Текст книги "10 слів про Вітчизну"

Автор книги: Олексiй Чупа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Пристрасть

Їхнє життя останніми днями мало відрізнялося від того, яким було раніше. Єдиний позитивний момент – Ромчик майже постійно був коло неї. Молодець він, одразу знайшов якусь роботу в незнайомій країні, не знаючи мови. Або просто пощастило. Кому за це дякувати? Богові чи, може, комунякам, від яких іще перед війною повтікали до Праги українські професори з родинами, а за ними потяглася й безліч безпритульного українського люду, і тепер їм трапився нащадок тих утікачів? З’явився ж звідкілясь хазяїн, який влаштував їм тут усе… Гріх було скаржитися, Європа їй подобалася.

Олена кілька хвилин тому випірнула з ватяної темряви в темряву гостру й чутливу, у якій любила бувати більше. Любила в ній плескатися, як у воді, отримувала неймовірну насолоду від звуків, запахів, дотиків і смаків. Насолода – це було ключове її слово. Кожен образ, що складався в голові, мав особливі риси, абсолютно не схожі на інші, і підсумком перебування в її свідомості повинен був мати насолоду. Маленьку, велику – байдуже. Коли щось не приносило відчуття солодкої невагомості, воно не вартувало уваги, і це треба було якомога швидше забути, аби не займало місця.

Оленка часто уявляла свій мозок у вигляді величезної шафи з перегородкою й полицями, де розкладено папірці з назвами того, що приносить їй насолоду. Значну частину місця на полицях займають написи прості і ясні, наприклад «морозиво – це смачно», «засмагати – це приємно», «слухати музику – це неймовірно», «лежати у ванній – це насолода», «секс – це прекрасно» і так далі. Значно менше займають нотатки, де описано різні речі і явища, які взагалі-то здавалися Олені неприємними, але перетворювалися на насолоду в присутності Романа або мали приємні наслідки: «хворіти на ангіну – це жахливо, але тоді Ромка не ходить на роботу і весь час біля мене», «вимокнути під дощем – це погано, але коли тебе витирають потім махровим рушником – це насолода». Найменші, найзатертіші й нечисленні аркушики із записками про речі, що не приносять насолоди, але які доводиться терпіти, запхані до найдальшого кутка й майже ніколи не трапляються під руки, але часом нагадують про себе, коли починаєш наводити лад: «я сліпа, і це назавжди», «мені буває страшно без причини».

Щоразу, перебираючи це все в тій умовній шафі, Олена впевнювалася, що з реальним становищем речей її, за великим рахунком, примиряє лише неодмінна присутність поруч Романа. І якщо він одного дня залишить її, вона утне собі вени вже до вечора. Вони часто говорили про це, й Олена завжди брехала йому, блефувала безбожно, стверджуючи, що він абсолютно вільний і може піти від неї будь-якої хвилини, але пояснивши їй, вона, мовляв усе зрозуміє. Брехня ця тривала з першого дня, коли вони почали жити разом, і була постійно повторювана, але, усупереч твердженню Геббельса, правдою від цього не стала. Олена до паніки боялася, що Роман її залишить. Але надалі грала ва-банк і поки що вигравала. Щоправда, про те, скільки всього вона передумала за кожну його навіть півгодинну відсутність, не знає ніхто. Урешті-решт страх став параноїдальним, часом аж паралізуючим. У кожному жіночому голосі на вулиці вона бачила його потенційну коханку, кожен сторонній запах на Романовій сорочці розкурочував [3]3
  Псував, ламав ( суч. сленг.).


[Закрыть]їй усе всередині, і дійшло до того, що Олена почала бачити у своїй непроглядній темряві загрозливі кольорові плями. «Це нерви», – вирішила вона, і, скориставшись погіршенням політичної ситуації в Україні, вмовила Романа виїхати в Європу, хоча б тимчасово, утішаючи себе надією, що там йому не буде з ким зрадити, не буде в кого закохатися й не буде куди від неї піти.

І ось вони в Європі. Чехія смакує їй несамовито. Роман, такий звично лагідний і турботливий, завжди поруч. Плями в очах зникли, і Олена знову занурилася у свою звичну темряву, але солодшу в мільярди разів, бо з неї, мов насосом, висмоктано гнилизну страхів.

Зима в Празі спокійна й розмірена. Олена щоранку чує круків на підвіконнях і дзвони на церквах неподалік. По католицькому Різдву і Новому році з міста виїхали всі туристи, залишивши чехів відпочивати від своїх всюдисущих фотоапаратів і нахабних пик. Роман водить її гуляти Прагою, вони багато ходять і часто п’ють каву або вино. Розповідає їй про все, що бачить. За його словами, Прага неймовірна, і Олена вперше за дуже довгий час сумує, бо не бачить красу довкола.

Узагалі прикрість від того, що вона сліпа, майже вивітрилася, час від часу лише нагадуючи про себе, але не різко, цілком стерпно. Давно колись, у ранньому дитинстві, та й потім теж її дуже пригнічувало те, що вона перестала бачити. Олена гостро відчувала свою неповноцінність. Висновок про те, що вона не така, як інші, що інші кращі, прийшов до неї якось несподівано й незалежно від бажання. Одного дня Олена зрозуміла, що якщо хтось говорить про якісь кольори, про які вона не має уявлення, то він їх бачить, більше того, якщо для кольорів існують назви і все таке інше – їх бачить переважна більшість людей. А вона не бачить. Не всі люди сліпі, сліпих нікчемні одиниці, краплинки в загальному морі, але вона є однією з таких краплинок. Після того депресія довго не полишала. Олена провисла в повітрі, як обірваний дріт, і ні на що не реагувала. Батьки зусиллями психологів і своїми власними ледве витягли Олену з цієї ями, поклавши на її гарний настрій цілі статки й кілька кладовищ нервових клітин. Вона пручалася, непритомніла і знерухомлювалася в кутках, ховаючись, як равлик у мушлі, і годинами ні на що не реагувала. Усі тільки й робили, що розпачливо хитали головою, а батько відпоював матір валер’янкою. Але з часом гіркота згладилася й Олена змирилася. А потім поруч з’явився Роман, і вона поступово майже абсолютно збайдужіла до цієї своєї вади.

Дуже рідко тепер Олена шкодувала про свою сліпоту. Наприклад, тому, що не може бачити коханого, і не знає, як він виглядає. А це було важливо, що не кажіть. І хоч Роман за час їхнього знайомства, певно, мільйони разів розповідав їй про свою зовнішність; як умів, описував риси лиця й статури, шукав аналогії, зрозумілі Олені, потоки цих слів не коштували б і десяти секунд, упродовж яких вона могла сама його роздивитися. Щоправда, відтоді, як вони стали близькими й можна було торкатися його, бажання бачити Романову зовнішність також притлумилося, несподівано нагадуючи про себе тягучим болем під ребрами лише в особливо сентиментальні моменти.

– Ти кохаєш мене? – питала Олена.

– Кохаю, – відповідав Роман.

– А звідки мені знати, що це правда? – Вона жартівливо морщила носа.

– Хоча б з того, що я уважний до всіляких дрібничок і можу вгадувати твої бажання.

– Ану ж бо!

– Ти зараз хочеш чаю. Ти сама не помічаєш, але коли ти хочеш пити, твої руки займають різні позиції. Якщо молока, вказівний і середній пальці лівої руки погладжують скроню, якщо соку, ти притуляєш тильний бік долоні до шиї, якщо кави, твої руки лежать на стегнах, а коли хочеш чаю, однією з рук обіймаєш сама себе за плече. Я давно поставив чайник, зараз має закипіти.

І справді, у глибині їхнього празького помешкання починав свистіти чайник, Олені солодко зводило низ живота від його турботи, і вона здивовано підіймала брови.

– Ти, як завжди, правий. Обожнюю тебе! Так, мені хочеться чаю, коханий.

А коли Роман, поцілувавши її в носа, виходив до кухні, зараховувала до довжелезного переліку брехні пунктик, який нічого, власне, і не вирішував. Роман знову не вгадав, та й майже ніколи не вгадував, але Олена фактично завжди вдячно підігравала, знаючи, з якою увагою він до неї ставиться. Вона зараз думала про прогулянку і про якусь кав’яреньку, одну з тих, до яких вони вже заходили за час, що тут мешкали. А він їй – чай. Хоча, власне кажучи, чому б і не чай, головне, аби він був поруч. Роман повертався з тацею, на якій подзенькували білі чашки й керамічний чайничок, шматочок лимона і нарізаний духмяний сир. Ставив це все обережно на старий журнальний столик, розливав напій, від чого в повітрі з’являвся терпкий присмак, і сідав поруч. А Олена втулялася йому носом спершу в щоку, потім у шию, а далі, розстібнувши верхні ґудзики сорочки і відсунувши тканину з плеча, – в теплу ключицю, затим пролазила долонькою під одежу й валила його на канапу.

Чай зовсім вистигав у чашках і вкривався тонкою плівкою, терпкий аромат вивітрювався, поки вони кохалися, дражливо вислизаючи з пазурів одне одного лише для того, аби за мить повернутися і вчепитися зубами й кігтями ще сильніше, аж поки хтось із них знеможено не обм’якне, розкинувши руки. Вони жили в Празі вже одинадцять днів і тільки те й робили, що кохалися, роблячи перерви на їжу, вино й душ, а трохи довші – на прогулянки, слухання музики й сон. Олені солодко болів майже кожний клаптик тіла, але разом із тим вона задоволено помітила, що кудись зникла незначна рихлість на стегнах і животі, яка була схвилювала її кілька місяців тому. Тіло налилося соком, стало пружним і голодним, шалено реагуючи тепер на кожен дотик, дослівно – на кожен, навіть якщо він не має ніякого еротичного підтексту. І вона використовувала цю свою невичерпну жіночу хіть на повну, викохуючи Романа там, де зловить, вимотуючи його й випиваючи до останньої краплі. Але він теж тримався молодцем і часто виходив переможцем із їхніх битв під ковдрами. Коли Олена майже припиняла дихати й зовсім переставала рухатись від задоволення, переможно залишав її, нерухому, лежати, а сам робив каву-чаї, приносив їх до кімнати й знову заходився пестити, від чого Оленчине серце, яке ще не встигло відійти від попереднього оргазму, різко стрибало вгору, застрягнувши в трахеї й повністю перекриваючи їй кисень. Чай знову холонув, попри те, що атмосфера у квартирі була розпалена і волога.

У Празі Олена зрозуміла, що можна вмирати не лише на час сну, коли темрява стає ватяна й глуха, але й на короткий час, коли Роман виходить із неї, безсилої, з тим, аби повернутися за кілька хвилин. Ця смерть була бажана й близька, вона прагнула її й часто отримувала, таким чином поступово просочуючись на той бік життя, звикаючи до солодкого небуття, у яке колись пірне з головою. І всі ці психологи, яким її показували свого часу, збожеволіли б від усвідомлення того, як вона з допомогою коханого боролася зі своїми страхами і, щиро кажучи, робила успіхи. Роман виганяв із неї всіх демонів, що, одного разу впущені, сиділи тепер у ній, мов голуби на фронтонах університетських будівель і величних храмів, туркочучи на всі лади і створюючи такий галас, що треба було час від часу волати, аби перекричати їх. І Олена волала, не ховаючись і не соромлячись, кричала від насолоди. І від кожного раптового скрику ці демони в личинах птахів зривалися з насиджених місць, перелякано тріпочучи крилами. Олена тріпотіла разом із ними, тремтіла дрібно й захоплено, а частина страхів залишала її назавжди, вилітаючи крізь розширені чорні зіниці, б’ючись у стелю і стіни, перевертаючи горнятка і пляшки в їхньому помешканні і врешті осідаючи десь у квартирі, напевно, у книжках, між сторінок.

– Мій екзорцисте, – лагідно тулилася вона до Романа.

– Ти про що?

– Ні про що, Ромцю. Мені неймовірно з тобою.

– І мені з тобою, мала. – Він дивився на неї й ніжно цілував обличчя.

– Ти в Празі кохаєшся зовсім по-іншому, серйозно.

– Та облиш. – Роман дивився на Олену насторожено.

– Серйозно. Якось злісно, відчайдушно, невтомно. Я тебе часом не впізнаю. Звідки це раптом узялося? Я рада, що ми виїхали з України, тобі це пішло на користь.

– Я бачу, тобі теж. – Роман роздивлявся великі синці на її стегнах – сліди його постійних атак. – А звідки це? Не знаю. – Роман знову брехав, чудово усвідомлюючи, що так він вгамовує свою совість після попередньої брехні.

А потім знову-таки кохалися, і черговий день наближався до кінця, поки Прага часто й ритмічно хиталася під їхніми тілами.

Вони мешкали там уже одинадцятий день, щоправда, лише зрідка звертаючи увагу на плин часу. Збоку це могло нагадувати медовий місяць чи щось подібне: вони виглядали бездоганно, розмови були ідеальними, бо стосувалися здебільшого одне одного й несли в собі теплі й високі хвилі турботи та пристрасті. Роман почувався неймовірно від нечисленних, але надзвичайно пронизливих дрібниць, які робила для нього Олена. А вона кайфувала від того, що останніми днями Ромчик став укривати її коциком зверху ковдри; що спали вони не так, як удома – тепер Олена акуратно вміщувалась у вигині його тіла і лежала так до ранку, не перекручуючись; що він став прокидатися раніше за неї й готувати сніданок. Якби в помешканні був іще хтось, хто добре знав Романа, він би насторожився і, дібравши часинку, повідав Олені, що з Романом щось не те. Але хто що міг сказати їй тут? Хіба що Аґнєшка, але її всі ці речі не обходили, хоч Роман ті два неповні тижні не йшов їй із голови… А більше ніхто.

Роман прокидався не просто раніше за Олену. Набагато раніше – уже о четвертій ранку він зазвичай не спав. Однієї миті розплющував очі й дивився в темряву, слухаючи поряд дихання і рівний, ледве помітний стукіт серця. Потім внизу гучно траскали двері – хтось виходив із дому в такий ранній час, і Роман непомітно, як йому здавалося, залишав ліжко й нечутно, як знову-таки йому ввижалося, готував на конфорці міцну каву, всідаючись потім у великій кімнаті перед дверима на балкон. Довкола нього були сотні книжок Аґнєшки, переважно польською й німецькою, і жодної з них він не міг прочитати, а під стелею шастали духи її минулого життя, що досі жили в цій квартирі, щоправда, свято шануючи демаркаційні лінії між світами й жодного разу не потривоживши нових мешканців.

Уже наступного ранку після їхнього першого й останнього на поточний момент побачення Роман, знудившись, копирсався в цих стосах книжок і натрапив на альбом із фотографіями. Це був справжній скарб – кілька сотень фотографій Аґнєшки, від майже немовляти до дорослої прекрасної жінки. Він захоплено сидів із цим альбомом годинами, гортаючи його й торкаючись знімків, хвилюючись і радіючи від того, як вона повільно переходила з чорно-білого світу спершу до розмальованого, з нечіткими каламутними відтінками, а потім і до кольорового, у якому виглядала напрочуд стильно й цікаво. Роман роздивлявся обличчя людей, які були поруч із нею, і вони йому подобалися, майже всі; роздивлявся інтер’єри, у яких вона фотографувалася, і деякі місця впізнавав – або нетрі квартири, де він зараз сидів, або якісь уже знайомі куточки Праги, або центр Варшави, де вони зустрілися, – і поступово звикав до неї. Одного разу навіть піймав себе на думці, що трошки скучив за цією дивачкою й зараз охоче зварив би їй кави.

