Текст книги "Мертві душі"

Автор книги: Николай Гоголь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

«Я вже сказав тобі, брат, що не граю, купити, давай куплю».

«Продати я не хочу, це буде не по-приятельському. Я не буду знімати плівки з чортзна-чого. У банчок – інша річ. Га? Прикиньмо хоч галію!»

Вертаючись через двір, він зустрівся з Ноздрьовим, що був теж у халаті…

«Я вже сказав, що ні».

«А мінятися не хочеш?»

«Не хочу».

«Ну, слухай: зіграємо в шашки, виграєш – твої всі. У мене ж багато таких, яких треба викреслити з ревізії. Гей, Порфирію, принеси-но сюди шашечницю».

«Даремна праця, я не гратиму».

«Та це ж не в банк; тут ніякого не може бути щастя або фальші: все ж від уміння: я навіть тебе попереджаю, що я зовсім не вмію грати, хіба що-небудь мені даси вперед».

«Ану лиш», подумав сам собі Чичиков: «зіграю я з ним у шашки! В шашки грав я колись непогано, а на штуки йому тут трудно взятись».

«Гаразд, хай уже буде так, в шашки зіграю», сказав Чичиков.

«Душі йдуть за сто карбованців!»

«Навіщо ж? досить, коли підуть за п'ятдесят».

«Ні, що ж за куш п'ятдесят? Краще ж у цю суму я включу тобі яке-небудь щеня середньої руки або золоту печатку до годинника».

«Ну, гаразд!» сказав Чичиков.

«Скільки ж ти мені даси вперед?» сказав Ноздрьов.

«Це з якої речі? звісно, нічого».

«Принаймні, хай будуть мої два ходи».

«Не хочу, я сам погано граю».

«Знаємо ми вас, як ви погано граєте!» сказав Ноздрьов, виступаючи шашкою.

«Давненько не брав я в руки шашок!» казав Чичиков, посуваючи теж шашку.

«Знаємо ми вас, як ви погано граєте!» сказав Ноздрьов, виступаючи шашкою.

«Давненько не брав я в руки шашок!» говорив Чичиков, посуваючи шашку.

«Знаємо ми вас, як ви погано граєте!» сказав Ноздрьов, посуваючи шашку, та в той же самий час посунув обшлагом рукава й другу шашку.

«Давненько не брав я в руки!.. Е, є! це, брат, що? подай-но її назад!» говорив Чичиков.

«Кого?»

«Та шашку ж», сказав Чичиков, і в той-таки час побачив майже перед самим носом своїм і другу, що, як здавалось, пробиралася в дамки; звідки вона взялася, це один тільки Бог знав. «Ні», сказав Чичиков, уставши з-за стола: «з тобою немає ніякої змоги грати. Так не ходять, трьома шашками зараз!»

«Чому ж трьома? це помилково. Одна просунулась ненавмисне; я її відсуну, будь ласка!»

«А друга ж звідки взялася?»

«Яка друга?»

«А ось ця, що пробирається в дамки?»

«От тобі й на, ніби не пам'ятаєш!»

«Ні, брат, я всі ходи рахував, і всі пам'ятаю; ти її тільки тепер примостив, їй місце он де!»

«Як, де місце?» сказав Ноздрьов, почервонівши: «та ти, брате, як я бачу, вигадник!»

«Ні, брате, це, здається, ти вигадник, та тільки невдало».

«За кого ж ти мене маєш?» говорив Ноздрьов: «що я, шахрувати буду?»

«Я тебе ні за кого не маю, а тільки грати з цього часу ніколи не буду».

«Ні, ти не можеш відмовитись», говорив Ноздрьов, розпалюючись: «гру почато!»

«Я маю право відмовитись, бо ти не так граєш, як личить чесній людині».

«Ні, брешеш, ти цього не можеш сказати!»

«Ні, брате, сам ти брешеш!»

«Я не шахрував, а ти відмовитись не можеш, ти мусиш кінчити партію!»

«Цього ти мене не примусиш зробити», сказав Чичиков холоднокровно і, підійшовши до дошки, перемішав шашки,

Ноздрьов спалахнув і підійшов до Чичикова так близько, що той відступив кроків два назад.

«Я тебе примушу грати! То дарма, що ти перемішав шашки, я пам'ятаю всі ходи. Ми їх поставимо знову так, як були».

«Ні, брате, справі кінець, я з тобою не гратиму».

«Так ти не хочеш грати?»

«Ти сам бачиш, що з тобою нема змоги грати».

«Ні, скажи прямо; ти не хочеш грати?» говорив Ноздрьов, підступаючи ще ближче.

«Не хочу!» сказав Чичиков і підніс одначе ж обидві руки про всяк випадок ближче до обличчя, бо справа ставала справді гаряча. Ця обачність була цілком доречна, бо Ноздрьов розмахнувся рукою… і дуже могло б статися, що одна з приємних і повних щік нашого героя вкрилася б незмивним безчестям; але, щасливо відвівши удар, він сходив Ноздрьова за обидві задирливі його руки й держав його і міцно.

«Порфирію, Павлушко!» кричав Ноздрьов люто, пориваючись вирватись.

Почувши ці слова, Чичиков, щоб не робити дворових людей свідками спокусливої сцени і разом з тим почуваючи, що держати Ноздрьова була річ марна, випустив його руки. В цей самий час увійшов Порфирій і з ним Павлушка, хлопець дужий, з яким мати діло було зовсім не вигідно.

«Знаємо ми вас, як ви погано граєте!» сказав Ноздрьов, виступаючи шашкою. «Давненько не брав я в руки шашок!» говорив Чичиков, посуваючи шашку.

«Так ти не хочеш кінчати партію?» говорив Ноздрьов. «Відповідай мені прямо!»

«Партію немає змоги кінчати», казав Чичиков і глянув у вікно. Він побачив свою бричку, що стояла зовсім готова, а Селіфан чекав, здавалося, тільки знаку, щоб підкотити до ґанку, та з кімнати не було ніякої змоги вибратись: на дверях стояли два дужі кріпосні дурні.

«То ти не хочеш докінчувати партії?» повторив Ноздрьов з обличчям, що палало як у вогні.

«Якби ти грав, як личить чесній людині. Але тепер не можу».

«А! так ти не можеш, негіднику! як побачив, що не твоя бере, так і не можеш! Бийте його!» кричав він несамовито, звернувшись до Порфирія й Павлушки, а сам схопив у руку черешневий чубук. Чичиков зробився блідий, як полотно. Він хотів щось сказати, але почував, що губи його ворушились без звуку.

«Бийте його!» кричав Ноздрьов, пориваючись уперед з черешневим чубуком, увесь в жару, в поту, немов підступав під неприступну фортецю. «Бийте його!» кричав він таким самим голосом, як під час великого приступу кричить своєму взводові: хлопці, вперед! який-небудь одчайдушний поручик, якого шалена хоробрість вже набула такої слави, що дається спеціальний наказ держати його за руки під час гарячих діл. Але поручик уже відчув бойовий запал, усе пішло обертом у голові його; перед ним носиться Суворов, він лізе на велике діло. Хлопці, вперед! кричить він, пориваючись, не помишляючи, що шкодить уже обміркованому планові загального приступу, що мільйони рушничних дул виставилися в амбразури неприступних мурів фортеці, які підносяться за хмари, що злетить, як пух, у повітря його безсилий взвод і що вже свище фатальна куля, готуючись заткнути його крикливе горло. Та якщо Ноздрьов являв собою одчайдушного, знавіснілого поручика, що підступав під фортецю, то фортеця, на яку він ішов, аж ніяк не була схожа на неприступну. Навпаки, фортеця почувала такий страх, що душа її сховалась аж у п'яти. Вже стілець, яким він надумав був боронитись, був вирваний кріпосними людьми з його рук, уже, зажмуривши очі, ні живий ні мертвий, він готувався покуштувати черкеського чубука свого господаря і Бог знає чого не сталося б з ним; але долі вгодно було врятувати боки, плечі й усі добропристойно виховані частини нашого героя. Несподіваним чином дзенькнули раптом, як з хмар, звуки дзвіночків, пролунав ясно стукіт коліс повозки, що підлетіла до ґанку, і озвалися навіть у самій кімнаті важкий храп і тяжке відсапування розгарячілих коней спиненої тройки. Всі мимоволі глянули у вікно: хтось з вусами, у напіввійськовому сюртуку, злазив з повозки. Розпитавшись у передпокою, увійшов він саме тієї хвилини, коли Чичиков не встиг іще опам'ятатись від свого страху і був у найжалюгіднішому стані, в якому будь-коли бував смертний.

«Дозвольте дізнатись, хто тут пан Ноздрьов?» сказав незнайомий, глянувши з деяким подивом на Ноздрьова, що стояв з чубуком у руці, і на Чичикова, який ледве починав оправлятися від свого невигідного стану.

