Текст книги "Колекція пристрастей"

Автор книги: Наталка Сняданко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

1) не підглядати в рукопис сусіда;

2) не відмовлятися взяти участь;

3) написати 3 сонети, темою яких є освідчення в коханні спочатку капелюхові, потім краватці, а далі – капцям партнера.

4) партнерські пари будуть визначені шляхом жеребкування;

5) переможця або пару переможців визначатиме сама іменинниця, вона ж і є єдиною, хто звільняється від участі в конкурсі.

Неважко здогадатися, що парою переможців було визнано нас із Германом Гуго Зігфрідом Гарольдом, хоча написані нами сонети навряд чи надаються до друку навіть із самокритичною метою. Вже хоча б через те, що слово «капелюх» у нас обох римувалося із «твоїх вух», «краватка» із «шоколадкою», а «ноги», правильно – «дороги». Писати сонети німецькою мовою, у вибраному товаристві німецьких філологів і філологинь, після добрячої порції німецьких сардельок і французького вина, для філолога українського, – справа, скажу я вам, далеко не розривкова.

Так Крісті досягнула першого, як їй на той момент здавалося, успіху. Тішачись власною геніальністю, а ще більше, – телепатичною схожістю думок і образів, ми провели решту вечора у жвавому обговоренні того, чи подобається мені у Фрайбурзі (тема не менш універсальна, а основне, набагато ширша, ніж безсмертна тема погоди).

Розмореність липневого вечора, майстерно засмажені сосиски, вино і екзотичний десерт робили свою справу. Мені починало все більше подобалося те, що мене оточувало. І навіть почало здаватися нормальним, що на вечірці, де ще нікому немає навіть 35, єдиними темами розмови виявилися обговорення попереднього семінарського заняття із поетики, і те, наскільки важливою є метафора для пізнього Гьоте, і навіть те, що жоден із німців, як і жодна із німкень, з якими мені пощастило познайомитися протягом півторарічного мого перебування у цій країні не здогадалися почати розмову з чогось іншого, крім запитання, чи подобається мені Німеччина, німці, німецька мова, німецька кухня, німецька ментальність. Треба віддати належне моєму співрозмовникові, він припустив таку можливість:

– Тебе напевно всі про це питають. Але чи не все одно, про що ми зараз будемо говорити.

– Все одно, – сказала я, і це справді було все одно. Погода була сонячна, я поступово напивалася, і розуміла, що подобається цьому хлопцеві зовсім не те, про що він говорить, тобто не опанування мною структури німецького речення, як і мені, зрештою, зовсім не опанування ним техніки написання сонетів. Ми продовжували жваву бесіду, тему якої, я підозрюю, з Герман Гуго Зігфрід Гарольд зараз може відтворити настільки ж погано, як і я, а всі тоді присутні усвідомити, про що ж саме ми так захоплено спілкуємося. Зрештою, тема і не мала нічого спільного з тим, про що думав потай кожен із нас.

Висловлено це було рівно через тиждень, коли ми повернулися після багатогодинної прогулянки лісом і такої ж багатогодинної розмови, тривалість і жвавість котрої не заважала їй бути саме настільки позбавленою найменшого змісту, як це буває тільки із свіжозакоханими. Тобто цілковито. Ми зайшли до Германа Гуго Зігфріда Гарольда і приготували собі вечерю, під час якої кожен сказав, що ще ніколи не їв нічого смачнішого. І це була чистісінька правда, хоча я певна, що якби хтось нас тоді чи пізніше запитав, що ж саме це було, навряд чи він зміг би отримати зв“язну відповідь.

– Ти не хочеш залишитися у мене цієї ночі? – запитав він, і мені здалося, ніби я чула це від нього вже сотні разів, так природньо, логічно і просто це прозвучало.

– Звичайно, хочу, – відповіла я, хоча мама мене, як і всіх добре вихованих дівчат завжди вчила, що не варто починати інтимні стосунки із чоловіком занадто рано і при цьому явно мала на увазі далеко не другу зустріч.

– Я не занадто поспішив із цією пропозицією? – запитав Герман Гуго Зігфрід Гарольд, якого мама, теж, очевидно, вчила чогось подібного про стосунки із жінками.

– Так, але саме це мені і подобається, – навряд чи подібну відповідь можна вважати логічною, але нам обом тоді вона видалася цілком логічною, більше того, все, що ми робили, видавалося тим логічнішим, чим більше воно суперечило будь-яким приписам здорового глузду.

Ще через тиждень ми вже мешкали разом. Якщо скласти рейтингову шкалу тих, хто опинився у станi найбiльшого шоку, дiзнавшись про це, то Крiстi, безперечно, опиниться на першому мiсцi.

Епілог

Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня, Молитися виключно українською, сестрам на подив. Після вечірні іноді писати послання рідним,

Питаючи, як їх здоров“я і як зародили городи

Якщо Ви думаєте, що ця історія закінчилася саме так, то Ви помиляєтеся. Адже навіть якби вона закінчилася подібним чином в житті, то такого аж ніяк не могло би статися у літературному творі. “Щасливі випадки для літератури нецікаві”, – писав маловідомий фрайбурзький автор, навряд чи відкриваючи щось нове уважному поціновувачеві художньої белетристики. Чи читали Ви колись цікавий роман, повість чи хоча б оповідання, у якому кохання було б не лише взаємним, доречним і вчасним, а і закінчувалося б щасливо? Я вже не кажу про випадок, у якому воно взагалі б не закінчувалося. Мені такі твори не траплялися.

тому не могло це трапитися і у нашому із Германом Гуго Зігфрідом Гарольдом фон Драхенфельдом випадку.

Проживши разом трохи більше, ніж три тижні, ми вирішили зачекати з одруженням. І зовсім не через те, про що ви подумали. А просто тому, що для оформлення документів на шлюб мені потрібно було одержати довідки:

а) із міського ЗАГСУ м. Львова, яка б засвідчила мій цивільний стан;

б) районного ЗАГСУ за місцем прописки, яка б ще раз засвідчила мій цивільний стан;

в) із ЖЕКу за місцем прописки, яка підтвердила б наявність останньої;

г) із районного відділу міліції, яка б підтвердила незаплямованість моєї репутації перед органами охорони правопорядку;

д) із міського ВВІРу, яка б підтвердила згоду останнього із фактом залишення мною країни;

е) завірену в нотаріуса письмову згоду моїх батьків на одруження;

є) переклад всіх вищеозначених документів німецькою мовою і завірення цього перекладу нотаріусом;

ж) дозвіл українського (!) консульства в Німеччині на одруження української громадянки із підданим ворожої нам у минулому країни.

Навіть мій свіжозакоханий стан не позбавив мене легкої депресії в ті моменти, коли я уявляла, як оформлятиму все це, який в мене буде при цьому настрій, яким серйозним стане це випробування для мого бажання вийти заміж і под. Вже не кажучи про те, скільки часу мені довелося б провести у Львові, займаючись залагодженням всіх цих формальностей. Тому ми просто продовжували жити разом, відклавши формальності на той момент, коли це перетвориться на необхідність.

Минуло кілька років. Нам обом залишалося вже зовсім небагато до моменту закінчення університету. Те, що чекало на нас після цього, Герман Гуго Зігфрід Гарольд фон Драхенфельд описав мені у доволі лаконічній формі: “безробіття, борги, депресія”. На той момент я вже і сама встигла збагнути, що у високоосвіченій і високорозвиненій Німецькій державі потреби у фахівцях із обидвох наших філологій давно не існує, тому працевлаштуватися нам вдасться у кращому випадку там само, де ми вже працюємо, підробляючи у вільний від навчання час: таксист (для Германа), секретарка, офіціантка, прибиральниця (для мене). А це ставить під сумнів необхідність затрачених на здобуття вищої освіти зусиль. Причому працювати доведеться нам обом, чим порушиться традиція старовинного роду Германа, у якому жінки ніколи не працювали, навіть у ті часи, коли вже почали працювати чоловіки.

Все це примусило благородне серце Германа впасти у глибоку кількамісячну депресію, по виході із якої він запропонував мені розірвати наші стосунки, піти від нього назавжди і повернутися назад в Україну, де в мене якщо і не буде роботи, то принаймні буде під ногами рідна, а не чужа земля і де я ще, можливо, зможу знайти собі чоловіка, здатного піклуватися про мене краще. Я спробувала заперечити, але переконати Германа мені не вдалося.

Так моє життя знову повернулося до “пристрастей по-українськи”, але детальніше про це я напишу якось іншим разом.

Епілог остаточний

Отже, якщо Ви досі пам“ятаєте, то вся ця історія починалася із сумніву. Сумніву у тому, чи справді порядна галицька панночка до 25 років обов“язково повинна здобути хоча би мінімальну кількість практичного досвіду у накручуванні бігудів, відмиванні баняків, підлоги і пранні пелюшок. У тому, чи може вона вважати себе нещасливою, більше того, приреченою на потенційне нещастя, якщо це їй не вдалося. Далі сумніви мої поширилися на те, чи відбувається щось подібне із панночками іншої національності, з метою з“ясування чого я скористалася текстами поетів та поеток різних народів. А ще далі я почала дошукуватися до глибинних причин всіх цих явищ та закономірностей. Першим, що мені, як філологу, вдалося виявити, були непорозуміння у слововжитку і часте переплутування “кохання” із “пристрастю” із часто фатальними супровідними явищами.

Наступним було непорозуміння щодо специфіки жіночих пристрастей взагалі і права кожної окремо взятої жінки зокрема у світлі теорії шанованого пана Вайнінгера.

Висновки, до яких мені вдалося дійти, були більше ніж сумними, хоча я і не виключаю, що спричинено це моїм жіночим світосприйняттям і

способом мислення, як відомо, традиційно обмеженим.

Тому перш ніж прийти до остаточного висновку про те, що причина мого нещасливого особистого життя полягає не у моїй конкретній жіночій недосконалості, а у неможливості щастя як такого, принаймні для жінки, я вирішила провести ще один, цього разу останній експеримент. І порівняти особливості біографії і в першу чергу особистого життя моїх улюблених письменників і письменниць.

До такого експерименту мене не в останню чергу спонукало припущення, що, можливо, мої особисті невдачі пов“язані не так з моєю власною недосконалістю, як із тим, що мені не пощастило у виборі партнерів. Адже, як відомо кожному, хто має хоча б віддалене знайомство із класичною літературою, основою для справжнього і тривалого почуття є в першу чергу спорідненість душ. А хто ще зміг би збагнути мою примхливу поетичну натуру, як не людина подібного ж складу. Не маючи нагоди перевірити це припущення на комусь із живих письменників, я вирішила уявити себе коханою котрогось із класиків. Можливо, це поверне мені віру в те, що справжня пристрасть, як і справжнє кохання, таки існує, а мені просто не пощастило і, можливо, ще пощастить.

Розмірковуючи таким чином, я відразу ж заварила собі міцної кави, і не відкладаючи задуманого в довгий ящик, присвятила ніч вивченню біографії Франца Кафки. Загадкова постать цього чоловіка давно приваблювала мене тим, що його неможливо уявити собі старим, зморщеним і потворним. На всіх без винятку фотографіях і портретах обличчя цього чоловіка вражає юнацькою свіжістю, аристократичною тонкістю рис, чимось майже потойбічним у своїй неймовірній зосередженості і самозаглибленні. Ідеальний образ для ідеального кохання. Читаючи біографію цього чоловіка, я акуратно виписувала у спеціальний зошит все, що стосувалося його особистого життя. Під ранок мої записи виглядали приблизно так:

“Коїтус як кара за щастя бути разом. Жити по можливості аскетично, аскетичніше, ніж холостяк, – це єдинна можливість для мене витримувати шлюб. Але для неї? Страх перед з`єднанням, злиттям. Після цього я ніколи більше не зможу бути один”, – Франц Кафка.

“Отримавши згоду Феліци на шлюб, він відразу ж ретельно в черговий раз описує їй свої недоліки і намагається уникати зустрічей із нею.

Проста думка про весільну подорож йому здається жахливою, спроба взяти жінку за талію – справою нездійсненною. До зустрічі з Міленою – він переживає ідеальну на його погляд любовну пригоду із швейцаркою, протягом 10 днів, проведених у санаторії. Дівчина займала кімнату над ним, і вони спілкувалися за допомогою імпровізованого коду, стукаючи в стелю, або ж Кафка ловив стрічку, яку дівчина опускала зі свого вікна. Він годинами просиджував так, спершись об виступ із свого вікна. Він їздив з нею кататися на човні, споглядаючи її посмішку. Ці дитячі забави, ці стосунки, до яких секс не мав ніякого відношення, ця любов із майбутнього – усе це було саме тим, чого Кафка потребував. Ця, і ще одна, подібна любовна пригода, стали єдиними реальними переживаннями, які трапилися з Кафкою до 37-річного віку”, – з біографії Франца Кафки.

“Я розбився об самого себе”, – Франц Кафка, підсумовуючи свої стосунки з жінками.

“Я можу кохати лише те, що зможу поставити так високо над собою, що воно стане для мене недоступним”, – Франц Кафка, остаточно підсусовуючи свої стосунки із жінками.

Перш ніж перейти до якихось висновків, я, згідно попереднього наміру, не менш уважно прочитала біографію Фрідріха Ніцше, людини, ідеї якої перевернули світову філософську думку, якими захоплювалися і продовжують захоплюватися безліч європейських інтелектуалів, які пропагують філософію надлюдини. Можливо, саме тут мені вдасться знайти омріяний ідеал?

Але з біографії Ніцше я виписала у свій зошит лише одну цитату:

“Одружитися, ніколи, мені неминуче доведеться почати брехати”, – Фрідріх Ніцше.

“Я зовсім сіра, стара, зужита і вичерпана до решти. Мені скоро 31 і моя юність минула як сон, і я дала їй проминути даремно”, Шарлотта Бронте.

На цьому обривалися мої записи у зошиті, який я назвала “Пристрасті класиків”. Продовжувати дослідження у обраному напрямку мені розхотілося, як розхотілося і спробувати себе у ролі коханої котрогось із класиків.

Безумовно, такий вибірковий підхід зовсім не може бути об“єктивним, і безумовно, існують письменники, про життя яких я нічого не знаю, але все у них склалося щасливо. Але як я не намагалася переконати себе в цьому, думалося мені чомусь або про прогулянки повз будинок, де у Баден-Бадені жив Іван Тургенєв, так і не дочекавшись взаємності від обожнюваної ним Поліни Віардо, хоча протягом всього свого життя супроводжував її всюди і намагався жити у сусідньому будинку із тим, який винаймали вони з чоловіком. То про Оноре де Бальзака, який багато років прочекав на смерть чоловіка своєї коханої, польської аристократки Евеліни Ганської, і пережив цього чоловіка всього на кілька років. То про Емілі Дікінсон, яка взагалі не наважилася винести своє кохання за межі стін власної домівки. Тому провела все життя, не виходячи із добровільної ізоляції. А вірші її були знайдені вже аж після смерті.

Останнім, про що я подумала з приводу теми, яка цікавила мене так довго, було те, що мені неймовірно пощастило. На цьому я і завершую свою колекцію пристрастей.