355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Николай Гоголь » Мертві душі » Текст книги (страница 3)
Мертві душі
  • Текст добавлен: 10 апреля 2017, 10:00

Текст книги "Мертві душі"


Автор книги: Николай Гоголь



сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

«Отже, я бажав би знати, чи можете ви мені їх, не живих насправді, але живих щодо законної форми, передати, відступити, чи як ви визнаєте за краще?»

Але Манілов так сконфузився і зніяковів, що тільки дивився на нього.

«Мені здається, ви вагаєтесь?..» зауважив Чичиков.

«Я?., ні, я не те», сказав Манілов: «але я не можу збагнути… вибачте… я, звісно, не міг дістати такої блискучої освіти, яку, так би мовити, видно у всякому вашому рухові; не маю високого мистецтва висловлюватись… Може, тут… у цьому, вами зараз сказаному вислові… криється інше… Може, ви зволили висловитися так задля краси стилю?»

«Ні», підхопив Чичиков; «ні, я розумію предмет такий, як є, тобто ті душі, що справді вже померли».

Манілов зовсім розгубився. Він відчував, що йому треба щось зробити, поставити запитання, а яке запитання – чорт його знає. Кінчив він нарешті тим, що випустив знову дим, але тільки вже не ротом, а крізь носові ніздрі.

«Отже, якщо немає перешкод, то з Богом, можна б узятися до укладання купчої», сказав Чичиков.

«Як, на мертві душі купчу?»

«Та, ні!» сказав Чичиков. «Ми напишемо, що вони живі, так, як дійсно позначено у ревізькому реєстрі. Я звик ні в чому не відступати від цивільних законів, хоч за це й потерпів на службі, але вже вибачте: обов'язок для мене діло священне, закон – я німію перед законом».

Останні слова сподобались Манілову, але самої справи до пуття він усе-таки не міг розібрати і замість відповіді став насмоктувати свій чубук так сильно, що той почав нарешті хрипіти, як фагот. Здавалось, нібито він хотів витягти з Нього думку щодо такої нечуваної обставини; але чубук хрипів та й годі.

«Може, ви маєте які-небудь сумніви?»

«О! даруйте, аж ніяк! Я не про те кажу, щоб мав якесь, тобто критичне упередження до вас. Але дозвольте заявити, чи не буде ця справа, або щоб ще більше, так би мовити, висловитись, негоція, так чи не-буде ця негоція невідповідною цивільним постановам і дальшим намірам Росії».

Тут Манілов, зробивши деякий рух головою, подивився дуже значуще в обличчя Чичикову, показавши у всіх рисах обличчя свого і в стиснутих губах такий глибокий вираз, якого, може, й не бачено було на людському обличчі, хіба що в якогось занадто розумного міністра, та й то під час найголоволомнішої справи.

Але Чичиков сказав просто, що така справа, або негоція, ніяк не буде невідповідною цивільним постановам і дальшим намірам Росії, а через хвилину потім додав, що казна матиме навіть вигоду, бо одержить законні мита.

«Так ви гадаєте?..»

«Я гадаю, що це буде добре».

«А коли добре, це інша річ: я проти цього нічого», сказав Манілов і зовсім заспокоївся.

«Тепер залишається умовитись про ціну…»

«Як про ціну?» сказав знову Манілов і спинився. «Невже ви гадаєте, що я братиму гроші за душі, які так немовби закінчили своє існування? Коли вже вам спало отаке, так би мовити, фантастичне бажання, то з свого боку я віддаю їх вам безінтересно й купчу беру на себе».

Великий докір був би історикові викладених подій, якби він проминув сказати, що задоволення пойняло гостя після таких слів, промовлених Маніловим. Хоч який він був поважний і розсудливий, та тут мало не зробив навіть стрибка на зразок цапа, що, як відомо, робиться тільки в найбільших поривах радості. Він повернувся так сильно в кріслі, що тріснула шерстяна матерія, яка обтягала подушку; сам Манілов глянув на нього з деяким подивом. Глибоко зворушений, він наговорив тут же стільки вдячностей, що той зніяковів, увесь почервонів, робив головою заперечливий жест і нарешті вже висловився, що це суще ніщо, що він, справді, хотів би довести чим-небудь сердечний порив, магнетизм душі, а померлі душі до певної міри цілковитий мотлох.

«Дуже не мотлох», сказав Чичиков, потиснувши Йому руку. Тут було зроблено дуже глибоке зітхання. Здавалося, він був настроєний до сердечних признань; не без почуття і виразу промовив він нарешті такі слова:

«Коли б ви знали, яку послугу зробили цим нібито мотлохом людині без племені й роду! Та й справді, чого не зазнав я? мов барка якась серед лютих хвиль… Яких поневірянь, яких переслідувань не зазнав, якого горя не скуштував, а за що? за те, що додержував правди, що був чистий своєю совістю, що подавав руку і вдовиці безпорадній, і сироті бідоласі!..» Тут навіть він утер хусточкою набіглу сльозу.

Манілов був зовсім розчулений. Обидва приятелі довго тиснули один одному руку і довго дивились мовчки один одному в вічі, у яких стояли сльози. Манілов ніяк не хотів випустити руку нашого героя і далі тиснув її так гаряче, що той уже не знав, як її визволити. Нарешті, висмикнувши її помаленьку, він сказав, що не погано б купчу укласти швидше і добре б, якби він сам навідався в місто. Потім узяв капелюх і почав прощатись.

«Як? ви вже хочете їхати?» сказав «Манілов, раптом опам'ятавшись і майже злякавшись.

У цей час увійшла в кабінет Манілова.

«Лізонько», сказав Манілов з трохи жалісливим виглядом: «Павло Іванович покидає нас!»

«Бо ми набридли Павлові Івановичу», відповіла Манілова.

«Пані! тут», сказав Чичйков: «тут, ось де», і він поклав руку на серце: «так, тут залишиться приємність часу, проведеного з вами! і повірте, не було б для мене більшого блаженства, як жити з вами, коли не в одному домі, то принаймні у найближчому сусідстві».

«А знаєте, Павле Івановичу», сказав Манілов, якому дуже сподобалась така думка, «як було б справді хороше, коли б жити отак укупі, під однією покрівлею, або в затінку якогось в'яза пофілософствувати про щось, заглибитись!..»

«О! це було б райське життя!» сказав Чичиков, зітхнувши. «Прощайте, пані!» продовжував він, підходячи до ручки Манілової. «Прощайте, пре-шановний друже! Не забудьте ж прохання!»

«О, будьте певні!» відповів Манілов. «Я з вами розлучаюсь не на довше, як на два дні».

Усі вийшли в їдальню.

«Прощайте, любі діточки!» сказав Чичиков, побачивши Алкіда й Фемістоклюса, що грались якимсь дерев'яним гусаром, у якого вже не було ні руки, ні носа. «Прощайте, мої малятка. Ви вибачте мені, що я не привіз вам гостинця, бо, признаюсь, не знав навіть, чи живете ви на світі, але тепер як прищу, неодмінно привезу. Тобі привезу шаблю: хочеш шаблю?»

«Хочу», відповів Фемістоклюс.

«А тобі барабан; правда ж, тобі барабан?» продовжував він, нахилившись до Алкіда.

«Парапан», відповів пошепки й похиливши голову Алкід.

«Добре, я тобі привезу барабан. Такий славний барабан, отак усе буде: туррр… ру… тра, та, та, та, та, та… Прощай, серденько! Прощай!» Тут він поцілував його в голову і звернувся до Манілова та його дружини з невеликим сміхом, з яким звичайно звертаються до батьків, даючи їм знати про невинність бажань їхніх дітей.

«Далебі, зостаньтесь, Павле Івановичу!» сказав Манілов, коли вже всі вийшли на ґанок. «Гляньте, які хмари».

«Це маленькі хмарки», відповів Чичиков.

«Та чи знаєте ви дорогу до Собакевича?»

«Про це хочу спитати вас».

«Дозвольте, я зараз розкажу вашому кучерові». Тут Манілов з такою ж люб'язністю розказав справу кучерові, і сказав йому навіть один раз: ви.

Кучер, почувши, що треба минути два повороти й звернути на третій, сказав: «утрапимо, ваше благородіє», і Чичиков поїхав, супроводжуваний довго поклонами і помахами хусточки господарів, що підводились навшпиньки.

Манілов довго стояв на ґанку, проводжаючи очима бричку, і коли її вже зовсім стало не видно, він усе ще стояв, курячи люльку. Нарешті ввійшов він до кімнати, сів на стільці й поринув у роздуми, щиро радіючи, що зробив своєму гостеві невелику втіху. Потім думки його перелетіли непомітно до інших предметів і нарешті залетіли Бог знає куди. Він думав про вигоди дружнього життя, про те, як би добре було жити з другом на березі якої-небудь річки, потім через цю річку почав будуватися у нього міст, потім величезний будинок з таким високим бельведером, що можна звідти бачити навіть Москву, і там пити вечорами чай на свіжому повітрі й міркувати про які-не-будь приємні речі. Потім, що вони разом з Чичиковим приїхали в якесь товариство в гарних каретах, де зачаровують усіх приємністю поводження, і що нібито цар, дізнавшись про таку їхню дружбу, зробив їх генералами, і далі нарешті Бог знає що, чого вже він і сам ніяк не міг розібрати. Дивне прохання Чичикова урвало раптом усі його мрії. Думка про нього якось особливо не варилася в його голові: як не перевертав він її, але ніяк не міг збагнути, і весь час сидів він і курив люльку, що тривало аж до вечері.


ГЛАВА III

А Чичиков у приємному настрої сидів у своїй бричці, що давно котила стовповим шляхом. З попередньої глави вже видно, в чому полягав головний предмет його смаку й нахилів, а тому не диво, що він скоро поринув увесь у нього і тілом, і душею. Прикидання, розрахунки й міркування, що перебігали по обличчю його, видно, були дуже приємні, бо щохвилини залишали по собі сліди задоволеної посмішки. Зайнятий ними, він не звертав ніякої уваги на те, як його кучер, задоволений прийомом дворових людей Манілова, робив дуже доречні зауваження чубарому припряжному коневі, запряженому з правого боку. Цей чубарий кінь був дуже лукавий і тільки про око вдавав, ніби везе, тимчасом як корінний гнідий і припряжний буланої масті, що звався засідателем, бо був придбаний від якогось засідателя, трудилися від щирого серця, так що навіть у очах їхніх помітно було, яку мають з того втіху. «Хитруй, хитруй! ось я тебе перехитрую!» казав Селіфан, підвівшись і хльоснувши батогом ледачого. «Ти знай своє діло, панталонник ти німецький! Гнідий поштивий кінь, він сповняє свій обов'язок, я йому дам охоче лишню Мірку, бо він поштивий кінь, і засідатель теж хороший кінь… Ну, ну! чого стрижеш вухами? Ти, дурню, слухай, коли говорять! я тебе, бузувіре, дурниць не вчитиму. Ач, куди лізе!» Тут він знову хльоснув його батогом, примовивши: «у, варвар! Бонапарт ти проклятий!» Потім гукнув на всіх: «гей ви, лебедики!» і стьобнув по всіх по трьох уже не на кару, а щоб показати, що був з них задоволений. Зробивши таку втіху, він знову звернувся до чубарого: «ти думаєш, що сховаєш свою поведінку. Ні, ти живи по правді, коли хочеш, щоб була тобі шана. От у поміщика, де ми були, гарні люди. Я залюбки поговорю, коли хороша людина; з людиною хорошою ми завжди свої друзі, щирі приятелі: чи випити чаю, чи закусити – охоче, коли хороша людина. Хорошій людині усяк віддасть шану. Ось пана нашого усяк шанує, бо він, чуєш-бо, справляв службу царську, він сколезький радник…»

Так розмірковуючи, Селіфан забрався нарешті у найвіддаленіші абстракції. Якби Чичиков прислухався, то дізнався би про багато подробиць, що стосувалися особисто його; але думки його так були поглинуті, своїм предметом, що тільки сильний удар грому примусив його пробудитися і поглянути навколо себе: все небо зовсім облягли хмари, і курний поштовий шлях сприскали краплі дощу. Нарешті грім ударив вдруге сильніше й ближче, і дощ линув відразу як з відра. Спочатку, набравши косого напряму, бив він в один бік кузова кибитки, потім у другий, потім, змінивши спосіб нападу і зробившись зовсім прямим, тарабанив прямо у верх її кузова; бризки нарешті стали долітати йому в обличчя. Це примусило його заслонитись шкіряними завісками з двома круглими віконцями, призначеними на розглядання дорожніх краєвидів, і наказати Селіфанові їхати швидше. Селіфан, якому було перебито мову теж на самій середині, збагнув, що, справді, не треба гаятись, витяг вмить з-під козел якесь дрантя із сірого сукна, надів його в рукава, схопив у руки віжки й гукнув на свою тройку, що ледь-ледь перебирала ногами, бо почувала приємну млость од повчальних промов. Але Селіфан ніяк не міг пригадати, два чи три повороти він проїхав. Зміркувавши й пригадуючи трохи дорогу, він догадався, що багато було поворотів, які всі він проминув. А що руська людина під рішучу хвилину завжди знайде що зробити, не вдаючись у далекі роздуми, то звернувши праворуч, на першому ж перехресті, гукнув він: «гей ви, друзі шановні!» і пустився навскач, мало гадаючи про те, куди приведе взята дорога.

Дощ одначе, здавалось, заклався надовго. Курява, що лежала на шляху, швидко замісилась у грязь, і коням з кожною хвилиною ставало важче тягти бричку. Чичиков уже починав дуже непокоїтись, не бачачи так довго села Собакевича. За розрахунком його, давно б уже час приїхати. Він поглядав навколо, але темрява була така, хоч в око стрель.

«Селіфан!» сказав він нарешті, висунувшись із брички.

«Чого, пане?» відповів Селіфан.

«А глянь-но, чи не видно села?»

«Ні, пане, ніде не видно!» Після чого Селіфан, помахуючи батогом, завів пісню не пісню, а щось таке довге, чому й кінця не було. Туди все ввійшло: усі підбадьорливі й спонукальні вигуки, якими частують коней по всій Росії з кінця в кінець; прикметники всіх родів і гатунків без дальшого розбору, а так що на язик навернеться. Таким чином дійшло до того, що він почав називати їх нарешті секретарями.

Тимчасрм Чичиков почав примічати, що бричка хилялась на всі боки і обдаровувала його добренними штовханами; з цього він зрозумів, що вони звернули з дороги і, мабуть, брьохалися по ріллі. Селіфан, здавалось, сам зміркував, але не говорив ані слова.

«А що, шахраю, якою дорогою ти ідеш?» сказав Чичиков.

«Та що ж, пане, вдієш, час, бач, такий; батога не бачиш, така пітьма!» Сказавши це, він так нахилив бричку, що Чичиков змушений був держатись обома руками. Тут тільки помітив він, що Селіфан напідпитку.

«Держи, держи, перекинеш!» кричав вік йому.

«Ні, пане, як можна, щоб я перекинув», казав Селіфан. «Це негаразд перекинути, я вже сам знаю; вже ж я нізащо не перекину». Тут почав він злегка повертати бричку, повертав, повертав, і нарешті вивернув її зовсім набік, Чичиков і руками й ногами бебехнувся в грязь. Селіфан коней одначе ж зупинив, а втім, вони спинилися б і самі, бо були дуже зморені Такий несподіваний випадок зовсім здивував його. Злізши з козел, він став перед бричкою, взявся в боки обома руками, поки пан борсався в грязі, силкуючись звідти вилізти, і сказав після деякого роздуму: «Чи ти ба, і перекинулись!»

«Ти п'яний, як квач!» сказав Чичиков.

«Ні, пане, як можна, щоб я був п'яний! Я знаю, що це негаразд бути п'яним. З приятелем побалакав, бо з хорошою людиною можна побалакати, втому немає поганого; і закусили разом. Закуска не погана річ; з хорошою людиною можна закусити».

«А що я тобі сказав останнього разу, як ти напився? га? забув?» промовив Чичиков.

«Ні, ваше благородіє, як можна, щоб я забув. Вже ж я своє діло знаю. Я знаю, що негаразд бути п'яним. З хорошою людиною поговорив, бо…»

«Ось я тебе як відшмагаю, то ти мені знатимеш, як говорити з хорошою людиною».

«Як милості вашій буде завгодно», відповів на все згодний Селіфан, «як відшмагати, то й відшмагати; я зовсім не від того. Чому ж не пошмагати, коли за діло, на те панська воля. Воно й треба пошмагати, бо мужик байдикує, порядку треба додержувати. Коли за діло, то й пошмагай; чому ж не пошмагати?»

На таке міркування пан зовсім не знайшов що відповісти. Та в цей час, здавалося, ніби сама доля вирішила над ним зглянутись. Здалека почувся собачий гавкіт. Зраділий Чичиков дав наказ поганяти коней. Російський возниця має добре чуття замість очей, через це трапляється, що він, заплющивши очі, жене іноді щодуху й завжди кудись та приїжджає. Селіфан, хоч і нічогісінько не бачив, справував коней так прямо на село, що спинився тільки тоді, коли бричка вдарилась голоблями в паркан і коли вже зовсім нікуди було їхати. Чичиков тільки помітив крізь густу запону заливного дощу щось схоже на покрівлю. Він послав Селіфана шукати воріт, що, без сумніву, тривало б довго, якби на Русі не було замість швейцарів злючих собак, які доповіли про нього так дзвінко, що він підніс пальці до вух своїх. Світло блимнуло в одному віконці і досягло туманним струменем до паркана, показавши нашим подорожнім ворота. Селіфан заходився стукати, і незабаром, відчинивши хвіртку, висунулась якась постать, напнута сіряком, і пан із слугою почули хрипкий баб'ячий голос:

«Хто стукає? чого розходилися?»

«Приїжджі, матінко, пусти переночувати», промовив Чичиков.

«Ач, який проворний», сказала баба: «приїхав у який час! Тут тобі не постоялий двір, поміщиця живе».

«Що ж робити, матінко: бач, з дороги збились. Не ночувати ж такої години в степу».

«Егеж, година темна, недобра година», додав, Селіфан.

«Мовчи, дурню», сказав Чичиков.

«А хто ви будете?» спитала баба.

«Дворянин, матінко».

Слово дворянин примусило бабу ніби трохи подумати. «Заждіть, я скажу пані», промовила вона, і хвилин через дві уже повернулася з ліхтарем у руці. Ворота відімкнули. Вогник блимнув і в другому вікні. Бричка, в'їхавши на подвір'я, спинилась перед невеличким будинком, який у темряві важко було роздивитись. Тільки одна половина його була осяяна світлом, що лилося з вікон; видно було ще калюжу перед будинком, на яку прямо падало те ж таки світло. Дощ стукотів дзвінко по дерев'яному даху і дзюркотливими струмками стікав у підставлену бочку. Тим часом пси аж заходились всіма можливими голосами: один, закинувши вгору голову, виводив так протяжно й так старанно, немов за це одержував Бог знає яку платню, другий рубав похапцем, як паламар; проміж них дзвенів, як поштовий дзвоник, невгамовний дискант, мабуть, молодого цуцика, і все це нарешті покривав бас, може, старик або просто наділений дужою собачою натурою, бо хрипів, як хрипить півчий контрабас, коли концерт у повному розливі, тенори підводяться навшпиньки від великого бажання вивести високу ноту, і все, що тільки є, поривається догори, закидаючи голову, а він один, засунувши небрите підборіддя в галстук, присівши й опустившись майже до землі, пропускає звідти свою ноту, від якої дрижать і деренчать шибки. Вже з самого гавкоту, дібраного з таких музикантів, можна було гадати, що сільце було чимале; але. обмоклий і змерзлий герой наш ні про що не думав, тільки про постіль. Не встигла бричка зовсім спинитись, як він уже вискочив на ґанок, заточився і трохи не впав. На ґанок знову вийшла якась жінка, молодша, ніж перша, але дуже на неї схожа. Вона провела його в кімнату. Чичиков кинув мимохідь два погляди: кімната була обвішана старенькими в смужку шпалерами; картини з якимись птахами; між вікнами старовинні маленькі дзеркала з темними рамками у вигляді скрученого листя, і за кожним дзеркалом закладені були або лист, або стара колода карт, або панчоха; на стіні годинник з намальованими квітами на циферблаті… не під силу було більше нічого розглянути. Він почував, що очі його злипались, немов їх хтось вимазав медом. Через хвилину ввійшла господиня, літня вже жінка, в якомусь спальному чепці, надітому похапцем, з фланеллю на шиї, одна з тих матінок, невеликих поміщиць, що скаржаться на неврожаї, збитки і держать голову трохи набік, а тимчасом складають потроху грошенята в пістрьові торбинки, розміщені по шухлядах комодів. В одну торбинку відбирають все карбованці, в другу полтинички, в третю четвертачки, хоч на око й здається, ніби в комоді нічого немає, крім білизни, та нічних кофточок, та нитяних моточків, та розпореного салопа, що має потім обернутись на плаття, коли старе як-небудь прогорить під час печіння святкових коржиків з усякими пряженцями[21]21
  Пряженці – «маленькі пиріжки з м'ясом і цибулею» (із записника Гоголя).


[Закрыть]
або зноситься само собою. Та не згорить плаття й не зноситься само собою; ощадлива бабуся, і салопові судилося пролежати довго розпореним, а потім дістатися за духівницею небозі троюрідної сестри разом з усяким іншим мотлохом.

Чичиков перепросив, що потурбував несподіваним приїздом. «Нічого, нічого», сказала господиня. «В яку це пору вас Бог приніс! Негода й завірюха така, з дороги слід би було поїсти чого-небудь, але ж пора нічна, приготувати не можна».

Слова господині були перервані дивовижним сичанням, так що гість був злякався; шум дуже скидався на те, начеб уся кімната наповнилась зміями; та глянувши вгору, він заспокоївся, бо догадався, що стінному годинникові прийшла охота бити. За сичанням зразу ж почалося хрипіння, і нарешті, понатужившись з усієї сили, він пробив дві години таким звуком, немов хто калатав палицею по розбитому горщикові, після чого маятник почав знову спокійно цокати праворуч і ліворуч.

Чичиков подякував господині, сказавши, що йому не треба нічого, щоб вона не турбувалась ні про що, що крім постелі, він нічого не вимагає, і поцікавився тільки знати, в які місця заїхав він і чи далекий звідси шлях до поміщика Собакевича, на що бабуся сказала, що й не чула такого імення, і що такого поміщика зовсім немає.

«Чи знаєте, принаймні, Манілова?» сказав Чичиков.

«А хто такий Манілов?»

«Поміщик, матінко».

«Ні, не чувала, немає такого поміщика».

«А які ж є?»

«Бобров, Свиньїн, Канапатьєв, Харпакін, Трепакін, Плєшаков».

«Багаті люди чи ні?»

«Ні, батечку, багатих дуже немає. У кого двадцять душ, у кого тридцять, а таких, щоб по сотні, таких немає».

Чичиков побачив, що він заїхав у добру-таки глушину. «Чи далеко, принаймні, до міста?»

«А верст шістдесят буде. Який жаль мені, що нічого вам поїсти, чи не хочете, батечку, випити чаю?» «Дякую, матінко. Нічого не треба, крім постелі».

«Правда, з такої дороги й дуже треба спочити. Ось тут і ляжете, батечку, на цьому дивані. Гей, Фетіньє, принеси перину, подушки й простирадло. Годину ж наслав Господь: грім такий – у мене всю ніч горіла свічка перед образом. Ех, батечку мій, та в тебе, як у кабана, вся спина й бік у грязі! Де так зводив вимаститися?

«Ще слава Богу, що тільки вимастився, треба дякувати, що не поламав зовсім боків».

«Свят, свят, страх який! Та чи не треба чим потерти спину?»

«Спасибі, спасибі. Не турбуйтесь, а звеліть тільки вашій дівці висушити й почистити мою одежу».

«Чуєш, Фетіньє!» сказала господиня, звернувшись до жінки, що виходила на ґанок зі свічкою, яка встигла вже притягти перину і, перебивши її на обидва боки руками, напустила цілий потоп

пір'я по всій кімнаті. «Ти візьми їхній каптан разом зі спіднім і перше просуши їх перед вогнем, як робили покійному панові, а після вимни та витіпай гарненько».

«Слухаю, пані!» казала Фетінья, стелячи поверх перини простирало й кладучи подушки.

«Ну, ось тобі постіль готова», сказала господиня. «Прощай, батечку, бажаю доброї ночі. Та чи не треба ще чого? Може ти звик, батеньку мій, щоб хтось почухав на ніч п'яти? Покійник мій без цього ніяк не засне було».

Та гість відмовився і від чухання п'ят. Господиня вийшла, і він зразу ж поспішив роздягтися, віддавши Фетіньї всю зняту з себе збрую, як верхню, так і спідню, і Фетінья, побажавши також зі свого боку доброї ночі, забрала усю цю мокру амуніцію. Залишившись на самоті, він не без задоволення глянув на свою постіль, яка була мало не під стелю. Фетінья, як видно, добре вміла перебивати перини. Коли, підставивши стілець, виліз він на постіль, вона опустилась під ним майже до самої підлоги, і пір'я, витиснуте ним з місця, розлетілось по всіх кутках кімнати. Погасивши свічку, він укрився ситцевою ковдрою і, згорнувшись під нею калачиком, у ту ж мить заснув. Прокинувся він на другий день уже досить пізнього ранку. Сонце крізь вікно світило йому прямо у вічі, і мухи, що вчора спали спокійно на стінах та на стелі, всі накинулися на нього: одна сіла йому на губу, друга на вухо, третя націлялась, як би сісти на саме око, а ту, що мала необережність підсісти близько до носової ніздрі, він потяг спросонку в самий ніс, що примусило його добре чхнути – обставина, яка була причиною його пробудження. Обвівши поглядом кімнату, він тепер помітив, що на картинах не самі були птахи: між ними висів портрет Кутузова і намальований олійними фарбами якийсь старик з червоними обшлагами на мундирі, як носили за Павла Петровича. Годинник знову засичав і пробив десяту; у двері зазирнуло жіноче обличчя й ту ж мить сховалось, бо Чичиков, бажаючи краще заснути, поскидав з себе геть усе. Обличчя, що зазирнуло, здалось йому ніби трохи знайомим. Він почав пригадувати собі: хто б це був, і нарешті пригадав, що це була господиня. Він надів сорочку; одежа, вже висушена й почищена, лежала коло нього. Одягтись, підійшов він до дзеркала і чхнув знову так голосно, що індійський півень, який підійшов у той час до вікна, а вікно було дуже близько від землі, забелькотав йому щось відразу й дуже швидко своєю чудною мовою, мабуть, доброго здоров'я бажаю, на що Чичиков послав йому дурня. Підійшовши до вікна, він почав розглядати краєвиди, що були перед ним: вікно дивилось мало чи ' не в курник, принаймні, вузенький дворик перед ним увесь був повний птаства і всякої домашньої тварі. Індичкам і курям не було ліку; поміж ними походжав півень розміреними кроками, струшуючи гребенем і повертаючи голову набік, немов до чогось прислухаючись; свиня з родиною опинилась тут-таки; тут-таки, розгрібаючи купу сміття, з'їла вона мимохідь курча і, не помічаючи цього, уминала далі лушпиння з кавуна своїм порядком. Цей невеликий дворик або курник перегороджував дощаний паркан, за яким тяглись просторі городи з капустою, цибулею, картоплею, буряками та іншим господарським овочем. По городу були розкидані де-не-де яблуні й інші фруктові дерева, накриті сітками для захисту від сорок та горобців, з яких останні цілими скісними хмарами перелітали з місця на місце. З цієї ж самої причини поставлено було кілька опудал на довгих тичках з розчепіреними руками; на одному з них одягнений був чепець самої господині. За городами починалися селянські хати, які хоч і були побудовані далеко одна від одної і не замкнуті в правильні вулиці, але, як відзначив собі Чичиков, свідчили про добробут мешканців; бо був догляд належний; потрухлий тес на дахах скрізь був замінений новим; ворота ніде не похилились; а по обернутих до нього селянських критих повітках помітив він де запасний майже новий віз, а де і два. «Та в неї сільце не мале», сказав він і поклав собі зразу ж розговоритися й познайомитися t з господинею краще. «Він заглянув у щілинку в дверях, звідки вона було висунула голову, і, побачивши, що вона сидить за чайним столом, вийшов до неї з веселим і ласкавим виглядом.

«Добридень, батечку. Як спочивали?» сказала господиня, підводячись з місця. Вона була одягнена краще, ніж учора, в темному платті, і вже не в спальному чепці, але на шиї все ж таки, було щось намотане.

«Добре, добре», казав Чичиков, сідаючи в крісло. «Ви як, матінко?».

«Погано, батеньку мій». «Як так?»

«Безсоння. Усе поперек болить, і в нозі, вище кісточки, так і крутить».

«Минеться, минеться, матінко! На це не треба зважати». «Дай Боже, щоб минулось. Я вже й салом мазала і скипидаром теж примочувала. А з чим чайку вип'єте? У пляшці фруктова».

«Непогано, матінко, покуштуємо й фруктової». Читач, я думаю, вже помітив, що Чичиков, незважаючи на ласкавий вигляд, говорив однак вільніше, ніж з Маніловим, і зовсім не церемонився. Треба сказати що в нас на Русі якщо і не наздогнали ще де в чому іноземців, то далеко випередили їх у вмінні поводитись. Перелічити не можна всіх відтінків і тонкощів нашого поводження. Француз або німець довіку не збагне й не зрозуміє всіх його особливостей і відмін; він майже тим самим голосом і тією самою мовою говоритиме і з мільйонщиком, і з дрібним тютюновим крамарем, хоч, звісно, в душі попадлючить у міру перед першим. У нас не те: у нас є такі мудреці, які з поміщиком, що має двісті душ, говоритимуть зовсім інакше, ніж з тим, у кого їх триста, аз тим, у кого їх триста, говоритимуть знову ж не так, як з тим, у кого їх п'ятсот, а з тим, у кого їх п'ятсот, знову ж не так, як з тим, у кого їх вісімсот, словом, хоч до мільйона дійди, все знайдуться відтінки. Припустімо, наприклад, існує канцелярія, не тут, а в тридев'ятому царстві; а в канцелярії, припустімо, існує правитель канцелярії. Прошу подивитись на нього, коли він сидить серед своїх підлеглих – та просто від страху й слова не вимовиш! гордість і благородство, і вже чого тільки не виражає обличчя його? просто бери пензель та й малюй: Прометей[22]22
  Прометей – у давньогрецькій міфології титан, який вкрав у олімпійських богів вогонь і передав його людям.


[Закрыть]
, сущий Прометей! Дивиться орлом, виступає плавно, розмірено. І той самий орел, як тільки вийшов з кімнати і наближається до кабінету свого начальника, куріпкою такою поспішає з паперами під пахвою, що й не сказати. У товаристві й на вечірці, де всі невеликого чину, Прометей так і залишається Прометеем, а як тільки трохи вище за нього, з Прометеем зробиться таке перетворення, якого й Овідій[23]23
  Овідій (Публій Овідій Назон, 43 до н.е. – біля 18 н.е.) – римський поет, автор поеми «Метаморфози» (про перетворення людей і богів на звірів, сузір'я).


[Закрыть]
не вигадає: муха, менший навіть за муху, здрібнів у піщинку! «Та це не Іван Петрович», кажеш, дивлячись на нього. «Іван Петрович на зріст вищий, а цей і низенький, і худенький, той говорить гучно, басить і ніколи не сміється, а цей чорт знає що: цвіріньчить пташкою і все сміється!» Підійдеш ближче, глянеш, справді Іван Петрович! «Ехе, хе!» думаєш собі… Але одначе ж вернімося до дійових осіб. Чичиков, як ми вже бачили, вирішив зовсім не церемонитись, і тому, взявши в руки чашку з чаєм і вливши туди фруктової, повів таку розмову:

«У вас, матінко, гарне сільце. Скільки в ньому душ?» «Душ у ньому, батеньку мій, мало не 80-т», сказала господиня: «та от лихо, часи погані, ось і торік був такий неврожай, що боронь Боже».

«Одначе мужички з вигляду дебелі, хатки міцні. А дозвольте, як прізвище ваше? Я такий неуважний… приїхав у нічну пору…»

«Коробочка, колезька секретарша»[24]24
  Колезька секретарша – дружина чи вдова колезького секретаря (у табелі про ранги чин X класу).


[Закрыть]
.

«Щиро дякую. А на ім'я та по батькові?»

«Настасія Петрівна».

«Настасія Петрівна? гарне ім'я Настасія Петрівна. У мене тітка рідна, сестра моєї матері, Настасія Петрівна».

«А вас на ім'я як?» спитала поміщиця: «адже ви, мабуть, засідатель?»

«Ні, матінко», відповів Чичиков, посміхнувшись: «мабуть, не засідатель, а так їздимо у своїх справах».

«А, так ви покупець! Як шкода, справді, що я продала мед купцям, так дешево, а ось ти, батечку мій, у мене б, мабуть, його купив».

«А от меду і не купив би».

«А що ж саме? Хіба прядиво? Та й прядива ж у мене тепер обмаль: з півпуда тільки».

«Ні, матінко, іншого роду товарець: скажіть, у вас умирали селяни?»

«Ох, батечку, вісімнадцять душ!» сказала стара зітхнувши. «І помер усе такий славний народ, усе робітники. Після, правда, народилось, та що з них; все така дрібнота, а засідатель наїхав, подать, каже, сплачувати з душі. Народ мертвий, а плати, як за живого. На тім тижні згорів у мене коваль, такий умілий коваль і слюсарне майстерство знав».

«Хіба у вас була пожежа, матінко?»

«Бог боронив від такої біди, пожежа б ще гірше; сам згорів, батечку мій. Всередині в нього якось зайнялось, забагато випив, тільки синій вогник пішов від нього, увесь зотлів, зотлів і почорнів, як вугіль, а такий був вправний коваль! і тепер мені виїхати нічим, нікому коней підкувати».

«На все воля Божа, матінко!» сказав Чичиков зітхнувши: «проти мудрості Божої нічого не можна сказати… То відступіть їх мені, Настасіє Петрівно?»


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю