Текст книги "Подвійні міражі"

Автор книги: Наталка Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Дівчина не втрималася й гигикнула. Їй також спало на думку, як шофер, сидячи на дупі позаду бусіка, і жодного разу не відкривши капота, визначив поломку двигуна. Звісно, він міг це запідозрити – на те він і водій. Однак ця впевненість при мінімумі рухів, щонайменше, дивувала.

– Нє, вихователь, – дядько сплюнув утретє, підвівся, обтрусився і колоритно смикнув верхньою губою, демонструючи пожовклі, хоча й досить міцні, зуби затятого курця. – За системою Макаренка, хлопче. Відправляю таких шмаркачів, як ти, туди, де Макар телят не пас.

Його очі сміялися – наскільки узагалі можуть сміятися очі снулої риби. Юнак відступив, хоча й не виглядало на те, що злякався, а ось Владі раптом стало лячно. Закортіло опинитися десь далеко, якнайдалі від цього містечка, що із красивої картинки, із солодкого спогаду про дитинство зненацька і без видимих причин стало перетворюватися на нічний жах. Кров буквально холонула їй у жилах, коли дівчина дивилася в пустки-зіниці дивного водія.

Вовкулака якийсь, – промайнула недолуга думка; ще й згадався шкільний фольклор.

 
Не ходи, дівчино, за північ гуляти,
Бо привести можеш упиря до хати.
 

Про що йшлося далі в цій дитячій жахалочці, Влада згадати не могла, однак певна була – ні про що хороше. А шофер усе дивився на неї, його погляд нагадував моторошний чорний вир, і дівчина чулася комашкою на липкому жабиному язиці. Зі стану напісвідомості Владу вивів чийсь доторк – юнак із дивною стрижкою підхопив її під лікоть і, буркнувши «Пішли провітримося», потягнув за собою. Уже за кілька кроків Влада отямилася і, прошепотівши «Дякую, мені вже краще», спробувала вивільнити руку – та де! Хватка у хлопця була чіпкішою від клешень голодного краба.

– Не озирайся, – скомандував хлоп. – Просто йди поруч.

– Йти поруч… куди? – вуста ледве ворушилися, неначе їх лідокаїном накачали.

– До криниці хоча б. Он де, бачиш, вона? Біля пошти, під абрикосою. І лавиця якась, зможеш сісти. Вибачай, що я на «ти»…

– Та нічого. Я… мені на мить примарилося…

– Знаю, – хлопець різко кивнув. – Мені теж примарилося. І тій купці вишкребків, що юрмилися навколо нас, теж, я певен.

– Не треба, – Владі нарешті вдалося звільнити лікоть. – Вони нещасні люди, напевно, та називати їх так. це грубо.

– Ну, вибачай, але правда – це не пукання рожевопопих херувимчиків. І нещастя бувають різні. Якщо сам винен, то нічого на дзеркало нарікати. А у них – у кожного з них – повна шафа кістяків за плечима.

Влада зупинилася, гостро глянула на юнака.

– А у тебе – ні?

– А у мене три. Три шафи, я маю на увазі. І я також вишкребок, а, точніше, недоносок, до того ж, у прямому сенсі цього слова. І в переносному. Полегшало тобі?

– Ти й про мене так думаєш? – за розмовою Влада й незчулася, як опинилася біля криниці – старезного дерев’яного «журавля». Хлопець знизав плечима.

– Ні. Ти – особлива. Ну чого стоїш, сідай, ногам правди бракує.

Влада вмостилася на рипучій грубій дошці, сяк-так прибитій до колодязного зрубу. Ще раз угледілася в хлопця, і ще раз, і ще… Щось у ньому притягувало погляд, викликало цікавість і співчуття, але памороки не забивало, на відміну від моторошного водія. Дивний парубійко, що є, те є, та дивність ця межує з дивовижністю. І, здається, притягує не тільки погляд. Щось у ній, щось із самого дна зраненого серця, тягнеться до цього юного дикобраза. На жаль.

– Як тебе звати? – спитала Влада, й сама собі дорікнула подумки: що, кубіто, проблем бракує, хочеш ще нових знайомств, і нових бідось до купи? А юнак на мить зніяковів, потім помовчав, немов обираючи з багатьох своїх імен найпристойніше, і зрештою озвався:

– Бобир.

Владі стало смішно. Нарешті, за весь цей час, по-справжньому смішно. І вона дала собі волю, засміялась – також по-справжньому, як у дитинстві. Як не сміялась уже цілу вічність. Як же їй цього бракувало!

– Справді? То ти в нас золотий риб?

4

Товста шерепа вмостилася прямо на свій лантух з картоплею і, не потрудившись взутися, світила чорними, як земля, п’ятами та зашкарублими пальцями на ногах, чим безмежно дратувала Павлушу Штоса. У нього в голові не вкладалося, як жінка – ну гаразд, особа жіночої статі – може довести себе до такого стану, виглядати, як той мішок, на якому сидить, і при цьому ще й добре себе почувати. Вона цілком задоволена собою, це помітно. Нечесана, невмита, жує нижню губу, намагаючись кудись додзвонитися, тисне клавіші на допотопній мобілці вагою добрий кілограм – хто б міг подумати, що такі динозаври від «Мотороли» ще працюють! – і вся аж сяє від якоїсь незрозумілої втіхи. А чому тут тішитися? Звісно, поспішати їй не треба, дома, певно, ніхто не чекає, якщо є в неї чоловік, нині має свято… А вона, ця мацапура, неначе скрізь. Куди не глянь – скрізь. Мов би ціла купа клонів-нечупар розсілася по лантухах, оточивши бідаку Штоса щільним колом.

І від цього Павлу Вільгельмовичу хотілося вити.

Ні, по суті, він також нікуди не поспішав. У вигнання, під яку відпустку воно не було би замасковане, чи за свій рахунок, чи за чужий, а чи взагалі, за власним бажанням, нормальні люди не квапляться. Та й що робити там, у Зоряному? Горобцям дулі крутити? Але краще вже там, на місці, у невеличкому пансіонаті, де чарівна та люб’язна хазяєчка зварить кави вранці і спече на вечір смачний пляцок, аніж тут, бозна-де, бозна з ким, і не знати, як надовго. Немов прокляття якесь. Хоча… чому «немов»?

Я тобі, лайдаче, сучий сину, тамті євро в гріб покладу! Бодай тебе грім побив, що ти мені єдину доню стратив! І хто мені очі закриє, як мій час прийде, га? Хто мене пом’яне, хто заплаче над могилою? Ой, дитино моя срібна, та була б я краще не дождала, щоб тебе ховати, дівчинко моя, ружа нерозквітлая… Та не буде й тобі життя доброго, чуєш мене, поганцю? Ніякого життя не буде, у пеклі горітимеш!

Павло здригнувся. Як вона верещала! Не своїм голосом горлала, аж заходилася. Її всі чули, усі, не лише він. Уся лікарня, увесь Зміїв, та, й певно, всі гори і полонини. А вже що вона молола, й на голову не натягнеш. Він старався не слухати, а, точніше, не дослухатися, та хоч би й вуха воском заліпив – не зарадило.

А що, як вона справді відьма? І усі ті голосіння-примовляння – все не просто так? І що, як вона…

Наслала порчу на твій «Порше»? Смішно.

Так смішно, що аж плакати хочеться.

Біда не ходить одна.

Тим часом, так нікуди й не додзвонившись, гладуха явно скинула кілька пудів своєї безтурботності. Поросячі оченята тривожно забігали туди-сюди під безбарвними віями, білясті бровенята засувалися вгору-вниз, доки їхня володарка щось шепотіла над мобільником – не інакше, як молилася. Павлуша хмикнув, дістав свій айфон-4 від Аррlе, перевірив – зв’язку не було. Жодної мережної рисочки. Так що не світить їй, цій принцесі на бараболі, поцвірінькати про життя-буття з подругою… утім, йому – теж. Але в нього наразі немає ані подруги, ані бараболі.

Не по-осінньому теплий вітерець доніс дзвінкий дівочий сміх з-під того дерева, під яким улаштувалися руда і панк із зачіскою, як у скаженої моркви. Павло скривився, наче жуючи лимон. Ну, й що вона в ньому знайшла, у тому вишкварку? Худе, як глист, і таке саме шкодливе та капосне. Лише токсинами все навколо себе насичує, а дівчина, ти ба, сміється. Солодка парочка була надто далеко, аби Штос міг розгледіти щось на їхніх обличчях чи почути, про що вони говорять, але терпка хвиля ненависті до них, до їхніх радощів, які він не міг ані зрозуміти, ані поділити, хвиля кольору крутої гірчиці, і така ж сама на смак, вихлюпнулася десь із нутра в шлунок, і дійшла до горла. Жовч… от же курва руда! Усі баби – курви! Та пусте, іще не вечір. Ще побачимо, чиє гору візьме і що переможе, мудрість чи жовтороте нахабство. А жінки, хай там як, люблять старших, досвідчених чоловіків, заспокоював себе Штос, ковтаючи гірку слину і десь у глибині душі розуміючи, що його досвід – це товстий шар кетчупу на м’ясі з душком.

А рудокоса явно не з тих, що вживають смердюче.

* * *

Юля собі ходила. Ніхто її не зупиняв, Геник добре все прорахував, і тямив, що дітися їй нікуди, тому стовбичив біля поламаної маршрутки, час від часу перемовляючись про щось то з водієм, то зі старезною бабегою, сповитою хустками, наче мумія – бинтами. Чорновусий теж стояв і злився на весь світ, хвойда з готом десь шаснули, дебела тітка кудись телефонувала, а Юля рухалася по колу, підсвідомо збільшуючи його радіус, аж доки не опинилася на хитких сходах, що вели до сільмагу, і завмерла на ґанку, міркуючи, чи не зайти до крамниці. Власних коштів не мала геть зовсім, Геник вигріб усе, до останньої копійки, забрав також паспорт, права і коштовності – господарю ломбарду не з чуток відомо, де беруть гроші зневірені бідолахи; але можна зазирнути, поцікавитися, чим крамарюють у цій глушині. Зрештою, просто подивитися. Завітати, як до музею.

Як куди?

Добре-добре, востаннє вона була в музеї в шостому, здається, класі дуже середньої школи, а чи в сьомому… ну то й що? Де написано, що всі мусять бути однакові? Мусять хотіти одного й того ж самого? Вірити в одного Бога, жити за одним стандартом… Де?

Ніде. Але тих, хто йде проти течії, не люблять. Їх терпіти не можуть, принижують, знищують або здіймають на кпини – хто як може, той так і знущається. Ось і вона тепер розплачується за свою індивідуальність. За те, що не така, як усі.

Насправді їй тоді не поталанило, та й фертик. Хто міг передбачити, що, попри райдужний прогноз погоди, піде дощ, а Геннадій повернеться додому, бо забув парасольку? Він, який ніколи нічого не забував, викликаючи своєю перфектністю гострі напади неповноцінності в дружини! Хто міг уявити, що, побачивши Юлю в куртці та з дорожньою сумкою в руках, спитає, куди це вона зібралася (після десяти років спільного життя, де навіть місця не було таким питанням), а, почувши у відповідь вельми правдоподібну брехню, не повірить власним вухам? Що проведе її до лікарні і, увірвавшись до кабінету чергового хірурга, поцікавиться, що, в біса, таке, з його парою? І, нарешті, хто міг знати, що, дізнавшись правду, він стане дибки, як скажений огир?! Не вона, принаймні. Т а к и м вона Геника ще не бачила. Прикро, звісно, що за три з половиною тисячі днів та ночей вона так і не вивчила того, з ким жила, їла і спала, кого кохала, чи вважала, що кохає. Прикро, проте слід визнавати свої помилки. Щоби не повторювати.

Я для нього матка, та й усе. Квочка. Він сам так сказав, і, Бог свідок, цілком серйозно. Він був… став таким жорстоким. Краще б він побив мене. Краще б зрікся чи завів коханку. Але так… безжально, безсердечно… заявив, що я – убивця! І що сам… що в разі чого сам мене уб’є, таким самим чином, як…

Юля схлипнула. Навіть думати далі було нестерпно. Біль гострими списами пронизував тіло і різнобарвними блискавками спалахував у очах. Дуже повільно, маючи повне враження, що рухається на милицях, жінка спустилася зі сходів і побрела назад, до автівки. Скоріше б її полагодили. Скоріше б вони рушили – хоч куди. Рух трохи тамує біль, а дорога лягає, мов просочена миром пов’язка, на її зранену, засмальцьовану душу.

Наближаючись до чоловіка, Юля мимохіть утягнула голову в плечі. Висока і цибата, в куцому картатому пальті – збиралася ж бо поспіхом – вона здавалася собі зовсім крихітною та жалюгідною, наче Аліса, що не має і не матиме жодного захисту від божевільних, страшних див чарівного Задзеркалля.

* * *

– Ну давай же, давай, – шепотіла Ксеня, відчайдушно тицяючи пальцем у згаслу клавіатуру мобільника. – Та вмикайся ж, трясця тому всьому!

Телефон мовчав, а ось Ксені мовчати не хотілося. Їй хотілося вити. Мало того, що маршрутка беркицьнулася на півдорозі до хати, мало того, що мережі тут практично не було, ще й мобільний вимкнувся. Батарея сіла, а Ксеня, як завжди, забула її зарядити. І зарядку теж забула. Що й не дивно. Маючи трьох дітей, дуже швидко починаєш забувати і своє ім’я.

Добре, хоч з дітьми лишилася мама, а не свекруха. Та вже піною сходила б, сичала б, як змія. Ну а мати, вона мати і є. Побурчить трохи і пробачить. Особливо, якщо все пояснити. Бо свекруха пояснень не слухає. Вони їй у біса не потрібні, ті пояснення. Свекруха ледь що починає кричати, та так, наче їй хтось язика через дупу витягує.

А Василько її зупиняє, – тужно подумала Ксеня. Завжди. Щоби там між ними не було, зле чи добре, але матері його на дружину горлати зась. То моя сім’я, а ти у своїй репетуй, так Василь каже. Допомагає, хоч і не завжди.

Та чоловік далеко. І діти теж. А вона, правду мовити, вже скучила за ними. За всіма. Хоч і зраділа, грішна, спочатку, бо ж не думала, що так надовго цей ремонт затягнеться. Вирішила – ну, півгодини, ну годину нехай. Посидить у тиші, відпочине, про щось хороше подумає. Про дрібничку якусь, як та помада, що її Ксеня бачила в місцевій галантереї. Ох і гарна, аж сяє! І червона, як півнячий гребінь. Але дорога. Сорок гривень. Чи навіть п’ятдесят? А коли в тебе троє дітей, кожен гріш щось та важить. Та й куди нею мазатися, тією помадою? Для кого? Для Василя, що вже, певно, в губи її хіба у труні поцілує? Чи затим, аби баби в селі сміялися? Ні, немає резону їй губи мастити, та ось біда – все одно кортить. Хочеться згадати юність, себе, довгоногу, струнку, і сині очі Василя – у них були кохання і ніжність…

Ксеня зажурилася, наосліп запхала непотрібний телефон у потерту дерматинову сумку. У неї завжди все добре на зле обертається. Вона з тих сіромах, що хочуть найліпше, а виходить… нічого не виходить. Усе сходить нанівець. І хоч плач, хоч кричи, а хоч гопки скачи, а змінити те не в її силах. Видко, так їй Бозя присудив – жити та й умерти, і не заплаче ніхто…

– Не переймайтеся так. Я гадаю, скоро вже поїдемо.

Ксеня підняла голову, спробувала усміхнутися – від незвички було важко, але з третьої спроби вдалося. Говорив той пан, цибатої муж, що за неї заступився, і дивився тепло, співчутливо. Ксеня зашарілася – до таких поглядів вона не звикла. Добре вбраний, ставний чоловік, у костюмі та при краватці, у блискучих чорних мештах, на депутата схожий – а він що забув у розбитому нанівець мікроавтобусі? З «Мерседесом» своїм переплутав?

– Це все Юля, – сказав чоловік, хоча Ксеня ні про що його не питала. – Через неї я тут. Я машину продав, щоб готівку зі справи не виймати, і придбав хату в Зоряному, невелику, усього два поверхи. А нової автівки не купив, не встиг просто… може, згодом.

Не встигла Ксеня як слід перетравити заяву про невелику двоповерхову хату – таких котеджів у Зоряному було три, а один – з нею по сусідству, як чоловік продовжив:

– Ви не думайте, вона хороша, Юля. Ми вже так давно разом… я її кохаю. Просто вона… ну, сама не розуміє, що робить. Як дитя мале. Ми знайомі зі школи, з першого класу. За однією партою сиділи, я хворів дуже, і до школи у вісім років пішов. А вона – у шість. Вона, знаєте, весь час побивалася через зріст… казала: «Я усім впадаю в око, але ніхто мене по-справжньому не помічає. Ніхто мною не цікавиться». Потерпала від цього. А ось я помітив. І зацікавився. Вона…

– Вона робить вам боляче, – вирвалося в Ксені, і жінка злякалася. Не її це діло, і, якщо дядько гаркне, то матиме рацію. Так і треба. Він…

– Так. Вона завдає мені болю, а я – їй. Це буває, коли кохаєш. Я без неї не можу, справді. Хоча й доведеться. Уже скоро. Бо дозволити їй… я не можу! – він приречено махнув рукою і рушив назустріч дружині.

* * *

Лідія стояла, похитуючись, за спиною водія, і масувала потилицю, втискуючи пальці так сильно, наче хотіла вичавити біль. Біль лишався там, де й був, а до різких судом додалася ще й пульсація. Кров стугоніла у скронях, мов Ніагарський водоспад. Голова гула, як лаврська дзвіниця на Великдень. Запліталися ноги, руки, язик і навіть пальці на руках. Усе, про що попереджав лікар, і ще дрібка зверху.

Почалося.

