Текст книги "10 слів про Вітчизну"

Автор книги: Олексiй Чупа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Ясно. Мене в якийсь момент думка відвідала, що у вас тут більше людей говорять українською, ніж у самій Україні.

– Знаю, знаю я ці ваші проблеми, – зі співчуттям сказала Аґнєшка. – То що, все? Українська в моєму виконанні тебе вже не дивує?

– Ні. Дивує лише, як ми так зустрілися, – усміхнувся Роман.

– Оооо, як це банально! Романе, кожен чоловік говорить це кожній жінці, яка йому хоч трохи подобається, думаючи, що це її зворушить.

– Нічого подібного! – запротестував був він, але Аґнєшка перервала його жестом.

– Добре, це неважливо. Важливо ось що: скажи, які твої подальші плани? Що думаєш робити далі, як розгрібатися?

– Нууу, – протягнув Роман, – перечекаємо свята з Оленою, потім звернуся до посольства, нехай нас хоча б додому відправлять. Олені завтра все розповім. Усе, до Нового року планів більше нема.

Аґнєшка продовжувала пити чай, водночас не спускаючи очей із Романа, якому аж незручно стало під тим поглядом. Врешті зважилася:

– Послухай тепер мою пропозицію.

– Давай, – із сумнівом відгукнувся він.

– Ви залишаєтеся жити тут, скільки вам заманеться. Візи у вас є, документи в порядку? Ось хоч на всі півроку залишайтеся, це не проблема. Але за єдиної умови – ми з тобою час від часу будемо проводити день наодинці й багато говорити. Я напишу про тебе книгу.

– Маячня, – знову звівся на рівні ноги Роман.

– Ані краплі не маячня, – парирувала Аґнєшка. – Ця квартира вільна, вас ніхто не чіпатиме.

– Ти тут не живеш? – поцікавився він.

– Ні. Лише раз на тиждень заїжджаю пил протерти й глянути, чи взагалі все в порядку. Я серйозно тобі кажу. Якщо ти з цієї вашої чоловічої пихи турбуєшся про гроші – не варто, з вас нічого не візьму й навіть платитиму тобі за наші розмови. Вважай, що ми підпишемо контракт на серію інтерв’ю.

– Аґнєшко, ти сама себе чуєш? – здивовано випалив Роман, якому не вірилося, що він правильно розуміє рідну мову в устах цієї дивної польки.

– Я сумніваюся, що ти мене чуєш. Я даю вам гроші лише за те, що ти час від часу говоритимеш зі мною. Даю вам помешкання на будь-який час, на який захочеш, і нічого з вас не вимагаю. Крім того, подумай про Олену. Ви ж не просто так виїхали з України, – майже констатувала Аґнєшка.

– Чому ти так думаєш? – заскочено спитав він.

– А як інакше? Документи при вас, але речей із собою нема, ти казав лише про невелику торбинку з грошима й мобільним. Очевидно, що так їдуть, прагнучи почати життя з нуля. Так?

– Нехай так, – неохоче погодився Роман.

– Не здивуюся, якщо вам нема куди повертатися. А навіть якщо і є, то я чула, що з Європи до колишнього СРСР добровільно повертаються лише божевільні й змучені розлукою з Вітчизною люди, що, власне кажучи, мало не тотожні поняття.

Роман здивовано замовк, обдумуючи те, про що вони говорили. Її пропозиція мала частку раціоналізму й логіки, але переступати через себе, а тим більше через свою гордість, йому завжди було важко. Погодитися на таку інтригу, – жити чужим коштом у чужій країні, – у цьому відчувалося щось таке несправжнє й неймовірне, що мимоволі викликало неабияку підозру.

З другого боку, Аґнєшка, навмисне чи ні, поцілила в яблучко: вони з Оленою залишили Україну після осінніх виборів, як найбільш легкодухі матроси наввипередки тікають із корабля, коли той отримав першу тріщину в борту. При цьому продали все, що мали, і тепер у разі повернення мали б надовго сісти на голову батькам. А це – ще більший удар по гордості, аніж жити тут на умовах, запропонованих Аґнєшкою. Але щось у цьому плані йому серйозно муляло, навіть чоло наморщив, думаючи. Полька спостерігала цю мімічну гру на його обличчі й врешті-решт не витримала:

– То що скажеш? Згода?

Він мовчав кілька хвилин, аж поки зрозумів, що саме його насторожило.

– Припустимо, я погоджусь. Але з чого ти взяла, що про мене можна книгу написати? Я ж ніхто. Був невеликий відтинок життя, коли я був кимось, у дитинстві, – весь світ крутився довкола мене, так, я це пам’ятаю. Так, я закінчив школу, здобув вищу освіту, облаштував квартиру, яку отримав у спадок. Але за всі ці роки в мене не з’явилося жодного справжнього друга, та навіть і несправжнього не з’явилося. Я абсолютно нічого не досяг: пропрацював кілька років на середній роботі середнім працівником із середньою зарплатнею. Я впевнений, що більшість моїх колег нескоро помітить, що я звільнився, а мої колишні сусіди по будинку – що я виїхав геть. Я ніким не став. А точніше – я став ніким. І до сьогодні ним залишався, поки не впав іще нижче, бо тепер я до всього побитий безхатько.

– Ой, Романе, давай без декадансу, добре? Ти в чужому місті, не знаєш мови, потрапив у біду, і не сам, а зі своєю коханою, яка, між іншим, про цю біду досі нічого не знає, та ще й сліпа до того ж. А тобі на допомогу з’являється дивакувата рятівниця, якій ти, вихований у сучасному світі цинік, ніяк не можеш повірити. Це чудова зав’язка для гарної книги.

– Ти хочеш зіграти на халепі, у яку я потрапив?

– Так, хочу. Але з рівною користю і для себе, і для тебе. Я маю гроші й хочу викупити в тебе всю цю історію. Переваги очевидні: ти від усього цього відсторонюєшся, ніби воно не твоє, така собі психотерапія. Крім того, ти можеш жити в Європі з коханою людиною, майже не напружуючись. А я маю чудовий сюжет для щемкої ліричної книги, яку давно мріяла написати, бо в основному пишу на соціально-політичну тематику і вже стала побоюватись, що однієї ночі мені висадять двері і просто заберуть як ворога народу.

– А як же з Оленою? – спантеличено спитав Роман.

– А що з Оленою?

– Ну, вона так хотіла до Праги. Та і я хотів. Та що там хотів! Я перед Новим роком маю показатися на новій роботі, у мене ж підписано контракт!

– А це і є Прага. Долю не обманеш, Романе. Стосовно всього іншого – рішення все-таки за тобою. Якщо захо чеш, я дам вам грошей на квитки до Праги, і ви вже завтра поїдете звідси. І все у твоєму житті буде так, як ти планував. У вашому житті, – виправилася полька.

Роман добряче замислився. У щоденній метушні, у біганині між роботою, де шефом був дивовижно гладкий покидьок, і домом, де чекала Олена, яка багато в чому не могла обійтися без нього, останнім часом нічого не відбувалося. Уже декілька років почувався так, ніби впав у трясовиння, яке засмоктує щодень глибше. Саме тому він врешті пристав на благання Олени поїхати працювати кудись у Європу, аби не почати гнити заживо в тій майже безнадійній державі та на тій майже безнадійній праці. І ось Європа йому першого ж дня надавала по вухах. Про те, щоб позичити в польки грошей і поїхати до Праги, як і планувалося перед тим, Роман тепер і не думав. У дечому він діяв напрочуд забобонно, що загалом суперечило його характеру затятого реаліста. Тож робити другу спробу там, де, здавалося, самі обставини сказали тобі, що не треба, було не в його дусі. Варіант із Чехією вже закрився, залишалося обрати, чи повертатися додому, чи спробувати викрутитись і закріпитися тут, у Варшаві.

У Романа давно закінчилися аргументи проти Аґнєщиної пропозиції, але він досі вагався – надто дивно це все було. Вона нарешті дістала з торбинки сигарети, витягла одну, клацнула капсулу на фільтрі і, запаливши, глянула на нього спідлоба.

– А стосовно того, знати Олені це все, чи не знати – справа твоя. Вона сліпа, вона нічого не помітить. Можеш їй усе розповісти, можеш сказати, що ви вже приїхали до Праги, а вона спала всю дорогу. Мені байдуже. Але довірся моєму жіночому досвіду – якщо ти їй усе розповіси як є, то вже з першого дня, коли буде працювати посольство, вона тебе затероризує вимогами звідси виїхати. І одного разу ти зламаєшся й поступишся. Повернешся в Україну і житимеш із нею в дуже, як я розумію, скрутних умовах. Ось і думай. Це якраз той випадок, коли один може думати і за двох.

Романові згадалося, наскільки експресивною є Олена всупереч своїй фізичній ваді і в цілому лагідному характеру, і подумки він погодився з Аґнєшкою.

– Це що, я збрехати їй маю? – сказав він.

– Ти кохаєш її, Романе?

– Так, кохаю.

– Тоді доведеться збрехати. Кохання на брехні й тримається, майже завжди. Від брехні дрібної до брехні, що кохання досі триває. Таке собі коло.

– Добре, я згоден, – врешті здався він, усе обдумавши.

– От і чудово, півгодини тебе уламувала. Як хлопчика якогось. Ось тобі мій номер на всяк випадок. – Вона дістала нотатничок і акуратно вивела на папірці свій номер, ім’я і прізвище. – Якщо буде щось невідкладне – шукай мене за ним. Коли матиму потребу з тобою зустрітися, я вкину до поштової скриньки біля вхідних дверей записку, там усе буде написано, зрозумів?

– Зрозумів, – кивнув Роман.

– Ось тобі гроші. – Аґнєшка, не рахуючи, витягла з гаманця жмутик банкнот і поклала їх на столі перед Романом, поруч із ключем. – На перший час вистачить. До Нового року ми побачимося обов’язково. Спустися, може, пізніше до магазину, купи вам щось пожувати, тут поруч. Газ працює нормально, вода тепла є цілодобово, в іншій кімнаті телевізор, але він тобі ні до чого – ти не розумієш польської. Та він, здається, і не працює, – пригадала вона. – Чаю і кави, – не знаю, що ви там любите більше, – як і цукру, у цій квартирі достатньо, а з рештою розберешся. Усе зрозуміло?

– Усе. Дякую тобі дуже.

– Не дякуй, ми квити. Мало того, що подарував мені ідею для книги, так я ще й зробила сьогодні настільки добру справу, що при розборі гріхів її можуть зарахувати за десять.

– Думаю, це могло б покрити їх усі за раз, – пожартував Роман.

– О ні, навіть не сподівайся. Письменники грішать дуже багато. Ну все, я пішла, на мене чекають. До зв’язку, Романе. Веселого Різдва, – промовила Аґнєшка, підіймаючись, махнула пальчиками й зникла в коридорі.

За нею зачинилися двері, потім Роман почув, як на вулиці заводиться й зривається з місця «опель», і аж тоді нарешті повернувся поглядом до столика, де залишилися гроші, ключ, дві чашки – його із залишками чаю і її, порожня, зі слідами помади на краєчку, – та імпровізована візитка Аґнєшки. Її прізвище було Кохановська.

«Дивна ця Кохановська», – подумалося Роману.

Люди взагалі дивні.

Ілюзія

І так теж трапляється, хоча й дуже рідко. Ідеш своєю дорогою більш-менш упевнено, часом ще й когось ведеш за собою, але врешті робиш єдиний необережний крок – і ось ти вже у глибокій ямі, по саму маківку в лайні. Тепер ти смикаєшся на всі боки, дриґаєш кінцівками, дуже обережно використовуєш останні запаси повітря й вишіптуєш у довколишню гнилизну всі молитви, які знаєш, навіть вигадуєш свої. А янголи Господні збираються десь там нагорі, як охоронці в супермаркетах, і регочуть із тебе, надриваючи животи біля своїх камер спостереження. І лише раз на мільйон випадків когось із цих крилатих загризає сумління, він нечутно залишає строкату ангельську компанію і, чуючи за спиною нові вибухи реготу, летить на допомогу, несподівано з’являється на екранах, від чого його друзі-янголи затихають, присоромлено опускають голови і йдуть до курилки. А він без особливих зусиль витягає тебе з лайна, влаштовує всі твої справи, усе за тебе робить і вирішує. Потім п’є з тобою чай і несподівано зникає, залишивши на столі свій номер, за яким можна телефонувати в разі чого.

Ось так у людей з’являються янголи-охоронці.

Романові не йшла з голови Кохановська. Він уже четверту годину лежав біля Оленки, обійнявши й наслухаючи, чи не перестала вона дихати від того снодійного. Але ні, мала спала міцно й спокійно, навіть не ворухнулася, коли він її роздягав і перекладав із дивана, готуючи постіль, і назад, на свіжі подушки й простирадла.

Кімнат виявилося дві: та, де зараз спала Оленка, у кінці коридору, ліворуч, і дещо більша, майже при вході у квартиру, праворуч. У ній було прохолодніше (певно, тому Аґнєшка і вклала Оленку в дальшій), а ще там покоїлося ціле море найрізноманітніших книжок, які навіть не вміщалися в шафі, а високими вежами стояли біля дальньої стіни. Був телевізор, за яким Роман знайшов величезну валізу з кількома десятками платівок класичного року й про – сто класики. У глибині валізи ховався програвач. На жаль, він не працював. Телевізор теж.

Кімната мала вихід на балкон, доволі затишний і милий, як на Романів смак, – з кріселком, стільцем і столиком між ними. Звідти можна було дивитися на засніжену вулицю, на підлозі валялося з десяток запальничок і кілька початих пачок цигарок різних марок. Очевидно, залишилися від тих, хто гостював тут в Аґнєшки.

– Витягла з лайна, залагодила всі мої справи, усе за мене влаштувала й вирішила, – сказав він сам до себе, повторюючи власні думки.

Потім він іще раз пройшовся помешканням, тримаючись за стіни, – саме так тут буде ходити вже завтра Оленка, – відсунувши або відкинувши з-під ніг усе, що могло їй завадити або нашкодити, і, швиденько вмившись, поліз до коханої під ковдру.

З вулиці час від часу долинали радісні вигуки й сигнали автомобілів, але потім і це все затихло, тільки поодинокі автівки шурхотіли колесами по дорозі. Четверту годину Романові не йшла з голови Аґнєшка Кохановська, він із величезною вдячністю згадував усе, що вона для них встигла зробити вже в перші години знайомства. Раптово йому подумалося, що він тепер житиме серед її речей і думок, які, певно, досі літають десь під стелею й ховаються по кутках. «Треба буде, коли зустрінемося, спитати, відколи вона тут не мешкає постійно… Обіцяла, що ми зустрінемося до Нового року», – подумав Роман і нарешті знеможено вимкнувся, аж тепер відчувши полегшення.

Олена завжди прокидалася першою. Ось і цього разу, лише за кілька годин по тому, як Роман провалився в сон, вона почала чути, що відбувається в помешканні. Для сліпих людей прокидання значить зовсім інше, аніж для зрячих. Ті, хто здатний бачити світло, переходять до нього з темряви, натомість сліпі перебираються з однієї темряви – тотальної, у якій нема більше нічого, – до темряви, яку можна почути, ідентифікувати на запах і вивчити на дотик подушечками пальців. Ледве відчутно пахло корицею, і Роман дихав поруч, ранок був подібний на будь-який інший у їхньому помешканні, яке вони залишили кілька днів тому, і Олена в перші секунди подумала, що ця затія з виїздом до Праги – лише сон, із якого настав час видряпуватися.

Але, вслухавшись, вона зрозуміла, що це, швидше за все, не так. Не чути було годинника в кухні, не порипувала половиця в коридорі, натомість було кілька інших звуків, поки не ідентифікованих, не розсмакованих, не розчутих, які їй підказали, що вони не вдома.

Олена почувалася несамовито голодною, свіжою й радісною. Вона потягнулася, аж захрустіли кісточки, і голосно видихнула. Потім рефлекторно сама собі перелякано затулила рота: забулася, що поруч спить Роман, а маючи чутливий сон, він уже не засне, якщо його розбудити.

Лежати Олені більше не хотілося, і вона вислизнула з обіймів Романа, вирішивши вивчити помешкання, де вони тепер знаходилися. Навпомацки, тримаючись за шафу, подалася до коридору, відшукала ванну й туалет, кругом обійшла кухню, надовго затримавшись біля вікна, вивчаючи на запах і дотик все, що лежало при вікні, та прикладаючи вушко до шибки й щоразу розмито чуючи з вулиці іноземну мову. «Прага!» – радісно подумала Олена і вп’ялася, наче в оргазмі, пальцями в покривальце, яким було застелене підвіконня. А за склом виблискували на ранковому сонці свіжі варшавські сніги, ще не торкані двірниками і снігоочисними машинами.

Останнім часом Олені дуже залежало на тому, аби залишити Україну. Роман казав їй, що з кожним днем почувається все більше затиснутим, що, ходячи містом, мовби мусить розривати розтягнений повсюди колючий дріт. І він його рве, і сам об нього рветься, розчищає дорогу, а на ранок цього дроту стає більше, і прориватися все складніше й болючіше. У таких випадках зазвичай кажуть, що «тільки сліпий не побачить». Олена не могла бачити змін, але відчувала їх доволі конкретно. Змінилися настрої людей, змінився тон розмов у громадському транспорті, фальшивими стали голоси ведучих на радіо, вулиці захлиснула в’язка й смердюча депресія. Остання крапля надії випарувалася після жовтневих виборів до парламенту, коли стало зрозуміло: Україну навмисне заганяють у вигрібну яму і вже можна валити. Олена передовсім жаліла Романа, бо їй було байдуже, де жити, з її сліпотою всюди забезпечена хоча б мізерна, але допомога держави, бодай моральна, але підтримка близьких. А Романові доводилося фактично тягти їх двох, і хоча він не казав ніколи, як йому важко, і ні на що не жалівся, але Олена вже довгий час відчувала в ньому глибоку затвердлу втому, яку їй не вдавалося вирвати ані з ходу вигаданими казками, ані співом, ані пестощами, – тими небагатьма речами, які їй добре вдавалося робити без сторонньої допомоги.

Роман за освітою був дизайнером. Після університету пішов працювати в компанію, що готувала проекти для всіх охочих щось збудувати. Останніми роками охочими переважно були ті, хто робив замовлення, пов’язані з європейською першістю з футболу. Ні, звісно, не йшлося про готелі чи стадіони. Цим займалися хлопці дуже серйозні. Романовій конторі залишалося те, на що не хотіли витрачати час ці серйозні хлопці. Проекти супермаркетів, кінотеатрів, нічних клубів, автостоянок і кіосків із хот-догами та шаурмою в місцях потенційного скупчення туристів – ось чим займалася їхня компанія.

Декілька разів їм пощастило вирвати в конкурентів замовлення в самому Києві, що для невеличкої компанії з Дніпропетровська розцінювалося як однозначний успіх. На превеликий жаль, скільки Роман пам’ятав, їм лише зрідка діставалися вартісні, грошові й цікаві замовлення. У такі періоди контора оживала, усі ходили на пиво після роботи, часом навіть зустрічалися у вихідні. Але Роман таких замовлень міг пригадати не більше п’яти. Решта були дрібні, сірі клієнти, настільки слизькі й часом навіть неадекватні, з такими замашками, що праця на них лише гнітила.

Хтозна, чи то була така Романова карма, чи аура їхньої компанії, але всі майже шість років роботи там колектив існував із думкою, що їх «ось-ось закриють і виженуть на фіг». Роман вважав, що це насамперед є прямим наслідком невмілої кадрової політики керівництва. Керував ними певний депутат від правлячої на той момент партії, і він, само собою, посадив у крісло директора свого синка. Синок – одноліток Романа, гладкий, огидний, та ще й самозакоханий і тупий. Мажор на всіх зривався, хамив, нікого не слухав та намагався залізти під спідницю кожній із трьох дівчат, котрі на нього працювали. Коротше, нічого нового в стилі управління.

Роман, як і всі інші в колективі, твердо знав, у чому причина їхніх провалів, але мовчав, як партизан. Йому не хотілося проблем. Прагнув працювати спокійно, жити тихо й не заглиблюватися в те, як насправді тяжко ведеться.

Але всьому на світі приходить край. Після футбольного чемпіонату кількість замовлень різко впала до нульової позначки. Контора три місяці сиділа майже без роботи, наче всі виклали свої гроші й сили під час тієї першості й надалі нічого нікому не було треба. Усі бюджети попиляли, усі гроші вивезли, будувати ніхто вже не хотів.

А потім сталися вибори. Після того, як Центрвиборчком оголосив офіційні результати народного волевиявлення, Роман вклав Оленку до ліжка, заколисав її і, нечутно вийшовши на вулицю, напився в першому-ліпшому генделику майже до непритомності. З цією країною все було ясно. Падав холодний косий дощ, осінь пробирала сирістю аж до кісток, і йому вперше в житті стало по-справжньому боязко за них з Оленкою.

Наступний ранок, похмільний і жовтий, підказав рішення сам собою. Вийшовши вранці за мінералкою, Роман біля свого під’їзду натрапив на оголошення про роботу на будівництвах у Європі. Було вказано номер телефону та адресу. Зателефонувавши й домовившись про зустріч, Роман заїхав до них, а вже за півгодини вийшов на вулицю, зайнятий лише одним питанням: їхати до Праги чи Мюнхена. Порадившись з Оленкою, вирішили гайнути до Чехії, усе-таки свої, здавалося, там буде легше.

Потім було кілька розмов із батьками, контакти з агентствами нерухомості і винос речей, які не можна забрати із собою, на барахолку.

Отже, вирішилося все відносно швидко: вони розпродали, що могли, починаючи з квартири і завершуючи старим, майже добитим уже комп’ютером, отримали робочі візи, попрощалися з усіма і, не вагаючись, поїхали до Праги з пересадкою у Варшаві.

Оленці здавалося, що повітря в Празі свіже й апетитне, збудливе навіть, і якби Роман не спав зараз, вона б довго від нього не відчепилася. Вільні люди кохаються довше й смачніше, вона давно це знала. «Утім, чим мені заважає те, що Ромка спить? Нічим. Так навіть приємніше буде», – подумала Олена й хотіла повертатися під ковдру, але в коридорі почулися кроки Романа.

– Агов, мала, це я, – промовив він, підійшовши до неї впритул. – Доброго ранку. Давно прокинулась?

– Ура, Ромцю, ми в Празі! Я почуваюся такою щасливою, ти б знав! – Вона по-дитячому кинулася йому на шию й цілувала обличчя, повна світла й вдячності, і від цього Романові всередині все обвалилося.

Він уже був наважився розповісти все як є, аби не ставити на їхніх стосунках ніяких брехливих плям, але зараз, коли дивився на її обличчя, йому опустилися руки.

– Так, Оленко, ми в Празі, – криво усміхнувшись самому собі, прошепотів їй Роман.

– А гарно тут, правда ж?

– Гарно, мала. Снігу багато. Ти добре виспалася?

– Так, добре, – усміхнулася Олена. – Дивно тільки, я пам’ятаю лише таксі у Варшаві, а потім нічого.

– Не дивно, ти дуже втомилася й сильно змерзла, то тебе вимкнуло на всю дорогу. Я тебе заніс до потяга, потім із нього виніс. Мені пощастило майже відразу натрапити на одного українця, який здав нам квартиру недалеко від Старого Міста, ще й пообіцяв мені роботу дати. І от ми тут.

– Яку роботу, Ромцю, яке житло? Ти ж із компанією в Празі договір укладав, так?

– Таж укладав, – пояснив він. – Але я ось подумав, що це треба буде тебе цілими днями залишати на одинці в незнайомому помешканні в незнайомій країні… Який тоді сенс у нашому виїзді, якщо я не матиму часу на тебе? Сама розумієш, спочатку на новій роботі треба пахати за трьох…

– Так, – сумно всміхнулася дівчина.

– Ну ось. А я вийшов із потяга і майже відразу натрапив на чоловіка, який запропонував винайняти квартиру, а потім, почувши, що я говорю українською, сказав, що ми з ним земляки, і зовсім розчулився. Ми розговорилися, і виявилось, що він може мені запропонувати роботу, не так добре оплачувану, як та, що за угодою, але часу для тебе я матиму просто море. Попередньо я погодився. У будь-якому разі кілька днів іще є, аби подумати.

– Ти в мене такий турботливий і розумний, Ромцю, – поцілувала його Олена.

– Та який уже є, – гірко віджартувався Роман. – Давай я зараз наберу тобі ванну, а сам тим часом вийду до магазину, куплю щось пожувати, бо досі не встиг. Ну, і щось приготую смачненького, добре, мала? Ти ж востаннє їла аж учора вдень, певно, зголодніла?

– Так-так, дуже хочу їсти. Здається, слона з’їм! Але що вже, витерплю, – усміхнулася вона коханому. – І ванну я б прийняла із задоволенням…

За двадцять хвилин Роман вилетів із під’їзду в заметену відучора Варшаву. Одна маленька брехня потягла за собою іншу, та – нову, і ось уже цілий ком котився за ним вулицею, назви якої він іще не знав, із диким гуркотом проламуючи тротуарну плитку і бруківку на проїжджій частині, провалюючи замерзлі вітрини й відбиваючи цілі шматки цегли з рогів старовинних кам’яниць. Романові й справді здавалося, що від брехні світ розпадається й летить у пекло, але коли він повернув голову й побачив, що вулиця ціла, що на око нічого й не змінилося, трохи заспокоївся. «Гаразд, – казав сам собі, – я збрехав, але заради неї. Повернення додому її добило б, тому мусимо тут жити, тим більше, Аґнєшка про все потурбувалася». Він зупинився, прокручуючи в голові останні думки. «Ось воно що… Схоже, тепер я живу за сценарієм, який вона запропонувала».

Роман рушив далі, обдумуючи ситуацію. Найбільше муляло, що він збрехав Олені під впливом якоїсь жінки, яку знає менш ніж добу. Це не було на нього схоже. Ну, але що зробив, те зробив. Не в його характері особливо замислюватись над уже здійсненими вчинками, хай би якими вони були.

Десь за сотню метрів від їхнього будинку розташувався зручний міні-маркет, де можна було скуплятися, не вступаючи в безпосередній контакт із продавцями, що Романові, який не говорив польською, сподобалося. Просто набрав продуктів, підготував торбину, побачив на екрані, скільки то все коштує, розплатився й вийшов. «Сюди і ходитиму», – вирішив він.

Поляки потихеньку виповзали зі своїх родинних нірок після Різдва, вулиця оживала, залита сонцем. Прага подобалася Роману. Насамперед звертала на себе увагу приємна оку забудова, де було всього достатньо і всього в міру. Сучасні будинки і старенькі кам’яниці кінця вже позаминулого століття, будиночки міжвоєнного періоду й житлові блоки епохи комуністичної Польщі стояли тут поруч, часом навіть продовжували один одного, прилаштувавшись уздовж тротуарів стіна до стіни, і вулиці виглядали дивно, хоча й красиво. Роман любив таке ось розмаїття і, крім того, після відвідання кількох міст української Галичини мав слабкість до брукованих вуличок. Тому, крокуючи тепер вулицею, відчував підошвами нерівності бруку, і від цього почувався спокійно й легко, попри все те, що відбувалося зараз у голові.

Навпроти будинку, до якого їх з Оленою вчора привела доля, височів колоритний орієнтир – готичні ворота. Уранці вони нагадали Романові вхід до Личаківського цвинтаря у Львові. Він аж спантеличено розмірковував, наближаючись до брами через дорогу, чи це можливо, що вони півроку житимуть із видом на місто мерців? Але, підійшовши ближче, Роман якийсь час стояв під вивіскою і розбирав написане польською, аж поки не зрозумів у назві слова «фабрика» і «водка». Після цього йому стало набагато спокійніше.

У напівтемряві під’їзду, на сходовій клітці третього поверху, він побачив білий прямокутничок паперу, прикріплений до поштової скрині біля дверей їхньої квартири. Він вихопив папірець і, наблизивши до очей, прочитав: «Завтра о 18:00 я чекатиму тебе під під’їздом». Підпису не було, але й так ясно, хто сюди навідався, поки він виходив за продуктами в місто.

Олена й надалі плюскотіла водою у ванній. Вона могла лежати там годинами, то нерухомо, то розгойдуючись від бортика до бортика, недарма ж за гороскопом була Рибами. Роман пройшов до кухні, розклав усе куплене на полиці в холодильнику і шафці, дістав пляшку вина, відкоркував її, налив два бокали й поставив перед собою. Дістав із кишені записку, ще раз перечитав і викинув до смітника. Відігнавши смутні думки, увійшов до ванної, де під прозорою ковдрою води причаїлася, зачувши його кроки, Оленка.

– Агов, мала, це я.

– Привіт, Ромку, повернувся? – Оленка знову почала плавно рухати ногою, розганяючи мильну піну, і, відкинувши руки на бортики, розслаблено сповзла вглиб ванни. – Що смачного маєш? – запитала в Романа.

