355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Николай Гоголь » Мертві душі » Текст книги (страница 13)
Мертві душі
  • Текст добавлен: 10 апреля 2017, 10:00

Текст книги "Мертві душі"


Автор книги: Николай Гоголь



сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

ГЛАВА X

Зібравшись у поліцеймейстера, вже відомого читачам батька й благодійника міста, чиновники мали нагоду зауважити один одному, що вони навіть схудли від цих турбот і тривог. Справді, призначення нового генерал-губернатора і ці одержані папери такого серйозного змісту, і ці Бог знає які чутки, все це залишило помітні сліди на їхніх обличчях, і фраки на багатьох стали помітно просторіші. Усе подалось: і голова схуд, і інспектор лікарської управи схуд, і прокурор схуд, і якийсь Семен Іванович, якого ніколи не називали на прізвище, що носив на вказівному пальці перстень, якого давав розглядати дамам, навіть і той схуд. Звісно, знайшлися, як і скрізь буває, дехто неполохливого десятка, що не підупали духом, але їх було дуже небагато. Сам тільки поштмейстер. Він тільки й не змінявся п постійно рівному характері, і завжди в таких випадках мав звичку говорити: «Знаємо ми вас, генерал-губернаторів! Вас, може, три-чотири зміниться, а я ось уже тридцять років, пане мій, сиджу на одному місці». На це звичайно зауважили інші чиновники: «Добре тобі, шпрехен зі дейч, Іван Андрейч; у тебе справа поштова: прийняти та відправити експедицію, хіба тільки обдуриш, замкнувши присутствіє на півгодини раніш, та візьмеш із запізнілого купця за прийом листа у невказаний час, або перешлеш часом посилку, яку не слід пересилати, тут, звісно, всяк буде святий. А от хай до тебе унадиться чорт підвертатися щодня під руку, так що от і не хочеш брати, а він сам підсовує. Тобі, розуміється, півбіди, у тебе один синок, а тут, брат, Параско-вію Федорівну наділив Бог такою благодаттю, що рік, то й несе: або Праскушку, або Петрушку; тут, брат, іншої заспіваєш». Так говорили чиновники, та чи можна справді встояти проти чорта, про це судити не авторське діло. В нараді, що зібралася цим разом, дуже помітна була відсутність тієї необхідної речі, яку в простолюдді називають глуздом. Взагалі ми якось не створені для поважних засідань. У всіх наших зібраннях, починаючи з селянського громадського сходу і до всяких можливих учених та інших комітетів, коли в них немає однієї голови, яка всім керує, буває чимала-таки плутанина. Важко навіть і сказати, чому це, видно, вже народ такий, що тільки й удаються ті наради, які скликаються для того, щоб погуляти або пообідати, як-от клуби й усякі воксали на німецький лад. А готовість щохвилини є, мабуть, до всього. Ми відразу, як вітром повіє, заведемо товариства благодійні, заохочувальні й не знати які. Мета буде прекрасна, а при всьому тому нічого не вийде. Може, це буває тому, що ми зразу задовольняємося на самому початку і вже гадаємо, що все зроблено. Наприклад, затіявши якесь благодійне товариство для бідних і пожертвувавши чималі суми, ми зразу для відзначення такого похвального вчинку завдаємо обід усім першим сановникам міста, розуміється, на половину всіх пожертвуваних сум; на решту наймається тут же для комітету препишна квартира з опаленням і сторожами, а тоді й залишається всієї суми для бідних п'ять карбованців з половиною, та й тут при розподілі цієї суми ще не всі члени згодні між собою, і кожен пхає яку-небудь свою куму. А втім, нарада, що зібралася нині, була зовсім іншого роду: вона утворилася внаслідок необхідності. Не про якихось бідних чи сторонніх була справа, справа стосувалася кожного чиновника особисто, справа стосувалася біди, яка всім однаково загрожувала, отже несамохіть тут повинно було бути одностайніше, тісніше. Але при всьому тому вийшло чорт знає що таке. Не кажучи вже про незгоди, властиві всім, нарадам, у думках присутніх виявилась якась навіть незбагненна нерішучість: один казав, що Чичиков вироблювач державних асигнацій, і потім сам додавав: а може, й не вироблювач; другий твердив, що він чиновник генерал-губернаторської канцелярії, і зараз же застерігав: а втім, чорт його знає, на лобі ж не прочитаєш. Проти здогаду, чи не переодягнений це розбійник, озброїлися всі; визнали, що, крім зовнішності, яка сама по собі була вже благонамірена, у розмовах його не було нічого такого, що показувало б людину з буйними вчинками. Раптом поштмейстер, що залишався кілька хвилин заглибленим у якісь роздуми, чи внаслідок раптового натхнення, що окрилило його; чи чого іншого, скрикнув несподівано: «а знаєте, панове, хто це?» Голос, яким він промовив це, мав у собі щось разюче, так що примусив скрикнути всіх разом «а хто?» – «Це, панове, не хто інший, пане мій, як капітан Копєйкін!» А коли всі зразу в один голос запитали: «хто такий цей капітан Копєйкін?» – поштмейстер сказав: «так ви не знаєте, хто такий капітан Копєйкін?»

Усі відповіли, що ніяк не знають, хто такий капітан Копєйкін.

«Капітан Копєйкін», сказав поштмейстер, що розкрив свою табакерку тільки наполовину, боячись, щоб хтось з сусідів не запустив туди своїх пальців, у чистоту яких він мало вірив і навіть мав звичку приказувати: «Знаємо, батечку: ви пальцями своїми, може, не знати в які місця навідуєтесь, а тютюн річ, яка потребує чистоти». – «Капітан Копєйкін», повторив він, уже понюхавши тютюну: «а втім, коли це розповісти, вийде прецікава для якого-небудь письменника в деякому роді ціла поема».

Усі присутні виявили бажання узнати цю історію, або, як висловився поштмейстер, прецікаву для письменника в деякому роді цілу поему, і він почав так:


ПОВІСТЬ ПРО КАПІТАНА КОПЄЙКІНА

«Після кампанії дванадцятого року, пане ти мій», так почав поштмейстер, незважаючи на те, що в кімнаті сидів не один пан, а цілих шестеро, «після кампанії дванадцятого року разом з пораненими присланий був і капітан Копєйкін. Під Красним[87]87
  Красний – місто у Смоленській губернії, в бою під яким у листопаді 1812 р. російська армія завдала поразки відступаючій армії Наполеона.


[Закрыть]
, чи під Лейпцігом[88]88
  Лейпціг – під німецьким містом Лейпцігом в 1813 р. була битва військ союзників з французькою армією (т. зв. «битва народів»).


[Закрыть]
, тільки, можете уявити, йому відірвало руку й ногу. Ну, тоді ще не зроблено було щодо поранених ніяких, знаєте, таких розпоряджень; цей який-небудь інвалідний капітал[89]89
  Інвалідний капітал – капітал для видавання пенсій та допомоги інвалідам Вітчизняної війни 1812 p., започаткований в 1814 із приватних пожертвувань.


[Закрыть]
був уже заведений, можете уявити собі, в деякому роді багато пізніше. Капітан Копєйкін бачить: треба працювати б, тільки от рука в нього, розумієте, ліва. Навідався був додому до батька; батько каже: «Мені нічим тебе годувати, я», можете уявити собі, «сам ледве добуваю на хліб». От мій капітан Копєйкін вирішив податись, пане мій, у Петербург, щоб просити государя, чи не буде якої монаршої милості: «що от, мовляв, так і так, у деякому роді, так би мовити, життям жертвував, проливав кров…» Ну, якось там, знаєте, з обозами чи фурами казенними, словом, пане мій, дотягся він сяк-так до Петербурга. Ну, можете уявити собі, такий який-небудь, тобто капітан Копєйкін та опинився раптом у столиці, якій подібної, так би мовити, немає в світі! Раптом перед ним світ, так би мовити, деяке поле життя, казкова Шехерезада[90]90
  Шехерезада – героїня середньовічних арабських казок 'Тисяча і одна ніч». Тут у значенні: щось чарівне.


[Закрыть]
. Раптом який-небудь отакий, можете уявити собі, Невський проспект, або там, знаєте, яка-небудь Горохова, чорт забери! Або там яка-небудь Літейна; там шпиль такий який-небудь у повітрі; мости там висять отаким чортом, можете уявити собі, без усякого, тобто, дотикання – словом, Семіраміда[91]91
  Семіраміда – ассирійська цариця кінця IX ст. до н.е., з іменем якої легенда пов'язує створення у Вавилоні «висячих садів» – одного з семи чудес світу.