«Дозвольте раніш дізнатись, з ким маю честь говорити?» сказав Ноздрьов, підходячи до нього ближче.

«Капітан-справник»[57]57
  Капітан-справник – начальник повітової поліції.


[Закрыть].

«А що ви хочете?»

«Я приїхав вам оголосити передане мені повідомлення, що ви перебуваєте під судом до часу винесення ухвали у вашій справі».

«Що за дурниця, у якій справі?» сказав Ноздрьов. «Ви були причетні до історії з нагоди заподіяння поміщикові Максимову особистої образи різками у п'яному вигляді».

«Ви брешете! я і в вічі не бачив поміщика Максимова!»

«Шановний пане! дозвольте вам доповісти, що я офіцер. Ви можете це сказати вашому слузі, а не мені!».

Тут Чичиков, не чекаючи, що відповідатиме на це Ноздрьов, мерщій за шапку, та поза спиною капітана-справника вислизнув на ґанок, сів у бричку й звелів Селіфанові поганяти коней щодуху.

ГЛАВА V

Герой наш, проте, добре налякався. Хоч бричка мчала скільки сили, і село Ноздрьова давно зникло з очей, закрившись полями, схилами й пагорками, та він усе ще поглядав назад зі страхом, немов чекаючи, що от-от налетить погоня. Він ледве переводив подих, і коли спробував прикласти руку до серця, то відчув, що воно билось як перепілка в клітці. «От якого жару завдав! дивись ти який!» Тут багато було назичено Ноздрьову нелегких і сильних побажань; трапились навіть і негарні слова. Що ж поробиш? Руська людина, та ще й у гніві. До того ж, справа була зовсім неабияка. «Що не кажи», сказав він сам собі: «а коли б не нагодився капітан-справник, мені б, може, не пощастило б більше і на світ Божий глянути! Пропав би, як бульбашка, на воді,

без усякого сліду, не залишивши нащадків, не здобувши майбутнім дітям ні достатку, ні чесного імені!» Герой наш дуже дбав про своїх нащадків.

«Та й пан же паскудний!» думав собі Селіфан: «я ще ніколи не бачив такого пана. Просто плюнути б йому за це! Ти краще людині не дай їсти, а коня ти мусиш нагодувати, бо кінь любить овес. Це його продовольство: що приміром нам кошт, то для нього овес, він його продовольство».

Коні теж, здавалось, думали невигідно про Ноздрьова: не тільки гнідий і засідатель, але й сам чубарий був не в настрої. Хоч на його частку і припадав завжди гірший овес, і Селіфан не інакше засипав йому в жолоб, як сказавши попереду: «ех, ти, падлюка!» та проте це все ж таки був овес, а не звичайне сіно, він жував його залюбки і часто засував довгу морду свою в жолобок до товаришів, покуштувати, яке в них було продовольство, особливо, коли Селіфана не було в конюшні, а тепер саме сіно… не гаразд, усі були незадоволені.

Та незабаром усі незадоволені були перервані серед виявів свого почуття раптовим і зовсім несподіваним способом. Усі, не виключаючи й самого кучера, опам'яталися й прочунялись тільки тоді, коли на них наскочила коляска з шестериком коней, і майже над головами їх розітнулися крики дам, що сиділи в колясці, лайка та погрози чужого кучера: «Ах ти ж, шахраю такий; адже я тобі кричав уголос: звертай, ґаво, праворуч!.. П'яний ти, чи що?» Селіфан відчув свою необачність, та через те, що руська людина не любить признатись перед іншим, що вона винна, то тут таки й промовив, набундючившись: «А ти чого так розігнався? очі свої в шинку заставив, чи що?» Слідом за цим він узявся подавати назад бричку, щоб визволитись таким чином з чужої упряжі, та ба, усе переплуталось. Чубарий з цікавістю обнюхував нових своїх приятелів, що опинились по обидва боки його. Тимчасом дами, що сиділи в колясці, дивились на все це з виразом страху в очах і на всьому обличчі. Одна була вже стара, друга молоденька, шістнадцятилітня, із золотим волоссям, дуже старанно й мило пригладженим на невеличкій голівці. Гарненький овал обличчя її круглився, як свіженьке яєчко, і, подібно до нього, білів якоюсь прозорою білизною, коли свіже, щойно знесене, воно держиться проти світла в смуглих руках ключниці, що перевіряє його, і пропускає крізь себе проміння сяючого сонця: її тоненькі вушка, теж прозорі, рожевіли теплим світлом, що проймало їх. При цьому переляк у відкритих застиглих вустах, на очах сльози – усе це в ній було таке миле, що герой наш дивився на неї кілька хвилин, не звертаючи ніякої уваги на колотнечу, що сталася між кіньми й кучерами. «Назад подай, чи що, нижегородська ґаво!» кричав чужий кучер. Селіфан потяг віжками назад, чужий кучер зробив те ж саме, коні трохи подались назад і потім знову збились, позаступавши за посторонки. При цій нагоді чубарому коневі так сподобалось нове знайомство, що він ніяк не хотів виходити з колії, у яку впровадила його непередбачена доля, і, поклавши морду на шию свого нового приятеля, здавалось, щось нашіптував йому на саме вухо, мабуть, нісенітницю страшенну, тому що, приїжджий безперестанку стріпував вухами.

На таке сум'яття встигли одначе зібратися мужики з села, яке було, на щастя, недалечко Через те, що таке видовище для мужика суща благодать, все одно що для німця газети, або клуб, то незабаром біля екіпажа стовпилось їх безліч, і на селі залишились тільки старі баби та малі діти. Посторонки поскидали, кілька стусанів чубарому коневі в морду змусили його податись назад; словом, їх розчепили й розвели. Та чи досада, яку відчули приїжджі коні від того, що розлучили їх з приятелями, чи просто дурість, тільки, хоч скільки хльоскав їх кучер, вони не рушали й стояли як укопані. Завзяття мужиків зросло до неймовірного ступеня. Кожен навперейми набивався з порадою: «Піди, Андрюшко, проведи лишень припряжного, що з правого боку, а дядько Митяй хай сяде верхи на корінного! Сідай, дядьку Митяй!» Сухорлявий і високий дядько Митяй з рудою бородою зліз на корінного коня і зробився схожий на сільську дзвіницю або краще на журавля, яким тягають воду з криниці. Кучер ударив по конях, але дарма, нічого не пособив дядько Митяй. «Стій, стій!» кричали мужики: «сідай лишень ти, дядьку Митяй, на припряжного, а на корінного хай сяде дядько Миняй!» Дядько Миняй, широкоплечий мужик з чорною, як вугілля, бородою і черевом, схожим на той велетенський самовар, у якому вариться збитень для всього перемерзлого базару, охоче сів на корінного, який мало не пригнувся під ним до землі. «Тепер піде діло!» кричали мужики. «Наддай, наддай йому духу! опережи батогом отого, отого мишастого, чого він корячиться, немов корамора![58]58
  Корамора – великий, довгий, млявий комар; іноді залітає до кімнати й стирчить десь самотою на стіні.


[Закрыть]» Та, побачивши, що діло не йшло і не допомогло ніяке наддавання духу, дядько Митяй і дядько Миняй сіли обидва на припряжного, потім дядько Митяй і дядько Миняй сіли обидва на корінного, а на припряжного посадили Андрюшку.

Нарешті кучерові урвався терпець, і він прогнав і дядька Митяя, і дядька Миняя, і добре зробив, бо від коней пішла така пара, наче вони відмахали, не переводячи духу, станцію. Він дав їм хвилину перепочити, після чого вони пішли самі собою. Протягом усієї цієї пригоди Чичиков дивився дуже уважно на молоденьку незнайомку. Він пробував кілька разів з нею заговорити, та якось не випало так. А тимчасом дами поїхали, гарненька голівка з тоненькими рисами обличчя й тоненьким станом зникла як щось схоже на видіння, і знову тільки дорога, бричка, тройка відомих читачеві коней, Селіфан, Чичиков, рівнина й безлюддя навколишніх полів. Скрізь, де б не було в житті, чи серед черствих, шереховатобідних і неохайних запліснявілих низьких рядів його, чи серед одноманітно-холодних і нудно-охайних станів вищих, скрізь хоч раз зустрінеться на шляху людині явище, не схоже на все те, що траплялось їй бачити доти, яке хоч раз збудить у ній почуття, не схоже на ті, які судились їй почувати все життя. Скрізь, наперекір яким би не було печалям, з яких плететься життя наше, весело пролине сяюча радість, як іноді блискучий екіпаж в золотій упряжі, з картинними кіньми й сяючим блиском шибок, раптом несподівано промчить повз якесь занедбане, бідне сільце, що не бачило нічого, крім сільського воза, і довго мужики стоять з розкритими ротами, не надіваючи шапок, хоч давно уже промчав і зник з очей чудовий екіпаж. Так і блондинка теж раптом зовсім несподівано показалась у нашій повісті і так само зникла. Коли б зустрівся на той час замість Чичикова якийсь двадцятилітній юнак, гусар він, чи студент він, а чи просто хтось, що допіру вийшов на життєву ниву, і Боже! чого б не прокинулось, не заворушилось, не заговорило в ньому! Довго стояв би він безпам'ятно на одному місці, втупивши нестямно очі вдалину, забувши і дорогу, і всі, що мали на нього впасти догани й картання за згаяний час, забувши і себе, і службу, і світ, і все, що тільки є на світі.

Але герой наш був уже. середніх літ і обачливо-охолодженого характеру. Він теж задумався і думав, але поважніші, не такі безрозсудні й навіть почасти дуже ґрунтовні були його думки. «Гарна жіночка!» сказав він, відкривши табакерку й понюхавши тютюну. «Але що ж, головне, в ній гарне? Гарне те, що вона зараз тільки, як видно, випущена з якогось пансіону або інституту, що в ній, як то кажуть, немає ще нічого баб'ячого, тобто саме того, що в них є найнеприємнішого. Вона тепер, як дитя, все в ній просте, вона скаже, що на думку спаде, засміється, де схоче засміятись. З неї все можна зробити, і вона може бути чудо, а може вийти й погань, і вийде погань! Ось хай лишень за неї візьмуться тепер матусі і тітоньки. За один рік так її напхають усяким бабством, що сам рідний батько не пізнає. Звідки візьметься й надутість, і манірність; почне повертатись за витвердженими повчаннями, почне сушити голову й вигадувати, з ким і як і скільки треба говорити, як на кого дивитись, кожну хвилину боятиметься, щоб не сказати більше, ніж треба, заплутається нарешті сама, і кінчиться тим, що почне нарешті брехати все життя, і вийде просто чорзна-що!» Тут він деякий час помовчав і потім додав: «А цікаво б знати, чия вона? що, який її батько? чи багатий поміщик статечної вдачі, чи просто благомисляча людина з капіталом, набутим на службі? Адже коли б, припустімо, цій дівчині та додати тисяч двісті приданого, з неї міг би вийти дуже, дуже ласий шматочок. Це могло б скласти, так би мовити, щастя порядної людини». Двісті тисяч так принадно почали вимальовуватись у голові його, що він в душі почав досадувати на самого себе, чому протягом того часу, як вовтузилися коло екіпажів, не розпитався у форейтора або кучера, хто такі були проїжджі. Проте село Собакевича, що незабаром показалось, розвіяло його думки і примусило їх звернутись до свого постійного предмета.

Село здалось йому досить велике; два ліси, березовий і сосновий, як два крила, одне темніше, друге світліше, були в нього справа й зліва; посередині виднівся дерев'яний будинок з мезоніном, червоним дахом і темно-сірими або краще дикими стінами, будинок на зразок тих, які в нас будують для військових поселень і німецьких колоністів. Було помітно, що, будуючи його, зодчий безупинно боровся зі смаком господаря. Зодчий був педант і хотів симетрії, господар – зручності, і як видно, внаслідок того, позабивав з одного боку всі відповідні вікна і прокрутив на місці їх одне маленьке, що було потрібне, мабуть, для темної комірки. Фронтон теж ніяк не прийшовся посередині будинку, хоч як бився архітектор, бо господар звелів одну колону збоку викинути, і тому стало їх не чотири, як було призначено, а тільки три. Подвір'я обгороджене було міцними й надмірно товстими дерев'яними штахетами. Поміщик, здавалось, дбав дуже про міцність. На конюшні, сараї й кухні були вжиті ваговиті й товсті колоди, призначені на вікове стояння. Сільські мужицькі хати теж побудовані були навдивовижу: не було рівно витесаних стін, різьблених візерунків та інших витівок, але все було припасовано міцної як слід. Навіть колодязь був оправлений у такий міцний дуб, який іде тільки на млини та на кораблі. Словом, усе, на що б не дивився він, було тривке, непохитне, в якомусь міцному й незграбному порядку. Під'їжджаючи до ґанку, помітив він два обличчя, що виглянули з вікна майже одночасно: жіноче в чепці, вузьке, довге, як огірок, і чоловіче кругле, широке, як молдавські гарбузи, звані горляйками, з яких роблять на Русі балалайки, двострунні, легкі балалайки, красу і потіху молодцюватого двадцятилітнього хлопця, моргуна й чепуруна, що й підморгує, і посвистує на білогрудих та білошиїх дівчат, які зібралися послухати його тихострунного тринькання. Виглянувши, обидва обличчя в ту ж хвилину сховались. На ґанок вийшов лакей у арій куртці з голубим стоячим коміром і ввів Чичикова до сіней, куди вийшов уже сам господар. Побачивши гостя, він сказав уривчасто: «прошу!» і повів його у внутрішні покої. Коли Чичиков глянув скоса на Собакевича, він йому цим разом здався дуже схожим на середньої величини ведмедя. Для довершення схожості, фрак на ньому був зовсім ведмежого кольору, рукава довгі, панталони довгі, ступнями він ступав криво й косо і наступав раз у раз на чужі ноги. Колір обличчя мав вогнистий, гарячий, який буває на мідному п'ятаку. Відомо, що є багато на світі таких облич, над обробкою яких природа недовго мудрувала, не вживала ніяких дрібних інструментів, як-от: терпугів, сверделець та іншого, а просто рубала з усього розмаху, ударила сокирою раз – став ніс, ударила вдруге – стали губи, великим свердлом колупнула очі і не обстругавши, пустила в світ, мовивши: живе! Отакий самий міцний і на диво зшитий образ був у Собакевича: держав він його більше вниз, ніж угору, в'язами не повертав зовсім і, через таку незграбність мало коли дивився на того, з ким говорив, а то все або на ріг груби або на двері. Чичиков ще раз глянув на нього скоса, коли проходили вони їдальню: ведмідь! справжнісінький ведмідь! Треба ж такий дивний збіг: його навіть звали Михайлом Семеновичем. Знаючи звичку його наступати на ноги, він дуже обережно ступав своїми й давав йому дорогу вперед. Господар, здавалось, сам почував за собою цей гріх і зразу ж спитав: «Чи не потурбував я вас?» Але Чичиков подякував, сказавши, що ще не сталося ніякої турботи.

Увійшовши до вітальні, Собакевич показав на крісло, сказавши знову: «прошу!». Сідаючи, Чичиков глянув на стіни і на картини, що висіли на них. На картинах усе були молодці, усе грецькі полководці, гравіровані на весь зріст: Маврокор-дато в червоних панталонах і мундирі, з окулярами на носі, Колокотроні, Міаулі, Канарі[59]59
  Маврокордато, Міаулі, Канарі – грецькі полководці і політичні діячі часів грецького національно-визвольного руху 1821–1829 pp.


[Закрыть]. Усі ці герої були з такими товстими стегнами й нечуваними вусами, що дрож проходив по тілу. Між міцними греками невідомо яким способом і навіщо примостився Багратіон[60]60
  Багратіон Петро Іванович (1765–1812) – князь, російський генерал, герой Вітчизняної війни 1812 року.


[Закрыть], тонкий, худенький, з маленькими прапорами й гарматами внизу і в щонайвужчих рамках. Далі знову була героїня грецька Бобеліна[61]61
  Бобеліна – грецька партизанка, героїня національно-визвольного руху 1821–1829 рр.


[Закрыть], якої одна нога здавалась більшою за весь тулуб тих франтів, що наповнюють теперішні вітальні. Господар, бувши сам людиною здоровою й міцною, здавалось, хотів, щоб і кімнату його прикрашали теж люди міцні й здорові. Коло Бобе-діни, біля самого вікна, висіла клітка, з якої виглядав шпак темного кольору з білими цяточками, дуже схожий теж на Собакевича. Гість і господар не встигли помовчати й двох хвилин, як двері у вітальні відчинились, і ввійшла господиня, дама дуже висока в чепці зі стрічками, перефарбованими домашньою фарбою. Увійшла вона статечно, держачи голову прямо, як пальма.

«Це моя Феодулія Іванівна!» сказав Собакевич.

Чичиков поцілував ручку Феодулії Іванівни, яку вона майже впхнула йому в губи, причому він мав нагоду помітити, що руки були вимиті огірковим розсолом.

«Серденько, рекомендую тобі», продовжував Собакевич: «Павло Іванович Чичиков! У губернатора і поштмейстера мав честь познайомитись».

Феодулія Іванівна попросила сідати, сказавши також: «прошу!» і зробивши рух головою, подібно до актрис, що грають королев. Потім вона сіла на дивані, напнулася своєю мериносовою хусткою і вже не ворухнула більше ні оком, ні бровою, ні носом.

Чичиков знову підвів очі вгору і знову побачив Канарі з товстими стегнами й нескінченними вусами, Бобеліну й шпака в клітці.

Майже протягом цілих п'яти хвилин усі зберігали мовчанку; чути було тільки, як стукав дзьобом шпак об дерево дерев'яної клітки, на дні якої вивуджував він хлібні зернятка. Чичиков ще раз обвів оком кімнату, все що тільки в ній було, – усе було міцне, незграбне до найвищої міри, і мало якусь дивну подібність з самим господарем дому: в кутку вітальні стояло черевате горіхового дерева бюро на незграбних чотирьох ногах: достоту ведмідь. Стіл, крісла, стільці, усе було найважчих і найнеспокійніших якостей, словом, кожна річ, кожен стілець, здавалось, говорив: і я теж Собакевич! або: і я теж, дуже схожий на Собакевича!

«Ми про вас згадували у голови палати, у Івана Григоровича», сказав нарешті Чичиков, побачивши, що ніхто не має наміру починати розмову: «в минулий четвер. Дуже приємно провели там час».

«Так, я не був тоді у голови», відповів Собакевич.

«А прекрасна людина!»

«Хто саме?» сказав Собакевич, дивлячись на ріг печі.

«Голова».

«Ну, може, це вам так здалося: він тільки й того що масон[62]62
  Масон – член таємного релігійно-містичного товариства, що виникло на початку XVIII ст. в Англії.


[Закрыть], а такий дурень, якого світ не родив».

Чичикова трохи спантеличила така почасти різка оцінка, але потім, поправившись, він продовжував: «Звісно, всяка людина не без хиб, але зате губернатор, яка чудова людина!»

«Губернатор чудова людина?»

«Еге, хіба не так?»

«Перший розбійник на світі!»

«Як, губернатор розбійник?» промовив Чичиков і зовсім не міг зрозуміти, як губернатор міг потрапити в розбійники. «Признаюсь, цього б я ніяк не подумав», казав він далі.

«Але дозвольте одначе зауважити: вчинки його зовсім не такі; навпаки, скоріше навіть м'якості в ньому забагато». Тут він навів як доказ навіть гаманці, вишиті його власними руками, і висловився з похвалою про лагідний вираз обличчя його.

«І обличчя розбійницьке!» сказав Собакевич. «Дайте йому тільки ножа та випустіть на великий шлях, заріже, за копійку заріже! Він та ще віце-губернатор – це Гога й Магога»[63]63
  Тога і Магога – в іудейській, християнській і мусульманській міфології два диких народи, нашестя яких має передувати «Страшному суду».


[Закрыть].

«Ні, він з ними не в ладах», подумав сам собі Чичиков. «А от я заговорю з ним про поліцеймейстера? він, здається, друг його». – «То зрештою, як на мене», сказав він: «то мені признатись, найбільше з усіх подобається поліцеймейстер. Якийсь такий характер прямий, відвертий; в обличчі видно щось щире».

«Шахрай!» сказав Собакевич дуже холоднокровно: «продасть, обдурить, ще й пообідає з вами! Я їх знаю всіх: це все шахраї, все місто там таке: шахрай на шахраї сидить і шахраєм поганяє. Всі христопродавці. Одна там тільки і є порядна людина: прокурор; та й той, якщо сказати правду, свиня».

Після таких похвальних, хоч трохи й закоротких біографій, Чичиков побачив, що про інших чиновників нема чого згадувати, і пригадав, що Собакевич не любив ні про кого добре говорити.

«Що ж, серденько, ходім обідати», сказала Собакевичу його дружина.

«Прошу!» сказав Собакевич. По цьому, підійшовши до стола, де була закуска, гість і господар випили як слід по чарці горілки, закусили, як закушує вся простора Росія по містах і селах, тобто всякими соліннями й іншими збудливими благодатями, і потекли всі в їдальню; поперед них, як плавна гуска, полинула господиня. Невеликий стіл був накритий на чотири особи. На четверте місце з'явилась дуже скоро, важко сказати напевне, хто така, дама чи дівчина, родичка, домоводка, чи просто особа, що проживає в домі; щось без чепця, коло тридцяти років, в строкатій хустці. Є особи, які існують на світі не як предмет, а як сторонні цяточки або плямочки на предметі. Сидять вони на тому самому місці, однаково держать голову, їх майже готовий прийняти за меблю і думаєш, що зроду ще не виходило слово з таких вуст; а де-небудь у дівочій або в коморі виявиться просто: ого-го!

«Щі, моє серце, сьогодні дуже хороші!» сказав Собакевич, сьорбнувши щів і відкраявши собі з блюда величезний шматок няні, відомої страви, що подається до щів і робиться з баранячого шлунку, начиненого гречаною кашею, мозком та ніжками. «Такої няні», казав він далі, звертаючись до Чичикова: «ви не їстимете у місті, там вам чорзна-що подадуть!»

«У губернатора одначе непоганий стіл», сказав Чичиков.

«Та чи знаєте ви, з чого це все готується? ви їсти не будете, коли дізнаєтесь».

«Не знаю, як готується, про це я не можу судити; але котлети з свинини, й розварена риба, були чудові».

«То вам так здалося. Адже я знаю, що вони на ринку купують. Купить он той каналія-кухар, що вивчився у француза, кота, облупить його та й подає на стіл замість зайця».

«Фу! яку ти неприємність говориш», сказала дружина Собакевича.

«А що ж, серденько, так у них робиться, я не винен, так у них у всіх робиться. Всяка непотріб, усе, що Акулька в нас викидає, даруйте на слові, в помийницю, вони його в суп! та в суп! туди його!»

«Ти за столом завжди отаке розкажеш!» відказала знову дружина Собакевича.

«Що ж, серце моє», сказав Собакевич: «коли б я сам це робив, але я тобі прямо у вічі скажу, що я погані не їстиму. Мені жабу хоч цукром обліпи,

не візьму її в рот, і устриці теж не візьму: я знаю, на що устриця схожа. Візьміть барана», казав він далі, звертаючись до Чичикова: «це баранячий бік з кашею! Це не ті фрикасе, що робляться на панських кухнях з баранини, яка діб по чотири на ринку валяється! Це все вигадали лікарі німці та французи, я б їх перевішав за це! Вигадали дієту, лікувати голодом! Що в них німецька рідко-коста натура, так вони думають, що і з руським шлунком упораються!. Ні, це все не те, це все вигадки, це все…» Тут Собакевич навіть сердито похитав головою. «Балакають освіта, освіта, а ця освіта – фук! Сказав би й інше слово, та от тільки що за столом непристойно. У мене не так. У мене коли свинина, всю свиню давай на стіл; баранина, всього барана тягни, гуску, всю гуску! Краще я з'їм з двох страв, та з'їм у міру, як душа вимагає». Собакевич потвердив це ділом: він перекинув половину баранячого боку до себе на тарілку, з'їв усе, обгриз, обсмоктав до останньої кісточки.

«Так», подумав Чичиков: «хоч дурний, та хитрий».

«У мене не так», говорив Собакевич, витираючи салфеткою руки: «у мене не так, як у якогось Плюшкіна: 800 душ має, а живе й обідає гірше за мого пастуха!»

«Хто такий цей Плюшкін?» спитав Чичиков.

«Шахрай», відповів Собакевич. «Такий скнара, що уявити важко. В тюрмі колодники краще живуть, ніж він: усіх людей переморив голодом».

«Невже?» підхопив з зацікавленням Чичиков: «і ви кажете, що в нього справді люди вмирають у великій кількості?»

«Як мухи мруть».

«Невже, як мухи! А дозвольте спитати, чи далеко живе він од вас?»

«За п'ять верст».

«За п'ять верст!» скрикнув Чичиков і навіть відчув невелике сердечне биття. «А коли виїхати з ваших воріт, це буде праворуч чи ліворуч?»

«Я вам навіть не раджу дороги знати до цієї собаки!» сказав Собакевич. «Пробачніше сходити у якесь непристойне місце, ніж до нього».

«Ні, я спитав не для чого-небудь, а тому тільки, що цікавлюсь пізнанням усякого роду місць», відповів на це Чичиков.

За баранячим боком пішли ватрушки, з яких кожна була більша за тарілку, потім індик завбільшки з теля, набитий усяким добром: яйцями, рисом, печінкою і не знати чим, що все лягало грудкою у шлунку. Цим обід і кінчився; та коли встали з-за стола, Чичиков відчув у собі ваги на

цілий пуд більше. Пішли до вітальні, де вже з'явилося на блюдечку варення, ні груша, ні слива, ні інша ягода, до якого, проте, не доторкнулись ні гість, ні господар. Господиня вийшла з тим, щоб накласти його й на інші блюдечка. Скористувавшись з її відсутності, Чичиков звернувся до Собакевича, який, лежачи в кріслі, тільки покректував після такого ситого обіду й випускав з рота якісь невиразні звуки, хрестячись і затуляючи щохвилини його рукою. Чичиков звернувся до нього з такими словами: