Текст книги "10 слів про Вітчизну"

Автор книги: Олексiй Чупа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Олена міцно тримала його руку. Вона давно навчилася ходити впевнено поруч із Романом, тому, якщо не приглядатися, то можна було і не зауважити, що очі її невидющі й майже нерухомі. Варшава після найбільшого для себе свята втягувалася в буденний ритм життя, щоправда, досі трохи підсолоджений: відчувалося, що попереду Новий рік, люди і виглядають, і поводяться доволі розслаблено. Прогулянка нагадала Романові десятки інших вилазок, коли він приїздив у незнайоме для себе місто і починав вивчати його ось так, навмання, послуговуючись лише власними відчуттями й бажаннями, а не туристичними путівниками. І треба сказати, цей метод пізнання подобався йому куди більше, аніж нудне, розраховане й рафіноване вештання певним маршрутом зі стадом так само недолугих шукачів вражень, які своїм клацанням фотоапаратів зішкрібають із насправді красивих і таємничих місць усю їхню ауру, як із прикрас – позолоту.

Одного разу, повернувши з невеличкого скверу на вулицю ліворуч, вони наштовхнулися на припаркований світлий «опель». Роман тільки хмикнув, бо не був певний, що це машина Аґнєшки, але про всяк випадок зауважив, що автівка стоїть на вулиці Намисловській. За кілька годин йому знову здалося, ніби бачив її, тепер в околицях їхнього тимчасового помешкання. Після цього думки про Аґнєшку майже не залишали його, і він, сидячи у квартирі за ремонтом програвача, щоразу підводив голову до настінного годинника, із неприхованим роздратуванням зауважуючи, що минуло лише дві-три хвилини відтоді, як він востаннє звіряв час.

Але так чи інакше день котився до свого логічного завершення. Щоправда, котився, як повітряна кулька: нерівно, хитаючись із боку в бік, часом затримуючись і лише після недовгого вагання рушаючи далі. Варшаву огорнули сірі вологі сутінки, у яких вулиці спочатку втопилися, а потім випірнули з імлистого міського дна, виблискуючи неонами реклам і жовтим теплим світлом вікон у будинках. Район Праги першим узяв на себе цей удар по темряві: спочатку десь у передмісті освітилася електростанція, за нею – околиці вокзалу, потім хвиля світла пробігла всією Прагою, не оминаючи практично жодного закамарку, далі перекинулася трьома мостами через Віслу і всією радісною хвилею обрушилася на квартали Старого Міста, вщент розбиваючи темінь, витискаючи її далі на захід, у нерухомі засніжені поля, залишаючи тільки несподівані уламки десь в особливо старих і тісних подвір’ях. Варшава затремтіла, освітлена й прекрасна, від тупотіння диких звірів, що, зануджені, виривалися з офісів і тісних квартир на водопій до кнайп, кав’ярень, засніжених площ і гостинних помешкань своїх друзів.

Роман відчув ці магічні вібрації, бачив цю хвилю світла на власні очі, вона пробила йому грудну клітку, перекрутила все всередині, і його раптом також потягло надвір, несамовито захотілося змішатися з цим натовпом і приєднатися до карнавалу, вдягнувши маску, за якою ніхто не впізнає. Та, власне, і впізнавати не було кому, окрім Аґнєшки. Він знову нетерпляче поглянув на годинник – залишалося ще п’ятнадцять хвилин. Олена задрімала в кріслі, і Роман не став будити, просто поставив поруч із нею програвач, підсунув також стосик платівок, узяв навмання одну з них – якусь класику, він не надто на ній розумівся – й увімкнув. У кімнаті залунали щемкі скрипки, підтримувані звуками фортепіано, і Олена всміхнулася уві сні. Роман відрегулював гучність, поцілував Оленчину долоню і підійшов до вікна. Внизу, біля входу до під’їзду, тупцяла на місці Аґнєшка, начебто пританцьовуючи у світлі ліхтаря під мелодію, яку сама собі наспівувала. «Уже йду, йду», – подумав Роман, швидко взувся, клацнув замком і потупотів сходами на вулицю.

