієнтуюся, може, чимось допоможу. – Роман розвів руками. – Чекай, а ти що, хочеш зрозуміти таємниці служіння церкви східного обряду?

– Можливо, – зам’ялась Аґнєшка.

– А нащо воно тобі?

– Я подумала, що, оскільки пишу книгу на основі твого типажу, мені бажано б знати про тебе та й про українців узагалі якомога більше. Хай би як ти ставився до віри, не можна заперечити, що вона – важлива складова внутрішнього світу людини! Я чула, що українці дуже побожні люди.

– Так, погоджуюсь. Щоправда, я акцентую твою увагу на тому, що в моєму розумінні релігія й віра не мають нічого спільного.

– Ну, як це нічого? Ідеться про Бога, ти б не перегинав палицю!

– Ні, це лише зовнішнє. Про Бога йдеться, якщо говорити про віру. Якщо про релігію – ідеться про владу над розумом. Ось і вся різниця.

– Гаразд. Я тебе щодо самого перебігу служби хотіла спитати. Що це за мова була, якою служіння велося? Я ні слова не зрозуміла, думаю, що всі присутні також.

– Це старослов’янська. Давня книжна мова, якій тисяча років.

– І нею моляться? Чому не сучасною – кому яка ближча?

– А у вас хіба не латиною ведуться служби, ні?

– Можливо, десь і латиною, я лише на польських буваю.

– Можливо, православна церква і визнає служіння національними мовами, зокрема ось українською. Але це не поширене явище; наскільки я знаю, більшість послуговується мертвою старослов’янською.

– Ага, зрозуміло. Але в чому тоді сенс ходіння до церкви для парафіян? Вони не повторюють молитви за священиком, бо молитви виголошуються невідомою їм мовою, не беруть жодної участі в службі, нічого такого. Вони просто кажуть «амінь», хрестяться й кланяються. Або стоять навколішки кілька годин поспіль – ось те, що я побачила.

– Аґнєшко, Аґнєшко, – Роман підвищив голос, від чого голуби прокинулись і зірвалися вгору, мов шрапнель із дула гармати. – Це тобі не демократичний в обрядах католицизм, це диктат православної церкви, яка від тебе вимагає лише покори – і нічого більше. Їм не йдеться про те, аби прихожани їх розуміли. Так навіть краще – сліпа довіра чи покора, кому як більше подобається. Тоді й питань не виникає у вірян. Вони дивляться на батюшку, слухають його, повторюють за ним рухи й «аміні», вони безголосі й слухняні – у цьому їхня основна цінність для церковних функціонерів. Я бачу це саме так, бо глибоко розчарований у церкві. Розумієш, про що я?

Кохановська, слухаючи Романа, відійшла від нього на крок, немов побоюючись, що в нього з неба зараз поцілить блискавка і її зачепить також. Як добропорядна католичка, вона вважала, що подібні слова стають автоматичним абонементом у пекло незалежно від того, хто ти і що робив упродовж свого життя. Її довго і вперто вчили не грішити, пізніше вона зрозуміла, що грішити-таки можна, лише треба вчасно покаятися. А цей, дивіться, стоїть, оскверняє ім’я Боже, а йому нічого й не сталося досі, навпаки навіть – розпалюється ще більше, стає захоплений і прекрасний, в очах з’явилася пристрасть, у жестах – переконливість.

– Тобі дуже пасує пристрасть, Романе! – сказала вона, використавши паузу в промові, від чого той збився з ритму, слова миттєво зів’яли й затверділи, перестали пружно битися в стіни довкола них і злітати в безкінечне варшавське небо.

– Що? – тільки й зміг він відповісти.

– Я кажу, ти аж інший стаєш, якщо говориш на цікаві тобі теми, дуже пристрасний, – пояснила Аґнєшка.

Вона ще не бачила його таким гарним, як у цей момент, коли йшлося про речі, що йому по-справжньому небайдужі, що сиділи в нього всередині, мов скалка, яку ніяк не витягти.

Запала тиша, чути було лише музику згори і шкварчання чергової сигарети Кохановської.

– Проте ти визнаєш якусь вищу силу, правда? – поцікавилася Аґнєшка.

– Так, визнаю. Але я глибоко переконаний, що кожна людина має свій власний шлях до Бога, який мусить пройти без копняків і ударів священиків. А тим більше – без ошийника й повідка церкви. Те, що ти бачила сьогодні, називається рабством. Католицизм, наскільки мені відомо, такого давно вже не пропонує. А православ’я останнім часом ніби й не зобов’язує вірити в посередництво церкви між людьми й Богом, але за те, що маєш власні думки щодо адекватності цього посередництва, можна отримати реальні проблеми. І вони мають мало спільного з дискусією про віру. У нашій країні це взагалі поширена практика вирішення питань. Вона називається «добровільно-примусово».

