355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Николай Гоголь » Мертві душі » Текст книги (страница 10)
Мертві душі
  • Текст добавлен: 10 апреля 2017, 10:00

Текст книги "Мертві душі"


Автор книги: Николай Гоголь



сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

дай, кажу, продам, та й продав здуру!» Потому він похилив голову, так ніби сам каявся в цій справі, і додав: «От і до сивого волосу дожив, а досі не набрався розуму».

«Але дозвольте, Павле Івановичу», сказав голова: «як же ви купуєте селян, без землі? хіба на вивід?»

«На вивід».

«Ну, на вивід інша річ. А в які місця?»

«В місця… в Херсонську губернію».

«О, там чудові землі, не заселені тільки», сказав голова і відізвався з великою похвалою про буйність тамтешніх трав.

«А землі в достатній кількості?»

«В достатній, стільки, скільки треба для куплених селян».

«Річка чи став?»

«Річка. А втім, і став є». Сказавши це, Чичиков глянув ненароком на Собакевича, і хоч Собакевич був, як і раніше, нерухомий, але йому здавалося, ніби було написано на обличчі його: «Ой, брешеш ти! навряд чи є річка й став, та й уся земля!»

Поки тривали розмови, почали помалу з'являтися свідки: знайомий читачеві прокурор моргун, інспектор лікарської управи, Трухачевський, Бегушкін та інші, що, за словами Собакевича, даремно обтяжували землю. Багато з них були зовсім незнайомі Чичикову: тих, яких бракувало, і зайвих набрано було тут же з палатських чиновників. Привели також не тільки сина протопопа отця Кирила, але навіть і самого протопопа. Кожен із свідків вмістив себе з усіма своїми достоїнствами й чинами, хто оберненим шрифтом, хто косяками, хто просто мало не догори ногами, вміщуючи такі літери, яких навіть і не бачено було в російському алфавіті. Відомий Іван Антонович впорався досить проворно, купчі були записані, помічені, занесені в книгу й куди слід, з одержанням півпроцентних і за видрукуваний у Ведомостях, і Чичикову довелося заплатити зовсім дрібничку. Навіть голова дав наказ, щоб з митних грошей з нього взяли тільки половину, а друга невідомо яким способом була поставлена на рахунок якогось іншого просителя.

«Отже», сказав голова, коли все покінчили: «залишається тепер тільки покропити покупочку».

«Я готовий», сказав Чичиков. «Від вас залежить тільки призначити час. Був би гріх з мого боку, якби для такого приємного товариства та не розкупорити другу-третю пляшечку шипучого».

«Ні, ви не так зрозуміли справу: шипучого ми самі поставимо», сказав голова: «це наш обов'язок, наша повинність. Ви у нас гість: ми повинні частувати. Знаєте що, панове! Поки там що, а ми ось як зробимо: рушаймо всі, так як є, до поліцеймейстера; він у нас чудотворець: йому варт тільки моргнути, проходячи повз рибний ряд або погріб, так ви знаєте, як закусимо! та при цій оказії і у вістик».

Від такої пропозиції ніхто не міг відмовитись. Свідки вже від самої згадки про рибний ряд відчули апетит; узялися всі зразу ж за картузи й шапки, і присутствіє скінчилось. Коли проходили вони канцелярію, Іван Антонович кувшинне рило, поштиво вклонившись, сказав стиха Чичикову: «Селян накупили на сто тисяч, а за труди дали тільки одну біленьку».

«Але ж селяни які», відповів йому на це теж пошепки Чичиков, «ледачий і нікчемний народ, і половини не варті». Іван Антонович зрозумів, що відвідувач був характеру твердого і більше не дасть.

«А почім купили душу в Плюшкіна?» шепнув йому на друге вухо Собакевич.

«А Вороб'я навіщо дописали?» сказав йому у відповідь на це Чичиков.

«Якого Вороб'я?» сказав Собакевич.

«Та бабу, Єлизавету Вороб'я, ще й літеру ь поставили на кінці».

«Ні, ніякого Вороб'я я не дописував», сказав Собакевич і відійшов до інших гостей.

Гості добрались нарешті гуртом до дому поліцеймейстера. Поліцеймейстер був, справді, чудотворець: тільки почув він, у чім річ, в ту ж мить гукнув квартального, спритного чолов'ягу в лакованих ботфортах, і, здається, тільки два слова шепнув йому на вухо, та додав тільки: «розумієш!», а вже там, у другій кімнаті, протягом того часу, що гості різались у віст, з'явилася на столі білуга, осетри, сьомга, ікра паюсна, ікра свіжопросольна, оселедці, севрюжки, сири, копчені язики й балики, це все і було з боку рибного ряду. Потім з'явились додатки з хазяйського боку, вироби кухні: пиріг з головизною, куди ввійшли хрящ і щоки 9-пудо-вого осетра, другий пиріг з груздами, пряженці, маслянці[74]74
  Маслянці – страва з борошна і картоплі, готується у розтопленому маслі.


[Закрыть]
, зваренці[75]75
  Зваренці – компот, сушені плоди і ягоди, варені і підсолоджені родзинками чи медом.


[Закрыть]
. Поліцеймейстер був до певної міри батько і благодійник у місті. Він був серед горожан зовсім як у рідній сім'ї, а до крамниць та гостиного двору навідувався, як до власної комори. Взагалі він сидів, як то кажуть, на своєму місці, і посаду свою збагнув досконало. Важко було навіть і вирішити, чи він був створений для місця, чи місце для нього. Справа була так поведена розумно, що він одержував удвоє більше прибутків проти всіх своїх попередників, а тим часом заслужив любов усього міста. Купці перші його дуже любили, саме за те, що не гордий; і справді, він хрестив у них дітей, кумався з ними, і хоч дер із них часом сильно, але якось надзвичайно вміло: і по плечу поляскає, і засміється, і чаєм напоїть, пообіцяє і сам прийти пограти в шашки, розпитає про все: як справи, що і як. Коли дізнається, що дитинча якось прихворіло, то й ліки порадить, словом, молодець! Поїде на дрожці, дасть лад, а тимчасом і слівце промовить тому-іншому: «Що, Міхеїчу! треба б нам з тобою дограти колись у горку[76]76
  Горка – народна картонна гра.


[Закрыть]
». – «А так, Олексію Івановичу», відповідав той; скидаючи шапку: «треба б». – «Ну, брате, Ілле Пара-моничу, приходь до мене подивитись на рисака: наввипередки з твоїм піде, та й свого запряжи в бігунки; спробуємо». Купець, який на рисаках був схиблений, посміхався на це з особливою, як то кажуть, охотою і, погладжуючи бороду, казав: «Спробуємо, Олексію Івановичу!» Навіть усі сидільці, звичайно поскидавши в цей час шапки, із задоволенням поглядали один на одного й ніби хотіли сказати: «Олексій Іванович хороший чоловік!» Словом, він устиг набути цілковитої народності, і думка купців була така, що Олексій Іванович «хоч воно й візьме, так зате вже ніяк тебе не видасть». Помітивши, що закуска була готова, поліцеймейстер запропонував гостям закінчити віст після сніданку, і всі пішли до тієї кімнати, звідки долинаючий запах давно починав якнайприємніше лоскотати ніздрі гостям і куди вже Собакевич давно зазирав крізь двері, накинувши оком здалеку на осетра, що лежав збоку на великому блюді. Гості, випивши по чарці горілки темного, оливкового кольору, який буває тільки на сибірських прозорих каменях, з яких ріжуть на Русі печатки, приступили з усіх боків з виделками до стола й почали виявляти, як то кажуть, кожен свій характер і нахили, налягаючи хто на ікру, хто на сьомгу, хто на сир. Собакевич, залишивши поза всякою увагою увесь цей дріб'язок, примостився до осетра і, поки ті пили, розмовляли та їли, він за якусь чверть години умолов його всього, так що коли поліцеймейстер згадав був про нього і, сказавши: «а як вам, панове, здається цей утвір природи?» підійшов до нього з виделкою разом з іншими, то побачив, що від утвору природи залишився самий тільки хвіст; а Собакевич принишк так, мовби й не він, і, підійшовши до тарілки, яка була далі від інших, штрикав виделкою в якусь сушену маленьку рибку. Упоравши осетра, Собакевич сів у крісло і вже більше не їв, не пив, а тільки мружив і кліпав очима.

Поліцеймейстер, здається, не любив жаліти вина; тостам не було числа. Перший тост був випитий, як читачі, може, й самі догадаються, за здоров'я нового херсонського поміщика, потім за благоденство селян його і щасливе їх переселення, потім за здоров'я майбутньої дружини його красуні, що зірвало приємну посмішку з вуст нашого героя. Приступили до нього з усіх, боків і почали переконливо просити залишитись хоч на два тижні в місті: «Ні, Павле Івановичу, як ви собі хочете, це виходить хату тільки холодити: на поріг та й назад! ні, ви проведіть час з нами! Ось ми вас одружимо: правда ж, Іване Григоровичу, одружимо його?»

«Одружимо, одружимо!» підхопив голова. «Хоч як опинайтесь руками й ногами, ми вас одружимо! Ні, батечку, потрапили сюди, так не нарікайте. Ми жартувати не любимо».

«Що ж? навіщо опинатися руками й ногами», сказав, посміхнувшись, Чичиков: «одруження не така річ, щоб теє, аби була наречена».

«Буде й наречена, чому не бути, все буде, все що хочете!..»

«А коли буде…»

«Браво, залишається!» закричали всі: «віват, ура, Павле Івановичу) ура!» І вони підійшли до нього цокатися з бокалами в руках. Чичиков перецокався з усіма. «Ні, ні, ще!» казали ті, що були завзятіші, і знову перецокались; потім полізли втретє цокатись, перецокались і втретє. За недовгий час усім зробилось весело надзвичайно. Голова, що був премилою людиною, коли розвеселявся, обнімав кілька разів Чичикова, промовляючи в сердечному пориванні: «Серце ти моє! мамонько моя!» і навіть, клацнувши пальцями, пустився пританцьовувати навколо нього, приспівуючи відому пісню: «Ах ты такой и эдакой камаринский мужик». Після шампанського розкупорили угорське, яке додало ще більше духу й розвеселило товариство. Про віст забули цілком; сперечалися, кричали, говорили про все, про політику, про військову навіть справу, викладали вільні думки, за які іншим часом самі б відшмагали своїх дітей. Розв'язали тут же безліч трудних питань. Чичиков ніколи не почував себе в такому веселому настрої, уявляв себе вже справжнім херсонським поміщиком, говорив про всякі поліпшення: про трипільне господарство, про щастя й блаженство двох душ, і почав читати Собакевичу послання Вертера до Шарлотти[77]77
  …послання Вертера до Шарлотти… – йдеться про передсмертний лист героя роману німецького поета Й.В.Ґете (1749–1832) «Страждання молодого Вертера» до його коханої Шарлотти.


[Закрыть]
, на які той кліпав тільки очима, сидячи в кріслі, бо після осетра почував великий потяг до сну. Чичиков збагнув і сам, що почав уже занадто розв'язуватись, попросив екіпаж і скористувався прокурорською дрожкою. Прокурорський кучер, як виявилось дорогою, був хлопець досвідчений, бо правив однією тільки рукою, а другу засунув назад і придержував нею пана. Таким чином уже на прокурорській дрожці доїхав він до себе в гостиницю, де довго ще в нього вертілися на язиці всякі дурниці: білява наречена з рум'янцем і ямочкою на правій щоці, херсонські села, капітали. Селіфанові навіть віддані були деякі господарські накази зібрати всіх ново-переселених мужиків, щоб зробити всім особисто поголовну перекличку. Селіфан мовчки слухав дуже довго і потім вийшов з кімнати, сказавши Петрушці: «іди роздягати пана!» Петрушка заходився скидати з нього чоботи й трохи не стяг разом з ними на підлогу й самого пана. Але нарешті чоботи були зняті, пан роздягся як слід, і, покрутившись якийсь час на постелі, що рипіла немилосердо, заснув зовсім херсонським поміщиком. А Петрушка тим часом виніс в коридор панталони й фрак брусничного кольору з іскрою, який, розіп'явши на дерев'яну вішалку, почав вибивати прутом і щіткою, напустивши пилюки на весь коридор. Збираючись уже зняти їх, він глянув з галереї вниз і побачив Селіфана, що повертався з конюшні. Вони зустрілись поглядами і нюхом зрозуміли один одного: пан, мовляв, уклався спати, можна і навідатися декуди. Зараз же, віднісши до кімнати фрак і панталони. Петрушка зійшов униз, і обидва пішли разом, не кажучи один одному нічого про мету подорожі й балакаючи дорогою зовсім про стороннє. Прогулянку зробили вони недалеку: а саме перейшли тільки на другий бік вулиці, до будинку, що був навпроти гостиниці, і ввійшли в низенькі, скляні, закурені двері, що вели майже в підвал, де вже сиділо за дерев'яними столами багато всяких: і з голеними і з неголеними бородами, і в некритих кожухах, і просто з сорочці, а дехто й у фризовій шинелі. Що робили там Петрушка з Селіфаном, Бог їх відає, але вийшли вони звідти через годину, побравшись за руки, додержуючи цілковитої мовчанки, виявляючи один до одного велику увагу і застерігаючи взаємно від усяких ріжків. Рука в руку, не випускаючи один одного, вони цілу чверть години вибиралися на сходи і нарешті-таки подолали їх і зійшли. Петрушка постояв з хвилину перед низеньким своїм ліжком, розмірковуючи, як би лягти пристойніше, і ліг зовсім упоперек, так що ноги його впиралися в підлогу. Селіфан ліг і собі на тому ж самому ліжку, вмостивши голову в Петрушки на череві й забувши про те, що йому слід було спати зовсім не тут, а може, в людській, якщо не в конюшні біля коней. Обидва заснули в ту ж хвилину, знявши хропіння нечуваної густоти, на яке пан з другої кімнати відповідав тонким носовим свистом. Незабаром слідом за ними все вгамувалося, і гостиницю обійняв непробудний сон; тільки в одному віконці видно ще було світло, де жив якийсь прибулий з Рязані поручик, дуже, мабуть, охочий до чобіт, бо замовив уже чотири пари і безперестанку примірював п'яту. Кілька разів підходив він до постелі з тим, щоб їх скинути й лягти, але ніяк не міг: чоботи справді були добре пошиті, і довго ще піднімав він ногу і оглядав вправно й напрочуд пригнаний каблук.


ГЛАВА VIII

Покупки Чичикова стали предметом розмов у місті. Пішли поголоски, чутки, міркування про те, чи вигідно купувати на вивід селян. У суперечках багато хто відзначився досконалим знанням справи. «Звісно», говорив дехто: «це так, проти цього нічого не скажеш: землі в південних губерніях справді гарні й родючі; але як то буде селянам Чичикова без води? адже річки немає ніякої». – «Це б ще нічого, що нема води, ще б нічого, Степане Дмитровичу, але ж переселення ненадійна справа. Річ відома, що таке мужик: на новій землі, та зайнятись ще хліборобством, та нічого в нього немає, ні хати, ні двора, утече, як двічі по два, так п'ятами накиває, що й сліду не дошукаєшся». – «Ні, Олексію Івановичу, дозвольте, дозвольте, я не погоджуюсь з тим, що ви кажете, що мужик Чичикова втече. Руська людина здатна до всього і звикає до всякого клімату. Пошли її хоч на Камчатку, та дай тільки теплі рукавиці, вона поплескає руками, сокиру в руки, і пішла ставити собі нову хату». – «Але, Іване Григоровичу, ти спустив з ока важливу річ: ти не спитав, який мужик у Чичикова. Забув про те, що хорошої людини не продасть поміщик; я ладен голову покласти, коли мужик Чичикова не злодій і не п'яниця в останній мірі, гультяй і буйної поведінки». – «Так, так, з цим я згоден, це правда, ніхто не продасть хороших людей, і мужики, Чичикова п'яниці, але треба взяти до уваги, що саме отут і є мораль, отут і полягає мораль: вони тепер негідники, а переселившись на нову землю, зразу можуть стати чудовими підданими. Уже було немало таких прикладів: просто в житті, та і з історії також». – «Школи, ніколи», казав управляючий казенними фабриками: «повірте, ніколи цього не може бути. Бо в селян Чичикова буде тепер два сильних вороги. Перший ворог є близькість губерень малоросійських, де, як відомо, вільний продаж горілки. Я вас запевняю, за два тижні вони зіп'ються і будуть квачі. Другий ворог вже є сама звичка до бродяжницького життя, яку неодмінно набудуть мужики під час переселення. Треба хіба, щоб вони повсякчас були перед очима Чичикова і щоб він держав їх у міцних руках, прикручував би їх за всяку дрібницю, та й не-так, щоб покладаючись там на когось, а щоб сам-таки особисто, де слід, дав би й зуботичину й запотиличника». – «Навіщо ж Чичикову морочитись самому й давати запотиличника, він може знайти й управителя». – «Еге, знайдете управителя: всі шахраї!» – «Шахраї тому, що пани не займаються ділом». – «Це правда», підхопили багато хто. «Коли пан сам хоч трохи тямить у господарстві, та вміє розрізняти людей: у нього завжди буде хороший управитель». Але управляючий сказав, що менше, як за 5000, не можна знайти хорошого управителя. Але голова сказав, що можна й за 3000 знайти. Але управляючий сказав: «Де ж ви його знайдете? хіба в себе в носі?» Але голова сказав: «Ні, не в носі, а в тутешньому ж повіті, «а саме: Петро Петрович Самойлов: ось управитель, якого треба для мужиків Чичикова!» Багато було таких, що співчували Чичикову, і труднощі переселення такої величезної кількості селян їх надзвичайно лякали; почали дуже побоюватись, щоб не сталося навіть бунту між таким неспокійним народом, як селяни Чичикова. На це поліцеймейстер зауважив, що бунту нема чого боятись, що для того, щоб відвернути його, існує влада капітан-справника, що капітан-справнику самому і їхати не треба, а послати замість себе тільки картуз свій, то сам цей картуз пожене селян до самого місця їх проживання. Багато хто запропонував свої думки щодо того, як викоренити буйний дух, що охоплював селян Чичикова. Думки були всякого роду: були такі, що вже занадто відгонили військовою жорстокістю та суворістю, мабуть, чи не зайвою; були одначе ж і такі, що дихали лагідністю. Поштмейстер зауважив, що перед Чичиковим лежить священний обов'язок, що він може стати серед своїх селян у деякому роді батьком, за його висловом: запровадити навіть благодійну освіту, і при цій нагоді висловився з великою похвалою про Ланкастерову школу взаємного навчання[78]78
  Ланкастерова школа взаємного навчання – навчальна система англійського педагога Д. Лан-кастера (1778–1838), згідно якої вчитель навчає найсильніших учнів, а ті, в свою чергу, навчають слабших.


[Закрыть]
.

Отак міркували й говорили в місті, і багато хто, спонукувані співчуттям, переказували навіть Чичикову особисто деякі з цих порад, пропонували навіть конвой для безпечного перепровадження селян на місце проживання. За поради Чичиков дякував, кажучи, що при нагоді не промине з них скористуватися, а від конвою відмовився рішуче, кажучи, що він зовсім не потрібний, що куплені ним селяни напрочуд сумирної вдачі, почувають самі добровільний нахил до переселення, і що бунту між ними ні в якому разі бути не може. Усі ці балачки й міркування призвели, проте, до найсприятливіших наслідків, яких тільки міг сподіватись Чичиков. А саме, пішли чутки, що він не більше і не менше, як мільйонщик. Жителі міста і так, ях уже ми бачили в першій главі, сердечно полюбили Чичикова, а тепер, після таких чуток, полюбили ще сердечніше. А втім, коли сказати правду, вони все були народ добрий, жили між собою в злагоді, поводились зовсім по-приятельському, і бесіди їх мали печать якоїсь особливої простодушності й близькості: «любий друже Ілле Іллічу! слухай, брате, Антипаторе Захаровичу!.. Ти забрехався, серденько, Іване Григоровичу». До поштмейстера, якого звали Іван Андрійович, завжди додавали: шпрехен зі дейч, Іван Андрейч? словом, усе було дуже по-сімейному. Багато було не без освіти: голова палати знав напам'ять «Людмилу» Жуковського[79]79
  «Людмила» Жуковського – романтична балада, надрукована в 1808 році.


[Закрыть]
, яка ще була тоді неохололою новиною, і майстерно читав багато місць, особливо: «бір заснув, долина спить» і слово: «чу!» так, що справді ввижалось, ніби долина спить; для більшої подібності він навіть у цей час заплющував очі. Поштмейстер удався більше в філософію і читав досить старанно, навіть ночами, Юнгові «Ночі»[80]80
  Юнгові «Ночі» – поема англійського поета першої половини XVIII ст. Е. Юнга «Скарги, або Нічні роздуми про життя, смерть і безсмертя».


[Закрыть]
і «Ключ до таїнств натури» Еккартсгаузена[81]81
  «Ключ до таїнств натури» Еккартсгаузена – релігійно-містичний твір німецького письменника К. Еккартсгаузена (1752–1803).


[Закрыть]
, з яких робив дуже довгі виписки на цілі аркуші, і що це були за виписки, і якого роду вони були, це нікому не було відомо. А втім, він був дотепник, кучерявий у висловах, і любив, як сам висловлювався, присмачити мову. А присмачував він мову безліччю різних часток, як-от: «пане ти мій, отакий який-небудь, знаєте, розумієте, можете собі уявити, відносно так би мовити, певним чином» та іншими, які сипав він мішками; присмачував він мову теж досить удало підморгуванням, примружуванням одного ока, що все надавало дуже їдкого виразу багатьом його сатиричним натякам. Інші теж були, більше чи менше, люди освічені: хто читав Карамзіна, хто «Московские Ведомости», хто навіть і зовсім нічого не читав. Хто був те, що звуть тюрюк, тобто людина, яку треба було піднімати штурханом на що-небудь; хто був просто байбак, що лежав, як то кажуть, цілий вік на боці, так що й піднімати його було б марна річ: не встане ні в якому разі. Щодо гожості, вже відомо, всі вони були люди надійні, сухотного між ними нікого не було. Усі були такого роду, яким дружини в ніжних розмовах, що відбуваються на самоті, давали назви: кубушки, товстунчика, пузанчики, чорнушки, кікі, жужу і ін. Але взагалі вони були народ добрий, до краю гостинні, і людина, що зажила з ними хліба-солі або просиділа вечір за вістом, уже ставала чимсь близькою, тим більше Чичиков із своїми чарівними якостями й манерами, який знав справді велику таємницю подобатись. Вони так полюбили його, що він не бачив засобів, як вирватися з міста, тільки й чув він: ну, тиждень, ще один тиждень проживіть з нами, Павле Івановичу! словом, його носили, як то кажуть, на руках. Але незрівнянно чудовіше було враження (річ цілком дивовижна!), яке справив Чичиков на дам. Щоб це будь-як пояснити, слід було б сказати багато про самих дам, про їх товариство, описати, як то кажуть, живими фарбами їх душевні якості; але. для автора це дуже важко. З одного боку спиняє його безмежна пошана до дружин сановників, а з другого боку… з другого боку просто важко. Дами міста N. були… ні, ніякими способами не можу; почувається ніби острах. У дамах міста N. найвизначніше було те… Аж дивно, зовсім не піднімається перо, немов свинець якийсь сидить у ньому. Та вже хай: про характер їх, видно, треба полишити сказати тому, в кого живіші фарби й більше їх на палітрі, а нам доведеться хіба двоє слів про зовнішність та про те, що поверховіше. Дами міста N. були те, що називають презентабельні, і з цього боку їх можна було сміливо поставити за зразок усім іншим. Щодо того, як поводитись, додержати тону, підтримати етикет, безліч пристойностей найтонших, а особливо допильнувати моди у найменших дрібницях, то в цьому вони випередили навіть дам петербурзьких і московських. Одягалися вони з великим смаком, їздили по місту в колясках, як веліла остання мода, позаду похитувався лакей, і ліврея в золотих позументах. Візитна картка, будь вона писана хоч на трефовій двійці, або бубновому тузі, але річ була дуже священна. Через неї дві дами, великі приятельки і навіть родички, пересварилися зовсім, а саме зате, що одна з них якось знехтувала контр-візитом. І вже хоч як намагалися потім чоловіки й родичі помирити їх, але ні, виявилось, що все можна зробити на світі, одного тільки не можна: помирити двох дам, що посварилися за знехтування візиту. Так обидві дами й залишилися у взаємній неприхильності, за висловом міського світу. Щодо займання перших місць відбувалося теж безліч досить сильних сцен, які навіювали чоловікам іноді зовсім рицарські великодушні поняття про заступництво. Дуелі, звісно, між ними не відбувалося, бо всі були цивільні чиновники, але зате один одному намагався накапостити, де було можна, що, як відомо, часом буває важче за всяку дуель. У поведінці дами міста N. були строгі, сповнені благородного обурення проти всього порочного і всяких спокус, карали без усякого жалю всякі слабкості. Якщо ж між ними й траплялося яке-небудь те, що зветься друге-третє, то воно траплялося потай, так що не давалося ніяк узнати, що трапилося; зберігалась уся гідність, і сам чоловік був так підготований, що коли й бачив друге-третє, або чув про нього, то відповідав коротко й розважливо прислів'ям: яке кому діло, що кума з кумом сиділа? Це треба сказати, що дами міста N. відзначалися, як і багато дам петербурзьких, незвичайною обережністю і пристойністю в словах і висловах. Ніколи не говорили вони: я висякалась, я спітніла, я плюнула, а говорили: я полегшила собі ніс, я обійшлася за допомогою хусточки. Ні в якому разі не можна було сказати: ця склянка або ця тарілка смердить. І навіть не можна було сказати нічого такого, що дало б натяк на це, а говорили замість того: ця склянка негарно поводиться, або щось на зразок цього. Щоб ще більше облагородити російську мову, половину майже слів було викинуто зовсім з розмови, а тому дуже часто треба було вдаватись до французької мови, зате вже там, по-французькому, інша річ, там дозволялися такі слова, які були багато грубіші від згаданих. Отже, ось що можна сказати про дам міста N., говорячи більш поверхово. Та коли заглянути глибше, то, звісно, відкриється багато інших речей, але вельми небезпечно заглядати глибше в дамські серця. Отже, обмежившись видимою стороною, будемо продовжувати. Досі всі дами якось мало говорили про Чичикова, віддаючи йому, проте, все належне в приємності світського поводження: та з того часу, як пройшли чутки про його мільйонство, знайшлися й інші властивості. А втім, дами були зовсім не інтересантки; виною всьому слово: мільйонщик, не сам мільйонщик, а іменно тільки слово; бо в самому тільки звуку цього слова, крім всякого грошового мішка, міститься щось таке, що діє і на людей негідників, і на людей ні се ні те, і на людей хороших, словом, на всіх діє. Мільйонщик має ту вигоду, що може бачити підлоту, зовсім некорисливу, чисту підлоту, не засновану ні на яких розрахунках: багато хто дуже добре знає, що нічого не одержать від нього і не мають ніякого права одержати, але неодмінно хоч забіжать поперед нього, хоч засміються, хоч скинуть капелюха, хоч напросяться силоміць на той обід, куди дізнаються, що запрошено мільйонщика. Не можна сказати, що цей ніжний нахил до підлоти був відчутий дамами; а проте у багатьох вітальнях почали говорити відверто, що, звісно, Чичиков не перший красунь, та зате такий, як слід бути мужчині, що будь він трохи товщий або повніший, це вже було б недобре. При цьому було сказано якось навіть трохи образливо про тоненького мужчину, що він більш нічого, як щось на зразок зубочистки, а не людини. В дамських убраннях виявилось багато різних додатків. У гостинному дворі сталась штовханина, мало не давка; утворилося навіть гуляння, до такої міри наїхало екіпажів. Купці здивувались, побачивши, як кілька сувоїв матерії, що були привезені ними з ярмарку і що не сходили з рук через ціну, яка здалася високою, пішли відразу в діло й були розкуплені нарозхват. Під час обідні в однієї з дам помітили знизу на платті таке руло, яке розігнало його на півцеркви, так що присутній тут часний пристав дав наказ посунутись народові далі, тобто ближче до паперті, щоб якось не прим'явсь туалет її високоблагородія. Сам навіть Чичиков не міг почасти не помітити такої незвичайної уваги. Одного разу, повернувшись до себе додому, він знайшов на столі в себе листа: звідки й хто приніс його, нічого не можна було дізнатись, трактирний слуга сказав, що принесли, мовляв, і не веліли казати від мого. Лист починався дуже рішуче, а саме так: «Ні, я мушу до тебе писати!» Потім говорено було про те, що є таємне співчуття між душами; ця істина скріплена була кількома крапками, що забрали майже піврядка; потім ішло кілька думок, вартих уваги своєю справедливістю, так що вважаємо за необхідне їх виписати: «Що життя наше? Долина, де оселилися скорботи. Що світ? Юрба людей, яка не відчуває». Далі та, що писала, згадувала, що змочує слізьми рядки ніжної матері, яка, минуло двадцять п'ять років, як уже не існує на світі; запрошувала Чичикова в пустелю, покинути назавжди місто, де люди в душних огорожах не користуються повітрям; закінчення листа бриніло навіть цілковитим розпачем і закінчувалось таким віршем:

Дві горлиці покажуть,

Де мій холодний прах;

Воркуючи, прокажуть,

Що вона сконала у сльозах.

В останньому рядку не було розміру, а втім, це байдуже: лист був написаний в дусі тодішнього часу. Ніякого підпису теж не було: ні імені, ні прізвища, ні навіть місяця та дня. У postscriptum було тільки додано, що його власне серце мусить відгадати, хто вона, і що на балу в губернатора, який має бути завтра, буде присутній сам оригінал.

Це дуже його зацікавило. В анонімі було так багато принадного і збуджуючого цікавість, що він перечитав і вдруге, і втретє листа, і нарешті сказав: цікаво б, одначе ж, знати, хто б це така писала! Словом, справа, як видно, була серйозна; більше години він усе думав про це, нарешті, розставивши руки й нахиливши голову, сказав: «А лист дуже, дуже кучеряво написаний!» Потім, само собою розуміється, лист був згорнутий і покладений у шкатулку, в сусідстві з якоюсь афішею й запрошувальним весільним білетом, що сім років зберігався в тому самому стані й на тому самому місці. Трохи згодом принесли до нього, справді, запрошення на бал до губернатора – справа звичайна в губернських містах: де губернатор, там і бал, інакше ніяк не буде належної любові та пошани від дворянства.

Усе стороннє було в ту ж мить відставлене й відсунуте геть, і все було спрямоване на приготування до балу; бо, справді, було багато спонукливих і під'юджуючих причин. Зате, може, від самого створення світу не було витрачено стільки часу на туалет. Ціла година була присвячена тільки на саме розглядання обличчя в дзеркалі. Робилися спроби надати йому безлічі різних виразів: то поважний і статечний, то шанобливий, але з деякою посмішкою, то просто шанобливий без посмішки; відважено було в дзеркало кілька поклонів у супроводі неясних звуків, почасти схожих на французькі, хоч французькою Чичиков не знав зовсім. Він зробив навіть самому собі безліч приємних сюрпризів, підморгнув бровою й губами і зробив навіть дещо язиком; словом, чого тільки не. робиш, залишившись на самоті, почуваючи до того ж, що гарний, та до того ж бувши певен, що ніхто не заглядає в щілину. Нарешті він злегка поплескав себе по підборіддю, сказавши: «ах ти, морданчику такий!» і почав одягатись. Якнайбільш задоволений настрій супроводив його весь час одягання: надіваючи підтяжки або пов'язуючи галстук, він розшаркувався і вклонявся з особливою спритністю, і хоч ніколи не танцював, але зробив антраша. Це антраша спричинило маленький невинний наслідок: задрижав комод і впала зі стола щітка.

Поява його на балу спричинила незвичайну дію. Все, що тільки було, повернулось до нього назустріч, хто з картами в руках, хто на найцікавішому пункті розмови, промовивши: «а нижній земський суд відповідає на це…», але що саме відповідає земський суд, це вже він кинув набік і поспішив з привітанням до нашого героя. «Павле Івановичу! Ох, Боже мій, Павле Івановичу! Найлюб'язніший Павле Івановичу! Найшановніший Павле Івановичу! Серце моє, Павле Івановичу! От де ви, Павле Івановичу! Ось він, наш Павло Іванович! Дозвольте пригорнути вас, Павле Івановичу! А давайте його сюди, ось я його поцілую міцно, мого любого Павла Івановича!» Чичиков водночас відчув себе в кількох обіймах. Не встиг зовсім видряпатись з обіймів голови, як опинився вже в обіймах поліцеймейстера; поліцеймейстер здав його інспекторові лікарської управи; інспектор лікарської управи відкупщикові, відкупщик архітекторові… Губернатор, що в той час стояв коло дам і тримав в одній руці цукерковий білет і болонку, побачивши його, кинув на підлогу і білет і болонку, тільки заскавчала собачка; словом, спричинив він радість і веселість надзвичайну. Не було обличчя, на якому не позначилося б задоволення або принаймні відбиток загального задоволення. Так буває на обличчях чиновників під час огляду начальником, що прибув, доручених їх керуванню установ: після того, як уже перший страх минув, вони побачили, що багато дечого йому подобається, і він сам зводив нарешті пожартувати, тобто промовити з приємною посмішкою кілька слів. Сміються вдвоє у відповідь на це найближчі чиновники, що обступили його; сміються від душі ті, хто від нього далі і хто, правда, не зовсім добре почув промовлені ним слова, і нарешті на дверях аж біля самого виходу який-небудь поліцейський, що зроду не сміявся за все життя і щойно показав народові кулака, і цей за незмінними законами відбиття зображає на обличчі своєму якусь посмішку, хоч ця посмішка більше схожа на те, якби хтось збирався чхнути після міцного тютюну. Герой наш відповідав усім і кожному і почував якусь спритність незвичайну: уклонявся направо й наліво, за звичаєм своїм, трохи набік, але зовсім вільно, так що зачарував усіх. Дами тут же обступили його блискучою гірляндою і нанесли з собою цілі хмари всякого роду пахощів: одна дихала трояндами, від другої віяло весною і фіалками, третя вся наскрізь була пропахчена резедою; Чичиков піднімав тільки ніс вгору та нюхав.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю