Текст книги "Подвійні міражі"

Автор книги: Наталка Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

2

Від Змієва до Зоряного було кілометрів двісті, але хто в горах міряє відстань кілометрами, той ніц життя не знає. Дорога то звивалася кільцями, мов розгодований удав, то зненацька повертала назад під кутом, гострим, як лікоть дистрофіка, то зляканим зайцем петляла між скелями, і мало де дозволяла їхати з порядною швидкістю. На Займищі, невеликому хуторі під Змієвом, маршрутку зупинили двоє дівчат, на вигляд – сестри, десяти і восьми років. Сіли вони за перегородкою, на подвійне місце біля водія, чим, як здалося Владі, викликали невдоволення останнього. Дивний шофер увесь час позирав на школярок скоса, і заспокоївся, лише коли вони хвилин за сорок вийшли на якомусь перехресті. Видимих причин для злості в нього не було, дівчата виглядали чемними та тихими, не хихотіли, не пускали бульбашок із жувальної гумки, не вмикали мобілки з музикою, між собою не перемовлялися і відразу заплатили за проїзд. Та хто його Бога в душу знає, того водія? Певно, він узагалі дітей не зносить, подумала Влада, і викинула це з голови. Озирнулася, ніби ще раз переконуючись, що металевий покручений кістяк позаду неї не став раптом повноцінним сідалом, і що зі спини їй так само ніщо не загрожує, а потім вирішила подрімати. Машину трусило й підкидало, як дідька на горосі, та, на диво, задрімала вона досить швидко – попри це, а чи завдяки цьому? Давно вже її не загойдувало в автівках.

Утім, вона давно вже не їздила на купі металобрухту.

Влада спала, і чи не вперше за цей шалений тиждень їй не наснився Антон.

* * *

Вона йшла до школи, сільської школи, монументальної споруди на п’ять поверхів, із доричними колонами обабіч входу, високими сходами, що ведуть на ґанок під трикутним дахом, високими заґратованими вікнами, холодної і похмуро-непривітної навіть улітку. За живою огорожею з невідомого ботаніці чагарника, окрім, власне, школи, знаходились також вражаючий стадіон – п’ятсот метрів коло, баскетбольний майданчик, яма для відкритого басейну, повна дощової води (яму викопали і гроші скінчилися), трансформаторна будка, кілька вуличних туалетів і клумба, на якій висаджували усе впереміж, і тому нічого, як слід, не росло. На ґанку стояв високий, стрункий чоловік у гуцульському уборі, з барткою в руках. На голові чорний бриль-кресаня, з квітками та павами, біла полотняна сорочка і кептар, оздоблений блискучими ґудзиками та сап'яном, видно, старожитні, на ногах – білі покрениці і ходаки-постоли. Подолавши сходи, Влада наблизилася до чоловіка упритул і побачила дещо втомлене, приємне лице та іконописні карі очі. Добре виголений, тверді вуста посміхалися – їй.

– Слава Ісусу Христу! – привіталася Влада.

– Навіки слава Богу! Ви, панночко, до мене?

– Не знаю… я не знаю… а ви хто?

– Я вчитель у тутешній школі.

– Ой, справді? – це чомусь неабияк її здивувало. – А що викладаєте?

– Математику. Вчу людей, що двічі два буде чотири.

– Хіба вони цього не знають?

– Знають. Та часто-густо забувають.

– Що ж… мабуть, якогось дня я приведу до вас своїх дітей.

Мудрі і водночас на диво світлі, усміхнені очі, осяяли її теплим промінням.

– Я чекатиму, що до мене прийдете ви.

– Так, прийду, – із ввічливості мовила дівчина, і пильно глянула на гуцульський стрій. – Це у вашій школі така форма, чи що?

Учитель засміявся, легкий вітерець бавився його русявою чуприною, що вибивалася з-під кресані.

– Ні, це ми робимо виставу, самотужки. Про Олексу Довбуша, чули про такого?

– Як не чути, – посміхнулася і Влада. – І ви, безумовно, Довбуш?

– О, боюся, що ні. Довбуш – директор нашої школи. Оно він, – і учитель вказав на товстого та низького, як обрубок, чолов’ягу, з пузом, неосяжним, як сам Усесвіт, що хижо, мов шуліка, споглядав за зграйкою хлопчаків біля клумби.

– Ви жартуєте? – не повірила Влада.

– Бігме, так і є. Ото наші опришки із сьомого «Б», будяки саджають, а я – Дзвінка.

– Довбушів убивця?!

– Так. Час від часу нам дістаються кепські ролі. Але це лише театр.

– Це – ілюзія життя, – прошепотіла Влада.

– Власне, – погодився учитель. – А в людині цінується справжнє. Ось, приміром, ви чим на хліб заробляєте?

– Я танцівниця.

– Балерина?

– Стриптизерка, – зухвало мовила дівчина. – І чомусь мені здається, що вам це відомо.

– Бо так воно і є. Вам подобається ваш фах?

– Я люблю танці, – часом вдається і відповісти, і водночас уникнути відповіді. – А вас мій фах не шокує?..

– Ні. Мене цікавить, що ви за людина?

– Як усі. Звичайна. Дві руки, дві ноги, дві цицьки і дупа.

Учитель посмутнішав.

– Це такою вас бачить ваш муж? А де ж у цій схемі голова, дівчино-чічко? Де душа, де серце?

– Я шмат м’яса, та й по всьому. Живого м’яса.

– Той, хто думає так про вас, помиляється, Владо, – ось він навіть знає її ймення, хоч вона й не називалася. – То його біда. А на вас іще жде щастя. Просто вірте в це. Вір у це, доню. І приходь до мене. Коли завгодно. Завжди.

* * *

Біля Ксениного ліктя щось ворухнулося, жіночка, що й собі, за прикладом фіфи-фартушанки, почала куняти, підстрибнула від несподіванки, глянула в той бік – біля вікна сидів підліток, майже дитина, худий і колючий, увесь наче складений із сірників та голок. Це ж треба, таке худе та нещасне, що вона його відразу й не угледіла. А дивно. Він, як кажуть, колоритний. Чорний шкіряний піджак, весь у якихось сірих ланцюжках, чорні штани, кульчики в носі, над бровами та у вухах. Посеред виголеної голови – жмут волосся, якогось сіро-зеленого, мов прив’яле бадилля в буряка. Губи підфарбовані чимось голубим, єхидно скривилися, гострі, мов свердла, підведені чорним олівцем срібно-сині очі проштрикнули її наскрізь. Несподівано густий для такого кволого тіла бас гаркнув:

– Що таке, Слонопотамихо? Чого вирячилася?

– Гей ти, май повагу! – озвався чоловік, що сидів позаду Ксені. – До жінки звертаєшся!

– До купи сала! – пробурмотів хлопець і, зачувши ще один окрик, вишкірився:

– Вибачте. Чого вам, пані Слонопотамихо?

– Ось, – довга, мов жердина, жіночка поруч із захисником, судячи зі шлюбної обручки та кислого, мов оцет, писку, його жона, тицьнула в юного хама кощавим пальцем, – бачиш тепер, Татусю Всесвітній? Бачиш, що із нього виросло? Що з усіх них виростає? Готи-шмоти, емо, ще якась гидь… Ну, чого мовчиш? Заціпило чи повилазило? Ясно тобі, трясця, що з дітей буває?!

Підліток і далі шкірив зуби – з нього було сорому, як із жаби смальцю.

– Юлю, вгамуйся! – стримано попросив чоловік. – Треба серця докладати, аби діти, як бур’ян, не росли, отоді й пуття якогось ждати можна. Утім, тебе це не обходить.

– Так, авжеж, не обходить! – вереснула Юля. – Я тобі що, інкубатор?!

– Ти – моя дружина. Поки що, – відповів муж і додав, дуже тихо, майже пошепки, та якось безпросвітно, як говорив і Василь, утративши надію переконати жінку у своїй правді. То ж Ксеня, призвичаєна, почула те, що мовилося не для її жадібних вух.

– Хай там що, а ти народиш.

* * *

Лідія, самотня пасажирка на подвійному передньому сидінні, уся аж зморщилася, щосили учепившись у полотняну господарську торбинку на колінах, і кілька разів глибоко зітхнула, щоб заспокоїтися. Її муж також частенько шепотів, оголошуючи свої забаганки, й недостатня гострота слуху незмінно відбивалася на обличчі Ліди синцями, а на голові – гулями, тому згодом вона навчилася і за губами читати, і вловлювати коливання повітря від слів, наче той кажан, хоча її шлюбу це не врятувало. Як сказав би Орест, дивина, та й годі. Після тридцяти років спільного життя Степан втомився і пішов гамселити іншу дурепу, молодшу, свіжішу й не таку спрацьовану, як його перша пара. І вона лишилася сама. Як перст. Навіть син… Її дитина, єдина…

(не думай про це!)

…дитина – і той…

Не хоче. Ця Юля не хоче народжувати. Не розумію, вона жінка, чи хто? Як може жінка не хотіти дітей?

Ліда обережно озирнулася – з-під лоба, запнутого сірою хусткою на манер порядних мусульманських жон, на дядька швидко зиркнули зацьковані голубі очі. Ні. Це не Степан. Не такий, як Степан. Цілком очевидно, що це добрий хлоп. Потіпахам, як ця Юля, завжди щастить. На добрих хлопів. На порядних. Солом’яний парубок золоту дівку бере. І навпаки.

Хоча… хтозна, чи можна назвати золотою її саму? Для Степана ж, поза сумнівом, визначення «солом’яний» – неабиякий комплімент.

На все добре, мамо. Бережи себе.

Ми ж побачимося, Орчику? Синку? Правда ж, ми ще побачимося?

Оце навряд чи.

Ліда їхала до Зоряного помирати.

Астроцитома – злоякісна пухлина з красивим квітковим іменням – заволоділа її мозком, фактично стала ним, і, як сказав видатний нейрохірург, професор, Вам-Лишилося-Недовго, видаляти там уже нічого. Тобто можна видалити все. Тобто операція не має сенсу. Як і хіміотерапія, котру навіщось – про всяк випадок – таки провели. Як і промені.

Лідо, капут.

Професор був дуже чуйним. Дуже стурбованим. І так за неї переймався… Пропонував паліатив (це покращить вам якість життя аж до смерті), обіцяв влаштувати до хоспісу (ніхто не мусить помирати на самоті), виписав наркотики (болезаспокійливі) і наполягав, аби до Ліди щодня ходила медсестра. Лідія від усього відмовилася.

По-перше, як не дивно, вона почувалася добре. Ну, деколи йшла обертом голова. Час від часу трохи нудило. Слабкість, дезорієнтація – це її майже не турбувало. Сонливість – іноді. Загалом, нічого критичного. Сотні, тисячі людей лише у Змієві мають схожі симптоми і живуть собі якось. Непогано живуть.

Звичайно, жінка розуміла, що все це ненадовго. І знала, що на неї чекає. Що нудота, і блювота, і запаморочення, не кажучи вже про дезорієнтацію та параліч, не забаряться навалитися на неї, ще й гуртом. Тому й вирушила до Зоряного, де на околиці стояла, занепадаючи, ще бабина хатинка-мазанка – мов на неї чекала. Місце там малолюдне, можна сказати, глушина – з трьох боків ліс, з четвертого – річка. Колись Ліді добрі гроші за цю ділянку пропонували, та вона відмовилася. Сама хата варта білих копійок, але ділянка – люкс. Там би доброму ґазді побудуватися, і жити – Бога хвалити. Може, як її грець ухопить, то Орест собі господу зведе на місці мазанки.

А може, й ні. Продасть, щоб і духу маминого не лишилося, і пам’яті про неї – теж.

Сльози набігли жінці на очі, вона часто-часто закліпала, проганяючи їх, та досягла лишень того, що солоні теплі краплі зірвалися з вій і потекли по щоках. Ні. Син не винен. У всьому винна вона. Тільки вона, й вона потребує покути. Тому і їде за сім світів на восьмий, помирати на самоті. Це – її кара. Її каяття. Вона сама себе судила, і винесла вирок – остаточний, і оскарженню він не підлягає. А біль… ще буде, звісно, але болю вона не боїться. Жодного, хоч би й пекельного.

Бо що може бути страшнішим, аніж біль матері, якою знехтувала рідна дитина?

3

Бобир прокинувся від сильного поштовху – різко зупинилася маршрутка. Ляснули дверцята водія, потім – пасажирські двері, потім його сидіння вирівнялося – не інакше, як пані Слонопотамиха звелася на рівні ноги, пролунали її кроки, потім ще чиїсь, і ще… Він розплющив очі, розігнув скорцюблену спину, потягнувся так, що аж суглоби хруснули, а шкіряна маринарка зарипіла, наче сніг під ногами на доброму морозі, і розгледівся. Інші пасажири скупчилися біля автівки і джерґотіли, мов зграя схвильованих сорок – кожен щось своє. Він подумав, чи й собі вийти назовні, якусь мить вагався, аж тут у віконце біля нього постукали, і відображення блідо-сірої пики шофера, схоже на полинялий місяць уповні, кілька секунд плавало у брудному віконному склі, а потім той хрипко наказав:

– Давай вимітайся. Колесо відпало, міняти буду.

Що ж, по ходу вичерпно, – сказав собі Бобир і вимівся. Ставши осторонь, аби не змішатися з юрбою, котру завжди – так, і зараз теж, а чому ні? – ненавидів усіма фібрами душі, і заходився спостерігати. Разом з колесами – не тими, що міняв водій, хоча на них теж можна від’їхати, та переглядом порнухи – спостереження було для нього кайфом. Однією із небагатьох легальних насолод. І дарма, що виглядав він, як рахітичний підліток у період пубертату – мав двадцять один рік, дозвіл купувати алкоголь і дуже гостре око. А ще – вміння робити висновки, не стерте навіть тонами пігулок, котрі він ковтав спочатку за приписом психіатра, а потім – задля власної втіхи.

У минулому житті Бобир мріяв стати слідчим або оперативником. Прикольно, хіба ні?

У миру його звали Георгієм, тато кликав Їжачком – за колючий норов і за темно-сіре, з білими кінчиками, волосся, що стирчало в усі боки, і надавалося лише до стрижки «під нуль». Баба з маминого боку, гонорова полька, ще й нібито якась графиня, величала онука Єжи або Юрек – під хороший настрій, що траплявся з нею рідше, ніж Різдво, а у звичайні дні – «гей, ти, вилупку» або «гей, ти, виродку». Пані Малґожата була не вельми високої думки про свою доньку, і не чекала від неї доброго, про що б не йшлося – про слушну думку чи про здалу дитину.

Утім, після трагедії, котра вщерть замалювала Юркове життя жирним чорним маркером, ставлення вельможної пані до онука дещо змінилося. У ньому раптом з’явилися нотки нездорової цікавості.

– Ну, зізнайся ж, це твоя робота?! – дошкуляла бабця. Що-що, а наполягати вона вміла, та й не дивно. Стара шляхтянська школа. – Я нікому не скажу, nie bój się. Ти все управив, як мало бути?

Бобир уперто заперечував. Ні, – торочив він усім. Бабі, матері, вчителям, однокласникам, сусідам. Та ніхто, крім батька, йому не вірив. А коли тато помер, син став прокаженим. Його цуралися всі, а баби Малґожати з її патологічним ентузіазмом відцурався він сам.

Міра за міру.

Прохолодний вітерець пройшовся виголеною, дещо спітнілою після сну потилицею юнака, повернувши його в суворе сьогодення. Отже, попутники… Бобир розглядав їх уважно, хоча й коротко, і висновки з поточних спостережень були невтішними – у маршрутці з ним їхали кінчені задроти. Усі, окрім хіба що рудої. Як її класифікувати, Бобир ще не вирішив, однак те, що її подорож – це втеча, сумнівів не викликало. Вона від чогось втікала. Чи від когось?

Як і решта пасажирів. Вони теж утікачі, усі без винятку, і гладуха з мішком бараболі – теж, просто вона цього не усвідомлює.

Що ж, задроти вони задроти і є, але цікаво було б дізнатися, що ними рухає. Мотиви їхніх дій і тому подібне психологічне лайно. Після низки тривалих сеансів, що для краси звалися душевними розмовами, він знається на цьому не гірше від свого психіатра.

Ота старезна бабега, запнута, як сувора ісламістка – та й увесь її одяг достобіса нагадує хіджаб, – явно втікає від себе. Не всі вміють жити з усвідомленням власної нікчемності. Вона не вміє, а насправді змінитися немає кеби. Банально.

Кощава тітка і козел, що її шпетив… тут є певна інтрига. Він кудись тягне ту мітлу проти її волі, а вона, хоч і огризається, та все ж мететься за ним, бо типу мусить. Жона хай убоїться мужа свого, ну, і далі за текстом. І хоча кощава не боїться нікого і нічого – цю породу безстрашних жіночок, чия хоробрість має джерело в повній відсутності головного мозку, і гіперроздутому его, Бобир знав добре, і не з чуток – та все ж звикла, щоби все було, як написано. Чоловік – хазяїн, його слово – закон, він – голова, дружина – шия… Що він там сказав, той сраний вихователь? «Народиш, і фертик»? Ця тьотя вагітна, виходить. Ох, не солодко буде пуголовку в цій швабрі рости, це не жінка, а кістяк якийсь, шкірою обтягнутий… Так, із цими двома усе ясно. Далі – чорновусий.

Цей щось накоїв. Щось солідне, і щосили намагається не почуватися винним. А не виходить квітка кам’яна, правда ж, Данило-майстре? Десь глибоко в пузі почуття вини крутить кишками, як той циган сонцем. І це паскудне відчуття проступає крізь полив'яні очі, просочується гниле нутро крізь благополучну, ситу впевненість, плаває, як жир на воді. Що ж ти відмочив, дядечку? Трахнув когось, забувши спитати дозволу, а чи вкрав щось? Ні, навряд, грабунок такі хлопи гріхом не вважають, а вставити комусь, бодай і примусово, то для них як зуби почистити. Що ж тоді? Га, мужчинко? Невже когось замочив? При виконанні службових обов’язків? Чи, може, свідка прибирав? Свідка чого? Чорновусий не бандюк і на мента не схожий. ні на кого не схожий, якщо вже щиро. Ніякий. Ні риба ні м’ясо. Зовні переливається, а всередині порожній, як мильна бульбашка. Дівкам такі подобаються, що характерно. Це зайвий раз доводить – розуму в бабів немає й не було. І повертає нас до загадкової панни.

Панна знітилася, упіймавши допитливий погляд Бобиря, занервувалася, її руки заметушилися, мов сполохані білі птахи, і врешті-решт вона напнула на голову каптур, що ні з сього ні з того опинився за комірцем її модифікованої під сукню ряси. Та було вже запізно. Хлопець дивився на неї і відчував, що горло йому перехоплює якесь незнане раніше відчуття, дивна суміш захвату та печалі. Любий Боже, яка ж вона гарна! Не класична красуня, може, і не красуня взагалі, але – прекрасна. Нетутешня. Витончена, як порцелянова статуетка танцівниці, що стояла в мами на трюмо, і водночас – земна. Жива, справжня. Темно-руді, свавільні кучері, схожі на ледь розжарені спіральки старих електроплит, стирчать з-під каптура в усі боки, важкі, млосні повіки над зеленими, як у Мавки, очима, надають обличчю вираз тихої чуттєвості. Ця дівчина, навіть миючи посуд, виглядатиме, як за півкроку до оргазму, а домашній халат носитиме, мов вечірню сукню, з вишуканою недбалістю. Таке лице, як у неї, легко уявити в напівтемряві салону якогось чорного вінтажного лімузину, де пахне шкірою і дорогими сигарами, а навпроти чарівної жінки сидить іще одне, дуже важливе лице в діловому костюмі, при краватці, і з товстими, мов сардельки, пальцями волохатих рук. Жінка закидає одна на одну довжелезні, плюс-мінус безкінечність, ноги, у важливого лиця відпадає щелепа, і воно… Бобир насупився. Уявляти далі не хотілося, і він хутенько подумки переніс попутницю на червону доріжку крутого кінофестивалю. Зелена шовкова сукня, накидка з дорогезного білого хутра, ніжні пальці, що тримають тонень

ку цигарку… сам він не курив, і терпіти не міг курців, але ж образ зобов’язує… Спалахи фотокамер, білозубі посмішки кінозірок, ґвалт прихильників за огорожею, квадратні фігури сек’юриті і, заступаючи то все, її тоненький силует на передньому плані… Отак краще, але… як вона опинилася тут, на краю Ойкумени, у роздовбаній маршрутці, з водієм, на вигляд – типовим кримінальником, та занудними пасажирами, такими звичайними, що аж у роті кисло? Вона сильно нафарбована, однак це ніщо інше, як маска, за якою щось ховається. що? І, до речі, саме таким сексуальним лялечкам чомусь катастрофічно не щастить з чоловіками. Ті юзають красунь до повної втрати товарного вигляду, а потім викидають на смітник. Чи, не в цьому, часом, річ? Утікає від якогось гультіпаки із важкими кулаками та хронічною дистрофією головного мозку, як у його вітчима. І ховає під рясою застарілі синці. А у серці – свіжі рани. Що кумедно, рани на серці не бувають застарілими. Навіть шрами від стародавніх образ не старіють.

That’s such a wonderful life! Трясця…

Бобир глянув на кралю ще раз. Ет, звести б із такою близьке знайомство, якнайближче, пузо до пуза – ото було б смачно. Та враження таке, що з її зелених очей бризкає отрута, і вбиває будь-кого, у штанях і з яйцями. Дивно, чорновусий ледве не пірнає їй в уявне декольте, а цього не бачить. Мабуть, думає, що вона його так зваблює, усміхаючись, наче їй вилиці судомою звело. Лише клінічному ідіоту ця гримаса болю може здатися заохоченням – що, власне, натякає.

Юнак неохоче відвернувся. Хоч в’язи скрути, а толку не буде. Цей ласий шматочок не для його горлянки. Зазирнути, чи що, драйверу через плече, поцікавитися, що він там робить, гайки крутить чи квадратуру кола обчислює? Довго щось, ой довго копошиться, а ще ж навіть колесо не зняв… І, до речі, де вони зараз узагалі?

Яку назву має цей кінець географії?

* * *

У повітрі розтанули рештки дивного сну. Влада з насолодою потягнулася, відчуваючи, як пульсує затерпле від довгого сидіння тіло, і тут-таки сторожко озирнулася. Але ні, усе було гаразд. Ані Антон не наздогнав їхнього розсипчастого бусика, якимось дивом дізнавшись, де поділась його поки що дружина, ані екзотичний хлопець, що виліз із салону останнім після особистого запрошення водія, не робив жодних спроб підійти до неї, і… що? Та нічого. Важко уявити цього гота чи бота, чи як вони там до холєри звуться, таким, що фліртує, однак його допитливий, незмигний погляд Владу дратував. Це був дорослий погляд на занадто юному обличчі, не такий ситий, з відрижкою, як у її чоловіка, але – досвідчений. Власник такого явно встиг багато чого пережити. І Владі геть не хотілося знати, чого саме.

Та ось юнак нарешті відвів очі, і неприємне відчуття, ніби крихітні павуки із тонкими гострими лезами замість лапок сотнями сновигали її тілом, лишаючи за собою схожі на криваве мереживо порізи замість павутиння, зникло. Натомість згадалося, як на початку червня вони з Надійкою (до слова, вчителькою молодших класів, лід і полум’я, звісно) сиділи у кнайпі на озері Мишка. Озеро своєю формою і справді нагадувало мишеня, було якимсь сольовим і цілющим, оточеним санаторіями, базами відпочинку та пансіонатами, а уздовж берега «хвостика» – вузенької трикутної затоки – різнокольоровими намистинами розсипалося безліч кав’ярень, кафе та їдалень: млинцевих, сосисочних, пельменних і навіть чебуречних. Їхня кнайпа для екзотики називалася колибою, хоча від колиби в ній було менше, ніж нічого; стіни з рожевої цегли, гостроверхий дах, як у китайської пагоди, й ошатна тераса прямо над водою. Утім, кава там завжди була суперовою, а місцеве вино – ще кращим. Влада пила вино, Надійка – каву по-ірландськи, зі справжнім віскі та густою шапкою збитих вершків над скляною чашкою. І говорили вони, на диво, про чоловіків. На диво – бо пліткувати не любили, і, попри загальну уяву, зазвичай знаходили інші теми для розмови. Але того дня Надю, що називається, понесло, хоча Влада ніяк не могла пригадати, з чого все почалося.

– Важко нині чоловікам, – оголосила сестра, пильно роздивляючись тістечко-безе на своєму блюдці.

– Он як? І чому ж? Хочеш, з’їм половину?

– Буду вдячна, ціле я не подужаю. Та тому що нині все доступно, Владо. Усе можна. Немає чому дивуватися. І нічого хотіти. Знаєш, якось я бачила порнолистівки початку двадцятого століття. Нині їх сміливо можна ліпити на коробку з цукерками для дошкільнят. А що нам лишається, ґаздине? Звичайна жінка неодмінно програє мулатці в пір’ях та дзвіночками в усіх цікавих місцях. А мулатка програє Лоліті – справжній, років дванадцяти, в білих гольфах і куценькій спідниці. Ну, і так до безкінечності. І це лякає. Бо вседозволеність – це падіння в прірву без дна, де в польоті на тебе чатують хижі демони і вогнедишні дракони. Іранці кажуть: «Хто думає, що може погасити свої бажання, задовольнивши їх, схожий на безумця, який намагається загасити пожежу соломою».

– Надю… що з тобою таке? – Влада не на жарт перелякалася. Вона вже давно не бачила сестру такою стурбованою. – Твій Славко загуляв?

– Мій Славко шукає вчорашнього дня. Лорда Байрона з себе вдає. Усе, як завжди, – розтираючи тістечко виделкою на цукрову пудру, відгукнулася Надійка. – Але я зараз не про нього. Я про твого Антона. Вибач.

– Вибачаю. Але з ним що не так? Крім того, я маю досить непересічний фах.

– Ой, я тебе благаю, – відмахнулася Надійка. – Ну кого зараз здивуєш екзотичними танцями? Він же менеджер у «Кобальті» твоєму, так?

– Ні. Уже співвласник. Відтоді, як «Кобальт» з дискобару став нічним клубом. Та я все ще не розумію, який стосунок…

– А танцівниць у вас багато?

Влада відсунула тарілочку з тістечком убік, апетит у неї зник та й вина теж розхотілося.

– Ти до чого хилиш? Бачила його з кимсь?

– Так. Висока пишна білявка, фарбована…

– Як ти знаєш?

– Бо вона азіатка.

Влада засміялася, потягнулася до келиха з вином – добрий настрій завжди повертався до неї разом з апетитом.

– То Аманда, вона напівкровка. Тато в неї якийсь сибіряк, здається, а мама чи з Китаю, чи з Кореї. Детективна історія про народження дитини. Антон з нею новобранців вербують, вона добре знається на танцях…

– Не сумніваюся, – сухо відказала Надійка. – І на акробатиці. Вправи на козлі, так? А те, що вона напівкровка, певно, робить її ходячим табу для чоловіків. Тобі подобається мати шори на очах?

– Я довіряю Антону. І якщо ти не скажеш, що вони привселюдно кохалися серед білого дня…

– Не скажу. Узагалі дарма я завела цю розмову. Кожна людина бачить те, що хоче бачити, а тим паче – закохана жінка, – Надя підвелася і поклала на стіл кілька дрібних купюр. – Розрахуйся за мене, добре? Мушу бігти, колега захворіла, а в неї група подовженого дня, треба підмінити. Зачекалися вже, мабуть, шалапути…

– Любиш ти свою роботу, – Влада ніколи не ображалася на правду та й на турботу про себе теж, а слова сестри сприймала філософськи – знала, що та від самого початку Антона незлюбила, й ніколи цього не приховувала.

– А ти свою ні? – повела плечима Надя.

– І я, однак ти в ній розчиняєшся.

– Сказала жінка, що вправляється щодня по чотири години, аби лиш танцювати… гопака, —

закінчила сестра, вочевидь, помітивши, як змінилося обличчя Влади, і заходилася розгладжувати свій строгий учительський піджак. Утім, приємний абрикосовий колір дещо нівелював суворість ліній, тоді як переважна більшість її колег вбиралися в практичні відтінки ряду «сірий затрасканий вовк». – Так, я люблю дітей. Маленьких особливо. Із ними легко. Вони не як дорослі – три шари облуди над порожнечею. І саме тому твоя робота мені геть не подобається. Не через бюстгальтери та майтки[1]1
  Труси (діал.).


[Закрыть] на підлозі. Не через долари за підв’язками панчох. І навіть не через дешеве спиртне, що ллється рікою і в якому час від часу топляться якісь небораки.

– Спиртне у нас дороге, – нащось заперечила Влада.

– Ви продаєте його задорого, а то трохи є різниця. Та все це квіточки. А ягідки – фальш, облуда, зрада, зруйновані сім’ї та розбиті серця – і все через голі цицьки із блискучими зірочками на сосках. Чи не завелика ціна за таке видовище?

– Я не знаю, – Влада почала трохи сердитися, бо розмова знову завертала до найболючішого. – Славка свого спитай, може… Що робити станеш, як і він на голі цицьки глянути забажає?

– Свої йому покажу, – блискавично зреагувала Надя. – А якщо цього замало буде, випишу йому вольну через суд, нехай дивиться скільки хоче і куди хоче. Владо, ти себе не можеш надурити, а мене і поготів. Ми дві половинки однієї клітинки, не забула? Чи, гадаєш, я не в курсі, що в «Кобальті» тому ти єдина курвою за гроші не працюєш, принципово? Чого змовкла? Правда чи ні?

– Правда, – прошепотіла Влада.

Але так і не зібралася з духом сказати своїй близнючці, що останнім часом ця її принциповість просто бісить Антона.

На тебе великий попит, лялечко.

Ради Бога, я ж твоя дружина! – закричала вона, почувши це вперше, і потім ще повторювала, і не раз, і не двічі, що доводить неспростовно – ідіотка. Бог світився в очах мужа доларовими значками, і було ім’я його – Мамона. Чи любив її Антон хоч колись? Певно, спочатку думав, що любить, усі так думають. А потім йому захотілося свіжого м’яса. Ну не все ж тупих курок їсти, час від часу хочеться і качки.

Кляті спогади. Як завжди, невчасно, і Надійка чомусь згадалася, мабуть, переймається за неї, вони справді по життю нерозлийвода, що тут вдієш, дев’ять місяців попа до попи в одному лоні, не кіт начхав. Влада потерла пальцями скроні, аби трохи отямитися, і раптом подумала, що цей дивний юнак напевно сподобався б її сестрі. Ось такий, з сутінковим вузьким обличчям королівського блазня, з поглядом-стилетом, і рішучими вустами – дуже сподобався б. Виглядає він так, ніби одним позирком може зняти з тебе шкіру для твого ж добра, але… щось у ньому є. Влада крадькома глянула на нього ще раз і квапливо відвела очі. Потім, аби відволіктися від сумних дум, почала озиратися навкруги. Цікаво, де вони зараз? Якесь село чи містечко, як дві краплі води схоже на те, де вони з сестрою народилися і росли, де пішли до школи, й навіть закінчили її, перш ніж їхня велика і галаслива родина в повному складі перебралася до столиці. Владі подобався ритм великого міста, його шум, пульсація заповнених людьми та машинами вулиць, бульварів та площ, однак деколи – не надто часто – вона все ж сумувала за тишею провінційного містечка, чи то, ліпше сказати, селища міського типу. Либонь, таке словосполучення існує лишень в українській мові, в інших мовах та інших країнах містечко є містечком, а село – селом. А в нас ці зворушливі покручі, чий міський тип зазвичай полягає в кількох триповерхових будинках на околиці, перукарні, до якої ніхто не ходить, та амбулаторії в центрі, до якої ходять геть усі, включно з псами, котами, козами та коровами – являють собою проміжну еволюційну ланку між колгоспом і великим містом. Влада ніби знову опинилася в рідному Вербовому, де нічого не змінилося. Бо ніколи нічого не міняється в таких місцях і містечках.

Та сама центральна площа розміром як вітальня в її колишній квартирі. Та сама клумба в центрі центральної площі, де зроду-віку росте тільки бур’ян. Похилена будка очікування з дірявим дахом на автобусній зупинці – цікаво, скільки років тому тут востаннє зупинявся автобус? Крихітний сільмаг і шар пилу на асфальті перед ним, такий грубий, що в ньому із завзяттям золотошукачів гребуться дві тлусті рябі курки – жир заледве не капає з їхніх хвостів. Хирлява абрикоса із прив’ялими від пекучого сонця плодами – вже готова курага – притулилася біля пошти, навпроти сільмагу, а трохи далі, над копанкою, більше схожою на калабаню, звісила своє схоже на зелені батоги гілля сумна верба.

Сонне царство… чи царство смерті?

Влада здригнулася. Наслідок стресу, не інакше – в голову, мов шалені чортенята, навіть не лізуть, а застрибують на диво ідіотські думки. Треба з ними боротися, одним зі своїх фірмових методів, але яким? Про добру каву зараз годі й мріяти, про солодке вино чи ірландський віскі з присмаком вересового меду тим паче, а ось прогулянка – маленька і завжди доступна розкіш. Треба лише спитати в похмурого шофера, скільки в них ще часу?

Сказано – зроблено. Тамуючи недоречне бажання стати навшпиньки, Влада підійшла до сутінкового дядька, привіталася та якомога недбаліше поцікавилася, чи надовго це колесо угрузло в землю разом із маршруткою.

– Та холєра його знає, – сплюнув водій. – І я вам, жіночко, ось що скажу напевне – ви годину або й дві можете собі гуляти. Краще дві. Тут, курва-мама, звиняйте, – і дядько знову сплюнув, – ще, здається, й мотор полетів. Падло…

– А ви кардіопроктолог? – пролунав глибокий єхидний голос прямо у Влади над вухом, і вона не мала потреби повертатися, аби взнати, хто це говорить. – Через вихлопну трубу діагностуєте поломку двигуна?