Текст книги "Прапороносці"

Автор книги: Олександр Гончар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

XIV

Фронт щодалі глибше входив у гори. Почалася система численних гірських хребтів. Вже не один такий хребет перевалили війська. Збитий з висот, противник відкочувався в глибину гір. Полки стали на дньовку. Черниці і Брянський лежали в садку на вигорілій траві. Брянський діставав із своєї планшетки якісь схеми і записи з формулами, пояснюючи їх Чернишеві, явно задоволений тим, що Черниш його розуміє. Над ними розкинула крислаті віти чорна обгоріла яблуня, на якгй дивними здавалися плоди, що висіли, мов на новорічній ялинці. Вони були зовсім попечені в полум’ї пожежі. Неподалік ще тліла кучугура попелу, і тільки уцілілий комин, біліючи серед нього, свідчив, що вчора тут стояло людське житло. Останні дні не дає дихати авіація противника. Бомбить гірські шляхи, бомбить села, де війська зупиняються на перепочинок. Тоді дороги й садки наїжуються стволами зеніток. Це вже справжня Трансільванія. Типова картина: село з усіх боків оточене пасмами безплідних гір, і тільки в цьому котловані буяють рясні сади, городи, виноградники. Напередодні це село бомбили, і згарища й досі дим-ляться. – Надсилай оці свої міркування прямо в наркомат, – радить Черниш Брянському. – Там, я певен, їх обов’язково візьмуть до уваги при складанні нових настановлень. – Мені здається, – говорив Брянський, – що ці спостереження я обгрунтував досить переконливо. З математичною точністю. Адже наші міномети – порівняно новий тип озброєння, і природно, що вогневі можливості їх ще не повністю досліджено. Міномет має велике майбутнє. Візьми хоча б «катюші» – найкращі сучасні міномети... Да, так ти згоден? Побудований таким чином, як це я пропоную, огонь трьох мінометних рот полку обов’язково накриває траншею противника і не дає йому змоги підняти голову. Тут жодна міна не ляже марно. Наші стрільці можуть сміливо кидатись на перший пояс оборони... До них підходить Сагайда. Сьогодні тут, на зупинці, батальйон одержав, нарешті, пошту за кілька днів—свіжі газети, журнали, півмішка листів. Сагайді не було нічого. Він, видно, нудьгує і не знаходить собі місця. Зриває над головою обпечене яблуко і знічев’я їсть його. – У нас на околиці, на пасіках, жила баба Щураїха, – починає він, лягаючи під деревом. – Разів у десять старіша за оцю яблуню. Коли я йду, бувало, з хлопцями в парк на танці, вона стоїть на порозі і галасує: «А, Сагайдин пройдисвіт!.. Це ти мого собаку вбив!» Проте славна була бабуся. Цікаво б знати, чи вона ще жива... З’являється звідкись Денис Блаженко і, браво клацнувши каблуками, питається дозволу гвардії старшого лейтенанта звернутись до нього. Брянський дозволяє. Блаженко в коротких словах доповідає суть справи. Як відомо, брат його, Роман, незважаючи на те, що був поранений під дотами в руку, залишився в строю і виконував бойові завдання. За такий вчинок брат його, Роман, заслуговує нагороди; він, Денис, питався про це в замполіта гвардії майора Воронцова. – Ви трохи запізнились, Блаженко. Я вже подав і на Романа, і на вас, і на багатьох інших. Будете й надалі чесними воїнами, будьте певні, засяє на грудях і «Відвага», і «Слава». Я не скупий для хорошого солдата. Можете йти. – Ой жила, – сказав Сагайда, коли єфрейтор, відкозирявши за всіма правилами, відійшов. – Жйла-то жила, – згодився Брянський, – але командир з нього виробляється чудовий. Вольовий, дисциплінований і стріляє краще за інших. Брянський не встиг кінчити. Небо раптом загуло десь зовсім близько за горою, і хтось страшно закричав: – Повітря! Повітря!!! Вони зірвались на ноги і кинулись до найближчої щілини. Брянський на ходу запихав папери в планшетку. По садках залопотіли зенітки, про які досі й не знала піхота, що вони тут є. Бійці заметались, і їх стало одразу дуже багато. Одні шукали схованок у землі, інші кинулися за село в гори, що обступили його стрімкими кам’яними мурами. В нестямі дерлися кудись між стрімке каміння і знову скочувались вниз. Небо з виючим свистом спускалося на землю все швидше й навальніше. Черниш плигнув у щілину на чиїсь пругкі тіла. Земля розкололась і вдарила вгору пружним полум’ям. Стало гірко й темно. – Пронеси, пронеси! – палко шептав хтось під Чернишем. Земля тряслася. Вибухи схоплювалися все ближче. Промчали через садок перепуджені коні в запряжці і без їздового. Небо, виючи, падало прямо над щілиною. «Невже тут, невже тут? – гарячкове працювала думка Черниша. – Не може бути, не може бути!» – О, пронеси, пронеси, – шепотіло внизу. Земля здригнулась, щось важке навалилось на Черниша, і стало душно. Наступний вибух уже – він чув – розлігся далі, потім – ще далі. – Прогуло! – озвався перший Сагайда, струшуючи з себе землю. Він допоміг і Чернишеві видобути ноги, привалені