Текст книги "Прапороносці"

Автор книги: Олександр Гончар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

XXVI

Козаков лежав на дверях, сперши автомат диском об поріг. Поруч нього, коло другого одвірка, темнів за кулеметом «варяг». Попід стіною стояли гранати з вставленими вже запалами. Коли сержант Коломієць привів цього присадкуватого миршавого «варяга» на зміну пораненому в живіт кулеметникові, Козаков оцінив його невисоко: тарган. Хіба він зможе заступити свого попередника, який навіть Козакова захоплював своєю віртуозною роботою так, що розвідник, звертаючись до нього, став шанобливо називати його «батя». Проте «варяг» заліг біля кулемета настільки впевнено, наче давно тут лежав. І під час бою враження Козакова поступово змінювалось. Руки в бійця були на диво вправні, кожен рух красиво впевнений і твердий: видно було, що йому не вперше доводиться лежати за «ручником». Опинившись на небезпечному посту, він якось увесь зібрався, швидко прохмелився і покрикував уже на свого підручного енергійно і владно. – Давай магазин!.. Жвавіш повертайся, п’яна пико! – підганяв він, хоча підручний сном-духом не знав хмільного. Коли на темному подвір’ї зринав підозрілий шерхіт або стриманий брязкіт зброї, кулеметник негайно давав у тому напрямі коротку блискавичну чергу. Стріляючи, він весь приростав до кулемета, і, здавалось, він стріляє вже не лише руками, а всім своїм коротким пружинистим тілом. Козаков по собі знав, як небезпека змінює людину. Це він звідав багато разів, виходячи ночами на завдання. Буває тоді так, що зникає одразу млявість і втома, а напружені до краю нерви сповнюють все тіло тугою настороженою силою. В такі хвилини розвідника аж подив брав, яку величезну міць носить у собі людина. Ця сила не помічається в будній день, бо прокидається вона лише перед лицем смертельної небезпеки. Тоді людина квітує, молодіє, наче м’язи й дух не одного, а сотні здорових людей скупчуються раптом в одному тілі, що аж бринить, аж грає міцною стосильною пругкістю... Це було з Козаковим і зараз. Може, тому він, лежачи біля дверей, і був так впевнений, що його не вб’ють, що його неможливо вбити. Ця зухвала певність, переконаність не покидали його в найскрутніші моменти його фронтового життя. Бути пораненим, оглушеним, скаліченим – це він уявляв собі, бо вже цього скуштував, а зникнути зовсім, не існувати – цього, був певний, статися не могло. За маєтком, десь в районі залізниці, звивались чужі ракети. Дивно було, що між ним, сержантом Козаковим, і його полком – гаркотять, їздять, запускають оті ракети вороги. Що вони собі думають? Здавалось часом, що це не він оточений тут, загнаний у темний каземат посеред гірського степу, а навпаки, оточені вони, вороги, бо через їхні голови полк усю ніч перегукується з Козаковим, стріляє, живе. Полк! Це було його найдорожче, полк не міг кинути його в скруті... А він? Хіба він, Козаков, вічний солдат, міг уявити себе без полку? Без полкового прапора, без комендантської, без скупого ОВС, без усього іншого? Ні, це неможливо!.. Коли сержант стріляв, то виразно уявляв собі, що його постріли чують і там, у його рідному полку. Чують, як тоді, коли він виходив з товаришами на завдання у ворожий тил, і весь полк, наготувавшись стрибнути вперед, вслухався в піднятий ними гармидер за ворожою обороною. І гарячий «хазяїн», командир полку Самієв, наставивши в ніч вухо, говорив скоромовкою: – «Вовки», «вовки» діють! Ах, здорово, ах, сучі діти?.. Передайте першому хазяйству негайно підіймати «олівці». Згадав Козаков, як у вільні години «хазяїн», жартуючи, змушував його ходити «по-цивільному». «Чого ти, Козаков, усе горбишся, усе на п’ятах ходиш, усе крадешся! Ану, випрямся, пройди по-цивільному, уяви собі, що ти десь на проспекті оце з дамою під ручку!..» Козаков намагався так пройтись, але що то була за хода! І в ролі кавалера він таки крався по-вовчому, розважаючи цим усю свою братву. – Не вміє, не вміє! – реготали розвідники. – У сержанта вже вовча жила в ногах, товаришу гвардії підполковник! Згадавши ту сцену, Козаков усміхається, йому наче теплішає в холодній темряві. О полк, полк!.. Згодом обертається до свого сусіда-кулеметника: – Як думаєш, коряго, вистоїмо? – Що за питання! Вірний їм тут капець!.. І кулеметник з силою клацнув, вганяючи новий магазин. В залі було темно, і Роман Блаженко, пробираючись на свою зміну до вікна, боявся наступити в темряві на когось із поранених. Ненароком пацнув рукою по клавішах рояля. Баси загарчали. Роман зайняв місце коло вікна і, злігши плечем на стіну, став пильно вглядатися, що робиться надворі. Холодним осіннім вітром задимало звідти. Небо сходило зорями. Темрява, глибока й студена, розлилася над світом, і, здавалося, ні перейти її, ні перелетіти. Вітер гудів і гойдав темряву й небо, аж зорі сипалися з нього та й падали комусь далекому, щасливому до рук. Ой гонить вітер пісочок, замітає милого слідочок... Був він колись молодим, сидів при місяці під калиною в парі. Чи то було справді, чи, може, то тільки наснилось йому? А тепер ось закинутий долею за тридев’ять земель від рідного краю... Тут, серед цього безкрайого сліпого степу, під чужими зорями, серед вітру, що роздимає он попіл на згарищі – аж іскри жевріють! – тут він, рибалка з-над Бугу, мабуть, закінчить свій шлях. Нема чого тішити себе надаремно, він не дитина, може дивитись гіркій правді в вічі. Хоча зараз німці начебто вгамувались. Броньовики, як величезні чорні домовини, позавмирали в темряві, принишкли. Але ж не забули там, що в будинку повно червоноармійців. Мабуть, складають оце освічені їхні офіцери якісь сатанинські плани, міркують, як вкоротити віку Блаженкові та його товаришам. Щоб залишилась удовою там десь, над блакитним Бугом у зелених берегах, його вірна Олянка з дрібними дітьми. Та чужі батьки вертатимуть додому з походів, а вона, оклечана малими, приклавши долоню від сонця, виглядатиме і його з курного шляху, але його все не буде та й не буде! Прийде, може, Денис – хоч би він зостався живий! – та розкаже дома про Романа. Дениса тепер приймають у партію, бути йому після війни бригадиром чи й головою колгоспу. Розкаже він все про Романа. Як, потрапивши в оточення, бився з фашистами десь у далекій Трансільванії та й загинув чесною смертю! Буде і для Романа стояти на столі повна по вінця чарка, проте залишиться вона невипитою. Ой Буже, Буже! Далеко від тебе забили-сьмо! Крок за кроком оглядає він свій нелегкий життєвий шлях, докопуючись, чи скрізь там у нього все як годиться. Іноді зітхне, іноді звертається до когось у думці. «Куме Дороше! Даруйте мені, що я ваші ятери потрусив. Мав я тоді велику скруту, а в мої нічого не ймилося!» Коли майне тінь через подвір’я, він, ретельно цілячись, пошле туди постріл. І знову думає, пригадує, сповідається, мов на сповіді. І коли уява малює Романові, як вони лежать уже тут, пошматовані власною останньою гранатою, то він приймає такий кінець з мудрим спокоєм, як річ природну і неминучу. Коли треба, то треба. Це навіть краще, ніж би їх, захопивши, мордували нещадно, живцем шкварили б десь під скиртою... Бачив він і таке – після одного нічного бою. Коло спаленої скирти лежали бійці рядком, усі замордовані, звуглені. Перед тим їх десь захопили фашисти. Ні, тут розминутися ніде, ховатись безглуздо, треба ставати грудьми. Роман ощадливо, мов скнара, перелічує в кишенях патрони. Давно, давно минули ті часи, коли він стріляв по ворогові навгадки, не цілячись, висунувши саму карабінку на бруствер, а голову сховавши в окоп. Було, було й таке, і зараз у цю, може, останню годину можна і в цьому зізнатись. Але іепер він уже не такий. Провело тебе, Романе, через Альпи, як через горнило, загартувало, і, може, хоч перед смертю ти станеш справжнім солдатом, який б’ється з ворогом, не лукавлячи! Цілиться так, щоб не промахнутись! Тільки було йому гірко, що, мабуть, старий граф не поховає їх як треба, не посадить у головах червону калину. А так би хотілося, аби щось залишилося по ньому на землі, хоч би кущик співучої калини. Розповіла б вона вітрам про Романові думки, а буйні вітри понесли б їх через Альпи на схід... Що коштувало б старому вволити останню Романову волю? Правда, прийдуть же скоро сюди наші, прийде Денис, він відшукає брата і поховає. Роман довго порпається в кишені, намацує там металеву маслянисту протирку і, обернувшись до стіни, неквапом щось шкребе на ній протиркою, наче цвяхом. «Денисе, брате, – повільно шкребе він у темряві, – з лейтенантом Сагайдою ми всі тут...» Він довго думає, підшукуючи потрібні слова. Згадує бої в горах, згадує гвардії старшого лейтенанта Брянського і як той звертався до них перед боєм, незадовго до своєї смерті. І Роман знову шкребе: «...стояли на смерть». Вниз на когось сиплеться штукатурка, і з підлоги чортихаються. – Стіну ти там гризеш, чи що?! – Здурів чоловік, на стіну лізе!.. Блаженко мовчки ховає протирку в кишеню. Тепер йому стає легше. В кишені він намацує м’яку шовкову хустку. Десь він її прихопив з-поміж розкопаних Хомою трофеїв, приховав, готуючи в дарунок доньці... Витяг, став розгортати, розпускати її. Приємно тече під шорсткими пальцями тканина, м’яка, ласкава, як бузька вода. Тече і тече, поки Блаженко й зовсім випускає її на вітер за вікно. Вже нічого йому не треба. Тепер він почуває себе чистим, наче востаннє скупаний і перевдягнутий в чисту білизну. В кишенях немає нічого зайвого, крім патронів. Роман перебирає їх у пальцях, як самоцвіти. Лічить. Лічить, мов скнара. Навпроти розжеврілого попелища шмигнула тінь, і Блаженко мерщій, націлився в неї. – Порядок! – раптом лунає з темного кутка радісний бас Сагайди. – Готово!.. Товариші!.. Єсть!.. Вони налагодили рацію. Солдатська радість завжди крилата! В цю ж саме хвилину далеко від маєтку, в ріднім полку, що зайняв оборону понад залізницею, по всіх кабелях також пронеслася радісна хвилююча новина: встановлено зв’язок з оточеними, з відрізаною у графськім маєтку групою однополчан! В мінометній роті Маковей аж підстрибував, припнутий біля телефону: – Я ж так і знав, що вони не здалися! Маєток вимагав огонь на себе. Артилеристи дістали наказ безпосередньо від генерала—не шкодувати снарядів. Боєприпаси везли і везли всю ніч, в тилах не лягали спати. Міномети Сагайди також були готові до бою. Як і раніше, стояли біля них обслуги, хоча й поріділи вони в останніх боях. І слухали вони вже не хрипкі команди Сагайди, а суворий голос Дениса Блаженка: він, як найдосвідченіший з молодших командирів, узяв на себе командування ротою. Денис твердо й упевнено виконував свої нові обов’язки, зрештою., добре знайомі для нього. Ще звечора він пристріляв окремі ділянки маєтку і самий будинок, який був тепер, записаний у наводчиків, як ціль № 1. Присвічуючи шкалу цигарками і ліхтариками, наводчики востаннє перевіряли установки. Блаженко, нахмуривши брови, походжав по вогневій, і Хома Хаєцький, якого він призначив своїм ординарцем, слідкував тепер за ним з такою ж готовністю, як колись Шовкун за старшим лейтенантам, щоб кинутись виконувати перше-ліпше завдання командира. Вони всі вже були добре обстріляні., і солдатські суворі звичаї входили їм у кров. Денисові стало точно відомо, хто з їхнього батальйону перебуває в оточенні. Тепер він зрідка кидає на маєток пильиий погляд, немов сподіваючись побачити там брата. Може, Роман в цей час сидить, відстрілюючись, десь на горищі, може, перша міна, яка вилетить по Денисовго команді, шугне до брата в вікно? Та хоч би Денисові з певністю було відомо, що це буде саме так, він, здається, ні на мить не завагався б зі своєю командою. Це війна, і маєток вимагає вогонь на себе. І коли нарешті серед темної ночі пролунав. залп і міни за Денисовою командою, вирвавшись із вогнистих жерл, як із роз’ятреного серця, навальне шугнули вгору, Денис стиснув важкий свій кулак: «Одержуй, брате, листи! Посилаю тобі гарячі листи!» Не відриваючи погляду під мастку, він рубав і рубав повітря кулаком: – П’ять біглих – огонь! Огонь! Огонь! І коли маєток серед численних спалахів засяяв своїми білими колонами, Денис немов і справді побачив свого брата, що звівся серед темряви степу вже не простим рибалкою з-над Бугу, а могутнім нездоланним воїном.

XXVII

– Вогонь на мене! Це було майже рівнозначне тому, що ктось би сам став накликати на себе погибель. Одначе ніхто з оточених зараз не думав про це. Коли повітря загоготало громом, всі в заяі потягнулися до вікон. Поранені піднімали голови, зводіилгись на лікті, тягнулися до коливних червоних виїблисків, незважаючи на кулі, що ‘шалено затуркотіли в стінах над їхніми головами. Грім і феєрична мінлява ріка, що загогиготіпа в залі, наче виводила Черниша з тяжкого марення. Червоні яничари весело затанцювали на стіні, бінтй кіиь, вигнувши шию, щоразу то зникав із своїм рицаре-м у тіняк, то знову виростав, коди за вікном спаяакувапо. – Я «Крейсер», я «Крейсер», як мене чути? Як мене чути? – скандував біля рації Саша Сіверцев. – Чи не привалить тут нас? – глянув котрийсь на стелю. – Не проб’є! – бадьоро відповіли йому з-під стіни, – Не повинно пробити! Озброєні бійці, збившись біля вікон, стояли суворі й зосереджені. Два бронетранспортери вже горіли на подвір’ї, інші загули моторами, розповзаючись у темноту. – Я «Крейсер», я «Крейсер», як мене чуєте, як мене чуєте? Прийом, прийом!.. «Крейсер? Чому крейсер?» – Черниш вслухався гарячим слухом, як гуде й глухо здригається все під ним, наче корабель під час шторму. Куди він пливе, ї чому так сліпучо навколо, і чому так жарко? Пашить гаряче море, бурхає жаркими хвилями... Ні, це не море, це він пропливає в пісках, в гарячих .пустинях Азії. У далеку експедицію вирушив караван. Никнуть у знемозі спалені сонцем трави, бредуть гурти овець, похнюпивши голови й шукаючи водопою. А перед ними йдуть чабани в сухих постолах і гострих румунських шапках. Раптом він спиняється під зеленими деревами, де багато людей сидять на килимах і п’ють з великих піал чудовий напій з маринованих черешень. П’ють, і сміються, і дружньо розмовляють поміж себе, і серед них він впізнає Брянського, але Брянський уже не Брянський, а вожатий каравану. На ньому розшита бісером тюбетейка і барвистий халат, а говорить він по-мадьярському. Дівчина з чорними косами відкидає паранджу, і Черниш несподівано бачить, що перед ним та дівчина з Альба-Юлії, яка хотіла йому ворожити в каменоломнях. Вона дивиться на нього ласкаво, як його мати, гладить смуглявою рукою по гарячій щоці й шепоче йому: «Красиві гори ви, Альпи!» А циган грає «Катюшу», і він, Черниш, уже танцює з дітьми. А потім і всі присутні завихрилися в танці під зеленими деревами, і щасливий гомін та дружній сміх спліталися в єдину симфонію звуків і кольорів, у фантастичне плетиво-мереживо, наче там зібралися люди всіх рас і націй світу. І серед мішанини різних мов, які він знав і яких не знав, вирізнявся тільки сміх, у всіх єдиний і всім зрозумілий. Щасливий і веселий, він глянув на високе небо, але то вже було не небо, а грандіозний блакитний циферблат, і обертались по ньому величезні стрілки, схожі на кам’яний шлях. І Черниш командував, почуваючи в собі могутню силу і безмежні права: – Хаєцький! Поверни шосе! Шосе поверни на захід! Так! Приціл шість – шістдесят шість!.. – Марить, – сказав хтось поблизу. Черниш пробує звестись на лікоть і бачить мерехтливу залу і людей із зброєю, що грізно поблискує в їмііх руках. – Хто марить? – питає він суворо і знову падає на вогонь, який йому підклали замість подушки. І знову чув глибокі голоси і далекий сміх. Вони долітали десь зверху, як із хорів величезного храму, і він дерся до них по стрімкій скелі, розпеченій, як вогонь. Озирався і бачив унизу дивні колодязі, в яких ледге мріє вода. Де він їх бачив? І коли? Як був малим і кидав у них крем’яхи, що летіли туди цілі століття, доки, нарешті, дзвінко булькали. Булькали і починали говорити: – Домнуле офіцер... Домнуле офіцер... – Так це ти? – пильно вдивляється в нього Черниш. – Це ти? Чого ти хочеш? Твого коня вже нема. Говори! Де ти був? – Я нікуди не ходив, – каже Роман, пробираючись до Черниша. – Я стояв на посту. – На посту, на посту, – палко шепоче Черниш. – Де ж твій пост? – Біля третього вікна, товаришу командир. – Біля вікна? Чому біля вікна? Біля якого вікна? А, це там... на висоті. Я бачу звідси твій пост. Ти хто? Але ж ти вбитий!!! Він з жахом заплющує очі, і знову хтось кличе його і благає віддати коня. – Домнуле офіцер!.. – Замовчи! Он твій кінь! Подивись! І він показує йому на стіну, на нескінченну розбиту дорогу, якою бредуть бійці по коліна в болоті, підтикавши свої шинелі, їдуть машини і танки, а в цей час з кювета підводиться сніжно-білий кінь з вирваними грудьми. І вже нема круг нього червоних жупанів, і немає на ньому юнака рицаря, а кінь спинається дрижачою ногою з брудного кювета і важко підіймає свою лебедину шию, але вона знову безсило зламується і падає в тванюку, а кінь стогне, і плаче, й благає: – Запини! Запини! А війська проходять повз коня-лебедя, чвакають ноги незліченних армій, сунуть гармати, ревуть тягачі і танки, і піхто не звертає на нього уваги, всі проходять далі, лишаючи його в кюветі при дорозі. – Порядок, порядок, – радіє Сагайда, – два горять, два горять, ще вогню, ще вогню!.. – Не треба вогню! – кричить Черниш, пориваючись схопитися. – Я лежу на вогні! Весь на вогні!!! – Ще вогню, ще вогню, —скандує Сагайда в протилежнім кінці зали.

XXVIII

Обстріл маєтку посилювався. Глуха сила, що стрясала весь величезний будинок, підняла й старого графа, і він, взявши свічку, повільнд поплентався нагору. Став за одвірком і не смів ступити до своєї зали. В усі вікна з шипінням вривалися трасуючі кулі, паче забивало сюди вітром тріскучий вогняний дощ. А дивні люди з незнайомою зброєю в руках стояли біля вікон з обох боків, зблиски червоних спалахів скакали плямами на їхніх блідих обличчях, на сивих, як сталь, шинелях, мов на панцирах давніх рицарів. У будинку графа, в цьому гордому фамільному гнізді, наче знову витала його далека революційна молодість. Бійці безперестанку вели вогонь, зала сповнилась гаркотом, чадом і димом. Тепер, коли вартові бронетранспортери були розігнані артилерійським вогнем, ворог ішов хвиля за хвилею в контратаку, намагаючись вдертися в будинок, боячись втратити здобич. З примруженими загостреними очима, з запеченими губами стояли бійці на своїх місцях, ведучи методичний огонь лише по живих цілях. На старого графа ніхто не звертав уваги. – Корольов! – гукав боєдь від вікна якомусь пораненому. – У тебе мій диск? – Я заряджаю Мостовому! – А де ж мій? Хто набиває мій диск?—гукає боєць пораненим, які, хто лише міг, набивали ріжки й диски. – Ей, борода, у тебе мій диск? Угорець не розумів мови, не розумів цих людей і їхньої фанатичної впертості. Якийсь поранений, помітивши його, сердито крикнув з-під рояля: – Ну? Чого баньки витріщив? Чого з свічкою? Хоронити надумав? Рано, брат... – Він як сова, – піддав другий, – при нашому світлі не бачить: із своїм причалапав... Справді, тут ні до чого була мадьярова свічка, бо й так було видно як удень: бронетранспортери палали навпроти вікон. Мерехтливе сяйво тисячами німих крил тріпалося в залі. А незнайомі рицарі стояли в сірих шинелях, як кам’яні, вражаючи старого мадьяра своєю загадковою мужністю. Котрийсь поранений, накульгуючи, ішов з коридора, підібравши полу шинелі, несучи в ній пачки німецьких патронів, їх чимало лишилося внизу після німців, і тепер ті бійці, в яких була трофейна зброя, використовували їх, не шкодуючи. – Посторонись! – відштовхнув поранений угорця. – Плутаєшся тут, старий хрін... Давай сюди або туди. Губи в пораненого були пересохлі, аж чорні. Він їх облизнув. Граф закивав головою і потупцяв із своєю свічкою вниз, щось мимрячи про себе. Невдовзі він знову з’явився в дверях із скляною банкою законсервованих фруктів. Руки поранених потяглися до нього з усіх кінців, готові розтягти ту банку. Старий розгубився, а якийсь стрижений боєць у шинелі з піднятим коміром уже приклав банку до рота. – По одному ковтку! – сказав він, пожадливо ковтнувши і передаючи банку товаришеві. – По одному ковтку! —кричали звідусіль. Всі раптом відчули нестерпну спрагу. – Залиште офіцерові! – гукав Блаженко з кутка. – Допалися! Але не вистачило й по одному ковтку. Тоді знов накинулися на угорця, наче він був винен у всьому; – Краще б не дратував! Тільки жагу розпалив! – Давай ще! – Давай, старий хрін! Це він зрозумів і знову почалапкав до бункера. Повернувся з кількома банками на срібному підносі. На цей раз Блаженко зустрів старого на дверях і, вихопивши в нього одну банку, поспішив з нею до Черниша. Черниш напився вволю, і вже їдкий чад, нудотний запах крові, двигтіння всього будинку не наморочили його. Думки його прояснилися. Тільки тепер він відчув у своїй руці судорожно затиснуту маленьку холодну гранату ф-1. У хвилини просвітлення Черниш потай узяв її під стіною в сусіда і заховав під себе. Він ховався з нею, як злодій, щоб не помітив Блаженко. Вона була заряджена – маленька, рубцювата його рятівниця. Все Чернишеве життя зібралося в ній, і він затиснув його, це життя, в своїй долоні. Якби все було скінчене, якби чужий гомін заповнив темні сходи і загриміли чужі чоботи тут, поруч, тоді він зірвав би чеку, останню чеку в своєму житті. І саме тому, що – на випадок катастрофи – у нього було тепер чим покінчити з собою, він почував себе майже в цілковитій безпеці. – Товаришу гвардії лейтенант! – голосно звернувся хтось до Сагайди. – Кулеметник готовий. Не дише. – Винесіть у коридор. Снаряди в маєтку падали й падали, із співом опускаючись з висоти, і Сагайді здавалось, що летять вони звідкись дуже здалека, де про нього думає хтось. – Цікаво, яке сьогодні зведення Інформбюро? Як ти думаєш, Сагайда? – запитав Сіверцев, сидячи біля рації. – Що, якби запитати, га? – Вичортуе «хазяїн». – А про нас передадуть? – У зведенні? Ти що – смієшся? Це... дрібний епізод. Дрібний епізод! Але чи такий уже дрібний? Раніше, воюючи вкупі з Брянським, Сагайда якось мало задумувався над смислом своєї діяльності, над своєю роллю в загальних подіях. Він наче сподівався, що Брянський все обдумає і за нього, а йому залишиться лише козирнути і стрімголов кинутись в огонь і воду виконувати бойовий наказ. Тепер же, коли самі обставини змусили його взяти на свої плечі незвичну ношу, – відповідальність за життя товаришів і за долю цієї фортеці, – він побачив усі події в іншому, більш глибокому освітленні. Йому уявився весь величезний фронт від Балкан і до холодних берегів Норвегії, де армії його країни ведуть невтомну боротьбу з ворогом, їв цьому залізному тисячокілометровому ланцюгу маленькою ланкою стоїть його «крейсер». Звичайно, коли цей «крейсер» впаде і Сагайда вибухне з своїми товаришами на останній своїй гранаті, то майже нічого не зміниться. Коли «крейсер» вистоїть, то гакож майже нічого не зміниться. В загальному потоці подій їхній подвиг справді малопомітний. Але хіба не з таких непомітних «крейсерів», що борються день у день, що вистоюють день у день, хіба не з них якраз і складається єдиний великий рух вперед, до того ясного дня, що буде названий Перемогою? Дрібний епізод... Хай не буде його в зведенні Інформбюро. Але він потрібний людям, як повітря, і кожен це розуміє, інакше чому ж той смертельно поранений кулеметник так проникливе дивився йому в вічі і за те, що він його вдарив, благав: «Простіть, простіть...» Знизу прибіг схвильований Козаков з автоматом в руці. – Лейтенанті Танки вурчать!.. Ракети!.. Здається, наші йдуть в атаку. Сагайда скочив на ноги, і вдвох вони погуркотіли східцями вниз, до парадного. Чорне поле за маєтком вихрилося ракетами, трасуючими кулями, ревло й стугоніло, мов котилася сюди в мороці ночі якась незборна вічна сила.

XXIX

Шум моторів наростав. У сутінках блідого вересневого світання все вираз-піше окреслювались контури будівель. Вони за ніч понижчали, бо дахи, перегорівши, обвалилися, і тому все подвір’я, безлюдне й тихе, здавалося інакшим, ніж учора. Гамір бою котився десь у полі, праворуч і ліворуч маєтку, гул моторів дужчав, і раптом із-за стіни обгорілого корівника вискочила група німецьких солдатів. – Panzern! Panzern! – галасували вони і мчали через подвір’я наосліп, пригнувши голови. Грязюка чвиркала в усі боки з-під ніг, хоч бігли вони, здавалось, по твердому. Уже виразно було видно жаб’ячу прозелень їхніх надутих вітром плащ-палаток. Засліплені жахом, солдати мчали прямо на будинок. – Приготуйсь! – різко гукнув Козаков сусідові і сам завмер у напруженому, гострому чеканні. Здобич ішла на них. – Віжу! – крикнув «варяг». – Чекай!.. Ми їх живцем!.. В цю мить із-за тієї ж задимленої стіни вилетів на повній швидкості наш танк, ведучи кулеметний вогонь. Кулі зацокали по кам’яних східцях і з джвіканням за-рикошетили. Козаков одхилив голову вбік. Коли він знову виглянув, то побачив лише танк, що, розвертаючи землю й розкидаючи її, як корабель хвилю, уже виходив з подвір’я в поле. На його гусеницях вихрилися шматки жаб’ячих палаток. Німецький снаряд прошумів над будинком в наш бік і вибухнув десь недалеко. А з-за пожолоблених закурених стін ринули натовпом наші – наші братські сірі шинелі! – і, розвіваючись, летіли прямо на будинок. «Варяг» і Козаков зірвались їм назустріч. Козаков біг, не чуючи під собою землі, і не міг нічого крикнути, бо звуки заклякли в горлі, а очі затуманилися слізьми. Вхопивши першого піхотинця, якогось маленького, замурзаного, радісного, Козаков підняв його від землі і щосили притис до своїх грудей. – Чорти! – тільки вигукнув він і гризнув піхотинця за вухо, аж той заверещав. Між нашими замайоріли и зелені румунські шинелі – румуни теж брали участь у спільній атаці. Пробіг знайомий Козакову командир стрілецької роти в шкірянці, енергійно гукаючи: – За мною! За мною! Піхота, не затримуючись, минала маєток, на бігу дозаряджаючи зброю. Мотори гули все далі, голоси глибшали й глибшали десь у степу, клекіт ворожих кулеметів долітав усе глухіше. Бійці-піхотинці, що трималися ніч у будинку, вирвавшись тепер на свіже повітря, на ходу приєднувались до своїх підрозділів. За маєтком одкривалися хвилясті, по-осінньому сірі рівнини, сталево блищали де-не-де озеречка після дощу та бовваніли – ген-ген – шеренги посадок над шляхами, ще зайнятими ворогом. А ще далі на захід знову вставали гори. Низькі димчасті хмари пливли над ними, обтікаючи верховини. В будинок прийшли з носилками санітари і почали зносити поранених і вбитих на перший поверх. Сюди ж принесли й кілька свіжих поранених, наших і румунів, підібраних тільки що на полі бою. Чекали санітарних підвід. Виносячи з зали останніх поранених і ковзаючись по калюжах крові, по вистріляних закривавлених гільзах, один із санітарів звернув увагу свого тоаариша на стіну біля вікна: – Дивись, Каширін, щось нашкрябано... І повільно, по складах став читати: «Денисе, брате, з лейтенантом Сагаядою ми всі тут стояли насмерть». Слово за словом розбирали санітари той напис. І він уже звучав для них як щось легендарно-давне, таємниче, написане кимось особливим, а не цими звичайними людьми, їхніми однополчанами.

XXX

Черйз маєток уже йшли мінометника з трубами на плечах, і збуджений Сагайда вийшов їм назустріч, як із пекла. – «Товаришу гвардії лейтенант, – рапортував йому Денис Блаженко, виструнчившись старанніше, ніж будь-коли, – в роті за час вашої відсутності нічого особливого не сталося. І потім уже, дивлячись вбік, стримано запитав півголосом, де брат. —Живий! —заспокоїв його Сагайда. – Вуса засмалив за ніч, а все інше в порядку... Здасть у санроту молодшого лейтенанта і наздожене. – А молодший лейтенант? – з тривогою опали Са-гайду бійці. – Як йому? – Житиме, житиме! Бійці полегшено зітхнули. – А я знав, що фашисти вас не вгризуть! – радісно вигукнув Маковейчик. Сагайда за це «пацнув» його п’ятірнею. Незабаром, відшукавши комбата, Сагайда по всій формі відрапортував, що в його мінометній роті вибув із строю через поранення командир взводу Євген Черниш, а, крім цього, нічого особливого не сталося. Комбат мовчки обійняв Сагайду, і вони пішли далі поруч. – Черниша... дуже? – В голову... В бік... Кульові. – Виживе? – Повинен вижити. Хоча шпортонуло його безбожно. – Та хоча б вижив... Славний він хлопець. Вони виходили в поле. По збляклих тужавих луках перед ними вже пролягли свіжі сліди наших танків і самоходок. Поспішали вперед піхотинці, окремим гуртиком чвалав батальйонний штаб, розсипавшись, ішли мінометники з лафетами і плитами на спинах, наче заковані в панцир. Першим до графського будинку під’їхав румунський санітарний візок з рівною відкритою платформою. Роман, пам’ятаючи наказ Сагайди, наполіг, щоб у першу чергу взяли його офіцера. Черниша, забинтованого, закривавленого, винесли на візок і поклали поруч з якимось румунським сержантом, пораненим, мабуть, в легені, бо кров виступала з ніздрів і з рота. – Блаженко, – тихо озвався Черниш. – Візьміть ось... – І він, розімкнувши свою задубілу в напрузі руку, Подав Романові гранату. Сліди гранати глибокими клітками повдавлювались йому в долоню. – Де ви її взяли? – жахнувся боєць. – О матінко рідна! Та ви ж могли, знепритомнівши... – Де мій планшет? – перебив його Черниш. – Є, є, – заспокоїв офіцера Роман і став похапцем примуцьовувати планшет Брянського до пояска Чернишевих діагоналевих штанів. – А шинель його де? – гукнув один із санітарів до Блаженка. Шинелі в Черниша не було. Напівголий, перехрещений самими лише закривавленими бинтами, він уже починав дрижати від холоду, на тілі повиступали сироти. Гімнастьорка лежала в головах, зібгана клубком, вся в крові. Роман став скидати для Черниша свою фуфайку, але румуни спинили його. У їхнього пораненого була велика шинель, і вони вкрили нею обох – і свого сержанта, і Черниша. їздовий сів у передок, цьвохнув, і ресорний візок на гумових шинах легенько покотився, прокладаючії за собою м’яку колію. Черниш лежав горілиць, низькі сиві хмари швидко бігли над ним. Десь під самими хмарами струнким суворим строєм летіли, ледь чугно курликаючи, журавлі. «Чи знаєш ти шляхи птахів?» – питав його колись Брянський. Коли це було? – Домнуле офіцер, – раптом почув Черниш біля себе кволий проникливий голос. Перемагаючи гострий біль, Черниш повернувся до сусіда обличчям. Великі, іскристі, як вугіль, очі нерухомо світились на нього з-під краю шинелі, якою вони були вкриті обидва. Було щось дивовижно знайоме в цих молодих, щирих, розпалених стражданням очах. Невже той? Невже той самий сержант, у якого він відібрав колись коня в далекій, переповненій сонцем і войовничим клекотом Романії?.. Роман Блаженко, провівши лейтенанта, ще деякий час стояв на спустілому подвір’ї, сумовитий, з опущеними вусами. Потім підняв із землі круглу Чернишеву гранату, неквапом прилагодив її собі до пояса і, зітхнувши, рушив у поле доганяти своїх. Поле жило, гомоніло. Артилеристи з веселим перегуком гягнули вперед гармати, нещадно поганяючи своїх змилених коней. Поспішаючи, йшла мінрота сусіднього батальйону із зав’юченими кіньми в сідлах системи Брянського. Заклопотані зв’язківці вже прокладали кабель кудись вперед. Слідом за ними з термосами по горбах чвалали ротні старшини, невтомні солдатські годувальники. Гарячі термоси з борщем уже попекли їм спини, а вони, обливаючись рясним потом, усе не могли наздогнати свої підрозділи. – Чи далеко піхота? – розпитували в кожного – Там! – махали їм зв’язківці в чисте поле, зрізане коліями танків і гармат. – Куди пройшла п’ята рота? – Куди третя? – Всі – туди! Он указка... На погризеній сталлю стіні будинку вже якийсь сапер встиг накреслити: «Л->». Стрілка напнулась на захід. А там, за шеренгами придорожніх тополь, у сивій осінній далечі знову вставали Альпи, зникаючи верховинами в хмарах.   КНИГА ДРУГА ГОЛУБИЙ ДУНАЙ Полечю, рече, зегзицею по Дунаеви... «Слово о полку Игореве»   Машини мчали з гір. Стояло сухе осіннє надвечір’я. Барвисті ліси на схилах обабіч дороги не тільки не гасли під скісним промінням вечірнього сонця, а, навпаки, розжеврювались ще яскравіше, ніж удень. Шура Ясногорська стоїть у кузові, тримаючись руками за кабіну, і сміється пробігаючим золотим лісам, сміється дорозі, що шумить їй назустріч. Вся земля – в шерхітливій багряності. На галявині біля струмка розташувались на привал бійці маршової роги. Тонкий лист, облітаючи з жовтих дерев, лягає на спітнілі плечі. Один, скидаючи скатку, задер голову і на мить застиг. Що він там нагледів? На самій верховині гори бовваніють руїни стародавнього замку. Крізь проломи в стіні з протилежного боку пробивається сонце. Трансільванська осінь до самого обрію палахкотить ясними пожарами. Чому так гарно сьогодні на світі? І бійці шарудять покоробленими чобітьми не по сірому камінню, а по такій чистій красі, що встелила землю. І сліди за ними такі чисті. Рота за ротою, рота за ротою... Шелестіть, чоботи, шелестіть! Ви чахкали по в’язких українських чорноземах. Ви ставали білими на бессарабських вапняках. Ви червонились, як мідь, на румунських суглинках. Шелестіть, шелестіть! Ви варті того, щоб ступати по таких килимах. Машини летять, наче в казку. Ясний вітер вишумовує назустріч: шу... шу... шу... шу... Шура... Шура... Вітер шепоче її ім’я, це він доносить слова Юрія звідти, з-за Тиси, де глухо гуркочуть бої. Летіть, машини, летіть! Шуми, високе шосе, назустріч щастю! Щастя! Воно прийшло, як завжди, неждано-негадано. Шура чекала його в листах з Мінська, а воно було вже тут, в її польовому армійському госпіталі в дев’ятій палаті щелепників. І як все це трапилося? Вона затрималась у палаті, розмовляючи з тим земляком-сержантом. В кутку вусатий Шовкун гомонів з сусідою про бої в горах. Шовкун! Хороший, милий Шовкун з підв’язаною щелепою! Як вона раніше не помічала, що в нього таке симпатичне обличчя, такі добрі, лагідні очі! Коли Шура заходила в палату, він шурхав під своє простирадло і вже не вилазив звідти, доки фельдшерка не піде, Бійці жартували з нього, що він так соромиться свого госпітального негліже, і Шура підтримувала їхні жарти. І ось з-під тих вусів, старанно причесаних солдатським саморобним гребінцем, вилетіли тоді слова, які змусили її здригнутися. «Сідла Брянського!..» Шовкун з лагідним спокоєм щось розповідав співбесідникам про гірські переходи. «Сідла Брянського!» Шура стояла, не дихаючи, урвавши на півслові розмову з сержантом. Боялася, що це їй тільки вчулося. – Як ви сказали, Шовкун? – Га? —Про сідла... Чиї... чиї сідла? – А-а, сідла... Нашого командира роти Брянського. – Брянського? – Авжеж, його. Він сам їх видумав, коли ми перейшли на в’юки. Потім і всі полки... – Я не про те, Шовкун? Скажіть, як звати... вашого Брянського? Як?.. Чекаючи, вона повільно підводила маленькі свої долоні, мов готувалася вхопити те слово, як пташку. – Звати? Гм... Дайте подумати... Як це вони між собою... Ага: Юрій. – Юрась! – Ні, Юрій, – Юрась! Юрась! Юрась! Вона вся наливалася щастям, вона вже була наповнена ним, як брунька весняна. – Любий Шовкун, говоріть же, говоріть! – Що ж говорити? Я більше нічого не знаю, – розгублено і збентежено дивився на неї боєць. – О ні! Говоріть, говоріть. Шовкун!.. Все, все, розкажіть!.. Як йому там? Який він зараз?.. – Ну, який... Такий маленький, жвавий, білявенький... Даремно бійця не скривдить... Славний такий... – Де ви з ним бачились востаннє? – Востаннє? Про висоту вісімсот п’ять чули? Скажена висота. Арарати! Багато наших забрала... Коли мене поранило, я ще заходив до них на вогневу. Гомонів лн ми тоді з гвардії старшим лейтенантом. Вони мені сказали: «Як одужаєш, то вертайся до мене в роту. Радо прийму». Я ж у них... ординарцем був. Шовкун знав усе, що цікавило дівчину. Слухаючи бійця, вона впізнавала свого Юрася таким, як і сорок місяців тому.. Стриманий і приховано-ніжний... Упертий і вимогливий до найменшого. Заклопотаний нескінченними проектами удосконалення мінометів і стрільби... Вона бачить, як він їде на коні поміж зеленими ялинами, з біноклем на грудях. То йде на чолі роти в кам’яних бескеттях, пірнаючи й виринаючи, як у хвилях. То лночі край шляху розмовляє з товаришами хрипким голосом. – Хрипким? А не кашляє? – В горах ми всі хрипіли... Це не біда. А щоб кашляти, то не кашляє. Як засне, то дихає рівно. Тільки часто кидається уві сні: «Вогонь!.. Вогонь!..» Шура, не приховуючи ні від кого, палко заздрила бійцеві, який ще так недавно чув дихання її коханого, дивився в ті сині очі, потай вкривав під час сну його ноги власною шинеллю, щоб «не зазябали». – Спасибі... Дякую вам, Шовкун! І з очима, повними сліз, Шура гаряче тиснула йому шкарубку руку. Наступного дня вона взяла призначення в полк, де воював Брянський. І ось їде... Гірське трансільванське містечко, в якому розташувався її польовий госпіталь, уже зникло позаду, за перевалами. Колона машин мчить униз, і багряні гори розступаються, як живі, даючи дорогу. Здається, за якийсь кілометр дорога скінчиться, ось-ось машини з розгону налетять одна за одною на скелю і розсиплються вщент. Проїхали і цей кілометр, а дорозі ще не кінець, це тільки крутий поворот. «Бережись!» – і знов, обминаючи скелю, побігло шосе, вирубане в правічнім граніті невідомими каменярами. Ідуть і йдуть маршові роти. Але ці роти вже, видно, сформовані не з тих бувалих бойчаг, що зарубцьовані пливуть з госпіталів; ці – як один – в новому обмундируванні, з чистими, незасмаленими казанками за плечима. – Чому вони такі похмурі? – звергається Ясногорська до артилерійського техніка, що сидить під кабіною, жовтий, пом’ятий, наче з похмілля. – Вчорашні в’язні, – пояснює технік. —3 румунських тюрем і концтаборів. Доброякісне поповнення. Зле. – А де ж їхня зброя? – Зброя буде. Може, ви якраз на ній і стоїте. Тільки тепер Ясногорська звернула увагу, що стоїть на довгих ящиках, запакованих наглухо. В задку з-під брезенту виглядають старанно вмощені якісь зелені труби. – То геж зброя? – кивнула Шура на труби. – Питаєте! То міномети вісімдесят два! Шура пригадала, що саме такими мінометами командує Юрась. – Вони страшні? – Січуть німців на січку. У нас їх звуть «самоварами». – Самоварами?—Ясногорська звела брови. —Кажете—страшне, а так по-домашньому, ніжно названо! – А гвардійські міномети – «катюші»?.. Теж ніжно... Може, тому й ніжне, що страшне. «Який діалектик», – усміхаючись, подумала Ясногорська. Ліси палали в сонці пишним і нежарким полум’ям. Обабіч по схилах гір розсипались отари кіз та овець. Високо над шосе стоїть, як у пісні, дівчинка в рясній яскравій спідничці. Привітно махає білою хустиною. Шура скинула свій зелений берет і теж стала махати ним у повітрі, відповідаючи на далеке вітання. – Які тут люди люб’язнії – очі її заблищали. —Моя господиня-угорка, виряджаючи мене, аж заплакала... – Люб’язні, аякже, —бурчить технік. – Вночі у нас зброймайстер відбився в горах. Наступного дня знайшли його у виноградниках із зашморгом на шиї. – Що ви кажете! – жахнулась Ясногорська. – А як же ви думали? Фашизм не так-то просто здає позиції. Міняє шкіру, заповзає в нори. Це вже не молодчики тисяча дев’ятсот сорок першого року із засуканими до ліктів рукавами й одверто нахабними пиками. Ці хитріші, підступніші. З такими воювати тяжче, ніж з тими, що діяли одверто. А ми про це, на жаль, нерідко забуваємо. Вони того зброймайстера і вином напоїли, і дівчину-кралю поруч нього посадовили... Так-то. – Справді, це в нас буває... – замислено промовила Ясногорська. – Невпопад виявляємо нашу пильність: до своїх – з надмірною підозрою, а до справжніх недругів... Скажіть, зловили потім тих, що задушили зброймайстра? – Декого. Не всіх. Машини вибрались на високий перевал. Ясні, охоплені багрянцем гори стояли до самого небокраю – далекого, синього,чистого. – Гляньте, гляньте, товаришу технік! – вказувала Шура на гостру сопку, що здіймалась вдалині над іншими, вилискуючи голим камінням верховини, а нижче була вся огорнута жовтогарячим лісом. – Гляньте! Зовсім золота! – Висота вісімсот п’ять, – буркнув технік, – наша дивізія брала. Якби артилерійський технік був говіркішим, він розповів би, якою ціною здобула дивізія ту золоту далеку сопку. Розповів би, що там зостався на вічній варті білоруський студент, офіцер-мінометник, якого технік знав ще з Тернової балки під Сталінградом. Може, технік погано себе почував, чи, може, йому хотілося спати, тільки він нічого більше не сказав. А Ясногорська не допитувалась, бо попереду їй відкривалися не бачені досі краєвиди. Колона машин саме спускалась в угорські рівнини. Назустріч котились широкі, як море, степи, оповиті тихими вечірніми димами. Фронт тут, видно, недавно пройшов. Понад шосе тягнулись штабелі зелених і жовтих ящиків трофейної вибухівки, купи знешкоджених мін. Наші сапери тисячами навитягували цього зілля з битих доріг, містків та узбіч. Поле було розміноване на сто метрів по обидва боки шосе. В кюветах стирчали носами в землю німецькі броньовики й автомашини. Рівнини накочувались неосяжно, губились далекими берегами у вечорових туманах. Наче стародавні кораблі, мріли в просторах до самого обрію одинокі ферми хуторян-угорців. Машини свистіли у сиве степове море, ферми – далеко і близько – гойдались, пливли в тумани, з високими щоглами тополь. На одному з поворотів машину підкинуло, технік стукнувся потилицею об кабіну і перестав дрімати. – Нарешті гори кінчаються, – ліниво звернувся він до супутниці і кивнув на гори: – Ох і настопроклятіли ж вони нам!.. Шура обернулась. Сонце вже заходило, і гори востаннє васвітилися легким ажурним золотом, немов були зіткані з багрянистих ніжних суцвіть. Полиск оголених скель, барвисті яруси лісів, гірські селища з високими, як тереми, дерев’яними будинками трансільванців – все поєднувалось у картину, що вражала своєю казковою мальовничістю. Чисте небо не налягало на гори, а, навпаки, своєю високою легкою синявою довершувало, гармонійно доповнювало їх. Було таке враження, що все небо, всю його невагому сферичну голубінь тримають на собі оті гірські вершини, оті далекі сопки, розкидані по небокраю, взолочені яскравим багрянцем осені. Шура впивалася тією красою, хмеліла від неї, як від вина. Сонце сховалось за гори, в долинах уже стелилися тіні, а далекі золоті сопки, облиті сонцем, все ще горіли й горіли, як вічні. Близький гуркіт і хмара їдкого диму вивели дівчину з солодкої мрійливої задуми, повернули до дійсності. Шляхом на цілия кілометр витягнулась танкова колона. Машини були нові, вони, видно, недавно зійшли з залізничних платформ; екіпажі сиділи при відкритих люках. Декотрі з танкістів, загледівши дівчину, зблискували зубами, всміхалися їй. – Це бувалі, – зауважив технік і підвівся, занепокоївшись, щоб танкісти не зім’яли котрусь із його машин. – Цих остерігайся! – Куди вони йдуть? – Куди... Звісно, куди: на Дунай. – На голубий Дунай! Далеко попереду глухо гуготів фронт. Танкісти поглядали вперед, вище підсували на лоби свої чорні шоломи. Запасні бочки з пальним, ув’язані сталевими тросами, стояли на кожному ганку. «За Батьківщинуї Вперед!» – встигла прочитати Ясногорська на борту головного танка, коли їхній студебекер, розвинувши максимальну швидкість, уже обгонив гуркотливу колону, огорнуту важким чадом. «За Батьківщину, вперед!» – у задумі повторила вона сама собі. Не знала дівчина, що повторює зараз саме ті слова, той бойовий клич, з яким Юрій Брянський піднявся в горах на свій останній подвиг. II Шура, внутрішньо нетямлячись від щастя, що переповнювало її, намагалася уявити собі першу зустріч з Юрієм. Вона не попередить його про своє прибуття, Вона хоче зустріти його несподівано, побачити його таким, як він є. Коли з бородою – хай! Вона ще ніколи не бачила його бородатим! Юрась – бородатий... Ха-ха!.. Дівчатка, ви чуєте? Її факультетські подруги вже ніби сиділи поруч. А яким буде його перший погляд, коли він побачить свою Шуру в мішкуватій зеленій шинелі з довгими рукавами, з погонами на плечах? Чи не буде це йому неприємно? Може, він і досі уявляє її собі в білому платті та легеньких дешевих босоніжках, з яких він любив насміхатись, називаючи їх взуттям античних богинь та радянських студенток. Чи, може, він уявляє її собі по тому фото, що найбільше було йому до вподоби: на березі моря, біля байдарки, з веслом у руці... Сонце там зовсім засліпило їй очі. Тоді! Тоді вона була легка, мов казка. Юрась ніколи не міг впіймати її, бистроногу. Тепер вона, мабуть, не втекла б від нього в своїх кирзових. Але що залишилось в ній таким, як і раніше, то це її дівочі коси. Тугим плетеним перевесельцем вони вкладені спереду через рівний проділ, обвивають голову, мов корона. Юрась дуже любив ці косички-«русачки», і вона ради нього зберегла, не підрізала їх. «Де ж ти була, моя бистронога, що робила в ці роки, як жила?» – запитає він її. І вона розповість усе, усе до самого дна! Розповість, чесно дивлячись йому в вічі. їй не треба буде нічого приховувати, в її очах не бігатиме злодійкувата жіноча провинність. Вона з гордістю розкаже, як у ці тяжкі роки злигоднів і поневірянь зберегла в своєму серці все те, що вони називали Нашим. Нашим! Вони це Наше писали в листах з великої літери. Це був такий багатий їх інтимний скарб, цілий світ недоторканно-чистий і невичерпний, що його варто було пронести через усе життя. Варто було в найскрутніші часи воєнних невдач надіятись без листів. Варто було перемліти, переридати ті задушливі ночі на мокрій від сліз госпітальній подушці, Варто було знести горя вдвоє і втроє більше, щоб тільки дожити до цієї хвилини їхньої зустрічі, дожити, ніде не спіткнувшись, відкидаючи спокуси, дійти до нього незаплямованою, чесною, вірною. Хай би побіліли їй коси, та лишились би очі ясними яснотою вірних! Ні, не може Юрась ні за що осудити її. І він знає, що вона могла повестися тільки так. А він уже в перші дні війни перев’язав шпагатом свої математичні конспекти, відклавши їх до кращих часів, а сам з батальйоном студентів-добровольців пішов на фронт. Тоді їх називали політбійцями. Шура стала на роботу в один з мінських госпіталів. Деякий час вони листувалися, потім один з її листів повернувся назад: «Вибув з частини». Між ними було заздалегідь умовлено, – на той випадок, якщо зв’язок урветься, – шукати нові адреси через рідних. Шурині батьки і мати Брянського евакуювались на схід. Старший брат Шури, відповідальний підпільний працівник Білорусії, залишився в Мінську для підпільної роботи, як про це вона дізналася вже пізніше. Одного дня він приїхав у госпіталь, і від нього Шура дізналася, що в дорозі під час бомбардування загинули їхні батьки. В цей день вона вдруге одержала: «Вибув з частини». З матір’ю Юрія теж не вдалося встановити зв’язок, бо кількома днями пізніше, під час нападу німецької авіації на госпіталь, Шуру поранило. В числі інших її відправили в санітарному ешелоні на схід. їхали довго, понад десять діб, і за цей час люди у вагоні зжилися. Були там і льотчики, і танкісти, і артилеристи, а найбільше, звичайно, піхотинців. Пам’ятається, один з льотчиків розповідав, що він літав на Плоєшті. Товариші слухали його, мов заворожені. Плоєшті! Адже це було так далекої Не могла тоді знати Шура, що пройде троє літ, і Плоєшті вже буде для неї глибоким тилом, тилом навіть для армійського госпіталю. В одному купе з Шурою їхав літній політрук-піхоти-нець із залисинами на випуклому лобі, з роздробленими загіпсованими ногами. Цілими днями політрук мовчав. Його широке суворе обличчя було нерухоме. Тільки коли хто заступав йому вікно, політрук зводив на переніссі руді брови і просив неголосно, але твердо, щоб відійшли од вікна. З ранку до вечора він не відривав погляду від того вікна, за яким пролітала його країна, сувора, напружена, мов полк, піднятий по тривозі. Шура пригадує, як вони в’їхали в перше, ще не затемнене заволзьке місто. Вхопивши милиці, вона вибралася на перон, освітлений вокзал, яскраві вогні трамваїв, ліхтарі у жовтих туманах осінньої мжички. Репродуктори на майдані, музика... Може, тоді вона вперше на повну силу відчула всю красу вчорашнього довоєнного життя. Всіма непрожитими радощами і всіма незагоєними болями хлюпнуло воно на неї. їй стало і гірко чомусь, і невимовне радісно від того, що є, є ще в її державі міста, куди безсилі сягнути фашистські бомбовози, не повисла над ними варварська ніч, яка скрізь супроводить окупантів, мов їхня рідна стихія. Сюди не докотилася ніч, тут не ревли зловісні сирени... Горять навкруги безстрашні вогні – вогні! вогні! – і з репродукторів говорить Москва. І все-таки було тоскно, до безкраю тяжко на серці. За якихось два-три місяці вона втратила батька и матір, розминулася на тривожних шляхах з Юрієм і стоїть уже сама на освітленому незнайомому пероні, на милиці спираючись... Повернувшись до свого купе, вона ткнулась головою в подушку і дала волю сльозам. Ешелон ішов далі, монотонно цокотіли колеса, у вагоні загасили світло – всі спали. Вона могла наодинці виплакати все, чим наболіло її серце. Але вона помилилась, гадаючи, що всі сплять. Не спав її загіпсований сусіда-політрук. Ночами йому, видно, гіршало, бо чути було, як він зітхає в темряві, стримуючи біль, поскрипуючи зубами. Так було і цієї ночі. Дівоче схлипування його, здається, дратувало. – Слухайте, чого ви плачете? – майже сердито запитав політрук Ясногорську. Дівчина і в темряві відчула, що він дивився на неї. – Я не плачу, – сказала вона. – Я так... пригадую. – Що ж ви пригадуєте? – Пригадую, як ми жили колись... Дуже давно... Перед цим. Політрук помовчав. Мирні вогні першого освітленого міста, що він їх бачив тільки у вікно, викликали, видно, і в нього багато думок, спогадів, навіяли сумовитий настрій. – Ми багато пригадуємо, —сказав він згодом. – Це добре. Але цього мало. Від цього зараз справді можна тільки плакати. Нам би треба менше пригадувати, а більше думати, що робити. Думати про те, що нас чекає... – Що нас чекає! Госпіталь десь у Читі або й Іркутську! – А потім? Шура мовчки плакала. В другому кінці вагона дедалі голосніше стогнав обпалений танкіст. Він то благав, то жалібно лаявся, то несамовито кричав, вимагаючи уколів морфію. Він уже кричить так багато ночей підряд. «Йому ще тяжче, ніж мені}—подумала раптом Ясногорська. —А цьому політрукові, що скрипить зубами щоночі, ніби гризе порцеляну? Я була хоч на пероні, а він?» Політрук запалив цигарку. – А вам хіба ніколи не хочеться отак... виревтись?– сказала вона, трохи заспокоївшись. – Мені хочеться... ходити, – відповів політрук. – А тоді? – Тоді? В піхоту... – Знову в піхоту? – Тільки туди. Прізвище політрука було Воронцов. Потім почався Урал. Всіяний вогнями, він димився цілу добу димарями заводів, гримів ешелонами, приймав верстати, устаткування, евакуйоване з України. І цей безперервний важкий гуркіт індустріального краю був тепер куди миліший дівчині за блакитні береги південного моря, де вона провела одне літо. Шура слухала і не могла наслухатися цієї грізної музики. Бо це була не просто музика, це була її, Шурина, власна сила, її порятунок, її майбутнє. Політрук також змінився. Його обличчя посвітлішало. Прогриміли уральські тунелі, ешелон влетів у Сибір. Поїзд мчав, майже не зупиняючись на станціях, врізаючись у білі глибини безкраїх березових лісів, їхали день, а за вікном усе біло, біло, біло... їхали другий, а за вікном – біло, біло, біло... Ліси стояли прозорі, чисті під голубим небом. Такий Сибір і залишився назавжди в уяві дівчини – ясним, білим краєм. – Мій Сибір, – з гордістю говорив загіпсований політрук. Родом він був десь з Ачинська. Якось після вечері у вагоні зав’язалася жвава дискусія. Веселий, поранений у руку сержант хвалькувато розповідав товаришам про свої довоєнні ловеласівські пригоди, про те, з якими хитрощами він завжди виходив сухим з води, вдало приховуючи гріхи від своєї дружини. Було це в якомусь вівчарському радгоспі у Сальських степах. Політрук терпляче слухав веселого сержанта, а потім раптом насупився, суворо покосився на оповідача. – Чим ви похваляєтесь? – запитав він так, наче сержант чимось образив його. – Своїми зрадами? – Зрадами? – сержанта різонуло це важке слово. – Які ж це зради, товаришу політрук? Це внутрішня моя політика – сімейні діла! – А сім’я що, по-вашому? Онуча? – грубо запитав політрук. – Схочу – обмотаю ногу, схочу – викину, замотаю іншою?.. Хіба сім’ї наші це не ті самі клітини, з яких складається наша держава, наша сила? – Атомі – басовито сказав стрілець-радист, спускаючи ноги з верхньої полиці. – Первинне ядро. – От-от, саме ядро... І хіба не з цього ядра починається школа нашої витримки, дисципліни, вірності... Чи не тут наші діти починають проходити свою першу допризовну підготовку? Вони дивляться на вас... Вони на родинних прикладах уже вчаться і громадської порядності. А ви... хвалитесь. Ясногорська тоді гаряче підтримала політрука. В думках його вона впізнавала свої погляди на життя. Воронцов того вечора розповів присутнім одну з своїх мисливських історій. Це була легенда про лебедів, у яких нібито існує великий закон: самець і самка паруються раз, на все життя, І коли одне з них гине, то гине й друге. – ...І якщо подруга залишилась сама, – розповідав Воронцов, заплющивши очі, – то робить так: знімається з тужливим ячанням високо-високо в небо, забирається на страшенну височінь – ледве мріє... І потім враз, склавши крила, шугає звідти сторчма вниз... – Ото вірність! —у захваті вигукнув стрілець-радист. А Воронцов після того замовк надовго. Ясногорська і зараз, трясучись в машині серед темних чужих степів, чомусь пригадала оту почуту нею ще в 1941 році легенду про лебедину вірність. Зустрівшись з Юрієм, вона розкаже йому про це... Розкаже, як марно шукала його по сибірських госпіталях, як бігала щоразу вниз, коли прибувала з фронту нова партія поранених. В госпіталь, що стояв над самим Єнісеєм, часто приходили шефи. Вниз по Єнісею свистіли, як у трубу, вітри з Заполяр’я, гасали білі хуговії, а в госпіталі було тепло і зеленіли українські столітники, подаровані шефами. Вечорами в коридорах лунали пісні мовами багатьох народів. Після операції Шура деякий час лежала в тяжкому стані, її неабияк порізали, поки повиймали осколки з ніг. Вона кілька днів видихала наркоз. Подушка здавалась їй просякнутою наркозом наскрізь, і, відкинувши її геть, вона клала голову на голий матрац. Марила Мінськом і кликала Юрія. їсти не могла нічого. І, наче вгадавши бажання хворої, одна з жінок-шефів принесла їй лісових ягід. Вони були такі кислі, такі смачні! – Звідки ви? – запитала Шура жінку. – З полтавського паровозоремонтного. – Полтавці!.. Земляки!.. – Білоруси й українці вважали себе тут земляками. – Що ж ви робите серед цієї тайги? Як влаштувались? – Влаштувались... Тижнями не виходимо з цехів... – За Україною все сумуєте? – Нема коли довго сумувати: на оборону працюємо... Виробляємо дещо навіть краще, ніж у Полтаві. Згодом, вилікувавшись, Шура побачила це краще. За містом, що аж дзвеніло від ясного морозу, шугали у синьому небі літаки. Серед них були вже такі, котрих ще ніхто не бачив на фронті. Від ранку до ночі їх випробовували. З товарної станції щодня вирушали на захід довгі ешелони. Якось Шурі довелося побачити вперше легендарні «катюші». Десятки платформ були завантажені ними. Вкриті брезентами, піднявши рами, вони мчали і мчали на захід. В ті зимові сонячні дні при півста градусах морозу Шура, думаючи про полтавчан, про винищувачі нових систем, що випробовуються за п’ять тисяч кілометрів від фронту, про ешелони гвардійських мінометів, що мчали, вкриті інеєм, крізь тайгу, – думаючи про все це, вона з особливою силою відчула, що ніколи ніяким ворогам не скорити її могутню Батьківщину, її волелюбний народ. І, може, саме ця натхненна віра у свій народ сповнила тоді Шуру певністю у неминучості і її особистого щастя. Ніяких звісток від Юрія не мала, проте була переконана, що він десь є.