Текст книги "Мертві душі"

Автор книги: Николай Гоголь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

«Пане! нічого не хочете закусити?» сказала в цей час, підходячи до нього, стара.

«Нічого. Ех, брат, як погуляли! А втім, дай чарку горілки. Яка в тебе є?»

«Ганусівка»[44]44
  Ганусівка – настоянка на анісі.


[Закрыть], відповіла стара.

«Ну, давай ганусівки», сказав Ноздрьов.

«Давай вже й мені чарку!» сказав білявий.

«В театрі одна актриса так каналія співала, як канарейка! Кувшинников, який сидів біля мене, «от», каже, «брат, поласувати б полуничкою!» Самих балаганів, я думаю було п'ятдесят. Фенарді[45]45
  Фенарді – відомий свого часу акробат і фокусник.


[Закрыть] чотири години крутився вітряком». Тут він узяв чарку з рук старої, яка йому за те низько вклонилась. «А, давай його сюди!» закричав він, побачивши Порфирія, що ввійшов зі щеням. Порфирій був одягнений так само, як і пан, в якомусь архалуку, підбитому ватою, але трохи більше заяложеному.

«Давай його, клади сюди на підлогу!»

Порфирій поклав щеня на підлогу, яке, витягшись на всі чотири лапи, нюхало землю.

«От щеня!» сказав Ноздрьов, узявши його за спинку й піднявши рукою. Щеня досить жалісно заскавуліло.

«Але ж ти не зробив того, що я тобі казав», промовив Ноздрьов, повернувшись до Порфирія і розглядаючи пильно черево щеняти: «і не подумав вичесати його?»

«Ні, я його вичісував».

«А чому ж блохи?»

«Не можу знати. Могли як-небудь з брички поналазити».

«Брешеш, брешеш, і на думці не мав чесати, я думаю, дурню, ще й своїх напустив. А глянь, Чичиков, глянь, які вуха, на лишень помацай рукою».

«Та навіщо, я й так бачу: доброї породи!» відповів Чичиков.

«Ні, ти візьми-таки, помацай вуха!»

Чичиков, щоб догодите йому, помацав вуха, промовивши: «еге, гарний буде собака».

«А ніс, чуєш, який холодний? ось візьми рукою». Не бажаючи образити його, Чичиков узяв і за ніс, сказавши: «гарний нюх».

«Справжній мордаш», продовжував Ноздрьов: «я, признатись, давно гострив зуби на мордаща. На, Порфирію, віднеси його!»

Порфирій, узявши щеня під черево, поніс його в бричку.

«Слухай, Чичиков, ти мусиш неодмінно тепер їхати до мене: п'ять верст усього, духом домчимо, а там уже можеш і до Собакевяча».

«А що ж», подумав собі Чичиков: «заїду я справді до Ноздрьова. Чим же він гірший за інших, така сама людина, та ще й програвся. Проворний він, як видно, на все, значить, у нього дурно можна щось випросити». «Гаразд, поїдемо», сказав він: «тільки цур не затримувати, мені час дорогий».

«Ну, голубе, оце діло! Оце добре, стривай-бо, я тебе поцілую за це». Тут Ноздрьов і Чичиков поцілувались. «І славно: утрьох і покотимо!»

«Ні, ти вже, будь ласка, мене відпусти», казав білявий: «мені треба додому».

«Пусте, пусте, брат, не пущу».

«Справді, жінка буде сердитись, тепер же ти можеш пересісти ось на їхню бричку».

«Ні, ні, ні! І не думай!»

Білявий був один із тих людей, в характері яких на перший погляд є якась упертість. Ще не встигнеш розкрити рота, як вони вже ладні сперечатись і, здається, ніколи не погодяться на те, що явно протилежне їх характеру думок, що ніколи не назвуть дурного розумним і що особливо не згодяться танцювати під чужу дудку; а кінчиться завжди тим, що в характері їх виявиться м'якість, що вони згодяться саме на те, що відкидали, дурне назвуть розумним і підуть потім витанцьовувати якнайкраще під чужу дудку, словом, почнуть гладенько, а кінчать гидкенько.

«Дурниця!» сказав Ноздрьов у відповідь на якесь заперечення білявого, надів йому на голову картуз, і – білявий пішов слідом за ними.

«За горілочку, пане, не заплатили…» сказала стара.

«А, добре, добре, матінко. Слухай, зятьок! заплати будь ласка. В мене немає ні копійки в кишені».

«Скільки тобі?» сказав зятьок.

«Та що, батечку, всього двогривенюс[46]46
  Двогривеник – двогривеник сріблом дорівнює 80 копійок асигнаціями.


[Закрыть]», відповіла стара. «Бреши, бреши. Дай їй полтину[47]47
  Полтина – п'ятдесят копійок асигнаціями.


[Закрыть], вистачить з неї».

«Малувато, пане», сказала стара, проте взяла гроші з подякою і ще побігла мерщій відчиняти їм двері Вона не зазнала збитків, бо заправила вчетверо проти того, що коштувала горілка.

Приїжджі посідали. Бричка Чичикова їхала поруч з бричкою, де сиділи Ноздрьов та його зять, і тому вони всі троє могли вільно між собою розмовляти усю дорогу. За ними їхала, раз у раз відстаючи, невелика колясчина Ноздрьова, запряжена охлялими обивательськими кіньми. У ній сидів Порфирій зі щеням.

Тому що розмова, яку подорожні вели між собою, була не дуже цікава для читача, то зробимо краще, коли скажемо що-небудь про самого Ноздрьова, якому, може, доведеться відіграти не зовсім останню роль у нашій поемі.

Особа Ноздрьова, певно, вже трохи знайома читачеві. Таких людей доводилося всякому зустрічати чимало. їх звуть спритними хлопцями, вважають ще в дитинстві й у школі за гарних товаришів, і при всьому тому часто боляче лупцюють. В їх обличчях завжди видно щось відкрите, пряме, завзяте. Вони скоро знайомляться, і не зоглядишся, як уже говорять тобі: «ти». Дружбу заведуть, здається, навіки; але майже завжди так трапляється, що той, хто подружиться, поб'ється з ними того ж вечора на товариській гулянці. Вони завжди балакуни, гультяї, сміливці, народ примітний. Ноздрьов у тридцять п'ять років був достоту такий, яким був у вісімнадцять і двадцять: охочий погуляти. Одруження його аж ніяк не змінило, тим більше, що жінка незабаром пішла на той світ, покинувши двох діток, які зовсім йому були не потрібні. Дітей, однак, доглядала гарненька нянька. Дома він більше, ніж день, не міг всидіти. Чутливий ніс його чув за кілька десятків верст, де був ярмарок з усякими з'їздами та балами; він уже, як оком змигнути, був там, сперечався й заводив колотнечу за зеленим столом, бо мав, подібно до всіх таких, пристрасть до карт. У карти, як ми вже бачили з першої глави, грав він не зовсім безгрішно й чисто, знаючи багато різних пересмикувань і інших тонкощів, і тому гра вельми часто кінчалася іншою грою: або лупцювали його чобітьми, або ж учиняли пересмикування його густим і дуже гарним бакенбардам, так що повертався додому він іноді з однією тільки бакенбардою, та й то досить рідкою. Але його здорові й повні щоки були добре створені і містили в собі стільки вирощувальної сили, що бакенбарди скоро виростали знову, ще навіть кращі, ніж були. І що найдавніше, що може тільки на Рyci трапитись, він через якийсь час уже зустрічався знову з тими приятелями, що його товкли, і зустрічався наче й не було нічого, і він, як то кажуть, нічого і вони нічого.

Ноздрьов був у деякому відношенні історична людина. Ні на одному зібранні, де він був, не обходилось без історії. Яка-небудь історія неодмінно траплялася: або виведуть його піц руки з зали жандарми, або змушені бувають виштовхати свої ж приятелі. Коли Ж цього, не станеться, то все-таки щось та буде таке, чого з іншими ніяк не буде: або надудлиться в буфеті так, що тільки сміється, або забрешеться якнайгірше, так що, нарешті, самому зробиться совісно. І набреше зовсім без ніякої потреби: візьме й розкаже, що в Нього був кінь якої-небудь голубої або рожевої масті і тому подібні нісенітниці, так, що слухачі, нарешті, всі відходять, промовивши: «ну, брат, ти, здається, вже почав таке верзти, що й купи не тримається». Є люди, що мають пристрасть напаскудити ближньому, іноді зовсім без ніякої причини. Інший, наприклад, навіть чоловік в чинах, з благородною зовнішністю, із зіркою на грудях, потискуватиме вам руку, розговориться з вами про предмети глибокі, що спонукують до роздумів, а потім, дивись, тут-таки перед вашими очима і напаскудить вам. І напаскудить так, як простий колезький реєстратор, а зовсім не так, як людина із зіркою на грудях, яка розмовляє про предмети високі, що спонукують до роздумів, так що стоїш тільки та дивуєшся, знизуючи плечима, та й годі. Таку саму дивну пристрасть мав і Ноздрьов. Чим хто ближче з ним сходився, тому він найшвидше насолював: розпускав небувальщину, що вже дурнішої трудно вигадати, розладжував весілля, торговельну угоду і зовсім не вважав себе за вашого ворога; навпаки, коли випадок приводив його знову зустрітися з вами, він поводився знов подружньому і навіть казав: «Але ж ти, мерзотнику отакий, ніколи не заїдеш до мене». Ноздрьов у багатьох відношеннях був різносторонньою людиною, тобто людиною на всі руки. За одну хвилину він пропонував вам їхати куди завгодно, хоч на край світу, вступити у будь-яке починання, міняти все, що тільки є, на все, що хочете. Рушниця, собака, кінь – усе було предметом міньби, але зовсім не з тим, щоб виграти, це походило просто від якоїсь невгамовної спритності й жвавості характеру. Коли йому на ярмарку щастило натрапити на простака і обіграти його, він накуповував безліч усього, що перше наверталось йому на очі в крамницях: хомутів, курильних смолок[48]48
  Курильні смолки – свічки з вугільного порошку і ароматичних смол, використовувались для обкурювання.


[Закрыть], ситцю, свічок, хусток для няньки, жеребця, ізюму, срібний умивальник, голландського полотна, крупчатки, тютюну, пістолетів, оселедців, картин, точильний інструмент, горшків, чобіт, фаянсового посуду скільки вистачало грошей. А втім, рідко траплялось, щоб все це він довозив додому; майже того самого дня спускалось воно все іншому щасливому картяреві, іноді навіть з додачею власної люльки з кисетом і мундштуком, а іншим разом і всієї четверні з усім: з коляскою й кучером, так що сам господар вирушав у коротенькому сюртучку або архалуку шукати якого-небудь приятеля, щоб покористуватись його екіпажем. Ось який був Ноздрьов! Може, назвуть його характером утертим, почнуть говорити, що тепер немає вже Ноздрьова. Гай-гай! несправедливі будуть ті, хто почне говорити так. Ноздрьов довго ще не переведеться на світі. Він усюди між нами і, може, тільки ходить в іншому каптані; та легковажно-непроникливі люди, і людина в іншому каптані здається їм іншою людиною.

Тимчасом три екіпажі підкотили вже до ґанку будинку Ноздрьова. В будинку не було ніякого готування до їх прийняття. Посеред їдальні стояли дерев'яні козли, і два мужики, стоячи на них, мазали стіни, заводячи якусь нескінченну пісню; підлога вся була обляпана білилом. Ноздрьов звелів у ту ж мить мужиків і козли геть, і вибіг у другу кімнату віддавати наказ. Гості чули, як він замовляв кухареві обід; обміркувавши це, Чичиков, який починав уже трохи почувати апетит, побачив, що раніше п'ятої години вони не сядуть за стіл. Ноздрьов, повернувшись, повів гостей оглядати все, що тільки було в нього в селі: і за дві години з чимось показав геть чисто все, так що вже нічого більше не залишилось показувати. Перш за все пішли вони оглядати конюшню, де бачили двох кобил, одну сіру в яблуках, другу булану, потім гнідого жеребця, з вигляду й непоказного, але за якого Ноздрьов божився, що заплатив десять тисяч.

«Десять тисяч ти за нього не дав», зауважив зять. «Він і однієї не вартий».

«Їй-Богу, дав десять тисяч», сказав Ноздрьов.

«Ти собі можеш божитись, скільки хочеш», відповів зять.

«Ну, хочеш, поб'ємось об заклад!» сказав Ноздрьов.

Об заклад зять не захотів битись.

Потім Ноздрьов показав порожні стійла, де були раніше теж добрі коні. У цій самій конюшні бачили цапа, якого, за старим повір'ям, вважали за необхідне держати при конях, який, як здавалось, був з ними в злагоді, гуляв під їхніми черевами, як у себе вдома. Потім Ноздрьов повів їх дивитись на вовченя, що було на припоні. «От вовченя!» сказав він: «я його навмисне годую сирим м'ясом. Мені хочеться, щоб воно було справжнім звіром!» Пішли оглядати ставок, де, за словами Ноздрьова, водилась риба така завбільшки, що два чоловіки насилу витягали штуку, що однак родич не проминав взяти під сумнів. «Я тобі, Чичиков», сказав Ноздрьов: «покажу чудову пару собак: міць чорних м'язів просто дивує, щиток[49]49
  Щиток – гостра собача морда.


[Закрыть] – голка!» і повів їх до збудованого дуже красиво маленького будиночка, оточеного великим, загородженим з усіх боків двором. Вступивши в двір, побачили там усяких собак, і густопсових, і чистопсових, усіх можливих кольорів і мастей: муругих, чорних з підпалинами, полово-рябих, муруго-рябих, червоно-рябих, чорновухих, – сіровухих[50]50
  Густопсові – собаки з довгою шерстю; чисто-псові – гладкі, з шерстю, довгою на хвості і на лапах; муругі – червоно-чорні; полово-рябі – з жовтою плямою на білому тлі; муруго-рябі – з чорними плямами на жовтому тлі (із записника Гоголя).


[Закрыть]… Були тут усі клички, всі наказові форми: стріляй, перелай, пурхай, пожар, скосир, чортихай, допікай, припікай, северга[51]51
  Скосир – забіяка; чортихай – від слова «чортихатися»; северга – нетерплячий, той, що поспішає.


[Закрыть], ластівка, нагорода, опікунка. Ноздрьов був серед них достоту, як батько серед родини, всі вони, зразу пустивши вгору хвости, називані в собачіїв правилами, полетіли прямо назустріч гостям і почали з ними вітатися. Штук з десять з них поклали свої лапи Ноздрьову на плечі. Передай засвідчив таку саму дружбу Чичикову і, підвівшись на задні ноги, лизнув його язиком у самі губи, так що Чичиков тут-таки сплюнув. Оглянули собак, що дивували міццю чорних мязів – гарні були собаки. Потім пішли оглядати кримську суку, яка була вже сліпа і, за словами Ноздрьова, незабаром мала здохнути, але років зо два тому була дуже гарна сука; оглянули й суку – сука, й справді, була сліпа. Потім пішли оглядати водяний млин, де бракувало порплиці, в яку встановлюється верхній камінь, що швидко обертається на веретені, пурхає, за чудовим висловом російського мужика. «А ось тут скоро буде й кузня!» сказав Ноздрьов. Трохи пройшовши, вони побачили, справді, кузню, оглянули й кузню.

«На цьому ось полі», сказав Ноздрьов, показуючи пальцем на поле: «русаків така гибель, що землі не видно. Я сам своїми руками піймав одного за задні ноги».

«Ну, русака ти не піймаєш рукою!» зауважив зять.

«А отже піймав, умисне піймав!» відповів Ноздрьов. «Тепер я поведу тебе подивитись», продовжував він, звертаючись до Чичикова: «межу, де кінчається моя земля».

Ноздрьов повів своїх гостей полем, що в багатьох місцях було з самих купинок. Гості мусили пробиратись між перелогами й ріллею. Чичиков починав відчувати втому. В багатьох місцях ноги їх видавлювали під собою воду, до такої міри місце було низьке. Спочатку вони стереглися й переступали обережно, але потім, побачивши, що все це ні до чого не веде, брели прямо, не розбираючи, де більша, а де менша грязь. Пройшовши чималенько, побачили справді межу, що була з дерев'яного стовпчика та вузенького рову.

«Ось межа!» сказав Ноздрьов: «усе, що бачиш по цей бік, усе це моє, і навіть по той бік, увесь цей ліс, що ген синіє, і все, що за лісом, усе моє».

«Та коли ж цей ліс став твоїм?» спитав зять. «Хіба ти недавно купив його? Адже він не був твій».

«Так, я купив його недавно», відповів Ноздрьов.

«Коли ж ти встиг його так скоро купити?»

«Аякже, я ще позавчора купив, і дорого, чорт забери, дав».

«Та ти ж був у той час на ярмарку».

«Ех ти, Софрон! Хіба не можна бути водночас на ярмарку і купити землю? Ну, я був на ярмарку, а прикажчик мій тут без мене й купив».

«Ну, хіба що прикажчик!» сказав зять, але й це взяв під сумнів і похитав головою. Гості вернулись тією самою гидкою дорогою додому. Ноздрьов повів їх у свій кабінет, в якому, проте, не було помітно слідів того, що буває в кабінетах, тобто книг або паперів; висіли тільки шаблі та дві рушниці, одна на триста, а друга на вісімсот карбованців. Зять, оглянувши, похитав тільки головою. Потім були показані турецькі кинджали, на одному з яких, помилково, було вирізьблено: Майстер Савелій Сибіряков. Слідом за тим показано гостям шарманку. Ноздрьов тут же прокрутив перед ними дещо. Шарманка грала не без приємності, але всередині її, здається, щось сталося: бо мазурка кінчалась піснею: «Мальбруг у похід рушив»[52]52
  «Мальбруг в похід рушив» – старовинна французька пісня. Мальбруг – герцог Мальборо (Marlborough, 1650–1722), англійський полководець.


[Закрыть]; а «Мальбруг у похід рушив» несподівано завершувався якимсь давно знайомим вальсом. Уже Ноздрьов давно перестав крутити, але в шарманці була одна дудка, дуже жвава, що ніяк не хотіла вгамуватись, і довго ще потім свистіла вона сама. Потім були показані люльки дерев'яні, глиняні, пінкові, обкурені й необкурені, обтягнуті замшею і необтягнуті, чубук з янтарним

мундштуком, недавно виграний, і кисет, вишитий якоюсь графинею, що десь на поштовій станції закохалася в нього по вуха, у якої ручки, за словами його, були найсубтильніший сюперфлю[53]53
  ручки… були найсубтильніший сюперфлю… – найсубтильніший – можливо, утворений від субтильний (ніжний, тендітний; франц. subtil). Сюперфлю (франц. superflu) – щось зайве.


[Закрыть], – слово, яке, мабуть, означало в нього найвищу точку довершеності. Закусивши баликом, вони сіли за стіл близько п'ятої години. Обід; як видно, не був у Ноздрьова головним у житті; страви не відігравали великої ролі: дещо й пригоріло, дещо й зовсім не зварилось. Видно, що кухар керувався більше якимсь натхненням і клав перше, що потрапляло під руку: стояв коло нього перець– він сипав перець, капуста попалась – пхав капусту, жбухав молоко, шинку, горох – словом, качай-валяй, аби гаряче, а смак якийсь, певно, вийде. Зате Ноздрьов наполіг на вина: ще не подавали супу, він уже налив гостям по великій склянці портвейну і по другій госотерну, бо в губернських і повітових містах не буває простого сотерну. Потім Ноздрьов звелів принести пляшку мадери, кращої за яку не пив сам фельдмаршал. Мадера, справді, аж горіла в роті, бо купці, знаючи вже смак поміщиків, що любили добру мадеру, заправляли її нещадно ромом, а іноді вливали туди й царської горілки в надії, що все стерплять руські шлунки. Потім Ноздрьов звелів принести ще якусь особливу пляшку, яка, за словами його, була й бургоньйон і шампаньйон разом. Він наливав дуже старанно в обидві склянки – і направо, і наліво, і зятеві, і Чичикову; Чичиков помітив проте якось мимохідь, що самому собі він небагато доливав. Це змусило його бути обережним, і як тільки Ноздрьов як-небудь забалакувався, або наливав зятеві, він перекидав у ту ж мить свою склянку в тарілку. В недовгому часі була принесена на стіл горобинівка, яка мала, за словами Ноздрьова, справжній смак вершків, але в якій, на здивування, чути було сивуху в усій її силі. Потім пили якийсь бальзам, що мав таке ім'я, яке навіть важко було пригадати, та й сам господар удруге назвав його вже іншим ім'ям. Обід давно вже кінчився, і вина були перепробувані, але гості все ще сиділи за столом. Чичиков ніяк не хотів заговорити з Ноздрьовим при зятеві про головний предмет. Все-таки зять був людина стороння, а предмет вимагав усамітненої і дружньої розмови. А втім, зять навряд чи міг бути людиною небезпечною, бо набрався, здається, вдосталь, і, сидячи на стільці, щохвилини клював носом. Помітивши й сам, що перебуває не в надійному стані, він почав, нарешті, відпрошуватись додому, але таким лінивим і млявим голосом, немовби, за російським висловом, натягав кліщами на коня хомут. «І ні-ні, не пушу!» сказав Ноздрьов. «Ні, не роби мені кривди, друже мій, справді, поїду», сказав зять: «ти мене дуже скривдиш».

«Пусте, пусте! ми влаштуємо цю ж хвилину банчок». «Ні, влаштовуй, брат, сам, а я не можу, жінка буде у великій претензії, справді, я мушу їй розказати про ярмарок. Треба, брат, справді, треба їй зробити приємність. Ні, ти не держи мене!»

«Ну її, жінку, к…! велике справді діло робитимете вкупі!» «Ні, брат! вона така поштива й вірна! Послуги робить такі… віриш, у мене сльози на очах. Ні, ти не держи мене; як чесна людина, поїду. Я тебе в цьому запевняю по чистій совісті».

«Хай собі ще, яка з нього користь!» сказав тихо Чичиков Ноздрьову.

«А й справді!» сказав Ноздрьов: «смерть не люблю таких тюхтіїв!» і додав уголос: «ну, чорт з тобою, їдь собі бабитися з жінкою, фетюк[54]54
  Фетюк – слово, образливе для чоловіка, походить від фіти, літери, яку вважають непристойною (примітка М. Гоголя).


[Закрыть]».

«Ні, брат, ти не лай мене фетюком», відповів зять: «я їй життям зобов'язаний. Така, справді, добра, мила, таку ласку виявляє… аж сльоза навертається, спитає, що бачив на ярмарку, треба все розказати, така, справді, мила».

«Ну, їдь собі, бреши їй дурниці! Ось картуз твій».

«Ні, брат, тобі зовсім не слід так про неї казати; цим ти, можна сказати, самого мене ображаєш, вона така мила».

«Ну, то й забирайся до неї швидше!»

«Так, брат, поїду, вибач, що не можу залишитись. Душею радий би був, але не можу». Зять ще довго повторяв свої вибачення, не помічаючи, що сам уже давно сидів у бричці, давно виїхав за ворота, і перед ним давно були тільки порожні поля. Треба думати, що жінка небагато чула подробиць про ярмарок.

«Така погань!» казав Ноздрьов, стоячи перед вікном і дивлячись, як виїжджав екіпаж. «Он як поплентався коник припряжний непоганий, я давно хотів підчепити його. Та вже такий… з ним не можна ніяк зійтися. Фетюк, просто фетюк!»

Після цього ввійшли вони в кімнату. Порфирій подав свічки, і Чичиков помітив у руках господаря колоду карт, що невідомо звідки взялася.

«А що, брат», казав Ноздрьов, притиснувши боки колоди пальцями й трохи погнувши її, так що тріснув і відскочив папірець. «Ну, для проводження часу, держу триста карбованців банку!»

Але Чичиков прикинувся наче й не чув, про що мова, і сказав, немов раптом пригадавши: «А! щоб не забути: у мене до тебе прохання».

«Яке?»

«Дай раніше слово, що виконаєш».

«Та яке прохання?»

«Ну, та вже дай слово!»

«Будь ласка».

«Слово честі?»

«Слово честі».

«Ось яке прохання: у тебе є, певне, багато померлих селян, які ще не викреслені з ревізії?»

«Ну, є; а що?»

«Переведи їх на мене, на моє ім'я».

«А нащо тобі?»

«Ну, та мені треба».

«Та нащо?»

«Ну, та вже треба… це вже моє діло, словом, треба».

«Ну, вже, певно, щось затіяв. Признайся, що?»

«Та що ж затіяв? з такої дурниці й затіяти нічого не можна».

«Та навіщо ж вони тобі?»

«Ох, який цікавий! йому всяку погань хотілося б помацати рукою, та ще й понюхати!»

«Та чому ж ти не хочеш сказати?»

«А що ж тобі за користь знати? ну, просто так спала фантазія».

«Так от же: доти, доки не скажеш, не зроблю!»

«Ну, от бачиш, от уже й нечесно з твого боку: слово дав, та й задкуєш».

«Ну, як ти собі хочеш, а не зроблю, поки не скажеш, нащо».

«Що б таке сказати йому?» подумав Чичиков і після хвилинного роздуму заявив, що мертві душі потрібні йому, щоб набути ваги в суспільстві, що він маєтків великих не має, так до того часу хоч би які-небудь душі».

«Брешеш, брешеш!» сказав Ноздрьов, не давши докінчити: «брешеш, брат!»

Чичиков і сам помітив, що вигадав не дуже влучно, і привід досить слабкий. «Ну, то я ж тобі скажу пряміше», сказав він, поправившись: «тільки, будь ласка, не проговорись нікому. Я надумав женитись; але треба тобі знати, що батько й мати нареченої преамбіційні люди. Така, далебі, комісія: не радий, що зв'язався: хочуть неодмінно, щоб у жениха було ніяк не менше трьохсот душ, а тому, що в мене цілих майже півтораста душ не вистачає…»

«Ну, брешеш! брешеш!» закричав знову Ноздрьов.

«Ну, от уже тут», сказав Чичиков: «і ось настільки не збрехав», і показав великим пальцем на своєму мізинці манісіньку частинку.

«Єзуїт, єзуїт. Голову ставлю, що брешеш!»

«Одначе, це ж образа! що ж я таке справді! чому я неодмінно брешу?»

«Ну, та я ж знаю тебе: ти ж великий шахрай, дозволь мені це сказати тобі по дружбі! Якби я був твоїм начальником, я б тебе повісив на першому дереві».

Чичикова образило таке зауваження. Всякий-бо вислів, хоч трохи грубий або такий, що ображав добропристойність, був йому неприємний. Він навіть не любив допускати з собою ні в якому разі фамільярного поводження, хіба що тільки особа була надто високого звання. І тому тепер він зовсім образився.

«Їй-Богу, повісив би», повторив Ноздрьов: «я кажу тобі це одверто, не для того, щоб тебе образити, а просто по-дружньому кажу».

«Усьому є межі», сказав Чичиков з почуттям гідності. «Коли хочеш похизуватися подібними словами, так іди в казарми», і потім додав: «не хочеш подарувати, то продай».

«Продати! Та я ж знаю тебе, ти ж негідник, ти ж дорого не даси за них?»

«Ех, та й ти теж гарний! дивись-но! та що вони в тебе, брильянтові, чи що?»

«Ну, так і є. Я ж тебе знав».

«Даруй, брат, що ж у тебе за крамарський нахил! Ти б мусив просто віддати мені їх».

«Ну, слухай, щоб довести тобі, що я зовсім не якийсь скнара, я не візьму за них нічого. Купи в мене жеребця, я тобі дам їх на додачу».

«Вибач, нащо ж мені жеребець?» сказав Чичиков, здивований справді такою пропозицією.

«Як нащо? та я ж за нього заплатив десять тисяч, а тобі віддаю за чотири».

«Та нащо мені жеребець? заводу я не держу».

«Та слухай, ти не розумієш: адже я з тебе візьму тепер усього тільки три тисячі, а решту тисячу ти можеш заплатити мені згодом».

«Та непотрібен мені жеребець, Бог з ним!»

«Ну, купи булану кобилу».

«І кобили не треба».

«За кобилу й за сірого коня, отого, що ти в мене бачив, візьму з тебе тільки дві тисячі».

«Та непотрібні мені коні».

«Ти їх продаси, тобі на першому ярмарку дадуть за них утроє більше».

«То краще ж ти їх сам продай, коли певен, що виграєш утроє».

«Я знаю, що виграю, та мені хочеться, щоб і ти мав вигоду».

Чичиков подякував за прихильність і рішуче відмовився і від сірого коня, і від буланої кобили.

«Ну, то купи собак. Я тобі продам таку пару, просто мороз поза шкурою йде! породиста, з вусами, шерсть стирчить угору, як щетина. Бочкуватість ребер незбагненна, лапа вся зібрана в грудку, землі не зачепить!»

«Та навіщо мені собаки? я не мисливець».

«Та мені хочеться, щоб у тебе були собаки. Слухай, коли вже не хочеш собак, то купи в мене шарманку, чудова шарманка; самому, як чесна людина, коштувала півтори тисячі; тобі віддаю за 900 карбованців».

«Та навіщо ж мені шарманка? Я ж не німець, і об тягатися з нею по дорогах і випрошувати гроші». v «Але ж це не така шарманка, як носять німці. Це орган; глянь умисне: вся з червоного дерева. Ось я тобі покажу її ще!» Тут Ноздрьов, схопивши за руку Чичикова, почав тягти його до другої кімнати, і хоч як той упирався ногами в підлогу, хоч як запевняв, що він знає вже, яка шарманка, але мусив почути ще раз, як вирушив у похід Мальбруг. «Коли ти не хочеш на гроші, так ось що, слухай: я тобі дам шарманку і всі, скільки в мене є, мертві душі, а ти мені дай свою бричку й триста карбованців додачі».

«Ну, от іще, а я ж чим поїду?»

«Я тобі дам іншу бричку. Ось ходімо в сарай, я тобі покажу її! Ти її тільки перефарбуєш і буде чудо бричка».

«От його невгамовний біс опанував!» подумав сам собі Чичиков і вирішив будь-що-будь спекатися всяких бричок, шарманок і всіх можливих собак, незважаючи на незбагненну бочкуватість ребер і грудкуватість лап.

«Але ж бричка, шарманка й мертві душі, усе разом!»

«Не хочу», сказав ще раз Чичиков.

«Чому ж ти не хочеш?»

«Тому, що, просто, не хочу, та й годі».

«От який-бо ти, справді! з тобою, як я бачу, не можна, як ведеться між добрими друзями й товаришами, такий, справді!.. Одразу видно, що дволична людина!»

«Та що ж я, дурень, чи що? ти поміркуй сам: навіщо ж придбаю я річ, зовсім для мене непотрібну?»

«Ну, вже, будь ласка, не кажи. Тепер я дуже добре тебе знаю. Така, справді, ракалія! Ну, слухай: хочеш метнемо банчок? Я поставлю всіх померлих на карту, шарманку теж».

«Ну, наважитись на банк, значить, підпадати під невідомість», казав Чичиков і тимчасом глянув скоса на карти, що були в нього в руках. Обидві талії[55]55
  Талія – колода або дві колоди карт, що беруть участь в грі.


[Закрыть] здались йому дуже схожі на штучні, і самий крап[56]56
  Крап – виворотний кольоровий бік карти; на ній шулери робили помітки, що дозволяли впізнавати потрібні карти.


[Закрыть] виглядав теж підозріло.

«Чого ж невідомості?» сказав Ноздрьов. «Ніякої невідомості! хай тільки буде на твоєму боці щастя, ти можеш виграти чортову прірву. Ось вона! от щастя!» казав він, починаючи метати для збудження запалу: «от щастя! от щастя! ось: так і ріже! ось та проклята дев'ятка, на якій я все просадив! Почував, що продасть, та вже, зажмуривши очі, думаю собі: чорт тебе забери, продавай, проклята!»

Коли Ноздрьов це говорив, Порфирій приніс пляшку. Але Чичиков відмовився рішуче як грати, так і пити.

«Чому ж ти не хочеш грати?» сказав Ноздрьов.

«Ну, тому, що не маю настрою. Та признатися сказати, я зовсім не охочий грати».

«Чому ж не охочий?»

Чичиков знизав плечима й додав: «бо не охочий».

«Погань же ти!»

«Що ж робити? так Бог створив».

«Фетюк просто! Я думав був раніше, що ти хоч трохи порядна людина, а ти ніякого не розумієш поводження. З тобою зовсім не можна говорити, як з людиною близькою… ніякої прямодушності, ні щирості! чистий Собакевич, такий мерзотник!»

«Та за що ж ти лаєш мене? Винен хіба я, що не граю? Продай мені душ самих, коли вже ти такий чоловік, що трусишся над цією дурницею».

«Чорта лисого матимеш! хотів був, даром хотів віддати, а тепер от не дістанеш! Хоч три царства давай, не віддам. Такий скупердяй, пічкур гидкий. З цієї пори з тобою ніякого діла не хочу мати. Порфирію, піди скажи конюхові, щоб не давав його коням вівса, хай їдять саме сіно».

Такого висновку Чичиков ніяк не сподівався.

«Краще б ти мені й на очі не показувався!» сказав Ноздрьов.

Проте, незважаючи на таку незгоду, гість і господар повечеряли вкупі, хоч цим разом не стояло на столі ніяких вин з хитромудрими назвами. Стирчала одна тільки пляшка з якимсь кіпрським, яке було те, що називають кислятина в усіх відношеннях. Після вечері Ноздрьов сказав Чичикову, відвівши його у бокову кімнату, де була наготовлена для нього постіль: «Ось тобі твоя постіль! Не хочу й надобраніч казати тобі!»

Чичиков залишився після відходу Ноздрьова в найнеприємнішому настрої. Він у душі досадував на себе, лаяв себе за те, що до нього заїхав і згаяв даремно час. А ще більше лаяв себе за те,

що заговорив з ним про справу, і повівся необережно, як дитина, як дурень: бо справа зовсім не такого роду, щоб бути звіреною Ноздрьову: Ноздрьов людина-погань, Ноздрьов може набрехати, прибільшити, розпустити чорт знає що, підуть ще якісь плітки – негаразд, негаразд. «Просто, дурень я», казав він сам собі. Ніч спав він дуже погано. Якісь маленькі прежваві комахи кусали його нестерпно боляче, так що він усією жменею шкріб по враженому місці, приказуючи: «а, щоб вас чорт забрав разом з Ноздрьовим!» Прокинувся він рано-вранці. Першим ділом його було, надівши халат, взувши чоботи, податись через двір на конюшню, наказати Селіфанові зараз же запрягати бричку. Вертаючись через двір, він зустрівся з Ноздрьовим, що був теж у халаті, з люлькою в зубах.

Ноздрьов привітав його по-дружньому і спитав, як йому спалось.

«Так собі», відповів Чичиков досить сухо.

«А я, брат», казав Ноздрьов: «така мерзота верзлась цілу ніч, що бридко й розказувати, і в роті після вчорашнього немов ескадрон переночував. Уяви: снилось, що мене відшмагали, єй-єй! І хто б ти думав? От нізащо не вгадаєш штабс-ротмістр Поцелуєв разом з Кувшинниковим».

«Так», подумав сам собі Чичиков: «добре було б, якби тебе відшмагали наяву».

«їй-Богу! Та ще як боляче! Прокинувся, чорт забери, справді щось свербить; мабуть, відьми-бло-хи. Ну, ти йди тепер одягайся, я до тебе зараз прийду. Треба тільки вилаяти падлюку-прикажчика».

«Чичиков пішов у кімнату одягтись і вмитися. Коли після того вийшов він до їдальні, там уже стояв на столі чайний прибор з пляшкою рому. В кімнаті були сліди вчорашнього обіду і вечері; здається, щітка для підлоги не торкалася зовсім. На підлозі валялися хлібні крихти, а тютюновий попіл видно було навіть на скатертині. Сам господар, що не забарився скоро вийти, нічого не мав у себе під халатом, крім відкритих грудей, на яких росла якась борода. Держачи в руці чубук і присьорбуючи з чашки, він був дуже гарний для живописця, що страх не любить панів прилизаних і завитих як на цирульних вивісках, або вистрижених під гребінець.

«Ну, то що ж думаєш?» сказав Ноздрьов, трохи помовчавши: «не хочеш грати на душі?»