[Закрыть]
, пане, та й тільки! Поткнувся був найняти квартиру, тільки все це кусається страшенно: гардини, штори, чортовиння таке, розумієте, килими – Персія1 цілком: ногою, так би мовити, топчеш капітали. Ну, просто, тобто, йдеш вулицею, а вже ніс твій так і чує, що пахне тисячами; а в мого капітана Копєйкіна весь асигнаційний банк, розумієте, складається з яких-небудь десяти синюх[92]92
  Синюха – асигнація у 5 карбованців.


[Закрыть]
. Ну, якось там притулився в ревельському трактирі, за карбованець на добу: обід – щі, шматок битої яловичини. Бачить, заживатися нічого. Розпитав, куди звернутись. Кажуть, є, в деякому роді, найвища комісія, правління, розумієте, таке, і начальником генерал-аншеф такий-то. А государя, треба вам знати, в той час не було ще в столиці; військо, можете собі уявити, ще не верталося з Парижа, все було за кордоном. Копєйкін мій, уставши раненько, пошкрябав собі лівою рукою бороду, бо платити цирульникові – це обійдеться, в деякому роді, у гріш, натяг на себе мундирину і на дерев'янці своїй, можете уявити, подався до самого начальника, до вельможі. Розпитав квартиру. «Он», кажуть, показавши йому будинок на Дворцовій набережній. Хатинка, розумієте, мужицька: шибочки у вікнах, можете собі уявити, півторасажневі дзеркала, так що вази й усе, що там тільки є в кімнатах, здаються ніби назовні: міг би, в деякому роді, дістати з вулиці рукою; дорогоцінні мармури на стінах, металеві галантереї, яка-небудь ручка у дверях, так що треба, знаєте, забігти попереду до роздрібної крамнички та купити на гріш мила, та попереду години дві терти ним руки, та потім уже зважитись ухопитись за неї – словом: лаки на всьому такі – в деякому роді запаморочення. Сам швейцар уже має вигляд генералісимуса: визолочена булава, графська фізіогномія, як відгодований гладкий мопс який-небудь, батистові комірчики, канальство!.. Копєйкін мій добрався якось із своєю дерев'янкою у приймальну, притулився там у кутку собі, щоб не штовхнути ліктем, можете собі уявити, яку-небудь Америку або Індію – роззолочену, розумієте, фарфорову таку вазу. Ну, розуміється, що він настоявся там удосталь, бо, можете собі уявити, прийшов ще в такий час, коли генерал, у деякому роді, щойно встав з ліжка, і камердинер, може, підніс йому яке-небудь срібне цеберко для різних, розумієте, умивань таких. Чекає мій Копєйкін годин чотири, аж ось увіходить нарешті ад'ютант або там інший черговий чиновник. «Генерал», каже, «зараз вийде у приймальну». А в приймальні вже народу, як бобів на тарілці. Все це не те, що наш брат холоп, усе четвертого або п'ятого класу, полковники, а де й товстий макарон блищить на еполеті – генералітет, словом, он який. Раптом у кімнаті, розумієте, пронеслась ледве помітна суєта, як ефір який-небудь тонкий. Почулося там і там: «шу, шу», і нарешті тиша настала страшна. Вельможа входить. Ну… можете уявити собі: державна людина! В обличчі, так би мовити… ну, відповідно до звання, розумієте… до високого чину… такий і вираз, розумієте. Все, що тільки було в приймальні, розуміється, в ту ж хвилину в струнку, дожидає, тремтить, чекає рішення, в деякому роді, долі. Міністр або вельможа підходить до одного, до другого: «За чим ви? за чим ви?., чого ви бажаєте? яка у вас справа?»

Нарешті, пане мій, до Копєйкіна Копєйкін, зібравшись з духом: «Так і так, ваше превосходительство: проливав кров, втратив, у деякому роді, руки й ноги, працювати не можу, насмілюсь просити монаршої милості». Міністр бачить: людина на дерев'янці і правий рукав порожній пристебнутий до мундира. «Добре», каже: «навідайтеся днями». Копєйкін мій виходить мало не в захваті: одне те, що вдостоївся аудієнції, так би мовити, з першорядним вельможею; а друге те, що ось тепер нарешті вирішиться, в деякому роді, щодо пенсіону. В настрої, розумієте, такому, підскакує по тротуару. Зайшов у Палкшський трактир випити чарку горілки, пообідав, пане мій, у Лондоні, звелів подати собі котлетку з каперсами, щлярку замовив з різними фінтерлеями, замовив пляшку вина, увечері вирушив у театр, словом, розумієте, гульнув. На тротуарі, бачить, іде якась струнка англійка, як лебідь, можете собі уявити, такий. Мій Копєйкін, кров знаєте, заграла в ньому, побіг було за нею на своїй дерев'янці, тюп, тюп, слідом – «та ні», подумав, «хай після, коли одержу пенсіон. Тепер щось я розгулявся занадто». Ось, пане мій, яких-небудь через три, чотири дні з'являється Копєйкін мій знову до міністра, діждався виходу. «Так і так», каже, «прийшов», каже, «почути наказ вашого високопревосходительства, по одержимих хворобах і за ранами…» й інше таке, розумієте, у відповідному стилі. Вельможа, можете собі уявити, зразу його пізнав: «А», каже, «добре», каже: «цей раз нічого не можу сказати вам більше, як тільки те, що вам треба буде чекати приїзду государя; тсді, без сумніву, будуть зроблені розпорядження щодо поранених, а без монаршої, так би мовити, волі я нічого не можу зробити». Поклін, розумієте, і – прощайте. Копєйкін, можете собі уявити, вийшов у становищі найбільш невизначеному. Він уже думав, що ось йому завтра такі видадуть гроші: «На тобі, голубчику, пий та веселись»; а замість того йому наказано чекати, та й часу не призначено. От він совою такою зійшов з ґанку, як пудель, розумієте, якого кухар облив водою: і хвіст у нього межи ніг, і вуха повісив. «Ну, ні», думає собі: «піду вдруге, поясню, що останній шматок доїдаю – не допоможете, мушу померти, в деякому роді, з голоду». Словом, приходить він, пане мій, знову на Дворцову набережну, кажуть: «Не можна, не приймає, приходьте завтра». На другий день – те ж саме; а швейцар на нього просто й дивитися не хоче. А тимчасом у нього з синюх отих, розумієте, уже залишається тільки одна в кишені. То бувало їв щі, яловичини шматок; а тепер у крамничці візьме якого-небудь оселедця або огірок солоний та хліба на два гроші, словом – голодує бідолаха, а тим часом апетит, просто, як у вовка. Проходить повз такий який-небудь ресторан – кухар там, можете собі уявити, іноземець, француз отакий собі з відвертою фізіономією, білизна на ньому голландська, фартух білістю дорівнює снігам, виробляє там фензерв який-небудь, котлетки з трюфелями, словом – розсуне делікатес такий, що, просто, себе, тобто, з'їв би від апетиту. А то пройде повз Мілютинські крамниці, там з вікна виглядає, в деякому роді, сьомга отака собі, вишеньки по п'ять карбованців штуку, кавун-громадище, диліжанс отакий, висунувся з вікна і, так би мовити, шукає дурня, котрий би заплатив сто карбованців, словом – на кожному кроці спокуса така, слинка тече, а він чує, тимчасом, усе: «завтра». Так можете уявити собі, яке його становище: тут, з одного боку, так би мовити, сьомга й кавун, а з другого йому підносять все ту ж самісіньку страву: «завтра». Нарешті урвався бідоласі, в деякому роді, терпець, вирішив будь-що-будь пролізти штурмом, розумієте. Діждався біля під'їзду, чи не пройде ще який відвідувач, і там за якимсь генералом, розумієте, проскочив з своєю дерев'янкою до приймальні. Вельможа, за звичаєм, виходить: «За чим ви? за чим ви? А!» каже, побачивши Копєйкіна: «я ж уже об'явив вам, що ви мусите чекати рішення». – «Дозвольте, ваше високопревосходительство, – не маю, так би мовити, шматка хліба…» – «Що ж поробиш? Я для вас нічого не можу зробити: подбайте поки що самі про себе, шукайте самі засобів». – «Але, ваше високопревосходительство, самі можете, в деякому роді, судити, які засоби можу вишукати, не маючи ні руки, ні ноги». – «Але», каже сановник, «погодьтесь: я не можу вас утримувати, в деякому роді, своїм коштом; у мене багато поранених, всі вони мають однакове право… Озбройтесь терпінням. Приїде государ, я можу вам дати слово честі, що його монарша милість вас не залишить». – «Але, ваше високопревосходительство, я не можу чекати», каже Копєйкін, і каже, в деякому відношенні, грубо. Вельможі, розумієте, зробилося вже досадно. Справді: тут з усіх боків генерали чекають рішень, наказів; справи, так би мовити, важливі, державні, які вимагають щонайшвидшого виконання, – хвилина прогаяння може бути важлива, – а тут ще прив'язався збоку настирливий чорт. «Вибачте», каже: «мені ніколи… мене чекають справи, важливіші за ваші». Нагадує способом, в деякому роді, тонким, що пора, нарешті, і вийти. А мій Копєйкін, – голод, знаєте, пришпорив його: «Як знаєте, ваше високопревосходительство», каже, «не зійду з місця доти, доки не дасте резолюції». Ну… можете уявити: відповідати отак вельможі, якому варт тільки слово – так от уже й полетів шкереберть, так що й чорт тебе не відшукає… Тут коли нашому братові скаже чиновник одним чином менший, подібне, так уже й грубість. Ну, а там розмір, розмір який: генерал-аншеф і який-небудь капітан Копєйкін! 90 карбованців і нуль! Генерал, розумієте, більш нічого, як тільки глянув, а погляд – вогнепальна зброя: душі вже немає – вже вона сховалася в п'ятки. А мій Копєйкін, можете уявити, ні з місця, стоїть, як укопаний. «Що ж ви?» каже генерал і взяв його, як то кажуть, у лопатки. А втім, сказати правду, обійшовся він ще досить милостиво: інший би настрахав так, що днів три крутилася б після того вулиця догори ногами, а він сказав тільки:

«Добре», каже: «коли вам тут дорого жити, і ви не можете в столиці спокійно чекати вирішення вашої долі, так я вас вишлю казенним коштом. Покликати фельд'єгеря! перепровадити його на місце проживання!» А фельд'єгер уже там, розумієте, і стоїть: триаршинний чолов'яга який-небудь, ручиська в нього, можете уявити, самою натурою збудовані для ямщиків, – словом, дантист такий… От його, раба Божого, схопили, пане мій, та на візок з фельд'єгерем. «Ну», Копєйкін думає, «принаймні не треба платити прогонів, і за те спасибі». От він, пане мій, їде на фельд'єгері та, ідучи на фельд'єгері, в деякому роді, так би мовити, міркує сам собі: «Коли генерал каже, щоб я пошукав сам засобів допомогти собі – добре», каже, «я», каже, «знайду засоби!» Ну, вже як тільки його приставили на місце і куди саме привезли – нічого цього невідомо. Так, розумієте, і чутки про капітана Копєйкіна канули в річку забуття, в яку-небудь таку собі Лету[93]93
  Лета – у давньогрецькій міфології ріка забуття в підземному царстві: душі померлих, покуштувавши воду з Лети, забували про своє земне життя.


[Закрыть]
, як називають поети. Але дозвольте, панове, отут і починається, можна сказати, нитка, зав'язка романа. Отже, де подівся Копєйкін, невідомо, та не минуло, можете уявити собі, двох місяців, як з'явилась у рязанських лісах зграя розбійників, і отаман цієї зграї був, пане мій, не хто інший…»

«Тільки дозволь, Іване Андрійовичу», сказав раптом урвавши його поліцеймейстер: «адже капітан Копєйкін, ти сам сказав, без руки й без ноги, а в Чичикова…»

Тут поштмейстер скрикнув і ляснув з усього розмаху рукою по своєму лобі, назвавши себе вголос при всіх телятиною. Він не міг зрозуміти, як подібна обставина не спала йому на думку на самому початку оповідання, і признався, що зовсім справедлива приказка: руська людина пізнім розумом мудра. Одначе ж через хвилину він тут-таки почав хитрувати й спробував був вивернутись, кажучи, що, зрештою, в Англії дуже вдосконалена механіка, що видно з газет, як один винайшов дерев'яні ноги таким чином, що від одного дотику до непомітної пружинки заносили ці ноги людину бог знає в які місця, так що після ніде й відшукати її не можна було.

Але всі взяли під великий сумнів, що Чичиков був капітан Копєйкін, і визнали, що поштмейстер сягнув уже занадто далеко. А втім, вони з свого боку теж не пасли задніх і, спрямовані дотепним здогадом поштмейстера, забралися, мабуть, чи не далі. З числа багатьох у своєму роді кмітливих припущень, нарешті було одне дивно навіть і сказати: що чи не є Чичиков переодягнений Наполеон, що англієць здавна заздрить, що Росія, мовляв, така велика й простора, що навіть кілька разів виходили й карикатури, де росіянин змальований під час розмови з англійцем. Англієць стоїть і ззаду держить на мотузці собаку, і під собакою розуміється Наполеон! Дивись, мовляв, каже, коли що не так, так я на тебе зараз спущу цю собаку! І ось тепер вони, може, й випустили його з острова Єлени[94]94
  …випустили його з острова Єлени… – Наполеон, після відречення в 1815 р. від престолу, був засланий на о. Святої Єлени в Атлантичному океані, де і провів у полоні англійців останні роки життя (помер у 1821 p.).


[Закрыть]
, і ось він тепер і пробирається в Росію нібито Чичиков, а насправді зовсім не Чичиков.

Звісно, повірити цьому чиновники не повірили, а втім, задумалися і, розглядаючи цю справу кожен сам собі, визнали, що обличчя Чичикова, коли він повернеться і стане боком, дуже скидається на портрет Наполеона. Поліцеймейстер, що служив у кампанію дванадцятого року й особисто бачив Наполеона, не міг теж не признатись, що на зріст він аж ніяк не буде вищий за Чичикова і що будовою своєї постаті Наполеон теж, не можна сказати щоб занадто товстий, одначе ж і не так щоб тонкий. Може, деякі читачі назвуть усе це неймовірним, автор теж на догоду їм ладен би назвати все це неймовірним; але як на лихо усе відбулося саме так, як оповідається, і тим ще дивніше, що місто було не в глушині, а, навпаки, недалеко від обох столиць. А втім, треба пам'ятати, що все це відбувалося незабаром після славетного вигнання французів. В той час усі наші поміщики, чиновники, купці, прикажчики і всякий письменний і навіть неписьменний народ стали, принаймні, на цілих вісім років запеклими політиками. «Московские Ведомости» і «Сын Отечества» зачитувались немилосердно і доходили до останнього читця клаптиками, непридатними ні до якого вжитку. Замість запитань: «почім, батечку, продали мірку вівса? як скористувалися вчорашньою порошею?» говорили: «а що пишуть у газетах, чи не випустили знову Наполеона з острова?» Купці цього дуже побоювались, бо цілком вірили провіщанням одного пророка, який уже три роки сидів в острозі; пророк прийшов невідомо звідки в личаках і некритому кожусі, що страшенно тхнув тухлою рибою, і провістив, що Наполеон є антихрист і держиться на кам'яному ланцюгу за шістьма мурами й сімома морями, але згодом розірве ланцюг і заволодіє всім світом. Пророк за провіщення попав, як годиться, в острог, але все ж діло своє зробив і скаламутив зовсім купців. Довго ще під час навіть найприбутковіших угод, купці, виряджаючись до трактиру запивати їх чаєм, гомоніли про антихриста. Багато хто з чиновників і благородного дворянства теж мимоволі задумувались над цим і заражені містицизмом, що був тоді, як відомо, у великій моді, бачили в кожній літері, з яких було складене слово Наполеон, якесь особливе значення; багато хто навіть відкрив у ньому апокаліптичні цифри[95]95
  Апокаліптичні цифри – містичне число 666, яким в Апокаліпсисі, одній із книг Нового Заповіту, позначалося ім'я Антихриста.


[Закрыть]
. Отже, нічого немає дивного, що чиновники мимоволі задумались на цьому пункті: проте скоро й похопились, помітивши, що уява їх вже занадто прудка і що все це не те. Думали, думали, говорили, говорили і нарешті вирішили, що не погано б ще розпитати гарненько Ноздрьова. Тому що він перший виніс історію про мертві душі і був, як то кажуть, у якихось тісних стосунках з Чичиковим, отже, без сумніву, знає дещо з обставин його життя, то ще спробувати, що скаже Ноздрьов.

Чудні люди, ці пани чиновники, а за ними й усі інші звання: адже дуже добре знали, що Ноздрьов брехун, що йому не можна вірити в жодному слові, ні в найменшій дрібниці, а тимчасом удалися саме до нього. Ану спробуй, порозумійся з людиною! не вірить у Бога, а вірить, що коли засвербить перенісся, то неодмінно помре; пропустить мимо утвір поета, ясний, як день, увесь перейнятий співзвуччям і високою мудрістю простоти, а накинеться саме на те, де якийсь молодець наплутає, наплете, поламає, виверне природу, і йому воно сподобається, і він почне кричати: ось воно, ось справжнє знання таємниць серця! все життя ні за що має лікарів, а кінчиться тим, що звернеться нарешті до баби, яка лікує зашіптуванням і запльовуванням, або ще краще вигадає сам якийсь декохт з не знати якої погані, яка Бог знає чому уявиться йому саме засобом проти його хвороби. Звісно, можна почасти вибачити панів чиновників справді скрутним їх становищем. Потопаючий, кажуть, хапається й за маленьку тріску, і в нього немає в цей час розсудку подумати, що на трісці може хіба що проїхатись верхи муха, а в ньому ваги мало не чотири пуди, якщо навіть не цілих п'ять; але не спадає йому в той час ця думка в голову, і він хапається за тріску. Так і панове наші вхопились нарешті і за Ноздрьова. Поліцеймейстер в ту ж хвилину написав до нього записочку завітати увечері, і квартальний у ботфортах, з привабливим рум'янцем на щоках, побіг у ту ж хвилину, придержуючи шпагу, вистрибом на квартиру Ноздрьова. Ноздрьов був заклопотаний важливою справою; цілих чотири дні вже не виходив він з кімнати, не впускав нікого і одержував обід у віконце, – словом, навіть схуд і позеленів. Справа вимагала великої уважності: вона полягала в добиранні з кількох десятків дюжин карт однієї талії, але найбільш меткої, на яку можна було б покластися, як на найвірнішого друга. Роботи залишалося ще принаймні на два тижні; протягом усього цього часу Порфирій повинен був чистити меделянському щеняті пуп особливою щіткою і мити його тричі на день у милі. Ноздрьов був дуже розгніваний за те, що потривожили його самотність; передусім він послав квартального к чорту, та коли прочитав у записці городничого, що може трапитися пожива, тому що на вечірку чекають якогось новака, злагіднів у ту ж хвилину, замкнув кімнату нашвидкуруч ключем, одягся як попало і подався до них. Зізнання, свідчення і припущення Ноздрьова становили таку різку протилежність міркуванням панів чиновників, що й останні їхні здогади були збиті з пантелику. Це була дійсно людина, для якої не існувало сумнівів зовсім; і скільки в них помітно було хиткості й боязкості в припущеннях, стільки в нього твердості і впевненості. Він відповів на всі пункти, навіть не запнувшись, зая'вив, що Чичиков накупив мертвих душ на кілька тисяч, і що він сам продав йому, тому що не бачить причини, чому не продати; на запитання, чи не шпіон він і чи не намагається щось розвідати, Ноздрьов відповів, що шпіон, що ще в школі, де він разом з ним учився, його називали фіскалом, і що за це товариші, в тому числі й він трохи його потовкли, так що треба було потім приставити до самих тільки висків 240 п'явок, тобто він хотів було сказати 40, але 200 сказалось якось само собою. На запитання, чи не вироблювач від фальшивих паперів, він відповів, що вироблювач, і при цій нагоді розповів анекдот про незвичайну спритність Чичикова, як, дізнавшись, що в його домі було на два мільйони фальшивих асигнацій, опечатали дім його й поставили варту, на кожні двері по два солдати, і як Чичиков перемінив їх усі за одну ніч, так що на другий день, коли зняли печаті, побачили, що всі були асигнації справжні. На запитання, чи дійсно Чичиков мав намір викрасти губернаторську дочку, і чи правда, що він сам узявся допомагати й брати участь у цій справі, Ноздрьов відповів, що допомагав і що коли б не він, то не вийшло б нічого, тут він і схаменувся був, бачачи, що збрехав зовсім даремне і міг таким чином накликати на себе біду, але язика ніяк уже не міг стримати. Зрештою, і важко було, бо t виявились самі собою такі цікаві подробиці, від яких ніяк не можна було відмовитись: навіть названо було на ім'я село, де містилася та парафіяльна церква, в якій вирішено було вінчатись, а саме село Трухмачівка, піп – отець Сидір, за вінчання – 75 карбованців, та й то не згодився б, якби він не налякав його, пообіцявши донести на нього, що перевінчав лабазника Михайла з кумою, що він відступив навіть свою коляску й заготував на всіх станціях коней для переміни. Подробиці дійшли до того, що вже починав називати на ім'я ямщиків. Спробували були заїкнутися про Наполеона, та самі були не раді, що спробували, бо Ноздрьов почав плести таку нісенітницю, яка не тільки не мала ніякої подоби правди, але навіть просто ні до чого не мала подоби, так що чиновники, зітхнувши, всі відійшли геть; один тільки поліцеймейстер довго ще слухав, думаючи, чи не буде принаймні чого-небудь далі, але нарешті й рукою махнув, сказавши: «чорт знає, що таке!» І всі погодились на тому, що як з биком не битись, а все молока від нього не добитись. І залишилися чиновники ще в гіршому становищі, ніж були раніше, і закінчилася справа тим, що ніяк не могли дізнатись, що таке був Чичиков. І виявилось ясно, якого роду створіння людина: мудра, розумна і тямуща вона буває у всьому, що стосується інших, а не себе: яких обачних, твердих порад надає вона в скрутних випадках життя! Яка кмітлива голова! кричить юрба: який непохитний характер! А хай налетить на цю кмітливу голову якась біда, і хай їй самій доведеться потрапити в скрутні випадки життя, де й подівся характер, весь розгубився непохитний муж, і вийшов з нього жалюгідний боягузик, нікчемна, квола дитина, або просто фетюк, як називає Ноздрьов.

Усі ці балачки, думки й чутки невідомо з якої причини найбільше вплинули на бідолашного прокурора. Вони вплинули на нього до такої міри, що він, прийшовши додому, почав думати, думати і раптом, як то кажуть, з доброго дива помер. Чи паралічем його, чи чим іншим прибило, тільки він як сидів, так і повалився з стільця навзнак. Скрикнули, як ведеться, сплеснувши руками: «ах, Боже мій!», послали по лікаря, щоб пустити кров, але побачили, що прокурор був уже саме бездушне тіло. Тоді тільки з уболіванням дізналися, що в покійника була справді душа, хоч він по скромності своїй ніколи її не показував. А тимчасом поява смерті так само була страшна в малій, як страшна вона й у великій людині: той, хто ще так недавно ходив, рухався, грав у віст, підписував різні папери й бував так часто між чиновниками з своїми, густими бровами й кліпаючим оком, тепер лежав на столі, ліве око вже не кліпало зовсім, але брова одна все ще була підведена з якимсь запитальним виразом. Про що покійник запитував, чого він помер, чи чого жив, про це один Бог відає.

Та це ж, одначе, недоладно! це незгідно ні з чим! це неможливо, щоб чиновники так могли самі себе налякати; вигадати таку дурницю, так відійти від істини, коли навіть дитині видно, в чому річ! Так, скажуть багато читачів і докорятимуть авторові за недоладності, або назвуть бідних чиновників дурнями, бо щедра людина на слово «дурень» і ладна прислужитися ним двадцять разів на день своєму ближньому. Досить з десятьох сторін мати одну дурну, щоб бути визнаному за дурня, незважаючи на дев'ять інших гарних. Читачам легко судити, дивлячись зі свого спокійного кутка й верхівки, звідки відкритий увесь обрій на все, що діється внизу, де людині видно тільки близьку річ. І в світовому літопису людства багато є цілих століть, що їх, здавалося, викреслив і знищив би, як непотрібні. Багато сталося у світі помилок, яких, здавалося, тепер не зробила б і дитина. Які викривлені, глухі, вузькі, непрохідні, що ведуть далеко вбік, дороги обирало людство, прагнучи досягти вічної істини, тоді як перед ним увесь був відкритий прямий шлях, подібний до шляху, що веде в пишну храмину, призначену цареві на палац. За всі інші шляхи ширший і розкішніший він, осяяний сонцем і освітлений цілу ніч вогнями; але мимо нього в глухій темряві текли люди. І скільки разів, уже наведені посланим з неба розумом, вони й тут уміли відсахнутись і збочити, уміли серед білого дня потрапити знову в непрохідну глушину, уміли напустити знову сліпого туману один одному в вічі і, тягнучись за болотяними вогнями, уміли-таки дістатися до прірви, щоб потім з жахом спитати одне одного, де вихід, де дорога? Бачить тепер усе ясно теперішнє покоління, дивується з помилок, сміється, з нерозуму своїх предків, не бачачи, що небесним огнем покреслено цей літопис, що кричить у ньому кожна літера, що звідусюди спрямований пронизливий перст на нього ж, на нього, на сучасне покоління, але сміється сучасне покоління і само впевнено, гордо починає ряд нових помилок, з яких також потім посміються нащадки.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю