Текст книги "Чарівна брама"

Автор книги: Наталія Лапікура

Соавторы: Валерій Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

– Та чув я, чув! А ти, чайнику, не допетрав, що ця людина – ти і є? Що це твоя рука «крові не знала, зброї не тримала»!

Cьомий розділ

у якому Богдан переконується, що попереджений – означає озброєний, і що дорослі не лише повчають, а й часом прислухаються до молодших

Богдан одразу повірив, що це не сон. Бо Вітько, хоч і добрячий зануда, але коли вже за щось візьметься, то свого доб'ється. Ну, не міг його однокласник після такої чудасії з віртуальним простором сидіти склавши руки перед екраном. Це вже він точно став на голову, але прорвався у цей світ, якому зараз загрожує велика біда. Тому замість повернутися на другий бік і дрімати далі, Богдан швиденько скотився по драбині з вишок і рвонув до хати. Тим більше, що у віконечку світилося, отже дорослі не спали.

Вони й справді не спали. Всі – і дядько Яків, і дід Ох, і баба Франя – сиділи за столом і тихенько про щось радилися. Од великої свічки по хаті розливалося світло – тепле і мерехтливе, як на Новий рік. Богданові хоч і не терпілося якомога швидше поділитися Вітьковим здогадом, але перебивати старших на півслові не наважився. І стримувала його аж ніяк не історія з нечемною жабою. Просто у цьому світі вже не раз казали, що він – вихований, отож і треба було тримати марку.

– Оце кілька днів тому пішов я в сусіднє село, – розповідав дядько Яків. – Тамтешні бортники попросили глянути, що з їхніми бджолами. Так ото ж, дорогу добре знаю, можу вночі навпомацки пройти, а тут раптом почалося!

– Невже заблукав? – посміхнулася баба Франя. – Старієш, Якове, старієш…

– Та ні, тут щось інше. Йду стежкою через поле. Добре знаю: має камінь лежати, вели-и-икий такий, мало не з мене заввишки. Глянь – немає його.

– Невже вкрали?

– Та годі вам, бабо Франю, глузувати. Я ж кажу, той камінь там мало не з сотворіння світу лежить. І такий величезний, що його не те що вкрасти – з місця не зрушиш.

– А можливо, ти не тою стежкою пішов?

– Стежка там одна. Вона за каменем роздвоюється. Ліворуч село, праворуч – озеро. А каменя немає! Я навколо походив, роздивився, що таке? Замість трави – суха осока, якесь болото під ногами. Далі замість озера – сухі дерева, а межи ними – калюжі. Півдня ходив, аж доки на ту стежку не втрапив. Повернувся додому, щоб від гріха подалі.

– То тебе Гук водив. Або хтось із його щезників. Звична справа.

– Гук не Гук, – подав голос дід Ох, – а мене більше оті перевертні з косичками турбують. Я вже думав-передумав – нічого схожого не пригадаю.

– І я не пригадую, – знизала плечима баба Франя.

– Ніяк не збагну, звідки та ворожба, – поскаржився дід Ох, – я вже всі старі книжки поперегортав – ніде нічого схожого. У землі Кривицькій чорні чаклуни дуже сильні. Тільки на зло ворожать, на добро – ніколи. Але то не вони. А більше в землях ближніх і дальніх начебто такого не здибати.

– Я отих вовкулаків аж у болото загнала, – це вже баба Франя, – думала, притоплю, бо вони багна бояться. Аж ні, вдарились об землю, обернулися на гадюк – і поміж очерети тільки зашаруділо. Наші перевертні так не вміють.

– Добре, що вони хоч осикового кілка бояться, – докинув свого дядько Яків, – а якби, скажімо, проти них тільки золоті списи діяли? Було би нам кепсько. Що не кажіть, осика – вона в усіх світах осика.

– Дай нам, Великий Боже, – похитав головою Ох, – хоч би якось ту розрив-траву здобути. Бо її навіть Той-що-під-землею-володарює страх як боїться. Але ж як її взяти? Де ту чисту руку знайти, що ні крові, ні зброї не знала?

– Є така рука, є! – нарешті наважився Богдан.

– О, а ти чого не спиш? – стурбувалася баба Франя. – Як страшно на вишках, то я тобі на лавці постелю. Налякали дитину іроди заморські, аби переляк викачувати не довелося!

– Зовсім я не злякався. Я про інше. Здається, я той, хто вам треба! Згадав, у мене така рука. Це я ніколи зброї не тримав.

– Невже? Як це може бути? Хіба тобі батьки в колиску шаблю не клали, аби козаком виріс?

– Та ні. Вони хотіли, щоб я вченим був.

– Я ж вам розказував, що він одинак, – пояснив дядько Яків. – От його батьки, вочевидь, і вирішили його Великому Богові посвятити. Тому, певно, й поклали в колиску не шаблю, а книгу. Можливо, у наш вік Волхвом буде. Недарма його козак Мамай одразу розпізнав.

– А може й таке бути, – озвалася зі свого боку баба Франя, – що його на Купала, як маленьким був, мама у воді з чарівної криниці скупала. В отій, що нею тільки дівчаток ополіскують, аби ніяке наврочення не брало.

Дорослі засміялися, потім перезирнулися. Дядько Яків посмикав вуса і подивився на Оха:

– То що?

– Як то – що? Правда твоя, оцей соколик недаремно нам на голови впав. Кому за це дякувати, сам знаєш. З імені здогадатися мали. Але не про це мова. Якщо маємо його тут, то треба поспішати до Чарівної брами. І то до молодого місяця. Бо якщо нечисть провідає, дійти нам не дадуть. А так утрьох, тихцем, стежками проберемося.

– Не втрьох, а вчотирьох, – втрутилася в розмову баба Франя, – бо я вас самих не відпущу, і не перечте мені. От не люблю, коли перечать.

– Та хто ж перечить? – хитро примружив око дід Ох. – Просто отими стежками віз не пройде. Вони ж вузесенькі, кривесенькі, і шипшини та терену повно. Доведеться коня під в'юки брати, а самим – пішки. І шлях неблизький. Як тобі, бабуню, з твоїми старими ногами?

– А то вже мій клопіт, – огризнулася баба. Схоже було, що вона не на жарт розсердилася. – Стара я їм, бачте. Ноги не носять. От що я вам, хлопці, скажу: ця справа настільки важлива, що ваш чоловічий гонор тут недоречний. А потім, можна подумати, що то мене півдня навколо каменя водило. Бо як тебе, Якове, провідником брати, то вже краще сліпого запросити!

– Все, все, все! – підвів руки догори Ох. – Нехай буде гречка, аби не суперечка. Йди, Богдане. Досипай на вишках. А ми помаленьку поклажу зберемо.

– І це мій клопіт! – залишила за собою останнє слово баба Франя.

Спав решту ночі Богдан чи не спав, він і сам не збагнув. Спочатку здалося йому, що хтось попід вишками ходить. Тихенько, не тупає, але ходить… Прислухався: справді, просто під ним хтось примощувався посидіти. Чулося сопіння, зітхання. Нарешті хтось сказав:

– Ну не дивись на мене так жалібно. Хіба я проти тебе?

Інший невидимий тільки тяжко зітхнув. А той, що говорив, продовжив:

– Ну ти ж нашу бабу знаєш. Хоч у неї серце й добре, але поперек дороги їй ставати… краще не треба.

У відповідь – знову зітхання.

– Так ото ж. Ти знаєш, що мені сьогодні за отой жарт було? Увечері тільки встромляюсь у двері – а вона одразу: «А де мій віник?»

І тут Богдан згадав, де він уже чув цей голос. Потихеньку, намагаючись не шарудіти, підповз до краю і глянув униз. Точно! Рябий цап хитав головою і зітхав по-людському, а товстезний котяра втішав його і навіть гладив лапою по нозі. Весела сімейка!

Богдан перевертався з боку на бік, рахував слонів, аж доки бабин півень третім криком не порозганяв останню дрібну нічну нечисть. Хлопець підхопився і натяг штани одразу, як тільки почув, що двері у хаті рипнули. Йому вже не терпілося в дорогу.

Дід Ох не лише замінив свою роздвоєну паличку на міцного костура заввишки з нього самого. На плечі у нього висіла велика, чимось туго напхана полотняна торба.

Веселий пасічник дядько Яків спорядився, як до бою. З лівого боку причепив довгого меча, коротший широкий меч прив'язав шкіряними смужками до правої ноги нижче коліна, а довгий вузький кинджал у піхвах засунув ззаду за пояс. У руках тримав арбалет-самостріл, а короткі важкі стріли до нього стирчали з сагайдака з-за лівого плеча.

Баба Франя вивела зі стайні красивого мишастого коника, і дядько з Охом почали чіпляти з обох боків добре напхані сакви.

– Слухай, діду, – раптом лагідно поцікавилася бабця, – а цей коник справжній, чи знову твій учень заворожений? Бо це ж ти мені його по весні подарував.

Ох обурено замахав руками. Баба Франя побачила, що Богдан здивовано кліпає очима, і пояснила:

– Як візьме тебе, хлопчику, дід у науку, то вчися добре. Бо він своїх ледачих учнів обертає на коней і продає циганам: і школі прибуток, і їм наука. Адже у цигана під сідлом навіть найлінивіший довго залишатися не захоче. Цигани, правда, здогадуються, що старий їх дурить, бо куплять у нього коня, а за якийсь час глянь! – і немає. Самі вуздечка та пута на пасовищі лежать. Але мовчать цигани, бояться. Якось їхній барон набрався дурості і давай у діда гроші назад вимагати або нового коня. Тільки такого, щоб не зникав. Ну, Ох і подарував йому красеня, але знову ж таки не простого, а з крильцями. Сміх та й годі. Замість під сідлом ходити, ця коняча птаха над кибитками літає. Ледь вдалося циганам, коли Волохією кочували, спродати його якомусь тамтешньому молодику, що з-понад теплого моря туди чомусь забрів.

– Говори, говори, бабо, та не заговорюйся, – нарешті озвався Ох. – То я у тебе дітей у торбі ховаю, то на жеребчиків обертаю і циганам продаю. Це ти з мене, стара відьмо, коня робиш, бодай тебе з твоїми жартами!

– Ой! Теж мені, молодий відьмак знайшовся. Хто, коли останнього разу на щуку перекидався, рибалкам зосліпу ятері порвав? Може, я? А на Яструбинці хто замість дощу сніг у липні послав, усі коноплі померзли? Можливо, теж я?

– Обійдеться циганське весілля без марципанів, а Яструбинці без конопель. Бо через ті їхні коноплі, що вони в річці вимочують, там не те що русалки – жаби перевелися. На що вже Водяник у нас невибагливий, а й той утік. Ти на себе краще подивися: відьма називається! Думаєш, люди не знають, чому ти на Лису гору цього року верхи на кнурі літала? Бо тебе вже ніяка мітла не витримує.

Дядько Яків і Богдан стояли поміж обома ворожбитами і лише встигали повертати голови – то ліворуч, то праворуч. Те ж саме робили і кіт з кицькою, сидячи на лавці біля воріт. Цап, він же зачарований чорт, не наважився підійти ближче, лише вистромив свою бородату голову з-за хліва.

Бабі Франі вочевидь або набридло сперечатись, або забракло доказів. Бо вона лише махнула рукою:

– Ат, неправда твоя! Нявко, залишаєшся за старшу. А ви, розумні, доганяйте!

Бабця трішки присіла, кивнула – і обернулася на колесо, яке покотилося по дорозі, тільки курява здійнялася. Богдан, хоч і побачив за ці дні всяких див чимало, але тут аж онімів від несподіванки.

– Вона у нас і не таке ще вміє! – сказав дядько Яків і ляснув коника долонею по боці. – Гаття-но!

Коник рушив з місця, вийшов на дорогу, сам, без нагадування зупинився і зачекав, доки люди зачинять ворота, а потім потрюхикав спокійною ходою.

І ніхто не помітив, що коник мало не наступив копитом на величезну жабу, що сиділа у траві край дороги. Жаба буркнула: «Ква!» – і пострибала кудись у протилежний бік.

На здивування Богдана, пішли вони не вулицею, а вузенькою стежечкою, протоптаною серед садків і городів. Нікого з жителів села по дорозі не здибали. Тільки на самій околиці зустріли ще одну варту. Богдан би нізащо не помітив озброєних хлопців, якби вони самі не вийшли з-за густих кущів і не привіталися.

– А ви що, з усіх боків село охороняєте?

– Не тільки з усіх боків, синку, – пояснив дядько Яків. – Як треба, то й уночі сторожа вулицями ходить аж до ранку. І що там у небі робиться, теж позирає.

– Змія виглядають?

– І Змія теж. Бо той вилупок триголовий полюбляє в горобину ніч худобу красти. Вдень баби Франі боїться, от і чекає глупої ночі.

За якийсь час Богдан зловив себе на тому, що він озирається не лише на всі боки, а й час від часу задирає голову. Одного разу навіть перечепився і ледь не впав. Але дорослі чи то не помітили, чи то зробили вигляд, що так і треба. Тому Богдан наважився запитати про те, що завважив ще першого дня свого перебування в чарівному світі:

– Не розумію: поле рівне, ніяких тобі боліт чи гір, а стежка йде не по прямій, а крутиться, наче її п'яний протоптав – то ліворуч, то праворуч, то мало не по колу йде. Чого б це?

– Не п'яний топтав, а розумний, – заперечив дід Ох. – Придивися уважно: стежка не просто так іде, навмання, а обминає недобрі місця.

– А це що таке?

– Дерево ліворуч бачиш?

– Оте покручене?

– Саме покручене. На недоброму місці тільки такі дерева ростуть – покручені. Або взагалі засихають.

– А ті дерева, що праворуч? Чому їх стежка обминає? Хіба через тінь не краще було би йти?

– Той гайок не простий, а зачарований. У ньому ні птаство не живе, ані звірина не забігає. Обминають. От і люди крізь нього не ходять. І щоб ти знав, синку, як трапиться тобі просто неба заночувати чи навіть перепочити часинку, ніколи не вмощуйся на недобрих місцях.

– А як я знатиму, що то недобре місце?

– Загинай пальці: покручені дерева, сухі дерева, ті, в які блискавка вдарила, місця, де пташки не співають… а найголовніше – де колись хати стояли. Поруйновану хату чи навіть місце, де колись люди жили, – десятою дорогою обходь.

– А чому?

– Бо ти ж не знаєш, чому там уже не живуть. Можливо, ту хату Орда порушила, а тих, хто в ній жив, у полон забрала? Люди пішли, а біль і страх їхній залишилися. Або злий чаклун якусь хворобу на них навів чи просто гадюк послав, то вони назавжди там залишаться.

І тут дядько Яків раптом зупинився, ляснув себе по лобі й вигукнув:

– Богдане! У тебе в одязі зубчик часнику зашитий?

Богдан хотів за звичкою запитати: «А навіщо?», але лише головою заперечливо покрутив.

– Так я й думав. Дивлюся – штани новісінькі, певно, вперше одягнув, без оберегів. Що, перед дівчатами хотів похизуватися? Ну-ну, не червоній! Бо ми теж хороші – у дальню путь зібралися, а про обереги для тебе не подумали.

– Ти, Якове, хлопця не вичитуй. У них там у Києві не тільки зміїв, а й усіх гадюк, напевне, повиводили. Сказано – місто! А у нас у глушині – тільки під ноги дивись, особливо на болотах та навколо недоброго місця.

Дід Ох пошпортав у своїй торбі, витяг загорнений у ганчірочку часник і відділив зубчик:

– На, поклади поки що до кишені.

– А коли бабу Франю доженемо, – додав дядько Яків, – попросимо її, щоб зашила. Бо як загубиться…

– Не загубиться, я рукою притримаю, – запевнив Богдан. – А від чого той часник?

– Сказали ж тобі – від гадюк улітку.

– А взимку?

– А взимку гадюка в норі спить, і їй твій часник хіба що сниться.

Коли рушили далі, Богдан уже голову не задирав і на всі боки не озирався. Бо дивився під ноги.

За Богдановими підрахунками, пройшли вони вже чимало, проте й досі не здибали жодного перехожого. Навіть якийсь невеличкий хутірець, що привітно визирав з-поміж садочків, подорожні обійшли. Коли з-за чергового повороту несподівано виринула чиясь людська постать, Богдан зрадів. Бо всі ці кущі та трави тільки сон наганяли.

Коли підійшли ближче, Богдан роздивився, що назустріч прямує дівчина, власне, навіть дівчинка, старша від нього, можливо, на кілька років. Ще подивувався: напевне, здалеку йде, а ступає так легко, наче щойно за поріг вийшла. Босонога, русява, з вінком із польових квітів на голові.

Богдан уже затямив, що у цьому світі молодите покоління дорослих не лише поважало, а й трохи остерігалося. Тож яке було його здивування, коли дід Ох та дядько Яків, не змовляючись, зійшли зі стежки, поступаючись дорогою дівчині, ще й коня притримали. І вклонилися першими, мало не в пояс.

Дівчина у вінку, минаючи Богдана, зиркнула йому в очі, всміхнулась і мовчки пішла далі. А дядько з дідом так і стояли непорушно, доки дівоча постать не розчинилася серед трав.

– Слава тобі, Боже Великий, за той знак, що ти подав! – озвався першим дід Ох.

– І в мене наче камінь з серця впав, – підтримав дядько Яків.

– Хто це був? І що за знак?

– Вважай, що ти сьогодні вдруге на світ народився. Бо то не дівчина – то Доля твоя нам назустріч вийшла. І не просто вийшла, а ще й тобі всміхнулася.

– А як ви її впізнали?

– За ходою. Йшла, наче пливла, жодної травинки не зім'яла. А головне – он, сонце як світить, а тіні від неї, Долі, немає.

– А якби ми її не зустріли? Чи вона би, приміром, не всміхнулася?

– Тяжко було би і тобі, й нам. Ти помітив, вона не говорить, лише дивиться. А вже як зустрінеться людині, гляне і заплаче, от тоді, вважай, усе.

Восьмий розділ

у якому закінчується спокійне життя в Чарівному світі, й нарешті починаються пригоди.

Проте Богдан чомусь не радий

Подорожні з коником ішли довго. Вже й сонце піднялося, і Богдан притомився. Йому ще ніколи не доводилося так далеко ходити пішки. Але признатися, що він утомився, хлопець соромився, бо і дід Ох, і дядько Яків спокійно переступали ногами так, наче щойно вийшли з двору. Часом стежка роздвоювалась або її перетинали інші стежки, та слід від колеса вказував, куди йти. Саму бабу Франю – чи то пак, її перевтілення – вони не бачили і не чули. Напевне, добряче від них відірвалася. Ще за кільканадцять хвилин Богдан зрозумів, чому бабця так поспішала. Слід колеса обірвався, а під величезним дубом сиділа сама чаклунка. Перед нею горіло невеличке багаття, на якому щось булькало у казанку.

– Добре, що я вас самих не відпустила. Ви б мені дитину першого ж дня заморили. Сідай, синку, попий водички та попоїж.

Богдан ковтнув джерельної води, і життя одразу стало прекрасним. Десь неподалік закувала зозуля.

– Зозуле, зозуле… – почав було Богдан, але дядько Яків зупинив.

– Краще не питай, бо в цьому лісі зозуля ледача. Молода ще. Он як у Чорноліссі попитаємо, та від щирого серця відсипле… чекай! Яка зозуля? Жито вже пополовіло!

– То й що?

– А те, що в таку пору вона вже мовчати мусить. Кажуть, зозуля колоском вдавилася. Ну-ну, зозулько, покажись нам, яка ти є?

Сказав – і зірвав з плеча свій самостріл. Тим часом Ох спрямував у той бік, звідки чулось оте «ку-ку», свій костур і щось прошепотів. Над головами шугонуло – чи то птах, чи то великий кажан. Дядько Яків блискавично підняв самостріл. Голосно клацнула тятива.

– А бодай би тебе підняло та гепнуло! – вхопилася за голову баба Франя. Бо оте, що прикидалося зозулею і дуже не подобалося дядьку Якову, простромлене стрілою з самостріла, впало просто в багаття і перекинуло казанок.

– Наїлися кулешу, нічого не скажеш! – бабця вже збиралася добряче вичитати всім трьом за недоречне полювання. Але раптом замовкла і нахилилася до паруючого кострища.

– А це що за чудасія?

Дядько Яків підняв за одне крило потворну маленьку літаючу зміючку. Богдан бачив таких у комп'ютерних іграх – «стрілялках» і «бродилках». Але там вони були вигадані. А ця – справжня.

У цей час із гущавини вилетіла ластівка, сіла на плече дідові Оху і щось защебетала йому на вухо. Він уважно вислухав, сховав пташку за пазуху і спохмурнів:

– Оце одоробало недаремно тут літало, – подав дід голос, – воно ластівку від нас відганяло, аби ми не дізналися, що справи кепські. Чужі про Богдана знають – і то достеменно. Тепер нас, дорослих, хоч і троє, а пильнувати хлопця доведеться вдесятеро.

– А що вони зроблять? – Богдан войовниче підняв плечі.

– Хай тільки полізуть до мене! За все відповідатимуть.

– Можливо, полізуть, а можливо, й без цього обійдуться. Підсунуть тобі зброю, ти за неї зопалу вхопишся – і прощавай, Чарівна брамо, нам уже немає чого до тебе йти.

– Мені інше цікаво, – баба Франя вперше за той час, що вони були разом, була стурбованою, – звідки чужі про хлопця дізналися, та ще й так швидко? Хто був поряд, коли ми говорили? Крім котів, собак та цапа… Богдане, тебе ніхто зі сторонніх не питав, куди ми збираємося?

– Так я ж з вами із учорашнього дня весь час, – майже розсердився Богдан, – а якби хто й спитав, то нічого б не дізнався. Що я, маленький?

– Ну, добре, громадо, – помирив усіх дід Ох, – справи справами, а попоїсти треба. Охлялим у такій дорозі робити нічого. Тільки нове багаття розкладемо не тут, де ця погань упала.

Дід Ох ще раз уважно роздивився забиту зміючку:

– Ні, це таки не кривицька ворожба. Вони на птахів обертаються, ну, ще на мишей. На гадюк, кажуть, деякі ординські чаклуни вміють перекидатися. Але й ординські, й кривицькі, як їх дерево вбиває чи меч заговорений, одразу в людську подобу вертаються. Значить, оце гаденя від природи таке. І де воно вродилося?

– Принесла мені одна сорока на хвості, – втрутився дядько Яків, – що отакі от змії з крилами у північних лісах трапляються, по дорозі до Холодного моря. Але щоб у нас… без чаклунства… і не доповзе, і не долетить. Ходімо звідси!

Усі перейшли на інший бік галявини, швиденько назбирали хмизу, дядько Яків почав викресати вогонь. Але Богдан випередив його:

– Чекайте, дайте я, – витяг із кишені сірники. Але ані перший, ані другий сірник не загорівся. Ні, вони не відсиріли, а просто не хотіли горіти.

– Таки втомився, синку! – стурбовано сказала баба Франя, клацнула пальцями, і хмиз зайнявся. – Запам'ятай: ніколи не чаклуй натомленим. Бо однаково нічого не вийде. Для цього сила потрібна.

Богдан вирішив образитися: хто це тут вважає його слабаком? Бо ж у школі не лише однокласники, а й старші хлопці мірятися з ним силою не наважувалися. Але, з іншого боку, бабуся правду каже. Он і дід Ох, і дядько Яків відміряли ногами добрячий шмат дороги. А подивися – наче й не втомлені. А у нього, молодого, вже добряче ноги гудуть.

Куліш був справжній, козацький. Дядько Яків їв його із задоволенням, примовляючи: «То не куліш, що мене чекає, а то куліш, якого я чекаю!» Однак при цьому він час від часу уважно позирав угору – чи не літає там ще щось несподіване. Ластівка відпочила за пазухою у діда, подзьобала крихти і полетіла собі.

Коли дорослі почали збиратися йти далі, Богдан відійшов убік і тихо запитав, дивлячись просто поперед себе:

– Вітьку, ти чуєш? Хто мене засвітив?

Але Вітько чомусь мовчав.

Сонце піднялося вже зовсім високо, і спека почала діставати навіть у густій тіні дерев, що перетворювали стежку на зелений тунель. Тому, коли по дорозі трапилося невеличке озерце, коник першим потягнувся до води. І раптом дід Ох знову підняв свого костура:

– Зачекайте! Якове, одведи коня подалі. І не дивіться вгору, тільки на воду. Інакше і я вам не допоможу.

Плесо ставка було, як дзеркало, – рівне, без жодної хвильки. Вся навколишня природа відбивалася в ньому. І там, у цьому відбитті Богдан побачив високу жіночу постать. Вона стояла між двох молодих вербичок на самому березі, зодягнена у щось біле, напівпрозоре. Богданові здалося спочатку, що кущі й дерева просвічуються крізь одяг жінки, але коли придивився, то побачив, що і сама вона наче якась напівпрозора. Баба Франя тихо сказала, майже прошепотіла:

– Це Марена, синку. Не дивись на неї, дивись на воду. Бо вона не любить інакше… Марено-царице, будь до своїх діток лагідна.

Голос жінки у відповідь був схожий на тихий плюскіт води:

– Що ж ви, діти нерозумні, моєї сестрички не послухали? Я ж їй позаминулої ночі доручила вас остерегти. А ви до неї й озватися не зволіли.

– Вибачай, Марено-царице, – сказав дядько Яків, не підводячи голови. – Сама знаєш, що буває, як хто з Марою розмовляє. От я й думав, що то вона по мою душу прийшла.

– Ну, гаразд, – полагіднішав голос. – Куди ви йдете і що маєте робити, я знаю. Тому застерігаю: стоячої води не пийте, тільки джерельну чи річкову. Бо в стоячій дивіться, що робиться.

Марена простягла руку до води. Гладенька поверхня помутніла, потемніла – і з чистого озерця стало гниле болото, в якому ворушилося якесь гаддя, кумкали жаби, на поверхню спливали пухирі, й пахло од того болота ой як недобре!

Дорослі і Богдан вклонилися у бік Марени, а коли підвели голови, її вже не було.

– Дива, дива, – сказав дядько Яків. – Її сестричка Мара мало не щоночі під вікнами вештається, людей лякає, а саму царицю Марену мало хто й бачив. Навіть отак, у воді.

– Забув уже, голубе, – озвалася баба Франя, – що Морена-Моряна до людей лише двічі на рік виходить: у перший день весни та на Івана Купала. І то показується найчастіше лише тим дівчатам, які невдовзі мають заміж вийти і довге життя проживуть з коханим та з дітками. Це ж вона незабаром цвіт папороті запалить…

Богдан пам'ятав з уроків біології, що у папороті квіток немає. Але промовчав. У цьому світі, напевне, як хто захоче, то у нього й на вербі груші ростимуть.

Далі йшли мовчки, аж доки не почало темніти. Стали готуватися до ночівлі. Розпрягли коника, прив'язали до дерева, аби якась ласиця не здумала на ньому вночі кататися. Розстелили на траві велике рядно, поряд поскладали сакви. Наламали та позносили докупи побільше хмизу для багаття. А потім дядько Яків дістав з-за пояса маленький, як з'ясувалося, кістяний ножик і обвів по землі велике коло навкруг їхньої стоянки. Зобачивши цікавий Богданів погляд, пояснив:

– Ніж – свячений, тому коло – заворожене. Боно нас для усякого гаддя невидимими робить. І саме – як стіна. Не те що відьмак якийсь, а й сам Вій не переступить. Тож лягай спокійно і спи. Завтра день важкий.

– Це той Вій, про якого ми у школі проходили?

– Не знаю, хлопче, як у вас у Києві, а у нас кожна дитина і без школи про Вія знає. Той самий, той самий! Він такий у світі один.

– А правда, що він поглядом убиває?

– Можливо, й правда. І взагалі, запам'ятай раз і назавжди: всій нелюді й нечисті намагайся в очі не дивитися, бо вбити не вб'є, а кепсько зробить.

– Та годі вже хлопця на ніч лякати. Ви тут спіть собі, – втрутилася баба Франя, – а я трохи політаю. Подивлюся, де, що і як…

Вона миттю обернулася совою, підбадьорливо ухнула і злетіла у темне небо.

Дядько Яків заснув майже одразу, а Ох сів під стовбуром дерева, притулився до нього – і зник! Тільки костур залишився.

Спати Богданові не хотілося. Але він уже зрозумів, що саме вночі Вітькові легше «пробити» до нього віконечко. Отож, він ліг і приготувався до «сеансу зв'язку». Та зосередитися йому не вдалося. Бо спочатку щось почало тріщати в кущах, а потім між деревами замерехтіли якісь дивні вогні. Так, наче хтось зовсім маленький ніс лісом у руці смолоскип. Синювате полум'я обминало дерева, то наближалося до галявини, то віддалялося. Часом два вогники сходилися докупи, зливалися в один, більший, знову розділялися і розходилися в різні боки.

Віддалік чулися голоси:

– Де вогонь блимає, то так і знай, що там гроші є. Як блимає, значить, гроші перечищаються. Вони тричі на рік перечищаються: під Новий рік, на Великдень і на Івана Купала.

– Шукайте, де три дуби з одного кореня ростуть, – бубонів хтось другий, – то значить, що молодого дуба підкопано і під самий корінь скарб підсунутий. А знаєте, кажуть, то козак Мамай так скарби від поганців ховав. Заховає – та й забуде, куди ховав…

Це тривало досить довго, але коли віддалік затріщав хмиз, та так виразно, наче хтось ходив навколо них, Богдан не витримав і розштовхав дядька Якова. Дядько спочатку спросоння вхопився за меча, потім сів і протер очі.

– А-а-а, то мертві вогні, соколику. Лежи, дивись, а краще – очі заплющ. І не рипайся.

– Так ходить же хтось…

– Не все те, що сіре, – вовк. Не все, що в лісі ходить, – на нашу погибель. То бідолахи, які скарби шукають. Ще торік на Купала знайшли щось таке, на цвіт папороті схоже, відтоді й бродять щоночі. Все думають, що квітка їм на казкові скарби вказала. Але не можуть згадати, де саме. Отак і бродять цілий рік. На зиму вгамовуються, а тільки-но сніг зійде – знову за своє.

– Так що, дядьку, знайдуть вони те, що шукають? Хоч колись?

– Можливо, й знайдуть. Скарби. А можливо, й погибель свою. Он мертві вогні вже їх шукають, заманюють. Підеш за таким вогником – і не повернешся ніколи. А цвіт папороті? Що я тобі, Богдане, скажу, всі про нього знають, а ніхто не сказав, що бачив. І ще подейкують, що він просто так у руки не дається. Душу треба за ті скарби віддати. А хто віддавав, то не встигав тим скарбом і натішитися, бо до наступного Купала його Той-що-під-землею-живе забирав.

– А сказати вам щось? – наважився Богдан. – Квітки папороті немає. Бачили на звороті листя, такі, наче зернятка малесенькі? Спори називаються. Ото вони розсіваються і з них нова папороть росте. А квіток не буває.

У цей час з-за їхніх спин одізвався дуб голосом діда Оха:

– Якби тільки те, що очі бачать та вуха чують, був наш світ, то жили б у ньому самі жаби. Людина би інший пошукала.

Дядько і хлопець мовчки погодились і знову повкладалися на рядно. Хмиз під чиїмись ногами все ще тріщав, мертві вогні збігалися докупи і розбігалися в різні боки… Скарбошукачі все бубоніли і бубоніли. Нарешті, коли вони мало не впритул наблизилися до галявини, дід Ох не витримав. Він виліз з дуба і з'явився просто перед непроханими гостями.

– Грошики шукаєте? – лагідно спитав він остовпілих дядьків. – А вони не тут. Шукайте на тому краю лісу під кривою сосною, – і дід Ох знову зник.

– Певний знак! – разом зарепетували шукачі чужого добра і навпрошки рвонули через ліс.

– Що ж це ви, діду, – зі сміхом озвався дядько Яків, – дітей вчите, що обманювати негоже, а самі людей дурите. Адже ж нічого вони під кривою сосною не знайдуть.

– То вони самі себе дурять. Чули, що кажуть? – козак Мамай скарби під коренем дуба ховає. От же дурниця! Для Мамая найперший скарб – шабля, люлька та ще коник його бравий. А всяке там срібло-злото йому так потрібне, як у носі зуби… до того ж, Мамай ніколи нічого не забуває.

– То виходить, усі ці розповіді про скарби – то казочки якісь?

– Ні, чого ж… трапляються. От тільки всі ці, що зараз по лісу бігають, не знають, що біля кожного справжнього скарбу Скарбник на них чатує.

– Це що, наче сторож?

– Гірше, синку, гірше. От ти про чортів, напевне, чув не раз.

– Звісно, і чув, і читав. І бачив – у баби Франі на цапа обернутий.

– Так от, чорти різні бувають. Є такі, що просто людям капості роблять. Маленькі, великі. А є такі, що душу вимотують: продай та продай…

– Що продати?

– Та душу ж! От Скарбники саме з таких. Продай душу, а я тобі за неї скарб віддам.

– Тож виходить, що всі ці шукачі, які нам сон перебивали, так нічого й не знайдуть?

– Чого ж нічого не знайдуть? Грибів назбирають – то напевно. Добре, побалакали – і годі. Можна й спати. Вже ніхто не розбудить.

Таки й справді стало тихо. Щоправда, щось шаруділо і сопіло в кущах, напевне, миша якась… Баба Франя все ще не поверталася. І Вітько на зв'язок не виходив, певно, не мав, що казати. Богдан перевернувся з боку на бік, бо під рядном муляв якийсь корінець чи камінчик. Та-а-ак, це тобі не вдома на канапі. Вдома… що там удома?

І раптом як обпекло: це ж він уже третю ніч тут, у цьому світі! Якщо доба і тут триває двадцять чотири години, то завтра четвер. А в неділю з самого ранку батьки поїдуть до Кончі-Заспи у шкільний табір відпочинку, де він, Богдан, мав би бути ще з понеділка, причому, разом із Вітьком. І смиконуло ж їх обох залізти у комп'ютер. Батькам тоді ще сказали, що не потрібно їм із роботи відпрошуватися, щоб нас провести, ми вже дорослі, до автобуса біля школи самі дійдемо, а вони у перший же вихідний до нас із гостинцями нехай приїздять. Приїхали. Ми з Вітьком. Цікаво, як він там викручується, чому не поїхав, а залишився?