Текст книги "Подвійні міражі"

Автор книги: Наталка Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

5

Погода зіпсувалася несподівано навіть для гір. Щойно сяяло в усій своїй золотаво-червоній красі бабине літо, аж ось нізвідки налетіли хмари, чорні та страшні, немов неситі круки, і несамовито закружляли над здобиччю – купкою переляканих, збентежених людей. Ударив грім, здійнявся шалений вітер, багряне листя зграйкою обскубаних метеликів подалося у вирій. Важкі, довгі краплі дощу, як свинцеві цвяхи, устромлялися в голови та тіла беззахисних подорожніх і частішали з кожним наступним ударом грому, аж доки не перетворилися на суцільну мокру стіну, такий собі крижаний водоспад, від якого годі було знайти порятунку.

Першим не витримав Штос. Мокрий від маківки до п’ят, як безпритульний цуцик, він рвонув на себе іржаву ручку на пасажирських дверях маршрутки. Ручка відвалилася і лишилася в Павлушиних пальцях, але й дверцята відчинилися. Штос влетів до салону першим, сліпнучи від води, що без упину лилася з крисів піжонського, у стилі «ретро», капелюха, невідомо нащо напнутого кілька хвилин тому, і сирим пляцком ляпнувся на сидіння. Відразу за ним біля автівки стояв Бобир, але він не квапився всередину. Пропустивши Владу, Ксеню та Юлю, махнув рукою Геннадію, аби той проходив, і лише тоді зайшов сам. Озирнувся. Бракувало Ліди, а для нього – безіменної старої. Утім, усі інші, окрім Влади, для нього також лишалися незнайомцями.

– А де ця. ну, тітка-мумія? – напівголосно спитав юнак у Влади. Почув Геннадій і, підсвідомо радіючи хоча б такій можливості випустити пару, гаркнув:

– Ах ти ж щеня, знову ти за рибу гроші! Хамло! Треба тебе ввічливості навчити!

Юрко озирнувся на крик, скрививши рота, як лекало, у глузливій посмішці:

– Ти потренуйся спершу на дружині. Якщо вона дзявкотіти перестане, то й на мені спробуєш.

Щоки Геннадія взялися червоними плямами, а чоло побіліло. Він зірвався на рівні ноги, стиснувши кулаки і вже готовий був кинутися на хлопця, проте забракло простору. Випроставшись, чоловік з усього маху врізався головою в саморобний люк на стелі мікроавтобуса, вирізаний, вочевидь, замість буржуйського винаходу – кондиціонера. Петлі, що трималися на прадавніх шурупах зі скрученою різьбою, вилетіли з гнізда, люк перехнябився, зі щілини на потилицю Геника негайно полилася вода.

– О, тутешня анестезія, – засміявся Юрко. – Безкоштовна. Зараз попустить, трішки охолонете.

Геннадій і справді охолов. Сяк-так приладнав люк на місце, опустився на одинарне сидіння, де раніше сиділа Влада, та вирячився на свої руки, ніби бачив їх уперше. Поворушивши пальцями, як зробив би, напевне, після складної операції, аби впевнитися в їх працездатності, звів погляд на Бобиря, і тихо, але твердо сказав:

– Пробач… те.

– Прийнято, – кивнув той. – Ви побудьте тут, а я піду тітку-му… оту бабцю пошукаю.

– Я з вами, – озвався Геник і встав. Видовжене Юліне лице витягнулося ще більше.

– Сказився? Дощ періщить як з відра!

– Уяви собі, я це помітив. Та пусте. Не надійся, не змиє.

– Ти мене тут кидаєш, саму? – губи жінки затремтіли. – Та як ти…

– А що? – чоловік зробив великі очі. – Якщо ти на когось нападеш, нехай кричить «Ґвалт!»

Ледь прикриті дверцята маршрутки розчахнулись від поривчастого вітру, немов припрошуючи зробити перший крок. Чоловіки синхронно зіщулилися, але не відступили. Юрко вийшов першим, Геннадій за ним, і за кілька кроків щільна темно-сіра маса води поглинула обох без сліду.

– Ні, ви бачили? Ви це бачили? – пискляво поскаржилася Юля усім відразу, однак співчуття ні в кого не виникло. Штос знизав плечима і скривив мармизу так, що стало зрозуміло без слів – особисто він утік би від такої нареченої ще до того, як вона стала б дружиною; Ксеня голосно зітхнула, витягла зі своєї торби недов’язаний строкатий шалик на довжелезних пластикових спицях, і ось уже їхні голівки весело заклацали, стукаючись одна об одну, у дивовижно моторних жіночих руках. Влада також полізла до своєї сумки, витягнула звідти маленьку книжку із загорнутою в газету обкладинкою і заходилася читати. То був любовний роман, сучасний, із детективно-містичною лінією, від улюбленої авторки, і так, Влада знала, що сказали б про це її захоплення психологи.