– Добровільно-примусово?

– Так.

– Мовою літературних термінів це називається оксиморон, коли в одному явищі заради художнього ефекту поєднують непоєднуване.

– Ммм, наприклад, гарячий сніг?

– Так, цей приклад усім перший спадає на думку, коли йдеться про оксиморон. Але існують набагато витонченіші й цікавіші. Лагідний вбивця, учорашнє завтра і так далі.

– Добре, я зрозумів. Цікаво. Ну так от, у нас більшість питань вирішується в добровільно-примусовому порядку. Тобто коли тобі пропонують заздалегідь підготовлені умови, а ти обираєш, підкоритися їм добровільно чи примусово.

– Тобто фактично обираються не умови, а спосіб, яким ти з ними рано чи пізно погодишся? – повільно проговорила Аґнєшка.

– Точно! Краще й не скажеш!

Роман відверто зрадів такому влучному формулюванню й навіть заплескав у долоні, мов дитина. Короткі й лункі, мов постріли, звуки злетіли догори й розчинилися в небі.

– І окрема тема, якщо церковний апарат і апарат державний домовляються й стають бізнес-партнерами. Починають спільно витискати з людей гроші й залишки непокори.

– Та від початку історії людства не було жодної держави, яка не підтримувалася б церквою. І церква багато в чому залежить від держави.

– Це точно, так. Але нормальні країни якось балансують, знаходять компроміси, і врешті люди живуть нормально й спокійно. Церква сама по собі не страшна, правда ж? Ну, анафема, гаразд. Але гарантії того, що загробне життя існує, немає. Тому людина їсть, подорожує й кохається під анафемою так само легко, як і без неї. Це справа вже персонального сумління й нічого іншого. Держава теж. Для того, аби бути покараним законом, треба зробити щось, що не вкладається в загальноприйняту систему цінностей. Хуліганство, крадіжка, убивство, шахрайство. Але коли до цього цирку з прокляттями від імені Бога долучається державний апарат із його карним кодексом, пенітенціарною службою й проплаченими засобами масової інформації, то будь-яке слово стосовно того, що хтось перегинає палицю, робить тебе не ворогом абстрактного і далекого Бога, а персональним недругом уряду країни. І те, що у твоєму конкретному випадку Конституція дає тобі право свободи слова й совісті, уже не цікавить нікого, бо коли церква бере участь у «розпилі» грошей, ці два надзвичайно важливі пункти забуваються, наче їх і не існувало. А це вже смердить інквізицією, чи не так?

– І що, в Україні все так погано? – нажахано дивилася на розбурханого Романа Кохановська. – Я не помітила цього, коли жила у Львові.

– В Україні, як на мене, стерпно. Але в нас є чудовий сусід, який нам нав’язливо експортує все, починаючи від цукерок і завершуючи поглядами на стосунки з Богом.

Кохановська на знак справжньої, братської любові до згаданих сусідів похмуро кивнула й запитально подивилася на Романа.

– То що далі? Що буде далі?

– А мені звідки знати? Я ніхто, я утікач, причому доволі незграбний, раз уже розгубив на півдорозі всі свої пожитки. Але сподіваюся, цей експорт припиниться невдовзі. Як на мене, він Україні приносить більше шкоди, аніж користі. А якщо ні, то за якісь років десять в Україні кидатимуть до в’язниці навіть за найменший вияв непокори, а не за танці, влаштовані на олтарі. Усім же відомо, що виконавча влада в колоніях завжди жорстокіша й безглуздіша, ніж у центрі.

– Так?

– А ти хіба не помічала? Це називається «синдром вахтера». Показує, що навіть маленька влада рідко міняє людину в кращий бік.

– Хм, цікаво. Почитаю щось про це у вільний час. Аґнєшка дістала з торби нотатник і зробила собі позначку, аби не забути.

– Але чекай… ти казав про танці в храмі. Це ти про тих ідіоток, які влаштували балаган у церкві в Москві? Я дивилася на YouTube, це жахливо!

– Про них теж, так. Як на мене, їхня найсерйозніша провина в тому, що вони не вміють ані танцювати, ані співати, ані грати на гітарах. Вони це роблять насправді жахливо, визнаю. Хоча вони ж панки, що з них узяти? Але їхня геніальність у тому, що вони навіть із такими мінімальними вихідними даними показали світові, що Бог, якого так наполегливо піарить православна церква, живе не по-християнськи. Він не знає, що таке прощення, він абсолютно несамокритичний, а відсутність самокритики – це риса людей, які далекі від самодостатності. До того ж він нетерпимий і закомплексований і всупереч християнській моралі не підставляє своєї другої щоки, а валить того, хто скаже йому слово, не узгоджене зі сценарієм, на підлогу й добиває молотком правосуддя.

