Текст книги "Чарівна брама"

Автор книги: Наталія Лапікура

Соавторы: Валерій Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

І тут Горинич зробив ще одну величезну дурницю: приземлився, щоб розплутати шиї, не біля чорної діри, а по цей бік річки.

– Товариство, вибачайте, – зрадів Юра, – але то вже моя робота.

І помчав на своєму конику вниз по схилу. Одного влучного удару списом вистачило, щоби Змій скрутився, як вужака під вилами, забив хвостом і… почав зменшуватися. Начебто досі він був, як гумова куля, накачаний повітрям, а тепер те повітря виходило через дірку від списа. Коли Змій став не більшим від вужа, він сковзнув убік, злетів і знову почав повільно надиматися. Юра метнув угору списа – спис пробив Змієві праве крило. Але Зміюка вхопив його зубами і висмикнув. Щоправда, дірка в крилі залишилася. Юра метнув тепер ножа – ніж відсік Змієві кінець хвоста. Не тямлячи нічого від болю й люті, Змій щосили дмухнув полум'ям, але воно знову влучило точнісінько у середину провалля.

З чужинськими вершниками діялося щось неймовірне. Вони самі падали з коней, оберталися на вовків, потім билися об землю, повзали гаддям по землі, знову оберталися на вовків і на людей… гризли, кусали і рубали одні одних, засліплені Змієвим вогнем.

– Зміюка головного відьмака підпалив! – здогадався дід Ох. – Ну, тепер не спи, Хомко, на те ярмарок. Ой, царю небесний, а це що таке?

Виявилося, що головного відьмака Змій Горинич тільки підсмалив. І цим не на жарт розлютив. Чудовисько, схоже на величезного ідола, виліпленого з темряви, випливло з провалля і нависло над полем бою. У правиці воно стискало зброю, якої Богдан ніколи не бачив навіть у журналі про комп'ютерні «стрілялки». Довжелезний спис, у якого замість наконечника була чудернацька сокира – лезами на обидва боки. Леза виблискували і сипали іскрами.

Усі застигли. Ідол, прикриваючись лівою рукою від сонячних променів, повільно крокував до річки.

– Він переступить через стіну! – злякано прошепотів Богдан.

– Може бути, – погодився дід Ох. – Цього ступою не зіб'єш… Богдане, ану стій на місці!

Дід обвів навколо нього свяченим кістяним ножем:

– За цю рису – ні кроку. Бо якщо це потороччя тебе побачить, затягне до чорної діри, і ніхто йому не завадить. Але поки ти в колі, він не бачить.

І в цей час позаду і згори почувся сильний голос:

– Мамаю, поклади річку назад. Бо я й так перейду, а Чугайстрові неохота ноги мочити.

Це був Миха, цар лісу і всіх звірів та птахів. Богдан одразу пізнав його, хоча бачив лише краєм ока. Височенний, мов корабельна сосна, у білій вишиванці з широким зеленим візерунком на грудях, він вів за собою ведмедів, вовків, диких кабанів… Навіть тхорик ззаду вистрибом біг, наздоганяючи лісове братство. А в небі кружляли орли, соколи і величезні чорні круки.

Мамай, ані на мить не вагаючись, скомандував:

– Нечаю, опускай стіну.

Місток і річка впали у річище, здійнявши хвилю.

Миха та Чорний Ідол зійшлись у герці понад самим берегом річки. Злий чаклун крутив над головою своїм списом, вдаряв то лезами, то ратовищем, але Миха блискавично ухилявся і встигав раз по раз діставати чудовисько своєю булавою з окоренка величезного дуба.

Але дерево є дерево, навіть дубова булава Михи, врешті-решт, не витримала прямого удару завороженої Ідолової сокири і розлетілася на друзки. Лісовий цар мусив повільно відступати до річки, відбиваючись уламком руків'я. Підбадьорені чужинці теж почали тіснити Михове звіряче військо до води.

І тут дід Ох, який увесь цей час уважно спостерігав з пагорба за перебігом бою, раптом зник, наче його там, на горі, й не було. Богдан навіть не встиг збагнути, що сталося, як побачив невисоку постать діда у самому центрі бою – між Михою і Чорним Ідолом. Дід крутонувся – і перед Ідолом виросла могутня постать кремезного сивого козака. Тільки замість шаблі козак тримав у руках Охову патерицю.

– Це хто? – зойкнув Богдан.

– Не впізнав? Оце і є Ох, його справжня подоба, – пояснив Мамай.

– Так він же дід!

– То він для учнів – дід. А для нас, посвячених – учитель. Ким захоче, тим і обернеться. І ніхто проти нього не встоїть. Дивись!

Там, унизу, Ідол отямився від несподіваної появи нового сильного супротивника й обома руками з різкого замаху вдарив списом-сокирою згори вниз. Металеві леза аж свиснули. Здавалося б, від такого удару ухилитися неможливо. Та й Ох наче не намагався цього робити. Однак за мить сокири вгрузли в землю саме там, де щойно стояв Ох, а він сам був уже за кілька кроків від Ідола. І перш ніж чудовисько висмикнуло свою зброю з землі, у повітрі свиснула тепер уже Охова патериця. Зойк болю на мить заглушив увесь шум бою.

Розлючений Ідол таки висмикнув списа з землі, але цього разу вже не поспішав надаремне ним розмахувати. Тримаючи зброю на рівні грудей, він зробив різкий випад у бік Оха, заточився і впав. Ох знову в незбагненний спосіб опинився за кілька кроків ліворуч і звідти ще раз боляче вдарив супротивника патерицею.

– Хіба Чорний Оха не бачить? – пробурмотів Богдан.

– Йому здається, що бачить. А насправді Ох йому очі відводить.

– А що це дід зараз збирається робити? Проти сонця ж стає! Самі ж казали, так не можна!

– Не хвилюйся, хлопче. Охові тінь потрібна. І не якась там, а Ідолова.

– Дядьку Мамаю, нащо йому тінь?

– Він у неї увійде і вийде там, де захоче. Дивись!

Ідол, вважаючи, що його противник припустився помилки, ставши якраз навпроти сонця, з радісним ревом змахнув списом-сокирою і… застиг від здивування. Козак-характерник знову зник, аби виринути за спиною Ідола і завдати йому могутнього удару патерицею.

– Оце, хлопче, і є удар з тіні, – знову пояснив Мамай.

– Дивіться, Ідол списа відкинув! Він що, надумав у полон здаватися?

– Е, ні, синку, здається, справжній герць тільки починається!

Чужинський чаклун широко розставив ноги, зігнувся мало не в пояс і водночас різко витягнув угору обидві руки. При цьому він щось бубонів, але здалеку не було чути, що саме. Ох теж не стояв, склавши руки, бо присів у характерницькій стійці, тримаючи патерицю обома руками перед собою.

Серед ясного неба гримнуло, дві блискавки зірвалися з Ідолових долонь і вдарили Оха. На якусь мить здалося, що він спалахнув, мов той сухий кущ. Але тільки здалося. Кілька різких рухів патерицею – і вогненна стіна навколо вчителя характерників зникла, наче її не було.

Ідол спантеличено закрутив головою і потягся до свого списа. Та він наче сам стрибнув до рук козака. Не відриваючи погляду від Ідола, Ох однією рукою закинув закляту зброю через плече аж на середину річки.

– Буде Водяникові забавка, – пирхнув Мамай. – Він такі цяцьки любить.

Ідол знову закричав і змахнув обома руками. Тільки тепер замість блискавки він спробував обплутати Оха вогненним арканом. Проте старий козак знову різко перемістився, розпечений аркан так ударив по воді, що аж зашипіло і здійнялася хмара пари.

Ох знову змінив позицію. Не відриваючи очей від Ідола, він перемістився так, що тепер сонце світило в обличчя не йому, а супротивнику. Той вочевидь щось зрозумів, бо не поспішав нападати, а лише стояв, розгойдуючись.

Несподівано Ох увіткнув свою патерицю в землю і теж почав розгойдуватися, але вдвічі швидше, ніж Ідол.

– Отепер він його зі своєї тіні вдарить! – видно було, що Мамай ані трішечки не сумнівається в перемозі свого вчителя. І недаремно. Бо Ох вдарив так, що Ідол розсипався на чорні друзки. Але за мить сам себе зібрав докупи і знову захилитався перед Охом.

– Оце то удар! – оцінив Мамай.

«Він, напевне, й сам так уміє, – подумав Богдан. – Але з поваги до старшого в поєдинок не втручається…»

І додумати не встиг, як Мамай закричав:

– Дивись! Головне!

В руках у Ідола почала рости вогненна куля. Чужинський чаклун перекидав її з долоні на долоню, і від цього вона ставала все більша і більша.

Але Оха, здавалося, це не злякало. Він просто чекав відповідної миті, коли Чорний Ідол нарешті жбурне в нього вогнем. І ледь тільки куля вирвалася з рук Ідола, як Ох різко випростав уперед обидві руки, окресливши розкритими долонями в повітрі невидиму стіну.

– Дзеркало поставив! – захоплено охнув Мамай. – Дивись, Богдане, це тільки він уміє!

І хоча дзеркало те було невидиме, але куля від нього відбилась, як сонячний зайчик, і вдарила просто Ідолові в обличчя. Голова чаклуна спалахнула жарким вогнем, водночас коліна підігнулися, і він із гуркотом упав. За кілька секунд від чорної потвори залишилася тільки купка перепаленого вугілля серед трави.

Чужинське військо на якусь мить отетеріло завмерло. І цим скористався Мамай:

– Усім до бою! Юро, забирай хлопця на коня, підеш услід нашій п'ятірці. Увага! Робимо вихор!

Обидві характерницькі п'ятірки справді перетворилися на вихор. Звичайне людське око саме так і сприймало їхній рух: не можна було розрізнити кожного козака окремо – лише щось єдине. Це щось, зовні схоже на смерч, з розмаху вдарило в середину чужинського війська і розсікло його – спочатку надвоє, а потім начетверо.

Далі козаки розділилися на дві групи. Одна продовжувала рубати перевертнів, а друга, прикриваючи Юру і Богдана, помчала до Брами. Коли гілки дерев почали шмагати вершників по обличчях, Юра різко зупинив коня і разом з Богданом зіскочив на землю.

– Он вона, розрив-трава, у тебе під ногами, – закричала сова з Юриного плеча. – Швидше рви!

– Рву, бабо Франю, рву!

І Богдан рвав, рвав, навіть не помітив, коли самі собою розтулилися його кулаки. Він, не шкодуючи долонь, шарпав цупке зілля, гріб його в оберемок і чув за спиною лише дзвін Юрового меча і хропіння чужих коней, яких звалювали на землю і роздирали гострими зубами вовки. І лише коли оберемок трави став таким великим, що Богдан ледь-ледь втримував його обома руками, хлопець випростався й озирнувся.

Кільканадцять чужинців оточили Юру з усіх боків, але його довгий меч утримував їх на безпечній відстані. Важко сказати, скільки це вже тривало, бо раптом із самої гущавини бою почулося:

– Юрцю, не будь жаднюгою! Пусти й мене з мамунами!

Богдан одразу здогадався, що це Чугайстер – високий чорнявий леґінь, зодягнутий в усе біле. Навіть вишивка на кептарі й постоли були білого кольору. Чугайстра прикривало кілька не таких високих, як він, але кремезних хлопців у гуцульському вбранні. Своїми топірцями вони вже прорубалися крізь натовп чужинців до Богдана з Юрою.

– Хлопче, роби свою справу! – гукнув Чугайстер.

– А як же Карпати? – поцікавився Юра, відбиваючи удари особливо настирливого песиголовця.

– Карпати зачекають. Не відволікайся.

– Ну, дивись. Це тобі не на сопілочці грати.

– Атож! – Чугайстер вгатив песиголовця по лобі топірцем – той тільки ногами накрився. – Отак!

…Здавалося, тітка Гапка з телятком-змієнятком у небі остаточно взяли гору. Але третього разу клятий Зміюка таки не схибив. Синє полум'я вдарило по пагорбу. Заіржали коні, спалахнули дерева, кілька козаків качалися по землі, збиваючи з себе пекучий вогонь. Богдан загородився від жару величезним оберемком запашної розрив-трави, заховав у неї обличчя і чимдуж побіг навпростець крізь пожежу – до провалля. Чорна діра продовжувала верещати і смикатися, проте сама рухалася хлопцеві назустріч, певно, намагаючись його проковтнути. Богдан чомусь згадав, як вони з дядьком Яковом коркодима лепехою лякали, і жбурнув оберемок чарівної трави у саму середину провалля. Ще мить – і він би сам влетів туди, у порожнечу, слідом за травою. Та встиг якось відкотитися вбік по обпаленому схилу.

Провалля востаннє зойкнуло, потім почало стрімко стягуватися досередини, перетворилося на невелику чорну плямку і зникло, всоталося в землю, як вода в пісок. І сліду не залишилося.

– Ну, нарешті! – радісно закричали всі. Змій, летюча потвора, теж умить втратив свою чарівну силу і ляпнувся на землю, як сирий млинець. Тітка Гапка спрямувала ступу додолу, м'яко приземлилася, поряд сіло і героїчне змієнятко.

– Ну, то як, дядьку Юро, добре я літаю? – задерикувато спитало воно.

…Раптом від ступи почулося люте шипіння, і поволі на світ Божий виліз… кіт Циган. Він гнув дугою спинку, хвоста тримав свічкою, завзято точив кігті й пирхав у настовбурчені вуса.

– Ти ба – і він вояка! – засміялися всі.

Та даремно сміялися, бо котик, виявляється, спостеріг, що триголове чудовисько лише прикидалося мертвим, а коли Циган скочив йому на спину і почав дерти її кігтями, підхопилося і рвонуло до найближчих кущів.

– А дзуськи, не втечеш! – метнувся до нього рибалка Петро і пришпилив остю до землі. На поміч кинувся Юра і одним ударом прохромив Змія списом наскрізь.

А внизу, на луці, шаленіли чужинські недобитки. Після того, як провалля зникло разом із головним чаклуном, їм уже нікуди було тікати, ні на кого перетворюватися. Але і в людській подобі вони були страшні й небезпечні. До того ж, їх усе ще залишалося значно більше, ніж козаків.

– Гей-гей! – почулося від гаю, – тримайтеся, ми йдемо!

Гурт чумаків, розмахуючи довгими і дебелими важницями, кинувся навперейми зграї чужинців, які скрадалися, аби обійти козаків і вдарити ззаду. Після кожного змаху важниці вершник летів на землю разом із конем. Чумаки сил не шкодували.

– А ви ж звідки взялися?

– Та от, порадилися, поміркували… Як собі хочете, а це справа не лише козача, а й чумацька теж.

– А валка?

– Добрі люди стережуть…

– Рви траву, Богдане! – закричав дід Ох, який виринув коло хлопця, як із-під землі. А можливо, й справді з-під землі… Богдан знову рвав і рвав траву – і підкидав її вгору. А накликаний дідом Охом вітер ніс траву на чужинців. І досить було бодай маленькій травинці торкнутися вершника, як він зникав з очей, наче й не було його. Тільки короткий спалах – і все.

Оберемком розрив-трави козаки натирали шаблі, списи… Трава й справді була чарівною, бо тепер досить було торкнутися нападника тією зброєю – і він зникав, як булька на воді.

– Неси сюди! – баба Франя розпалила вогонь біля Брами. Богдан кинув у багаття жмут трави, повалив густий запашний дим. Але цей дим, певно, діяв точнісінько так, як і сама трава.

Густа пелена диму вкрила увесь пагорб, і коли той дим нарешті розвіявся, ані вершників, ані триголового чудовиська не було.

– Ура! Перемога! – закричав Богдан.

– Ота діра, – стурбовано сказав дід Ох, який знову став низеньким товстеньким дідусем, – глибоко під землю заховалася. Так глибоко, що сама назовні вже не вибереться. Але якщо на цьому місці хтось із великого розуму копати надумається…

– Хто надумається?

– Та хто ж? Можливо, й оті копачі, що нам у лісі спати заважали. Так ото щоб нікому не кортіло, насиплемо ми на цьому місці курган височенний…

– Так уже ж є аж двадцять вісім татарських курганів!

– А ми найвищий насиплемо. І поставимо на верхівці камінь велетенський. І виб'ємо на камені тому засторогу, аби ніхто не зрушив, бо біда велика буде. Вирветься зла сила на волю і знищить усе живе навколо.

Богдан озирнувся. Щось у цьому світі змінилося. Ніби дерева стали вищими, і річка – ширшою і глибшою. Пагорб – і той наче підріс. Чи то, можливо, тому, що на ньому розташувалося все славне військо переможців. Вовки вляглися коло Перунових криниць і мружили жовті очі. Бабуся Франя і тітка Гапка метушилися між козаків, видивляючись, чи немає поранених. Гапчина сусідка теж клопоталася, але між чумаків: кого перев'язати, кому дірку в сорочці зашити, кому просто злити води вмитися. Проте трималася так, щоб не втрапляти нікому знайомому на очі.

Джури розсідлали коней і повели їх до річки. Русалки спочатку радісно кинулися їм назустріч, на мілководдя, але потім розреготалися і пірнули в глибину, тільки ляснули на прощання по воді хвостами.

Мамаєві козаки заходилися коло зброї: шаблі вичистити, нагострити, якщо затупилися чи вищербилися… Куць, як завжди, плутався під ногами, заважав, доки його не послали до бісової мами.

– До мами – так до мами! – пирхнув малий капосник і щез.

– Час і тобі, Богдане, додому повертатися, – згадав дід Ох. – Те, для чого ти тут об'явився, ти виконав повністю. Хороший ти хлопець, я б тебе до школи своєї взяв. Але ж, як я, нарешті, зрозумів, ти не з нашого світу.

– Можна й так сказати.

– Отож. Кожен має бути на своєму місці. Що ж, прощайся з людьми – і в дорогу.

Баба Франя розцілувала Богдана і витерла сльози, що з'явилися на очах. Гапка теж просльозилася, а дядько Петро просив не забувати їх і Борщівку, мовляв, ми ще не раз на рибу сходимо. Дядько Яків пошкодував, що не може дати йому в дорогу меду, а чумаки пошкодували, що не можуть узяти Богдана з собою на західні землі.

– Я ж із Даринкою не попрощався!

– Вона зараз далеко. Але не переймайся: ти їй наснишся, тоді й попрощаєшся. Ну, лети додому, соколику!

І дід Ох клацнув пальцями.

Післямова

– Поздоровляю, чайнику, – єхидно сказав Вітько. – Подякуй, що я вчасно потрібну кнопку натиснув.

– Ну, ква! – буркнув Богдан. Він знову сидів біля комп'ютера, вдома у приятеля, там, звідки й почалися його фентезійні пригоди.

– Що, досі не отямився? Ну, посидь, відпочинь, водички попий… от поїсти я тобі не дам. У Кончі-Заспі поїмо.

– А як ми туди втрапимо?

– Заспокойся, не через комп. Просто той час, поки ви там спали, відпочивали, їли і рибу ловили, можна було на прискоренні прокрутити. Тому всі твої пригоди всього лиш у кілька годин уклалися. Ми ще на маршрутку до Кончі-Заспи встигнемо.

– Я так гадаю, що сказати в таборі, чому ми спізнилися, по дорозі придумаємо. Але як самим собі пояснити, що це зі мною трапилося?

– А я так вважаю, що дід Ох правильно казав, що, крім нашого світу, є ще й інші. Одні дуже на наш схожі, а є й зовсім інакші. Є справжні, є казкові, а є й віртуальні. Мабуть, ти точно вгадав, що той, хто «Бум-бум» придумав, знає дорогу до інших світів, тож туди й ходить. Знайшов ті дверцята чи щілину, що відчиняються і пропускають з одного світу в інший. Та, певно, останнього разу зачинити забув. От до світу українських казок та легенд і попхалася всіляка нечисть із віртуальних «стрілялок». А на противагу їм мав з'явитися той, хто цю нечисть переможе.

– А ти хоч розібрався, чому саме мене в той світ затягло?

– А кого – мене? Чи ти забув, що я й фехтуванням займався, і до секції боксу ходив. Тому і зброї, і крові нахапався… А! Згадав! До мене ж щойно Жорик-Жаба дзвонив. Бо спершу, уяви собі, його затягло туди, куди потім і тебе. Він же не те що за зброю – за холодну воду ніколи в житті не брався. Але спочатку на Мамая нарвався, почав із ним говорити так, як з усіма. От той його на жабу й обернув.

– Бачив я ту жабу… себто, Жорика. Тільки не здогадався.

– А потім його, бідолаху, чужинці впіймали. Він їм про тебе й виляпав усе. Вони його хотіли завербувати за тобою стежити, але він відмовився.

– Хіба? Щось це на нього не схоже.

– Думаєш, відмовився через те, що такий порядний та правильний? Аякже! Сказав, що оскільки платити йому вони не збиралися, то хай задурно на дядю звичайні жаби працюють. То ці так і зробили. Викинули Жорика назад, додому, а за тобою стежити зібрали жаб'яче військо.

– От вже точно, найстрашніший звір для людини – жаба. Скількох задавила і скількох іще задавить…

– Ну, там трохи інакше вийшло. До жаб'ячого вони ще гадюче військо зібрали, щоб вам шкодити. Але коли дід Ох першу ж гадину забив, решті стало кисло, і вони почали на жаб полювати. Отак один одного і перебили.

– А скільки ми їх перебили!

– Так, бій вийшов – просто ураган! Я так задивився, що про все забув. Ледве встиг потрібну кнопку натиснути, щоб тебе звідти забрати.

– А-а-а що саме ти натискав? – невинно поцікавився Богдан.

– От не скажу! Тебе взагалі не можна до комп'ютера підпускати. Бо наступного разу залетиш кудись, звідки ніхто тебе не витягне.

Богдан скорчив міну безвинного телятка, підвів очі до стелі… Раптом його погляд наткнувся на фотографію на стіні. Раніше він не звертав на неї уваги, але сьогодні цей пагорб понад річкою видався страшенно знайомим.

– Де це знімали, Вітьку?

– А-а-а, то тато в експедиції на розкопках. Вони там залишки якоїсь цікавої споруди знайшли, на наші Золоті Ворота схожої.

– То ти, зрештою, скажеш, де це?

– Хіба я тобі раніше не казав? Це під Чорнобилем, трохи вище по річці… Чайнику, що з тобою? Отетерів? Чого ти закляк?

Богдан мовчав. Його наче щось вдарило по голові і загуло: «Зрушили-таки! Камінь-засторогу зрушили!»

То де ж вона, та кнопка, яка нерозважливість людську вимикає?

Словничок

Розділ перший

1. Комп'ютерний.

Чайник – людина, для якої комп'ютер – то темний ліс.

Кілобайт – тисяча з хвостиком байтів, тобто одиниць інформації. Хто не знає, чому саме з хвостиком – запитайте у вашого вчителя інформатики.

«Бум-бум» – якщо чесно, то такої комп'ютерної гри не існує. Її вигадали автори. У відомій багатьом грі «Дум» такого, як сталося з Богданом, не вийде, які би кнопочки ви не натискали.

Віртуальна реальність – світ, який існує тільки в комп'ютері.

2. Казковий.

Характерник – легендарний козак-чарівник. За достеменними переказами, вмів перетворюватися сам і перетворювати інших на звірів та птахів. Про це писали ще древні історики. В рукопашному бою характернику теж не було рівних. У битві під Берестечком (у червні 1651 р.) один характерник стримував цілий полк польської піхоти. Відтак не радимо розмовляти з характерником нечемно. На це навіть вороги не наважувалися.

Степовий – вітер, один зі слуг бога вітрів Стрибога, його улюблений онук. Лагодить зиму, приносить на крилах весну.

Сіверко, або Сівер – бог холодних північних вітрів, син Стрибога. Допомагав нашим предкам оборонятися від нападників з півдня, побиваючи їх градом та виморожуючи корм для коней.

Поганці – загальна назва, яку наші предки давали своїм ворогам. На відміну від слов'янських богів, поганські демони підкорялися нечистій силі й несли людям зло та погибель. За легендами, ординці вміли обертатися на гадюк та вороння.

Розділ другий

Перун – бог блискавки і грому. У наших предків-слов'ян вважався одним з найголовніших богів. Вони вірили, що Перун своєю блискавкою і громом не лише карає злі сили, а й воскрешає землю навесні, вкриває її зеленню і квітами, посилає цілющі дощі.

Миха – цьому богові підкорялися всі звірі. Якщо Перун жив переважно на небі, звідки посилав дощі та блискавки, то Миха мешкав у лісі. Він був покровителем мисливців, грибників і ягідників. Учив звірів розуміти людей і не чинити їм надмірної шкоди. Звісно, якщо ті, приміром, не здіймали галасу в лісі в ту пору, коли птаство висиджувало пташенят, а звірі відгодовували своїм молоком новонароджену малечу. Таких порушників лісового спокою слуги Михи ганяли хащами доти, доки ті не забували з переляку, як їх звуть.

Миху описували як кремезного велетня, щонайменше на два людських зрости, якого незмінно супроводжував вовк незвичного світло-золотавого кольору.

Ох – головний чаклун, казковий учитель ворожбитів. Його учнів називали ще віщими людьми, або волхвами. І досі збереглося багато казок та легенд про самого Оха та його школу. Найкращих своїх учнів – і не лише хлопчиків – Ох віддавав у подальшу науку найдосвідченішим козакам-характерникам.

Розділ третій

Мара – богиня зла, ворожнечі й смерті. Ходить лише вночі попід хатами і гукає господарів на ім'я. Хто відгукнеться – кепські його справи. Тож у ті давні часи навіть маленькі діти були навчені не пускати до хати чужих і не розмовляти з ними через вікна чи двері. На жаль, сьогодні в Мару мало хто вірить. Хоча небезпечних непроханих гостей попід нашими будинками тиняється чимало.

Домовик – боженятко, яке живе в хаті разом з людьми. Оберігає лад у сім'ї і спокій. Любить жартувати з людьми – то заховає щось, то заплутає. Отже, якщо ви не можете знайти якусь річ, почекайте: він пограється і віддасть.

Учені люди й досі не дійдуть згоди в одному питанні: як домовичок ставиться до домашніх тварин. Кажуть різне: і що з собаками не мириться, і що котів на дух не переносить… Не знаємо, не знаємо. Наш якраз дружить із кицькою Мавкою, і коли нас немає вдома, вони удвох вчиняють у хаті веселий гармидер.

Розділ четвертий

«Справжнє ім'я» – наші предки вважали, що злі духи, зачувши справжнє ім'я людини, можуть його заворожити. Передусім це стосувалося дітей. Тому, якщо, наприклад, у батьків був лише один син, його вголос називали Богдан, себто Богом даний. Вважалося також, що характерником може бути старша або молодша дитина в роду, особливо народжена в суботу. До речі, відлуння цієї древньої традиції збереглося у звичці давати один одному іноді дуже чудернацькі прізвиська. Особливо серед дітей.

Коркодим – таємнича істота, яка й справді жила у водоймах слов'янських земель. Її описують літописи ще у XVI ст. Істота була таки схожа на крокодила, – але більша і чорна. Головна відмінність від нинішніх алігаторів, які не відходять від води далі, ніж на кілька метрів, як стверджують літописи Древньої України-Руси, полягає в тому, що коркодими ночами виходили на полювання до навколишніх сіл, досить далеченько від річок. Куди ці істоти поділися – невідомо. Можливо, лепехи у річках забагато виросло?

Божа муха – так слов'яни називали бджолу, бо вірили, що вона Богові мед носить. Предки дуже поважали бджіл та пасічників, оскільки вважали, що бджоли пасічників шанують і слухаються. Сучасний вулик з рамками винайдений порівняно недавно. Протягом століть наші предки розводили «божих мух» у вуликах, видовбаних із колоди. Їх підвішували в лісі високо на деревах, аби не дісталися ведмеді. Пасічники тоді називалися бортниками, а бджільництво – бортництвом. Звідси й назва місцевості на околиці Києва – Бортничі.

Русалки – казкові істоти давнього світу наших предків. За переказами, в Україні їх було декілька типів. Водяні, як ота, що дражнила дядька Якова, польові та лісові. У Карпатах і досі лісових русалок розподіляють на просто Лісових чарівниць і Нявок, які вночі випадкових перехожих у найглибші нетрі заманюють. Аби не сваритися з русалками, належить на Русалчин Великдень, він же Зелені свята, спекти спеціальний коровай, обгорнути його в шмат полотна і на ніч поставити на підвіконні.

Розділ п’ятий

Юра – легендарний воїн-змієборець. Він же – Святий Юра, Святий Георгій-Переможець. Один із найшанованіших у наших предків. На його честь засновували бойові ордени і зводили церкви.

Змій – те ж саме, що і дракон, але не зовсім. Наші предки чітко розділяли зміїв на тих, що з роду Гориничів, та Вогненних Зміїв. Гориничі жили в печерах і ворогували з людьми. Мали три, шість, дев'ять, а то й дванадцять голів. Саме з цими воював Святий Юра.

Щодо Вогненного Змія – то він жив на небі й захищав посіви від граду та негоди. Розганяв грозові хмари, приборкував ураганні вітри. Товаришував із людьми. Описується найчастіше як красивий сильний молодий чоловік із крилами золотавого кольору.

Кирило з Кожум'яків – київський ремісник, який у сиву давнину позбавив жителів славного свого міста від страшного Змія з Гориничів. Жив цей Змій у норі над Дніпром і мав погану звичку ковтати коней разом із вершниками, а худобу – разом із пастухами. Кожум'яка не лише приборкав негідника, а й запряг його у величезного плуга і оборав навколо Києва високі Змієві вали, які ще й досі збереглися.

Розділ шостий

Перевертні – зовні схожі на вовкулаків, але тільки зовні. На вовка нормальна людина могла обернутися випадково або під впливом сторонніх злих чар. Перевертні ж – це чорні, злі чаклуни, які прибирали вовчу подобу свідомо. Звичайний вовкулака ніколи не нападав ні на людину, ані навіть на свійську скотину. Перевертень полював лише на дітей, жінок і немічних старих. Вважався одним із найстрашніших чаклунів.

Чугайстер – один із духів лісу. Стверджують, що він і досі володарює в карпатських лісах. Його змальовують як красивого легіня у гуцульському вбранні. Напевне, йому все ж сумно у своїх нетрях, бо він час від часу спускається до людей у села. Любить приходити на весілля та інші домашні свята. Посидить разом із людьми, поспіває, потанцює – і зникає в такий же таємничий спосіб, як і з'являється.

Розділ сьомий

Розрив-трава – чарівне зілля, що мало велику силу, особливо проти злого чаклунства. Як і всі лікувальні та магічні трави, розрив-траву слід було зривати у чітко визначені дні та години. Тільки тоді вона зберігала свою особливу силу.

Доля – за переконаннями наших предків, кожній людині рано чи пізно мала зустрітися його Доля. Це могла бути юна дівчина, зрілий чоловік або навіть стара жінка. Головне – не пропустити і пізнати її. Недаремно українці співали: «Де ти бродиш, моя Доле?..» Ну, і нарешті, стає зрозумілим, що рядок нашого гімну: «Ще нам, браття, в Україні усміхнеться Доля…» – то не просто поетичний прийом.

Недобрі місця – сучасні вчені підтвердили, що такі місця (їх називають аномальними або патогенними зонами) насправді існують. І ті поради, які одержав Богдан від діда Оха та дядька Якова, знадобляться і вам.

Горобина ніч – темна, страхітлива ніч, коли владу над землею і людьми до третіх півнів мають чорні, злі сили. Найвідоміші горобині ночі – ніч з 21 на 22 вересня і з 21 на 22 березня.

Розділ восьмий

Гадюка з крильцями – тривалий час вважалося, що це суто казковий персонаж, щось на взірець кишенькового змія Горинича. Та два роки тому вони об'явилися в лісах Північного Уралу. Дуже небезпечні, оскільки нападають на людей не з землі, а з гілок дерев. На щастя, живуть у справжній глушині, а до людського житла не наближаються.

Марена-Цариця – на відміну від своєї сестри Мари, злого нічного духу, захищала все живе в природі, особливо пташенят, маленьких звірят і навіть людських дітей, які випадково губилися в лісі. Вважалося, що дівчину, яка побачить Марену-Царицю, чекає довге щасливе життя в добрі й любові.

Мертві вогні – зустрічаються в лісовій глушині, переважно у горобину ніч та в ніч під Івана Купала. Вважалося, що вони вказують на місце, де заховані скарби, проте насправді мертві вогні лише вводили невдах-шукачів в оману.

Розділ дев'ятий

Волхви – найповажніші у наших далеких предків чарівники, які були водночас цілителями, вчителями, носіями прадавніх знань. Передбачали майбутнє кожної людини, яка до них зверталася. Тому якщо волхв казав, що «приймеш ти смерть від коня свого», то варто було прислухатися, а не брати пророцтво на кпини.

Діброва – вважалося, що волхви не вмирають, а через певний час життя в людській подобі перевтілюються в дубові дерева. Наші предки дуже шанували діброви. Найважчим злочином вважалося пролити в діброві чужу кров.

Сироїжки – називаються так зовсім не тому, що їх можна сирими їсти. Весь секрет у тому, що сироїжка смачна, коли її варять у молоці. Тож гриби ці клали до горщика, заливали молоком і ставили в піч. Молоко виварювалося на сир – от і виходила з сиром їжа. Або гриб, який їдять із сиром. Ми спробували так зробити – справді смачно.

Розділ десятий

Відьма – одна з найвідоміших постатей у народних переказах, легендах та міфах багатьох країн. Українські відьми зовсім не такі, як, скажімо, російські чи європейські. Вони знали секрети народної медицини, вміли спілкуватися з птахами і дикими звірами. Були вправними господинями. Не обходилося, звичайно, без того, щоб зробити якусь дрібну капость сусідці, але можна подумати, що цим займаються лише відьми! Запорозькі козаки відьом не лише не боялися, а навіть охоче брали собі за дружин. Бо українська відьма – то не російська баба-яга. Українська – молода і красива.