– Та поки лише холодне вино, – відповів той, ловлячи одну з рук і обережно подаючи бокал. Пальці Олени стиснули тендітну скляну ніжку, а потім одним зграбним рухом просунули її між середнім і вказівним, тримаючи тепер фужер долонею знизу. – Зараз щось готуватиму, якраз поки вийдеш, буде обід.

– Добре, коханий. То що, за наше щастя в Празі?! – проголосила тост дівчина.

– Так-так, за нього, – мугикнув Роман, і в маленькій кімнатці між хмаринок пари пролунав дзенькіт двох келихів.

– Я завтра ввечері маю зустріч із хазяїном квартири, певно, про роботу хоче поговорити, – трохи згодом повідомив він.

– Що ж, гаразд, – Олена ковтнула вина і, погоджуючись, хитнула головою. – Я з тобою не піду, краще тут посиджу. Тут же є якась музика, правда?

– Є програвач із купою платівок, але він не працює. Хоча, якщо там нічого серйозного, я до завтра полагоджу.

– Ну ось і добре. А завтра зранку, прошу тебе дуже, погуляй зі мною містом! – попросила Оленка.

– Добре. А сьогодні не хочеш?

Цієї миті Олена незграбно повернулась у ванній, від чого рештки досі холодного вина виплеснулися їй на груди, що підіймалися на водою. Слідом за холодними винними краплями Оленчиним тілом пробігла хвиля, вигнула його назустріч Романові так, що аж на мить заболіли нижні, стиснені ребра, і всі нервові закінчення вмить почали пекти, як від прямих сонячних променів. Романові від цього однозначного котячого вигину теж хребтом побігли дрижаки, він узагалі любив, коли в Олені виявлялося щось таке тваринне, що потім важко вгамувати й неможливо осягнути. Він обожнював це її звивання, вурчання над вухом, пазурі, запущені у відкриті ділянки тіла, – а ділянок таких завжди вистачало, якщо вони були наодинці, – у моменти, коли вона чи то від лютощів, чи від збудження не могла керувати собою.

Але була ще одна річ, яка зводила з розуму по-справжньому. Оленка розуміла красу не так, як звичайні люди: візуальні образи в її мозку заміщувалися образами тактильними і смаковими, а отже, збудження було прямим продовженням доторків і проб на смак. І ось, коли вона щоразу заново вивчала його тіло, мов кошеня, сантиметр за сантиметром, ледве торкаючись спочатку самим кінчиком носа найнесподіваніших ділянок шкіри, які вмить ставали теплими від солодкого передчуття, потім перевіряла враження, пробуючи шкіру на смак язиком, і врешті-решт торкалася пальцями, – нігтями або м’якими подушечками залежно від настрою, – від цього справді можна було поїхати дахом. І, власне, зараз Олена пестила його під ребрами носом, і в голові вже крутилася гаряча впевненість, що знайомство з Прагою треба відкласти на день, а обід – щонайменше до вечора.

Наступного ранку вони блукали містом. Роман абсолютно не орієнтувався на місцевості, тому ходили навмання, але дуже обережно, як розвідники у ворожому тилу. Тут і там на Празі траплялися занедбані будівлі, але в цих майже руїнах досі жили й кохалися. Він завжди був у захваті від подібних перемог життя над смертю. Фабричні приміщення з потрісканими фасадами, потрощені часом будинки й часто подібні до них мешканці – усе трималося мало не на чесному слові, але ж трималося, і від усвідомлення цього факту Романові ставало легко в грудях, він сам і не знав чому. Прага подобалася йому, однозначно подобалася.

Подобалася вона й Олені. Море нових, ще не розчутих звуків, смаків і запахів захопило її. Вона дихала часто й радісно, безапеляційно стверджуючи, що повітря тут смачніше, ніж в Україні, що вікна тут відкриваються зі значно милішим і мелодійнішим звуком, що тут їй постійно пахне кавою і фруктами. Роман уголос погоджувався з нею, але подумки зробив висновок, що той, хто має можливість бачити, звертає увагу найбільше на візуальне, майже не зосереджуючись на інших відчуттях. Вікна відкривалися так само, пахло бензином і снігом, що з Різдва вже трохи зійшов і потемнішав. Але разом із тим було і щось нове, він поки не розумів що.