землею, їдкий газовий туман стояв навколо. З дна щілини підвівся Хаєцький, вибираючи сіно з вусів. – Хаєцький! – здивувався Черниш. – Це ви були піді мною? – Як бачите, товаришу гвардії молодший лейтенант. Справді я. – То ви й шепотіли: «Пронеси»? – Я чи не я, а добре, що пронесло. Отакі праники летіли повз нас, га? Садком біг Шовкун, збентежено озираючись навколо. Загледівши своїх, він крикнув: – Старшого лейтенанта не бачили? – Ні, – відповів Сагайда. – Ми й самих себе не бачили. – От горечко! – вдарив Шовкун об поли руками і кинувся бігти далі. – Ось вони тут! – пожалів земляка Хома. Шовкун, зупинившись, полегшено зітхнув і підійшов до щілини, ніяковіючи перед усіма за своє збентеження. – Там усі живі? – звернувся до нього Брянський, вилізаючи з окопу. – Наші всі. А в четвертій роті... Лихо! їх було двоє чи троє під черешнею... То ні єден не встав. – Горить! – раптом вигукнув Хома. – «Містер» горить! Всі глянули, куди він вказував. Справді, на одній з найвищих гір, розіп’явшись на деревах, як чорний крук, догорав підбитий нашими зенітками ворожий літак. Султан чорного диму вставав над ним. – Гарно горить, – сказав Брянський. Вилізли на траву і всі закурили. Навіть Черниш закурив, ніби жартома, і чув, як голова його йде обертом. Якийсь боєць з батіжком у руці пробіг мимо, занепокоєно розпитуючись, чи не бачили його коней. – Запряжені? – спитав Хома Хаєцький. – Запряжені. – Гніді? – Гніді. – Не бачили. Всіх опанував бадьорий, збуджений настрій, як після тяжкого бою, коли всі раптом зустрічаються живими. Улоговина поволі провітрювалась від їдкого диму, і гори наче розступались. За ними, сірими, похмурими, яскрава блакить неба виступала ще ніжнішою. – А які тут соняшники ростуть – па-атку мій! – заспівав Хаєцький. – Буде, як з нашу хату! – А вистигає все пізніше, хоч і південь, – зауважив Шовкун. – Дивіться: вересень, а овес ще майже зелений. І слива... Прибіг Роман Блаженко, задиханий, стривожений, і повідомив, що забито п’ятеро коней і потрощено його каруцу. – А вашого поранило, – звернувся він до Черниша. – Дуже? – рвучко підвівся Черниш. Обличчя його похмурніло. – Як вам сказати... Він, як оце почалося, ошаленів зовсім, зринув з повода і вискочив на сошу. Хотів кудись бігти... Там і лежить, на соші... – Покажіть мені. Вони пішли з Блаженком. – Не журіться, ми вам коня добудемо, – на ходу заспокоював Блаженко свого командира. – Хаєцький казав, що в нього є десь на прикметі. Шосе було забите кіньми і рознесеними вщент возами. Черниш іще здалеку впізнав свого коня. Він борсався в кюветі, щоразу підіймаючи голову з білою лисинкою на лобі і намагаючись зіп’ястися на передні ноги. Але ноги дрижали, і кінь знову падав, тяжко зітхаючи. Куди він хотів тікати?.. Йому вирвало груди. Він теж впізнав Черниша і потягнувся йому шиєю назустріч, не спускаючи з нього розумних, налитих сумом очей. «Домнуле офіцер!..» Черниш пригадав погляд юнака румуна, власника цього коня. «Чимало ми пройшли з тобою відтоді, друже!..» В горлі у коня заклекотіло, ніби там билися і не могли вирватися назовні членороздільні звуки. «Що ти хочеш сказати, вірний товаришу?» Черниш розстебнув кобуру, добув пістолет і націлився прямо в лоб, у білу лисинку. Кінь дивився. Пролунав постріл. XV Наступного дня Блаженко з Хаєцьким справді звідкись привели Чернишеві коника. Він був маленький, незавидний, але на диво тугий і, видно, невтомний. – Наш, вітчизняний, – визначив Хаєцький, як циган, обходячи коника навколо і старанно загладжуючи застрижене тавро. – Густий, карапуз, хай його мамі! Гори стали справжнім випробом для армійських коней. І бійці, які бачили немало трофейних коней, здобутих у ворога – бельгійських, французьких, угорських, – переконалися, що все-таки найвитриваліші коні – це наші. Трофейні важкі битюги й красиві чистокровні рисаки спадали в тілі за кілька важких переходів, виснажувались на очах і падали в горах на кожнім кілометрі. Наші ж низькорослі кошлаті алтайські коники, невибагливі на корм, легкі і невтомні, тюпали й тюпали дні і ночі, підіймались на найкрутіші кряжі, скрізь вірно слугуючи бійцеві. Хома Хаєцький з цього приводу мудрував: – Куди їхнім коням до наших! Вони в них задихаються від ожиріння серця!.. Легкодухі, як і їхні господарі! А гляньте на нашу дрібноту. Така ж густа і туга, як і наші люди. Скрізь пройде!.. Одну ваду мав коник, якого дістали Чернишеві: розкувавшись, він стер копито і шкутильгав тепер на праву передню. Може, саме через те його десь і вдалося добути Хомі та Блаженкові. Кинулися добирати підкову, але ніяка не підходила: всі були для цього малюка завеликі. Взагалі, підкова стала в горах коштовністю. Коли вона, одірвавшись, дзенькала десь по каменю, за нею зіскакувало з сідел одразу кілька вершників, наче то дзвеніло золото. Малі ж підкови для наших коней цінувались особливо високо, як пістолетні патрони найдефіцитніших калібрів. У тутешніх ковалів не було таких підків. Підігнати підкову Чернишевому коневі можна було тільки в кузні. У Брянського кінь теж клацав: підкови ослабли, і їх треба було підтягати. Брянський і Черниш попросили в командира батальйону дозволу проскочити до кузні в якесь з околишніх гірських селищ. Комбат спочатку заперечував, а потім таки дозволив. – Тільки ж не до темноти, – попередив він. – Єсть... Доженем колону ще завидна, – пообіцяв Брянський і потряс у повітрі порожньою флягою: – Може, буде й бакшиш. Комбат усміхнувся, розуміючи, що йдеться про флягу вина. Дорога величезною спіраллю спускалася вниз і далеко, по той бік долини, знову спіраллю підіймалася по підгір’ю. І скільки видно було, на цілі кілометри рухались і рухались колони військ, здіймаючи буру куряву. Ліворуч по долині, вкритій лісом, на значній віддалі від шосе Брянський і Черниш помітили дахи гірського селища. Там мала бути кузня. На стежці, яка звертала туди від шосе, виднілися свіжі сліди підків. Коли Брянський і Черниш уже звертали на стежку, їх обігнав Козаков. Він щодуху мчав униз по шосе в червоній пожежній машині з мідними дзвонами по боках. В машині стояли ще кілька полкових розвідників з автоматами, в пілотках набакир. За кермом сидів маленький боєць у великих димчастих окулярах. Окуляри, призначені захищати європейського панка від передчасних зморщок, тепер захищали бійця від сонця і пилюги... – На захід! – пролітаючи, гукнув Козаков Брянському і Чернишеві. – На завдання! Коні шарпнулися в кювет від скаженої червоної машини, що з дзвоном і гуркотом промчала повз них. А в долині вже командир полку, зупинивши свій мотоцикл, вихопився з нього і підняв назустріч своїм любимим «вовкам» нагайку, як регулювальник червоний прапорець. – Битиме, – весело сказав Брянський. – Академік-то академік, а відлупцює – будь здоров. Їхні коні тюпали по кам’яній стежці, все далі заглиблюючись в ліс. Тиша огортала їх. Поруч дзюркотів ясний струмок, стрибаючи по зеленім, оброслім мохом камінню. Черниш зупинив коня і пішов до струмка напитись. – Юрій! – гукнув він, лежачи над струмком. – Справжній тобі нарзан!.. П’єш і ще хочеться! Брянський теж встав, підійшов до струмка. Справді, це була не звичайна – мінеральна вода. Свіжа, студена. гостра на смак, вона забивала дух своєю міцною приємною різкістю, і сльози виступали офіцерам на очах, коли вони пили. – Запам’ятай це місце, Євгене, – сказав Брянський. – Після війни приїдемо сюди відпочивати. – Доживем? Брянський не відповів, задивившись на мальовничі в лісах гори, що підіймалися перед ним на півнеба. – Коли будеш, Євгене, уже старим, – після тривалої паузи сказав Брянський, – згадай колись оцей струмок, де це було і з ким ти пив. – Добре... – Хороше думати, що колись тебе хто-небудь згадає. Вони набрали у фляги мінеральної води, щоб повезти своєму комбатові. – Скажемо, що це гірське вино. Знову сіли на коней. Гори навколо мовби висіли в повітрі, такі вони були прозорі й легкі в ці останні дні ясного гірського літа. Ліси наче світилися наскрізь. Контури кожного дерева, кожної скелі були напрочуд виразні, як у панорамі бінокля, бо в чистім повітрі тут ніколи не було того пилу, найдрібнішого сухого туману, що в низьких місцях завжди зменшував видимість. Де-не-де уже прохоплювалось по лісах перше полум’я осіннього багрянцю, від якого вони ставали ще пишніші й барвистіші. Найменший шерхіт, луск гіллячки, шум пташиного крила, цокання копит – все резонувалось тут надзвичайно лунко, чисто, повноголосо. І дзвінке повітря, і дзвінкі гори, і ліси – здавалося, все починало від кожного слова бриніти, як грандіозна мембрана. При в’їзді в село вершників уже чекали, юрмлячись край доріжки, босоногі діти. Вони, видно, ще здалеку помітили вершників. – Ковач? Ковач? – навперебій допитувалась дітвора. – Ван, ван! Видно було, що діти довго, з нетерплячою радістю чекали гостей і тепер одне поперед одного хотіли чимось прислужитись офіцерам. Ескортовані юрбою обшарпаної малечі, Брянський і Черниш неквапом підіймались вузенькою кривою вуличкою вгору, де, як вказували діти, мав бути ковач. З кожного подвір’я виглядали цілими сім’ями пожильці. Чоловіки скидали зім’яті капелюхи, а жінки, всміхаючись, закликали пити молоко. Чорні важкі буйволи, лімиво ремигаючи, лежали в загородах у теплій багнюці. Дітям приїзд офіцерів, видно, був за свято. Вигуками та красномовними жестами вони розповідали, що тут уже були руські, серед них якийсь веселий загадковий Іван Непитай: Іван теж кував коня, шукав вина і потім поїхав доганяти своїх. За селищем, під самою горою, на висячім мосту видні-лись вагонетки, а нижче, між великими конусами дробленого каміння, пролягала вузькоколійка і стояли довгі дерев’яні бараки. Там