Текст книги "Подвійні міражі"

Автор книги: Наталка Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

8

Завокзалля – 2 м

Напівстерті сірі літери на вицвілій блакитній блясі покажчика анічогісінько не прояснили, а навпаки, загнали Юрка з Владою у глухий кут. Напис був химерним і означав менше, аніж нуль. Так здалося Владі. Бобир же, обійшовши навколо стрілки, зупинився, потер підборіддя і присів біля одного з двох стовпчиків, що її підпирали.

– Глянь сюди, – покликав він Владу. – Бачиш? Тут земля розпушена, гадаю, що підпірки ці щойно вкопали.

– Це навряд чи. Покажчик затертий.

– Так, затертий… і свіжі сліди. Що ж він позначає?

– Ну… якщо це Завокзалля, десь має бути і вокзал.

– Де, цікаво знати? – Юрко підвівся. – Де чортам роги правлять?

– Може, десь у лісі? – припустила Влада.

– Безумовно, чом би й ні? Станція «Уріж дуба».

Дівчина фиркнула.

– Ти так і будеш стояти, критикуючи мене, чи скажеш щось конструктивне?

– Вибач, конструктив не підвезли. Постачальник підвів. Але у середній школі, доки я не вшився звідти, мене навчили, що літера «М» на покажчиках та дорожніх знаках є загальновизнаним скороченням від слова «метр».

– Та у вас там геніїв ростили!

– Істину речеш, зухвале дівчисько. А тепер кажи, куди дивиться кінчик стрілки?

– На дерева в лісі, я ж… – Влада затнулася. – Ні. Але ж ні, Юрку, ну що це таке?

– Так. Він дивиться на землю. Покажчик вигнувся, мов спина підлабузника, за якісь секунди, і тепер – тепер він тикає в землю. Як палець нечеми. Вибач. Я, коли хвилююся, вживаю забагато порівнянь.

– А мені натомість мову відбирає.

– Зараз ти говориш досить жваво, люба, – Юрко почекав, та на лагідне звертання Влада не зреагувала. – А мені на гадку спадають божевільні речі.

– Божевільніші, ніж те, що вже з нами сталося?

– Ні. Такі самі, за шкалою причинності – вісім балів з десяти.

Влада зітхнула.

– Говори. Не треба мене жаліти.

– А жаліти тебе дуже приємно, – пробурмотів Бобир і наштрикнувся на гнівний дівочий погляд. – Гаразд, Зевсе-Громівнику. Чула вислів: «Закопати на два метри під землю»?

– Так, а до чого тут. стривай. Це ж глибина могили! Тут що, цвинтар, по-твоєму?

– Ні, – пролунав за їхніми спинами напрочуд знайомий голос. – Тут і справді був вокзал. Звідсіля ходили потяги в минуле. Його можна було тоді змінити, минуле, я маю на увазі. Докорінно.

Влада та Юрко не встигли ані озирнутися, ані оком змигнути, як перед ними виник неймовірно гарний блондин під два метри зростом, із м’язами культуриста та грацією балеруна. Він сліпуче усміхнувся й продовжив тим самим знаним голосом.

– Але це було давно. І, на диво, ними мало хто користувався. Люди – це набір із комплексів і парадоксів. Майже всі шкодують за чимось у минулому, але тільки на словах.

– Це нереально, – прошепотіла Влада.

– Ще й як реально. Просто, аби змінити минуле, для початку слід змінити дещо у собі, теперішньому. А це не всім до снаги. Ну, й крім того, – велетень зітхнув, – звісно, треба знати розклад руху таких поїздів. Довідкова тут не допоможе.

– Вибачте, а у вас із головою все гаразд? – чемно поцікавилася Влада.

– Ні, не все, – охоче визнав білявий красень. – Поживіть з моє, панночко, повидайте те, що я видів – у вас теж проблеми будуть. З головою і з душею… та я зараз не про те. Власне, ті поїзди уже не ходять. Окрім одного. Раз на сто років. Midnight Special називається. Теж цікавий старигань, практично допотопний. Вам поталанило, ви його побачите. Незабаром.

У Юрка очі полізли на лоба.

– А тепер – дозвольте відкланятися, – сказав вихований блондин і зник. – Бережіть себе, – мовило відлуння його голосу і також розтануло. Влада кілька разів глибоко вдихнула густе вологе повітря й відкашлялася.

– Юрцю… – слабко мовила вона.

– Так. Я теж його бачив. І чув.

– Кого?!

– А ти його не впізнала? Нашого шофера. Він змінився трохи, визнаю. Гірський клімат пішов йому на користь.

– Що ти кажеш? Це не він!

– Гаразд, гаразд, – Юрко звів долоні над головою, наче здаючись у полон. – То він проковтнув водія, і той, бідолаха, говорить з його шлунку, як Йона з черева китового. У мене абсолютна пам’ять на голоси. Я розумію не більше за тебе, кицю, але факт лишається фактом – це він.

– Не називай мене кицею, – мляво попросила Влада.

– Добре, корівко.

– Називай, як хочеш. Ти тямиш, що він тут молов?

– Так, мем. Частково. Midnight Special – Опівнічний Експрес. Американська народна пісня, розкішний кантрі-блюз, не співав його тільки лінивий, а серед працьовитих – АВВА, старі добрі Кріденс, і не менш старий та не менш добрий, не побоюся цього слова, сер Пол Маккартні.

– І про що в ній йдеться?

– Про те, що той із арештантів в’язниці міста Шугар Ленд, штат Техас, хто першим побачить вогні Опівнічного Експресу, дуже скоро відкинеться. Себто вийде на волю.

– Це прекрасно.

– Я теж так думаю.

– Ти добре знаєш історію рок-н-ролу?

– Тільки в тій її частині, що мене цікавить.

– Зрозуміло. Та до чого тут…

Закінчити фразу Владі завадив дивний гул. Під нею та Юрком земля завібрувала, наче хтось на глибині довбав породу гігантським відбійним молотком, потім, за кілька кроків від них, здибилася, утворивши горб, звідкіля зі свистом та шипінням, на шаленій швидкості вилетів стародавній паротяг. З-під гігантських коліс, щільно огорнутих білою парою, виривалися жовтогарячі смуги і рівно лягали на підмерзлу траву. Враження було, ніби паротяг сам собі прокладає вогняні рейки. Із товстезної труби валив густий чорний дим. За паровозом загуркотіли вагони – абсолютно прозорі, схожі на гігантські акваріуми; їх було шість чи сім, і в кожному за склом металися оголені люди. Багато оголених людей. Владі здалося, що в декого з них не було навіть шкіри, та чи так воно напевне, дівчина зрозуміти просто не встигла. У голові замлоїлося, очі закотилися і Влада повалилася під дороговказ, як лантух з половою. Оскільки красиво підхоплювати зомлілих дівчат зазвичай виходить лише у фільмах, Бобир не встиг і поворухнутися. Він стояв, мов скам’янілий, і з роззявленим ротом спостерігав за диво-поїздом. Ось, підстрибуючи та дзенькаючи, промчав повз юнака останній вагон, ось розтанули посеред ночі і біла пара, і чорний дим, пагорб захлопнув свою пащу, і здиблений ґрунт ліг на місце, немов гірка борошна, розрівняна рукою пекаря. Юрко кинувся до Влади, підняв її голову, поклав собі на коліна, і обережно відвівши волосся з блідих холодних щік, кілька разів провів по ним долонями. Цього вистачило, аби Влада завовтузилася.

– Я…

– Мовчи. Просто мовчи, і все. Нічого не кажи, гаразд?

– Гаразд. Юрцю, я…

– Ага. І я. Злякався до всира… до кольок у шлунку. Якщо це був Опівнічний Експрес, то нам давно пора відкинутися. Я згоден опинитися бодай і в Шугар Ленді.

– Точно, – Влада сіла, повела плечима – болять. – Не кидай мене саму.

Юрко завмер, на мить опустив очі, а коли знову звів їх на дівчину, вони сяяли яскравіше від сонця. Жодні сутінки не змогли б цього приховати.

– Не покину.

– Пообіцяй.

Влада сама не знала, що її за язика смикає. Пірсінгований, розмальований, злий, колючий, як правдивий йорж, і так само кощавий, а ще дуже молодий – цей Юрко зовсім не її тип. Він нічий тип, якщо вже щиро. Він…

Той, хто не зрадить тебе за жодних умов…

– Обіцяю, руда. Я ніколи тебе не покину.

Його долоня була теплою. І слова – також. І долоні, і словам так хотілося вірити… Тож вона повірила. Раз у житті, ні, вже удруге, якщо бути точною, дозволила собі таку слабкість. Перша спроба зазнала фіаско, але, зрештою, чом би й ні? Чому б не спробувати вдруге? А, крім того, це провина Антона, що вона тут. Вона цього не хотіла. Не шукала пригод. І, вже, звісно, жодним чином не бажала бачити ані пекельних поїздів, ані водіїв-перевертнів. Цей худий, саркастичний хлопець, у чиїх зіницях мудрості та гіркоти вистачить на кілька сторіч, зараз – єдиний її якір. Зникне він – і її віднесе у відкрите море безумства та марення, де немає порятунку від видінь безжальної пам’яті, бо вони є коловорот, без початку та кінця. Владі й без того увесь час здавалося, що вона бачить сон уві сні, якийсь божевільний подвійний міраж, і ще добре, якщо тільки подвійний, якщо міражі ці не ховаються один в одному, мов яскраві, розмальовані мотрійки. Поки що вона дісталася хіба до третьої ляльки; чим буде остання, нероз’ємна, знає тільки Бог.

Хмарне небо розкололося навпіл, по тріщинах жовтою лавою розтеклася блискавка. Ударив грім. Влада зіщулилася, очікуючи холодних, хльостких, як батоги, крапель останнього осіннього дощу, але їх не було. Шурхотіло листя на деревах, вкрадливо наспівуючи пісню згаслої пристрасті, темний масив лісу плазуном розпластався на гірських схилах, і щось брунатне, тривожне розливалося в повітрі терпким густим бальзамом. Влада не знала, що це, однак крихітні терміти болю вже точили її душу.

Щось насувається. Гроза?.. Ні. Щось піде на гірше.

– Люба, я не те, щоби хотів тебе турбувати, але ти раптом не в курсі, де усі?

Сполохана Влада глянула в той бік, звідки вони з Юрком прийшли і де їх мали чекати ще п’ятеро подорожніх.

Місяць уповні, хоч і плавав між кошлатих хмар, та усе ж таки давав досить світла, аби побачити, що все зникло.

Вулиця. Село. Стежина.

Геник, Юля і Павло. І Ліда та Ксеня.

Усе як пощезло. Усе й усі.

Там, де були будинки, нині лежав пустир. Клапоть випаленої землі поміж гір-ординців.

Владі не хотілося плакати, але вона відчула, що плаче. Крізь напівстерті вже клоунські рум’яна проступили сірі пелюстки болю. Юрко це зауважив і міцніше стиснув дівочі пальці.

– То нічого, пусте. Усе буде добре.

Влада знову дуже хотіла повірити йому. Дуже. Та цього разу – не вийшло.

* * *

Павло Вільгельмович Штос ніколи не оперував так багато, як нині. Працював, як-то мовиться, в поті чола. Він стояв біля операційного столу в закривавленому фартусі хірурга, в медичній масці та шапочці, в гумових рукавичках, а до нього все йшли і йшли пацієнти. Він не розглядав їх – часу бракувало. Лише робив свою справу. Пришивав відірвані руки та ноги, а також пальці та язики. Укладав у порожні очниці вийняті очі. Повертав на місце видалені органи – нирки, печінки, легені та серця.

Час спливав, а хворих не меншало. Вони йшли рядком, один за одним, не мішалися докупи, не намагалися пролізти без черги, аби «щось спитати», а чи «просто взяти довідку». Ідеальні пацієнти.

І так, ще одна цікава деталь – усі вони були небіжчиками. Жертвами лікарських помилок, злочинної недбалості медиків, постраждалими від «а мені за це не платять, щоб я біля вас сиділа», медсестер. Їх було багато. Так багато, що він утратив їм лік. Виправляв аберації своїх колег і, закінчивши, чув незмінне «Дякую, лікарю».

Штос уже дістав більше подяк, аніж за все своє життя.

Від подяк його вже нудило.

З-під медичної шапочки вибивалося срібне волосся. Хвацькі чорні вуса під маскою також посивіли. Під очима з’явилися коричневі кола.

У повітрі витав різкий сморід формаліну і тлінної плоті. У Штоса йшла обертом голова. Він загубив відчуття часу. Він існував поза часом, тому що в жодній реальності – ані у звичайній, де Павлові незле велося дотепер, ані в паралельній – такого бути просто не могло.

Мертві оживають лише в дешевих голлівудських жахалках. Або в дорогих.

Зомбі не буває.

Раю не існує, і пекла також. Хоча щодо останнього він уже не був певен. Важко не повірити в пекло, знаходячись у центрі його сьомого кола.

Вічність – це лише повторення минулого. Знову, знову й знову. Це дежавю без кінця-краю. Це вервечка мертвяків, залитий кров’ю стіл в операційній, стародавні хірургічні інструменти – а ти чомусь достеменно знаєш призначення кожного з них, і умієш ними користуватися, і – відчуття, що ти помер.

І жаль за тим, що не помер насправді.

* * *

Ксеню вже нічого не дивувало. Зникнення Штоса вона сприйняла не те, щоби спокійно, але по-філософськи. Зникнення рудої та Бобиря зачепило її більше, але не досить для того, аби за ними побиватися. Щось промчало повз молодят з першою космічною швидкістю, і це «щось», напевне, забрало їх із собою. Ксеня не могла нічого з цим удіяти, то ж каратися сенсу не бачила.

Щиросердно кажучи, вона майже нічого не чула нині. Сама собі нагадувала одну велику затерплу литку. Тобто тіло її боліло. Ступні пекли вогнем, стерті до крові від затісних черевиків пальці не згиналися, і вона шкандибала, як чапля. Від холодного повітря почало саднити горло, а від тонкої одежини та нічного холоду прихопило поперек. Усе це Оксана відчувала, безумовно.

А ось серце заніміло, та й край.

Вона брела, похитуючись, за Юлею та Геником, і не збиралася питати, куди йдуть вони. Власне, що змінило б це питання? Пара просто йшла, аби не стояти, йшла, щоби зігрітися, йшла, бо за їхніми спинами клацав карбачем липкий, огидний страх. Вони не озиралися, а Ксеня їх не гукала. Зрештою, вони не мусять з нею панькатися. І з Лідою також… де вона, до речі?

Ксеня озирнулася. Ліда йшла до лісу.

– Гей, чекайте! Та чекайте ж, пані! – проклинаючи саму себе за те, що їй іще не байдуже, припадаючи на ліву ногу, Оксана побігла – пошкандибала за причинною. Оця точно пропаде, якщо з очей зникне, от біда, та й годі!

– Пані Лідо, заждіть! – надривалася Ксеня, гублячи на ходу слизькі й розбухлі від дощу черевики. – Будьте зі мною, так безпечніше! Та зупиніться ж, трясця тому всьому!

Ліда підкорилася, завмерла – на мить, якої вистачило, щоб Ксеня наблизилася до неї упритул – усміхнулась винувато і знову побігла. Та де, накивала п’ятами так хутко, що в Ксені аж віддих перехопило. Ні, на цих ходулях гнатися за Лідою марно. Курям на сміх. Що ж… можливо, десь серед гілля, та ненормальна знайде своє щастя.

Або свою смерть.

Ксені більше не хотілося йти – ані за кимсь, ані взагалі. Вона важко опустилася на укриту вузлуватою пожовклою травою землю, притулилася спиною до якогось дерева, нібито платана, і раптом смачно позіхнула. Ніч густішала, вступаючи у свої права, якщо місяць ще й за хмари зайде, стане темно, хоч око вийми.

Треба поспати, набратися сил. Прямо тут, чом би й ні? Вона горянка, чи хто?

Ідіотка. Ти – ідіотка. Підіймайся негайно, заклякнути хочеш на смерть?!

Ксеня радісно посміхнулася. Баба Галя до неї говорить! Треба щось відповісти, а слова не йдуть. Жінка кволо підняла руку і помахала бабі. Ось так. Тепер можна спати.

Баба Галя була їй не рідною. Вона – друга дружина діда, овдовілого батькового неня. Та, не маючи власних дітей, вона з усім палом нерозтраченого материнського почуття прийняла і полюбила Ксеню. І вона єдина стала дибки, дізнавшись, що кохана онука зібралася заміж у сімнадцять років.

– А чому так пізно? – саркастично спитала вона, коли Ксеня зателефонувала їй, аби порадувати. Задум не вдався, баба Галя не зраділа. – Треба було у тринадцять, нє? Щоби в сорок уже померти із чистою совістю.

– Я люблю Василька! – закомизилася Ксеня. – І він мене теж!

– Те, що ви любите робити, до кохання стосунку не має. Ви обоє дітваки малі. Тобі ще ляльками бавитися, а не дітей няньчити. Я проти.

Звісно, бабу Галю ніхто не послухав.

Утім, у селі на Січеславщині, куди після другого шлюбу переїхав дідо Михась, вона була ніяка не баба, а Галина Василівна. Учителька, викладачка української мови та літератури, для селян авторитет другий після попа, а як піп нездалий, то і перший. Баба Галя цим авторитетом користувалася управно, як-от швачка голкою, та похитнути переконання пасинка, невістки та онуки, що «вже пора», їй так і не вдалося.

На весілля вона прибула в останню мить, уже ніхто і не ждав, убрана, як до школи: темно-сірий костюм-двійка, біла блуза з рюшами, строгі чорні черевички-човники, перлові сережки, низка перлів на шиї й акуратний вузол важкого волосся на потилиці, закріплений черепаховим гребінцем. Хусток баба Галя не визнавала, і ніколи їх не носила.

Вона дуже полюбляла капелюшки, дорогі парфуми і хороші книги. І діда Михайла.

І її, Ксеню, теж. Дуже.

Під час вінчання, коли піп розпочав чин заручення, баба Галя заплакала, на святкування не лишилася, повернувшись, як сама сказала, «на хазяйство». Дідо Михась зостався, але після трьох чарок відвів сина вбік і шпетив, ніби найостаннішого лайдака.

У питанні раннього шлюбу дід, сам оженений у двадцять років волею батьків, став на бік своєї Галі. Утім, звісно, це вже нічого не могло змінити.

Повіки злипалися. Ксеня спробувала розтулити їх, більше для чистої совісті, аніж від кортіння. Тут, під деревом, було так затишно… і вітер наче вщух. Треба боротися?.. Ні. Ніхто за нею не заплаче. Син? Навіть не втямить, що мами вже нема. Пошукає трохи циці і стане їсти, що дають. Доньки? Так, хіба найстарша, їй майже чотири. Але час лікує, особливо дрібноту. Скажуть, мама пішла на небо, до янголів, вона трохи поплаче, та й усе. Василь? У церкві свічку поставить, що отримав волю. Неньо, мама? Тих є кому догледіти на старості, хоча побиватимуться, звісно, не без того, проте… не була вона ніколи любимою донькою. І уже не буде. Що ж… на все воля Божа.

Ксеня згорнулася клубочком, підтягнула під себе ноги і перестала опиратися сну. І уже не бачила, як у двох кроках від неї саме по собі спалахнуло величезне багаття, як воно горіло – без хмизу та дров, як його життєдайне тепло огорнуло її, наче коцом, захищаючи від холоду і небуття. Ксеня спала, як колись у дитинстві, безтурботно і міцно.

І втішено посміхалася уві сні.

* * *

Ксені снилося, що вона приїхала до баби Галі в гості. Струнка, юна і невіддана. Що сиділа за столом, заставленим смаколиками ледве не густіше, аніж на другий день Різдва. Що вминала за обидві щоки смажену картоплю, нітрохи не чуючи себе винною. І що баба, підперши підборіддя натрудженою долонею, пильно за нею спостерігала.

– Що? – спитала Ксеня, взявшись за печеню з білими грибами.

– Трудно тобі буде, – напророчила бабуся. – Ти така довірлива. Хто що скаже, а ти вже й віриш. Дозволяєш іншим лізти туди, де хід закритий.

– Це ви про що? – уже доросла Ксеня, яка опинилася за столом на місці своєї юної іпостасі, відклала ложку. – Про Бога, так?

– Ні. Богу, вибач, нема діла до твого ліжка, аби воно подружнім було. А попам – є діло. Вони все регламентують. Як, коли, скільки разів… А ти, дурна, слухаєш. Нема того, щоб сказати «Агов, шановні, то не ваше діло! Лиш моє та мужа!»

– У нас із Василем, – уперто мовила Оксана, – усе гаразд.

– Якщо це так, то де він зараз? Чому ти тут сама?

Ксеня промовчала. Апетит пропав, але з чемності, і ще тому, що жування позбавляє від необхідності говорити, вона доїла помідор і пряжену яєчню.

– Приглядай, онуко, за тією рудою, – наказала бабця без жодного зв’язку із попередньою темою розмови. – Вона тобі ще стане в пригоді. Добра дівка, хоча й зле чинить.

– Вона просто танцівниця, – заступилася Ксеня за Владлену і відчула задоволення від власної шляхетності. Баба Галя хмикнула.

– Вона танцює голяка. Хіть розпалює в тих, хто й так від неї палає. Може, це не надто зле, але й не корисне. Менше з тим, приглядай за нею.

– Вона вже має няньку, – буркнула Ксеня. Баба Галя кивнула.

– Знаю, – і повторила, як у себе на уроці для кращого засвоєння, – важко тобі буде.

9

Ліда увійшла до лісу, і цей столикий, сторукий велетень відразу обійняв її пошерхлим гіллям кленів та беріз. Радісно гойдалися вікові смереки, мов вітаючи новоприбулу, шурхотіло під ногами опале листя, де-не-де пробивалася з-під нього жовто-зелена трава. Ліді завжди подобався ліс, а тепер – тим більше. Він дарував спокій і був спокоєм. Осередком тиші, не важкої, мертвої, що страшніша за будь-який крик, а живої. Тиші, сповненої шелестіння, зітхання, шарудіння та цвірінькання. Цілющої тиші, незбагненної, як саме життя.

Ліда знала, що в лісі їй полегшає. Відчувала, що вщухне біль, котрий напинав її голову зсередини, наче газ повітряну кулю, і пульсував, немов відкритий нерв у зубі. А ще ліс умів стирати пам’ять. Не цілком обнуляти її, хоча це було б доречно, однак – приглушувати. Притлумлювати. То ж була надія, що забудуться ті страшні речі, які вона почула від Орчика.

Жахливі, несправедливі речі.

Ліда не пригадувала, як опинилася під пам’ятником Невідомому Солдату, але це не мало значення. Опинилась, і по тому. Статуя була стандартною, блискучою, разом із постаментом метрів три заввишки – сотні й тисячі таких розкидані по всій країні, сяють на сонці, мов невгасимі спалахи кривавої війни. Ліда підійшла ближче, очікуючи побачити на п’єдесталі знайомий напис: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!», викарбувані роки: «1941–1945», і, можливо, список прізвищ та військових звань тих, хто був родом із цього села і загинув на війні.

І вона побачила. Усе. І роки, і напис, і навіть прізвище. Одне.

У грудях захолонуло. Ліді здалося, що її серце вирвали з грудей і, ще пульсуюче, поклали на лід. Руки затрусилися так, що збоку це нагадувало, щонайменше, напад епілепсії.

Климовський Орест Степанович

04.07.1982—04.07.1989

04.07.1989—14.09.1992

Мамо, Я тут через Тебе

Ліда пам’ятала ці дати – ще б пак. Не змогла б забути, проживи хай і тисячу років. Сьомий день народження Орчика – Степан тоді вперше побив сина. Не просто ляснув по дупі, чи дав підпотиличника – цього не бракувало відтоді, як Оресту виповнився рік, а саме побив. Ліда тоді десь побігла, де ж вона ходила, на синове свято? Цього жінка згадати не могла, та це й не важливо, бо коли повернулася, Орест був увесь синій. Увесь, буквально, крім лиця, – обережний тато по обличчю не бив. Ліда ридала, кричала, допитувалася в сина, що тут сталося, намагалася розбудити Степана, що, у смерть п’яний, валявся на подружньому ложі, як мішок з лайном, – усе було марно. Степан не будився, лише кілька разів дриґнув ногою, аби відігнати Ліду, і захропів далі. А син дивився на неї знавіснілими, повними ненависті очима і мовчав. Ліда, плачучи, навіщось укладала в дитячі рученята пакет із подарунком – Орест зрештою узяв його, розчахнув вікно, і дорогий заморський танк на дистанційному управлінні, на який Ліда економила заледве не рік, полетів надвір з дев’ятого поверху. Син завмер перед вікном, а Ліді примарилося, що і він ось-ось кинеться за танком; ухопивши Ореста за плечі, вона відштовхнула його геть.

А надвечір Орчик скупо мовив, що пісяє кров’ю.

Нажахана Ліда викликала «швидку» і набралася встиду. Спочатку Степан, що нарешті проспався, тупо не впускав лікарів до свого дому, гримаючи, що в них усе гаразд. Потім, коли лікар пригрозив викликати міліцію, двері все-таки відчинилися, й уся медична бригада іще півгодини ловила Ореста. Упійманий і оглянутий, він був доправлений до лікарні з діагнозом «забій нирок» та двома зламаними ребрами. Ліда провела сина до машини і квапливо повернулася, бо ж Степанчик там сам голодний, а тим часом лікар подзвонив від них до міліції, незважаючи на її зойки і запевнення Степана, що «малий вишкребок сам упав». Ось тільки результату не було. Тобто був, і досить прогнозований, та навряд чи той, на який розраховував жалісливий медик. Менти приїхали, покривилися, почувши про родинну сварку, і поїхали, з чималим полегшенням вислухавши від Ліди «Ні» у відповідь на запитання, чи бажає вона подати заяву.

Вони поїхали, а Степан побив дружину – аби хвилю не здіймала – добряче наївся, видудлив півлітру і знову дав хропака.

Відтоді Оресту діставалося ще не раз, і не двічі, й возила Ліда його весь час до різних лікарень, щоб не ганьбитися. Намагалася весь час бути поруч із сином, затуляти його собою, але ще ж мусила і працювати, й по хаті щось робити, і в черзі стояти, аби взяти щось поїсти. Орчик віддалився від неї, довший час він був маминим мазунчиком, довіряв їй, повідав усі свої секрети, часто обіймав, цілував, сміявся із нею. Після лікарні все змінилося, Орест ріс сам по собі, і до неї справ не мав жодних, і хтозна, чи довго б так тривало, але Ліда завагітніла. І, попри погрози та побої чоловіка, який з перекривленим від гніву ротом верещав, що йому не потрібен ще один дармоїд, вирішила залишити дитя.

Орест, дізнавшись про мамину вагітність, відтанув, пом’якшав, у дорослі сірі очі повернувся дитячий блиск. Задовго до того, як Ліда почула про перинатальну психологію, вона вже відчула на собі її цілющу дію – завдяки синові. Стать дитини лишалася таємницею, але Орчик був певен – це сестричка. Він розмовляв із маминим животом, гладив його, називав пузомешканця Софійкою і знати не хотів про інші імена. Коли дитина в утробі починала пустувати, не даючи мамі заснути, колискові Ореста, стародавні, ще прабабині – де він тільки їх узяв? – діяли, мов снодійне, і на Ліду, і на маля.

Усе йшло добре. Навіть Степан її більше не бив. Майже не бив. А потім…

Чотирнадцятого вересня дев’яносто другого року, на восьмому місяці, Ліда втратила свою другу дитину.

Орчик угадав – то була дівчинка. Донька.

Того дня Ліда була особливо втомлена, бо, хоч за законом давно мала би вже відпочивати в декреті, все ще мусила ходити на роботу. У буремні дев’яності розкіш передпологовї відпустки могли дозволити собі не всі жінки, і вона, Ліда, не могла. Доводилося працювати, незважаючи на вагітність, аби прогодувати себе, Ореста й Степана. Степан не працював та й надалі не збирався. Доки було що винести з хати і пропити, нестача грошей його не обходила. Частенько, прийнявши на груди «для зігріву», благовірний горлопанив одну пісеньку. Ліда її ненавиділа.

 
Ой, дзвіночки та й бубончики, ду-ду,
Я сьогодні на роботу не піду,
Хай гарують молоток або пила,
Нащо, мамко, свого сина родила?
 

Якби Степанова мамка не була вже вісім років, як поза зоною досяжності – тобто у могилі, Ліда, мабуть, також спитала б це в неї. Нащо, мовляв, ну й далі, за текстом. Утім, пригадуючи забиту, зашпортану жінку, що не сміла й очі звести на свого чоловіка, Степанового батька, Ліда припускала, що свекруха сама не знала, навіщо. Бо так вийшло, та й усе. Зірки так розташувалися. Не пощастило. Зачала.

Ліда чомусь щиро вважала, що їй пощастило значно більше.

Вона крутилася на кухні, зі своїм пузом і в рясній домашній спідниці схожа на бегемота в балетній пачці. Щось наспівувала, попри втому радіючи рідкісній можливості побути самій – відпросилася з роботи раніше, і поглядала на годинника – чекала Орчика зі школи. Степан десь завіявся, запевняв, що пішов шукати підробітку, але їй у те не вірилося.

Якщо прийде додому тверезий, то вже щастя. Ліду турбувало, що доведеться лишити Ореста на тиждень сам-на-сам із татом, коли почнуться пологи, але вона заспокоювала себе тим, що Степан напевне обмиватиме народження дитини усі сім днів і не просихатиме. Отже, не зважатиме на сина. Та і часу ще багато, тижнів п’ять, а то й шість, якось буде, щось вигадається.

Ліда завжди себе заспокоювала, так чи інакше.

Відкрилися вхідні двері, в коридорі щось гупнуло, грюкнуло, брязнули ключі, і Ліда зітхнула. Це Степан, а в неї ще їжа не наготована. Зараз буде виступати, що через того байстрюка нагуляного – це про дитину в утробі – він голодний сидить, бо дружина стала неповоротка, нічого не встигає.

Услід за гупанням та брязканням до неї донісся хрипкий жіночий сміх.

Не вірячи власним вухам, Ліда вискочила в коридор. Біля Степана гойдалося, мов яблуня на вітру, пропите і затягане «воно», стать якого можна було розпізнати лише за довжелезними немитими патлами, збитими на голові в товстий, круглий клубок (донині Ліда ніколи не бачила колтун наживо), та короткій ситцевій спідниці, якою покійна Лідина мама постидалася б і підлогу мити. Поруч із цим «чимось» коливався Степан з придуркуватою либою на порепаних вустах і масним блиском у залитих аж по вінця оченятах. Жінку він помітив не відразу, а, помітивши, дуже здивувався.

– Лі… Лід… Лід… ко! – з третьої спроби вимовив він. – А ти вдома?

– Та як бачиш. А це хто?

– О! – Степан задер догори брудний вказівний палець. – Точно! Це ж тре. треба. знай. будьте знайомі! Це Нелька. Нелько, це Лідка. Моя сестра.

І, втішений тим, як вправно дотримався етикету, аж ногою шаркнув.

Ліда отетеріла. Скам’яніла. Дар мови зник на добрих п’ять хвилин.

– Дуже приємно, – хрюкнуло «дещо» і вхопило Степана під руки. – Ворушися давай, ти, свинюко. Раніше вставиш – швидше скінчиш, раніше й бухнемо, ги-ги! А ти нам, дамочко, не заважай. У нього й так може не встати!

– Як не встане! Я тобі дам «не встане»! – Степан хижо вишкірився, замахнувся на Нельку, але не вдарив, а погладив її по щоці. Ліді здалося, що під його пальцями зараз розпливуться брудні патьоки. – Та в мене, як кілок! Як долото стоїть! Я… гігант… теє, як його… сексу! Чо маячиш тут, Лідко? Марш на кухню!

– Бога побійся, Стьопо! – скрикнула Ліда не своїм голосом, і вже адресуючись до Нелі, мовила. – Я дружина йому. Не сестра.

– Га-га-га, оце прикіл! – скаженою гускою зареготала Нелька. – То ти, Стьопко, той. стрингер. а чи свінгер? Сексу утрьох кортить?

– Нє, їй не можна, сама бачиш – пузо, – від Нельчиної реакції Степан збадьорився. – Я її бережу. Ну, шуруй до кімнати, годі розмови балакати. Пора вже до діла.

– Геть звідси, – твердо звеліла Ліда і посунула на Нельку усіма своїми вісімдесятьма кілограмами. Чаша її терпіння переповнилася. – Забирайся. Геть!

– Ти на мене батон не криши, – Нелі теж було рішучості не позичати, і з місця вона не рушила. – Він мені півлітру обіцяв. Первака, не якогось пійла. У мене труби, курво, горять! І мені насрати, хто ти йому є!!!

Ліда розмахнулася і незграбно вліпила Нельці ляпас. У пропитій душі Степана раптом спалахнув синювато-сизий, як вогонь підпаленого первака, лицарський дух. Захистити Даму Серця за будь-яку ціну! Кулак Стьопи стінобитною колодою врізався Ліді в носа. Там щось хруснуло, полилася кров. Нелька зааплодувала. Ліда заточилася і впала. Впала вдало, на задницю.

А далі Стьопа бив її уже ногами. У живіт.

Орест повернувся, коли все уже скінчилося – але не для нього. У його кімнаті, спливаючи кров’ю, валялася на підлозі понівечена мати. У батьківській спальні Степан довбав Нельку – процес дуже затягнувся через нетверезість учасників. Десятирічний хлопець лише раз глянув на солодку парочку в колінно-ліктьовій позиції і його знудило. Парочка навіть не озирнулася. Тоді Орест приніс із кухні мамину качалку і щосили влупив батька по нирках. Той так здивувався, що аж зупинився.

– Іще раз, падло, ти хоч пальцем матір діткнеш, – промовив хлопчик, – і я тебе вб’ю. І мені за це нічого не буде. Забирай свою проблядь і шуруй звідси, доки цілий.

– Ах ти ж щеня! – заревів Степан, набичившись. – Та я тебе, ви…

Другий удар качалкою по тімені перервав батьківське повчання в зародку. Стьопа похитнувся і всією вагою навалився на голу Нельчину спину. Спина зарипіла, Нелька закричала. Орест вийшов з кімнати, викликав «швидку» і сам зібрав усе, що потрібно для лікарні – капці, халат, зубну щітку, тарілку, чашку, ложку, нічну сорочку, мило і трохи грошей, які витягнув із батькової кишені.