Добирає емоційності через брак такої в житті.

Стикаючись щодня з голою (і в буквальному сенсі також) фізіологією, шукає чуттєвості та ніжності на сторінках курчачої літератури.

Утікає від гіркої реальності у вигаданий карамельний світ.

Владі було начхати. Вона просто любила такі твори, а книжки обгортала газетами, бо втомилася огризатися на зауваження псевдоінтелектуалів, котрі чомусь узяли за правило пхати носа, куди не слід, визначати, що кому читати, і починати бесіду зі слів: «Невже такій гарній жінці подобається ця маячня?»

Для них цими ж самими словами бесіда й закінчувалася.

– Я мокра. Мені холодно, – тим часом нудила Юля. Влада, не відриваючись від читання, знизала плечима.

– Усі мокрі, усім холодно. А ваш чоловік мокріший за інших.

– Він – почвара, – тихо, але так злобно мовила Юля, що всі аж здригнулися.

– Ти ще почвар не бачила, кумонько, – дорікнула Влада. – Не бери гріха на душу, не бреши на мужа.

Юля знітилася, замовкла і стала прислухатися. Почулося, що крізь гуркіт грому та шум дощу пробивається несамовитий жіночий лемент. Він то змовкав, майже розчинаючись у гуркоті зливи, чи не потужнішої за Ніагарський водоспад, то сягав крещендо, переходячи з безладних вигуків у таке моторошне виття, ніби плакав Левіафан, упійманий у лабети Бога.

Якщо до цього Юлі й справді було холодно, то зараз її зморозило. Видалося раптом, що вони учотирьох відрізані від світу назавжди і що почався другий Великий Потоп, без ковчегу з парованими тварями, без Ноя й без жодної надії на спасіння. Юлі також хотілося кричати, і вона вже ледь не почала, аж тут дверцята маршрутки ляснули, і в салоні з’явилася мокра та збентежена голова Бобиря.

– Це капєц, дівчата, – сповістив юнак. Влада миттю відклала книжку.

– Кому? – злякався Штос, хоча звертались явно не до нього.

– Не кому, а взагалі. Ми знайшли її. Момент, – голова знову зникла, надворі пролунали такі звуки, ніби хтось у гумаках чалапав болотом, і нарешті дві пари міцних чоловічих рук буквально штовхнули до салону обм’яклу Ліду. Жінка була блідою, як вапно, з рани на її чолі струменіла кров.

– Ви, придурки! – загорлала Юля, ледь побачивши Геника та Юрка, що сяк-так утиснулися за Лідою. – Що ви з нею зробили, трясця?!

– Та нічого, – Бобир, не надто зважаючи на дурні питання, посадив Ліду на подвійне сидіння і заходився діловито оглядати ушкоджений лоб. – То вона сама.

– Ти хочеш мене переконати, що вона сама розгатила собі довбешку до крові?! – карбуючи кожне слово, холодно спитала Юля. Юрко гмикнув, продовжуючи пильно роздивлятися рану.

– Хтось має вату і перекис водню? Чи хоча б одеколон?

– Я маю. І те й інше, – відгукнулася Ксеня.

– Ти мене ігноруєш, чи що? – верескнула Юля до Бобиря. Той кивнув.

– Ігнорую. Хоча й не вельми вправно виходить, так? Ти ж бо натяків не розумієш. Мушу сказати прямо: заткайся і сядь спокійно. Стули писок, доки я не допоміг.

Юля отетеріла. Глянула було на чоловіка, але той демонстративно відвернувся. Почуваючись обпльованою, жінка таки сіла, щоправда, у неспокої, однак це нікого не хвилювало. Юрко тим часом вправно відкрутив пляшечку з перекисом від запасливої Ксені, щедро хлюпнув ним на уразу, почекав, доки рідина перестане пінитися, промокнув ватою рештки крові і, діставши з кишені олівець із зеленкою, заходився окреслювати краї рани лінією досконалої товщини. Штос не витримав – цей вискочка дратував його дедалі більше.

– Ну, ти прямо як лікар, – вигнув презирливо й без того криві вуста Павлуша і погладив вуса жестом, що, як він уважав, додає йому солідності. – Без мила в дупу лізеш.

– Ну, коли лікар без «як» лише шмарклі жує, – Юрко безтурботно малював собі далі зелену ріку на білій шкірі жінки, – і споминає, як у дупу лазив не намилений, що ще маю робити?

– А ви справді лікар? – зацікавилася Влада. Павлуші хотілося щезнути. Ну ось хто його за язика смикав? Або допоміг би, або, ліпше б, мовчав… Та не хотілося йому, чесно говорячи, до тієї бабеги і торкатися, що йому до неї? Якби ця руда допомоги потребувала, тоді так, інша річ. Він би все зробив, як слід, і оглянув би ретельно, жодних питань.

– Справді, – відповів за Штоса Бобир, закінчивши малювання. – Ще й подвижник, без балди. Лікує, не жаліючи ані себе, ані хворих. Хворих – особливо. Я в газеті читав.

Павлу Вільгельмовичу стало так зле, що судомою звело навіть п’яти.

– І що ж у тій газеті писалося, Юрцю? – не вгавала руда.

Штос спалахнув від злості. Юрцю, ви лишень послухайте! Роззнайомились накоротко, на лавиці сидячи! Паскуди…

– Справи кепські, люба. Дохтур наш оперувати відмовився, доки гроші не дістане прямо в загрібайла свої, мати пацієнтки забарилась щось, овець своїх продаючи, і та дівка візьми та й помри без належного оперативного лікування. Двадцять років було, студентка.

– Зрозуміло, – мовила дівчина, і повернулася до потерпілої. Штоса для неї більше не існувало. – То що трапилося?

– Ми знайшли її під пам’ятником Невідомому Солдату, – долучився до розмови Геник. – Там, біля сільради, такий скверик, і…

– Вона билася об той постамент, – Юрко аж здригнувся, пригадавши. З неба ллє, наче там, нагорі, прорвало каналізацію, вітер виє, мов скажений вовк, і жіночка, худа, як тріска, відчайдушно гатить головою об бетон. Мокрий одяг у кілька шарів обліпив її так, що всі кістки можна перерахувати, і – Бобир розумів, що це безглуздя, але що ж, напевне, це не останнє безглуздя в його житті – він добре бачив на її щоках сльози. Як не дивно, вони не змішувалися з дощем, і… щось змусило її до цього. Розбиватися на смерть, плачучи від болю і від жаху – бо, поза сумнівом, запізнися вони на кілька хвилин, і довелося б нещасній старій очі закривати. Щось, сильніше за інстинкт самозбереження, прирекло її на смерть.

Оприлюднювати свої роздуми Бобир не квапився. Він узагалі був з тих, що більше слухає, а менше патякає. Це суттєво зменшувало кількість проблем у його житті, хоча, коли гострий, як колька в печінці, норов діставався язика і виривався таким чином назовні, деякі негаразди усе ж мали місце, і часом залишалися в нього на тілі – шрамом на животі, поламаним носом й іншими подібними дрібницями. Здебільшого ці сліди лишала мама, караючи його за брехню. За те, що вона вважала брехнею. Покарання були різними, вчинок не мінявся. А згодом мати навіть прикидатися перестала, що їй потрібна причина, аби бити сина. Як у тому анекдоті про Бога та небораку-будівельника, чий дім увесь час накривався мідними ночвами.

Ну, не подобаєшся ти Мені.

– А хто бачив нашого водія?

Якби голос міг узятися іржею, то звучав би так, як зараз у Штоса.

– А навіщо він вам? – непривітно буркнула Влада. – У таку зливу ми хіба що попливемо в цій маршрутці, як у підводному човні. Ще й з усіх боків драному…

– Хочу спитати, нащо він нас сюди завіз!

– Мабуть, це село по дорозі до Зоряного, – без жодної впевненості проказала Влада.

– Ні, красуне, – Штос заводився дедалі більше з кожним своїм словом. – У мене карта є. Цей відрізок шляху, ось він, – тицяючи пальцем у мапу, що лежала в нього на колінах, просторікував Павлуша, – геть безлюдний. Тут ведмеді є, можливо, і немає ані сіл, ані поселень, ані бодай одної вошивої автозаправки!

– Гадаєте, ми заблукали? – перелякано спитала Ксеня.

– Я вважаю, нас викрали! І доправили сюди не просто так! Я не знаю, де ми…

– Дощ ущухне, і дізнаємося.

– Був би вам вдячний, юначе, якби ви мене не перебивали!

Юрко пирхнув і склав долоні човником, удаючи сумирність.

– Так ось, про що це я… – вуса у Штоса вже висохли і красиво розпушилися, до біса нагадуючи вінички, котрими сексуальні кіношні покоївки змахують пил у багатих будинках. – Не уявляю, де ми, але певен, що все це не випадковість. І буцімто спущене колесо, і мотор, що так вчасно заглух, та й узагалі. Ми всі спали! Коли потрапили сюди, згадайте – всі ми спали!

– Ну, я завжди дрімаю в дорозі, – Юля не втрималася, аби не втрутитися в бесіду; це було цікавіше, аніж плекати свою образу. – Крім того, гормони даються взнаки, викликають сонливість. Я вагітна, якщо хтось не в курсі.

– Бурхливі оплески, що місцями переходять в овацію, – урочисто сказав Юрко. – Але мушу визнати, щось у цьому є.

– Теорія змови? – рівненькі, як шнурочки, брівки Влади смикнулися. – Не певна, хоча… я в дорозі нечасто сплю, а нині…

– «Нечасто» не значить «ніколи», – резюмував Бобир.

– Я – ніколи, – вступив і Геннадій. – Ніколи не сплю, себто.

– Бо ти весь час за кермом.

– Байдуже, Юльцю, де я. Не сплю в автівках під час руху – так краще?

Юрко замислився.

– А цього разу?..

– Спав як убитий.

Від цього порівняння Ксеня здригнулася.

– Ну й що ви хочете довести? Шофер моровицю наслав на нас? Чи гіпноз?

– Та тебе, коровисько, жодний мор не візьме, – вишкірився Штос, геть забувши, що має справляти добре враження на рудокосу. Коровисько булькнула так, ніби їй хтось горло перетяв, а дебіл-малолєтка, котрий сам, ну сам же називав її не менш паскудно, нахилився до Павлуші, благо, сидів навпроти, і, защепивши пальцями обидва вуса, дуже проникливо мовив:

– Закрий пельку, бо ще пломби видує.

І вельми боляче смикнув.

Штос безпомічно змахнув руками. Він уже зрозумів, що підтримки тут не дочекаєшся, а сам битися ніколи не вмів. І його, щиро кажучи, лякав цей хлопчисько – такий юний, на позір тендітний і безсердечний, як медуза. Ну його до дідька, із таким зачепишся – перший пошкодуєш.

– Відпусти, – гугняво сказав Павлуша, чим неабияк насмішив Владу.

Бобир послухався. Ледь не плачучи від публічного приниження, Штос кілька разів шморгнув носом, утягуючи в себе кривду упереміш зі слізьми, і вперто продовжив:

– Самі поміркуйте. Ми не знаємо, де знаходимося, а водій зник без жодного слова. Щось недобре коїться. Може, він завіз нас сюди, щоб пограбувати?

– Так, лісів по дорозі йому забракло, звісно, – єхидно підтакнув Геннадій. – Для грабунку треба було нас лишити посеред села.

– І село це дивне, – стояв на своєму Штос. – Ви людей тут бачили? Хоч хтось, бодай одного селянина зауважив?

– Я курей помітила, – пригадала Влада.

– Майже селяни, – гигикнув Павлуша. Звук вийшов такий, ніби десь рохнула свиня. – Або ось що. поміж нами жінки… Що, як той шоферюга їх задумав зґвалтувати?

– Чотирьох водночас? – Геник присвиснув. – Я б на це подивився!

– А я би-м ще доплатила, аби хто пристав до мене з ґвалтом, – раптом заявила Ксеня, демонструючи загалом не притаманну їй здорову самоіронію. – Та де знайти такого вар’ята?! Наш водій пішов, не сказавши… – тут жіночка змовкла. – Ні. Він казав. Щось казав цій дамі, – і вона нечемно тицьнула пальцем у Ліду. – Я не чула, що саме, говорили тихо, та крізь віконце бачила… він ніби сміявся, а її тіпало, як від пропасниці. Вона, видко, слаба…

– Вона ще й лиса, а це значить «рак», – печально згодився Юрко. – Отже, наш драйвер щось таке їй намолов, що вона аж убитися захотіла. Що, цікаво? І куди він зник?

– Якщо в неї справді рак, то вона могла й так захотіти смерті, – висловилась Юля. – Безвідносно до його слів.

– Дуже дивний спосіб вчинити самогубство. Є простіші, менш болісні та більш ефективні. І їх досить багато.

– А ти як знаєш? – ще не встигла луна від останнього слова розтанути в повітрі, а Влада вже відчула, що відповідь їй не сподобається.

– А я їх пробував. Майже всі, – Бобир знизав плечима. – Не спрацював жоден. Не щастить мені, а чи навпаки… та не про мене мова. Наш вусатий друг має рацію. А, можливо, й кулемет. З дядечком, що в цьому відрі з гайками баранку крутив, щось не так.

– Треба його знайти, – по хвилі роздумів запропонував Геннадій.

– Немає сенсу, – заперечив юнак. – Знайдемо його, і що? Він на копках-баранках нас до Зоряного довезе?

– То давайте перевіримо мотор. Якщо працює, самі звідси вшиємося, – Геник, наче об натягнуту нитку, перечепився об Юлін погляд.

– Що?

– Ключі. Чим мотор заведеш?

– Юлю, ради Бога. Два дроти з’єднати, от і все. Я таке робив колись… давно, в юності.

Юлія округлила очі, мов перепуджена сова. Отакої, що не день, то новини. Законослухняний Геник, жива Феміда у штанях, і ось тобі й маєш, розпишися! Що він ще робив колись, давно, в юності, про що вона не знає? Жінка похитала головою. Байдуже. Їй сім місяців потерпіти, а потім забрати гроші – і слід за нею охолоне. Хай як хоче, так і дає собі раду, механік клятий! Фальшивий праведник… чого ще ждати від лихваря?

– Це має сенс, – говорив тим часом Юрко. – Тільки почекаємо, доки дощ перейде.

– А зараз, – збадьорилась Ксеня, – гадаю, нам усім слід нарешті познайомитись.

– А це ще на хєра? – брякнув Штос зопалу. Обличчя товстухи витягнулося, і побіліло, мов пузо дохлої рибини.

– Ну, я просто подумала…

– Ти ще й думати вмієш, чудо?

Губи тітки затремтіли, очі набрякли слізьми.

– Ви… хам! Хто дав вам право… я хотіла, як краще… нас дорога звела, і ми… ще будемо всі вкупі якийсь час, і тому…

– Не хвилюйтесь, дорогенька, він того не вартий, – Влада нахилилась наперед і простягнула Ксені руку. – Я – Владлена, можна Влада. А ви?

Якусь мить жінка дивилася на Владину долоню, як на кобру, а потім несміливо потиснула.

– А я – Ксеня. Оксана. Дуже приємно. Вибачте, я була… подумала… не має значення. Я справді рада знайомству.

– Бобир, – коротко назвався Юрко. – І прошу без дурних коментарів, бо і так вже руки сверблять, – він кивнув у бік Штоса.

– Я. Павло Вільгельмович Штос. Павло. І знайомству я геть не радий.

– Переживемо. Я – Геннадій, для друзів, навіть випадкових – Геник. А це моя дружина, Юлія.

– Лі-і-і-і… – пролунало з того місця, де сиділа потрощена бабця. Вона досі мовчала, лише погойдувалася з ритмічністю маятника, і неочікуваний звук налякав усіх без винятку. Штос узагалі ледь у штани не наклав, так перепудився від цього тихого, більш схожого на комариний писк, скімлення.

– Здається, вона пробує назватися, – Ксеня, що сиділа навпроти сердешної жінки, поклала тій на пальці свою зашкарублу долоню. – Хто ви, дамочко? Як ваше ім’я?

– Да-а-а-а, – і жінка, що, здавалося, перебувала у стані кататонічного ступору, зненацька заплакала, гірко, як дитина, самозабутньо схлипуючи, і витираючи носа брудним рукавом тоненького, мов тополиний листок, китайського плаща. – Лі-і-і-да-а. Ой, Боже мій, Боже…

І саме цієї миті вщух дощ. Так само зненацька, як і почався. Різнобарвним коромислом спалахнула в небі веселка, рідкісна коштовність у короні осені, така яскрава, що можна було розгледіти чіткі межі кожного спектра. Усі подорожні синхронно глянули на небо, засміялися, заштовхали одне одного, щось шепочучи, захоплюючись, дивуючись – і ніхто з них не помітив ні того, що біля маршрутки виник загадковий водій, ані того, як пильно він усіх роздивлявся. І того, як він зник невідомо куди, просто розчинився в повітрі, також ніхто не зауважив…

6

– Отже, мотор і справді не працює, – підсумував Юрко.

Пасажири знову скупчилися біля автівки, цокаючи зубами й ловлячи дрижаки – після зливи повітря так посвіжішало, що більше надавалося до зими. Калабані на центральній площі нагадували крихітні озера, рештки асфальту щезли під товщею каламутної води, зникли також кури з-під сільмагу, листя з абрикоси і надія вибратися звідси якнайшвидше.

А дещо так і не з’явилося. І дехто. Наприклад, селяни.

Це було дивно й підозріло. Це смерділо неприємностями. Білий день, субота, а біля крамниці – нікого. Жодної людини. Хоч би якийсь тобі завалящий ярижник або зграйка дітлахів, що прибігли за карамельками та жувальною гумкою. Чи бодай якась спрацьована жіночка з темно-сірою паляницею під пахвою та пляшкою горілки, купленою для свого «годувальника», у лискучій від бруду полотняній торбі.

Нікого. Узагалі. Зовсім.

Ну, гаразд, крамниця – то ще півлиха. Уявімо, що сільмаг закритий. Або що всі сидять удома, бо тримають шабат. Або що тутешній нарід викрали прибульці. А де тоді худоба? Так, корови не пасуться на асфальті, і навряд чи під сільрадою побачиш свиней, хоча, судячи з чисельних баюр, там був би їм просто курорт, справжня грязелікарня, але… тиша. Ось що бентежить. Тихо так, що стає лячно. Не ревуть корови, не чути свиней, навіть півні не співають і собаки не брешуть. Не гасають, як ошпарені, на деренчливих мопедах та мотоциклах перші хлопці на селі, і дівчата не йдуть до клубу, аби чекати на вечірні танці, як це водиться, від самого полудня. Не видно бабусь в ошатних квітчастих хустках «до неділі», і малечі. Це вже не просто тиша, зрозумів Бобир, тупо дивлячись під капот мікроавтобуса.

Це порожнеча. Безгучне відлуння майбутньої біди.

Геник упіймав погляд Бобиря і спохмурнів. Він був досить успішним бізнесменом для того, аби належним чином цінувати інтуїцію, а зараз і його передчуття, і передчуття цього юнака, та навіть тваринні інстинкти того, прости Господи, Штоса, волали хором та не своїм голосом: «Забирайтеся звідси!»

Геннадій озирнувся. Ще раз, ще… оцінити становище, у якому перебуваєш, до початку будь-яких дій, гори вчать вельми добре. Його навчили афганські гори… Отже, по-перше, видимих доріг тут немає. Тобто є якісь підозрілі стежки, такі тонкі, ледь помітні, наче п’яними ельфами витоптані, а шляхів катма. Як, хотілося б знати, вони сюди взагалі заїхали? Долетіли на крилах кохання? По-друге, це село, чи що воно в біса таке, оточене лісом, стрімчаками і бескидами, як красуня залицяльниками, а рушати в гори зараз, коли надвечір’я ось-ось зашурхотить своїми чорними атласними крилами, цілковите безглуздя. Невиправданий ризик. Хоча… був би він тут сам, без Юлі, може, й ризикнув би, хтозна. Прихопив би із собою Юрка, і пішли б на розвідку. А так… чотири жінки, одна з яких хвора, а друга вагітна, а якщо Павла рахувати, то виходить чотири жінки та плюс баба… ні. Та й що за розвідка поночі? Варто переждати.

У своєму дорогому кашеміровому пальті біля наскрізь проржавілої, розтрощеної маршрутки Геник виглядав недоречно, як швейцар гонорового ресторану з галунами на парадному мундирі у дверях заводської їдальні, однак мозок його працював, мов дзиґар. Насамперед слід подумати про нічліг. У цій консервній бляшанці на колесах околієш від холоду, ще й світанок не настане. А тут, хай там як, є хати. Дивно, чомусь мазанки біліють здалеку, для цього регіону геть нехарактерні. Далі, вранці треба знайти водія. З-під землі вирити, якщо доведеться. Він, як не крути, ключ до всього, що тут коїться. А якщо не вдасться – чи якщо й удасться, то теж – треба повертатися у світ. До свого життя. Геннадій скоса поглянув на Юлю, і зрадницька думка змією прослизнула в голову – а може, нехай?.. Хай робить, що хоче, чому він, справді мусить її силувати? І чи має на це право? Жити з нею він уже не зможе, що так, що інак, то чому б не дати їй волю? Адже саме цього Юля прагне, чи не так?

Геник вилаявся крізь зуби. Байдуже, чого прагне Юля, зараз він захищає не її. Думав, що її, і що завжди, аж до скону, захищатиме тільки її, але – ні. Нині в нього інший підзахисний. Крихітний такий, сантиметр зросту. І він потребує когось, аби жити, якщо вже мати відмовляє в цьому праві. Він потребує тата, бо не годен захистити себе сам. Що ж… нехай інші називають його зародком, ембріоном, як завгодно, а для нього там, іще невидимий і нечутний, але вже – малюк. Нехай інші роблять все, що хочуть – за всіма не догледиш. А він робитиме те, що Бог велить.

Бо хто, як не муж, за фамілію відповідає?

* * *

Щойно Геник коротко і популярно виклав усім свої міркування, зчинилася жвава дискусія. На порядку денному стояло одне питання: чи триматися їм укупі, а чи шукати ночівлі парами? За купу стояли Геннадій, Юрко і Влада. Штос та Юля були проти. Ксеня вагалася, дізнатися думку Ліди було неможливо – її нерозбірливе бурмотіння раз у раз переходило у схлипування. Ситуація ускладнювалася тим, що сім, якщо поділити на два, давало три з половиною. Простіше кажучи, Ліда була зайвою.

Саме на це й тиснув Геник.

– Невідомо, де ми і з якою метою тут опинилися. Серед нас неадекватна жінка. Розділятися за таких умов небезпечно.

– Так, звісно, давайте ходити скрізь гуртом, як стадо баранів, – сказав, наче виплюнув Штос. – Це нам зарадить, коли прийдуть кримінальники на чолі з шофером і перечавлять нас усіх!

– Якщо вони прийдуть, хай нас буде більше, – зауважила Влада. – А поки що… хто нам боронить попитати притулку в хатах по сусідству? І гуртом, і вроздріб. Це усім підходить?

– Я не хочу в хаті, – зверхньо сказала самиця Кощія Безсмертного (так Бобир охрестив подумки худорляву Юлю). – Сподіваюся, тут є готель?

І спроквола додала:

– Пристойний готель.

Геник тихо щось промовив – це почула лишень Юля і спалахнула, а Юрко коротко гигикнув.

– Авжеж, авжеж. «Рітц» і «Хілтон», мем, прямо за сільрадою. Люди, висуваємося, бо ніч тут упаде, як той сніг на голову, а Геннадій має рацію. У незнайомих місцях бажано пересуватися засвітла. І так, як кохаються їжачки – тобто дуже, дуже обережно. Ксеню, та облиште ви той лантух, як маленька, їй-Богу! Він же мокрий, а, крім того, мені ввижається, що на чужу картоплю в селі попиту не буде.

Ксеня голосно видихнула й потупцяла до маршрутки. Бобир, зрозумівши її намір, пішов слідом і навіть допоміг запхати дорогоцінну жіноччину бульбу до салону.

– Малечі своїй везу, – ніяково пояснила Ксеня. – Важко і далеко, зате бульба копійчана. В нас городу, вважай, немає, що ті шість соток на сім ротів? І купити городини ніде. Свекри, діти, муж – усі їсти хочуть… А це хоч якась підтримка, – і геть засоромившись, додала. – Вибачте, будь ласка. Розумію, що дурне – з міста до села…

Юрко довго дивився на неї, і таки побачив щось, що змусило спитати:

– Тобі скільки років, небого?

– Двадцять два, а що?

– Та нічого, – спохмурнів юнак. – Усі хочуть їсти, ніхто не хоче перти лантуха. Гаразд, народе, вирушаймо. Йти одне за одним, на чолі Геннадій, замикаю я. Комусь треба у кущі – всі стоять, чекають. Зрозуміло?

– Ні, – стримуватися Штос більше не міг. Він виступив уперед, стиснувши кулаки, схожий у своїй лискучій шкірянці на войовничого чекіста перед розстрілом мирних громадян. – Мені дещо незрозуміло! Що тут за месія висрався у твоїй особі? Ким ти себе вважаєш, га? Хто тобі дав право щось вирішувати за мене? За неї? – він тицьнув пальцем у Ліду, на яку йому, щиро кажучи, було начхати, але надто вже хороша нагода принизити цього вилупка малого, як такою знехтуєш?! – За тов… за Оксану? Хто?!

– Папа Римський. І Римська Мама, – Бобир і бровою не повів. – Та тебе, Павлушо, силоміць ніхто тут не тримає. Йди собі сам, якщо є бажання. Ліда, за яку ти так переймаєшся, із тобою не піде, даруй уже. А тим більше, Влада. Я ж вгадав, правда ж? Ну скажи, що так, будь мужчиною! Ти її хотів? Це ж заради неї ця вистава?!

– Юрцю, облиш його, – Влада підійшла до хлопця, поклала йому руку на плече. – Він того не вартий. А тобі бути генералом!

– Маршалом, – розвеселився Геник. Причин для веселощів наче й не було, та йому вкрай не подобався цей паршивець Штос, і – вельми несподівано – сподобався Бобир. – А тепер, салаги, кроком руш, і без розмов! Сонце вже сідає.

* * *

За автобусною зупинкою тихого села, ніким не помічена, притулилася до навісу з лавкою химерна споруда. Маленька, темного дерева, схожа чи то на дровітню, а чи на курник, з вузькими дверима та крихітним підсліпуватим віконцем під низькою стріхою, і, на перший погляд, геть порожня. Саме біля неї, у клубах біло-сірого диму, виник той, кого так спрагло бажали побачити небораки-пасажири. Водій штовхнув двері хатинки, до якої неабияк пасували б курячі ніжки, почухав потилицю прямо крізь картуза і, зіщулившись, переступив поріг. А до кімнати, досить світлої, чистої, із вибіленими стінами, замість приосадкуватого шофера у замасленій вітровці і забрьоханих штанях, увійшов двометровий велетень, плечистий, білявий, із очима, синьо-зеленими та холодними, як вода норвезького фіорду взимку. Тонка біла сорочка ледь не тріскала, напнута могутніми грудьми – такі кошулі раніше малювали на билинних богатирях у старих мультфільмах, та навряд чи хтось при здоровому глузді ризикнув би назвати велетня-блондина зіркою мультиплікації. Хіба б кінозіркою… Довгі ноги, обтягнуті полотняними ногавицями, взуті в постоли доброї шкіри, і тонкий стан, підперезаний старовинним чересом, змусили б прискорити серцебиття кожної жінки від п’ятнадцяти до ста років. Окрім тієї, що сиділа за мініатюрним столом під віконцем, і невідомо яким дивом там поміщалася. Вона була в уборі православної черниці – білому підряснику та білому апостольнику, як у тих сестер, що печуть проскури; її обличчя зливалося білістю із платом і нагадувало фотонегатив, а серце билося рівно за будь-яких обставин.

– Сідай, – сказала біла жінка, не вітаючись, і кивнула на лаву уздовж стіни. Велетень послухався, лава жалібно рипнула під його вагою. – Як вони?

– Чудово. Уже перезнайомилися.

– Із тобою?

– Між собою. Я вчасно пішов.

Жінка кивнула, глянула на стільницю, порожню і чисту, наче перший сніг.

– А він що тут робить?

Блондин, вочевидь, добре тямив, про кого йдеться, бо незворушно відказав:

– Він записаний у її долі. Вона тут – і він теж.

– Ти міг би його позбутися.

– Міг би, а навіщо? Так цікавіше, Мойро.

Білі губи жінки скривилися.

– Я не хочу, щоб ти мене так називав.

– Але це твоє ім’я.

– Більше – ні. Не тут, не тепер. Що роблять наші підопічні?

– Пообідали, та й хліб їдять. А ти як гадаєш, Мо? Шукають ночівлі.

– Добре. Усе йде за планом… Що таке?

Ледь помітна тінь ковзнула лицем Інгольва, очі кольору морської води потемніли, набувши забарвлення штормових хвиль.

– Я втомився.

– Невже?

– Не треба іронії. Я так більше не можу. Мені набридло топити кошенят у лайні.

– Що ти таке кажеш?

– Це метафора, Мо.

– О, – ідеально вигнуті брови жінки вигнулися ще ідеальніше, напівколом, а рот округлився, наче нуль, ретельно виписаний учителькою на класній дошці. – Я тебе вірно зрозуміла? Ти хочеш у відпустку?

– Я хочу у відставку.

– О! – жінка враз утратила всю незворушність. – Ні. Я відмовляюся обговорювати це. Навіть думати про це не хочу.

– Це не тобі вирішувати. Проінформуй, кого слід.

Біла жінка трохи нахилилася вперед.

– Я що, по-твоєму, самогубця?

– А що, ні?

У повітрі тонким лезом забриніла напруга.

– Ти не можеш змусити мене, – нарешті сказала жінка. – Силувати заборонено будь-кого, і нас це також стосується. Найперше – стосується нас.

– Я про те й говорю. Я себе силую, Мойро. Щоразу, як вирушаю за новою партією неборак – я себе ґвалтую. Буквально. Набридло.

– А ти досить рідко рушаєш, – схоже, ненависне ім’я вона пропустила повз вуха.

– Досить рідко – це ніколи. Усе інше занадто часто. І ось що, Мо… або ти відправиш, куди слід, моє прохання, або я піду сам. Прямо зараз. І тоді…