були каменоломні. В кінці вулички Черниш і Брянський раптом зупинились і здивовано переглянулись. Що це? До їхнього слуху десь з-під гори доносився спів – урочистий, повільний, грізний, ніби з кам’яної печери. Вони не розбирали слів, але ж знали цей мотив, рідний з дитинства, з піонерських загонів, мотив, з яким вони росли, виховувались і мужніли, – «Інтернаціонал»! Діти, теж зупинившись, з радісною гордістю дивились на офіцерів: «Інтернаціонал»! Брянський і Черниш ударили по конях і поїхали швидше. Скоро вуличка кінчилась, і перед їхніми очима відкрився невеликий, оточений господарськими будівлями кам’яний майдан перед каменоломнями. Біля одного з сараїв чорніла купа деревного вугілля, лежали різні машини, залізний брухт, кайла. Це, видно, і була кузня – майстерня каменоломень. Навпроти широко відчинених задимлених дверей стояли в ряд в урочистих позах ковалі, їх було чоловік десять, усі без капелюхів, у брезентових фартухах, з молотками в руках. Це вони й співали пролетарський гімн. Коли Брянський і Черниш під’їхали, один з ковалів вийшов наперед і урочисто вклонився їм. – Здрас-туй, ту-ва-ри-шу! – сказав він виразно одному, потім другому. Офіцери зніяковіли, зворушені цією пишно-церемонійною зустріччю, до якої вони не звикли і якої зовсім не ждали. Тим часом коваль пояснював своєю рідною говіркою, що він буковинець родом, а працює тут у каменоломнях барона Штрайха. Його товариші-робітники хотіли б чимось гідно зустріти радянських вояків, але вони бідні, у них, крім дітей, нема нічого, і вони вирішили зустріти радянських воїнів «Інтернаціоналом». Бо німці забрали в них молодь і погнали будувати укріплення. Німці забрали худобу, якщо хто не встиг заховати її, вигнавши в гори. Але германи не могли забрати в них «Інтернаціонал». Брянський і Черниці, схвильовані і зворушені, зскочили з сідел і, вітаючись, подавали ковалям руки. Оточивши коней, ковалі вправно хапали їх за ноги, оглядали копита, цмокали язиками. Загуло, роздмухуючись, горно. Особливу симпатію викликав шкутильгаючий коник Черниша. Міцний, як качан, сумирний, з густою чуприною на лобі, він дозволяв дітям бавитися з ним, лазити попід черевом і акуратно підбирав жвавими губами ласощі з їхніх долонь. Йому давали вилущені горіхові зерна, персики, виноград, і він усе охоче поїдав. – Руський! – галасували діти, тішачись і радіючи, що коник такий маленький і все їсть. – Руський! Йов, йов! Тим часом ковалі підгонили на нього підкови, не дозволяючи ні Брянському, ні Чернишеві допомагати їм. Буковинець-перекладач запевняв, що вони тепер нароблять багато малих підків спеціально для руських коней. Підкують так, щоб вони зійшли з бійцями на найвищі гребені Альп. Незабаром весь майданчик перед каменоломнями був заповнений мешканцями селища – чоловіками, жінками, старими, дітьми. Тут були угорські, румунські сім’ї і кілька родин українців з Буковини та Карпат. Всі вони багато років працювали на цих каменоломнях. Були також біженці, переважно молоді дівчата з Альба-Юлії, Сібіу та інших міст. Вони рятувалися в цих горах від війни і міського голодування. Деякі з них, не соромлячись старих, підходили до Черниша і Брянського, невимушене оглядали з ніг до голови їхнє обмундирування і ласкаво поляпували юнаків офіцерів по щоках. Нові Усі приязно сміялись, старі й молоді, не осуджуючи дівчат за їх вільність, від якої обох офіцерів кидало в жар. До таких ніжностей, та ще прилюдних, вони не звикли. Жінки несли їм фрукти, козиний сир, бринзу, молоко, але Брянський і Черниш їли тільки фрукти, а бринзи не хотіли. – Нем отравіт, – запевняли жінки, перші куштуючи їжу. – Германам отравіт, руським – нем отравіт. Вони все скаржились на барона Штрайха. Коли Брянський сказав, що вже не буде тут барона Штрайха, а будуть нові, демократичні порядки, то всі кинулись тиснути йому руку, а діти почали захоплено свистіти горам, наче в них ще сидів проклятий барон Штрайх. Молода циганка набивалася поворожити Чернишеві, попереджаючи, що не вимагає ніякої плати. Черниш розсміявся: – Нам не треба ворожити. Ми й так знаємо, що нас чекає попереду. Коли коні вже були підковані, ковалі ще прив’язали по кілька запасних підків до сідел. Вони не хотіли брати гроші, тільки попросили зірки від пілоток. – Добре підкували, від серця, – запевняв буковинець на прощання. – Хай не зітруться підкови, хай не підіб’ються ваші коні! – Продзвенять по всій Європі, – сказав Брянський, легко плигаючи в сідло. Коли вони від’їхали, спускаючись у ту саму тісну кам’яну вуличку, за ними знов зазвучав величний мотив. Тим мотивом робітники виряджали своїх визволителів у далеку благородну путь. В чоловічий хор тепер вплітались, як шовкові барвисті нитки, і дитячі, й дівочі голоси. Вечірнє небо, гори, ліси, відлунюючи той спів, бриніли, як грандіозна чутлива мембрана.

XVI

Гора була така, що з неї опускалися цілий день. Гальмувати доводилось по двоє коліс, і залізні шини розпікались на камені, як у горні. Потім майже цілу ніч підіймались угору. Десь за північ колона раптом зупинилась, і їздові попідкладали під колеса каміння, щоб підводи не скочувались униз і щоб коні відпочили. Каміння про такий випадок кожний їздовий тримав біля себе в передку, щоб потім не шукати його в темряві, коли буде треба. Чекали команди годувати коней, але команди не було. Замість неї незабаром покотився, передаючись від бійця до бійця, інший наказ: – Командири рот, в голову колони! Це віщувало тривогу. Офіцери пробігали вперед, на ходу поправляючи пілотки. Невдовзі вони повернулись до своїх підрозділів, енергійно віддаючи накази: з’їжджати з шосе, маскуватись... Транспорти з гуркотом з’їжджали з шосе на узбіччя і маскувалися в соснах. Поки що їхати було нікуди, їздових при транспортах залишено було якнайменше – одного на кілька підвід. Решта збиралися, ставши одразу напружено похмурими, діловито злими. В’ючили коней. Запасались канатами, водою. Ті, що не мали баклаг, одержували їх у старшин. Здалека, з гори, донеслось кілька спокійних кулеметних черг, немов стріляли в небі. Тим часом розвідка приносила все нові й нові повідомлення. Там, угорі, на одному з найвищих перевалів засів противник. Невелике гірське село він перетворив на міцний опорний пункт. Дорога перед селом була наглухо закрита дубовими завалами, а по схилах, перетинаючи шосе, тяглися кількома ярусами траншеї, дзоти і відкриті вогневі точки. Саме підніжжя висоти оперізували суцільні дротяні загорожі. Про те, щоб взяти перевал в лоб, не могло бути й мови. Це коштувало б багато жертв, але успіху не гарантувало. Командир полку послав кінну розвідку далеко ліворуч і праворуч від дороги, щоб з’ясувати там характер ворожої оборони і вогневу систему. Розвідники повернулись по сході сонця. Вони доповіли саме те, що уявляв собі командир полку. На флангах не було не лише доріг, а навіть стежок. По найвигідніших гребенях ворог виставив поодинокі кулеметні гнізда, а ще далі, в горах, здається, і зовсім не було нікого живого. Там починались дрімучі ліси і прямовисні стіни диких скель. Противник був певен, що там ніхто не пройде, що там ліси і скелі надіймо охороняють його. А Самієв знову погнав розвідників на фланги, поставивши завдання – шукати проходів. Бо і він, і Воронцов, оцінюючи обстановку, доходили єдиного висновку: перевал доведеться брати саме там, у непрохідних лісових хащах, у неприступних скелях, де ворог зовсім їх не сподівається. Там вони мусять перевалити цей кряж і зайти ворогові з тилу. Опівдні розвідники повернулися. Додаткові дані потверджували результати нічної розвідки: у глибині флангів починався такий глухий край, що ворог не вважав за потрібне виставляти там навіть окремі засідки. Самієв разом з начальником штабу взявся розробляти детальний план операції. Майор Воронцов зібрав комуністів і комсомольців. Полк мав просуватися вперед окремими загонами і дрібними групами і, можливо, діяти певний час децентралізовано. Тому роль комуністів і комсомольців у цих окремих групах мала зараз бути особливо значною і відповідальною. Взагалі роль кожного бійця в гірських умовах виростала набагато більше, ніж це було в умовах рівнин. Тут загальний успіх у великій мірі залежав від ініціативи, винахідливості, бойового настрою кожного окремого бійця. Воронцов добре враховував, які нові обов’язки покладаються в зв’язку з цим на партійно-комсомольський прошарок. Він розставляв людей так, щоб комуніст був у кожній групі, яка діятиме певний час самостійно. Саме комуніст повинен був у ній задавати тон і весь час підтримувати бойовий дух солдатів. Це були незвичайні збори. Комуністи й комсомольці з’явились до майора уже в повній бойовій готовності, обвішані гранатами й дисками, з автоматами на грудях. Не обирали голови й секретаря, не писали протоколів, не складали резолюцій. Часу для цього не було, групи мали ось-ось виступати. Деякі сіли на буреломі, деякі слухали стоячи. Воронцов говорив, походжаючи між ними. Опале листя шелестіло під його поруділими чобітьми. Майор говорив не голосно, а майже шелестів, як те листя. Проте усі чули кожне його слово. – Ми переходимо до нової та’ктики. Досі ми билися з ворогом у степах і на рівнинах, в лісах і болотах. Віднині ми будемо битися з ним високо в горах. Будемо битися частіше не вдень, а вночі. Наша мета – захопити перевал, захопити дорогу. Війна в горах, як бачите, це насамперед війна за шляхи. Але ми, піхота, гвардія, не можемо приковувати себе до шляхів. Ми повинні вміти добре маневрувати в горах, по пересіченій місцевості. Тоді оці пустинні кряжі, оці непролазні хащі перетворяться з наших ворогів на наших друзів. Німці вважають їх нездоланними. А ми їх здолаємо. Німці їх бояться, а ми їх переможемо. Бо наша тактика гнучкіша, сміливіша, ніж прусська. Черниш слухав майора, не зводячи з нього очей. Це він вперше бачив Воронцова після тої зустрічі під дотами, коли Воронцов лежав у бліндажі, хворий на малярію. Замполіт недавно тільки одужав як слід. Обличчя його після хвороби ще й досі було змарніле, зім’яте, зблякле. Знову від нього війнуло на Черниша чимось невловимо цивільним, як від батька. Цей хриплуватий голос... Ватяна коротка фуфайка, з-під якої знизу виглядає гім-настьорка... Злегка зсутулені плечі... Для багатьох було загадкою, чим цей зсутулений майор, що говорить із спокоєм сільського вчителя, зрідка відкашлюючись, – чим міг він так впливати на своїх бійців і офіцерів? Майже ніколи не чули, щоб він кричав і метушився. Все він робив, як і говорив, спокійно, рівно, поблискуючи з-під кошлатих брів сірими очима, то з суворою уважністю, то іноді ласкаво. І проте його слухали всі, його накази виконувались не гірше, ніж накази командира полку. Полк любив його. – Від нас передусім залежатиме успіх цього бою, – говорив Воронцов, виточуючи кожне слово, наче токар біля верстата. —Ми, комуністи і комсомольці, повинні знати, де наше місце в поході і в нічному бою. Наше місце – в першім ряду. Вночі наш голос мусить завжди пролунати поперед бійців. Боєць вірить нам, боєць встане за нами в атаку. «Єсть! – хотілося гукнути Чернишеві. – Будемо, будемо попереду!..» Автоматні ріжки, набиті патронами, буденно виглядали у Воронцова з-за обох халяв. – Нас не злякають ці гори без шляхів і без стежок, ці глухі місця, де, може, ще не ступала людська нога. Ми ступимо тут, бо ми – більшовики. Частіше, частіше нагадуйте бійцям слова фельдмаршала Суворова: «Де олень пройде, там і наш солдат пройде. Де олень не пройде, і там наш солдат пройде!..»

XVII

План операції, маршрут окремих груп і загонів були розроблені «академіком» до найдрібніших деталей. Тільки точне виконання кожним загоном свого завдання могло забезпечити загальний успіх. Тому з загонами і окремими групами пішли навіть штабні офіцери. Вони повинні були, як штурмани на літаках, весь час орієнтувати бійців: у цих міжгір’ях, особливо вночі, дуже легко було заблудитись. Кожен гребінь уночі мав кілька собі подібних. Перший батальйон залишався на місці, щоб атакувати перевал з фронту. Другий батальйон ішов вліво у гори, третій – вправо у гори. За добу вони мали перевалити хребет, зробити кожен по півсотні кілометрів, а надвечір наступного дня вийти з двох боків у тилу ворога і непомітно осідлати шосе. По серії зелених ракет мала початись нічна атака. Мінометна рота Брянського теж діяла в цім бою децентралізовано. Взводи були придані до окремих стрілецьких рот. Взвод Черниша йшов з другим батальйоном у тил. Завдання ставилось: вибравши вогневу позицію на пануючій висоті над шосе, розстрілювати звідти разом із станкачами тилове шосе ворога і вершину перевалу. Другий батальйон вирушив після обіду. Кілька годин ішли лощиною по дну міжгір’я, дедалі більше заглиблюючись у ліс. Вели коней, нав’ючених мінометами, боєприпасами, великими термосами з водою. Поперед мінометників просувався взвод батальйонних автоматників і четверта стрілецька рота. З ними, крім комбата, був і гвардії майор Воронцов. З автоматом за плечем, з трубками газет, які стирчали з кишень, він, щоразу озираючись, уважно оглядав бійців, що змійкою брели за ним, шелестячи листям, їх було мало. Коли йшли маршем, бійців завжди ставало менше. А коли зав’язувався бій, і вони займали бойовий лад, і зброя їхня починала говорити, – тоді, здавалося, число їх одразу зростало в кілька разів. Ліс густішав і густішав. Над головами бійців зійшлися вікові темні дерева, і сонце не могло пробитися крізь них. Вологість насичувала повітря. Листя, що вкривало товстим прогнилим шаром каміння, було м’яке, як подушка, і вгиналося під ногами. В листі то там, то там шаруділи, звиваючись, гадюки, кублились їжаки. Раз у раз дорогу загороджував бурелом. Бійці, мов білки, вправно перескакували по столітніх повалених деревах, але коням з вантажем перебирагись було далеко важче. Деякі з них застрявали між дерев і, несамовито б’ючись, виламували ноги. їх тут же кидали, розібравши боєприпаси по руках. Весь час робили на деревах зарубки для зв’язківців. Зістругували ніким не торкану, зарослу мохом кору стовбурів і вирізьблювали: «Л->». – Л, Л!—вигукував темпераментний, жвавий, як завжди, Хаєцький. – Всюди йдеш ти за нами!.. Буде тебе скрізь—по горах, і по долинах, і по чужих країнах!.. Як рід вічних маяків, залишалась ця літера за бійцями в похмурих нетрях чужих лісів. Перша літера невмирущого імені вождя. Наче й справді дух ного витав над ними, всюди супроводжуючи їх. Незабаром настав момент, коли довелося кидати і останніх коней. Перед бійцями височенним муром встала стрімка скеля. Черниш наказав розвантажити коней і відправити їх назад з двома бійцями. Воду з термосів розлили по флягах, решту випили. Почався довгий і впертий штурм гранітної стіни. Черниш скинув чоботи, обв’язався канатом і подерся по каменю перший. Був час, коли він сходив на Памір, не думаючи про війну. Він любив спорт, любив сонце, його вабили сяючі, високі піки. А Вітчизна вчила його сходити на найвищі піки не лише заради спорту... І він тепер дякував їй за науку. – Ви говорили, Черниш, що були альпіністом? – сказав Воронцов, який, виявляється, і досі пам’ятав оту розмову в румунському бліндажі. – Бачите, як стало в пригоді. Задерши голову, майор пильно стежив за обережними, точними і чіпкими ривками Черниша вверх по камінню, Раз у раз Черниш зупинявся перепочити, тримаючись за скелю руками і ногами. Босий, без ременя, без пілотки, він здавався зараз якимсь особливо юним і вільним. Воронцов пригадав бачену десь картину з часів громадянської війни: біляки привели комсомольців на розстріл. Один з тих юнаків своїм одухотвореним лицем, гордою поставою нагадував цього молодого лейтенанта... Черниш забирався все вище й вище. Задерши чорну чубату голову вверх, якусь мить вивчав над собою новий виступ, новий зазубень, за який можна було б вхопитися і підтягтися на руках. Потім хапався за нього сильною мертвою хваткою. Він уже видерся метрів на двадцять, а стіна і далі здіймалася над ним, стрімка, як хмарочос. Знизу бійці, затамувавши подих, все з більшою напругою стежили за кожним його рухом. Внизу вже було накладено купою гілля, плащ-палатки, фуфайки про той випадок, якби Черниш зірвався. «Ой, мало це допоможе!» – думав Хаєцький, поглядаючи на зелену постіль, наготовану його командирові. – Обережніш! – різко командував Воронцов, помітивши вгорі якийсь небезпечний рух молодшого лейтенанта. Обличчя майора від напруги стало тепер твердим, суворим. – Тримайсь! Перепочинь! Черниш перепочивав, оглядаючи в той же час скелю над собою і старанно вивчаючи її вершок за вершком. Вниз він не оглянувся ні разу. Звідси він був схожий на міцного зеленого птаха з чорною кудлатою гоЛовою, що вп’явся пазурами в граніт і повис, розплатавшись на ньому. «Вродиться ж отаке чіпке!» – думав Хаєцький, з острахом поглядаючи вгору на запаморочливий хмарочос і непокоячись від того, що йому теж не минути дертися туди. Сонце вже заходило, під скелею залягали темні тіні, а Черниш все ще не досягнув гребеня. Тонкий, міцний канат, що спускався від нього, вже кінчився, і його мусили доточувати. – Хапай хутчіш, вточуй хвоста, – гукав нетерпляче Хаєцький. – Бо здійметься й полетить, а ми отут на дні залишимось! – Тебе пошлемо, Хомо! – То, гадаєш, і не здерся б, най його мамі? – Язиком?.. Добре, що довгого маєш, – і линви не треба!.. – Все! Єсть! – раптом радісно вигукнув Черниш з висоти. – Порядок! – доповів він на весь голос лунко, аж бокові патрулі почули його і зраділи. Бійці з захопленням дивилися, як молодший лейтенант став на якийсь широкий карниз і швидко пішов босими ногами вище й вище навскоси по скелі, поки опинився на самім гребені. Сорочка його залопотіла на вітрі, чуб розвіявся, і яскраве червоне сонце несподівано осяяло всю його постать. Там ще було сонце. Внизу, під скелею, воно вже давно зайшло. – Що там бачите, гвардії молодший лейтенант? – гукав Хаєцький, наставивши в небо свої чорні вуса. – Сюди гляну – бачу Москву, туди гляну – Берлін! – А моєї Вулиги звідти не видно? – Щось мріє таке – далеко-далеко... – Ото й вона! – Ну, хто тепер? – запитав Воронцов, переводячи погляд з бійця на бійця. Кожному здавалося, що ці сірі допитливі очі заохочують саме його. – Я, товаришу гвардії майор! – Я! Я! – Альпіністи ще є серед вас? – Є, – глухо відповів Денис Блаженко, підступаючи до каната. Денисові земляки повитріщали очі на свого