– Ти якось це все описуєш дуже похмуро й однобоко.

– Не більш однобоко, ніж ти мені два тижні тому розказувала про кохання, яке можна зобразити елементарними графіками, чи не так?

– Я тобі про кохання казала, як я його розумію! – скрикнула полька.

– А я тобі кажу те, що думаю про церкву.

– А як тобі таке: вони наплювали на людську віру!

– Ні! У тій пісні жодного слова поганого про віру нема! Вони наплювали на церкву, яка викачує з людей гроші! На релігію, яка туманить їм голови!

– Себто ці дурепи намагалися відкрити простим людям очі, а люди їх заплювали?

– Щось на зразок того. І повір, кількість тих, хто їх заплював, поки що приблизно дорівнює кількості тих, хто з них витирав оці плювки. Але тут ми знов-таки кажемо про втручання держави. Мітинги на підтримку дівчат розганяли не загони з паламарів, а бійці спецпідрозділів. Людей не в церковні пивниці, повні вина й золота, кидали відбувати адміністративні покарання, а в справжні тюрми, які є державною власністю.

– Ну, може, ти в чомусь і правий… – нарешті набридло сперечатися з Романом Кохановській.

– Ті, хто каже правду, Аґнєшко, рідко бувають зрозумілі середньостатистичним людям, особливо якщо дійсність формується невпинною й добре прорахованою брехнею, а правду висловлено в такий різкий спосіб. Християнство саме так і починалося – з переслідувань та цькування тих, хто ніс правду і світло, хіба ні? Можливо, це новий виток спіралі, якийсь початок очищення. Я так сподіваюся.

– Ага, – пожвавилася Аґнєшка. – Ти не проти релігії! Тобі не подобається стан, до якого вона еволюціонувала! У випадку з християнством – за дві тисячі років.

Роман підняв на неї очі й замислився, добираючи слова. Високо над ними завмерло темне небо, голуби повернулися до цегляного мішка, усівшись тепер на каркасі каруселі, і туркотіли в порожнечу перед собою, від чого повітрям котилися, відбиваючись від стін, дрібні вібруючі хвилі. Аґнєшка перебирала витонченими пальцями в кишені іриски й монети, примішуючи до загального містичного звукового тла нотки буденні та легко ідентифіковані. Роман попросив у неї сигарету й на здивований погляд відповів, що, мовляв, важко не запалити в такому чудернацькому місці.

– То ти все-таки палиш? – перепитала Кохановська.

– Ну, як тобі сказати, – Роман затягувався явно із задоволенням, мружив очі так, що Аґнєшка на мить навіть згадала про свого Пілсудського. – Узагалі-то я не палю, але часом можу викурити цигарку або навіть пачку, або кілька місяців палити, а потім перестати. У мене не формується залежності.

– Ой, я заздрю тобі трошки. Я ніяк не можу покинути, хоча останнім часом палю набагато рідше, вкладаюся в десять штук на день, а то й менше буває.

Вона знизала плечима й теж дістала собі покурити, легким невловним рухом вихопила з Романових уст його сигарету й підпалила від неї, занурившись у легку сиву хмарку.

– Ти не кидай зовсім, добре? – Роман прийняв назад із її рук свою цигарку, на одну випадкову мить торкнувшись мізинцем теплих рухливих пальців.

– Чому? – поцікавилася Кохановська, зауваживши цей дотик як щось очікуване й жадане, випадкове, але солодке.

– Не думав, що колись таке взагалі скажу, тим більше жінці, але, Аґнєшко, тобі дуже пасує паління. Ти смачно куриш, аж самому хочеться. Був у мене колись один знайомий, так він би неодмінно сказав, що треба зняти про те, як ти палиш, короткометражку.

– Романе… – тільки й видихнула вона і, несподівано нахилившись до нього ближче, втулилася обличчям йому в плече, ловлячи запахи й думки, відчуваючи навіть через светр і куртку, як у нього пульсує артерія на ключиці.

– Хей, ти чого, Аґнєшко? – Роман усміхнувся цьому вияву емоцій і завмер, не рухаючись, аби їй у тому притулянні було якомога зручніше. Голуби на каруселі теж замовкли й уп’ялися в них поглядами. – Що таке? Усе гаразд? – перепитав Роман, торкаючись її плеча.

– О так, усе цілком добре, – відповіла Аґнєшка, знову виструнчуючись і дивлячись йому в обличчя. – Ти мене зараз дуже зворушив. Неймовірно сильно й абсолютно зненацька. А мене дуже важко зворушити, Романе.

– Мене теж важко, – з розумінням усміхнувся він. – Ми ж покоління циніків.

– Та які ж ми циніки? Один у кохання вірить, інша – у Бога.

– Бог – це кохання, – сказав Роман кудись їй над вухом. – Десь колись почув цю фразу. Вона мені дуже подобається, хоча одного зі складників я не розумію й не люблю.

– Це має бути з Біблії, я також її пам’ятаю.

– Гаразд, хай буде з Біблії.

– Але менше з тим, – повернулася Кохановська до свого несподіваного зворушення, – ти мене зараз наче з ніг звалив. І до того ж це був найкращий комплімент, який я чула на свою адресу.

– Серйозно? – здивувався Роман. – І що ж у ньому такого хорошого?

– Те, що він стосується моєї поганої звички. Погані звички рідко згадуються в компліментах, ти вже мені повір.

– Вірю.

– Отже? – Тепер Кохановська дивилася на нього з очікуванням.

– Що?

– Ну, твій друг зняв би короткометражку. А ти? Ти б щось хотів?

– Наразі я б хотів тебе пригостити гарним чаєм. Мені здається, ти починаєш замерзати. – Роман узяв її руку у свою й зауважив, що пальці, які ще кілька хвилин тому були теплими, зараз на дотик як лід. – У тебе немає рукавичок?

– Немає.

– Візьми мої. – Аґнєшка не встигла отямитися, як Роман натягнув їй на неслухняні задубілі пальці свої рукавиці й усміхнувся тому, що вона зовсім не пручалася. – Давай, Кохановська, веди мене звідси до найближчого місця, де можна напитися чаю, – як наказ, пролунало у вузькому цегляному мішку.

– Ти не поспішаєш на квартиру? – поцікавилась Аґнєшка, опустивши очі.

– Усе гаразд, ходімо звідси.

– Чекай, мушу подумати, де тут є щось гарне неподалік. І вже за хвилину вони повернулися у звичайний світ, не обмежений жодними стінами, із небом безкраїм, морозним. Кохановська йшла тепер вулицею повільніше, Роман крокував пліч-о-пліч, часом дивлячись на усміхнений профіль у світлі празької вуличної ілюмінації.

– Чого всміхаєшся? – врешті не витримав він.

– Ти дуже турботливий хлопчик. Мені досі ніхто не давав своїх рукавичок. Це мило, правда, – відповіла Аґнєшка, намагаючись підлаштуватися під його темп ходи.

– Можливо.

– А ще ти дуже вміло зіскочив із теми, яка раптом стала для тебе незручна, – продовжувала вона.

– Це з якої?

– Що ти не проти релігії як такої, тобі не подобається, до чого прийшло православ’я.

– Нічого подібного! Не зіскочив! – запротестував Роман. – Ти цілком права, уся проблема для мене в тому, до чого дійшла в підсумку колись дуже світла й гарна ідея зв’язку між Богом та людиною, зокрема, що посередники стали багато на себе брати.

– Добре, на сьогодні більше про це ні слова! – тихенько засміялася Аґнєшка, ховаючи обличчя в шалику. – Ми прийшли, – раптом сказала вона, показуючи на вивіску якогось локалю. [6]6
  Закладу ( польськ.).


[Закрыть]

– Гаразд, ходімо, – відчинив їй двері Роман.

Це було дуже затишне місце з кількома старими масивними, але розрахованими на двох столами, де з динаміків лунала приємна музика й зі стелі лилося спокійне приглушене світло.

– Цього разу без пива, добре? – попросив Кохановську Роман.

– Гаразд, – усміхнулася вона, гортаючи невеличке меню. – Тільки чай, тим більше, що це мало не єдине місце в цій частині Варшави, де немає алкоголю.

– О, як чудово! – Роман відкинувся назад на спинку стільця. – Замов мені, будь ласка, звичайного чаю, але дуже міцного й дуже солодкого. І з лимоном.

Аґнєшка кивнула, а сама занурилася у вивчення меню. Роман спостерігав за нею, дивився уважно й навіть жадібно, на запас, знаючи, що ось мине кілька годин, а може, і менше, і вони знову розійдуться, а коли побачаться – невідомо. Він всотував у себе, мов губка, кожну з цих хвилин, сповнених спокою й звичайного життя – того, чого він давно вже не відчував з Оленою. Попри всі їхні почуття й стосунки, попри всю підтримку й розуміння, кожна хвилина разом несла на собі тавро інвалідності. Роман, само собою, давно до цього звик, але звичка лише притлумила біль і образу, і тепер, коли ті проривалися назовні, було ще нестерпніше. Він упіймав себе на тому, що дуже давно не спілкувався з нормальною, здоровою жінкою, він уникав їх, у зародку зарубуючи флірти колег по роботі та випадкових знайомих у великих ком – паніях. Уникав, підсвідомо розуміючи: коли стане лицем до лиця з тим, із кого струмує життєва сила, буде важко повернутися до тихого помешкання, де чекає Олена, якій неважливо, чи горить удома світло, чи ні.

А тут ось така чудернацька Аґнєшка Кохановська, такий неймовірний збіг обставин – і до життя Романа ввалилося безпардонно й грубо те, чого він уникав довгі роки, свідомо зводячи цілі китайські стіни моральних принципів та етичних обов’язків, сподіваючись боронити їхнє з Оленою щастя, доки вистачить сил. Ситуація могла бути небезпечною для стосунків з Оленою, але в цілому він усе контролював і, схоже, отримував від цього задоволення.

Аґнєшка, вдаючи, що вивчає меню, теж думала про контроль. І не думала навіть, а радше запевняла саму себе, що вона все тримає як треба, що все в порядку і що трусить її від холоду. Усе було геть не так! Справжня, пекуча пристрасть, а не тупа хіть, пристрасть, якої вона давно не чула в чоловічих голосах, турбота, якої вона мало отримувала в житті, зіграли з нею злий жарт, і замість вдячності думки заполонило зовсім інше. Трусило її від збудження, і жоден чай би тут не допоміг. Навпаки, Аґнєшці, чутливій до смаків і запахів, від чашки чаю в присутності Романа залило б медом низ живота. Тому вона так довго копирсалася в тонкій папці, шаруділа сторінками, вивчала обкладинку та інгредієнти кожного із запропонованих у меню напоїв, сподіваючись, що солодка дражлива хвиля відкотиться, розчиниться в повітрі й можна буде справді просто попити чаю з тістечком і поговорити, не боячись тут і зараз розвалитися на шматки від бажання. Але хвиля не відступала, хоча й не посилювалася, ставши їй поперек горла, застигнувши важким каменем і не даючи дихати нормально. Рукавички Романа лежали в неї на стегнах і били струмом.

– Усе, я обрала, – видихнула Аґнєшка, зрозумівши, що відтягувати вже нема куди, і, підкликавши дівчинку з-за шинквасу, зробила замовлення.

– Зігрілася трохи? – спитав Роман, і від його дбайливого тону Аґнєшці миттю стало гаряче.

– Так-так, дякую, Романе. Уже значно краще. – Вона почала копирсатися в торбинці, проігнорувавши його праву долоню, що за секунду до того лягла перед нею на поверхню стола долонею догори, мовби запрошуючи її торкнутись. Долоня полежала нерухомо кілька секунд, а потім, не отримавши дотику, зібралася в кулак і по діагоналі відсунулася на краєчок столу.

– Як просувається написання книги? – знову спитав Роман.

– Книги? – підняла Кохановська очі. – Узагалі-то мляво, але набагато краще, аніж було, хоча б тому, що процес рухається.

– Із сюжетом визначилась?

– Загалом так. У хід пішла одна з тих схем, через які ти мене принизив минулого разу.

– Вибачай, – зніяковів Роман. – Серйозно, не знаю, що на мене тоді найшло.

– Та облиш. Усе гаразд.

– Ну, і як це буде виглядати? – поцікавився він.

– Я тобі вже пояснювала. Я собі зробила каркас історії, і тепер намотую на нього нитками діалоги, описи, розповідаю про різні цікавинки з життя героїв. Я романтичних історій ніколи не писала, бо вони зі мною не траплялися, тому не знаю, чи правильно роблю. Багато беру з власного досвіду, можна сказати, що у всіх героях є багато мене. Таке собі фіксування роздвоєння чи навіть розтроєння, якщо ми вже кажемо про трьох головних героїв, рис характеру однієї людини.

– Себто, виходить, ти пишеш про себе?

– Я б так не сказала. Я дуже широко використовую те, що пережила за свої тридцять із хвостиком, а особливо за останні найбільш бурхливі десять років.

– А всі письменники так пишуть?

– Ні, – віджартувалась Аґнєшка. – Усі письменники п’ють алкоголь і зваблюють жінок, ну, або чоловіків, – кому що подобається, – і в процесі пишуть про це книгу.