Текст книги "Прапороносці"

Автор книги: Олександр Гончар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

XII

Тиргу-Фрумоський і Ясський укріплені райони противника були прорвані. Триста п’ятдесят залізобетонних оборонних споруд, що, здавалося, стали непорушним залізним валом від Пашкані до Ясс, тепер залишалися уже за спиною наших бійців. У прорив було введено ударні війська 2-го Українського фронту, і вони, громлячи ворога, знищуючи його резерви, що зустрічались на шляху, незабаром вийшли до міста Васлуй і, оволодівши ним, швидко просувались на південь. Падали одне за одним міста Роман, Бакеу, Бирлад, Хуші. Вийшовши в районі Лопушна – Леушені на річку Прут, війська 2-го Українського фронту зустрілися з військами 3-го Українського, які наступали всі ці дні з плацдарму біля Бендер, на захід уздовж знаменитого Троянового валу, обходячи, таким чином, з півдня і південного заходу кишинівське угруповання німецько-фашистських військ. З’єднавшись, війська обох Українських фронтів наглухо замкнули кільце навколо кишинівського угруповання противника. Почалось планомірне, нещадне стискування цього грандіозного кільця, в якому опинились, крім румунів, 15 німецьких дивізій з групи військ «Південна Україна». Розгорталась одна з найблискучіших битв Великої Вітчизняної війни. Кількома ударами наші війська розрубали на частини оточені дивізії ворога, ліквідуючи ті окремі клубки, що продовжували жити, як живе деякий час порубана на шматки гадюка. Кінчилось, як відомо, тим, що жоден полк, жоден підрозділ з десятків тисяч оточених не вирвався з кільця. День і ніч гриміло в районах Ганчешт, Мінжира, Хуші, Бакеу. Червона Армія трощила оточені ворожі дивізії. Тим часом інші війська обох Українських фронтів вели навальний наступ на центральні райони Румунії. До складу одного з цих наступаючих з’єднань 2-го Українського фронту входив і гвардійський стрілецький полк гвардії підполковника Самієва. Війська, ринувши, як весняні потоки з гір, затопили всі шляхи, що вели в глиб Румунії на південь і південний захід. Уже дійшли відомості, що взято Кишинів, Ясси, що Румунія капітулює, але це були поки що тільки чутки, певного бійці нічого не знали. Ішли спішним маршем, дні і ночі, майже не відпочиваючи. І було дивно, що групи румунів, здавшись, бредуть назустріч без конвою і їх ніхто не чіпає, хіба що якийсь веселий боєць гукне: – А, Романія Маре! Шти русєшти? – Рятуйся, хто як може, – в кукурудзу!.. А румуни брели, не відповідаючи на жарти, мовчазні й приховано радісні, деякі зовсім роззувшись і впріваючи під пузатими ранцями із своїми солдатськими злиднями. Видно було, що це йдуть хлібороби й пастухи, яких Анто-неску насильно відірвав од рідних шматків поля, продавши Гітлерові, як гурти овець, на заріз, їм уже ввижалися домівки, і вони поспішали по узбіччях шляхів, даючи дорогу нашим колонам. Потім почали йти не тільки без конвою, а й при повнім озброєнні. Потяглись обози, артилерія, та сама артилерія, яка ще, може, кілька днів тому била по нас з-за дотів, а тепер покірно їхала назустріч похідним строєм. Бійці почали роздобувати коней. Старшина мінометної роти Вася Багіров, енергійний, тугий здоров’як з монгольськими вузькими очима, кидався вліво і вправо, рішучий, рвучкий, запальний. Під час штурму, підвозячи до висоти міни, старшина втратив усіх своїх коней: єдина дорога, по якій він гасав цілу добу, весь час була під вогнем. Брянський, хоча йому й шкода було втраченого транспорту, цього разу не дуже діймав старшину. Зрештою, в інших підрозділах полку було те ж саме. – На те бій, – сухо сказав Брянський, радіючи в душі, що сам Вася, його улюбленець, залишився живий. – Були б люди, а все інше... буде. Проте Багіров почував себе трохи винним перед командиром роти. Його сумління ще більше мучило те, що Брянський не розпікав його за понесені втрати. Тепер Вася вирішив будь-що поставити роту на колеса. Він про щось по-змовницьки пошептався з Хаєцьким, переморгнувся, потім обидва шугнули кудись, і невдовзі Хома з’явився в мінроті, гордо сидячи в каруці, напнутій брезентом і запряженій добрячими ситими кіньми. В ці дні така ініціатива вважалася справою гріховною, суперечила інструкціям, і Брянський для порядку почав ганити бійця, хоча підвода йому була вкрай потрібна. Бійці його вже другий день заливалися потом під важкими в’юками з матеріальною частиною мінометів. – Але порядок є порядок, – нахмурився Брянський. – І вам, товаришу Хаєцький... – Що ви, товаришу гвардії старший лейтенант! – заволав Хаєцький, щиро відчуваючи себе невинним. – Хай бог милує, щоби я гарбав та свавільничав!.. Я тільки своє забрав! Це ж наші коні, чи то я вже не годен їх впізнати?.. З нашого колгоспу! Я би їх і облупленими впізнав!.. Два роки ними зерно возив на станцію. – Спробуйте це комбатові довести... – А то я не доведу? Сам я їм клички давав!.. Кличка цієї Весела, а цієї – Маринка! – Це жеребець! – засміявся хтось із бійців. Хаєцькнй не розгубився. – А то забороните мені жеребця кликати Маринкою?.. Тут ще десь і корова в них моя, теж відберу, в душогубів! Саме в цей час побіля мінометників проходив Самієв з румунським гладким полковником, командиром капітулюючої частини. Загледівши свого командира полку, Хома виструнчився на каруці і хвацько взяв під козирок. Брянський запитав дозволу приймати транспорт. Самієв махнув на ходу рукою: – Приймай... Писарі оформлять пізніше... – Ба, не я вам казав ? – аж підскочив на радощах Хома. —По-моєму вийшло! А жаль, що я тієї карети не захопив! – Якої карети, Хомо? – зацікавились бійці. – Там така файна була берлина, роззолочена вся!.. Сам буцімто король Міхай у ній їздив... – От би тобі, Хомо, та в королівській кареті... Ха-ха-ха... – Не встиг, братове: з-під носа трофейна команда вихопила... А, най вашій мамі!.. Брянський скомандував скласти на воза матеріальну частину. Бійці вмить розв’ючились, і за кілька хвилин міномети вже лежали в каруці, дбайливо обмощені сіном. – Вйої – гукнув Хаєцький, поблискуючи білками. – Гаття на Букурешті! Коні, видно, відчувши, що віжки попали в міцні руки, ожвавіли, підняли голови лебедями. Втомлених цілодобовим маршем піхотинців охопило бажання швидше пересісти на коней. Саме як на те, назустріч ішла кавалерійська румунська дивізія, граючи кіньми, виблискуючи новою збруєю. Доки десь там штабні писарі сушиили собі голови, як оформляти в паперах передачу капітулюючими військами нашій армії засобів пересування (така передача була передбачена в акті про капітуляцію), сірі від доріжньої кіптяви піхотинці з радісним галасом накинулися на остовпілих кавалеристів. Хіба могли вони, перевтомлені останніми боями, безупинним маршем, пропустити таку нагоду одержати транспортні засоби! Танкістам, артилеристам, що заглиблювались в Румунію на важких бойових машинах, ці трофеї були ні до чого, а піхотному полкові воні зараз підвернулись під руку аж он як до речі. Ворог тікав не оглядаючись, і його треба було доганяти. А мимо проїжджають, сунуть кінвою війська вчорашнього сателіта німеччини... Очі розгорялися, руки самі тяглися до поводів...  Сагайда з’явився в роті на коні, ніби вроджений козарлюга. Чорна кубанка його була збита на вухо. —Чого ви спите? —гукнув він хрипко. —Ні чорта не нищиться! І знову зник у веремії. Повз Черниша пробіг схвильований Козаков. – Привіт молодшому лейтенанту! – гукнув він на ходу. – Гайда по коней! Це було саме те, чого й Чернишеві кортіло. – Гайда так гайда! Черниш незабаром опинився з Козаковим у самій гущі. Румуни розтяглися на кілометр чи й більше, збилися кіньми на узбіччях дороги. Черниш бачив, як якийсь хотинець, лаючись, тягнув за ногу з коня чужого сержанта, а той безпорадно волав у простір: – Капітуляція! Капітуляція! Підскочив Козаков, відіпхнув бійця і гукнув сержантові: – Злазь! Юнак сержант чорними, як вуглини, очима благальне глянув на Черниша: – Доміне офіцер!.. Козаков шарпнув румуна за ногу: – Злазь, мамалига! Сержант випустив повід цяцькованої вуздечки і неохоче плигнув з коня. – Сідай, младшой! —гукнув Козаков Чернишеві. – А я собі зараз добуду! Черниш, мить подумавши, легким рухом послав ногу в лискуче стремено. Хтозна: може, це й справді були під капітулянтами ті самі коні, які ще недавно топтали поля за Дністром? Такого не гріх і реквізувати! Сідло нагадало Чернишеві ясне дитинство, гарячі степи Казахстану, де він їде на маленькому коні в батьковій експедиції... – Доміне офіцер... Черниш, від’їжджаючи, ще раз оглянувся. Чорноокий юнак стояв на тому самому місці. Розгублено тримав у руці нагайку, мовби не знав, куди її приткнути. Назустріч Чернишеві скакав охляп на баскому коні якийсь піхотинець у розстебнутій шинелі, без пілотки, з рідкою сірою борідкою віником. Він, видно, ніколи не сидів на коні і тепер, щоб не впасти, весь скоцюрбився, по-кошачому вп’явся обома руками коневі у гриву. Трензелі впали, і кінь уже обірвав їх ногами – метлялись самі обривки. Запінившись і хропучи, схарапуджений кінь летів щодуху, він просто ошаленів, став, як дикий, відчувши в себе на хребті незвичайного їздця. – Запини! —волав піхотинець не своїм голосом. —Запини, запини! – Нічого, потренуйся, старий! Чіпкіше, чіпкіше тримайсь! Ото тільки що вискубеш усю гриву! – І бійці аж за животи бралися, розважаючись кумедною їздою. І Черниш сміявся, бо вершник таки був незвичайний, здавалося, що промчить отак старий, розвіваючи своєю шинелею, через усю Романію, через степи і гори, і все волатиме й волатиме у безвість, благаючи невідомо кого: – Запини! Запини! Запини! Між підводами метушився Маковейчик. Він шукав собі транспорту, щоб везти котушки з кабелем. Хлопець губився серед цього побаченого ярмаркового багатства і не знав, на чому зупинитися. Нарешті, його увагу привернула жовта гарненька тачанка. В ній не було нікого. Маковейчик скочив у неї і вхопив віжки. Кучер, що обідав збоку, підбіг з ложкою в руці. – О, будь ласка! – гукав він весело Маковейчикові, і, здається, був задоволений з того, що його звільняють від цього осоружного тарантаса. Тепер він уже напевне кінчить з війною і повернеться додому. – Будь ласка, товаришу! Маковейчик, оглянувшись, мало не скрикнув з несподіванки. Перед ним стояв, як йому здалося, той самий смаглюватий, з полупленим носом румун, з яким він мав випадкову і конфузну зустріч на висоті. Румун, усміхаючись, пояснював жестами, що він хоче лише забрати з тачанки своє господарство. – На, на, забирай! – охоче погодився Маковей, сам викидаючи з тачанки румунове багатство: ковдру, ранець, вблізлу смушеву селянську шапку. – Мені, крім коней, нічого не треба! – Нуй бун герман, – белькотів румун, радісно підбираючи свої статки. – Нуй бун разбой. На самім споді тачанки лежали в сіні пахучі яблука, їх румун відмовився брати, лишаючи Маковейчикові на знак своєї прихильності. «Він мене не впізнав!» – зрадів Маковувейчик і вдарив по конях. Йому було по-дитячому легко і гарно на душі. Сонце сяяло, коні іржали, румуни, звільнившись від них, як від тягаря, розкинулись поблизу циганським табором і вже весело варили щось на бездимних вогнищах. Все навкруги бурувало життям і щастям. «А може, це й не той? Чого йому тут бути? А-а, вшистко єдно!» Маковейчик швидко забув про румуна. Навколо стояв веселий гармидер вселенського ярмарку. Синє небо дзвеніло, суха дорога курилась, лисий піхотинець без пілотки уже мчав з іншого кінця на своєму безтямному коні. – Запини! – хрипло кричав він, як і раніш, по-кошачому уп’явшись коневі в гриву, а поли його шинелі розвівались, мов величезні сірі крила. – Тримайсь! – сміючись, відповідали йому, і ніхто не зупиняв. – Коли сів, то тепер уже – куди понесе! Протягом кількох годин, доки штабні писарі нашвидку оформляли в паперах передачу, всі уже пересіли на коней. У Брянського кожна обслуга дістала собі підводу. В третій обслузі їздовим сів Блаженко-старший. Він ретельно, по-хазяйськи вибрав коней і воза. Коням оглядав копита, заглядав у зуби. Каруцу обійшов з Денисом кілька разів, постукуючи пужалном на колесах. – До Букурешта доїде? – Доїде. Міцні колеса дзвеніли. Все ж, порадившись між собою, брати притягли звідкись ще й запасне колесо і його теж поклали на воза. – Бо там, кажуть, піде камінь. Все шосе тепер загриміло, заскрипіло, затупотіло. Підрозділи на ходу шикувалися в похідну колону. Командир полку Самієв щоразу обганяв її на мотоциклі, задоволене оглядаючи з коляски бійців і наказуючи командирам якнайсуворіше стежити, щоб ніхто не відстав. – Тепер хоч на край світу, товаришу гвардії підполковник! —не втерпів Хаєцький, щоб і тут не висловитись. – Не втекти супостатам, доженем! Гаття, алюр три хрести!.. Гриміла дорога, вставала курява, огортаючи бійців сірою хмарою. Тільки голови вершників виринали з неї, хитаючись ритмічно – то вгору, то вниз, то вгору, то вниз... Могутнього потоку не вміщало шосе, і багато верхівців скакало обабіч шляху прямо по хлібах, з радісним лементом, в бурхливім чаду гонитви. «Яке щастя бути в полку!» – думав Черниш, скачучи з товарищами-офіцерами поперед своєї роти, і свиснув канчуком, забуваючи про все на світі.

XIII

Мчали, не переводячи подиху. Бурею вривались у не-зруйновані, чисті міста. Білі прапори на знак капітуляції звисали з кожного ганку, з кожного балкона. Черниш з гордістю кидав погляди на ці символи покори, які наче стверджували його безмежні права, законність його волі і непереможну міць. Міська публіка стіною стояла на тротуарах і, приголомшена, дивилась, як з гуркотом проносились вулицею незнайомі війська – шумливі, нестримні, повні енергії. Вершники, сірі від пилюки, обвітрені суховіями півдня, з потрісканими губами, мчали по дзвінкому асфальту, не стишуючи темпу, не маючи часу зупинитись навіть попити води. Бо на стінах міських будинків уже виростало величезне, в людський зріст «Л» з товстою, як рука, стрілою дороговказу. Хтось уже промчав тут перед ними, хтось уже накреслив це «Л», хоч вони, здається, йшли перші. Здавалося, що те «Л» само заздалегідь для них виростає на стінах по їхньому маршруту. І вони цокотіли й цокотіли по міських асфальтах, вилітаючи знову в степ, і гнали, гнали коней, охоплені шалом переслідування ворога. Він же, уникаючи бою і поспішно відступаючи, ще більше притягував і дратував, як дратують мисливця свіжі звірині сліди. Якось надвечір попереду встали м’які силуети гір, ніби вони виступили непомітно з блакиті самого небосхилу. За ними заходило сонце, пускаючи високо пишні, рум’яні стріли по білих хмарах, і ті стріли також, здавалось, вказували їм дорогу вперед, як грандіозні указки. Всю ніч без зупину їхали на ті гори. Тепер уже було ясно, що дивізія іде не на Бухарест, як сподівалися досі офіцери, а звернула і захід, у Трансільванські Альпи. Альпи! Вони, здавалося, стояли тут, поруч, а бійцям довелося де скакати день і ніч, поки, нарешті, почали входити в гори. Незнайомі гори зустріли їх різкою зміною температури. Спустився вечір, і одразу похолоднішало, хоч удень була Ііестерпна спека. Сагайда, передавши бійцеві коня, забрався іа воза і швидко заснув. Він любив поспати і при найменшій нагоді не відмовляв собі в цьому.  І тепер, хоч колеса стрибали по камінню і щось металеве доразу стукало йому по голові, він спав і навіть бачив сон. Іому здавалося, що це командир полку Самієв товче його Ісулаком по голові і наказує закинути геть кубанку. Через шапку з козачим червоним верхом у Сагайди завжди виникали конфлікти з полковим начальством. Командир ролку, завзятий патріот піхоти, органічно не терпів «модників», «кубанщиків», як він говорив, а Сагайда саме й належав до найзапекліших «кубанщиків». Кубанка завжди сиділа на ньому чортом. Він її носив і в холод, приморожуючи вуха, і в спеку, обливаючись потом. Командир полку, зустрічаючи Сагайду, не на жарт сварився на нього своїм кулаком. Сагайда давав слово скинути і... знову не міг розлучитися з нею. «Потеряю я свою кубанку с беспокойной буйной головой», – любив він співати в землянці. Шовкун, похитуючись, дрімає в сідлі. Мокра, спітніла у день спина тепер замерзла: накидку він тільки-но передав Брянському, сказавши, що сам одягне шинель, хоч направді шинель його була десь глибоко закладена у возі до привалу її не добути. А привалу все не давали. Дорога підіймалася вище і вище. Попереду в темряві рушилася, гаркотіла, звиваючись, безкрая людська ріка, текла не вниз, а насупроти гір. – Це ти. Шовкун?—озвався якийсь вершник у темряві, порівнявшись з ним. По голосу не можна було впізнати, хто це, бо вершник хрипів. Тут усі похрипли, відколи війшли в гори з їх стуленими джерелами та різкими змінами температури. Придивившись, Шовкун впізнав Романа Блаженка. Роман їхав у гострій смушевій шапці, як у шоломі. – Ти ж їхав у каруці? – здивувався Шовкун. – А тепер там Дениса посадив, хай трохи перепочине... Він геть розбився в сідлі. – Без звички воно, звісно... А ти, Романе, в цій шапці наче румунешт. – Добряча шапка! Чабанська... Це мені Хома дав. І де він їх видирає? – А пілотка? – Пілотку я заховав у кишеню, бо їду й дрімаю... Так і дивись, що загублю... Вже багато їдуть без пілоток: погубили сонні. – Вибились люди зі сну... А маршеві кінця не видно. – Дорога... Це вже Карпати, як ти гадаєш. Шовкун? – Це не Карпати. Це Альпи. – Альпи? А де ж Карпати? Нашого батька в ту війну в Карпатах убито... Сусід, ідо з ним був, каже, що навіть братська могила е десь у горах. – Де наших могил немає, Романе... Наші люди скрізь бували. – Нам наче на роду написано – завжди всіх визволяти і всіх рятувати. – А кому ж... Тут люди, бачиш, якісь вутлі... – А німець тікає – конем не догнати. ‘ – В горах зачепиться. – Знов буде хрещення. – Буде, ой буде!.. Нам тепер весь час від хрещення до хрещення. – І самі охрестимось. І їх охрестимо в кращу віру. – Вся Європа ниньки в Йордан вступає. Входить така, а вийде – інакша. – А ми також хіба такі вийдемо? – А вийдемо? – Вийдемо! Хтось, проскакавши верхи мимо них, на ходу зірвав з Блаженна шапку і пошпурив її далеко вбік. – Хто то? – Комбат наш... – От тобі маєш, – спокійно сказав Блаженко, наче цього й чекав. Став добувати з кишені пілотку. – Він з усіх поскидав невоєнні шапки, – усміхнувся Шовкун. – Скрізь у кюветах лежать. – Та я ж її тільки вночі одягав. Удень я знаю, що не можна. – Ні, тобі, Романе, в пілотці більше личить... В шапці ти... на чабана схожий. А на нас, як не кажи, Європа дивиться. – То правда. Вона, гей, пильно зараз приглядається до та приміряється... Що це, мовляв, за солдати прийшли, що воно за люди... – Нелегко, видно, було і їй тут, Європі. Розтерзали звіри, назнущалися... Тільки від нас порятунку й жде. – Але ж зимно! – Я сам геть зазябаю... Незважаючи на лютий холод. Шовкуна все більше хилило на сон. Тепло, що йшло знизу від коня, приємно гріло й заколисувало. Темрява важчала, наче самі гори змикалися над головою. Іноді Шовкунові здавалося, що кінь іде не вперед, а задкує. «Що за мана?» – стріпує Шовкун головою, щоб розігнати сон. Але через хвилину йому знову здається, що кінь ступає назад, немов чимось наполоханий. Переїхали убрід бистру гірську річку і знову ввійшли в шосе, як у тунель. Опівночі зірвався вітер. По скелях загули сосни. Загули похмуро, глухо, мов бандури. – Вже, либонь, противник недалеко, – обізвався Блаженко. Шовкун сопів у сідлі і не чув його. Серед темної ночі попереду несподівано піднялася багряна заграва, сягаючи хмар. Чим вище підіймались бійці, тим заграва перед ними ширшала, розросталась, поки, нарешті, стало видно, що горить високий міст над якоюсь гірською річкою. Полум’я билось у вітрі величезним червоним птахом. Похмурі відблиски лягали на гори, на сосни, на скелі. Скоро заграва осяяла й обличчя бійців, що їхали їй назустріч, суворо її розглядаючи. Скомандували привал. Сагайда прокинувся від того, що підвода зупинилась і його перестало товкти в голову металевою ніжкою лафета. Якби ще товкло, то спав би. Висунувшись з-під шинелі, Сагайда в першу мить не міг збагнути, де він. Чому ці скелі в багристих переблисках, чому гудуть сосни, чому гуде й тріщить якийсь вогняний міст? – Коня відрізали! – хрипко закричав хтось поблизу. – 3 поводом відрізали! Остався, як ти, боже, бачиш! Почувся сміх, жарти, брязкіт казанків. Тепер Сагайда зрозумів, що це не сон, а все наяву. Встав з каруци, розминаючись м’язами, тремтячи всім тілом від гірського холоду. Збоку при смолоскипі двоє бійців кували коня. Вони поспішали, раз по раз поглядаючи у бік кухні, бо турбувались, що за роботою не встигнуть попоїсти. Так було на кожнім привалі: замість їсти, голодні бійці насамперед кидалися кувати коней. Підкови губилися щодня, а «босий» кінь не міг пройти тут по камінню і десятка кілометрів. Закривілого, змученого, його доводилось зганяти з дороги вбік і кидати, шукаючи собі іншого. А знайти коня в цих рідко заселених горах було нелегко. Понад шляхом палахкотіли багаття. Бійці, гріючись, пританцьовували навколо них. Деякі відкотили пілотки на вуха. Біля одного вогнища Сагайда побачив Брянського і Черниша; посхилявшись, вони їли з одного казанка і про щось розмовляли. На марші вони здружилися. Сагайда пішов до них, на ходу добуваючи з-за халяви свою алюмінієву складану ложку. – Ні, найвища, по-моєму, краса, це краса вірності, – чув, підходячи, Сагайда спокійно вуркотливий, оксамитовий голос Брянського. – І хай би довелось мені ще бути на фронті двадцять, тридцять років... Бути ще сім раз пораненим... Посивіти, постаріти, а я все залишався б їй вірним. – Знову краса вірності, – встряв Сагайда, підсідаючії до казанка. – Ти віриш у казку, Юрко! Затявся отак на одному і віриш, а коли розібратися, то ти вже забув, яка вона й була насправді... Подумати: третій рік ні листа, ні фотографії! – Так, третій рік, – спокійно промовив Брянський, ніби сам до себе, і задумався. Черниш розумів його настрій. Це був той дивний настрій, коли людині після довгого суворого стримування так раптом захочеться поділитися з ким-небудь своїм найсердечнішим, найінтимні-шим... Попирхували поблизу коні, жуючи овес; тріскуче соснове багаття обдавало ласкавим теплом; гори гули й гули, як порожні металеві короби. – Вона теж училась зі мною на фізматі, – в задумі продовжував Брянський, повільно ловлячи руками тепло над багаттям. – Уяви собі, Женю, – звернувся вія до Черниша, – три роки ми з нею сиділи поруч, на одній лаві. Ми вже так знали одне одного, що навіть думки одне одного вгадували безпомилково. Власне, у нас було не дві, а одна думка, поділена на двох. Я міг би кожен її погляд перекласти на мову і записати з точністю до єдиного слова. У нас не було мого і твого. У нас було тільки наше. І ми знали, що так буде все життя... Через місяць після початку війни мене вже поранило. Я лікувався в госпіталі під Смоленськом, і Шура тоді мені написала. Але незабаром німці захопили Мінськ. Нас повезли глибше на схід. А вона? Вона... Нічого не знаю. Пам’ятаю тільки її останні слова: «Коли тебе не буде, Юрасю, я ні з ким не зможу... До самої смерті буду сама!» – І ти віриш? – перебив Сагайда. – Вірю. Вірю, бо знаю, що це не може бути інакше. Це не самовпевненість. Звичайно, вона може зустріти красивішого за мене, розумнішого і ще мало чого... Але я глибоко переконаний, що... серця... саме такого серця не зустріне. Бо немає на світі двох абсолютно однакових сердець. А Шура любила саме таке, як моє... Тисячами різних граней світиться кожне людське серце. І от тільки в нас, між нами, ці тисячі граней усі, до останньої, світилися... однаково, вірніше – гармонійно, співзвучно. Я теж після неї бачив багатьох дівчат, навіть красивіших за неї, навіть справжніх красунь, але жодна з них не була схожа на неї, не могла зрівнятися з нею. Не тому, звичайно, що вона найкраща в світі, ні, я не ідеаліст! Але саме таку, а не інакшу, не гіршу і не кращу, я тільки й можу любити, і для мене в цьому розумінні вона найкраща в світі. Тому я так вірю і собі, і їй... І я радий, що вродився таким... єдинолюбцем – чи є таке слово? Як нема, то хай буде, – бо саме це єдинолюбство робить мене багатим і сильним. Я відчуваю себе завжди багатим і сильним. От чому я й говорю, що найвища краса – це краса вірності. Люди, які накидаються на все, які розмінюють свої почуття направо й наліво, по-моєму, кінець кінцем мусять відчувати себе злидарями. – Все це ти вимріяв собі по окопах, друже, – не вгамовувався Сагайда. – Хай навіть була вона такою, але звідки ти знаєш, якою вона стала тепер? Три роки, три таких роки! Все летіло шкереберть, все на очах мінялося, і тільки твоя любов ні? Ха-ха... Грані, гармонія сердець... Бачив я, чим кінчалися ці гармонії! – Ти маєш на увазі себе? – Х’оч би й себе... А інші? А сам ти зараз хіба той, що був? Ти продовжуєш її любити просто... з своєї рицарської впертості. Дама серця! Вічна! Незмінна! Ех, друже, друже... Ти й сам не помічаєш, що любиш уже не так її, Шуру Ясногорську, як своє студентське минуле, свою молодість. Хай чудову, але все-таки – казку! – Хай навіть так. Хай навіть казка. Але ця казка світитиме мені все життя. – Отже, виходить, ти ідеаліст? – запитує Черниш, усміхаючись. – В цьому – можливо. – А якщо і вона тебе ще кохає, – продовжував нападати Сагайда, – то теж лише уявного, теж казку. Фантазує дівчина, обточуючи нам міни десь на Уралі чи за Уралом... Яким тебе задумає, таким ти їй і приснишся. А насправді? Адже ти теж став тепер не такий, яким вона тебе знала до війни і яким саме й кохала. Ну хай ти, як інші, романів по госпіталях не крутив, прапор свого кохання тримав високо, але... що не кажи, Юрію, а ти теж загрубів на фронті, осолдафонився... Хіба що трохи менше, ніж ми. – Можливо, до певної міри, Володько, ти й маєш рацію, – погодився Брянський, замислившись. – Може, в серці нема тої вразливості, тої ніжності, що була... Скільки нових звичок, скільки грубих, жорстоких пристрастей пустили в ньому коріння... Багато що зійшло з кров’ю, згоріло в серці за ці роки... А може, і не згоріло? Може, випалене вогнем, воно тільки загартувалось та стало від того ще міцнішим? – Я певен, – каже Черниш, – що якби матері побачили, якими стають їхні сини на війні, вони не впізнали б нас... Вони й не уявляють собі, що тут робиться з людиною, яку складну, яку страшну еволюцію встигає вона пройти... Повністю цього не збагнути нікому, хто сам не був тут, а знає війну тільки з фільмів та розповідей, хай навіть найправдивіших... Щоб це збагнути, його треба – пережити. Євген лежав, спершись на руки, перед багаттям і дивився в огонь. Відблиски полум’я переливалися в його чорних, широко відкритих очах. – Згоріло... випалилось, – бурмотів Сагайда, вишкрібаючи в казанку. – Випалене серце, га? Здорово. – Але заради якої мети? – роздумливо говорив Черниш. – Заради такої, що краще неї... не може бути в людини нічого. Брянський, видно, його не чув. Він сидів, обійнявши білими руками свої вицвілі чобітки і рівномірно похитуючись. У такій зібганій позі він був зовсім маленький, було щось тендітно-дівоче в його гостро піднятих плечах з твердими акуратними пбгонами. В глибокій задумі дивився він на багаття, спостерігаючи, як полум’я пожирає зелені гілки, а з них виступає, закипаючи, смола. – Все, все ми віддаємо тобі, Батьківщино, – промовив він раптом якимось дивним голосом ні до кого. – Все! Навіть наші серця. І хто не звідав цього щастя, цієї,,. краси вірності, той не жив по-справжньому. І знов дивився, похитуючись, на полум’я, хоча, видно, нічого не бачив і не чув. Всі мовчали. Біля сусіднього багаття Хома Хаєцький, облизуючи ложку, серйозним тоном розповідав товаришам: – ...А я їй відповідаю: люба моя Явдошко! Отого твого листа, в якому ти просиш грошей, я не одержував... – Подали команду рушати. Знову сіли на коней. Річку переїздили вбрід. Деякі коні полохалися води, комизились, рвали посторонки. Доводилося бійцям самим, поскидавши штани, забродити по груди в крижану воду. Перекинувши віжки наперед, бійці тягнули за собою норовистих коней силоміць, як бурлаки баржу. – Отак і допомагають всю дорогу, – міркував якийсь боєць, – то коні людям, то люди коням, а всі разом – вперед. Тиснява, галас, лайка, гуркіт возів, і знову чорна дорога в гори, блискання іскор, викресаних підковами, клекіт копит. Позаду, бушуючи на вітрі, залишався високий палаючий міст, а понад шляхом догорали покинуті багаття. Холодна гірська ніч на чужині мимоволі схиляла до інтимності. Сьогодні навіть Брянський, завжди стриманий, дещо замкнутий, охоче відкривався товаришам, які їхали пліч-о-пліч з ним. Досі Черниш не думав, що ця людина, яка, здавалось, була цілком зайнята лише своїми формулами, справами роти, боями, – живе ще і чимось іншим. Брянського він вважав дуже здібним офіцером, але сухим і до деякої міри педантом. І, може, тільки ця бурхлива маршова ніч здатна була викликати Брянського на одвертість. Йому, видно, хотілося зараз говорити і говорити про неї, далеку кохану дівчину, говорити хоч у простір, наче вона десь могла почути його мову. Несподівано гарячі його слова про неї були пройняті ніжністю, повиті пісенною красою. – Де б вона не була, я знайду її! – запевняв він. – Кінчиться війна, і я повернусь до неї, я відшукаю її. – А чому ти певен, що вона жива? – запитав раптом Сагайда. – Я, звичайно, бажаю їй сто літ жити, але де гарантія, що її ще в тисяча дев’ятсот сорок першому році не скосили десь «месершміти» з колонами евакуйованих? Або хвороба... Або... – Ні, ні, вона жива, вона є! Вона в мене живуча, вона міцна, як кристал!.. Десь на Волзі, або в Сибіру, або на Уралі!.. Може, і справді стоїть в цеху, виточує нам міни... – Може, то вона будувала в азіатських степах на голому місці воєнний завод, – каже Черниш. – У вітер, у буран, у пекучий мороз, й не забувала про тебе, Юрію! – Може, і зараз, читаючи зведення Інформбюро, шукає мене думками саме в оцих Альпах. – От рицарі, от фантасти! – сміється в темряві Сагайда. – Фантазуймо, так тепліше! Черниш, їдучи, іноді оглядався назад і бачив гірське шосе, забите військами, багрову річку, де артилеристи саме переправляли гармати, і темну глибінь за річкою, де зникала тисячоголоса рухлива маса військ. Здавалось Чернишеві, що ця жива лавина тягнеться до самого кордону і далі, шляхами рідної землі, аж до кімнати його матері. Може, і зараз оце вона сидить перед репродуктором, чекаючи батька з роботи, і слухає вісті з ефіру, накинувши теплу шаль на худенькі плечі. І хоче почути про свого Женю. Вона знає тільки Женю. А її Женя дедалі зникає, перетворюється, його заступає вже гвардії молодший лейтенант Євген Черниш, новий, не знайомий матері. Міст, перегорівши, з гуркотом повалився в воду. – Ми палимо за собою всі мости, – каже Чернищ. – То не ми, то фріц, – заперечує Сагайда. – Фріц нетямиться, думає, що без мостів не доженемо. А наш Іван і через пекло пройде. Брянський уважно дивиться вперед на тісну щілину шляху, в яку вповзають війська. – Сюди, в ці Альпи, можна лише наступати, – каже він. – Відступати звідси неможливо. Це було б цілковитою загибеллю для всіх нас. Але тому, що ми відступати не думаємо, —хрипко сміється він, – то й рвемося все далі в ці кам’яні катакомби. Далеко в голові колони заторохкотіли підводи. Торохкотіння все ближчало. І ось перед Брянським, Сагайдою та Чернишем загомоніли колеса, і коні під ними самі перейшли на рись.