Текст книги "10 слів про Вітчизну"

Автор книги: Олексiй Чупа

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Олексій Чупа
10 слів про Вітчизну

Обережно! Ненормативна лексика!

Передмова
Роман про втечу та її неможливість

Це найкращий роман про Прагу з тих, що я колись читав. Хоча б тому, що до цього моменту я не читав жодного роману про Прагу. Або й тому, що він зовсім не про ту Прагу, яку ви всі одразу уявили, а про Варшаву, а якщо бути ще прискіпливішим – про Україну, від якої не вдається втекти навіть за шенгенським кордоном.

Ніколи не довіряйте письменникам, адже це злі, підступні люди. Ходять, приглядаються, принюхуються, підслуховують. До того ж ледачі, майже нічого не вигадують, тільки переповідають свою або чужі життєві історії. Словом, тримайтеся від них, письменників, осторонь. Моя вам порада: від’їжджайте в іншу країну – якомога далі від цих писак. Одним пострілом двох зайців уб’єте – і декорації зміните, і позбудетеся товариства цих капосних віртуозів пера.

Герої роману Олексія Чупи приблизно так і зробили, але випало їм нещастя зустріти закордонну письменницю. А гіршими за своїх письменників бувають хіба чужі, повірте мені на слово. Після цього життя їхнє пішло шкереберть настільки круто, що Прага виявилася не тією Прагою, куди вони хотіли дістатися, а щасливе кохання переросло в любовний трикутник з подряпаними плечима, розбитими тарілками й цинічною помстою.

Отже, досвідчений читач знає: якщо в сюжеті зустрічаєш письменника – добра не жди. А тим паче не чекай хорошого, коли в тексті раптом з’являється здоровенний булгаковський котяра на ім’я Пілсудський. Уявіть, як у цій ситуації головному героєві – зі сліпою дівчиною, навіженою письменницею, з якою чоловіки довше тижня не витримують, і котом, що на все це дивиться своїми великими очима. Я б на його місці збожеволів. Або пакував би валізи. Або поміняв би жінок і кота на щось більш обнадійливе – алкоголь і патріотичну літературу, наприклад. Натомість герой обирає такий божевільний порятунок, що пересічному обивателеві й на думку б не спав. Дочитаєте книжку – і мене зрозумієте.

Добре, що в молодій українській літературі є такі тексти – динамічні, заплутані, з відтінками чорного гумору й фантасмагоричними сюжетними віражами. Круто, що Олексій Чупа вибудував цікаву фабулу, але не продав свою поетичну душу – його герой у вирішальний момент таки дістає від автора й долі ляпаса, тому мусить з двох жінок вибрати одну. Котру з них: ту, яка має кота, чи ту, від чиїх ніжних п’яточок йому несила відвести погляд? Запевняю, його рішення вас здивує.

Андрій Любка,

поет, перекладач, есеїст

Intro

Птахові, що наприкінці грудня, після незвично довгої теплої осені, нарешті вирушив на зимівлю з берегів Скандинавії до Малої Азії чи Середземномор’я, вечірня Варшава може нагадати величезне жовто-червоне яблуко, недбало загорнене в білосніжну серветку і майже посередині перев’язане темною стрічкою Вісли. Вогні Старого Ринку зливаються в єдину яскраву пляму, з якої сяйво струмує аж до передмість, лише подекуди перебиваючись червоними цятками електростанцій та нерівними латками завалених снігопадом кварталів. Там незайманого білого кольору значно більше, ніж жовтого, і це світло слабшає лише на околицях міста, не маючи вже сил дотягтися до нерухомих і безголосих зимових полів.

Якщо опуститися нижче, промайнути над центральною частиною Варшави, то яблуко зникає, тріснувши рівно по стрічці Вісли і загубивши менший шматок десь із лівого боку. Натомість розливається аромат яблучного соку, що пирснув у повітря, а місто постає величезним акваріумом, по дні якого дбайливий власник розставив декоративні вежі, костели, рівної форми площі, розклав акуратні вулички, а в темній прохолодній воді сновигають, хаотично зблискуючи лускою, десятки тисяч вгодованих рибок найрізноманітніших видів. Вони розгойдують акваріумну воду у збудженому передріздвяному настрої, та вихлюпується на передмістя, від чого околиці час від часу чорніють.

Святкові радісні хвилі ходять акваріумом із боку в бік, погрожуючи рознести в друзки випробувані часом стінки. Місто здригається, наче від землетрусу, і свято щоразу мало не обертається на трагедію, але врешті добро перемагає зло, як і заповідав Бог, турботливо облаштовуючи цю планетку. Варшава щоразу залишається цілою й неушкодженою, хоча й добряче розграбованою туристами.

В акваріумі прямо-таки безліч екземплярів, але нас зараз по-справжньому цікавлять лише троє. Олена, яка спокійно, ні про що не думаючи, ловить сніжинки на язик, тупцяючи під вікнами одного з будинків при кінці вулиці Єзуїтської; Роман, що стоїть за півтора десятка метрів від неї й розгублено дивиться на вежі костелу Святого Яна, і розлючена Аґнєшка, котра вже кілька хвилин намагається пробитися крізь стіни туристичних груп із квадратної клітки Старого Ринку до своєї автівки, припаркованої на невеличкій трикутній площі відразу за Єзуїтською.

Отже, усі зібралися, усі готові, фільм розпочнеться за кілька секунд, як сказав би Джим Моррісон.

Порятунок

До речі, ще трохи про Моррісона. Романові, що вдивляється у вечірнє небо над Варшавою, вже годину в голові крутиться лише одне: «People are strange, when you are stranger, faces look ugly [1]1
  «Люди здаються дивними, коли ти мандрівник, обличчя здаються потворними» (фраза з пісні гурту «The Doors»). – Тут і далі примітки редактора.


[Закрыть]»… І важко додати щось, усе абсолютно точно. Він цілу добу топче обітовану землю Євросоюзу, а все досі так само, як і вдома, у місті, де він народився і виріс. Української поблизу не чути, вирахувати когось, хто зміг би допомогти, у цьому натовпі просто нереально, він зі свої ми проблемами тут нікому не цікавий. І ці гопники такі ж, як і вдома: забрали все і швидко вшилися.

Кров на обличчі давно висохла, пульсуючий біль під ребрами поступово змінився на ниючий і ледь відчутний, а Оленці Роман досі нічого не сказав. Щойно він ступив на поріг громадського туалету, троє виродків зацідили йому в сонячне сплетіння і в голову, забрали торбу з усіма грошима та мобільним телефоном і зникли. Роман і писнути не встиг. На щастя, паспорти і візи він за кілька хвилин до нападу переклав до внутрішніх кишень куртки. Отже, можна звернутися до посольства, там дадуть грошей на квиток додому. Та проблемка в тому, що звідти вони лише вчора поїхали і взагалі-то збираються до Праги. Та і яка державна установа працює на Різдво?

Роман так довго дивився вгору, аж заніміла шия. Він покрутив головою й озирнувся, шукаючи поглядом Олену, щоб їй усе розповісти. Але розворот вийшов незграбний, Роман плечем добряче зачепив жінку, яка швидко йшла з боку Ринкової площі. Від удару пані завалилася навзнак і тепер вибиралася із замету, намагаючись зрозуміти, що це було. Побачила Романа – і в очах її застрибали блискавки.

«Чудово мене зустрічає Європа: пограбували, грошей нуль, морда побита, жити нема де, зимно, а ще й зараз ця пані заверещить на все місто, і ми з Оленкою замість потяга на Прагу, що рушає за годину, маємо всі шанси зустріти цю ніч у поліцейському відділку», – думав Роман, поки полька хапалася за його простягнену руку й підводилася зі снігу. Вона справді збиралася верещати, обличчя виражало чисту й безумовну лють. Блискавки з очей перескочили на вуста, і жінка вже набрала була повні груди повітря, аж тут Роман стиснув їй руку – делікатно, але переконливо – і тихо заговорив, майже зашепотів:

– Послухайте, пані, я дуже-дуже перепрошую, правда. Мені прикро, що так вийшло, я не хотів завдати ні якої шкоди, я вас просто не бачив. Вибачте, якщо зробив боляче або неприємно, це збіг обставин. Будь ласка, не зчиняйте ґвалту, я і так маю величезні проблеми, і якщо до них іще додастеся ви, мене це може добити. Добре?

Десь на середині цієї вишуканої промови Роман збагнув, що жінка ні слова не зрозуміє, бо він за звичкою говорить українською й навіть не спробував перейти на свій неоковирний English. Від цієї думки хлопець аж похолов. Проте полька слухала його уважно, ніби пригадуючи щось, маска люті нечутно відлетіла кудись убік, і під нею проявилися доволі приємні риси обличчя.

– Гаразд? – перепитав.

Невпевнено всміхнувся їй, але згадав, що має побите лице, і потупився. Сніг, який вона досі не струсила з джинсів, подекуди розтав і розійшовся темними плямами. «Вона має теплі стегна», – майнуло в голові в Романа, а слідом за цим: «Чччорт, про що це я?!»

Він підвів очі й подивився на неї питально, мовляв, то що, я піду вже?… Полька нарешті заговорила:

– Ви українець?

– Що?! – мало не закричав Роман. – Чорт забирай, ви мене розумієте?

– Так, розумію. Будь ласка, не згадуйте диявола, адже сьогодні вечір перед Різдвом Христовим…

– Добре, добре, вибачте! У мене величезні проблеми, а я не знаю польської мови і, правду кажучи, перебуваю в цілковитому відчаї зараз.

– А що сталося? Я можу чимось допомогти?

Вона говорила з відчутним акцентом, повільно, але доволі правильно. Очевидно, перед тим, як щось сказати, літери вкладалися в її голові у слова, потім слова – у речення, після цього все перевірялося на доцільність і точність. І аж тоді полька виштовхувала із себе вервечки звуків, які Романові в теперішньому становищі здавалися дивом Господнім, навіть попри його відверто скептичне ставлення до вищих сил. Роман зиркнув у бік Оленки, що досі стояла недалеко від них, секунду подумав і випалив:

– Сталося те, що я і моя подруга, – он вона, бачите, – мали б за годину їхати до Праги. Але мене побили ваші срані польські гопники, забрали торбу, де були гроші, квитки і все інше, і тепер я не знаю, що робити.

– Що таке «срані гопники»?

– Ну, дрібні злодії. Мене пограбували серед білого дня, просто у ваше, бляха, католицьке Різдво!

– Я вас іще раз прошу, не лайтеся, пане! – вона підвищила голос.

– Вибачте, вибачте, це з відчаю, я зазвичай не лаюся.

– А документи у вас залишилися?

– На щастя, так.

– Тобто ситуація така: вас побили ці, як їх… – Її і без того повільна українська взяла довгу паузу. Жінка завмерла, мов статуя, пригадуючи щойно почуте слово, а потім, важко його долаючи, з польським наголосом на передостанній склад врешті видихнула: – Гопники, так? У вас немає грошей, і вам нема де ночувати.

– Точно, – погодився Роман.

– А чому ваша подруга там стоїть і не підійде до нас? Я б захвилювалася, якби мій еммм… друг… стільки часу говорив із красивою жінкою.

«А ми скромні», – подумав Роман і, знову повернувши голову в бік Оленки, пояснив:

– Вона сліпа. Сама до нас не підійде. А крім того, мене вже годину тому побили, а я досі не знаю, як їй сказати, що ми опинилися в такому становищі. Я просто не можу дібрати слів, розумієте?

Полька здивовано присвиснула, очі її знову ожили, а на обличчі з’явився дивний хитрий вираз. Вона полізла до кишені, витягла пачку сигарет із ментоловими капсулами, прикурила від запальнички, аж на кінчику цигарки зашквар – чало, роздушила вказівним і великим пальцями капсулу і всміхнулася – тепло і радісно, як здалося Романові, – тому клацанню. Видихнула дим, запропонувала сигарету і йому. Роман відмовився. Запахло тютюном і м’ятою. Полька змірила хлопця довгим пронизливим поглядом, потім стрільнула очима в бік Оленки. Та від холоду вже пританцьовувала на місці, раз по раз наштовхуючись ногами на величезний наплічник, притулений до стіни будинку.

– Мене Аґнєшкою звати, – нарешті простягла вона правицю, видихнувши густу хмарину диму й пари.

– А я Роман.

– Ага, Роман… Роман – це гарно.

– У моєму теперішньому становищі бути мною погано.

– Ось що, Романе, – проігнорувала вона попередню його репліку й несподівано без зайвих церемоній перейшла на «ти», – я можу тобі допомогти, принаймні спробувати. Маю порожню квартиру. Ви можете там поселитися на кілька днів. А потім розберетеся. Що скажеш?

– Я, звісно, погоджуюсь. Вибору немає. Але… з чого раптом така доброта? – таки поцікавився він.

– Ну як, сьогодні таки Різдво, час на дива, казку й таке інше. Крім того, я маю непрості стосунки з Богом і багато грішила цього року. Може, такий вчинок колись мені зарахується на небесах. А може, і не зарахується. Вважай, що я тобі хочу допомогти від щирого серця.

– Дуже дякую! Звісно, я погоджуюсь! А це далеко звідси?

– Ні, це на Празі. Я на машині, отже, хвилин за п’ятнадцять будемо на місці.

– Як?! Прага? – не повірив своїм вухам Роман.

– Так, це такий район Варшави, за Віслою. Називається Прага. А що таке? – запитала його Аґнєшка.

– Ми якраз звідси мали сьогодні виїхати до Праги. Тільки до чеської.

– А, яка різниця, – втомлено махнула рукою полька, – від долі не втечеш, Романе. Судилося вам сьогодні дістатися Праги, і ніхто цьому, вочевидь, не завадить.

Роман не був так глибоко і по-філософськи налаштований, але погодився з Аґнєшкою. У всякому разі він сприйняв пропозицію польки з олімпійським спокоєм, якось відсторонено, певно, через емоційний шок від сьогоднішніх подій. Почувався перестудженим і спустошеним – вони з Оленкою добряче змерзли за останні кілька годин, а їли ще вранці. Не дивно, що бажання дістатися теплого помешкання, де, можливо, навіть буде що перекусити, миттю і вщент розбило залишки здорового глузду й типової для деяких чоловіків непримиренності із ситуацією, коли всі проблеми вирішує жінка. Підозри відступили, самолюбство вгамувалося й стишено осіло, неначе мул у збаламученій річковій воді. Залишилася тільки вдячність.

– Добре, Аґнєшко. Дуже дякую тобі. Нехай цей вчинок зарахують при обліку гріхів і добрих справ. Я зараз розповім усе Оленці, і ми підійдемо до машини. Де вона стоїть?

– Ні-ні, давай не так зробимо. Автівка моя тут недалеко, і я сама до вас під’їду. А подрузі своїй ти зараз краще нічого не розповідай. По-перше, це буде великий шок, по-друге, вона ще, може, не схоче нікуди їхати, виключно з жіночої впертості. А їй треба зігрітися й поспати, я звідси бачу, що вона вже синя від холоду. Тому ось тобі термос із чаєм, дай їй випити трошки, а я до вас зараз повернуся, відвезу до помешкання, а там буде видно.

– Вона ж зрозуміє, що ми приїхали не на вокзал, а на квартиру!

– Нічого не зрозуміє, повір.

Аґнєшка простягнула йому термос і, не чекаючи на відповідь, пішла далі вулицею, до цілого ряду припаркованих на площі машин. Роман повернувся до Оленки, торкнувся її плеча.

– Агов, мала. Це я. Тримай, я тобі чаю приніс. Ти дуже змерзла?

Олена миттю повернулася на рідний голос, на обличчі заграла усмішка, щоправда, дещо стривожена й вимучена. Вона простягла руку до Романа, торкнулася його куртки й миттю заспокоїлася. З обличчя зникли відтінки хвилювання. Якщо Роман поруч – значить усе в порядку.

– Ти де так довго був, Ромчику? Я замерзла нереально. Ми не спізнимося?

– Таксі довго викликав, ці поляки з їхнім Різдвом… Насилу додзвонився, а поки зумів пояснити… Оленко, випий чаю, я взяв тобі, аби зігрілася трохи.

– Давай-давай, дякую дуже. Добре, що ми без речей вирішили виїхати, правда? Зараз тягався б ти, мій бідненький, ще і з валізами, крім того, що зі мною.

– Оленко, припини, будь ласка.

– Ну добре, добре, не бурчи.

Сліпа дівчина обхопила долонями кришку термоса, яка слугувала за чашку, їй із грудей вирвався видих полегшення й задоволення.

– Господи, Ромцю, як же добре… Я цей чай іще навіть не пила, але мені від нього вже тепло-тепло!

Оленка зробила кілька дрібних ковтків, пробуючи гарячий напій на смак. З чашки парувало. Роман розпізнав запах лимона, подумав: «Певно, Аґнєшка дуже любить такий чай, якщо тягає його в термосі із собою в місті. Це ж незручно».

Варшава святкувала Боже народження, усе довкола вирувало і тремтіло, над містом літали птахи й ліхтарики, сніг мокро вгинався під ногами, а його Оленка поруч пила чай. «Кадр, вартий якогось гарного фільму», – подумав Роман і, як завжди в таких випадках, відчув гіркоту, бо його кохана цього всього не бачила та й навряд чи колись побачить. А Оленка вмить повеселішала, сьорбаючи Аґнєщин чай, і він, тримаючи її за талію, відчував, як вона легенько дрижить, мовби скидаючи із себе морозне повітря, і споглядав, як на щойно відвойованій у холоду шкірі проступають теплі пахкі квіти. Від таких думок Роману стало зовсім добре, і навіть те, що він збирається приховати дуже важливу інформацію, його практично не турбувало. Оленка вже пила чай жадібно, великими ковтками, можливо, обпікаючи горло і язик, хоча на морозі чай трохи вистигнув.

Біля них зупинилася машина. Світлий старий «опель», доволі пристойний на вигляд. За кермом сиділа Аґнєшка. Вона змовницьки кивнула головою Романові.

– О, та невже таксі приїхало? Слава Богу, бо я вже почала хвилюватися, – вигукнула Оленка й зробила кілька невпевнених кроків у напрямку машини.

Але Роман швидко взяв її під руку і впевнено повів далі. Рвучко відчинив дверцята, всадовив Оленку на заднє сидіння, а сам оббіг авто з іншого боку і зайняв друге вільне місце позаду. Аґнєшка одразу рушила, а Роман, повернувшись до своєї коханої, здивовано зауважив, що вона вже встигла задрімати, відкинувши голову назад. «Нічого собі, малу розморило. Аґнєшка мала рацію», – тільки й подумав він.

Авто проминуло браму, випірнуло з вузької вулички на святково вбрану площу перед замком, де якісь пару годин тому Роман з Оленою робили на прощання з Варшавою спільні фото. Аґнєшка ще кілька разів повертала і врешті виїхала на міст через Віслу.

Скільки себе пам’ятав, Роман завжди любив мости. Мало того, що його захоплював суто естетичний бік – стрункість і потужність цих споруд, надійність, яку вони випромінюють, та можливість поринути в ілюзію польоту над водною гладдю. Для нього це був одвічний символ злуки і згоди. Найвеличніший міст, який Роман бачив, з’єднував береги Дніпра, і не просто з’єднував, а стягував, наче вбита глибоко в землю сталева скоба, що не давала двом частинам України розповзтися в різні боки, а так-сяк тримала їх укупі. Звісно, ішлося не про один понтон чи віадук, швидше про цілу систему мостів, які скріплювали цей давній, мов сам світ, незагоєний поріз на тілі його країни грубими хірургічними нитками, від білоруських кордонів до самого Криму, що теж ледве тримався загальної купи, розхитуючись, наче маятник, на тонкій нитці Перекопу. Україна останнім часом справляла гнітюче враження, і якби не ці мости, які демонстрували, що на поточний момент усе більш-менш гаразд, то, схоже, з країни за якісь півроку втекли б усі адекватні люди.

Міст, яким їх везла зараз Аґнєшка, не викликав у Романа таких емоцій. Він аж ніяк не був певен, що поляки теж мають комплекс роздвоєності. Тож навряд чи Вісла для них – це останнє, беззаперечне свідчення братерства і водночас всюдисуще прокляття розполовиненості. «Вони не мусять вдавати подібності, будучи різними, – думав Роман. – Вони не мусять грати різних, маючи єдину кров. Може, тому їм завжди все вдається трохи простіше, бо вони не витрачають стільки часу на з’ясування стосунків, як ми. Але чорт забирай! Я й літра дніпровської води не поміняв би на цілу Віслу!»

Несподіваний розпач від розлуки з Україною вжалив сильно і точно. Роман відчув, як м’язи лиця самі собою збираються в болісну гримасу, і якісь півхвилини навіть не міг опанувати цю мімічну судому. Біль закам’янів, вчепився в його шкіру, але невдовзі відпустив. Роман знову спокійно вдивлявся в чорноту за вікном машини.

А під ними справді панувала чорнота. Міст був довгий і добре ілюмінований, але зимова вечірня Вісла випромінювала таку магічну темінь, що світло згори розчинялося в ній і на поверхні води виднілося тільки ледве помітне розмите сяйво. На іншому березі, до якого вони швидко наближалися, несподівано виросли готичні контури костелу, підсвічені вогнями, і тепер летіли на них, залишаючись, утім, трохи праворуч.

Роман поглянув на Оленку – та, схоже, міцно спала, пригорнувшись до його плеча. Він провів пальцями по її щоці. Щока була тепла – мала вже зігрілась і тепер виливала в цей сон не холод, а втому останніх днів, проведених у дорозі. Роман усміхнувся. Він завжди був зворушений, коли спостерігав, як спить Оленка. І навіть присутність у машині сторонньої жінки, яка час від часу дивилася на них у дзеркало заднього виду, і, хоча й мовчала, але все бачила, не завадила Романові трошки нахилитися й легенько поцілувати Оленчиного носа.

Міст скінчився, Аґнєшка повернула праворуч і, проїжджаючи біля костелу, який тепер здавався таким високим, що роздряпував гострими шпилями чорне небо, тихо кинула на заднє сидіння:

– Це вже Прага.

– Гарно тут, – подивившись у вікно, промовив Роман.

Полька нічого не відповіла, а тільки додала газу, і шурхіт коліс її «опеля» об асфальт став вищим на кілька тонів і значно рівнішим. Від цього монотонного звуку Романові також захотілося спати. Після юрмищ людей у центрі Варшави вулиці Праги здавалися зовсім безлюдними, ніби вимерлими. Лише подекуди траплялися невеличкі компанії, але й ті, судячи з усього, збиралися якомога швидше залишити вулицю й провести вечір у тихому сімейному колі.

Крізь вікна машини було видно, що знову почав падати сніг. Аґнєшка увімкнула двірники, але майже відразу несподівано зупинила машину й витягла ключ із замка, заглушивши двигун.

– Усе, ми приїхали, – повідомила вона.

Роман вийшов із машини й роззирнувся навкруги. Вони стояли під кількаповерховим будинком на доволі чистій і галасливій вулиці. Аґнєшка відчинила йому дверцята автомобіля, Роман витяг звідти Олену і взяв її на руки.

– Ходімо, – покликала його полька, зникаючи в прямокутному вході до подвір’я.

Роман слухняно рушив слідом, легко несучи на руках Оленку, усміхнувшись про себе мимохідь згаданій фразі про те, що «кохання носити легко». Увійшов до притриманих Аґнєшкою дверей під’їзду й піднявся за нею на третій поверх. Полька зупинилася на сходовій клітці, попорпалася в торбинці. За мить із легким брязкотом вихопила звідти ключ на широкому кільці, тричі провернула його в замку (Роман відзначив для себе аж три повороти, такого він досі не зустрічав). Хрипко проспівали дверні петлі, і гості з господинею нарешті увійшли.

Вимикач у передпокої клацнув намарно, залишивши гостей у темряві, яка після добре освітлених вулиць, до того ж засипаних снігом, здавалася в’язкою й несподіваною. Аґнєшка щось буркнула собі під носа і впевнено рушила вглиб квартири, на ходу акуратно посунувши з проходу якісь речі. За кілька секунд клацнув інший вимикач, і в коридор виплеснулося жовте світло з кімнати ліворуч.

– Романе, ходи сюди, – гукнула хазяйка.

Той обережно проніс до кімнати Олену і вклав на канапу, яку Аґнєшка щойно накрила ковдрою. Дівчина миттю повернулася уві сні на бік, лицем до стіни, і тихенько засопіла. Полька прочинила дверцята шафи поруч, дістала ще одну ковдру і дбайливо вкрила Олену. Потім дала Романові знак іти за нею, вимкнула світло в кімнаті, причинила двері, і вже за кілька секунд вони сиділи при невеличкому старому столі в кухні. Аґнєшка полізла до шухляд, очевидно, по чай і цукор, а Роман роздивлявся кімнату. Якесь дивне відчуття викликала ця кухня. Хоч і була стара й добряче занедбана, та саме цей куточок квартири, схоже, викликав у власниці чи не найбільше сентиментів. Маленький столик, за яким можна сидіти лише вдвох, бо для трьох він буде затісний; цілі шеренги найрізноманітніших філіжанок, чашок, бокалів і чарок за склом у старій шафці під посуд; кілька порожніх пляшок з-під вина за газовою плитою; у шухляді багато чаю й кави, холодильник обліплений магнітами, на підвіконні – декілька вазочок із цукерками й стосик книжок. Затишне місце.

– Тобі подобається, – з усмішкою констатувала Аґнєшка, перехопивши його погляд.

– Так, подобається. Тут затишно, – відповів Роман. – Слухай, може, допомогти чимось?

– Та ні, чай я сама заварю, сиди.

Аґнєшка вправно поралася біля плити. Налила воду до невеличкого старого чайника, поклала в нього цукор і заварку, дістала із сумочки лимон, швидко нарізала половину, вкинула туди ж, до чайника. Рухи її були плавними і вмілими, вона наче танцювала, готуючи чай. Роман аж задивився на неї. Тобто лише цієї миті зрозумів, що задивився, бо очей з Аґнєшки не спускав іще від моменту, коли вона зупинила авто під будинком. Розглядав зачіску, спостерігав за руками, намагався роздивитися риси обличчя, але поки що вона переважно була відвернута, тож він більше свердлив поглядом спину і плечі. Полька справляла приємне враження.

Нарешті чайничок закипів, і вона підсіла до столу просто навпроти Романа. Розлила гарячий напій по чашках, не встаючи зі стільця, запустила руку до вази з цукерками, набрала їх повну жменю й поклала на стіл.

– Пригощайся, – кивнула Романові.

– Дякую, Аґнєшко… – Він узяв одну цукерку і з шелестом її розгорнув. – Не варто було готуванням чаю перейматися, думаю, у тебе і без нас на сьогодні є справи. А якщо хотіла пригостити, то могли напитися чаю з термоса, він же майже повний. Оленці дуже сподобався, до речі.

– Ні, не можна було, – заперечила Аґнєшка. – Він зі снодійним.

– Що?! – аж подавився Роман.

Його стілець із гуркотом посунувся вбік, а тінь випросталася по діагоналі на всю кахляну підлогу. Роман зірвався був у бік кімнати, де спала Оленка, але Аґнєшка заспокійливим жестом зупинила його.

– Романе, сядь. Давай поговоримо.

– Хулі з тобою говорити, ти Олену снодійним накачала!

– Я тебе ще раз прошу, не лайся. Це моє снодійне, нічого не буде твоїй Олені.

– А чому я маю тобі довіряти? – спитав Роман.

– А хоча б тому, що ти зараз повністю від мене залежиш. Це велике щастя – довіряти тому, від кого залежиш. Тому краще довіряй.

– Добре, припустимо. Що далі?

– Для початку сядь.

Роман усупереч своєму гніву послухався й присів на краєчок щойно залишеного стільця. Вовком дивився на Аґнєшку, почуваючись загнаним звіром. «У разі чого беру Олену і їдемо в лікарню. Якщо ця ідіотка буде заважати, то доведеться застосувати силу», – вирішив він для себе. Хлопець розлючено нишпорив по кухні поглядом, учепившись сильними від злості руками в край стола. Полька оцінила ситуацію і, підвівшись зі свого місця, стала між Романом та невеличкою тумбою, на якій лежали ножі й виделки. Примирливо піднесла руки й вела далі:

– Послухай мене, будь ласка. Снодійне в чаї потужне, але шкоди ніякої не завдасть, Олена буде почуватися свіжою й сильною. Якщо вона випила повну чашку, то проспить, певно, аж до ранку. І замість того, аби драматично сплескувати руками, подякував би, що я тобі організувала стільки часу, аби ти міг придумати, як пояснити Олені все, що з вами сьогодні сталося.

– Вона мене й так зрозуміє.

– І це добре.

Аґнєшка ще хвилину помовчала. Роман вивчав її напруженим поглядом, дивився, як легенько тремтить нижня губа, як пальці то переплітаються, то розгладжують светр, то нервово хапають запальничку, яку вона кілька хвилин тому витягла з торбинки, забувши, втім, дістати сигарети. Явно хотіла щось сказати, але не наважувалася. Роман почувався, як у пастці.

– Навіщо ти носиш із собою снодійне? – запитав і за кілька секунд додав: – Та ще й у чаї…

– Воно не в чаї. Я просто вкинула туди кілька пігулок. Я погано засинаю, вживаю снодійне. Ніколи не знаю, де ночуватиму, тому завжди маю із собою кілька таблеток. Ну, і сьогодні – улюблений гарячий чай у термосі, бо ж зимно. І, крім того, дуже допомагає, якщо хтось на якійсь вечірці чи ще десь намагається мене звабити всупереч моєму бажанню. Пропонуєш йому випити, дурник ввічливо погоджується і за кілька хвилин спить, наче немовля, бо я встигаю вкинути снодійне в його питво. Вечір не зіпсовано.

– Ага, зрозуміло.

Роман не знав, що говорити далі. Він завмер і затих, щоправда, тиша ця була рішучою, ба навіть загрозливою. Відчував, що здатен на все, дослівно на все, якщо треба буде вибитися разом з Оленою з цієї пастки.

– Добре. Я бачу, ти заспокоївся. – Вона підвела очі і тепер дивилася на його розбиту губу. – Як ти ставишся до літератури?

– По-різному. До гарної добре, до поганої погано, – відповів Роман, дещо заскочений цим запитанням. – Я взагалі-то не пам’ятаю, коли востаннє книгу в руках тримав.

– А чого так?

– Ну, – почав пояснювати він, – турбота про Олену забирає дуже багато часу й зусиль. Я можу дозволити собі читати лише трохи, та навіть на оце «трохи» сил не вистачає. У моєму становищі легше й приємніше слухати музику. Це вимагає значно менше зусиль. А навіщо тобі це взагалі? – насторожився хлопець.

– Ага, зрозуміло. А до письменників як ти ставишся? – поцікавилася Аґнєшка, проігнорувавши запитання.

– Не знаю особисто жодного письменника.

– Я – письменниця, – повідомила вона, іронічно усміхнувшись.

– Ти?

– Я.

– Мені здається, що письменники доволі підступні й підлі.

Аґнєшка сіла на підлогу біля тієї тумби з ножами, засміялася, відкинувшись на стіну. Ця мила молода жінка з красивими руками, доволі турботлива й добра, з чудовим лагідним сміхом, аж ніяк не в’язалася в Романовій уяві з тим, що вона взяла і ось просто так, без жодних вагань і сумнівів, напоїла його кохану якоюсь хімією.

– Чого ти смієшся? – насуплено поцікавився Роман.

– Я не підла. Олені справді треба було добряче поспати, а тобі – добряче подумати.

– Над чим думати?

– Власне, я маю до тебе дуже серйозну розмову.

– Яку серйозну розмову? Ми й години не знайомі, – із неприхованим сарказмом запитав він.

– А поза тим ти вже сидиш у мене вдома, правда? Ще й п’єш чай у мене на кухні.

Роман, не знайшовши, що на це сказати, знизав плечима.

– Більшість тем для серйозних розмов виникають між людьми навіть не протягом першої години, а в перші п’ять хвилин знайомства. Усе, що надалі між ними відбувається, – це наслідок початкового враження.

– Гаразд, припустимо, що це так. І яка серйозна розмова в тебе виникла до мене? – Не зовсім розмова, швидше пропозиція. Але давай, може, ти поставиш кілька запитань, аби переконатися, що мені можна довіряти? Думаю, тобі є що спитати.

Роман замислився, нарешті знову нормально всівся на своєму стільці, зробив кілька ковтків із чашки й підсумував:

– Хм, я навіть не знаю… Припустимо, я повірю, що Олені не буде ніякої шкоди від того чаю… Тоді наразі мене найбільше цікавлять лише два запитання.

– Які?

– По-перше, чи ти й мені не вкинула снодійного або ще якої отрути до чаю? А по-друге, звідки ти так гарно знаєш українську? Чи у вас тут, у Польщі, усі говорять українською?

Аґнєшка винувато поглянула на нього й трохи зам’ялася.

– Ну не кидала я тобі снодійного, годі вже! А з українською все елементарно: маю трохи українського коріння – бабуся звідти. Крім того, якось була півроку прожила у Львові і трохи перекладаю знайомих українських письменників. Тому маю невеличку практику.

– А решта поляків української не знають?

– Думаю, певна кількість знає, але це не є традиційним чи необхідним для поляка знанням. Гадаю, більшість хіба окремі слова на слух розрізнить. А ця ваша кирилиця для них мало відрізняється від китайських ієрогліфів.

– Ну дякую!

– Вибач, але так є. Думаю, я не надто помиляюся.