Текст книги "Подвійні міражі"

Автор книги: Наталка Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Ми помремо. Ти і я. Знову. І вони. Усі вони – вперше. Ти це пам’ятаєш?

Інгольв знизав раменами, виглядаючи при цьому солідно і монументально, як ожилий шифоньєр.

– Ти цього не допустиш, правда ж? – украдливо мовив він.

Жінка закрила лице долонями та, за хвильку опанувавши себе, опустила їх на стіл.

– Гаразд. Я доповім. Але одна умова. Цих ти доведеш до кінця. Я сама не впораюся.

– Упораєшся, і то добре, але нехай так. Домовилися. Тільки не жди від мене трудових подвигів.

– Ну то йди. Ще маєш роботу.

Велетень підвівся і посунув до дверей, але на порозі зупинився.

– Мо, я мушу. Розумієш? Просто мушу, і все. Ці всі люди… вони невинні.

– Безумовно, – голос Мойри сочився сарказмом. – Особливо той лікар. Ну стояв собі, дивився, як помирає студентка, бо грошей йому не дали – теж мені, велике діло. Або ця, як її… цибата. Записалася на аборт, а чоловіку про вагітність сказати забула! Ну буває, що тут скажеш. Дівоча пам’ять! Правда, він про дітлахів мріяв років десять, ну то й що? Його проблеми. О, ще та, з пухлиною – вбила доньку…

– Утратила.

– Убила. Бо дозволила тому вишкребку, з яким була вінчана, лупити себе ледве не щодня. І сина свого, вважай, що вбила.

– Це не її вина!

– А чия? Моя?

– Ні. Суспільства, мабуть. Ця… суспільна мораль, правила поведінки, статус… усе це робить жінку неповноцінною, якщо поруч із нею немає хоч когось у штанях. Тобто, насправді не робить, але стереотипи… Їх впливу важко позбутися, знаєш.

Особливо тій, яку в буквальному сенсі забив власний чоловік. Він забив її до повної втрати тями, Мо. Змусив вірити, що таке ставлення – це єдине, на що вона заслуговує.

Мойра засміялася – сміх у неї був дзвінкий і прохолодний, наче лід у кришталевому бокалі.

– Ти відколи став психологом?

– Ну, відтоді, як Ліда – наша онкохвора – ледь не розтрощила собі голову насмерть об постамент під пам’ятником Мідному Вершнику.

– Невідомому Солдату.

– Байдуже. Я бачив її там, у процесі. Те ще видовище.

Біла жінка зацікавилася.

– Ти її врятував?

– Ти ж знаєш, що ні. Мені заборонено. Хлопці. той Юрко і Юлін муж…

– Геннадій.

– Ага. Їхня робота.

– Колективна свідомість. Це мені подобається. І дарма ти так переймаєшся, Інгольве. У твоєї Ліди буде вибір. Справжній вибір. Другий шанс. Їй пощастило.

– Неабияк, – Інгольв похитав головою. – У тому шансі вона втратить ураз усю родину. Як вважаєш, що вона обере?

Мойра дуже повільно встала з-за столу.

– Є ще третій варіант.

– Вони не дадуть на це дозволу.

– А якщо дадуть? Колись же давали… одного разу чи двічі… то – якщо дозвіл надійде – ти залишишся?

– Ні. Але цю справу закінчу, як належить.

– Згода. Ти нестерпний, Інгольве.

Класично гарне обличчя блондина стало просто прекрасним від усмішки.

– Я знаю, Мо. За це мене і люблять.

– Іди вже! Твоїм ще тут ночувати. Кожному окремо.

– Он як?

– Саме так. І тому до ранку доживуть не всі.

– Геть усі, Мо, – велетень усе ще посміхався. – Абсолютно всі. Це міцні горішки!

7

Ніч настала, як і казав Юрко, зненацька і без попередження. Стрімко, ніби пущене з гармати, викотилося на небо жовте ядро місяця уповні. Засвітилися ліхтарики зірок, хмари розійшлися, прохолода обернулася на холод. На ґрунті, як кажуть синоптики, з’явилися заморозки. Тепла пара із сімох ротів осідала краплями конденсату на піднятих задля більшого зігрівання комірцях та обмотаних навколо карків шаликах. Темні силуети гір виглядали вояками, що взяли село в облогу. Шурхотіли вітами покручені дерева, завивав голодним псом шалений вітрюган, і настрій у всіх мандрівників був – гірше нікуди.

Вони йшли вервечкою, слід у слід, по вузенькій вулиці, де, з одного боку, було болото, з очеретом, осокою та ряскою на крихітних острівцях відкритої води, але без жаб, без качок і без комарів та мошок, а з іншого – десь з десяток хат, хаотично розкиданих на рівному місці, переважно мазанок, а поміж ними дві чи три ґражди. Назагал усе виглядало, наче цвинтар старезних, покинутих домівок, і справляло гнітюче враження. І ще – у жодному вікні жодної господи не світилося. Навіть проблиску світла не вбачалося.

Власне, вулиця почалася за сільмагом, і вони її ледве знайшли, вів до неї вузький просвіт у чагарнику, довелося продиратися крізь чіпкі кущі, залишаючи на них нитки і клаптики одягу. Сам сільмаг був зачинений, та не просто так, а наглухо – вікна, забиті дошками хрест-навхрест, і так само двері; дарма Юля торочила, що удень, гуляючи тут, бачила на власні очі відчинену крамницю – Влада та Юрко її зовсім не слухали, а Штос, Ксеня та Геннадій просто не повірили.

Ліда усе ще розмовляла сама із собою, геть байдужа до всього.

– Страшно тут. Моторошно, – прошепотіла Влада. Бобир кивнув, не так її словам, як власним сумним думам.

– І хати порожні. Що будемо робити, товариство?

– Треба йти до хат. Може, десь є незачинена…

Певності в голосі Геннадія не чулося, бо ідея була так собі, але нічого ліпшого на гадку не спадало.

– Можемо пройтися до кінця вулиці, – запропонувала Влада. – Що, як там є хтось живий?

– Оптимістка, – проголосив Юрко, уповільнюючи кроки. – Я не бачу там кінця. Ця дорога веде до лісу, і, хай там що, а туди я поночі не піду. І тобі не дам.

– Місяць світить, – наполягала Влада. – І я ж не кажу «до лісу». Я… там, здається, покажчик. Така стрілка, ну знаєте, бляшана… на двох стовпчиках.

Вервечка розсипалася, утворивши напівколо, – усі, включно з Лідою, зупинилися й витягнули шиї, щоб розгледіти покажчик. Він і справді був, величенький, аж на узліссі, за кількасот метрів від крайньої господи. Місяць люб’язно світив прямо на нього, та ніхто з подорожніх не мав гострого бажання долати ті метри заради напису на жерстяній стрілці.

– Зуб даю, все, що ми побачимо, – це линялі літери «Заповідник розтакий-то», і то в кращому випадку, – зауважив Павлуша. – А то й узагалі «Бережіть ліс від вогню, він ще пригодиться партизанам». Плавали, знаємо…

– Але ж це стрілка! – Влада, коли хотіла, могла бути дуже впертою, і хотіла вона цього саме зараз. – Отже, вона на щось вказує. Плакати із застереженнями квадратні! Або довгі і прямокутні. Одним словом, не такі…

– «Не такі» – це вже два слова. Я піду туди, – Бобир дозволив собі помріяти, що замість шкіряної маринарки на ньому дублянка, і таким чином хоч в уяві зігрітися. – Гляну, що там і як. Стійте тут і чекайте.

– Я з тобою, – стрепенулася Влада. Юнак звів губи у сувору риску.

– Ні.

– Це погана ідея, Владо, – м’яко додав Геник. – Ми тримаємося гуртом, як і домовлялися. Юрій усе обдивиться та повернеться, й увесь час буде на видноті. А ви лишіться з нами.

– Ні, – сказала Влада і повернулася до Бобиря так різко, що з голови в неї злетів каптур. Темно-руді кучері вирвались на волю, від них пахнуло травами – м’ятою, любистком, а ще білими нарцисами – улюбленими квітами матері, що цвіли в її саду навесні. Щовесни, доки матір була ще просто мамою. І від цього духу в юнака запаморочилася голова.

– Добре, – проказав замість нього норовливий язик, що ніяк не бажав підкорятися здоровому глузду. – Йдемо разом. Але, якщо щось станеться, зробиш те, що я кажу, і без довгих дискусій. Зрозуміло?

– Так. Гайда, бо тут люди до землі примерзнуть, нас чекаючи.

– Сраний командир, – видихнув розлютований Штос. Усі дружно зробили вигляд, що нічого не почули, а Влада взяла Юрка за руку, потягнула вперед, і від її дотику в повітрі для нього знову розлилася весна.

* * *

Павло Вільгельмович Штос увесь кипів від гніву, мов скажений гейзер, і заледве не бризкав парою та слиною. У серці осиковим кілком застрягла образа, легені, наче забрані кригою, не давали вдихнути на повні груди. Павлушу злило все. І всі. Ач, розумники знайшлися! Увесь час його принижують, а як ні, то ігнорують, теж мені, пасажири «Титаніка»! Штос увесь свій біль уклав у це визначення, і на мить йому полегшало. А потім знову накотило.

Ну, нічого, він ще їм влаштує! Взнають, почім жито в Житомирі, і то дуже скоро. І подумають наперед тричі, перш ніж із ним зв’язуватися! Усі такі ділові, такі співчутливі! Ніби їм насправді не начхати і на Ліду оту, чи як там її, і, тим паче, на Ксеню Бараболівну! А все заради того, аби всьому світу показати, який він, Павло, поганий. Та от біда – увесь світ цього не бачить. І ніхто цього не бачить, не рахуючи цих шістьох. І не побачить. Він про це подбає. Треба тільки перепочити, кип’ятився Штос, уже не прислухаючись до тихої бесіди Геника і Юлі – жінка мужу докоряла, пошепки, але виразно, той спроквола щось відповідав. Ксеня стояла мовчки й дивилася в землю, а Ліду Штос силою думки узагалі вивів зі свого поля сприйняття. Дідько з нею, він із божевільними няньчитися не підписувався. Та й з іншими колегувати теж не має жодного бажання. Зараз він піде, і чорта лисого його хтось зупинить! Що він, сам порожньої хати тут не знайде? Та вони усі порожні, заходь у будь-яку, аби крівля над головою цілою була, ніхто йому для цього не потрібен! Він переночує, а завтра на світанні звалить звідси назавжди, як доведеться, то пішки піде, а мудрагелі ці високоморальні хай що хочуть, те і роблять! Він…

Потік думок Штоса увірвався, бо віконце найближчої до нього ґражди раптом спалахнуло яскраво, як остання надія. Цього більше ніхто не помітив – Юля та Геннадій усе ще сперечалися, Влада та, прости Господи, Бобир, треба ж так себе обізвати, повільно брели до лісу, а товстуля і причинна думали кожна про своє. І Павлуша нікому не збирався повідомляти про чудесне світло. Переб’ються, трохи гонору позбудуться, це на користь піде! Час уже декому вхопити гарячого облизня!

До ґражди зі світлом було метрів двадцять, не більше. Павло позадкував, благаючи Господа, у якого не вірив, щоб ніхто не озирнувся, не помітив його відступу. Бог, як то водиться, дав йому по вірі, і в кількох кроках від гостинно відчинених воріт під ногами Штоса голосно чвакнуло болото. Бідний Павлуша завмер і похолов, сам до кінця не усвідомлюючи, чому ж він так не хоче, аби з ним пішов іще хтось. На чвакання озирнулися усі, з Лідою включно.

– Ви куди? – байдуже спитав Геннадій. Павло розгубився. Він чекав здивованих, радісних вигуків, подивіться, мовляв, там хтось є, ждав, що Влада – солодка цукерочка! – і той її Йоржик повернуться, бо також помітять і світло, і загальне пожвавлення, та нічого цього не сталося. І Штос, не встигнувши добре поміркувати, випалив:

– Відлити хочу.

Геник кивнув і відвернувся, Юля та Оксана однаково скривилися – ах, у світі вишуканих паній геть ніхто не дзюрить! – і сховали очі, Ліда затягнула перерване бубоніння. Павло зітхнув і витер спітніле чоло, і, усе ще задкуючи, спиною увійшов до просторого двору, викладеного крупним сірим камінням. Тієї ж миті ворота за ним закрилися із огидним рипінням.

Якби Штос бодай трохи подумав, то неодмінно б здивувався кільком речам. І тому, що ніхто, крім нього, не помітив світла у вікні – бо, помітивши, хтось, так чи інакше, дав би це зрозуміти. І тому, звідки це світло узагалі взялося, адже уздовж вулиці не було жодного електричного стовпа, а для гасової лампи чи каганця сяйво було заяскравим. І тому, яким чином грюкнули за ним важкі дубові ворота, якщо вітер вщух так само зненацька, як і здійнявся. А ще він би добре помізкував, чому світло раз у раз спалахує червоним, і нагадує пекельний вогонь. Однак думати Павлуша відвик і, ставши нарешті до воріт боком, а до вікна передом, обережно постукав у шибку.

Глухо грюкнув ваговитий засув, двері біля вікна відчинилися. Надвір визирнула дівчина, юна, тендітна, з довгою русявою косою, перевитою різнобарвними стрічками, в полотняній спідниці, простій білій сорочці та гуцульському кептарі. Покрутила головою, зупинила погляд на Павлові.

– Хто ви, пане-добродію? – голос соловейка, чистий і солодкий. Штос втягнув живота і випростався.

Оце я вдало зайшов!

– Я… гм… подорожній. Заблукав тут трохи. Чи не пустите переночувати, хазяєчко?

– Чом би й не пустити, як людина добра. А ви добрий чоловік?

Наївне питання загнало Штоса в глухий кут.

– Обдивіться мене та й рішайте, – зрештою мовив він напівжартома, напівсерйозно. – Кривди я вам не вчиню, передихну, та й годі.

– То заходьте, – дівчина запрошенням не скористалася, розглядати Павла не стала, а просто відступила, і він пішов за нею. Потрапив у дуже теплі сіни, де пахло пилом та сушеним зіллям, а на полицях уздовж стіни стояли глечики та полумиски. З обох боків були двері, і Штос завагався, а куди ж заходити. Дівчина застигла посеред сіней і дивилася наче і на гостя, а наче й десь за нього, не змигуючи.

– Нам ліворуч, – прошелестіла вона. Її голос змінився, став нагадувати шурхотіння всохлого осіннього листя. – Інші двері – то комора. Поможіть мені відчинити, я наосліп ніц не бачу, ще ніяк не звикну.

Та вона незряча!

Кров стрімко шугонула до голови, серце зайшлося у шаленім бою. Уся утома від подорожі та публічних принижень розчинилася в гарячій хвилі збудження. Ні, хай там що, а сьогодні його день, його удача! Треба дівку пожаліти, приголубити… ця пручатися не буде, навпаки – іще подякує, не те що ота курва, руда й гонорова, бо пройшла і Крим, і Рим, і міднії труби. А ця – ну чисто тобі горлиця, невинністю аж сяє!

– Ти сама тут, серденько? – аж рвучи на себе товсті двері, запитав Штос.

– Так, пане-добродію. Уже місяць, як сама.

Дивна в неї манера розмовляти, та пусте. Не до бесід їм на печі буде. Павло зайшов до хати, і здригнувся. Зупинився, геть нічого розуміючи. Після парких сіней мав виразне враження, що потрапив до морозилки.

У просторій кімнаті було не просто холодно, і не сказати, щоби зимно. Там було… ну, як певно, буває в Арктиці, коли мінус п’ятдесят, і білі ведмеді пісяють кубиками льоду. Дівчина зайшла за ним, причинила двері, й у Штоса щелепа відвисла. Він побачив, що дівка боса. Стоїть голими ногами на земляній підлозі і посміхається. Божевільна, чи що?

– Люба, ти змерзнеш, застудишся, – вичавив із себе Павло, напружено розмірковуючи, яким це дивом у гуцульській хаті земляна підлога. З етнографії він знав не так, щоби густо, але усе ж досить, аби втямити – деревини в лісах тутешніх не бракує. Підлоги люди роблять добротні, натуральні, городяни аж заздрять. Що ж тоді?

Збудження вихололо разом із носом.

Хазяєчка відкинула косу за спину, виставила руки наперед і рушила до печі, поважної, прикрашеної мальованими керамічними кахлями, тут такі, здається, звуться коминами, недоречно згадав Штос. Намацавши припічок, дівка сіла на нього і лиш тоді відгукнулася:

– Не турбуйтеся, більше не застуджуся. Ніколи.

І неприємно засміялася.

Сказати, що Павлуша почав непокоїтися – значить, не сказати нічого. У голові у нього набатом билася лише одна думка.

Тікай звідси, доки цілий. Утікай. Тікай!!!

Поза сумнівом, він так і вчинив би, та вже надто встидно було повертатися до своїх друзів по нещастю. Давно забуте, а чи правду мовити, незнайоме почуття сорому сколихнулося липким мулом з глибин його душі. Рудименти совісті заворушилися, як те буває зазвичай, у непідхожий час. Ну ось для чого він насправді так шифрувався, йдучи геть, тікав, наче фріц городами, – навіщо? Невже не міг сказати спокійно і твердо: «Я йду, я хочу бути сам?» Ніхто не став би його тримати силоміць, і не попросив би лишитися, це точно, ніхто ніколи не намагався його утримати, будь-де й будь-коли, за винятком хіба кількаразових дівок, та й ті дивилися на нього, як на золотий ріг достатку. А в усіх інших випадках йому легко знаходили заміну. У школі. В інституті. На роботі – на всіх його роботах… то чому? Так кортіло показати, що він хитріший від усіх, тишком-нишком відійде, і комар носа не підточить? Що ж, йому це вдалося. Він показав усе, що міг. Усе, на що був здатний.

– Я, мабуть, піду… – пробелькотів Штос. Дівчина, почувши це, жваво підвелася, і заблагала-заголосила, заломивши руки, як у поганій мелодрамі:

– Зачекайте, прошу пана, зараз мама прийдуть.

Павлові мало би полегшати від наявності мами, хай навіть не в одній із ним геометричній площині, та чомусь стало ще страшніше.

– Ти ж казала ніби, що давно сама.

– Так, але сороковини ще не минули.

Зуби Штоса аж дзвеніли, наче кришталеві. Він уже погано тямив, що йому говорить ця потороча, а бажання розважитися геть зійшло нанівець. Було холодно і лячно, а в пузі свинцевим грузилом застигло неприємне передчуття – так легко йому звідси не вибратися.

А дівчина все стояла, тепер склавши руки на грудях, долоні одна поверх одної, витягнувшись так рівно, наче була у труні, і дивилася на нього прохально, величезними карими очима, дуже гарними та водночас неприємними, тьмяними, ніби вкритими білуватою плівкою, і – дивно знайомими. Він міг заприсягнутись чим завгодно, що вже бачив цей погляд, хоча дівку – ні…

– Ти сліпа від народження? – мовив він, аби не мовчати. Дівчина похитала головою.

– Ви мене не впізнаєте, пане дохтуре?

– Я тебе не знаю!

– Звісно, так, а я й забула! Ви ж на мене навіть не глянули, бодай би одним оком глипнули, та де, нема бабла – нема кохання, так ви тоді сказали колезі вашому? Ну, то ось вам нині і відплатиться, добрий чоловіче!

На льняній сорочці дівки, попід грудьми, розпливалася брунатно-коричнева пляма. Пляма ширилася, сягнула живота, проступила на спідниці, а кімнатою пішов сморід застарілої крові.

– Що ти мелеш?!

– Я не сліпа, пане дохтуре, я – мертва.

Дівчина плеснула в долоні, і під стелею спалахнув багряний вогонь. Одночасно з цим двері до світлиці розчахнулися, й Павло побачив ту саму ненависну горянку, що прокляла його за смерть своєї дитини. Жінка щось тримала у жмені, а донька, донька мала мамині очі. Темно-карі та великі. Тільки неживі.

– Я вам гроші принесла, лікарю, – ніжно сказала жінка і розтиснула пальці, а з них донизу ляпнувся цілий жмут змій. Гади із шипінням клубочилися по земляній підлозі, з того сатанинського клубка раз у раз вистромлювалась якась голова, роззявляла пащу, демонструючи роздвоєний язик, і все те гадюччя, звиваючись, обплітаючи одне одного, повільно, але неухильно рухалося до Штоса. – Триста євро, вистачить? Як там моя Єленка, пане добрий?

Тут Павло Вільгельмович Штос зрозумів, що то таке – обернутися на соляний стовп. Його тіло скам’яніло, кожна клітина перетворилася на дрібні прозорі кристали. Штос хотів закричати, але відчув, що кришиться, розпадається на порохи, так і не визрівши, і його крик, і він сам. І тоді Павло закрив очі – лиш вони ще слухались його – і полетів у чорне небуття, де не було жодних барв, а відлуння демонічним реготом все повторювало: «Добрий… добрий… добрий…»

* * *

Першою на сполох забила Ксеня. Ні, не те щоб їй було якесь діло до того Штоса, подумала жінка, і не те, щоби він їй подобався, радше, навпаки, але все ж цікаво стало, де це він подівся. Зайшов за ту ґражду, і слід за ним охолов. Ксеня глянула на Владу та Юрка – вони вже дісталися до мети і стояли, палко щось обговорюючи – так, принаймні, видавалося з їхніх жвавих жестів – під самим покажчиком. Ліда буркотіла, Юля скаржилася на життя і на чоловіка, Геннадій мовчав. І Оксана не витримала.

– А де пан Павло? Щось він довго… теє…

– Не переживайте, – Геник хмикнув. – Він від нас пішов.

– Тобто? Що ти мелеш? – аж звилася Юля.

– Жінко, попустися. Що тобі не зрозуміло? Ми його дістали, і він собі утік. Може, в котрусь хату заліз, щоб одному побути.

– Як я йому заздрю! – Юля вишкірила зуби, наче загнаний у глухий кут пес. – От би й мені утекти від тебе подалі, тільки ще раніше. Не стояла б нині серед ночі бозна-де, не каралася б, не мерзла б. От якщо в мене від цих стресів буде викидень, так і знай – це твоя вина.

– Знатиму, – Геник зиркнув на неї так, що жінка усі слова розгубила. – Ти тоді дуже засмутишся, еге ж?

– Гей, погляньте! Боже…

Усі обернулися на Ксенин лемент. Там, де щойно темніла хата з усіма притулами, нині було порожнє місце. Ґражда мов крізь землю провалилася, а по периметру обійстя горів рівний, як шнурочок, вогонь —

строго по периметру, наче було то не полум’я, а загорожа, за якою виднілася випалена земля.

– Що за… – Юля затнулася і безпорадно заплакала. Геннадій кинувся до пари, обійняв, забувши на мить про всі суперечки. – Гено, що то було? Де оселя? Де Павло? Як воно згоріло, так, що ми нічого не чули? Ну, деревина ж тріщить, коли палає, хіба ні? І дим мусить бути… І він не кричав…

– Чортівня якась, – мовив Геник, усвідомлюючи, що на жодне жінчине питання він не має відповіді. – Такого не буває…

– Не буває, однак є, – надзвичайно спокійно констатувала Ксеня. – Я дрібною чула одну легенду.

– Ой, не треба, я вас благаю, – крізь сльози скривилась Юльця. – Тут у горах усі дрібними чули по легенді, яка й не легенда зовсім, а правда свята. А то й не одну. Не хочу того слухати.

– Як не хочете, то й не слухайте, кумцю срібна, а я таки повім, – річуше заявила Ксеня, і аж завмерла на мить, де й взялась відвага бодай слово наперекір цибатій сказати. Бо раніше одного «Ой, не треба» було б досить, аби Ксеня заткалася. – Мені ще бабця розповідали, а їм – їхня бабця… Мовлять, раз на сто років сімом обраним, простим людям, зі своїми вадами та бідами, але – обраним, дається другий шанс. Їх збирає докупи древній бог, завозить у певне місце, і дарма шукати його на мапі, і… якщо вони, – жіночка зітхнула, глянувши на Юлін живіт, – ну, наступного ранку вони можуть зробити інший вибір. Усе почати спочатку. Геть змінити своє буття.

– А до ранку, – дерев’яним голосом мовила Юля, – ще треба дожити.

– Добре, що це тільки легенда! – з награною бадьорістю вигукнув Геннадій. – Ви ж не вірите в це, правда? Ксеню…

– Справа в тім, що… – «вірю», хотілося сказати Оксані, та довелося обмежитися напівправдою. – Хай там як, а нас семеро. Було. Уже один десь зник. Із Лідою недобре. І, мариться мені, що в усіх нас бідося.

– Так, але… ну, це смішно, Ксеню! – Генику так кортіло, аби це було справді так, що він аж намагався посміхнутися. Натомість на вустах виникла болісна гримаса. – Ви доросла жінка, тобто, звісно, молода, та надворі двадцять перше сторіччя! Хто дослухається до бабиних казок? Ну, це просто смішно!

Безпомічність, із якою говорив її муж, чомусь гостро різонула Юлі по серцю.

– Та невже? – тихо перепитала Оксана, пильно дивлячись на обпечену землю і прямокутний вогонь.