Від деяких фотографій, наприклад, де Аґнєшка босоніж крокує узбіччям сільської траси в довгій строкатій спідниці і світлій легкій майці, з купою браслетів на обох зап’ястках і з квіткою, приколотою до довгого волосся, або від тієї, де вона сидить спиною до об’єктива на розбурханому ліжку в явно чоловічій сорочці й вигинає спину, Романові ставало млосно й щемко. Він навіть трохи злився, що не може зрозуміти справжньої вартості цих фотографій, ловлячи лише візуальну суть, відсторонений від тих густих і солодких контекстів, якими насичені ці прямокутні шматки фотопаперу. Навряд чи Аґнєшка навмисне залишила йому тут цей альбом, швидше за все, просто загубила його серед книжок. Так чи інакше, Роман користався цим на повну, без докорів сумління перегортаючи сторінки пухкої книжки зі світлинами, милуючись Аґнєшкою, роздивляючись її зачіски й усмішки, мимоволі звертаючи увагу на часто вживані кольори й фасони одягу. Фотографії несподівано обривалися за десять сторінок до завершення альбому, Аґнєшка не надто змінилася з часів останньої вклеєної. «Цікаво, що ж могло статися, що вона не довела до кінця таку колекцію?» Роман бентежився кілька днів. Перебирав у голові всілякі варіанти, припускаючи, що це міг бути переїзд звідси або якась депресія, коли було не до старих фотографій. Але врешті зрозумів: швидше за все, Кохановська купила собі цифровик, і ціла епоха відійшла в тінь, аби потім залишитися на старій квартирі під завалами книжок.

Але не через ці знімки він став прокидатися рано. Причиною була якась неясна тривога, іноді навіть страх, щоправда, ледь відчутний і нерегулярний. Людина спостережливіша відразу зауважила б Романові проблеми, а більш начитана й обізнана миттєво б проаналізувала й зробила висновки, мовляв, життя разом із кимось іншим, тим більше, життя близьке й тривале – це страшна і складна річ. Страшна тому, що часто призводить до непередбачуваних наслідків, а складна – ну, бо це складно для кожної людини – жити з кимось. Тоді доводиться душити в зародку свій природний егоцентризм, поступатися частиною особистого простору й половиною ковдри. Життя двох людей часто будується за принципом сполучених посудин: завжди є певна, задана кількість чогось: ніжності, довіри, пристрасті, кохання, і якщо в одній посудині чогось стало менше, то в іншій неодмінно стане більше, такий закон, нічого з цим не вдієш. Не буває так, що пристрасті, наприклад, безпричинно стало менше в обох, ні. В одного поменшало, а в іншого настільки побільшало, що частина її, не маючи як вміститися, за інерцією виплеснулася із системи й залила папери на столі. А ще хтось спостережливий, обізнаний і начитаний обов’язково додав би з філософською міною, що важко втримати рівновагу в цих сполучених посудинах, бо землю під ними весь час хитає й трусить.

Але Роман був далекий від таких висновків. Психолог миттєво зрозумів би й пояснив, що Оленчині страхи, які він вибивав із неї, мов пилюку з ковдри, насправді не зникали нікуди, не розчинялися в безвісті, а, за законом сполучених посудин, переходили в нього. А Роман не знався на всіх цих тонкощах, лише помітив, що став боятися. Боятися, що Олена дізнається про його брехню стосовно Праги й роботи, боятися, що тоді вона піде від нього, боятися, що Аґнєшка йому дасть сигнал не скоро – а наразі вона була єдиною людиною, з якою він міг говорити, не брешучи, і це стало раптом таким важливим. Ось так і жив останнім часом – тривожно й полохливо, ледь не кожні п’ятнадцять хвилин підходячи до вікна в кухні, сподіваючись побачити, як Кохановська заходить до брами або вибігає з неї. Не зачиняв двері до квартири на замок, аби замалим не щогодини непомітно для Олени визирати до сходової клітки в надії побачити в поштовій скриньці записку. І, щовечора виводячи Олену гуляти Прагою, переконував себе, що після повернення він точно побачить сліди Аґнєщиного візиту.

Дійшло до того, що він, сам цього не помічаючи, кілька разів думав про Аґнєшку, кохаючись з Оленою, потім раптом ловив себе на цій думці й миттю ставав злішим і виснажливішим, від чого вона зовсім втрачала голову. А Кохановська не приходила і не приходила. Роман кілька разів під приводом походу в магазин за якимись продуктами бігав туди, де, як йому колись здалося, він бачив її «опель». Автомобіль так і стояв там, завалений снігом, але нікого біля нього жодного разу не було. Тоді він повертався на Зомбковську й чекав далі, знищуючи жирові клітини з вимотаною Оленою, а у вільні хвилини палячи клітини нервові, перебираючи альбом Аґнєшки. Чекання вимотувало.

Розчарування

Аґнєшка написала аж перед православним Різдвом. Роман з Оленкою якраз поверталися ввечері після прогулянки, пірнули з жовтої втомленої вулиці в теплі коридори під’їзду, і коли струшували із себе сніг перед дверима, – він із одягу, вона з волосся, – Роман помітив у скрині конверт.

Дістав його, прочитав написане чітким і круглим почерком послання.

– Схоже, хазяїн заходив, коли нас не було, – повідомив він Олені.

– Звідки ти знаєш? – здивувалася вона.

– У поштовій скриньці записка від нього. Пише, що я потрібен йому завтра на вечір.

– Завтра ж Різдво.

– Я в курсі, – знизав плечима Роман. – Але він, певно, католик. Я не можу не піти.

– Гаразд, що робити, – погодилася Олена. – До речі, а як звати цього нашого благодійника? – раптом спитала вона.

– Ярослав, – Роман миттєво зорієнтувався, але обличчям пробігла гримаса, як від зубного болю. Лице на ту мить, коли він відчиняв ключем двері квартири, стало виснажене й розгублене.

– Гарне ім’я, – усміхнулася Олена, заходячи досередини.

Кохановська майже два тижні не могла зібрати себе докупи. Після побачення з Романом в неї виникло дивне відчуття, що речі, які вона бовкне мимохіть, можуть стати реальністю. Тому тепер Аґнєшка намагалася говорити якомога менше. Усі ці випадкові хлопці по варшавських барах, що спершу підкочувалися до неї з розв’язними посмішками, уже за кілька хвилин звертали свою увагу на когось іншого, бо не могли витиснути з неї ані слова. Аґнєшка сиділа, цмулила свій алкоголь, зосереджено дивлячись перед собою, і не реагувала ні на мобільний, ані на людей довкола. Їй кортіло поговорити з Романом, спитати, чому він тягає в кишені іриски. Ці іриски досі не йшли їй із голови, а одну з них вона забрала й тепер носила у нагрудній кишеньці як талісман і оберіг.

Аґнєшка могла викликати його бодай на п’ять хвилин уже наступного дня, але досвід і давно забуте відчуття нерішучості змусили думати, що треба почекати. Чекати було нестерпно важко. Вона кілька разів ходила на вулицю Зомбковську, ставала під входом до старої горілчаної фабрики, так, щоб ліхтар не вихоплював її з імли, і дивилася на вікна свого старого помешкання. У кухні майже завжди світилося, а час від часу там з’являвся силует Романа, який порався біля плити й шафки з чаями-кавами й часто підходив до вікна, вдивляючись у вулицю. Аґнєшка поверталася додому й грілася під ковдрою, спокійно й міцно засинаючи.

Так, до неї повернувся сон. Термос із чаєм, де було намішано снодійне, забувся, натомість прийшло солодке й щасливе вміння засинати. Щоправда, біологічний годинник добряче збився, і тепер вона прокидалася між четвертою та п’ятою годинами, коли всі нормальні люди ще сплять і бари зачинено, але це були дрібниці. Кохановська розплющувала очі й майже відразу залишала ліжко, а на її місце миттю вмощувався Пілсудський. Ступаючи босими ногами по підлозі, вона прямувала до кухні й робила там чай. Це був цілий ритуал, повторюваний щоранку вже років шість-сім, окрім тих випадків, звісно, коли вона не ночувала вдома.

Відбувалося це так: ще зовсім заспана Аґнєшка відчиняла дверцята малої шафки, спеціально зробленої на замовлення, і дослухалася до свого внутрішнього стану. На кожний відтінок настрою – легкість, збудження, похмурість, радість, невизначеність і так далі – десятки півтонів – у неї був свій особливий сорт чаю. Завмирала на кілька секунд, заплющувала очі, потім ловила свій настрій і, аж ставши навшпиньки від цього усвідомлення, витягнувшись, мов струна, знімала з полички маленьку бляшану коробочку з ароматним чаєм усередині. Обравши сорт напою, вона брала з підвіконня невеличкий чайничок, який потрапив сюди зі старої квартири, а туди його привезла Аґнєщина бабуся в шістдесятих роках із Радянського Союзу, коли їздила до Харкова чи Ленінграда – куди саме, Аґнєшка не пам’ятала, – на якусь наукову конференцію. «Така собі спадкоємність поколінь», – думала Кохановська щоразу, засипаючи до чайничка дві ложки чаю й ставлячи на вогонь. Чайник вміщував у себе рівно півтора горнятка, вона заливала його вщент, а потім закурювала тут же, біля плити, свою улюблену клацаючу сигарету і, обійнявши себе за плече однією рукою, з насолодою випускала дим. На запах ментолового диму й на звуки шарудіння кухонним приладдям до кухні прибігав кумедний заспаний Пілсудський, всідаючись біля холодильника й дивлячись на свою чарівну господиню, що стояла біля плити в самій лише довгій сірій футболці, теплій і м’якій від не до кінця вивітреного сну.

– Чого тобі треба? – жартівливо-серйозно питала вона єдину істоту чоловічої статі, яка затрималася біля неї на такий тривалий час.

– Няв! – виводив Пілсудський у тональності ля-мінор і картинно переводив очі з її відкритих стегон на дверцята холодильника, обліплені магнітами-сувенірами з європейських міст.

– Ага, – провадила далі Аґнєшка, – зараз я все кину й буду тебе годувати.

І таки відкладала недокурену цигарку на край попільнички й діставала йому щось смачненьке. Поки котяра муркотів, захоплено нависаючи над своєю тарілкою, вода в чайнику закипала, і Аґнєшка наливала собі повне горнятко запашного чаю, а друге – удвічі менше – теж наповнювала по вінця й ставила перед Пілсудським.

– Смачного, малий, – і той вдячно світив на неї своїми очищами.

Коли чай вистигав, Пілсудський завжди випивав його до останньої краплі. Аґнєшка не пам’ятала жодної людини, яку б не здивувало, що її кіт п’є чай. «Це він іще з алкоголем зав’язав, ви б його раніше бачили», – завжди віджартовувалася вона, і таким чином сіро-бурий кіт письменниці Кохановської поступово входив до пантеону міських легенд варшавської Праги. І займав там, між нами кажучи, далеко не останнє місце, бо навряд чи існувала хоча б одна людина від Бялолєка аж до самих околиць Праги-Півень, яка бодай раз у житті не чула байки про кота, що зав’язав з алкоголем і п’є тепер виключно гербатку. [4]4
  Чай ( польськ.).


[Закрыть]Багато хто йому заздрив.

Після чаювання вона вмикала ноутбук і намагалася щось писати. Виходило мляво. Корпус ноутбука був щільно обліплений жовтими наклейками із записами про те, що спадало Кохановській на думку й стосувалося роману. Щодня з’являлося кілька важливих і неважливих питань до Романа, кілька тем до розмови, кілька цікавих ситуацій і сцен, які могли би вплестися в книгу і зробити її яскравішою. Аґнєшка зовсім не розумілася на коханні, а на писанині про кохання – тим більше, але експеримент їй уже подобався, і вона вкотре переконалася, що своїй інтуїції може довіряти на всі сто.

Коли питань та ідей набралася критична маса, вона прийшла на Зомбковську, дочекалася, поки Роман з Оленою вийдуть гуляти Прагою, і піднялася до дверей своєї старої квартири. У кишені лежав запасний ключ і на секунду виникла спокуса зайти й роздивитися, що там і як, але Аґнєшка швидко її здолала і, вкинувши до скриньки заздалегідь приготовану записку, вибігла на вулицю. Залишалося чекати близько доби.

Роман насилу витримав цей час. Виходячи з під’їзду, він мало не кинувся обіймати Аґнєшку.

– Чому так довго? – замість привітання в нього вирвалися слова, яких він і сам від себе не чекав.

– Довго? – здивувалася Кохановська. – Ну вибачай, у мене справ багато взагалі-то, як знайшла вільний час – відразу дала знати.

Вона виглядала строго й неприступно, але в очах забігали хитрі й задоволені чортенята. Такий поворот подій її дуже втішив, виходить, не вона одна така дурепа, що два тижні просиділа, ні з ким не говорячи. Те, що він уже встиг сказати їй за сьогодні, з надлишком відшкодувало довге мовчання.

– Ти сьогодні красива, ще красивіша, ніж минулих зустрічей, – сказав їй Роман, коли Аґнєшка повела його вулицею вниз. – Тобі дуже пасує це, – показав він на жовту хустку, яка покривала її голову. – Старомодно трохи, але дуже-дуже красиво.

– Спасибі, Романе. Ну що, після таких компліментів я тебе, як чесного чоловіка, хочу зараз завести до церкви.

– Навіщо? – Роман аж зупинився.

– Як навіщо? Вінчатися, звісно ж! – І зареготала, спостерігаючи, як на його обличчя наповзає маска нерозуміння. – Та заспокойся, яке вінчатись! Сьогодні Різдво православне. Хочу з тобою сходити на службу, аби ти мені дещо пояснив. Ти ж православний?

– Так, православний… – Роман дивувався Аґнєщиному грайливому настрою. – Але я релігії не визнаю. По барабану мені ця церква з її обрядами.

– Не визнаєш?

– Ні, не визнаю.

– А в Бога віриш?

– Швидше так, аніж ні, – пояснив Роман.

– Все одно ти жив серед православних, мусиш же щось знати. Зможеш – поясниш, не зможеш – то ні.

– У вас тут що, по костелах православні служби правлять?

– Не кажи дурниць, Романе. – Аґнєшка здивовано підняла брови. – Є православна церква. І парафіян теж, наскільки я пам’ятаю, достатньо. Тут недалеко, швидко дійдемо.

Аґнєшка, як і минулого разу, вела його не вулицями, а подвір’ями, від чого Роман трохи втратив орієнтацію на місцевості. Там, де він сподівався побачити нові блокові будинки, несподівано виростали старі кам’яниці з ліпниною й карнизами під вікнами, потім вони поступалися місцем невеликим скверикам, і блочні споруди маячіли вже за ними, щоправда, недовго, бо Аґнєшка знову тягнула його в холодні двори, які пам’ятали щонайменше століття. Єдине, за чим орієнтувався Роман, – це дзеленчання трамваю, яке час від часу приглушено долинало до них і дозволяло припустити, що вони пересуваються поблизу головних празьких вулиць. Та ще сигнали автомобілів чітко давали зрозуміти, що вони не перенеслися в минуле, а знаходяться там, де були й до того, як рушили в цю путь.

Раптово перед ними виникла ціла площа, посередині якої стояв монумент солдатам, довкола сновигали автівки й люди, а відразу за площею, за парканом засніжених схематичних дерев, підносилися в небо маківки церкви. Романові, попри скептичне ставлення до релігії, раптом закололо в грудях – храм нагадав про залишену Україну. Аґнєшка зупинилася на пішохідному переході, чекаючи на сигнал світлофора.

– Це вона? Ми прийшли? – питав у неї Роман.

– Так. Церква Рівноапостольної Марії Маґдалини, східного обряду.

– А що за площа?

– Віленська. Центральна площа Праги-Північ.

– І у вас на центральній площі стоїть православна церква?

– А що тут дивного?

– Не знаю. Я собі слабко уявляю, щоб у якомусь місті українському, крім хіба що галицьких, на центральній площі костел стояв. Чим ближче до Росії, тим далі на периферії міст знаходяться храми, які не належать Московському патріархату. Але в центрі, звісно ж, виключно православні храми.

– Серйозно?

– Ну так. У моєму рідному місті католицький костел розташований взагалі на околицях. Я там ніколи не бував, але чогось мені здається, що туди не дуже багато людей ходить. Ось так. Це той костел, що зберігся. А ще один був, у старій частині міста, то його комуністи зруйнували в тридцяті роки, а на фундаменті душову заводську поставили.

– А яке твоє рідне місто? Десь близько від Росії?

– Не так уже й близько, але майже всі говорять російською. Дніпропетровськ, чула?

– Назву чула, але нічого не знаю про нього. А що, раніше багато католиків у вас було? Костел же не виріс з-під землі сам собою.

– Мені завжди здавалося, що храми виростають з-під землі самі собою.

– І все-таки?

– Та все просто. У нас до революції на металургійних заводах було повно французів і бельгійців, то все їхнім коштом будувалося. Після революції їх, само собою, суттєво поменшало, отже, і ходити до католицького храму стало нікому.