Текст книги "Прапороносці"

Автор книги: Олександр Гончар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

XXII

– Він загинув, мабуть, від власної гранати, – похмуро говорив Сагайда, схиляючись над Брянським і шукаючи рани. – Вона розірвалася надто близько. Старший лейтенант лежав иа правому боці, одкинувши голову і подавшись усім тілом вперед. Він напружено витягнув руку по каменю, наче хотів нею дістати щесь близьке, зовсім недалеке перед собою. В руці закляк пістолет. Брянський лежав, як живий, крові ніде не було на білім обличчі, і його очі не заплющені були, а тільки злегка примружені, як тоді, коли він. дивився в бінокль і командував. Несподівано серед загальної тиши, луснув пістолетний постріл, і куля дзенькнула десь об камінь за кілька метрів поперед Брянського. – В чому справа? – крикнув Сагайда, здивовано дивлячись, як э пістолета Брянського в’ється дямок. – Нічого не розумію... Виявляється, хтось із бійців ненароком торкнув у сутінках руку Брянського, і його пістолет вистрілив від того незначного руху. Він був зведений. – Брянський! – з болем вигукнув Черниш, стоячи над маленьким холодним тілом свого командира і друга. – Ти... ти і мертвий стріляєш! Гори темнішали, випливав далекий місяць. Брянському розстебнули гімнастьорку, оглянули рану. Осколок пройшов у серце. Стовпившись навколо старшого лейтенанта і присвічуючи ліхтариком, бійці по черзі розглядали фотографії. Скорботна жінка в чорній хустці, зав’язана по-старомодному, склавши руки на колінах, дивиться прямо перед собою. – Мати, – каже Сагайда. Мати! Досі мало кому з бійців спадало на думку, що і в Брянського може бути мати. Дівчина стоїть на березі моря в купальному костюмі з веслом у руці. Сонце б’є їй в очі, вона мружиться і сміється. – Наречена. Мовчки розглядали бійці незнайому вродливу дівчину. Де вона тепер? Що з нею буде? З лівої кишені гімнастьорки дістали партквиток. Він весь злипся, пронизаний осколком наскрізь. – Пошлють в Москву... В ЦК партії. Денис Блаженко з якоюсь погрозою в голосі сказав, не звертаючись ні до кого зокрема: – Я вступаю в кандидати. І, зустрівшись очима з братом, додав: – Я вже підготовлений. Прибув старшина Багіров з бійцем, ведучи в обох руках коней, нав’ючених боєприпасами. В’ючні сідла на конях були системи Брянського. Коли в горах довелося кинути значну частину обозів і перейти тільки на в’юки, Брянський запропонував ці прості сідла замість стандартних армійських в’юків, важких і громіздких. Сідла Брянського, введені спочатку в мінроті, швидко дістали визнання, і тепер ними користувалися всі полки дивізії. Особистий кінь Брянського теж був зав’ючений боєприпасами і парував під тяжким вантажем. – Старшина, – покликав Сагайда. – Ти бачив? Він вказав на трупи, що лежали біля вогневої. – Я знаю, – похмуро відповів Багіров. По дорозі він зустрів кількох поранених у цім бою, що пішли вже в санроту. Вони йому все розповіли. – Знаєш, старшина?.. Тоді скидай, друже, свою сорочку. А то глянь... Сагайда відстебнув на грудях булавку, і роздерта гімнастьорка розійшлася на дві поли. Старшина скинув йому свою сорочку. Бійці сіли навколо термоса вечеряти. Багіров мовчки розливав норму спирту і підносив кожному сьогодні з особливою пошаною, немов перед ним були не ті люди, що завжди. Маковей раніш не пив спирту, боячись, що згорить від нього. Він оддавав свій спирт Хомі. Сьогодні ж Маковейчик несподівано випив свою порцію, та й ще забажав випити Хомину. Хаєцький не дав, хмуро пообіцявши розплатитись іншим разом. Мовчки пили і мовчки їли, як після смертельно втомливої праці. А Вася Багіров, роздавши норму, мовчки відійшов убік. Потім наблизився до нав’юченого коня командира роти, поклав руку на гриву. Доки бійці вечеряли, Вася все стояв біля коня, ткнувшись йому чолом в гриву. Продерті плечі його дрібно, по-дитячому здригалися. Подзвонив комбат і передав Сагайді командування ротою, доки четвертий відділ пришле когось із резерву. – А чули? – зненацька порушив мовчанку Маковей. – Шовкун казав, що повернеться в роту... – Може, ще когось і застане, – зітхнув Роман Блаженко. – Але ординарцем уже навряд чи буде... – Він якось говорив старшому лейтенантові, що до Берліна з ним ітиме. – Ой, далеко, браття, до нього йти... Буде ще крові та крові... Брянського поховали того ж вечора на самому шпилі тільки що здобутої безіменної висоти 805. Як ветерана полку, його ховали з усіма військовими почестями, які тільки були можливі в цих умовах. В суворій задумі стояли бійці навколо могили, слухаючи прощальне слово гвардії майора Воронцова. Він справедливо вважався найкращим оратором в дивізії і полку. Але тепер це говорив не лише оратор, Воронцов стояв у своїй розстебнутій фуфайці, з якою майже ніколи не розлучався, ліва рука його була підв’язана на грудях. Майор сам брав участь у штурмі висоти, і його легко поранило. Лисий, з відстовбурченими вухами, трохи зсутулившись, він стояв над могилою, як старий батько серед своєї родини. Для Воронцова Брянський був більше, ніж тільки командир одної з мінометних рот. З Брянським він пройшов шлях від самої Волги. Брянському він давав рекомендацію в партію. Воронцов, наче за власним сином, стежив, як зростає цей молодий обдарований офіцер, фанатично неспокійний в поривах своєї думки. – ...Він до останнього подиху зберіг вірність присязі, вірність прапорові, вірність своїй Батьківшлві,. – говорив гвардії майор. А Брянський лежав на палатці білий, спокійний, з ясним чолом і, сяючи при місяці орденами, слухав, що про нього говорили. Високий ясний вечер був сповнений тих чар простору, того запаху, безмежності, які властиві тільки вечорам цієї підхмарної країни. – Це не перший і не останній з наших бойових товаришів, яких ми залишаємо в Альпах. Ми йдемо вперед, а вони залишаються за нами на кожній сопці, як наші вірні застави. Оглянемось – і ми побачимо їхні образи, їхні силуети на близьких і далеких сопках. Будуть вони стояти на чужині, як вічна пам’ятка, вічне нагадування всьому світові про жертви нашого народу, який грудьми зустрів навалу фашистських орд і сплачує власною кров’ю визволення Європи... Черниш стояв э планшеткою Брянського через плече, стискаючи в руці пістолет, наготований для салюту, і дивився на далекі верховини, що чітко окреслювалась від мертвим сяйвом місяця. Часом здавалося Чернишеві, що звідси можна побачити і ту висоту, на якій залишився боєць його взводу Гай. Між цими сопками ддя Черниша встановлювався якийсь невидимий таємничий зв’язок, як між тими придорожніми білими стовпами з розп’яттяіми, що він їх бачив у Румунії. – Вдень ці силуети на горах виднітимуться за сотні кілометрів, а вночі будуть світитися сяйвом, нагадуючи про себе і про свою державу. Це не лише жертви. Це невгасимі гарячі відозви, написані нашою кров’ю... Було незвичайно, світло навкруги. Повний місяць, як матове сонце, осявав океан хребтів, що розладились у всі боки, скільки сягав зір. Черлишеві пригадались вичвтані в дитинстві фантазії про далеке майбутнє, коли згасатиме сонце. Захолоне земля, позамерзають у ріках риби... Серед грандіозних льодовиків блукатимуть останні люди, не знаходячи ні теяла, ні їжі, ні води. Верховини гір стояли кругом, схожі да фантастичні льодовики, а місячна, напрочуд ясна ніч нагадувала такий згасаючий день, що носить уже в собі смеркання вічності. Черниш переступив з ноги на ногу і ненароком відчув чиєсь тепле спітніле плече. Це його мовби трохи втішило. Чим далі залишалась за ним рідна земля, чим більше сотень кілометрів розділяло його з нею, тим дорожчими ставали Черпишеві його бойові товариші, які мов дихали на нього її теплом, говорили до нього її мовою, несли в собі її вірні прикмети. Це почуття побратимства, мабуть, сповнювало й інших бійців, проявляючись все виразніше і нестримніше, чим менше їк ставало. Певно саме тому зараз, стоячи мовчазним суворим кругом навколо могили Брянського, вони все тугіше змикалися, інстинктивно тулилися плечем до плеча, ліктем до ліктя, щоб відчути на собі живий людський дотик, тепло товариства – єдине тепло серед холоднечі цих чужих гір. – ...Його образ, оповитий красою вірності, залишиться назавжди в наших серцях. На честь більшовика-гвардійця – салют! Воронцов вийняв здоровою рукою з кобури свій важкий трофейний парабелум, з яким не розлучався з часів Сталінграда, бо дістався він йому в тяжкому бою. Брянського в тих же парусииових чобітках загорнули в плащ-палатку й опустили в могилу. Віддаючи останню шану офіцерові Великої армії, всі присутні піднесли вгору свою різноманітну, вилискуючу при місяці зброю, вітчизняну і трофейну, різних систем і різних армій світу. Вистрілили по команді в небо – раз, і вдруге, і втретє. Всю ніч рота Сагайди пробивалася за піхотою через міжгір’я, тягнучи за собою коней, нав’ючених мінами і матеріальною частиною в сідлах системи Брянського. І було незвично, що вже не йде перед ними твердою ходою, щораз оглядаючись, білявий спокійний юнак з вдумливими очима. У стройовій частині полку креслярі вже знімали копію з топографічної карти і наносили позначку на висоті 805 у тому місці, де його поховали. Міжгір’я біліли внизу, затоплені молочними озерами туманів. Місяць хилився на захід, каміння нахолонуло за ніч, і бійці промерзали в гімнастьорках. – Черниш, яке в нас сьогодні число? – спитав похмуро Сагайда, шкутильгаючи поруч. Він зірвався цієї ночі по камінню в якийсь крутояр і пошкодив ногу. Черниш не знав, який у них день. Йому здавалося, що вже минуло дуже багато часу відтоді, як вони ведуть бої в Трансільванських Альпах. – Не знаю, – відповів Черниш глухо. – Між іншим, мати в нього зовсім стара. Одна. Вона жила з його атестата. Я вирішив послати їй свій... Га? – Добре зробиш... Я... теж частину пошлю. Мої обійдуться. – Справді, навіщо нам гроші? – говорив далі Сагайда. – Що мені буде треба, я матиму й без грошей. А їй пошлю, все-таки поміч. Юра писав їй про мене, яка в мене історія з рідними... Так вона в кожнім листі і мені привіт передавала. Також називала... сином. Каміння вилискувало проти місяця холодними тьмяними скалками. – Добре, що ми їх добивали на місці, – несподівано сказав Сагайда. – Ніколи, ніколи не братиму в полон! Все нищитиму, нікому не дам пощади!.. Од пекучої туги руки Черниша стискалися в кулаки. Здається, в його короткому житті ще не було такого горя, яке могло б зрівнятися з цим. Брянський був його першим справжнім другом на фронті. Ця сувора чоловіча дружба, яка не раз випробовується смертю, забувається важче, ніж перше кохання. Як видиво, стояла перед Чернишем дівчина з веслом на березі моря, що сміялась до сонця. Він бачив її на фотографії у Брянського і тепер звертався в думках до неї, як до живої. «Люби, кохай його, кохай! – заклинав він у нестямі. – Кохай, хоч він ніколи не повернеться до тебе з цієї висоти, як і боєць Гай зі своєї! Не вернуться, кінчиться війна, загримлять салюти на честь Перемоги, а вони залишаться тут, на чужині, як наші вірні застави! Так люби ж його, не забудь довіку, люби, люби його, не забудь ради іншого!.. Може, тоді він буде тут не такий самотній!» А наступного ранку якийсь молодий сапер, проходячи слідами батальйону і ставлячи указки, побачив велику брилу, під якою був похований Брянський. Вона була на видноті, її було легко помітити кожному, хто йшов по указках. Боєць рубонув кілька разів кайлом по каменю, і вирізьбилось «Л» із стрілкою, обернутою на захід.

XXIII

Цього ж ранку бійці Сагайди, видершись на останній хребет, полегшено зітхнули, як мореплавці, що після далеких мандрів нарешті побачили довгождану землю. Внизу, мов дно висохлого моря, розкинулось величезне плато, що зеленіло виноградниками, нивами й садами. Милував і заспокоював око бійців цей шмат рівнинного простору в горах, що розкинувся на десятки кілометрів, хоч вдалині на заході знову синіли й синіли гори. – А це, мабуть, і є оті альпійські луги? – звернувся Сагайда до Черниша. – Які? – Колись до війни у нас були парфуми «Альпійський луг». Я їх одного разу подарував Мусі на іменини. Догораючи, диміли внизу населені пункти. По щляхах рухались бронетанкові частини й маси кінноти козачого корпусу, що прорвалися десь зліва. У найближчому містечку розташувався полк. Від комбата Сагайда дізнався, що полк вийшов у другий ешелон і стоятиме тут, напевне, до завтра, чекаючи поповнення, яке вже десь вели цілий тиждень офіцери резерву. Містечко було спустіле, напівзруйноване ударами нашої штурмової авіації. В уцілілих будинках уже господарювали бійці. У трофейних бочках з-під пального грілася вода, голі – як мати родила – бійці милися на сонці, стриглися, писали листи, читали газети. У полкових розвідників грала гармошка, і на воротях уже білів напис: «Добро пожаловать». Саме коли повз них проходила мінрота, з воріт виїхав Козаков верхи на маленькому білому ослику. На цей раз сержант був виголений, чистий, вдоволений. В руці у нього метлялася порожня оплетена сумка. – Куди, Козаков? – В Єрусалим... За святою водою! Бійці гикнули, свиснули на осла, і він припустив уподовж вулиці щодуху. Козаков, обійнявши тварину довгими ногами, відчайдушне балансував на ній, махаючи в повітрі величезною сулією. Мінометники розташувалися в саду на околиці. Яка тут розкіш панувала навкруги! Запашні величезні яблука південних сортів сповнюють повітря тонкими пахощами лікеру. Синіють сливи, червонобокі повні персики вгинають гілля... Бери, їж, насолоджуйся, скільки твоїй душі завгодно! До саду прилягає виноградник. Ніхто про нього не дбає, урожай кинуто напризволяще. На площі в кілька гектарів білий, прозорий виноград звисає важкими гронами до самої землі. – Гей, куме! – гукає Хома до Романа Блаженка.– Ходіть-но до мене персиків їсти. їжте, скільки душа ваша запрагне – нипьки я вгощаю! – Ого, як ви розщедрились, Хомо... – Ходіть-но, ходіть, кличте і брата з собою... Та що брата! Тут вистачить і на вашу жінку, і на ваших діток, і на всеньких родаків, хоч їх у вас – батальйон. Причепурившись, почистивши зброю, більшість бійців лягає спати. Тільки Хаєцький, хоч теж не спав цілу ніч, не може вгамуватись. Довго никає по подвір’ю зі щупом в руках, заглядає в усі закутки, пробує землю. Він вічно шукає якісь скарби в цій чужій землі, наче він тут уже колись був і сам закопав їх. Хома не втрачає надії знайти отак коли-небудь закопану бочку добрячого столітнього вина, щоб почастувати потім увесь свій «колгосп», як він називає свою роту. Здається, знахідки й цікавлять його саме тим, щоб зробити цілій роті приємність. Прощупавши подвір’я і нічого не знайшовши, він нарешті вгамовується. Бере лопату й копає собі щілину. Копати землю він мастак. Незабаром щілина готова, дно її застелене пахучою травою. Тепер Хома влазить туди і вмощується спати, поклавши автомат під голову. Хаєцький органічно ненавидить клятих месерів і більш-менш спокійно відпочивати може, лише зарившись глибоко в землю. – Земле моя, матінко моя, – звертається він до неї, —з тобою мені найліпше! В тобі я, наче в маминій пазусії.. Верхівець-автоматник гонить вулицею полонених. Сонце вгріває, вони чимчикують підтюпцем, важко, запалено дихають, обливаються брудним потом. – Гони їх, гони! – під’юджує Блаженко-старший, стоячи біля воріт на посту. – Бач, як повпрівали, а мішків з ланцями не кидають. І чим вони їх повабехкували? З гуркотом проїжджають вперед наші й румунські танки; не зупиняючись в містечку, зникають один за одним в сухій, гарячій куряві. Зверху на танках сидять румунські солдати в чорних беретах і, сміючись, п’ють нахильці сирі яйця. – Що, вони теж, мабуть, вступають у бій? – звертається Блаженко до Черниша, що, влаштувавшись неподалік під яблунею, старанно чистить свій пістолет. – Уже вступили, – неквапом відгукується Черниш. Блаженко пробує свою руку, розсічену в першім бою під дотами. Вона вже добре зажила. – Хай спокутують свої гріхи, – каже Роман, проводжаючи поглядом танкістів. На Черниша ці смагляві румунські хлопці в беретах навіяли інші думки. Пригадалось: падіння дотів, прорив останнього боярського рубежу і той шалений марш по відкритих внутрішніх шляхах Романи... Іржуть коні, дзвенить далечінь, і плавом пливуть назустріч втомлені капітулюючі війська... На одному з роздоріж у степу, на високій, наспіх спорудженій із снарядних ящиків трибуні стоїть випростаний смаглочолий наш офіцер з дівчиною-перекладачкою. Завдання його, видно, було відібрати трансільванців, які підуть визволяти ще зайняту ворогом свою Трансільванію. Поки що ж перед ним – море озброєних закіптюжених капітулянтів. – Товариші! Одне це слово, одне це – перекладене дівчиною – звертання викликало серед румунів бурю радості й захвату. Він назвав їх, вчорашніх своїх противників, товаришами! І вже, передаючись з уст в уста, покотилось далеко в поле, помчало, поклекотіло в інші розтягнуті понад шляхом румунські батальйони й полки: – Він сказав нам – товариші! А офіцер вів далі: – Ви рветеся додому, але де ваш дім? Серед вас тут тисячі й тисячі трансільванців, а Трансільванія ваша ще зайнята ворогом, її треба визволяти! Чи є у вас бажання йти її визволяти? І сколихнулося закипаюче людське море: – Є! Є! Є!!! – Обдурені своїми правителями, ви шукали свого щастя в Одесі, на Кавказі, під Сталінградом... Ні, не там ви його мусили шукати. Щастя не награбуєш, його треба створювати самим! Отам, —офіцер вказав рукою на захід, – отам ваші Клуж, Сібіу, Альба-Юлія! Ідіть і беріть їх, і самі будуйте нове життя!.. І ось тепер вони йдуть, пролітають вулицею уже на танках, п’ють нахильці, замість вина, свіжі курячі яйця, радісно сміючись до рідних, найкращих у світі гір... «Так охоче пересісти на танки інших систем, так швидко повернути зброю на сто вісімдесят градусів... Як це могло статись? – роздумував Черниш, неквапом збираючи прочищений пістолет. – Чим могли ми так легко привернути їх до себе? Не чарами ж, не силою, не підкупами, ні. Тільки правдою нашої боротьби, тільки вином свободи...» Цього ж дня по обіді Черниш пішов з Денисом Блаженком до Воронцова по рекомендації, які він їм обіцяв дати. Майора вони застали на терасі будинку, де розташувалась політчастина полку. Воронцов сидів на стільці, а вродлива, надміру серйозна фельдшерка з санітарної роти робила йому перев’язку. – Сідайте, – запросив Воронцов, – я зараз. Сівши, Черниш мовчки дивився на майора і пригадував першу зустріч з ним під дотами. Здавалося йому, що це було давно-давно... Тоді він вперше почув ім’я Брянського. Не знав, що скоро стане його найближчим другом і що не пройде багато часу, як він ховатиме його вночі на трансільванській сопці. О Брянський, Брянський! Саміев же мріяв послати тебе після війни в академію!.. Кінчивши з перев’язкою, Воронцов дістав аркуш паперу, самописну ручку і наготувався писати. Але перш ніж писати, він задав Чернишеві кілька запитань з його біографії. Піонерський загін, десятирічка, подорожі влітку з батьком у гори чи в пустині... Потім військове училище. І все. Життя його було ясне і прозоре до дна. В ньому було мало горя, мало втрат, багато сміху, мрій, сонця. Першою найболючішою втратою для нього була смерть Юрія Брянського. Важким, фізично відчутним каменем вона тепер лежала на серці... Майор писав. Кінчивши і помахуючи аркушем, доки просохне, він дивився з тераси на далекі синіючі гори. – Там знов пасмо, – сказав він роздумливо. – Знов Альпи... – Знов бої, – доказав Черниш, вгадуючи думку Воронцова. Майор подав йому рекомендацію. – Певен, що червоніти за вас не доведеться. – Дякую. Обіцяю вам... Довір’я виправдаю. Коли і Денисові рекомендація була написана, єфрейтор, беручи її, мовчки виструнчився і взяв під козирок. Дорогою, вже повертаючись в роту, Денис заговорив до Черниша з якоюсь, не властивою йому раніше, інтимністю в голосі: – Мабуть, сьогодні у нас неділя, товаришу гвардії молодший лейтенант... Так якось святково... Бачите, вступаю... Не знаю, чи й вам так, як мені. Знаю ж, що цей вступ таких якихось... практичних переваг мені не дає. Як був єфрейтором, так і залишусь. Як носив міномет на плечах, так і носитиму. Навпаки, обов’язків ще більше буде. Тепер ще парторг буде весь час доручення давати. І все-таки гарно. Коли я відповідав про права й обов’язки члена парти’, то – ви чули? – про обов’язки відповів краще, ніж про права. Вступаю в партію, кажу, значить, беру добровільно на себе додаткові обов’язки перед народом. Беру нову ношу на плечі. Хай важче буде, але ж на серці якось гарно. Наче неділя, наче свято... Надвечір хмари вкрили небо. Весь світ посірів, і почався обложний дощ, рівномірний і тихий, з тих вересневих дощів, які заходять надовго. Всі одразу помітили, що літо вже минуло, що вже настала осінь з нескінченними мряками, розбитими дорогами, холодними вітрами. Солдатові це було страшніше від куль і снарядів, бо не кінчалося ні вдень ні вночі. В такі години туга за рідним краєм була особливо гостра. Увечері Черниш і Сагайда сиділи в розвідників. Грала гармонь, тужливі чоловічі голоси з різних кутків кімнати підспівували їй: До тебя мне дойти нелегко, А до смерти – четыре шага. Козаков сидів край столу, схилившись на руку, сумовитий, задуманий. Рідні пісні навіювали на нього багато споминів, змушували задумуватись над своїм життям. Чорний дощ періщив у шибки, гуркотів од вітру бляшаний дах, і від цього в освітленій кімнаті було ще затишніше. Хороше було знати, що сьогодні не доведеться нікуди йти, що можна буде в сухому приміщенні проспівати з друзями допізна, а потім всмак поспати на пухкій соломі до ранку. Негода розгулювалась. «Добро пожаловать», написане знадвору, поступово змивалось дощем... Вартовий за вікном на терасі зупинив когось вигуком, питаючи пропуск. Потім у дверях загриміло, захлюпало, і ординарець Сагайди, заздалегідь попереджений, де їх шукати, став мокрий на порозі, з автоматом на грудях. Вода ручаями стікала з його плащ-палатки. – Товаришу гвардії лейтенант, батальйон виходить. Сагайда чортихнувся і швидко встав, затягуючи ремінь. Прибіг полковий зв’язківець з наказом сержантові Козакову негайно з’явитись до начальника штабу. Черниш і Сагайда вийшли на вулицю, і гострий дощ ударав їм у розпалені обличчя. По дворах чути було, як перегукуються бійці, збираючись і побризкуючи зброєю. – Іванов, де ти? – кричав хтось у темряві. – Де ти, чорт би тебе взяв! На заході півнеба охопили нерухомі заграви, дощ лив як з відра, стікаючи крижаним холодом на гарячі шиї, і дивно було, що ті далекі заграви не гаснуть від такого дощу. – Горить, горить Європа, – сказав Сагайда, брьохаючись у грязюці. Черниш бачив при тьмяних відблисках змокріле сердите обличчя товариша. Промчав вулицею чорний вершник, вітер роздував його плащ-падатку, багнюка стрельнула з-під копит в усі боки. Сагайда підняв руку, прикриваючи обличчя, і вилаявся. Заграви, здіймаючись над ніччю, стояли перед ними, яя здиблене в небо нерухоме багряне море.

XXIV

Батальйон, не розосереджуючись, посувався вперед. Безмежний морок розлився навкруги. Здавалось, це була інша земля, не те зелене широке плато, що постало було вранці веред очима бійців, залите сонцем до далеких синіх гір. Мовчки чвалали бійці назустріч мокрому вітрові. Коні мінометників хропіли й стогнали в темряві, в’язнучи в ріллі. Виноградники, кукурудза, соняшники тріщали під йогами. Йшли без доріг, бо їх, здається, й не було тут. Уночі ніби позникали всі ті асфальти, якими вранці рухались частини козачого корпусу, здіймаючи хмари пилу. Комбат час від часу зупинявся на хвилину з старшим ад’ютантом, щоб при ліхтарику звіритись під плащем по карті. Потім знову доганяли піхоту. Цмокала і цмокала важка земля, мовби цілувала невтомні солдатські ноги. – Патку мій, патку! – чується голос Хаєцького, що б’ється десь позаду з конем. – І коли то буде край цьому болоту? У цей момент чобіт першого бійця задзвенів об камінь і весь батальйон полегшено зітхнув. – Шосе! Знали піхотинці, що не ходити їм по цьому шосе, знали й мінометники, що не мчати їм по цій дзвінкій дорозі на конях, бо вона, лігши з півночі на південь, не збігалася з напрямом наступу, а її ж не переведеш, як стрілку на годиннику... Знали це і все ж зраділи. Хоч десять кроків хоч п’ять кроків – аби відчути під ногами твердість, а не хлипку, розбагнену ріллю, в яку, здається, ввійшов би з головою, коли б не рухався вперед, а зупинився на З ходу перетнули асфальт, і незабаром з темряви з’явився залізничний вал, що простягся паралельно шосе. Попід насипом сновигали людські силуети, чути було румунську мову і наше: «Давай, давай»» – Чуєш, як румунешта гвоздять по-нашому, – сказав хтось, веселіючи. – Вони будуть нашим правим сусідом, – повідомив Чернишеві Сагайда, якиа щойно повернувся від комбата. По той бік залізниці, десь зовсім недалеко ворожі транспортери відкрили вогонь. Лункі постріли МГ наче дзвонили по бляшаному небу. Щоразу в темряві зустрічалися румунські солдати з оберемками кукурудзи для своїх окопів. – Здорові були, товарицючки, – гуиав їм Роман Блаженко бадьорим голосом. – Здорові були, братці! Бійці, скинувши з себе плащ-палатки, вкрили вами міномети від дощу, а самі, лишившись у гимнастьорках, рили ячейки, подзенькуючи в темвоті лопатами. Сагайда і Черниш сиділи під насипом, не ховаючись від дощу, бо й ніде було ховатися і ні для чого: вони вже промокли до кісток. Земля м’яка, як губка, теплішала під ними, нагріваючись від їхніх тіл. – Іноді уявляю собі, – глухо говорив Сагавда, – що було б, якби вже все на світі було єдине. Щоб ні різних мов, ні кордонів, ні воєн... Міста хороші, білі... Хочеш – їдь в Багдад, хочеш – в Буенос-Айрес... І люди стали б усі рівними, вільними... А то не живуть, а по-вовчому бродять по світу і клацають один на одного зубами... І по паузі додав уже іншим тоном: – Коли б я зустрів де-небудь отого бандюгу, що вкрав мою дівчину... Уявляєш? Га? – Хіба тільки в тебе, Сагайдо? Скількох людей вони посиротили, скільки нашої молоді погнали па каторгу... А скільки вкрали, знівечили людських надій, сподівань, прекрасних планів! Мені все стоїть перед очима Брянський, звучить його голос. Пам’ятаєш, він якось сказав: «Все, все ми віддаємо тобі, Батьківщино: навіть наші серця...» Як це справедливо! Хіба й справді ми не зрікаємось усього, на що мали б право на землі! І особисте щастя, і власні бажання, всі мрії і всі почуття ми зілляли в одне-єдине стремління – прагнення. перемоги... Свідомо йдемо на все... на смерть в ім’я цього. І, може, тому вона, Батьківщина, для нас стає тим дорожча, тим прекрасніша, чим більше злигоднів ми зазнаємо за неї. От прожив я двадцять років. Звичайно, стикався в житті з різними людьми. Були серед них, крім хороших, очевидно, і нехороші, дріб’язкові, заздрісні, злі і взагалі всякі... Але дивно – тепер ці останні забулись, відійшли на задній план, а пам’ятаються тільки оті хороші люди, і вся наша країна від півночі й до Паміру уявляється якимось прекрасним єдиним табором тільки хороших, чесних, трудящих людей... Подумай, Володько, який це народ, який великодушний народ... Серед бійців, що копалися поблизу в темряві, хтось дзенькнув лопатою, мабуть, натрапивши на камінь. – Знаєте, чим би я карав Гітлера і всіх причинників війни, якби оце запопав їх? – почувся басовитий голос з ячейки. – Я не стріляв би... Я тільки виволік би його з його крісла та пхнув би в отакий, повний болота, окіп, та хай би він копав і копав без продиху всі оці осінні ночі, доки й захлинувся б тванюкою, зогнив у ній... А то сидять зараз десь у чистому та сухому, на картах воюють! Ні, ти спробуй війни в окопі, сам наковтайся тванюки по горло!.. Наїжся оцього болота по саме нікуди! Тоді, знаю, більше не забаглося б їм війни! Тільки-но окопались, прибіг вістовий з батальйону і доповів, що наказано знову зніматися вперед, бо противник відступає. Сагайда подав команду в’ючитись. Сковзаючись і витягаючи один одного за руки, перебиралися через насип, і знову темна пустеля залягла перед ними. Серед її чорного океану, як багряні острови, здіймалися пожежі. Близькі й далекі, вони своїми нерухомими загравами викликали почуття космічної безмежності цих темних просторів. Здавалося – йди хоч століття, все буде під ногами цмокати крута земля, сіятиме й сіятиме однаковий дощ, все буде темрява, будуть височіти серед неї непорушні острови багряних скель. Далеко за північ бійці Сагайди наблизились до одної з таких багряних сопок, і Черниці побачив, що нема ніякого скелястого острова з рожевого каміння, а є лише довжелезні скирти, стайні, комори, які горять з повільною страшною байдужістю. Часом затріщать крокви, з гуркотом посиплеться гаряча черепиця з покрівлі, і знову все горить рівно, повільно, приречено. Не горів лише панський будинок у центрі просторого дворища, осяяний з фасаду полум’ям. Стрункі білі колони, обвиті диким виноградом, стояли біля його входу. Черниша будинок вразив своєю архітектурною досконалістю. Не займаний полум’ям, він білів у темряві, мов казковий, заворожений від усяких стихій палац, височій, як справжній володар цього розбурханого чорного степу. Зяючі отвори вікон з багристими зблисками на уцілілих де-пе-де шибках мовчазно і загадково дивилися на озброєних незнайомих людей, що заповнили подвір я і на мить зупинилися вражені. Завжди буває ця зупинка, хоч на мить, хоч на одну секунду перед об’єктом, який був щойно іншим, таємничим світом і бив, стріляв по тобі, а зараз ти мусиш увійти до його нутра. Знаєш, що вже там нема ворога, і все ж зупинишся, бо вона, будівля, по інерції ще дихає на тебе неприязно. І лише зайшовши досередини і гукнувши щось товаришеві або навіть самому собі, ти наче обвієш чужі стіни своїм подихом, і вони вже стають близькі, освоєні, як трофейна зброя, що вистрілила вперше в твоїх руках. У стайнях ревіла прив’язана худоба, душачись у диму і згораючи живцем. Обсмалене лоша, пирхаючи, вискочило з полум’я і стало, злякано озираючись. Загледівши біля мінометників коней, воно довірливо пішло на них, шукаючи матері. Зовсім мале, безпорадне; воно тонкими тремтячими ніжками дибало до них і довірливо йшло в руки бійців. Кожному захотілося погладити його. Роман Блаженко обійняв лоша за шию і притулився шершавою щокою до його атласної мордочки. Черниш гірко посміхнувся. Його теж в цей момент мовби гладила по щоці далека ніжна рука... – Гляди, заколені його своїми вусами! – гукали бійці на Блаженка. – Кумисом би малого напоїти! Повітря від близького пожарища нагрівалось, і бійцям ставало тепліше.

XXV

В другій половині дня пронеслася чутка, що праворуч під натиском ворога сусіди драпають, оголяють фланг. Невідомо, хто пустив цю новину перший, але тепер уже її знав кожен. Нервова тривожність з’явилася в рухах бійців. І хоч міномети з-за дотліваючої скирти чахкали, як і раніше, але боєць, навіть опускаючи міну в трубу, одним вухом насторожено прислухався, що робиться в піхоті. А там, у вибалку за маєтком, де залягла піхота, було неспокійно. Кулемети захлинались. Прибіг зв’язківець з полку і на оклик Сагайди нічого ие відповів, тільки махнув рукою. З’явилися штабні працівники, заклопотано кудись поспішаючи. Пробігла задихана полкова, розвідка. Козаков біг у розстебнутій фуфайці, з автоматом в руці. Вглядаючись з якоюсь злою увагою вперед, він навіть не помітив Сагайди. Комбат вимагав вогню і вогню. Сагайда бив і бив, збентежено поглядаючи, як тануть міни, як загрозливо росте купа порожніх ящиків. Що буде, коли вистріляє міни? Транспортери з боєприпасами ще пробирались десь по бездоріжжю. Черниш стояв на спостережному пункті, виритому цієї ночі просто в полі за маєтком. Він сам напросився у Сагайди коригувати вогонь, і Сагайда згодився, бо в глибині душі вважав Черниша кращим за себе коригувальником. В окопі, біля Чернишевих ніг, сидів над апаратом Блаженко-старший. Після того, як у бою під висотою одного а телефоністів поранило, Романа поставили на апарат, і він, з властивою йому ретельністю, взявся до нової роботи. Водночас він виконував при Чернишеві обов’язки ординарця, хоч і робив це не з волі Черниша, а тільки з власної ініціативи. Розташуванням свого спостережного пункту, виритого вночі нашвидку, Черниш був не зовсім вдоволений, – і від вогневої забрався далеко, і видно звідси не все, що хотів би бачити... А тепер міняти місце було вже лізно. Сіре туманисте поле закипало боєм, то тут, то там зблискували, рвучи землю, снаряди, в лощині, що тяглася попереду, наростав глухий, тривожний гомін. Та лощина непокоїла Черниша найбільше. Зараз на правий край її саме вповзали ворожі бронетранспортери з десантами. Черниш спрямував вогонь мінометів туди. Мінометники били на крайньому заряді, і влучити в бронетранспортер було важко. Одначе кілька мін лягло за машинами гам, де брели десантники, і коли дим розвіявся, Черниш побачив, як німці збирались по кілька чоловік у гурт, напевне, біля вбитого або пораненого. Незабаром тріскотнява і гармидер знялись і ліворуч в лощині, десь зовсім близько, де було досі порівняно спокійно. В лощині раз за разом зривалось «ура», гучне, далеко тануче, але піхоти не видно було. «Мабуть, кричать навлежки, – майнула Чернишеві догадка. – Знаємо ці штучки!.. Ах, нема на них Воронцова!..» Транспортери один по одному заходили в балку, переснувавши всю її трасуючими кулями. Звялася справжня вогняна завірюха. Гамір наростав. І ось з тої завірюхи, з балки стали вискакувати бшціз один. два, потім цілим табуном. Бігли сюди, на маєток. Видно, там, у лощині, кимось дано було команду відійти. Чернишеві було це зрозумілим: протитанкову артилерію ще не встигли підтягнути, і піхота, атакована бронетранспортерами, опинилась у скрутному становищі... Відійти до маєтку, закріпитись... Але чи не занадто поспішливо? Чи не паніка це? Важкі запилені шинелі шуміли біля його окопчика. Чернишеві здалося, що серед інших промчав тут і той лисий піхотинець, який носився в Румунії на схарапудженому коні і волав: «Запини,запини!» – Що сталося? – гукнув Черниїн до одного з піхотинців. – Ану стій! Стій!! Солдат прошумів, не відповівши. Кулі цьвохкали все ближче, впиваючись у землю. Черниш ще когось зупиняв, про щось питав, комусь погрожував пістолетом, але від нього тільки відмахувались. Все летіло повз нього, хтось падав, скошений кулями, поки й він раптом ойкнув і похитнувся, розставивши руки так, ніби хотів своїми грудьми спинити цю лавину, і впав. А піхотинці під хвищею куль, що густішали й густішали, пролітали далі, перескакуючи через Черниша, вважаючи його за вбитого. Блаженко хоч немов і не стежив за Чернишем, але одразу помітив, скоріше відчув, аніж помітив, що нема вже молодшого лейтенанта в загальній катавасії. Тідь-ки-но був і нема! Роман, не втрачаючи самовладання, рішучим стрибком вискочив з окопу, кинув оком туди-сюди й одразу ж наткнувся на свого командира: Черниш, розплатавшись у грязюці, лежав горілиць, із затисну-тим у руці пістолетом. Закривши очі, він глухо стогнав, наче уві сні. Обличчя було смертельно-бліде, безжиттєве. Блаженко одним поглядом визначив, що командира поранило кудись у голову чи потилицю, бо чубата Чернишева голова вже підпливала кров’ю. Блаженко навіть не уявляв собі, що можна кинути свого командира серед цього поля і тікати самому. Владним окриком з металевими нотками, які звідкись несподівано з’явились у його голосі, Роман зупинив найближчого піхотинця, і той став, отетерілий. – Допоможи взяти! Піхотинець піддав, і Блаженко звалив Черниша собі на плечі, взявши його, як брав у колгоспі лантухи з зерном, – обома руками. Черниш застогнав за плечима. Блаженко не зважив на стогін, зігнувся під важкою ношею, побіг. Не думав він, що цей сухорлявий юнак виявиться таким важким! В зойках, тріскотняві, страшному гвалті, гармидері тонуло все навколо, тьмарило свідомість і надавало ногам дивовижної прудкості. Не можна було вмерти. Треба було втекти. Треба було винести командира. Відколи Блаженко взяв на себе молодшого лейтенанта, він несподівано позбувся страху за свою спину, за саме своє життя. Йому здавалося, що тіло командира захищає тепер його, мов панциром, що жодна куля не черкне його, доки ця жива ноша лежить на ньому. Адже він зараз виключився з війни, він тільки рятує іншого. Був певен, що за такою святою роботою ніяка сила не може вбити людину. Впав перед Романом якийсь боєць, влучений розривною кулею в голову так, що знесло череп. «А мене не може!» – подумав на ходу Блаженко і перескочив через ноги бійця. Біг, упрівши, хекаючи, пускаючи очі під лоба, щоб побачити далі наперед. Найпрудкіші з піхотинців були вже в маєтку: одні минали його, інші заскакували в будинок, щоб передихнути, отямитись. Кулі, мов кайлами, кришили кам’яні стіни. Досягши будинку, Блаженко теж завернув на східці, піднявся до дверей. Шинелі перед ним розступилися, пропускаючи всередину. На першому поверсі біля дверей уже набилося повно бійців з різних підрозділів – розвідники, радисти, зв’язківці... Декотрих з них Блаженко знав у обличчя, більшість була незнайома. – Черниш? – раптом почувся з гущі голос Сагайди. – Ану розступіться! Сюди його давай!.. Обережно зняли, поклали його на брудній мозаїчній підлозі. В числі тих, що допомагали мінометникам влаштовувати пораненого, був і розхристаний Козаков, який теж недавно забився сюди. Тепер перед Козаковим лежав на той молоденький, свіжий, чистий офіцер, якого він зустрів уперше на прикордонній переправі... Галіфе в багнюці. Підошва на однім чоботі відстала... Погони зім’ялись, вицвіли за цей час... І з виду помужнів, постаршав: між чорними бровами лягла глибока складка, а над верхньою губою висипався темний молодий вус. Блаженко та Козаков одразу взялися перев’язувати Черниша, розриваючи свої засмальцьовані пакети, які тижнями носили в кишенях, зберігаючи для себе. Черниш лежав непритомний. Його, як виявилось тепер, поранило не лише в голову, а й у бік. Доки вони з ним порались, бійці один по одному вискакували з будинку і кидалися, як у прірву, через подвір’я, сподіваючись прохопитись далі, до своїх. Деяким вдавалося проскочити поміж вибухами, інші зникали на згарищах у клубах диму, і вже їхнє лахміття летіло вгору з попелом конюшень та бризками грязюки. Грім вибухів, тріскотнеча розривних куль наростала. А коли двоє піхотинців упало, корчачись, на самих східцях, то більш ніхто не рискував вириватися з будинку. Зліва, десь уже зовсім близько, зайшов бронетранспортер і прошивав тепер з кулеметів самий ганок. Жахливе, страшне слово вимовили чиїсь тремтячі уста: – Оточені!!! Сагайда кинувся від Черниша до бійців: – Що таке? Що? На якусь мить стало тихо, як у могилі. – О-то-че-ні... Сагайда інстинктивно рвонувся до виходу, але поріг йому загородили поранені, що повзли знадвору досередини, лишаючи за собою стежки крові по східцях. Подвір’я вже спустіло. Лише де-не-де ще конали серед згарищ поранені. Гвалт стихав даленіючи. Сагайда збентежено окинув оком присутніх і стрівся поглядом з Сашею Сіверцовим, знайомим лейтенантом з полкової батареї. Сіверцев, високий вродливий блондин з акуратними бакенбардами, дивився на нього непорозуміло, здивовано. «Як же це так? – запитував його погляд. – Під час загального наступу, серед бойових успіхів на всіх фронтах і раптом опинитися... в мішку?» Це здавалося безглуздям. Одначе сумніву бути вже не могло: залізне кільце замкнулося. Бійці, притихлі й насторожені, гостро стежили за кожним рухом Сагайди. Цей грубуватий лейтенант усім своїм вольовим, рішучим виглядом говорив, що здатен взяти на себе клопіт за всіх – за їхнє життя чи смергь... Навіть не дивлячись на бійців, Сагайда бачив тепер їхні очі, що запитливо шукали підтримки, надії, командирської влади. І велика, досі не знана відповідальність – чув – лягає йому на плечі нещадним тягарем. Його аж гнув той тягар. – Що ж, —сказав Сагайда, випростовуючись, —що ж, брати... Плечі його піднялись. Навпроти нього стояв з ручним кулеметом високий літній боєць. Щоки в нього глибоко запали, маслаки аж напинали шкіру. – Кулемет справний? – запитав Сагайда. – То що? – блимнув боєць спідлоба. Руки в нього були в засохлому болоті, як шкураток. – Справний, питаю? – Ну, справний... – Не нукай – не поїдеш!.. Лягай тут, на дверях. – Я не з вашого батальйону... – Що-о? – Не кричіть! – спокійно підняв голову боєць. – Страшніше бачили – не злякались... А тут ми тепер... усі однакові!.. Темна кров ударила Сагайді в обличчя. Знесамовитілий, наблизився він до бійця впритул і, ледве стримуючись, виговорив: – Я наказую! – Своїм наказуй... Не встиг боєць відхилитись, як Сагайда без розмаху, коротким тупим ударом в підборіддя збив його з ніг. Стало тихо. Боєць, не підводячись, провів долонею по обличчю й мовчки поповз до дверей. Всі чекали: що він робитиме? А він, ні на кого не глянувши, взявся неквапливо, зі звичністю професіонала встановлювати кулемет на порозі. – Другий номер! – гукнув Сагайда. – Я. – Скільки дисків? – Повний короб. – Сюди! Козаков також виступив наперед, звертаючись до Сагайди з якоюсь підкресленою офіційною шанобливістю: – Товаришу гвардії лейтенант... Тут найнебезпечніше... Дозвольте й мені стати на дверях! – Ставай. Виставивши оборону в дверях, Сагайда в супроводі Срерцева оглянув весь будинок, підрахував зброю, бійців та боєприпаси. Чим більше він цим клопотався, тим більше зростала в ньому певність, і становище здавалось не таким уже й безнадійним. Виставляв пости біля вікон, біля кожної дірки, звідки можна було вести огонь і робити спостереження. Інструктував при цьому бійців детально, впевнено, як наряд на розводі. І бійці потроху заспокоювались, приводили себе в порядок, ніби й справді йшли в гарнізонний наряд. Незнайомі, з інших підрозділів, вони вже чітко виконували волю Сагайди і звертались до нього з суворою солдатською повагою, як до свого карнача. Більшість бійців зосередилась у залі другого поверху, де було найбільше вікон. Звідси можна було обстрілювати всю тилову частину подвір’я, на яке вже зайшли зі степу броньовики та бронетранспортери, обступивши на віддалі будинок. Вечоріло. Внизу, десь під самими вікнами, почувся гомін чужих голосів. – Русь, здавайся! – донеслося звідтя в розбиті вікна. – Здавайся, ми не будемо вбивати! А загледівши в вікні бійця-узбека, завалували, заги-кали: – Монголи! Азія! – Русь, здавайся! – Гранатами! – скомандував Сагайда бійцям, що стояли навпроти вікон. – Покажіть їм Русь! Бійці, тулячись до стін, висунули з вікон самі лише руки і опустили гранати, як у воду. Внизу гримнуло, заревіло, і після того довго було чути стогін: «О-о-о! О-o-o!» Потім і це замовкло, і звідти ніхто більше не гукав. Кулемети з броньовиків різонули по всіх вікнах. Черниш лежав у кутку під стіною. На мить він опритомнів і попросив пити. Пошерхлі губи його злипалися, він із зусиллям розтулив їх. Блаженко, спитавши дозволу Сагайди, спустився вниз пошукати води. Наверху в залі ще було видно, а чим нижче він спускався плутаними східцями, тим більше темніло. Опинившись у похмурому підвальному приміщенні, Роман намацав у півтемряві важкі, куті двері і з силою рвонув їх. Бункер! Довгий низький підвал із склепистою стелею весь був завалений меблями, валізами, клунками. В глибині його спокійно горіла на столику свічка, а біля неї в широкому кріслі понуро сидів, закутавшись у халат, старичйвусатий угорець з важким, обвислим підборіддям. Помітивши бійця, старий мовби прокинувся з глибокої задуми, що скувала його всього. – Ви ще тут? – запитав він. Ворухнув бровами, ворухнув довгим козацьким вусом: – Was wollen sie? – Води, – сказав Блаженко, показавши жестом, ніби п’є. – Води! Старий неквапом взяв зі стола невеликий бронзовий бюст і, показуючи його бійцеві, виговорив задумливо, шанобливо:  – Кошут... Блаженко переплутав це слово з «тешік» (будь ласка), яке він знав, і заперечив: – Ні, не це! Води, розумієш, води! – І знову показав, ніби п’є. А угорець уже говорив йому щось бундючне й повчально, сиплючи строкатим суржиком з російсько-німецько-словацьких слів. Роман, який за час перебування на чужій території з дивною кмітливістю навчився ловити загальний зміст чужих мов і жестів, зрозумів з мови старого, що й тут колись була революція і предок цього дідугана був офіцером революції і загинув у бою з військами царя Міклоша. І що нині цей старий упертий граф вирішив нікуди не йти з свого фамільного замку, де колись збиралися революціонери Мадьярорсага і де живе славний дух його предків – гонведів. – Габору нем йов! – кінчив старий широковживаним прокляттям, а води й не думав шукати. Тоді Блаженко сам пішов по нишпірках. Він натикався на багато дивовижних чудових речей, яких ніколи не бачив раніше і від яких у нього тепер розбігалися очі. Однак, покрутивши добро в руках, він знову кидав його туди, звідки взяв. Вірячи у прикмети, Роман був певен, що як тільки він – всупереч совісті – візьме чуже, скривдить когось, так щастя й відступиться від нього: не вийде він тоді з маєтку живим! Старий же з-під насуплених брів весь час зірко стежив за ним, сердито чекаючи Романового гріхопадіння. Поступово старий наче оживав, його вже розбирав подив: що сталося? Чому цей чужий солдат нехтує його скарбами? У далекому кутку за пуховиками боєць таки знайшов, чого хотів. Там стояла скляна банка з маринованими черешнями. Взявши банку, Блаженко підійшов з нею де стола і подав старому: – Пий, графе! Роман боявся отрути. – Пий... Кошут! Угорець пив. – Стоп! Досить! Блаженко забрав банку. Виходячи, на мить затримався в дверях. Він добре знав, куди він іде. – Слухай, мадьяре... як нас тут переб’ють, капут... розумієш... То щоб поховав по-людському. Чуєш? Наверху в залі було повно диму. На підлозі лежали, стогнучи, поранені. Тут уже утворився цілий шпиталь. Сагайда пропонував пораненим для безпечності спуститися вниз, на перший поверх, але ніхто з них не згоджувався на це. Вони воліли бути вкупі всі до кінця і тис-лися до Сагайди, збивалися навколо нього в один закривавлений кулак. Сагайда в глибині душі був радий, що вони з ним,усі вкупі. Блаженко рачки поліз попід стіною до молодшого лейтенанта, хльоцаючи по калюжах крові. Кулі впивалися в стіну над головою, і штукатурка сипалась йому за шию. Бійці, причаївшись з боку вікон, стояли напоготові, але не стріляли. Німці боялись з’являтися на видному. Небо на заході жевріло, оголялося блакитними островами. «Сонце заходить на погоду», – відзначив мимохіть Роман. Черниш, голий по пояс, лежав спокійно, ніби відпочивав після великої втоми. Голова його вся була обмотана марлевою чалмою. На голих м’язистих грудях також схрещувалися білі бинти. Сухе, довгасте обличчя Чернишеве ще більше витяглеся, підборіддя загострилось. Зник густий гарячий багрянець з смуглявих щік. Маленькі спраглі губи міцно затиснуті. – Товаришу командир... Черниш суворим поглядом, не кліпаючи, дивився в протилежну стіну і не чув Блаженка. Обагрену яскравим заходом стіну клювали кулі. Велика картина в золотій рамі гойдалася на нитці, а намальований угорський рицар на баскому білому коні рубався з турками, що оточили його я своїх червояих жупанах. І всіх їх клювали й клювали невидимі лтахи, і вони гойдалися на нитці. – Товаришу командир, це я... Товарищу командир... Черниш зморщився і, з зусиллям відірвавши очі від картини, суворо подивився на Блаженка. Блаженко розімкнув йому тверді губи і притулив до яих банку. Черниш ковтнув кілька разів і зітхнув. – Де Брянський?.. Де Сагайда? Сагайда в протилежному кутку заля садге клопотався з лейтенантом Сіверцевим біля рації. Поруч лях лежав батарейний радист, поранений в обидві руки, і давав їм вказівки. – Відправте мене в санчастину, – вимовив твердо Черниш, дивлячись просто в стелю. – Я поранений. В цей час біля вікна хтось гукнуа: – Ідуть! І бійці оглушливо застрочили з автоматів. Вистріляні гільзи задзвеніли об підлогу. – Чому вони стріляють? —зморщявся Черниш. – Ох, чому вони стріляють?.. Коли воли вже настріляються!.. В мене болять вуха. За вікном десь близько заскреготав транспортер, і трасуючі кулі полетіли в залу, як куці блискавки. Знову почулося знадвору гелготалня німців. Очі Черниша розширилась: – Так вони кругом? Блаженко мовчки зітхнув. Сонце зайшло за далекі гори, і стіна померкла, червоні жупани турків потьмарились, і красень рицар потьмарився також. Тільки білий кінь басував, як і перше. Раптом десь всередині будинку заграв баян і почулася пісня. Бійці заніміли, вражені: так незвичайно. моторошно, дико вирвалася та пісня серед цієї крові, вогню й загального напруження. Всю-то я вселенную про-е-ха-га-гал, Ни-ги-где я ми-лай не нашел! Зухвалий спів наближався, наростав, наче десь з далекого степу. Невдовзі на дверях з’явився і сам співак: присадкуватий карячконогий боєць у розхристаній гімнастьорці з медаллю, з перламутровим акордеоном в руках. Кирпате, простодушне обличчя бійця світилося широкою посмішкою: його, здається, мало непокоїло те, що непокоїло інших. – Все! – вигукнув він, весело похитуючись. – Капець!.. Тут наша могила! Всі не зводили з нього очей. – Внизу – вино!.. Товариші!.. Реб’ята!.. Любі ви мої, ех!.. Гайда... осушимо бочку! Всю, до дна! А потім: «Вра-агу не сдается наш гордый «Варяг»... і... протитанкову під себе!.. Хай бачить поганий фріц, як руські вміють вмирати!.. Хай уся Європа бачить... – Замовчи, паскудо! – висунулась з-під рояля сіра борода пораненого. —Тут не цирк показувати себе... Не для того нас послано! Глибокі зморшки лягли Сагайді на чолі. Він залишив рацію і, підійшовши до «варяга», деякий час мовчки оглядав його з голови до ніг. – Товариші, – похмуро сказав Сагайда, звертаючись до бійців. – Гляньте на цього типа. Це – дезертир. Так, так, ти ще з нами, але ти вже дезертир і зрадник. Як прізвище? – Гвардії рядовий Шумейко! – Присягу ти давав? – Кілька разів, товаришу гвардії лейтенант! – виструнчився боєць. – А присяга нам що говорить? До останнього подиху! За всяких обставин – до останнього... – А хіба я що? Я готов... Я тричі готов... Тобто, єсть...– спробував був козирнути співак, але зробив це так невдало, що акордеон випорснув у нього з рук і з зойком трахнувся об підлогу. —Ах ти, смерть моя, музика... Капець тобі, амба! І він відкинув ногою акордеон убік. – Нас ждуть поневолені народи Європи, – добирав Сагайда не раз чуті слова. – Нас послано визволити їх. – Єсть, визволити! – влучив-таки козирнути боєць, ледь тримаючись на ногах. – Ми ще з вами... – Помовч, п’яна пико! – гримнув на нього Сагайда. І знову звернувся до бійців: – У нас тут нема трибуналів. Ми самі трибунал! Що ми з ним зробимо? – Дев’ять грамів йому! – гукнув хтось з кутка. І всі підтримали: – За вікно! За вікно, як собаку! Це з нього, здається, вигнало хміль. Побачив, що з ним не жартують. – Братці, – забелькотів він. – Як же це так... – За вікно паразита! Тепер їм шкода було б на нього витрачати навіть дев’ять грамів свинцю: патронів було обмаль. Саме в цей час через поріг ввалився той старий кулеметник з запалими щоками, якого Сагайда силою примусив залягти на головному вході. Кулеметник важко сів біля порога, спершись об одвірок і підтримуючи рукою розстебнуті штани. – Теж п’яний? – нахилився до нього Сагайда. – Ні... Мене поранило, —тихо промовив кулеметник. Піт котив з нього ручаями. Тримаючи одну руку при тілі на животі, він другою підняв сорочку. Сагайда мимовіль відсахнувся: між пальців кулеметника випиналися кишки. – Хто кулеметник? – звернувся до бійців Сагайда. – Я! —першим відповів «варяг». —Три роки... – Ти п’яний. – Гвардії лейтенант... Я не п’яний... Я... я дурний! Дозвольте, я піду на двері. Сагайда подумав і ще раз зміряв поглядом розхристаного «варяга». Той стояв серйозний і не хитався. – Сержант Коломієць! – покликав Сагайда полкового зв’язківця, якого знав ще з Дінця і який зараз виконував у нього обов’язки розводящого. – Одведи цього... «варяга» на пост. – Єсть, на пост! – Перевіриш: засне – пристрели на місці. Винуватець ще раз козирнув усьому товариству і почвалав за сержантом до дверей. А поранений кулеметник, закусивши потріскані губи і не стогнучи, все щось мошкотів і мошкотів у себе на животі, наче шукав у своєму лахмітті нужу. Сагайда наказав перев’язати його. – Не треба, – з дивним спокоєм сказав кулеметник. – Пакетів мало у нас... А мені... вже однаково. Він звів до Сагайди сіре змучене обличчя з великими сумними очима. – Товаришу гвардії лейтенант... – Я вас слухаю. – Простіть мені. Сагайду кинуло в жар. Він одразу здогадався, про що хоче сказати боєць. – Пусте! – Ні, простіть, простіть... Він кивнув, щоб Сагайда нахилився. Сагайда нагнувся до його впалої колючої щоки, і вони якось особливо по-людському, урочисто й прощально поцілувались.