Текст книги "Колекція пристрастей"

Автор книги: Наталка Сняданко

Таким чином її проблему було вирішено вже протягом найближчої години, і потім вона розповідала мені, що відчула велике полегшення, позбувшись багатьох комплексів і відчуття невпевненості в собі. Я дуже поважала її за це, але сама ніколи б ні на що подібне не наважилася.

Тема пристрасті у загальнонаціональному контексті української нації. Спроба дискурсу.

«В української нації є три комплексні проблеми, прочитала я колись не пам`ятаю, чиє саме і в якій в газеті – Це відродження української нації, відродження української мови і відродження української державності».

Всі “три комплексні проблеми” були у наших із Віталіком стосунках гостро актуальними.

Віталікові батьки народилися в Омську, і протягом 30 років життя на Україні ще так і не оволоділи місцевою мовою у достатньому для нормального спілкування обсязі. Ситуація доволі типова, що не заважає

їй призводити до розпалення міжнаціональної ворожнечі. На рівні простонародному, коли в центрі Львова хтось звертається до щирого українця із питанням: «Как пройти да Опернава?», може статися, що нахаба врезультаті опиниться у зовсім іншому місці, де стан його здоров`я примусить на деякий час забути про слухання арій і замислитися над можливостями заповнення певних прогалин у власній освіті.

На рівні більш інтелігентному все, звичайно ж, відбувається тактовніше, м“якше, толерантніше, і закінчується просто ігноруванням. Галицька панєнка доброго хованє, як відомо ніц не може мала мати спільного з тотими москалєми. В кожному разі не до такого ступеня. Моє добре галицьке хованє і незакінчена філологічна освіта спершу таки давалися взнаки, і я намагалася українізувати сім“ю свого коханого. Спершу в невеликих порціях і ніби випадково: за допомогою маловідомих переписів з галицької кухні мовою оригіналу для мами, україномовних газет і журналів для тата, впертого вживання важкодоступнох навіть для деяких україномовних лексики на зразок:

 
дечка, лазничка, стільничка, попільничка,
митка, ґрата, кохля, шмата,
бамбетль, креденс, п“єц, наплечник,
файка, цитрина, маринарка, драбина,
цинамон, криниця, порічки, стрічки та ін.
У своїх найсміливіших снах я мріяла про той день чи ту ніч, коли ми з Віталіком нарешті станемо настільки близькими одне одному, що я зможу перейти і на лексику більш інтимну: майтки, станик, перса, прутень, розкішниця, цнота… Але цей день чи ніч ніяк не наставав чи не наставала, і я вирішила пришвидшити процес українізації іншим чином. Пам“ятаючи про успіх, досягнутий у цьому процесі ще з попереднім коханим за допомогою сонетів Шекспіра, я попросила Віталіка почитати п“ятитомник у перекладі Лукаша.
Він трохи здивувася моєму проханню, і пояснив, що Шекспіра вже читав, але якщо я наполягаю… Я наполягла, він прочитав, але процес українізації і далі відбувався настільки повільно, що здавалося, ніби він зовсім не відбувається. Короткий спалах зацікавлення мовою Великого Кобзаря стався у Віталікової мами, коли вона вирішила, що:
 

– Дєла у вас, кажісь, патихоньку, к свадьбє. Нє грєх і радітелям пазнакоміться.

Після цього вона деякий час намагалася у моїй присутності перейти на ламану українську, аби потренуватися перед знайомством із майбутніми родичами. Але я не поспішала сприяти здійсненню її планів щодо знайомства, добре уявляючи, що скаже мій батько, довідавшись про те, якою мовою розмовляє вдома мій потенційний наречений (досі, під час коротких зустрічей з моїми батьками дорогою від вхідних дверей до дверей моєї кімнати, і часом звідти до туалету Віталікові вдалося жодного разу не викрити себе) про те, що прізвище його Брокман, а мати його називається Сафія Гершкавна, як, зрештою, і не поспішала вважати Віталіка потенційним нареченим.

Тож мовне зацікавлення Софії Гершківни поволі згасало, аж поки не згасло зовсім, Віталік не перейшов на українську ні з поваги до мене, ні під впливом Лукаша, я деякий час повагалася, чи не перейти мені на російську з поваги до Віталіка, його батьків, чи, наприклад, Пушкіна. Але вагання закінчилися, і кожен продовжував розмовляти, як йому було зручніше. Таким чином, проблема відродження української мови, друга за важливістю для всієї української нації, залишилася на нашому локальному рівні невирішеною. З усіх можливостей її кардинального розв“язання було обрано ганебний компроміс: українське не перемогло, а москальське не здалося чи навпаки.

Що ж стосується проблеми № 1 всієї української нації, то справа виглядала ще складнішою. На початку наших стосунків, тобто, коли ми вперше, вдруге, і навіть ще вп“яте залишилися наодинці, я намагалася стримати себе і не виявляти ніякої ініціативи, як і належиться галицькій панєнці доброго хованє, терпляче чекаючи, поки Віталік намагатиметься мене поцілувати, помацати за груди, залізти рукою під спідницю, нарешті розщіпнути станик, а я дотримуватимуся бабциних настанов і наслідуватиму поведінку героїнь із прочитаних романів, де дівчата червоніють, ховають очі, бороняться від наполегливих рук залицяльника, сором“язливо шепочуть: «Не треба, ну прошу тебе, не треба!», міцно стискають губи, зуби, ноги і все, що лише надається до стискання, заплющують очі, напружують язик, цнотливо опираючись поцілункові і поступово послаблюють опір. Процес здобування кожної жінки триває по-різному: роками, місяцями, а часом – тижнями чи навіть днями. Кажуть, що довше жінка борониться, то солодшим є для чоловіка момент перемоги, то більше він цінує здобуте і краще ставиться до своєї «здобичі».

Відверто кажучи, я зовсім не мріяла стати чиєюсь здобиччю, жертвою чи нагородою. Не лялька ж я, зрештою чи домашня тварина. Та і не до кінця розуміла, навіщо боронитися проти того, чого тобі теж хочеться. Але так сі належит панєнці доброго галицького хованє і ніц не поробиш. Одним словом, я намагалася.

Але час ішов, ми залишилися наодинці вчетверте, вшосте, всьоме, нарешті опинилися самі в порожній квартирі, але Віталік і не збирався долати мого опору, точніше, навіть викликати цього опору, не намагався ні поцілувати мене, ні помацати за груди, вже не кажучи про якийсь там станик чи спідницю.

Довго так тривати не могло, і одного із наступних разів, коли ми зустрілися вдванадцяте, при цьому вдруге залишившись самі в порожній квартирі, я не витримала, і порушила всі правила хорошого тону, обірвавши на півслові якусь чергову розумну істину із Віталікових вуст невмілим, зате рішучим поцілунком. Від несподіванки Віталік не встиг вчасно зреагувати, і ми зіштовхнулися зубами.

– Може це непорядно, але я так більше не годна. Зараз же поцілуй мене, – наказала я суворим голосом, хоча із знала, що згідно професійно складеної астрологічної характеристики, і справді не дуже порядна, хоча разом з тим і консервативна у поглядах та байдужа до чоловіків. Потім я строго подивилася на Віталіка і голосом, ще більш суворим, повторила:

– Ну!

Віталік завагався:

– Та я… – почав він розгубленим тоном, але я вирішила не чекати продовження фрази, і знову заліпила йому писок поцілунком. Був би при цьому мій тато або бабця, вони згоріли б зо встиду за нікчемні наслідки мого доброго галицького хованє, але на їх, чи на моє, а, можливо, і на наше спільне щастя, при цьому не було нікого, крім нас із Віталіком і пса на канапі в сусідній кімнаті.

Цього разу вийшло вже краще, але я не збиралася зупинятися на досягнутому. Після третьої спроби Віталік розтиснув зуби і ми почали цілуватися вже зі спільної згоди. З кожним разом це вдавалося нам все краще.

Хвилин так за 15 мені почало здаватися, що час би вже переходити і до подальших дій: йому – намагатися помацати мене за груди, мені – опиратися. Але, оскільки, судячи із Віталікового вигляду, йому так не здавалося або здавалося щось зовсім інакше, довелося мені знову порушити норми поведінки порєдної галицької панни. Спершу я поклала праву Віталікову руку на своє ліве персо, потім сіла йому на коліна і допомогла лівій руці залізти під спідницю. Особливої активності Віталік не виявив і на цьому етапі, але принаймні не опирався.

Так почався новий етап наших стосунків. Згадуючи своє рокерське дитинство і поради Ді Снайдера, я намагалася повторити з все те, чого колись навчилася разом із іншим шанувальником Шекспіра. Спочатку трохи заважала Віталікова нерішучість, але поступово ми перестали соромитися одне одного, і наші пестощі стали різноманітнішими та вишуканішими.

Сезон сільськогосподарських робіт невблаганно підходив до завершення, а це означало, що незабаром батьки Віталка не будуть більше щосуботи ходити на дачу і сидітимуть вдома перед телевізором, час від часу з профілактичною метою зазираючи до нас у кімнату. І тоді шанси на перехід наших стосунків із оспіваної багатьма поетами платонічної фази в оспівану багатьма, переважно сучасними, прозаїками фазу інтимну знову стануть мінімальними.

Часом я намагалася переконати себе, що так навіть краще, оскільки існує гарантія не завагітніти. Що, можливо ті несміливі ласки, якими ми займалися, дають значно більше задоволення, ніж звичайний статевий акт. Принаймні, щось подібне я колись читала. Але порівнювати я не мала з чим, а припущення мене не задовільняли.

Однієї неділі Віталікові батьки в черговий раз пішли на дачу і дали нам можливість досхочу заглибитися у виснажливу любовну гру, у якій, ми, треба визнати, поступово досягали все більшої майстерності. Виконання цієї складної прелюдії дозволяло досконало вивчити примхи кожного куточка шкіри одне одного, навчитися зчитувати бажання зі стулених вуст, коливання грудей чи схвильованого подиху. Наші фантазії були, здавалося, невичерпними, але те єдине, найбільше бажання, яке переслідувало мене від самого початку нашої гри, так і залишалося нездійсненим. Я вирішила поквапитися, і витягла із сумочки маленький поліетиленовий пакуночок із кожному зрозумілим англійським написом.

– Зачєм ти ета? – запитав Віталік, коли, роздягаючись, я виклала пакуночок з кишені.

– А как ти думаєшь? – несподівано для себе перейшла я на «общепанятний».

– Но нам вєдь і так харашо, – спробував боронитися мій партнер.

– А так может бить лучше, – я залишилася невблаганною.

Заперечити мені було важко, тож Віталік зітхнув і почав роздягатися і собі.

То було нелегке випробування. Ми вперто намагалися пестити одне одного, але наші думки були зосереджені на кольоровому пакуночкові на столі, який всупереч сподіваннням, зовсім не збуджував і не надихав на пізнання нового і досі незвіданого, а гіпнотизував, немов крихітний удав, наші погляди і думки, лякав страхом болю і невідомості. Мені почало здаватися: якщо цей пакуночок залишиться невикористаним, то зі мною станеться щось страшне. У мене виростуть роги, відпадуть вуха, розтовстіють литки, з“явиться непереборна відраза до чоловіків чи у чоловіків з“явиться відраза до мене, і мені так ніколи і не вдасться знайти того, хто переспить зі мною по-людськи, позбавить мене постійного відчуття власної неповноцінності, страху, що хтось довідається, страху, що все так і залишиться, страху, що буде ще гірше…

Аби не дати цьому відчуттю розвинутися ще далі, я взяла зі столика кольоровий пакуночок, від якого так багато залежало, розірвала його, і з цікавістю простежила, як саме потрібно одягати найнадійніший засіб у боротьбі проти СНІДу. Віталік впорався з цим доволі майстерно. Нарешті в моєму житті відбувалося те найважливіше ВПЕРШЕ, про яке стільки написано, наспівано, наплакано. Але тішитися було ще рано.

– Я не магу, – змучено видихнув Віталік після того, як ми, лежачи в позиції № 1, зосереджено намагалися подолати силу опору мого найпотаємнішого отвору. – Я нє магу сделать тебе больна. Давай падаждьом єщьо. В слєдующій раз папробуєм.

– Нєт, – рішуче видихнула я дещо голосніше, ніж належалося, і мало що не гепнула кулаком по подушці. – Я тоже так больше нє магу. Тащі сюда папіну атвьортку.

– Что? – перелякався Віталік, але не ризикнув чекати на відповідь, і побіг виконувати наказане. Тимчасом я витягла з косметички черговий кольоровий пакуночок і продемонструвала щойно засвоєну операцію одягання гумових мішечків на тверді предмети подовгастої форми. Віталік стежив за моїми діями, широко розплющивши очі, і не помічаючи, що його власний предмет подовгастої форми вже давно перестав бути твердим, гумовий мішечок на ньому зморщився і поволі зсувається донизу.

– На, дєржі, і сдєлай всьо бистра, – сказала я тим же суворим голосом, яким колись змушувала цього хлопця вперше себе поцілувати.

Можливо, тим, хто замість викрутки, використовує у подібних ситуаціях більш традиційні предмети, тобто частини тіла, більше болить, і вони відчувають в цей момент саме ту неодноразово оспівану гаму відчуттів від «невимовного», «невблаганного» чи «пекучого» болю до не менш невимовної, невблаганної чи хоча б просто насолоди. Якщо це так, то не раджу вам брати на озброєння мій досвід.

Можливо, мають рацію індійці, коли дефлорують дівчаток ще у віці немовлят. Тоді відчуття болю не змішується із чуттєвою насолодою, і не викликає пізніше відчуття страху та закомплексованості. Це питання для психоаналітиків.

Тому повернімося до Віталіка, викрутки, цноти і пов“язаних з цим проблем. Я уважно простежила за тим, щоб Віталік взяв у руки викрутку, лягла на диван у «Позицію № 1 із подушкою під сідницями», як це рекомендував все той же Ді Снайдер, розслабила внутрішні м“язи, міцно заплющила очі, глибоко вдихнула, потім не менш глибоко видихнула і спробувала зосередитися на своїх відчуттях. Минуло трохи часу. Мені довелося ще раз вдихнути, видихнути, розслабитися, але відчути нічого так і не вдалося. Тоді я розплющила очі.

Віталік сидів навпроти, напружено стискаючи у міцно стуленому кулаці викрутку і дивився в стіну.

– Ти що? – запитала я.

– Зараз, зараз, – від хвилювання він навіть перейшов на іноземну мову. – Зараз, зараз. Закрий очі.

«Не закрий, а заплющ», мало не вирвалося в мене, але я вчасно стрималася і вмостилася зручніше на подушці, знову розслабила внутрішні м`язи, заплющила очі, глибоко вдихнула, потім не менш глибоко видихнула і спробувала зосередитися на своїх відчуттях. Мені довелося повторити всю процедуру ще двічі, аж поки моєї розпластаної на подушці цноти торкнулося щось гумове і прохолодне. Спершу було просто лоскітно, далі стало приємно. Мої внутрішні м`язи розпружувалися вже без вольового зусилля з мого боку, я відчула стан легкого збудження і почала уявляти собі, як цей предмет вдирається в мене, викликаючи спершу сильний спалах раптового болю, потім перетворює цей біль на пекучий і пульсуючий, і з холодного і лоскітливого стає пекучим, катуючи мене аж до найвищої больової точки, на якій в мені щось напнеться до краю і обірветься, приносячи полегшення, а, можливо, і повертаючи теперішню насолоду.

– Там тєлєфон. Я падайду – з полегшенням зітхнув Віталік, коли мою мрійливість обірвав несподіваний різкий звук.

Віталік підійшов до слухавки, але перш ніж встиг її підняти, дзвінок обірвався і затих. Потім він ще раз зітхнув, тепер вже без полегшення, і поплентався назад, до дивану.

– Закрой глаза, – сказав він рішуче, я слухняно заплющила, і не встигла ще навіть глибоко зітхнути, вже не кажучи про розслаблення внутрішніх м“язів чи концентрацію на своїх відчуттях, як у мене всередину проникло щось тверде, так ніби мені вставили занадто велику клізму чи під час чергового візиту до гінеколога лікар переплутав гінекологічний пінцет із обтягнутою презервативом викруткою. Якщо ви, звичайно, в стані уявити собі різницю чи настільки забудькуватого гінеколога.

Жодного моря крові, втрати свідомості чи хоча б бажання застогнати, вже не кажучи про якісь там крики. Віталікові у зв“язку з цим, здається, довелося пережити значно більше.

Потім він пішов на кухню і приніс звідти пляшку вина і склянки. Ми випили, не досягнувши такого бажаного зараз сп’яніння, але відчувши, що посміливішали. Потім поцілувалися і постояли якийсь час, міцно притиснувшись одне до одного і відчуваючи, як хвиля збудження і страху пульсує нашими жилами.

Віталік взяв мене на руки і поніс до дивану. Я лягла на подушку, вмощуючись якнайзручніше, і цього разу зовсім не мала наміру заплющувати очі. Навпаки, я із задоволенням спостерігала, як Віталік натягає презерватив на предмет, пардон, частину тіла, яка викликає в мене значно більше емоцій, ніж будь-яка, навіть найтвердіша викрутка.

Потім ми доторкнулися животами, і я знову відчула вже знайоме лоскотання, повільне втискання, проникнення в мене, яке цього разу зовсім не нагадувало клізму, вже не кажучи про забудькуватого гінеколога. З“явилося навіть відчуття легкого болю, точніше просто пекучості, що хвилями рознесла збудження по вісх клітинах. За першим поштовхом був другий, третій, а потім сталося щось дивне.

Віталік раптом зітхнув, скотився з мого спітнілого живота і відвернувся до стіни.

– Ти що? – запитала я.

– Нічєво. Адевайся. Хватіт на сєводня.

Зараз я знаю, що в медицині існує терапія для цього захворювання, яке може бути наслідком пережитого психічного шоку і називається coitus praecox. Або «тут навіть коїтус не коїться», як сказав про це один поет.

Віталік, напевно, вже теж про це знає, оскільки давно і щасливо одружений.

А тоді ми просто вирішили, що не пасуємо одне одному, і розійшлися. Бєз лішніх страстєй.

Щастя серед баняків, достойне Гамлета

“Ти дуже не перебирай”, – вчила мене бабця, – “Бо і не замітиш, як луччі года пройдуть, а якшо в університеті замуж не вийдеш, то потом так і останешся дівувать”. Так вважала не лише бабця. Майбутнє українського філолога у ті часи безпосередньо пов`язували із працею в школі, тобто входженням у замкнуте, переважно жіноче середовище, у якому важко було сподіватися знайти свого обранця. Тому бабця, очевидно, мала рацію, і поспішати таки було варто. З іншого боку, вона ж сама продовжувала тему: “Спіши нагуляться, бо шо зараз ухопиш, те і твоє. Як сімейна жисть начнеться, там вже не до того буде. Каструлі, пельонки, більше нічого і не побачиш”. Не вірити їй причин у мене не було, але не можу сказати, що подібна перспектива видавалася мені особливо привабливою.

А як же з ідеєю вуйка Платона про дві половинки, які знаходять одна одну і навіки зливаються у вічній і абсолютній гармонії? Чи з ідеєю ренесансної особистості, про яку нам з таким захопленням розповідали спершу під час курсу лекцій із історії філософії, потім історії зарубіжної літератури, і навіть політології? Людина такого плану повинна бути всебічно освіченою і присвятити все своє життя нестримному саморозвитку і самовдосконаленню. Не думаю, щоб малися на увазі баняки і пеленки. Хоча, хто їх знає, цих філософів.

“Назвіть хоч одну жінку, яка досягнула б таких вершин людської думки, як Паскаль, Ньютон або Арістотель!” – пропонував зі сторінок своєї книги “Стать і характер” Отто Вайнінгер, і, ніби побоюючись, що хтось все ж таки назве, сам поспішно додавав: “Світова історія не знає таких прикладів”.

Але це ще не найстрашніше, на думку цього високоповажного пана, чим відрізняється жіноча половина людства від половини чоловічої. Наприклад, брехливу і підступну суть жіночої

натури автор праці вислідковує із постійного прагнення причепурюватися. Адже чоловік, на його думку, ніколи не опуститься до вищіпування брів, підточування нігтів, закручування волосся на папільйотки чи вибудовування на голові складних конструкцій із шиньонів, шпильок та локонів. Не кажучи вже про якісь там рюші, корсети чи мереживні пеньюари. Коли жінка намагається бути спокусливою, її основною метою є обдурити чоловіка, тобто спершу примусити з собою одружитися, а потім виконувати всі її примхи.

При цьому пан Вайнінгер виділяє два основних типи жінок: тип жінки-матері і тип жінки-повії. Обидва цих типи наділені підлими жіночими властивостями: тупістю, обмеженістю, хитрістю, підступом, брехливістю і прагненням використати почуття чоловіків із власною метою. Але метою жінки-матері є використати чоловіка, щоб народити і виховати дитину, а жінка-повія не в стані думати ні про що більше, окрім власної насолоди.

Я уявила собі середньостатистичну українку, яка намагається використати свого середньостатистичного українця, якого вже примусила з собою одружитися, аби він виконував всі її примхи.

Для цього буде необхідно зробити як мінімум кілька речей:

а) вичистити з-під нігтів залишки картопляного лушпиння і старанно відбілити шкіру від характерного жовтого кольору, який залишається після приготування овочевих страв;

б) сходити в перукарню, вибілити волосся перигідроллю і зробити свіжу хімічну завивку з тим, щоб вдома накрутити її на бігуді, змочені у пиві (можна зробити зачіску і в перукарні, але це дорожче, тому невідомо, який саме ефект справить на чоловіка);

в) натерти обличчя шкірками від огірків, змити і намастити тональним кремом, який зверху старанно припудрити. При цьому бажано, аби колір крему не сильно відрізнявся від відтінка пудри;

г) старанно обвести контур ока чорним олівцем, густо нафарбувати вії тушшю, а повіки, – тінями.

д) намалювати губи червоною або рожево-перламутровою помадою.

е) вискубати брови, волосинки над верхньою губою і на підборідді;

є) зробити манікюр;

ж) можна позичити у сусідки мереживний пеньюар, корсет або і шиньйон, який теж потрібно вибілити у перигідролі і накрутити на змочені в пиві бігуді;

з) вчасно повідомити чоловіка, що старалися вона саме для нього, і що вечері сьогодні не буде, бо приготувати її вона не встигла.

Досягнувши своєї мети, кожна з цих двох типів середньостатистичної українки отримає своє: одна народить чоловікові дітей і виховуватиме їх на радість Отто Вайнінгерові, не в стані своїм обмеженим розумом навіть усвідомити всю свою обмеженість. Інша досягне “власної насолоди”, якщо, звичайно, не перейматиметься в цей момент тим, аби в пориві пристрасті не пом’яти зачіски, не розмазати макіяж, не подерти мереживний пеньюар. Ну а яка українка тим би ся не переймала?

Я вже не кажу, чого вартуватиме їм обидвом відмити обличчя від подвійного шару крему, пудри, олівця і туші, а волосся від засохлого на пиві лаку, якщо чоловік повернеться додому після 9-ї вечора, коли воду в кранах вже відключать.

“Якщо все це щастя”, – подумала я, дочитавши книгу “Стать і характер”, – “то чи варто аж так прагнути стати щасливою?” Коли це питання виникло у мене вперше, я чомусь згадала про датського хлопця на ім’я Гамлет, який мучиться над подібною, тільки по-чоловічому більш глибокодумною і філософською дилемою вже протягом кількох століть на сценах країн всього світу, і наскільки мені відомо, досі не знайшов достойної відповіді. І це при тому, що він все ж таки принц, а не український філолог. Що тоді за нас казати?

Пристрасті по-німецьки. Маріо.

Клеа, П“єр, Жеральдін і маленька кухня. Ризиковане рішення або як потрапити до Баден–Бадена?

Одного зимового дня, зазирнувши до поштової скриньки, я не знайшла там конверт, заадресований на моє ім“я. Зворотня адреса була мені незнайомою:

Familie de Laporte

76593 Gernsbach

BRD

У конверті був лист, написаний незрозумілою мені мовою. Я показала листа знайомій, що навчалася на німецькій філології.

– До тебе пише сім“я банківського службовця, який працює в Баден-Бадені, має дружину-домогосподарку і трьох дітей. Старшу дівчинку звати Клеа, їй 7 років, вона ходить до школи. Молодші, П“єр і Жеральдін,– дворічні близнята. Сім“я запрошує тебе до себе на 1 рік допомагати матері доглядати за дітьми. Вони обіцяють забезпечити тебе житлом, харчуванням і кишеньковими грошима сумою 400 DM на місяць. Ти отримаєш медичне страхування і можливість відвідувати курси німецької. У твоєму розпорядженні буде кімната, ванна, і невеличка кухня. Десь за тиждень вони передзвонять, щоб довідатися, чи згідна ти приїхати.

– Так не буває навіть у романах,– сказала б на моєму місці кожна нормальна людина.

– Так не буває навіть у романах, – сказала я.

Мох батьки були значно менш лаконічними, і після невдалих спроб переконати мене логічно, почали погрожувати:

 
а) не пустити мене нікуди взагалі;
б) не пустити мене нікуди аж до закінчення мною університету;
в) не пустити мене нікуди, поки я не вийду заміж;
г) вдатися до тілесних покарань;
д) вдатися до самогубства;
ж) спалити не лише мій закордонний паспорт, свої закордонні паспорти, а і паспорт моєї бабці.
Оскільки закордонного в бабці не було, очевидно, батьки мали на увазі звичайний, де вказується місце прописки, кількість дітей, сімейний статус і герб вже не існуючої держави.
Активну участь у акції протесту проти моєї нерозсудливості взяло і керівництво факультету української філології. Замісник декана з питань
студентської успішності двічі викликав мого батька до себе в кабінет і, якщо вірити секретарці, розмова їхня щоразу набирала дуже неприємного для мого батька характеру. Навіть, можна сказати, дещо образливого.
“Шановний Михайле Івановичу, – починав після довгої незручної мовчанки замісник декана з питань студентської успішності. – Шановний пане Підобідку, Підобідко,– плутався він, від розгубленості вагаючись, яку саме форму кличного відмінка обрати, коли йдеться про таку пікантну справу. – Так от, шановний батьку однієї із наших студенток, – брав себе в руки член університетської адміністрації і переходив до суті справи, – Я, звичайно, все можу зрозуміти. Ми живемо, на жаль, у дуже скрутний і непростий час. Дійсність довкола нас жорстока і нещадна. Кожному доводиться вести щоденну і нелегку боротьбу за виживання. Всі ми знаємо, як це проблематично. Як проблематично взагалі все. Вже не кажучи про науку, здобуття вищої освіти, чи утримання власної сім`ї. Багато людей зараз опиняються викиненими на вулицю, залишеними без найменших засобів до існування. Можна зрозуміти їх стан, як і те, що вони вдаються до будь-яких засобів аби вижити. Але шановний пане Підобідку, Підобідко, шановний батьку однієї із студенток нашого вузу, хіба ж можна наважитися на таке? Продавати в найми власну дитину… Я не розумію Вас, шановний добродію”.
Після цього знову запала тривала і незручна для обох співрозмовників мовчанка, врезультаті якої мій батько вийшов, ні, майже вибіг із кабінету замісника декана, густо почервонівши, важко дихаючи, голосно гримнувши важкими університетськими дверима. І у кожного, хто бачив його в цей момент, мимоволі з“явилося бажання ступитися з дороги.
З“явилося, тобто, не зникло воно і в мене. Тому незабаром я запхнула свою велику сіру валізу до “коферрауму” великого німецького автобуса, ще не знаючи ні того, що означає це таємниче слово, ні того, що автобус цей здається таким великим, чистим і зручним максимум до часу перетину українсько-польського кордону, ні того, хто зустріне мене на іншому кінці маршруту, якщо, мене, звичайно, взагалі хоч хтось зустріне.
Батьки і друзі, котрі прийшли мене відпроваджувати, робили це так, що здавалося, ніби рік насправді все ще 1937, причиною моєї подорожі є все що завгодно, окрім власного бажання, а напрямок, – не південно-західний, а зовсім навпаки. Бабця радила мені «взять побільше теплих носочків», пошити просторий білий халат із старого простирадла, «шоб ходить за дітьми», і «учиться буть терплячой і послушной, бо ж у хазяїна жить – не мед». Мама намагалася нагодувати на рік наперед, бо «там можуть і не дати», потай плакала, худла і дивилася на мене повними смутку докорів очима. Тато купив чотиритомник «Злочини нацистів на Україні» і поклав мені на письмовий стіл. Цей апокаліптичний настрій передався навіть нашому псові, він перейшов спати до моєї кімнати і жалібно попискував, супроводжуючи мене у всіх пересуваннях по квартирі, навіть до туалету.
Можливо, я і не прийняла б рішення їхати, якби до цього поставилися інакше. Але відчувати себе в центрі загальної уваги було дуже приємно, кому ж не хочеться робити вчинків, котрі створюють довкола тебе такий героїчний ореол. Нехай навіть і з дещо цвинтарним присмаком.
Отож, я тихцем виклала з валізи п“ять із десяти дбайливо сплетених бабцею пар шкарпеток, відмовилася взяти в дорогу слоїчок домашнього повидла, мотивуючи це тим, що «не пропустять на митниці», зазирнула до шкільного атласу, і залишилася цілком задоволеною місцезнаходженням Баден-Бадена, що розташований всього за 10 км від непозначеного на шкільній карті Гернсбаха (про останнє розповідалося у тому ж таки листі), близькістю французького кордону, перетинати котрий мені дозволяла новенька шенгінська віза у закордонному паспорті, і турбувалася лише тим, як, точніше яку саме спільну мову мені вдасться знайти з майбутніми працедавцями. і на що саме вистачатиме моїх кишенькових 400 DM.
Вже аж перед самим від“їздом мені вдалося роздобути, а точніше позичити у товаришки російсько-німецький розмовник, з якого я навчилася: «Заген зі мір бітте», «во канн іх фінден» і «дер, ді, дас», чого за браком часу повинно було вистачити для встановлення першого контакту. Аби полегшити процес подальшого спілкування, я запакувала до валізи ще «німецько-укранський-українсько-німецький словник» темно-брунатного кольору і доволі солідного розміру, та заспокоювала себе тим, що прізвище Де Ляпорте явно свідчить про романське походження родини, тож не виключений варіант, що опановані мною в школі початкові знання іспанської можуть виявитися доречними.
 

– Зрештою, – заспокоювала я сама себе і стурбованих рідних,– світова історія знає приклади ще більш ризикованих авантюр. Мені не доведеться ні перетинати на санчатах межу полярного кола, ні шурувати пішки через Сибір у напрямку Москви, ні ночувати під ворожими кулями в окопах. Вже не кажучи про те, що вдома на мене не чекає заплакана Пенелопа.

Батьки, як і варто було сподіватися, не поділяли мого наївного оптимізму, а щодо Пенелопи, то навіть образилися, звинувачуючи мене у невдячності, черствості і юнацькому егоїзмові. Небезпідставно, треба визнати. Але хто ж в такому віці, прагнучи пригод, свободи і несподіванок, на порозі, так би мовити, великих звершень і нечуваних завоювань, думає про такі дрібниці, як тривоги і неспокої зболілого батьківського серця. На жаль, ніхто. Конфлікт поколінь, як всім відомо,– річ екзистенціальна, і такою дрібницею, як поїздка чи непоїздка до Німеччини, Франції, США чи навіть Об“єднаних Арабських Еміратів, його не вирішиш. Як і не уникнеш.

Магічне слово Баден-Баден

Хто із нас, самовпевнених, юних і безмежно наївних не мріяв померти під паризьким мостом Мірабо, лондонським Тауером чи хоча би руїнами Берлінської стіни? Хто не відчував себе невизнаним і неприкаяним генієм, виходцем із напівміфічного для середньоститистичного європейця західно-українського регіону? Хто не прагнув в“їхати до Європи на тріумфальній колісниці, супроводжуваній численним почтом, багатими дарами, вродливими наложницями (або наложниками) і всезагальним поклонінням, чи хоча би перетнути кордон у звичайному туристичному автобусі із блискучою шенгінською візою у паспорті. Мріяв кожен.