Текст книги "Чарівна брама"

Автор книги: Наталія Лапікура

Соавторы: Валерій Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

Отже, Богданові треба встигнути і до Чарівної брами, і до Кончі-Заспи. А раптом та розрив-трава і йому допоможе? Три дні залишилося, всього три дні.

Дев'ятий розділ

з якого випливає, що не кожне телятко слухняне, особливо, якщо це не зовсім телятко

Решта ночі пройшла без пригод. Уранці Богдан протер очі, поглянув угору і побачив на гілці дуба велику сіру сову, яка солодко дрімала. Богдан чхнув. Сова глипнула жовтим оком, злетіла на землю і, звісно ж, обернулася на бабу Франю.

– Ну й розбудив же ти мене, – поскаржилася вона. – Я тут за ніч так наліталась, аж крила гули. Дай, думаю, на гілочці передрімаю. Так не дали ж! То Яків хропів, то ти розічхався.

– Це не я хропів, а дід Ох, – озвався Яків. – Він, як у дерево ховається, завжди хропе – аж гай шумить!

Дід Ох виринув зі стовбура і додав свою версію:

– І я не хропів. То коник.

Оскільки коник таки був не зачарований, а звичайний, і сказати щось на свій захист не міг, на тому й закінчилося. Відтак після швидкого сніданку з учорашнім, але смачним кулешем почали збиратися в дорогу. Богдана не полишала думка, що треба встигнути повернутися у свій світ, бо інакше буде непереливки. Як саме він повернеться, Богдан ще не знав, вважаючи, що то – Вітьків клопіт. Бо то ж його комп'ютер, а не Богданів.

– Скільки нам ще йти? – обережно поцікавився хлопець. Дядько Яків зітхнув:

– Запам'ятай, соколику, якщо вибираєшся на таку справу, як у нас, ніколи не питай і не кажи вголос, куди йдеш, за чим ідеш і коли ти там будеш. Бо не дійдеш, не побачиш і не здобудеш. Думаю, ота нечисть учора до нас тільки примірялася.

– Як це – примірялася?

– Як водиться. То їхня розвідка була, а по-справжньому на нас десь попереду чатують. Знати б іще, хто нас виказав… Тож мовчи, слухай і крути головою на всі боки, щоб чогось не проморгати.

– Та ні, я до чого – батьки не знають, що я тут…

– Сваритимуть? – співчутливо спитала баба Франя.

– У-у-у!

– Та не журися, – поклав руку на плече дядько Яків, – коли все скінчиться, я сам до твоїх батьків піду і поясню.

Богдан уявив собі, як обвішаний зброєю дядько Яків заходить до їхньої київської квартири, і йому стало трішки весело.

– Там у вас, у Києві, волхви дуже мудрі, – говорив дід Ох уже на ходу, – дуже мудрі і дуже вчені, нічого не скажеш. Одне слово – віщі люди. От тільки дуже вже до книжок прив'язані. Сидять по своїх келіях і сторінки гортають. Доки до свого «Воловника» чи «Путника» не зазирне – ані руш! У граді Києві воно, можливо, так і треба. А в наших пущах що – я оте нещастя, яке ззаду біжить, буду «Велесовою книгою» відганяти?

Богдан обернувся і побачив гарненьке рябеньке телятко з лагідними очима, яке тупотіло стежкою за кілька кроків від них.

– Ой, телятко! Яке ж воно класне! Може, йому хлібця дати?

– Не хлібця, а лозини! – чомусь розгнівалася баба Франя. – Обом! Йому – щоб згинуло, а тобі, щоб не був, як теля дурний.

– Чого це я дурний?

– Бо оте теля – не від корови. Справжні телятка від мами не відходять.

– А як воно заблукало?

– То справжнє вже б мукало на весь ліс, корову чи пастуха кликало б. А це, бач, яке тихе-мирне. Як те болото, в якому чорти водяться.

Баба Франя хутенько виламала довгу лозину і замахнулася на знайду. Теля зникло, як розтало. Але тут же в траві щось зашаруділо і побігло геть від узлісся в поле.

– Десь я цю рябу масть уже бачила, – зауважила баба Франя. – Ще не знаю, де, але згадаю.

Наразі пригадати не встигла. Ледь вийшли на узлісся і зробили кільканадцять кроків полем, як зненацька ожив чималий пагорб кроків за сто від них. Спочатку над землею здійнялося два величезних чорних крила, потім між ними вистромилися три голови з зубатими пащами. І коли створіння звелося на задні лапи, Богдан зрозумів, що перед ним той, кого дядько Яків зневажливо називав вилупком. Старий знайомий із недобрими намірами. Бо всі три голови пороззявляли широко свої пащеки, а хвіст крутився, як у злючого пса, що ось-ось кинеться кусатися.

Змій ще раз змахнув крилами, потім покрутив середньою головою, а дві крайні нахилив майже до землі й дихнув вогнем. Трава, що росла навколо пагорба, одразу спалахнула. Змій підскочив трохи незграбно, але після кількох помахів крилами злетів у повітря.

– Назад, до лісу! – гукнув дядько Яків, зриваючи з плеча самостріл. Не вцілити було неможливо, бо Змій ішов на бриючому польоті. Стріла вдарила в шию середній голові й відскочила. Те ж саме друга і третя.

– Таки заворожений! – зітхнув дід Ох. – Ховаймося.

– А це ми зараз, – баба Франя сягнула рукою до маленької торбинки, дістала пучку якоїсь сухої травички, тихенько пробурмотіла щось під носа і дмухнула тою травичкою на всіх по черзі. Богданові те випало наостанку, і він уже нічому не дивувався, як побачив, що дядько Яків і Ох перетворилися на калинові кущі, коник – на сухе дерево. «А сама бабця, напевне, знову колесом прикинеться!» – майнула остання думка. А далі лише чув, як вітер у листі шумить… Здавалося, мить пройшла, і він знову став людиною і почув задоволений сміх Оха:

– Обдурили триголового! – та раптом Ох кинувся до дядька Якова, який чомусь лежав на землі. – Обдурили, та не дуже! Оте бісове літайло щось таки накоїло.

Дядько Яків притискав долоню до боку. Крізь сорочку та пальці сочилася кров.

– Я перев'яжу! Я вмію! Нас цьому в школі вчили, – кинувся Богдан, але баба Франя і дід Ох повисли на ньому з обох боків.

– Куди? Там же кров – забув? Чи не збагнув, що до чого? Здогадався Змій, що ми поховались, от і поламав кущ про всяк випадок. Гарно змикитив: знав, що ти не втерпиш і кинешся на допомогу. І все, кінець твоїй силі, і нам усім кінець. Слухай, отак ходи і повторюй, що руки твої не мають знати ані крові, ані зброї. Бо як забудеш, зв'яжу вуздечкою і з ложки годуватиму. Як малу дитинку: ложечку за бабу, ложечку за діда, ложечку – за дядька Якова…

– За коника я їсти не буду! – повеселішав Богдан, бо побачив, як баба Франя вправно гоїть дядькову рану. Вона водила над нею рукою, і кров поступово гусла й запікалася в темну кірку. Баба перев'язала Якову бік широким шматом полотна і сказала:

– Заживе. А як загноїться – підкурю. Але йти зараз не зможе. Давайте його на коня посадимо.

– А як знову Змій налетить? – запитав Богдан.

– У нього хоч і три голови, а розуму і на одну не вистачає. Йому до лісу – зась! Тут інші сили володарюють. Він нас над полем чекає. А ми маленький гак дамо – отією стежкою. А далі – вздовж струмочка до гаю. Біля струмка він нападати не наважиться, бо знає, що нас Марена під захист узяла. А в гаю й поготів. Бо там самі дуби. Святе місце. Навіть Той-що-під-землею-живе там влади не має.

Так і зробили. Йти понад струмком було навіть приємно, бо від нього віяло прохолодою. Сонце, наче жаліючи дядька Якова, заховалося за хмарину. Навколо в лугах, скільки око сягало, не було видно нічого підозрілого. Щоправда, шаруділо у невисоких очеретах, але мало що там живе… аби не коркодим.

Гай виринув перед ними десь через годину ходи. Такі величезні дуби Богдан досі бачив лише раз у житті – у заповіднику на острові Хортиця, куди минулого року возили на екскурсію весь клас. Він так і сказав.

– Хортиця? – здивувався дід Ох, – щось ти плутаєш. Немає там дубів. Але думка хороша. От закінчимо цю справу, пощу з чумаками, обов'язково на Хортиці дубок посаджу. Ще й пошепчу, аби швидше ріс.

Дядько Яків, який увесь час мовчав, уже біля самого гаю промовив:

– Я думав, то мені від рани ввижається, а тепер бачу, що ні. Отой шуліка, що вже з годину над нами кружляє, – то не шуліка. Не в той бік кружляє. Мав би за сонцем, щоб очі не сліпило, а він – навпроти. Чи то не Сіверський чаклун, діду? Кажуть, навіть тамтешній князь ворожбою бавиться. І то не завжди доброю.

– Кому ж нею бавитись, як не князям. Їм же не орати, не сіяти. Але це не Сіверський, ти трошки сплутав. Сіверський князь на лютого вовка вміє обертатися і назад у людську подобу. А на птаха – то, кажуть, Путивльський полюбляє. Але тільки на сокола. Бо дуже до соколиного полювання охочий. А це, Якове, ти сам сказав, шуліка. Знову-таки, щось не наше.

– А можливо, це з тих земель, що за Кривицькими лежать, понад холодними морями? Прийшлі розповідали, що у тамтешніх лісах дуже дивні люди живуть. Наче і не зовсім люди, чудні такі. Кажуть, то все, що залишилося від народу, який до нас на землі жив. Можливо, то їхня ворожба.

– А ви шуліці на хвоста солі насипте, аби легше впіймати, та в самого й попитайте, чий він, – уїла Оха баба Франя. – Бо поки ви теревені правите, він усе літає та й літає…

– Якби не рана, стрілив би я його зараз, – поскаржився дядько Яків.

– Занадто високо. І твій самостріл не дістане. Ходімо до гаю, бо хто знає, на що ще ця пташечка обернеться. Мене колись, як молодим був, один такий у воду загнав. Я горностаєм прикинувся, аби через Орду прослизнути, а він із висоти таки видивився. Добре, що річка поряд була. Ледь добіг і вже там на окуня обернувся. Хоча і цей вимок добряче, бо не розрахував: об воду вдарився і чарівну подобу стратив. А вони, поганські ворожбити, чогось води не люблять і на рибу обертатися не вміють. Крику було! А я до ночі під корчем сидів.

Отак з розмовами і спогадами увійшли до дубового гаю.

– Отут нас ніякий Змій не дістане. Бо то священний гай, – пояснив Ох, – у кожному дубі душа волхва живе. Це у звичайних людей душу або Той-що-над-нами забирає, або Той-що-під-землею. А волхви залишаються на землі в отаких деревах. Хоча, хто знає, боюсь, що та чужа ворожба може і сюди десь прослизнути. Змій чи вовкулака не прорвуться, а от якась дрібнота…

На цім слові дід Ох, як молодий, різко відскочив убік, а потім кілька разів сильно опустив свого костура на щось у траві. Те «щось» заверещало, засичало – і затихло.

– Дай-но мені свого меча, Якове! – попросив Ох. – Тільки не кажи «я сам». Рано тобі ще, рана не загоїлася.

Дід Ох вийняв меча з піхов і обережно підняв ним із трави коротку чорну гадюку з перебитим хребтом.

– Пізнаєте? Ні? Отож, у наших гадюк голова, як у ящірки, а в цієї – як у жаби. Ширша тулуба. І розмальована інакше.

– Це що, теж чужий характерник? – не своїм голосом запитав Богдан, який збирався сісти перепочити саме на те місце.

– Та ні, синку. Їхній характерник нам на очі не трапляється, може й узагалі не втрапити. Він здаля отаких потвор насилає. Вона б свою справу зробила і зникла. Чи отой шуліка – літає, та й літає. Хто там до нього придивляється.

– Хай собі літає. А ми його обдуримо – як тоді, в лісі, – сказала баба Франя і сягнула рукою в сакви. Богдан думав, що вона знову витягне якусь чудодійну травичку, та на світ Божий з'явився спочатку добре знайомий казан для кулешу, а потім – полотняна торбинка з пшоном.

– Ми ж тільки-но снідали… у тому лісі! – аж застогнав Богдан.

– Так то було в тому лісі. А це – в цьому. І потім, Якову все ж полежати треба. Щоб ми його рану не розтрусили. Тож збирай хмиз.

– Та в мене ще вчорашній куліш отут стоїть, – показав Богдан. – Самі ж казали – добре наїдайся. Я й наївся. А тепер знов…

– А ти пострибай, пострибай, – порадила баба Франя, – воно й уляжеться.

– Черево – не дерево, роздасться, – додав своєї дід Ох. – Ну, ви тут хазяйнуйте, а мені треба де з ким порадитися.

Сказав – і повагом пішов у глибину гаю, спираючись на костур. За кільканадцять кроків його постать зникла за крислатим дубом, а потім… потім Богданові здалося, що з-за стовбура вийшов не один, а два діди Охи. Він закліпав очима і навіть протер їх, однак побачив, що дідів таки двоє. Мало того: вони зайшли ще за один дуб – і зникли. Обидва… чи то розчинились у повітрі, чи то увійшли в дерево.

А баба Франя знову порядкувала коло вогню.

– Певно, тобі куліш уже набрид? – турботливо спитала у Богдана. – Чогось іншого хочеться?

– Можливо, тут гриби є? – подав голос Богдан. – Я наче сироїжки бачив. А їх, кажуть, і сирими їсти можна.

– Це хто ж тобі таке сказав? – насмішкувато примружився дядько Яків. – Певно, не той, хто їв, бо той уже нічого не розкаже. А ти сам гриби не збирай, бо як трапить хоч один гірчак до казана, то всю юшку перепаскудить.

– Атож, без мене не йди! – баба Франя тугіше запнулася хусткою, обтрусила фартух і тупнула ногою. – Бери кошика та ходімо. Навчу тебе, як із грибами розмовляти.

– З грибами? Розмовляти? І що вони вам кажуть? – Богдан тяг ноги за бабусею і нишпорив очима по кущах: дуже хотілося першому знайти гриба, а ще більше хотілося почути, як він розмовлятиме.

– А ось, дивися! – бабця вказала паличкою на червону пляму в траві.

– Е, бабусю, то ж мухомор! Навіть я знаю, що він не їстівний.

– А ніхто його їсти і не збирається, – баба Франя нахилилася до червоного капелюшка. – Грибе-мухоморе, я тебе шаную, не ображаю, ногами не штурхаю. Покажи мені за це білого гриба… А пошукай-но отут, Богдане, у тебе очі молодші... Вже не треба, сама бачу.

З-під густого шару хвої визирала біленька шапочка гарного, як намальованого, грибочка.

– Здрастуй, красеню, здрастуй. А де ж твій братик? Чуєш, Богдане, у цього біленького товариш має бути. Глянь-но навколо…

Цього разу першим побачив Богдан. Брунатна голівка боровичка аж просилася: осьдечки я, візьміть!

– Ходи, ходи до кошика, – примовляла баба Франя, а Богдан уже й не дивувався її розмові. Коли край лісової стежки знову трапився мухомор, він сам попросив у нього показати, де є хороші гриби. Незабаром кошик був повний. Коло вогнища баба Франя гарненько передивилася знахідки і відкинула вбік красивого боровика, яким Богдан особливо пишався.

– Ач, хитрюга, таки прокрався до кошика. Поглянь, дитино, і запам'ятай: якщо на споді не біле, а рожеве, то так і знай, що то гірчак.

– Хіба? Я думав, боровик.

– Як мені не віриш – відкуси крихту, тільки виплюнь одразу. Та не тягай весь до рота, кусай на один зуб… Ну що?

– Тьху, гидота! – Богдан довго відпльовувався, потім кинув гриб у вогнище. – Будеш знати, як обманювати.

Баба Франя мішала дерев'яною ложкою грибну юшку і приказувала:

– От нехай собі шуліка розказує своєму хазяїну, що ми тут обідаємо і нікуди не поспішаємо. І все у нас тихо, мирно…

І в цей час у багатті ляснув постріл! Потім другий, третій!.. Баба Франя перелякано підскочила і зачепила рукою казан. Юшка з нього вихлюпнулася на багаття, воно засичало і повалив густий дим.

– Звідки тут патрони? – аж закашлявся від диму Богдан. – Адже в цьому світі вогнепальної зброї і сліду немає. Та й не може бути. Ну не гриб же гірчак ото так бабахнув!

– Не знаю, про кого і про що ти кажеш, – обтрушувала попіл зі спідниці баба Франя, – але дай мені тільки злапати отого харцизяку, який до вогню зелену ліщину кинув. Він би у мене димку понюхав. Ох, діла… А юшка вже майже доварилася. Ще трохи – і були б ми без обіду.

– Не натякайте на хлопця, бабуню, – озвався з-під дерева дядько Яків. – То ж ви самі хмиз збирали, доки він до струмка по воду ходив. От напевне, зосліпу зелені ліщинові гілки й прихопили.

– Гілки? А хто ж їх тоді зламав, як тут людей немає? І потім, чому, як я стара, то вже обов'язково сліпа? От тебе, приміром, я наскрізь бачу.

Дядько Яків тільки розтулив рота, аби щось відповісти, але в цей час у густій траві почулося єхидне «хи-хи!», і щось дрібненько затупотіло, наче козенятко втікало.

Коли юшка доварилася, з'явився і дід Ох. Точніше, вийшов зі стовбура найближчого дуба, але Богдан вирішив надалі не дивуватися нічому незвичайному, що побачить, особливо стосовно діда.

– У вас тут що, знову пригоріло? – повів носом Ох. – Бо щось чорнобривими пахне...

– Ат, не звертай уваги, – відмахнулася баба Франя, а Богдан з Яковом стисли губи, ховаючи посмішку. – Як там той шуліка, ще літає? – баба Франя вирішила звести розмову на манівці.

– Відлітався, – скрушно зітхнув дід Ох. – Хотів, бачте, на дуба сісти аби підслухати, про що ми там говоримо. І напоровся на сухий сучок. Навіть ворожба йому не допомогла.

– Отож, коли літаєш, головне – забезпечити м'яку посадку! – з виглядом знавця встряв Богдан.

– М'яку, м'яку... ще соломки б добре підстелити, – чмихнув у вуса дядько Яків. – А до речі, синку, ребра вже не болять?

Богдан згадав, як він бахнувся об колодязну цямрину, і почервонів.

– З ворога сміятися не треба, – повчально сказав дід Ох. – Навіть коли ти його подолав. Краще пожалій. Він од твоєї жалості корчитися буде. А тепер слухайте уважно. Підемо далі, як сонце за полудень перевалить. По-перше, рана Якова – то не забавки...

– Та в мене вже все присохло, – замахав руками дядько Яків, але дід Ох не звернув на це уваги.

– По-друге, Змій кудись подівся. Можливо, крильми намахався і спить, а можливо, ближче до Чарівної брами нас чатує. Моя ластівка ще не поверталася. Знаю, що часу в нас мало. Але це той випадок, коли треба квапитися, але помалу.

По обіді баба Франя уважно оглянула рану дядька Якова і звернулася до Оха:

– Як іще попелом з моїх трав притрусити, то до весілля загоїться.

– Чийого, бабо, – поцікавився Ох. – Мого чи твого?

– Вола твого! – відрізала баба. – Збирай речі, старе балакало.

Богдана страшенно смішили такі перепалки, він і цього разу не втримався і чмихнув. Але тут йому почулося ще одне «хи-хи» у траві. Чи справді хтось там був, чи просто відлуння гаєм?

Десятий розділ

з якого можна зробити кілька висновків, що починаються на «не» – не слід піддаватися на провокацію, не варто займатися лікуванням якщо у цьому не тямиш, і аж ніяк не можна ласитися на чуже

Рушили далі, як і сказав дід Ох, коли сонце перевалило за полудень. І хоча ніде не було видно ані Змія, ані інших крилатих шпигунів чужого характерника, вирішили йти байраком – глибоким яром, геть порослим високими деревами та густими кущами. По його дну було протоптано чималеньку стежку, на якій могли розминутися навіть два вершники, але густа крона дерев робила її невидимою згори. Внизу було тихо, прохолодно і затишно. Щоправда, від дубового гаю до байраку – шмат дороги по відкритому полю, тому довелося, за висловом баби Франі, напустити туману. Під його прикриттям без пригод дісталися байраку і спустилися вниз. Туман потому розвіявся, наче його й не було.

На жаль, спокій і тиша трохи приспали пильність подорожніх. І тому, коли коник раптом став дибки, дядько Яків не втримався в сідлі і впав на землю.

– Ото лихо – козак з коня впав, – бурчав він, важко підводячись. – Ви хоч не кажіть нікому, бо сорому не оберешся. Як це я так, сам не розумію…

– То колись ти був козак, а тепер – бортник. Воли твої дибки не стають, тож і відвик трохи від сідла, – хотіла заспокоїти баба Франя, але Яків не погодився:

– Козак – завжди козак!

– Та не переймайся, Якове, то не твоя вина і не коникова. Дивись!

Ох клацнув пальцями, і вони побачили величезну колоду, що лежала поперек стежки. З-під колоди швидко розповзалося всяке гаддя.

– Бачите? Відчув коник щось недобре, хоч і невидиме. Той чужий характерник теж не в тім'я битий. Таки вистежив нас. Або шуліка перед сконом устиг йому щось передати.

Дядько Яків стояв, притискаючи руку до боку, і кривився. Крізь одяг знову проступила кров.

– Ой-ой, рана відкрилася! – вхопилася за голову баба Франя. – Що ж тепер робити?

– Доведеться знову гак давати – у Борщівку заїхати.

– А чого у Борщівку?

– А там же Гапка живе, – пояснив дядько Яків. – Вона на меду гарні ліки від ран робить. Торік мед у мене брала, то трохи залишила. Я з тими ліками всю зиму горя не знав.

– Ну, якщо це та Гапка, що з нашого села в Борщівку заміж вийшла, – засміялася баба Франя, – то я її добре знаю. Вони з моєю молодшою сестрою разом дівували. От тільки всі хлопці її боялися. Тому й чекала, поки якийсь борщівський наважиться посватати. Але правда твоя: якщо хтось і допоможе рану загоїти, то це вона.

Село Борщівка з'явилося перед подорожніми несподівано. Бо вузенька лісова річечка, з якої – і тільки з неї – подорожні брали воду, пам'ятаючи попередження Марени, вирвавшись у поле, розтеклася широким плесом. А село зручно вмостилося по обидва її береги.

Чому село називається Борщівкою, можна було б і не питати. Тут із кожного обійстя дуже-дуже смачно пахло борщем.

У біленькій хатці тітки Гапки чути було чиюсь голосну і гнівну мову. Дядько Яків з Охом перезирнулися:

– Одразу чути – вдома Гапка! Бабо Франю, ви перша заходьте до хати, то ж ваша подруга. Бо нас, чого доброго, не роздивиться та кочергою привітає.

Тітка Гапка сиділа на лаві, трималася за руку і голосила:

– Ой, пальчик мій, пальчик… Заходьте, добрі люди, сідайте… Ой, пальчик же мій, пальчик… Франю, дай я тебе поцілую, вік не бачилися… Ой, бідний мій пальчик!

– Що там у тебе, Гапуню? – стурбовано кинулася баба Франя. – Допомогти?

– Один уже допоміг, бодай йому! – баба Гапка витерла очі кінчиком хустки. – Бодай би йому всі так допомагали. Оце бачиш – врізала я пальця. Розпанахала уздовж мало не надвоє. Я його маззю помастила, у полотно руку запеленала, як те немовля, сиджу і бідкаюсь: «Ой, пальчик мій, пальчик!» Бо болить і смикає, і не знати, коли перестане. Ти ж, Франю, розумієш – то чужу біду руками розведу, а своїй ради не знайду.

– Правильно. Коли ти когось лікуєш, то половину його болю на себе береш. А так виходить – від себе ж і на себе.

– То я й думаю собі: хоч би хто на поміч прийшов. Аж тут отой ганцихрист Кашпір на порозі. «Я, – каже, – такий сильний знахар, що за мить рани загоюю, рубці зводжу, всяку віспу, коросту – й сліду не залишається».

– Так-таки й сліду не залишається? Ну, це вже бреше…

– Та я й сама спершу подумала: бреше! А він почав імена називати, кого вилікував. Ну, думаю, як такі люди йому довірилися, то й я можу повірити.

– А гроші він за своє лікування правив?

– Я спитала. «Ні, – каже, – я грошей не прошу, просто людям добро роблю. Але за те, тьотю, нагодуєте мене як слід, щоб сила для лікування була». Я йому борщу насипала, чарку налила. Кажу, щоб хліба й сала сам врізав, бо як же я – однією рукою? Він і врізав: хлібину навпіл, увесь кавалок сала туди, цибулину, все докупи стулив. Це нібито у заморських краях так роблять. Ну, хай буде, як у заморських. Сиджу я, дивлюся, як він те сало з хлібом наминає та борщем засьорбує, колишу свою руку: «Ой, пальчик мій, пальчик!» А він усе підмів, пальці об чуба витер: «О, каже, тьотю, є сила вас полікувати. Спіть, каже, тьотю, а ж прокинетеся, то од болячки і сліду не залишиться». Та ж же це – спати? Посеред білого дня? Що люди скажуть? А він кричить: «Спи, бабо!». Я очі примружила, він щось там пробурмотів, шапку вхопив – і драла! Я йому: «Куди? Палець же – і крутить, і смикає. Вертайся, бісів Кашпірю, роби щось із моєю болячкою!» – «Та щезла б вона, твоя болячка, із пальцем і з тобою разом!» – і ходу. А не діждеться він, гаспид, щоб я щезла. Вдавився б ти моїм борщем! Бодай би тебе за мій хліб та сало через корчі тягло і перекидало! Хай би тобі моя цибуля в кишках застрягла… Отак я його лаяла, поки очі бачили. Аж про біль забула. А ж згадала: ой, пальчик мій, пальчик… чекайте, а що ж це він не болить? Дивина – щез біль. Я полотно розвинула – матінко! Щез біль разом із пальцем. І сліду не залишилося. Не збрехав, бісів Кашпір. Але ж якби я знала…

– А чого не знала? – подав голос дід Ох. – Що, коли кого проклинаєш, то й тобі таке дасться?

– Що ж мені тепер робити? – знову заквилила тітка Гапка. – Як доведеться з сусідкою сваритися, то чим я їй дулі скручу?

– Кому що, а курці просо, а Гапці – сварка. Ти краще поглянь, яка у нас біда – Якова поранено!

Тітка Гапка одразу забула про свою халепу з пальцем і взялася до справи.

– Є у мене ліки, але перше треба кров зупинити, он бачиш, ще сочиться.

Бабуся клопоталася біля пораненого, а дід Ох з Богданом вийшли з хати, аби не заважати.

– Це у нас гості? – до плоту підійшов сивуватий дядько, певне, чоловік тітки Гапки. – Та ще й хто – сам Ох! Ну, здоровенькі були!

– Здрастуйте й вам, – вклонився дід Ох, – оце Якова-пасічника пораненого привезли.

– Якова поранено? Ну й дива. Кому він заважав? Тиха ж людина, мухи не скривдить, а видать, комусь на заваді став.

«Нічого собі – тиха людина!» – Богдан згадав, як дядько Яків з вовкулаками воював. Якщо це – тиха людина…

– То я ж і кажу, – вів далі чоловік тітки Гапки. – Дива на світі робляться. Я сьогодні раненько до річки на рибу ходив, повертаюся, а з нашої хати Кашпір, дурисвіт отой, вискочив, як обпечений. Побіг у корчі, а там півдня колотився, стогнав, кричав і божився, що у нашому селі ніколи не їстиме борщу, сала, а особливо цибулі. Чи ж у нас цибуля така недобра? Наче ж ні. Тільки мені от що цікаво: хто цього волоцюгу до нашої хати пустив? Я ж попереджав!

– Про що?

– Та я минулого тижня на висілках у дочки гостював, за онуками скучив. Прителіпався Кашпір: «Я, – каже, – зроблю, аби малі дітки вночі у ліжечку рибку не ловили.» І їв, і пив… по-людськи ж пригощали. Потім до дітей узявся. Я собі сиджу, дивлюся, що ж він там з ними робить, бо моя Тетяна сказала: «Тату, очей з нього не зводьте!» То я й не зводив. Він дітей посадив на долівці, сам на покуті вмостився і каже: «Спіть, дітки, спіть спокійно. Тепер, тільки-но вам приспічить, у голові дзвіночок задзвенить – і розбудить».

– І що?

– Та що – нашому Грицькові, старшенькому не те що дзвіночок – грім над вухом гримітиме, а не розбудить. Зате тепер він мені щоночі перед другими півнями телебенькає – треба, чи не треба, а дзвонить. Я й прокидаюся. А раніше спав до самого ранку, як після маківки. То я й кажу – злапав би цього Кашпіря і не випускав, поки дзвіночка свого не вимкне.

– Не біда, я того дзвіночка сам вимкну, – дід Ох клацнув пальцями над дядьковим вухом. – Ну от, тепер усе добре буде.

Баба Франя з хати покликала Оха:

– Зайдіть-но з Богданом разом та постійте коло дверей, щоб ніхто не рипнувся. Доведеться знову кров заговорювати, бо просто так не спиняється.

Зачинили двері, закрили ставнями вікна, аби цікава дітвора не зазирала, запалили свічечку. Баба Франя з тіткою Гапкою взялися за руки, нахилилися над дядьком Яковом і заговорили тихо:

– На синьому морі лютий змій реве. Чого ти, лютий змію, ревеш? – Бо немає мені чим дітей годувати…

Богдан слухав, як кликали змія, аби він прийшов і спинив кров, і пригадав своє, призабуте. Ще до школи повезли його батьки до села, де він добряче подряпав ногу. І його власна бабуся точнісінько отак над подряпинами чаклувала…

Раптом за дверима хтось смачно чхнув. Усі озирнулися – і заклякли: у двері пропхалася голова такого собі великого телятка з крильцями. Воно покрутило носом і сумирно сказало:

– Бабцю, ви кликали? То я прийшов.

Богдан як стояв, так і сів повз лавку на долівку. Бо до хати через вузькі двері ледь протиснулося таке собі чудернацьке створіння: лапи котячі, хвіст з китичкою, як у лева, голова телятка з маленькими ріжками і крила. Точнісінько, як у якогось доісторичного звіра з підручника. Створіння сіло по-собачому посеред хати і витерло носа кінчиком правого крила.

– Прийшов! – баба Франя сердито взяла руки в боки. – Здрастуйте, не застуйте! То що, зараз тебе сварити чи трохи зачекати?

– Бабуню, – ображено закопилило губку телятко з крильцями, – за що мене сварити? Я ж хороший, а всі мене ображають. Брати дорікали, що у мене лише одна голова, дядько Юра – хай би свого дорослого Змія ловив, а то ж і за мною зі своїм списом ганяється, каже, що я неправильно літаю. Вчора дівчата коло річки у воду зіштовхнули – не так я їм підспівував, бачите. Тепер ви, бабуню, за щось мене сварити хочете. І куди бідному Змієві подітися? Ніхто мене не любить, ніхто зі мною не дружить, піду я у садочок, наїмся чер… ні, черв'ячків не їстиму. Полечу собі на нові землі, зроблю гніздечко на дереві й буду пташечок слухати.

Змій! Зовсім не схожий на те страшне триголове чудовисько, що переслідує їх од самої Охової кринички. Та його ж навіть маленька дитина не злякається, а одразу почне за хвоста тягати. Сидить у хаті тітки Гапки, скаржиться на долю, от зараз рюмсати почне.

– Ну, годі, годі тобі! – баба Франя почухала змієня за вухом, мов те кошеня, – казали люди, що на хуторі Причепівка змій порося потяг, а я собі грішним ділом на тебе подумала.

– Ні-ні, це той, чужий! Він і за мною ганявся, але я йому хвостом по носі я-а-ак заліпив!

Усі дорослі розреготалися, не стримався від сміху і Богдан. Навіть дядько Яків теж чмихнув і скривився від болю. Потім підняв пелену сорочки і подивився на рану:

– Ти ба, кров уже не сочиться. Отже, недаремно кажуть, що сміх лікує.

– Посміялися, та й годі, – дід Ох споважнів. – Ти, Якове, подрімай трохи, бо сон – то теж ліки. А ми тут на призьбі посидимо, порадимося.

Вийшли надвір. До баби Франі, муркаючи, кинувся чималий чорний кіт.

– О, і тут кіт чорний! – здивувався Богдан.

– Бо це – синок моєї Нявки, – гордо сказала баба Франя і погладила котика по вигнутій спинці. – До мене навіть з-за річки по кошенят приїжджають… Ну що, посидимо рядочком?

Малий змій теж почав моститися на призьбі, але Гапка одразу його зігнала:

– Ти, телятко з крильцями, іди в солому спати. Завтра з тобою побалакаю.

Телятко-змієнятко обурено замахало крилами, але тут за плотом почулося: «Тпр-р-ру!» – і коняче іржання. Богдан повернув голову – з вороних коней якраз зіскакували Юра і Богданів перший знайомий у цьому світі – козак Мамай. Малий змій чмихнув за хату – аж закуріло!