єфрейтора. Альпініст! Блаженків Денис альпініст! Та чи він хоч знає, що це воно таке? Адже він вище своєї клуні ніколи не вилазив, це вони знають напевно! – На які ж ви гори сходили? – зацікавлено допитувався Воронцов єфрейтора, що з допомогою товаришів уже туго затягувався канатом. —На Казбек? На Ельбрус? – Я б сказав, товаришу гвардії майор, куди він сходив, – не втримався Хома, – але боюсь: накладе потім стягнення! Страх суворий у нас єфрейтор! І все-таки, не втримавшись, Хома щось тихо сказав найближчим бійцям, і ті дружно пирснули. – Давайте! – гукнув Блаженко вгору і подерся по каменю, як кований кінь по льоду. Черниш, стоячи за гребенем, впираючись коліньми в брилу, тягнув обережно канат. Зрідка він кидав униз короткі поради – лівіше чи правіше триматись, де краще ступати. Незабаром Блаженко стояв уже на висоті, поруч з лейтенантом. Вітер парусами надимав сорочки на обох, а внизу було зовсім безвітряно, тихо. Коли піднялися всі бійці і витягли озброєння, тоді підійшов, нарешті, й Хома, який в міру наближення його черги ставав усе тихішим, малопомітнішим. – Швидше! – гукали йому тепер, як завжди гукають останньому. А він дбайливо ув’язував себе якомога міцніше, щоб не зринути з петлі, не зірватись. Зате бійці, змовившись, тягли його скоріше, ніж інших, тягли жартома всі разом, як цебер з водою. Хома ледве встигав перебирати по скелі руками й ногами та вчасно відхиляти свої вуса від каміння. – Легше! – волав він. – Ой, легше, пропав чоловік! А коли вже став на гребені, то оглянувся навкруги в синіючий прозорий вечір і сплеснув руками: – Леле! Який світ широкий! Гори і гори без краю! Таке все велике, що аж наче і сам підростаєш!.. Явдош-ко моя, Явдошко, стань дибки, подивись-но сюди... Еге-ге!.. Побачила б оце Явдошка, де її Хома здирається до неба, то не впізнала б Хоми! Сказала б: «Це не той Хома!» Х’аєцький почав розв’язуватись і, збираючи канат на руку, заговорив-заспівав по-подільському: – Ой канате, канате, рідниї наш брате! Ніде ми тебе не кинемо, скрізь понесемо з собою! Прядив’яний, жалив’яний, ти нам дорожчий, аніж був би кутий із щирого золота! Братський канате, єднаєш ти нас докупиі Доки тебе тримаємось дружно, то ніщо нам не страшне! Як один з тобою вгору здійметься, то і всіх витягне! Як один пада, то всі його підтримають і не дадуть розбитись! Файно виходить! Добре тримаймось цього каната, братове слов’яни!.. «Брати слов’яни» з деякого часу стало загальновживаним звертанням бійців між собою, коли вони були в доброму настрої. Зараз «брати слов’яни» звично в’ючили міномети на себе. – Здається, і ви тепер стаєте альпіністом? – сказав Воронцов Хаєцькому, посміхаючись весь час, доки Хома голосно виливав свою душу. – Стаю, товаришу замполіт, стаю!.. Дозвольте прикурити... Дякую!.. Але ж це просто чудо якесь з чоловіком тут робиться. Внизу під скелею був один Хома, а піднявся на скелю, то це вже інший Хома! І бачить далі, і чує далі... І в голові наче посвітлішалої Ким, ким, а от, що стану альпіністом, ніколи не думав. Таке бескеття подолати, га? – А ми здавна альпіністи, товаришу Хаєцький, – докинув Воронцов, крокуючи поруч з бійцем. —Ми альпіністи ще з часів Суворова. Чули про Суворова? І, перестрибуючи з бійцями з каменя на камінь, майор почав розповідати їм про Чортів міст. Черниш іноді поглядав на Воронцова і дивувався, як швидко міг змінюватись замполіт. Ще вранці на партійно-комсомольських зборах він був якийсь збляклий і начебто кволий, хирлявий після перенесеної хвороби. Тепер же він ступав пругко, бадьоро, іноді балансуючи по гострім камінню, як молодий. Обличчя його в синіх сутінках здавалось затверділим, і не видно було на ньому слідів утоми. Майор на ходу розповідав і розповідав бійцям різні історії, і бійці намагались не відстати, бути ближче до нього, щоб усе чути. Під час коротких привалів, коли бійці опускались на холодне каміння, Воронцов не сідав, а весь час походжав між ними. Він здавався їм невтомним, бо ніхто з них не знав, що коли майор сяде, то йому буде дуже трудно знов устати на свої побиті ноги, подроблені осколками ще в сорок першому. Світла ніч стояла над горами. Чиста, прозора, вона просвічувала наскрізь, як синій коштовний камінь чистої води. Високі зорі тремтіли над головами бійців, іноді падаючи, наче хтось звідти, з неба, запускав сигнальні ракети. Подзвонювали в такт фляги й тугі диски на ременях. Поцокували солдатські підкови на віковім камінню, на яке ще досі ніхто не ступав. «Там, де олень не пройде...»