Звичка

Аґнєшка Кохановська любила іриски. Це не була основна риса, але, скільки вона себе пам'ятала, коли комусь представляли або просто розповідали про неї, то казали: «Це Аґнєшка. Вона любить іриски». І цього було достатньо. її ніхто ніколи ні про що більше не розпитував, начебто любов до маленьких солодких і в'язких цукерок пояснювала абсолютно все. Звісно, потім багаж пізнань про Аґнєщині страхи, бажання та зацікавлення в співбесідника суттєво поповнювався, але знання про іриски вистачало на перший час. І навіть зараз, коли з малого дівчати поступово перетворилася на зрілу, досвідчену жінку, яку вже тільки вибрані люди називали на ім'я чи жартома на прізвище, а більшість, звертаючись до неї, додавали «пані», ця доросла дитина й досі мала у всіх можливих та неможливих кишеньках, шпаринках і підкладках потаємні запаси ірисок.

Вона вже й забула, зі скількома чоловіками розсталася через те, що вони висміювали її пристрасть. Спочатку це кожного з них тішило, вони одноманітно і банально жартували на тему того, що від ірисок шкіра Аґнєшки стала солодка й приємна. І хоч вона справді мала солодкаву шкіру, особливо на зап’ястях і внутрішньому боці стегон, трохи вище від колін, зауваження з часом набили їй таку оскомину, що кожен наступний хлопець, який, побачивши, як вона наминає іриски, казав щось про її солодку шкіру, моментально посилався до біса, і в житті наставала нова фаза активного пошуку. Урешті-решт одного дня Аґнєшка визнала, що кинути чергового коханця через цукерки вона може легко і невимушено, а перестати їсти іриски – ні. Це суттєво ускладнило й без того нелегкі стосунки з протилежною статтю, натомість чітко, чорним по білому, викреслило в характері кілька гострих, як ножі, звичок, наштрикнувшись на які, вижити з нею зуміла б лише до кінця віддана істота. Крім ірисок, це були книги й коти.

– Мене звати Аґнєшка. Я люблю іриски. А ще я люблю книги і котів, – повідомила вона черговому залицяльнику, – здається, його звали Яцеком, – що клеївся до неї в якомусь варшавському барі.

– Солодке, книжки і коти? Ой, це так мило! – пожвавився той.

– Ти в цьому впевнений? – іронічно спитала Аґнєшка, прикурюючи від простягнутої Яцеком запальнички.

– Так, а що тут такого? Я сам це все люблю, – пояснив він.

– А, ну гаразд, приємно познайомитися, – підсумувала вона, замовляючи пиво.

Той хлопець виявився витривалішим, ніж вона думала. Жив із нею цілих півтора місяці, але врешті втік одного ранку з її помешкання на Зомбковській, навпроти старої алкогольної фабрики Конесера, не залишивши навіть записки. Солодкого виявилося забагато. Він не міг повірити очам. Кохановська витрачала на іриски цілі статки. Книжок було стільки, що він одного разу зламав собі щиколотку, перечепившись через стоси на підлозі, коли прямував до душу від ліжка, на якому розкинулася викохана Аґнєшка. А її уособлення любові до котів – нахабний здоровенний Пілсудський – постійно паскудив йому на одяг й у взуття, а також лягав між ними вночі і настирно штовхав кавалера-невдаху до краю канапи, звідки той ближче до ранку грюкався з матюками.

– Викинь цього драного кота! – мало не щоранку кричав він їй із підлоги, потираючи забиті місця, але Аґнєшка заспано розверталася до стінки, а Пілсудський лягав біля неї й муркотів у спину.

– Милий, я тебе місяць знаю, а його вже давно-давно, здається, усе життя, – спокійно пояснювала потім Аґнєшка за сніданком, – і одного дня ти звалиш, не залишивши по собі нічого, а він нікуди не звалить, хіба я колись винесу в коробці з-під взуття і закопаю тут, на внутрішньому подвір’ї. Тому я прошу, дорогий, давай не будемо порушувати цю тему, тобі тут не світить.

– Ну а як же… – розгублено починав був «милий і дорогий», але замовкав.

Пілсудський у такі моменти посміхався йому особливо хижо й однозначно. Невдовзі сталося так, як і прогнозувала Аґнєшка, – той, чийого імені вона і не запам’ятала, втік, а Пілсудський надалі жив із нею.

