Текст книги "10 слів про Вітчизну"

Автор книги: Олексiй Чупа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Аґнєшка гнівно зиркнула на нього, але змовчала. Роман вичікувально дивився їй в очі з безхитрісним виглядом і барабанив по столу подушечками пальців. Кохановська врешті підвелася, повернулася до нього спиною й почала копирсатися у своїй торбинці, що лежала на сусідньому кріслі. У залі, крім них, було ще дві компанії по троє осіб. Доволі затишне місце, приємна музика, нема сигаретного диму. «І пиво гарне», – зауважив Роман. Врешті Аґнєшка знову всілася до крісла. У руках мала два великі нотатники, кілька книжок і олівці з авторучками. Кинула це все на стіл звучно, але доволі зграбно.

– Дивись, – кивнула Романові на книжки, а сама заходилася шукати щось у нотатниках.

Він узяв її книги до рук, покрутив, порозглядав обкладинки й поклав на місце.

– Виглядає красиво, але польською я ні в зуб, тому про якість не можу сказати абсолютно нічого, – підсумував, спостерігаючи, як Аґнєшка дістає нарешті з нотатника кілька рівних папірців.

– Повір мені, це хороші книги. Солідне видавництво. Може, з часом колись прочитаєш.

– Припустимо, – кивнув Роман.

– А ось тобі сюжети, – простягла вона йому кілька білих прямокутників, схожих на конверти. – Але оскільки польською ти ні в зуб, дозволь мені самій тобі все розповісти. Пограємося трохи.

Вона розклала на столі чотири прямокутники з нашкрябаними на них тезами, перевернула написаним донизу, перемішала й запропонувала Романові обирати. Йому вся ця забава нагадала гру в наперстки або яке інше фіґлярство, і він криво посміхнувся. Але вказівним пальцем показав на один із папірців, якнайдалі від нього розташований. Аґнєшка повільно, як студент на іспиті, стягла аркуш зі столу, повернула його до себе й прочитала.

– Ну, що пишуть? – поцікавився Роман.

– Схема номер три. Роман закохується в Аґнєшку й мучиться, не знаючи, як залишити Олену і як завоювати Аґнєшку.

Роман вдавився пивом і довго відкашлювався, потім підняв очі на Кохановську.

– Зовсім здуріла чи що?

– А що не так?

– Що це за сюжет?

– Хей, мені треба книгу про кохання написати, я витискаю із ситуації те, що можу. Я не спеціаліст у любовних історіях!

– Та ти б хоч імена змінила! – підвищив голос Роман.

– Я все зміню, заспокойся, – Аґнєшка відкинула пасмо волосся з очей тендітними пальцями.

– Ага, ага. Тобто Роман закохується в Аґнєшку, так?

– Так, – підтвердила вона.

– Дай вгадаю. Ще одна схема: Аґнєшка закохується в Романа й не знає, як його завоювати й при цьому зробити так, щоб Олені було не дуже боляче. – Він раптом схопив зі стола навмання другий папірець, протягуючи його Аґнєшці.

– Ну так. – Кохановська розгублено дивилася на нього, кліпаючи очима.

– А, чекай-чекай, – уже саркастично провадив далі Роман. – Я ще знаю! Схема про те, як Аґнєшка і Роман закохуються взаємно, і єдине питання, яке постає перед ними, – як зробити так, аби з їхнього життя зникла Олена. – Перевернув він написаним догори третій аркуш, дивлячись у лице Кохановської.

– Приблизно, – пробубоніла Аґнєшка. – Як ти це все знаєш?

– Щось не віриться мені, що ти знана письменниця! Передбачувані до нудоти ходи. Ось лежить четвертий аркуш, і я, чесно кажучи, не знаю, що там написано, але підозрюю, що нічого оригінального. Правда ж?

– Романе, – Аґнєшка розпачливо взяла його за руку, і того, наче цвяхами, прибило назад до крісла, з якого він почав був підійматися, аби йти звідси. – Послухай мене, будь ласка. Допоможи мені. Ти не уявляєш, як важко цю всю маячню вигадувати, я ненавиджу сльозливі романтичні історії! Але якщо не напишу, мені доведеться забути про те, без чого я жити вже не зможу. Визнання, спокій, та і гроші ті самі – цього всього не стане, і мене не стане слідом за цим. Я прошу тебе допомогти. Я тобі допомогла, Романе, я тобі дуже допомогла, поквитайся зі мною, я прошу тебе. Допоможи, якщо зможеш; якщо не зможеш, то хоч не хами, як зараз. Ну, я чимось таке заслужила? Перед тобою принаймні?

На її очах заблищали сльози, і Роман збився зі злої хвилі. Кінець-кінцем вона має рацію. Він просто говоритиме з нею, може, підкаже якусь ідею, вона йому платитиме, і він відкладатиме гроші на їхнє з Оленою майбутнє.

Лице його зробилося різьблене, мов камінь, і неприступне.

– Вибач мені. Я й сам не знаю, чого завівся. Отже, між Романом і Аґнєшкою щось має відбутися?

– Так, має.

– Але чому?

– Це про кохання історія. Вони повинні закохатися, я ще не знаю, яким чином, але повинні. Якась несподівана риса, яка їх об’єднає, чи щось таке. Можливо, він скаже чи зробить щось таке на першому побаченні, що приверне її увагу, бо до першої зустрічі вона до нього зовсім байдужа. Я не знаю.

– Ми про книгу зараз говоримо?

– У сенсі? – здивувалася Аґнєшка.

– Ну, ти сказала, що між цими Романом і Аґнєшкою має виникнути почуття. Це ти про книгу?

– Так, а про що ж?

– Та ні, нічого. Мені на мить здалося, ти говориш про нас із тобою.

Аґнєшка зареготала йому в лице.

– Йой, Романе! Насмішив ти мене, серйозно! Не плутай реальність із книгою. Так, варто змінити імена, аби не було цієї плутанини. Усе, вони будуть Маґда і… скажи якесь ім’я українське.

– Олег.

– Добре, нехай будуть Маґда і Олег. А дівчина Олега – Наталя. Усе, не кажи більше такої дурниці. «Про нас із тобою». Це ж треба!

– Ну все, все, – зовсім зніяковів Роман. – Припини. Замов краще чаю, я б зараз випив чашку. У мене цукерки є, тут же можна зі своїм?

– А які цукерки? – затамувала подих вона.

– Та ось, іриски, ще з України привіз. – Він виклав на стіл жменьку цукерок у жовтій обгортці, й усмішка з’явилася на розгубленому лиці Аґнєшки.

Їй у животі раптом солодко звело, а дихати стало важко, як після удару в груди. Однією рукою вона підкликала офіціантку, а другою стягла зі столу собі на коліна останній аркуш зі схемою сюжету, що досі лежав перед ними. Роман тільки хмикнув, спостерігаючи за цими маніпуляціями. Його почала забавляти ця гра. Між Романом і Аґнєшкою знову був порожній стіл.

Вони заговорили, коли їм принесли чай.

– Розповіси мені про вас з Оленою? – попросила Аґнєшка. У голосі зникла суха напружена нотка роботодавця, і тембр набув м’якіших тонів, від чого її повільна, посічена акцентом мова стала звучати зовсім уже чудернацьки.

– Добре, – Роман нахмурив чоло, збираючись із думками. – Ми знайомі вже майже вісім років.

– А скільки тобі зараз? – перебила Аґнєшка, розгортаючи один зі своїх нотатників.

– Двадцять вісім.

– Ага. Я трохи старша від тебе, на кілька років. Кажи далі.

– Так от, ми знайомі вісім років. Навіть трошки більше, – поправив він сам себе, усміхнувшись. – Я зламав був ногу, вона теж лежала зі зламаною ногою, і одного прекрасного дня сталося так, що ми познайомились. Я вийшов прогулятися, якщо це так можна назвати, загальним коридором, а вона сиділа на диванчику в холі. Сів перепочити трішки, ну і зав’язалася розмова.

– А вона вже сліпа була?

– Так, у неї це з дитинства. Лікарі нічим зарадити не можуть, але кажуть, що зір може повернутися, хоча ми в це не віримо вже. Якась генетична проблема в їхній родині.

– Шкода, – кинула Аґнєшка.

– Шкода, – погодився він. – Але менше з тим, мені це не надто заважає. Потім, коли одужав, я часто заходив до неї в лікарню, всякі дрібнички заносив типу фруктів і соку. Там же познайомився з її батьками. Не можу сказати, що я прямо моментально в неї закохався, але через кілька місяців свого життя без неї вже не уявляв. Вона розумна, має вроджену схильність до аналізу й розуміння багатьох речей, про які не знає, бо не може читати чи бачити. Бувало так, що в мої вихідні від навчання ми говорили доти, доки нас не зморював сон. Я багато читав їй. Багато ставив музики і щось розповідав про неї. Так чи інакше, уже за рік ми стали жити разом, зі згоди її батьків, ясна річ.

– Ого, – присвиснула Аґнєшка. – Схоже, ти здатний на серйозні вчинки. У двадцять один рік фактично взяти на себе величезну частину турботи про немічну людину… У такому віці більшість людей і себе не здатні утримувати в порядку.

– Напевно. Я ніколи про це все не задумувався, – відповів Роман. – Я жив завжди так, як жилося, жив за відчуттями. Повір, ані разу не пошкодував про те, що сталося.

– А чому ви не одружилися? – запитала Аґнєшка. – Я не бачу обручки на твоєму пальці, – пояснила вона у відповідь на погляд Романа.

– Це її ініціатива. Каже, що не хоче мене тримати таким чином. Себто, в розумінні Оленки, я можу залишити її відразу, як тільки захочу, це все тримається добровільно.

– Мудро, але ризиковано, – скривилася Кохановська. – Нема гарантії, що тебе не доїсть побут. Не зараз, то через кілька років. Ти здоровий чоловік, і одного дня тобі до голови майне думка, що ти все життя присвятив догляду за калікою. Вибач за різкість, але факти такі.

Роман спокійно підвів на неї погляд.

– Аґнєшко, я це чув уже стільки, що мені набридло пояснювати. Побут може доїсти, лише якщо його не було, а потім він раптом з’явився. Тут ситуація інша: спілкування з нею від самого початку мало в собі багато цього побуту, я мусив ходити за нею, як за малою дитиною, вирішувати купу неромантичних питань і бути максимально приземленим, бо вона в багатьох речах абсолютно безпорадна без сторонньої допомоги. Так що я вважаю, що маю протиотруту від впливу побуту. І те, що ми вже стільки часу разом, тільки підтверджує це.

– Протиотрута від побуту, – замислено протягнула Аґнєшка. – Можливо, це красиво звучить. І що, у вас усе гарно?

– Так, за винятком того, що вона сліпа, усе гарно. Я щасливий.

– Щасливі люди не залишають свою Батьківщину, – іронічно зауважила Аґнєшка.

– Ти знаєш, останнім часом мене не відпускає думка, що Україна з тих батьківщин, залишити які – щастя.

– Чому?

– Усе безнадійно якось, – розвів руками Роман. – Проблем просто море. Не море навіть, а океан. І може, з часом вдалося б розв’язати всі ці проблеми, тільки ось коли тягнешся рукою до кінчика якоїсь нитки в клубку, тебе щоразу луплять чимось, схожим на міліцейський кийок. Руки від цього болять неймовірно, а з часом і бажання лізти в чомусь розбиратися зникає. Це як умовні рефлекси, розумієш?

– Так, розумію, – гірко всміхнулася Аґнєшка.

– Ну ось. Тільки щури це розуміють із другої-третьої спроби й потім починають шукати нових шляхів, навчені гірким досвідом, а українці нічого не вчаться, тому керувати ними, певно, навіть легше.

– Сумно це, – констатувала вона.

– Так, дуже сумно.

– А я ось ніяк не можу ще одну річ зрозуміти. Гроші.

– Що – гроші?

– Ти готівку мав на руках тут, коли тебе побили?

– Так, готівку.

– А чому не кредитна картка? Це набагато зручніше. Зараз би ти міг зв’язатися з банком, повідомити, що картку вкрали. А потім гроші всі до тебе повернулися б.

– Ай, – роздратовано відмахнувся Роман від польки, – не ятри мені рани. Я вже мільйон разів про це думав. Це моя дуже консервативна риса. Терпіти не можу банкомати і всякі електронні розрахунки, волію готівкою користуватись. І ось маю…

– По-дурному все вийшло.

– Та сам знаю, але що вже. Не хочу про це говорити. Кохановська приглядалася до нього протягом всієї розмови. Якби вона вміла малювати, то, напевне, забажала б намалювати собі на пам’ять його портрет. Хоча, як Аґнєшка відзначила, у плані зовнішності нічим особливим Роман не виділявся. Між сотень, та навіть уже й тисяч інших чоловіків, яких вона зустрічала в житті, траплялися набагато вродливіші, впевненіші та й узагалі цікавіші на перший погляд.

Роман був якийсь сіруватий і сируватий: середнього зросту, щоправда, вищий за Кохановську; мав зап’ястя тендітні, як у дівчини, короткі, рухливі пальці, але разом із тим несподівано об’ємні, як для дизайнера, м’язи рук; тримав спину здебільшого згорбленою, тому волів відкидатися назад, на спинку стільця, коли сидів, або ж спиратися ліктями на стіл, прилаштовуючи своє підборіддя на стиснені в кулаки руки; одяг Роман мав простий і зручний – однотонні джинси, футболку, светр, куртку, на яких часом не помітно навіть логотип фірми-виробника. У цілому ні риба ні м’ясо.

Захопливою, яскравою манерою говорити й поводитися Роман також не відзначався. У його тоні часто прослизали хамські, як здавалося Кохановській, нотки, якась самовпевненість і невідь-чим заслужений нею сарказм. Аґнєшка на це спершу дратувалася, але, прислухавшись до голосу, дещо хриплуватого й низького через холод, зрозуміла, що це, швидше за все, не природний тон. Справжній Романів голос дзвенів спокоєм і турботою, був теплим і заспокійливим. Вона замислилася на хвилинку, потім вирішила, що це хамство – звичайна й легко пояснювана ворожа поза до обставин, у які він зараз потрапив. Кохановська подумки поставила себе на його місці, уявила, що вона опинилася раптом без грошей і знання мови в якомусь Стамбулі чи Мадриді, і з полегшенням зрозуміла, що могла б поводитися значно непристойніше, ніж часом дозволяє собі Роман.

Словом, Аґнєшка Кохановська вирішила б, що її новий знайомий – абсолютно посередній хлопець, якби раптом не зауважила в зовнішності й поведінці три дивні, не надто помітні на перший погляд риси. Подробиці, які в загальному портреті мало що вирішували, але добряче заінтригували.

Роман, сам того не помічаючи, перед тим, як сказати щось, час від часу проводив вказівним і середнім пальцями лівої руки від середини чола до скроні. Кохановська зафіксувала цей жест іще в перший вечір, коли привезла їх, змерзлих і втомлених, до квартири на Зомбковській. Тоді, наливаючи Роману чай і розповідаючи йому про свою пропозицію, Аґнєшка вирішила була, що в нього болить голова. Але зараз, у барі, вдивляючись у його обличчя, на якому грали тіні та електричне світло, вона зрозуміла, що Роман зовсім недавно мав іншу зачіску. Волосся носив значно довше, ніж зараз. Таке, що темні хвилясті пасма затуляли йому очі і він, аби сказати щось, дивлячись співбесіднику в очі, мусив пальцями відкидати це пасмо вбік. Це її вже зацікавило. Вона уявила собі Романа з довшим волоссям, а не таким, яке він мав тепер – стриженим під шість міліметрів. З пасмами він їй сподобався б більше, і те, що вона так несподівано вдерлася в ці потаємні знаки, змусило подивитися на нього по-іншому. Адже зрізати волосся – не за хлібом сходити, це вона знала по собі. Колись давно Аґнєшка Кохановська також мала зачіску набагато коротшу від теперішньої й пам’ятала, як важко розставалася з кучерями, котрі відрощувала роками. Усе, дослівно все, що вона переживала довгий час, всотувалося у волосся, і коли прийшов час позбутися минулого, воно почало жалісно скавучати, переконувати його залишити, казати, що минуле згодиться, і все таке інше. Але Кохановська не піддалася на цей шантаж, сходила до фризьєра [2]2
  Перукар ( польськ.).


[Закрыть]і залишила в перукарні всі свої минулі страхи й невдачі. Вийшла на вулицю зовсім невагомою й достатньо щасливою від власної невагомості, аби щось міняти у своєму житті. З волоссям позбуваються частини свого «я». Це частково пояснювало безпідставну грубість деяких розмов – старий панцир розлетівся на друзки, а новий не встиг затверднути як слід. Роман мусив бути таким, налаштованим на оборону за будь-яку ціну. Кохановська дивилася на нього з цікавістю досвідченого дослідника.

А ще її дуже зворушила маленька деталь, на яку більшість людей не звернули б уваги. Коли Аґнєшка кидала погляд на Романові руки, вона навіть у напівтемряві розгледіла, що з його шкіри досі майже не зійшла бронзова літня засмага, але зап’ястки були світлі, по-січневому білі. Вона й тут миттєво зрозуміла, у чому річ. Фєньки, браслети, ланцюжки – усі ці невід’ємні атрибути бродячих поетів і музикантів, тонкі вервечки, якими люди в’яжуться одне до одного. Кохановська погладила себе по зап’ястю – плетені фєньки були на місці, утім, як і завжди. А Роман носив їх іще влітку. Звичайно, це могло бути наслідком ношення наручників, але те, що Роман усе літо просидів на сонці прикутим наручниками до батареї, не вкладалося в її розуміння світу.

Такій людині, як Аґнєшка, оці незасмаглі сліди на зап’ястках співрозмовника сказали дуже багато, дозволили на підсвідомому рівні зарахувати до «своїх» і вважати таким і надалі, навіть якщо оце-от багатозначне «свій» не знайде ніякого підтвердження. І справді, наш зовнішній вигляд, наш одяг і наші прикраси – це лише продовження наших смаків, зацікавлень і способу життя загалом. Звісно, Кохановська могла помилятись, але, побачивши ці сліди на Романових руках, припустила, що Роман – доволі вразлива людина, що він любить подорожі, рок-музику, вино і все інше, що тільки може любити той, хто у свої двадцять вісім років вперто носить на руках прикраси, що більше пасують підліткам. Оздоби, які дозволяють вирахувати з більшою чи меншою похибкою основні риси характеру навіть тоді, коли він ці прикраси знімає. «Тільки от навряд чи життя з Оленою дозволяє йому відчути це все на повну», – з гіркотою подумалося Кохановській.

Роман спідлоба стрільнув у неї поглядом, і Аґнєшкою прокотилася дивна розгублена хвиля. Ось воно, третє. Очі, що під час їхнього першого побачення були сіро-блакитними зі значним переважанням сірого, які біля під’їзду на Зомбковській мали (так-так, вона це помітила) ясно-блакитний колір, зараз виливали в її бік смарагдове втомлене тепло. Романові очі міняли колір залежно від освітлення, настрою, самопочуття. Кохановську це заворожувало, вона не могла із собою нічого вдіяти, і від тієї хвилини, як зауважила цю зміну кольорів, не відводила погляду від його очей. Дивилася на нього невідривно, чекаючи, що ось-ось колір знову зміниться. Намагалася вгадати, чи це буде карий, чи сірий, чи ще якийсь. Але нічого не відбувалося. Роман мружився, ненадовго опускав повіки, начебто засинаючи під ледве чутну музику з колонок при шинквасі, але залишався зеленооким.

Він не помічав цього довгого й неприхованого свердління поглядом із протилежного кінця столика. Аж надто був занурений у свої думки, аби бодай щось помічати й тим більше реагувати. Таким ось умінням впадати в довгу й глибоку задуму Роман часто бісив своїх співрозмовників, та й Аґнєшку розізлив би добряче, якби вона не була зайнята вивченням рис його зовнішності й короткими записами до нотатника думок, що борсалися в голові.

Роман у розпачі відкинувся на спинку крісла й задумався про втрачені гроші і так само втрачену свою країну. Аґнєшка дивилася на нього, її пальці ковзали по краєчку чашки, роблячи рівні, але тремтливі кола. По хвилі мовчання Роман несподівано продовжив:

– Аґнєшко, якби не Олена, я не поїхав би. Чесне слово, не поїхав би. Але інваліди, знаєш, чутливі дуже до навколишніх настроїв. У них усіх депресія закладена, хай вони і щасливими виглядають. Ніколи не знаєш, коли вибухне. Коли вона вперше завела розмову про те, що непогано було б виїхати з України після виборів, хоча би тимчасово, я злякався за неї. Тому я тут.

– Знаєш, мені поки важко зрозуміти те, про що ти кажеш. Мені здається, що тут, у Польщі, усе не настільки погано. – Кохановська допитливо подивилася йому в очі, чекаючи однієї-єдиної відповіді, що, мовляв, так, тут хоча б трохи, але краще.

– Подивимося, – пролунало з іншого боку столика, і Аґнєшка спантеличено зарухала пальцями свою запальничку, що лежала біля чашки.

– Курити хочеш? – помітив це Роман.

– Так, хочу. Але тут, нагорі, не можна.

– То ходімо звідси, – запропонував Роман.

– Куди?

– Ну, я до Олени, а ти у своїх справах, маєш же якісь, певно.

– Ніяких не маю, я вечір звільнила, – розвела руками Аґнєшка.

– Але менше з тим, я хотів би вже піти. Я поки що бою ся залишати її саму надовго.

– Гаразд, як скажеш, – мугикнула вона й почала збиратися.

Кількома хвилинами пізніше Роман з Аґнєшкою знову йшли Прагою, тепер уже у зворотному напрямкові, до конесерівської горілчаної фабрики. Під ногами їм хрустіло, сніг практично вщух, лежачи тепер майже незайманим білим саваном на тротуарах і карнизах, а небо на контрасті здавалося безнадійно чорним, витягуючи в довжину аскетичні голі дерева, просвічені новорічними гірляндами. Світ виструнчився до чорної безодні над собою, викрутився спіраллю й застиг, готовий згвинтитися назад, до первинного стану, і ударною хвилею підняти весь цей сніг знову в повітря.

Аґнєшка із задоволенням курила свою ментолову сигарету й перебирала іриски в кишені. Ішли вони значно довшою дорогою, і Роман мимоволі зауважив це для себе. Він мовчав і дивився перед собою, думаючи, що приготувати зараз Олені на вечерю. Кохановська тільки хмикала, розуміючи, що його увагу й зосередженість вона на сьогодні втратила й маніпуляції з повільною прогулянкою довшою дорогою – лише марнування часу. Раптом видихнула й пришвидшила крок, Роман теж майже побіг за нею, і другу половину шляху вони подолали за лічені хвилини.

– Отже, я тобі, як і цього разу, залишу записку, – повідомила йому Аґнєшка, коли вони вже стояли біля під’їзду.

– Це скоро буде? – поцікавився Роман.

– Не знаю, можливо. Яка тобі різниця? Усе одно особливих якихось занять ти не маєш. Ось тобі гроші, – простягла вона йому конвертик.

– Добре, я чекатиму сигналу, – кивнув він, ховаючи пакунок до кишені куртки.

Кохановська різким рухом ухопила його долоню, потисла її і швидко пішла вулицею вниз, розкидаючи ногами сніг. На серці їй було дивно. А Роман піднявся до помешкання, відчинив двері й зайшов до зали. Оленка не спала – сиділа там само в кріслі й відбивала собі по стегнах такт пісні пальцями. Грав якийсь блюз.

– Агов, мала, я повернувся, – він поклав руку їй на плече.

– Привіт, Ромцю, – притислася вона щокою йому до зап’ястка. – Ну що там, як справи?

– Усе гаразд, роботу маю. Цей хазяїн ремонтує свій дім на околицях і платитиме мені за те, аби я час від часу допомагав йому з ремонтом. Грошей нам вистачить.

– Платитиме достатню кількість грошей за допомогу «час від часу»? – недовірливо скривилася Олена.

– Я сам був здивувався, але він це вважає інвестиціями у своє загробне життя. Така собі благодійність. Ходімо на кухню, будемо готувати щось.

Роман узяв її за руку й повів коридором через квартиру. Сам себе зловив на тому, що нова брехня далася йому легко й невимушено, навіть голос уже не тремтів.

«Треба з цим зав’язувати», – вирішив він і заходився готувати вечерю.

Годиною пізніше вони сиділи на кухонних стільцях, уже ситі й задоволені, допиваючи вино й слухаючи програвач. Прага за вікном була жовта й заспокоєна, день луснув, розлетівся на друзки, а на його місце прийшла темінь. У динаміках почулося шипіння, і платівка запропонувала нову пісню. Саме тієї миті Кохановська повернулася нарешті до себе, на Намисловську, ще після кількох барів, і лише тут викинула до смітника папірець з останнім не згаданим сьогодні під час розмови сюжетом – єдиним, до речі, вигаданим нею, де Роман залишався з Оленою. Пілсудський косо подивився на хазяйку й пішов спати на підвіконня.