Історія появи цього котяри в житті Аґнєшки прозаїчна й проста. Одного разу, років сім-вісім тому, коли вона ще не визначилася чітко з місцем чоловіків у своєму житті, їй зробили боляче. Вона мало не цілими днями ходила тоді рідним районом Варшави, вимокаючи до нитки під квітневим дощем, сподіваючись захворіти і вмерти. Кохановська, як і більшість схильних до творчості людей у її віці, впивалася цією трагедією. Це нещастя робило її щасливою від усвідомлення того, що вона вміє так гостро, щиро й глибоко відчувати. Вона пила свою самотність і своє розставання, просто-таки купалася в них, не беручи до уваги все те, що відбувалося у світі за межами особистої драми, і планувала прожити так решту життя – болісною й чутливою.

Але не так сталося, як гадалося, що, втім, не така вже й рідкість у віці «трохи за двадцять». Одного дня неподалік від свого будинку, там, де до війни була стара молочарня, а потім, у пізніші часи, бар, у якому збиралися надвечір мало не всі чоловіки з їхньої вулиці, вона знайшла картонну коробку, дбайливо поставлену під каптурик, на сухе місце. Там, судячи зі звуків, сиділо залякане кошеня. І справді, відкинувши верх, Аґнєшка побачила малий сіро-бурий пухнастий клубочок, який пищав так, що їй рвалося серце. Ні, нещасливе кохання не було забуто моментально, ні! Але тепер у неї з’явився колега по нещастю – цей кіт. Сльози тимчасово було витерто, серце міцно зашито нитками турботи й ніжності, а коцура урочисто принесено додому, відмито, вичесано й нагодовано половиною сардельки й молоком. Наступний рік Аґнєшка майже невідлучно провела з котом, якого назвала Пілсудським за довгі вуса й рішучий характер, ледь не щодня напивалася й нікого більше не потребувала. Лише через рік, наступної весни, знову вирішила, що варто жити, і пішла гуляти містом, як раніше. А вже вирослий сіро-бурий котяра із зухвалою розбійницькою мордою сидів на підвіконні й дивився, як його красива хазяйка радісно, але ще не дуже впевнено простує вулицею.

З книжками була така ж історія, як і з ірисками. Це те, що вона не могла викреслити зі свого щодення і що, на перший погляд, видавалося всім доволі непоганою рисою. Тільки-от познайомившись з Аґнєшкою Кохановською ближче, можна було помітити, що її любов до книг фанатична і відгонить мало не релігійністю. Квартира на Зомбковській мала дві великі кімнати, довгий коридор, кухню, ванну, туалет і балкон. Найдавніші друзі Аґнєшки добре пам’ятали, що, ідучи до неї в гості, варто прийняти душ удома, бо часто траплялося так, що навіть глибока ванна була завалена книгами, які вона купила кілька годин тому на розкладках неподалік і які поки що не було куди покласти. Вони знали, що в кухні існують цілі стоси книжок, які можна використовувати замість стільців, а часом і замість ліжок. Це мало кого дивувало, але коли друзі хотіли когось привести до Аґнєшки вперше, то мусили про це попереджати гостей, аби обійшлося без неприємностей.

Одного дня ситуація дійшла до критичної, за книжками вже не видно було меблів, а Аґнєшка майже перестала їсти, поринувши в читання міцно й надовго, не бажаючи звідти повертатися. Троє найближчих на той час друзів збиралися навіть заманити її до психіатра та й узагалі якось дати цьому раду, бо, як відомо, сидячи за книгами цілий час, недовго і збожеволіти. Але, на їхній превеликий подив, ситуація вирішилася сама собою. Хтось нагорі чи то навмисне переключив, чи випадково зачепив ліктем якийсь тумблер, і Аґнєшка майже закинула читання, почавши натомість писати вірші. Писання йшло їй легко й натхненно, пробирало до кісток абсолютно сторонніх людей. Близьких друзів, яких переважно ті вірші і стосувалися, її поезія просто розмазувала по стінах. Але вони трималися з усіх сил, лише зрідка, аби не зазналася, даючи зрозуміти, що Аґнєшка пише щось вартісне і проникливе.

А Кохановська працювала над собою. Багато писала, не даючи собі клопоту знайомитися з теоретичними працями з поезії, беручи натомість експресією і вмінням читати свої вірші вголос. Поступово подолала страх великих аудиторій, які здавалися їй після заваленої книгами квартири цілими мільйонами людей. Зрештою досягла того, що про неї заговорили і з її думкою в якихось питаннях стали рахуватися.

Коли Аґнєшці було двадцять сім, на неї вийшов представник поважного видавництва і запропонував контракт на кілька книжок. Вона погодилася і, нарешті знайшовши баланс між читанням і писанням, серйозно зайнялася прозою, перечитуючи при цьому в рік десятки грубезних книг і почавши активно займатися перекладами з німецької та української.

«Сама себе зробила, з нуля фактично», – захоплено казали позаочі її друзі та знайомі, яких тепер ставало дедалі менше. Аґнєшка і справді дуже змінилася останніми роками, і чи не єдине, що досі міцно поєднувало ту Кохановську, яка розчісувала малого брудного Пілсудського, з тією, яка налетіла на Романа при виході з Єзуїтської вулиці, – це іриски, які вона завжди мала в кишені своєї куртки.

Поки Роман здолав три поверхи від квартири до виходу з під’їзду, знову почав падати сніг, лапатий і м’який. Аґнєшка щось співала й пританцьовувала під цю мелодію у світлі ліхтаря, підставляючи симпатичне лице під білі крихкі пластівці, ті одразу танули, від чого щоки і ніс були вологими, як після довгого, нестримного ридання. Але на вустах виблискувала задоволена усмішка.

– Що співаєш? – спитав Роман, підходячи ближче.

– Привіт! Азнавура співаю.

– Ти французьку знаєш? – поцікавився він.

– Ні, просто собі мугикаю, – пояснила Аґнєшка. – То що, готовий?

– Не знаю, – чесно відповів Роман.

– Ну, менше з тим, ми вже зустрілися. Ходімо! – І перша рушила вулицею.

Роман кілька секунд постояв, потім махнув на все рукою і, пришвидшивши крок, наздогнав її. Він ішов праворуч від неї, на крок позаду, вивчав профіль, який учора здався йому симпатичним, а сьогодні вже однозначно вродливим. Аґнєшка рухалася швидко, не озираючись, не говорячи до нього. Довге пухнасте волосся, стягнене ззаду стрічкою, хиталося в ритм ході, очі мружилися від снігу, язик раз по раз злизував із вуст розтоплені сніжинки, і Роман піймав себе на тому, що від її губ не відриває очей уже кілька хвилин. Єдине, що могло виказувати в ній занепокоєння, – це худі довгі пальці, що жили наче своїм життям, нервово рухалися, торкалися одне одного, стискалися в кулак, а потім випростовувалися на всю довжину, пальці, що ніяк не хотіли ховатися в кишені, і щохвилини внутрішня напруга виштовхувала їх звідти, від чого вони мерзли під снігом, стаючи все менш рухомими і все більш напруженими. Стороння людина, – така ото, як Роман, якби він не дивився невідривно на вологі вуста, – могла б подумати, побачивши ті пальці зараз, що Аґнєшка дуже сильно нервує. Але будь-хто з її знайомих миттєво спростував би це, пояснивши, що Кохановська завжди така. Особливо останнім часом.

Осінні місяці виходили доволі неспокійними. Хоча неспокійними – це сказано занадто слабко. Радше – безнадійними. Марними.

Кохановська продиралася крізь варшавську сльоту й тумани важко, під вечір майже повністю втрачаючи сили. Горло боліло, ноги мерзли, і нова книга їй відверто не йшла. Не написати нічого за наступні півроку – до терміну здачі матеріалу редакторам – значило поховати себе власними руками, залишитися, хоча б і на нетривалий термін, без грошей і заняття. Аґнєшка багато курила й проклинала контракт, який колись підписала. Кохановській здавалося, що її навмисне заманили до пастки.

– Аґнєшко, тобі через півроку здавати книгу, – повідомив наприкінці літа роботодавець.

– Я в курсі, у мене є ціла купа чернеток, і складається доволі цікава історія, – спокійно відповіла Кохановська. – Може, навіть швидше впораюсь.

– Чудово, – закивав шеф. – Сподіваюся, там буде про кохання.

– Ні, не буде.

– Якщо це буде чергова книга про недоліки суспільства, я її не видам. Ти пишеш гарно, але зовсім не орієнтуєшся в тому, що хочуть читати люди. Вони втомилися від катаклізмів, утопій і антиутопій, містифікацій і правдовиголошування, їм хочеться почуттів. Ревнощі, пристрасть, кохання! Розумієш? Та що я тобі пояснюю! – раптом закричав він.

– Кохання? – перепитала Аґнєшка.

– Так, кохання. Напишеш?

– Я в нього не вірю. Як я зможу написати про те, у що не вірю?

Шеф голосно засміявся, відкинувшись на спинку крісла, гладкі щоки застрибали по обличчю, а один із ґудзиків на животі розстібнувся від напруги, сам собою.

– Не віриш у кохання? Кохановська не вірить у кохання? Аґнєшко, досить морочити мені голову! Ніхто не питає, у що ти віриш. Тобі платять – ти виконуєш замовлення. Я хочу роман від Кохановської про кохання! Читачі цього теж хочуть. Не обов’язково вірити в те, про що пишеш. Вигадай, фантазія в тебе в порядку.

– Але що робити з книгою, якою я зараз займаюсь? Там майже вся інформація упорядкована, залишилося сісти й писати!

– Можеш спалити в комині. Це так символічно, так хоч раз у житті робить великий письменник! Усі будуть казати про геніальний знищений рукопис Кохановської, а ми з цього зробимо непогану рекламу. Хочеш? Не хочеш? Ну то викинь на хрін, я це все одно не надрукую.

Аґнєшка вирвалася з кабінету, лице пашіло злістю й ненавистю, вона стискала кулаки й голосно лаялася. А потім почалася осінь, ненависть перегоріла, натомість з’явилися паростки безпорадності. Аґнєшка тикалась, мов цуценя носом, у клітку, до якої сама себе посадила, намагаючись відтворити в собі давно забуті образи, пов’язані з почуттями. Пілсудський незадоволено дивився на хазяйку й багатозначно мовчав, коли вона годинами просиджувала перед монітором, дивлячись на порожній аркуш документа. Їй не писалося.

Тоді Кохановська вирішила моделювати ситуації. З листопада в її житті встигли промайнути затуманені постаті Марека, Збишека, Алєксандера, Томаша і навіть Кароліни. Потім з’явилися кілька безіменних силуетів, жоден із яких не тримався біля неї більше трьох днів. Ні чоловіки, ні жінки не могли розбудити в ній нічого такого, що тривало довше кількох хвилин, і Кохановська занурилася в глибоченну депресію. Аґнєшка перестала нормально засинати, і довелося почати пити снодійне, кількість модельованих ситуацій росла майже в геометричній прогресії, але робилося це вже з відчаю і впертості. Рідко хто тепер досиджував із нею бодай вечір, і вона, залишившись сама біля шинквасу, напивалася так, що до свого помешкання знаходила потім дорогу далеко не одразу.

Остання на поточний момент спроба – Гжегож – виявився доволі начитаним і обізнаним чоловіком. Гжегож читав її книги і, хоча й не був у цілковитому захваті, відгукувався про зміст доволі схвально. Вони проговорили декілька годин про її творчість, їхнє місто, його роботу та сім’ю і ще купу всяких інших речей. Вони переспали першої ж зустрічі, потім було декілька побачень, під час яких Аґнєшці здавалося, що їй шкіра тріскається від дотиків, а з розломин сочиться густий і пахучий сік, і одного вечора вона не зуміла встояти перед ніжністю, підкріпленою досвідом. У ній почало зароджуватися неясне передчуття чогось справжнього, але тут він запросив її на вечерю, на якій, відпиваючи дороге вино з фужера, повідомив, що їм краще не бачитися більше, бо все, що, на його думку, могло відбутися між ними, вже відбулося.

Кохановська у відповідь мовчки показала йому середній палець і, кинувши в його напрямку бокал із залишками вина, залишила ресторан. Кришталь розбився й розсипався скалками по підлозі, Гжегож сидів, мов обпльований, а Кохановська йшла вулицею, готова розридатися від безнадії.

Це був вечір перед Різдвом, поляки святкували на повну, і вона довго не могла пробитися крізь тлум на Ринку Старого Міста. Поки Аґнєшка штурмувала виходи з площі, у неї відбулася розмова з Богом. Не розмова навіть, а монолог. Кохановська подумки просила про допомогу, благала послати їй нормального мужика або хоч підказати вихід із цієї ситуації. І чи то святковий настрій мав Бог, чи обставини так склалися, але Кохановську на виході з Єзуїтської збив хлопак, який слідом за цим розповів свою не надто веселу історію.

Бог відреагував оперативно і влучно, а таке стається не надто часто. Тому Аґнєшка вхопилася за цю соломинку якнайміцніше, аж сама собі здивувалася. План склався в її голові, ще поки вона заводила машину, а коли Роман, хоча й зі скрипом, але погодився на нього, їй здалося, що крига скресла і тепер усе має бути як треба.

Зараз Кохановська вела його до свого улюбленого бару на всій Празі, який носив довгу претензійну назву, позичену з картини Сальвадора Далі, але коротко називався «Сон». Ну, або «Сон бджоли», кому як більше подобається. Вони йшли подвір’ями й вузькими провулками, Аґнєшка вела Романа найкоротшим шляхом, а він уже трохи впізнавав місця, де ходив лише сьогодні вранці з Оленою. Прага сподобалася йому з першого погляду, а зараз стараннями Аґнєшки він бачив її не з фасадів будинків, а зсередини, з усіма недоліками й перевагами, і мимоволі ставав свідком хиткості й тендітності, багаторічної втоми й слабкості, які могли викликати лише турботу й ніжність. Роман згадав, що приблизно такі відчуття в ньому будила Оленка на початку їхнього знайомства: понівечена обставинами краса, яка гіпнотизує й притягує до себе. Він дивно почувався на Празі – у своїй тарілці.

Нарешті вони проломили тілами пружну стіну снігу й пірнули до подвір’я, де в глибині стояло кілька груп молодих людей, неголосно розмовляючи. Аґнєшка, не зупиняючись, пройшла повз них, привітавшись із кимось і взявши Романа за руку. Він відчув на собі погляди, від яких стало ніяково. Долоня Аґнєшки була холодна, і Роман стиснув її міцніше своєю теплою, на що Кохановська здивовано обернула голову, але, нічого не сказавши, протягла його крізь браму до наступного подвір’я, значно меншого, зі столиками і стільцями, складеними під стінкою й заметеними снігом, відчинила двері й потупотіла сходами нагору. Роман слухняно пішов за нею, чіпляючись ледве не за кожну сходинку й матюкаючись про себе, але зрештою подужав і слідом за Аґнєшкою вивалився в зал, обставлений канапами й кріслами. «Атмосферне місце», – майнула в нього думка.

Кохановська рішучим кроком йшла до кріселець у куточку зали, на ходу сказавши щось офіціантці й обертаючись до Романа: мовляв, давай, швидше йди. Коли він наблизився до неї, Аґнєшка вже плюхнулася в крісло, знявши куртку й шапку. На волоссі її досі виблискували сніжинки, а губи, від яких Роман не міг відірвати погляду півдороги, склалися в доброзичливу усмішку.

– Сідай, Романе. Поговоримо.

Роман теж зняв верхній одяг і всівся в крісло напроти Аґнєшки.

– Як Олена? – прямо запитала вона.

– Та як, – потупив очі Роман, – я не зміг їй розповісти правду. Вона думає, що ми в Чехії.

– Це на краще. Молодець, що не став їй правди розповідати. Думаю, зараз би ти тут уже не сидів. І взагалі ти мені вибач, але, думається, насправді їй байдуже, де бути. Важлива твоя присутність.

– І все-таки я ніяково почуваюся через цю брехню.

– Я тобі ще раз кажу – брешуть усі і завжди, і почуття, а тим більше такі серйозні, як кохання, тримаються на брехні більшою мірою, ніж усі інші, – Аґнєшка нахилилася до нього ближче й тихіше продовжувала: – колись ти в цьому також переконаєшся.

– Не думаю. Це дивно звучить.

– Ай, я тобі зараз усе поясню.

– Спробуй.

Кохановська витягла з торбинки блокнот і ручку. Швидко накреслила систему координат на весь аркуш, позначивши осі ікс та ігрек. Роман моментально відчув себе як у школі, на уроках алгебри, з обличчя швидко зникла самовпевнена посмішка, якою він думав зустріти початок лекції про роль брехні у коханні. Він затих і лише зиркав на польку з цікавістю.

– Ти знаєш, що це таке? – перепитала полька.

– Ну так, само собою. Декартова система координат.

– Молодець. Математична освіта?

– Та ні. У школі гарно вчився. Хоча і в університеті, і по роботі доводилося з таким зустрічатися. Я взагалі дизайнер за освітою.

– Ага, молодець. А тепер дивись сюди.

Кохановська нашвидкуруч накреслила на системі координат дві криві лінії, що не перетиналися.

– Оце, Романе, людські життя. Як бачиш, я їх зобразила у вигляді графіків. Вони можуть перетинатися, можуть не перетинатися. Наші поки не перетинаються. Але дивись, – продовжила вона лінії, і раптом вони зійшлися в одній точці, – оп-ля! Вони мають спільну точку. І це точка, де їхні життя, а значить, і зацікавлення, пріоритети, можливості і все таке інше приблизно подібні. Ось у цьому пункті – назвемо його пунктом «К» – є певна вірогідність того, що люди взяли і закохалися. Розумієш?

– Звісно! Це все ясно.

– Але сіль у тому, що люди – істоти вкрай непостійні, із динамічним світосприйняттям. Простіше кажучи, кожна людина розвивається, це закон існування. Людина може деградувати, може ставати все кращою і кращою, але сутність якраз у динаміці, у русі, у розвитку і зміні.

– І що це значить?

– А це значить, що, перетнувшись і закохавшись в одній точці, кожна людина йде далі, розвивається. І навіть більше: вона ніколи, – я підкреслюю, – ніколи не стане такою, якою була раніше, навіть п’ять хвилин тому! І чим більше минає часу від перетину, тим далі ці люди рухаються й відходять одне від одного. Але увага! Люди – це не математичні прилади. У них існують симпатії, комфорт, прив’язаність урешті-решт. Розумієш, у чому конфлікт? Двоє людей, одного разу перетнувшись, спіймавши іскру кохання, надалі це своє кохання гублять. Воно від них утікає навіть попри їхнє бажання. Як час, як зерно з дірявої кишені. Люди міняються, але, за великим рахунком, одне одного вважають незмінними. Ось це і є брехня, про яку я тобі кажу.

– Та годі тобі. Я особисто знав людей, які жили разом по п’ятдесят років і до самої смерті казали одне одному, що кохають. Не думаю, що вони брехали. Який сенс у такій брехні?

– Вони не знають, що брешуть. Вони викривлені, деформовані часом. Криві дзеркала також думають, що вони показують тебе справжнього, а ти лише регочеш із того. От я дивлюся на всі ці криві дзеркала кохання, і мені смішно. Не хочу тебе розчаровувати, але в цьому випадку зі старими людьми я не бачу кохання. Я бачу прив’язаність і викривлення істини, хай навіть і несвідоме, заради тієї прив’язаності. Не може чоловік у сімдесят п’ять років відчувати до своєї жінки те саме, що у двадцять п’ять, правда? Відбулася значна деформація уяви, світогляду, а разом із нею деформація понять. Сказати «мені добре з тобою» – це не те саме, що сказати «я тебе кохаю».

– Якось ти однобічно на це дивишся, сухо. Занадто математично для письменниці, тобі не здається? До речі, а хіба та сама прив’язаність і все таке інше – не складові кохання?

– Мені ближче розуміння кохання як швидкоплинного явища. Ось так – перетнулись, закохались, розкохались.

– Та ну, дурня. А крім того, ти ж маєш знати, що криві лінії можуть перетинатися безкінечну кількість разів, правда?

– Правда. Оце, напевно, і є кохання, коли ви не заважаєте одне одному розвиватися кожен у своєму напрямку й регулярно перетинаєтесь, аби закохатися знов. Думаю, таких стосунків існує дуже й дуже мало.

– І вони тоді одне одному не брешуть, так?

– Думаю, ні, – наморщила носа Кохановська, – у них просто не встигає визріти потреба в цій брехні.

– І все-таки мені хочеться вірити, що існує багато-багато людей, чиї криві сходяться.

Кохановська підняла на нього очі, подивилася, як на дитину.

– Романе, це все так… Я тобі накреслила дуже примітивний графік. На двох абстрактних осіб. А на планеті сім мільярдів людей, і їхні графіки постійно перетинаються, – вона закреслила аркуш ще кількома десятками кривих ліній, – і більше того, всі ці лінії одна на одну впливають. Тому вірогідність, що лінії, перетнувшись одного разу, перетнуться знову наближається до нуля.

– Прикро.

– І мені прикро. Та що робити. Але маю вже про тебе першу конкретну інформацію. – Вона потяглася до нотатника і щось собі записала. – Ти віриш у кохання. Поки що.

Роман видихнув і почухав потилицю.

– Мда, оце ти мені лекцію прочитала. Судячи з твого прізвища, я розумів, що ти повинна знатися на коханні, але такі викладки… Добре, не буду сперечатися, – пошуткував Роман.

– Замовкни, не люблю цього жарту, – моментально відрізала Аґнєшка, але, побачивши, як ображено витяглося лице Романа, провадила далі лагідніше: – я про інше говорити з тобою хочу.

– Про що?

– Я ще не знаю точно, але явно не про моє прізвище.

– Гаразд, починай.

Роман розслаблено розвалився в кріслі. Їм принесли пиво, і Аґнєшка, попри його протести, підсунула йому бокал.

– Я хочу написати книгу про тебе, – повідомила вона, зробивши кілька ковтків.

– Це я вже чув. І досі не розумію, як ти можеш хотіти написати про мене книгу.

– Не те що хочу. Мені треба.

– Треба написати книгу про мене?

– Не про тебе. Узагалі мені треба написати книгу.

– Як це – треба? Я думав, книги пишуться від натхнення, а не за вказівкою.

– Коли немає контракту – так. А коли є, то писати треба. А мені не пишеться, мені важко.

– Гаразд, тобі треба написати книгу. І що? – запитав у неї Роман.

– Знаєш, за хвилину до того, як ти мене збив, я просила Бога якось підказати мені вихід із ситуації. І ось сталося.

– Я нічого не розумію, але гаразд, продовжуй.

– Я тобі вже пояснювала, там виходить непогана зав’язка. Ти в чужому місті, не знаєш мови, потрапив у біду, і не сам, а зі своєю коханою, яка, між іншим, про цю біду нічого не знає, та ще й сліпа. А тобі на допомогу з’являється дивакувата рятівниця, якій ти, вирослий у сучасному світі цинік, ніяк не можеш повірити. Це чудова зав’язка для гарної книги. Хоча який ти в біса цинік…

– На таких умовах, які ти запропонувала, я можу бути ким завгодно. Навіть комбінувати циніка і мрійника. Треба? У чому моє завдання?

– Ні в чому фактично, – усміхнулася Кохановська. – Я накидала собі чернетки кількох сюжетних ліній і буду з тобою час від часу говорити, дізнаватися більше про тебе, про Олену, про Україну і таким чином, як нитки на каркас сюжету, буду намотувати твої історії. Повір моїй інтуїції, зрештою мусить вийти щось гарне.

Роман замислено пив пиво й дивився в підлогу. Пропозиція Аґнєшки була прозора і практична.

– Судячи з кількості грошей, які ти мені дала в першу зустріч, я мушу тобі розказувати багато, і до того ж абсолютно все, що ти забажаєш.

– Саме так, Романе. Але не переймайся надто, я достатньо делікатна, аби не змусити тебе червоніти під час своїх розповідей.

– У мене таке враження, що ми зараз обговорюємо купівлю моєї душі.

– Якоюсь мірою так, – усміхнулася Аґнєшка. – От лише я не диявол, і вічні муки тобі потім не загрожують. У всякому разі не в моєму виконанні. І до того ж я купую лише ту частину твого життя, яка відбулася в тебе до зустрічі зі мною. Усе, що буде потім, мене не стосується за великим рахунком.

– Ти казала щось про сюжети. Можна про них детальніше?

– Навіщо це тобі? Твоя справа – давати інформацію, – заперечила Аґнєшка.

– Мені цікаво, які ти бачиш варіанти розвитку подій. І не забувай, що я не читав твоїх книг, я уявлення не маю, що ти за письменниця така, може, ти гівно, а не письменниця. І тому я хочу принаймні знати, що ти там збираєшся писати, якщо не впливати на це.