У глевкому мареві коливалися, утративши чіткість, фігури подорожців. Думки розповзалися повільно і неухильно, як дощові черв’яки, сфокусуватися бодай на одній зараз було не легше, аніж із розбігу вилізти на верхівку піраміди Хеопса. Акварельні вересневі барви несподівано набули різкості та неприємної яскравості, немов полотна навіженого сюрреаліста. Лимонно-жовте кленове листя спалахнуло інфернально-червоним вогнем, шляхетний пурпур ботанічно неідентифікованих кущів обернувся на отруйно-малиновий колір, а туї та смереки, що росли навколо сільради, з темно-зелених перетворилися на кислотно-салатові.

А ще Ліду жахливо нудило. Вона відчайдушно хапала присмачене терпкістю осені повітря, намагаючись дихати якнайглибше, однак це не допомагало. Нудота то посилювалася, викликаючи судомні посмикування у стравоході, то ненадовго відступала, лишаючи по собі липкий піт під пахвами і на чолі, крупний дрож в усьому тілі та відчуття безмежної слабкості, такої, що простий порух віями здавався витисканням штанги у двісті кілограмів.

І чому, скажіть, будь ласка, у нас не дозволено евтаназію?

Шофер підвівся, ляснув капотом, відкритим усього хвилину тому, та заходився ретельно протирати гайкові ключі замасленою ганчіркою і складати в дерматиновий чохол. Його рухи, скупі, економні, нагадали Ліді метроном.

– Скоро вже? – хрипко каркнула жінка, отримавши у відповідь важкий, як свинцеве грузило, погляд, і нову порцію розмірених рухів. Ліда відкашлялася й спробувала ще:

– Скоро вже поїдемо?

– А ти що, на власні похорони боїшся спізнитися?

Жінка розгублено моргнула – мабуть, причулося.

– Вибачте, що?

– Та нічого. Хустку поправ, бо сповзла. Хімія, еге ж?

Ліда кивнула.

– Ну, так… такі справи… сумні-невеселі. Можна прикрити платом лису голову, та не лису душу.

– Ви… що ви таке говорите? Що собі дозволяєте?

– Я – нічого. Від дружини не гуляю, не б’ю її, не п’ю. Зовсім, як твій Степан, тільки навпаки! – шофер зареготав. Жінка позадкувала.

– Ви хто? Ми знайомі?

– Особисто – ні. Та я знаю таких, як ти. Добре знаю. Курви. Так за мужика вчепитеся, наче й висратись без нього не вийде, а на дітей чхати хотіли! Головне, що хрін поруч! Статус, бачте, від людей не встидно! Та ось тобі моя думка – встидно поруч гімно мати, а не самій вікувати! Кепсько, Лідо, тобі нині, еге ж? А твоєму сину як було? Коли татусьо по п’яні лупив як Сидорову козу, а мамця вигляд робила, мов би нічого й не сталося, сімейне щастя берегла – як?

Ліда вже не дивувалася. І болю майже не відчувала. Мов зачарована дивилася на химерного водія, надто змучена, аби злякатися як слід. А боятися було чого – і не лише фантастичної обізнаності дядька щодо її буття; і найбільш бравого хлопа, не те що змучену хворобою жінку, настрахали б його очі —

вони стали білими, як крейда, а дві чорні цяточки зіниць, розміром із сірникову голівку, проштрикували її наскрізь, наче свердлили, викликаючи в грудях холодок, подібний до тих стародавніх цукерок-бурульок, що Ліда куштувала в дитинстві, але й близько не такий солодкий. Жінка безпорадно замахала руками, розганяючи мару, стулила повіки, почекала і обережно скоса зиркнула на дядька. Перед нею стояв звичайнісінький шофер, у запиленій куртці та порепаному картузі, із попелясто-сірим від утоми та дорожнього пилу лицем і карими радужками вузьких очей.

Це галюцинації. Ще один симптом.

– Вибачте, ви щось казали? – обережно уточнила Ліда, і внутрішньо скулилася, чекаючи на чергову порцію нищівної критики. Дядько пожував сухі губи.

– Казав, дамочко. Авжеж. Ми нікуди вже сьогодні не поїдемо – ось що я сказав. Гаплик мотору. Капут. Кінець. Краще вам зібратися докупи – вам усім – та шукати, де ніч перебути. Тут хатинок удосталь, люди привітні, – і водій скривився, – якось ніч перейде, а далі побачимо. Ранок ночі не докаже, якось воно та й буде…

Дядько відвернувся та пішов геть, лишивши інструменти на капоті. Стало ясно, що подальша доля пасажирів його геть не обходила, будуть гуртуватися – то й добре, а ні, то ні. Ліда хотіла покликати його, спитати, а де, власне, збирається ночувати він сам, і чи напевне вони поїдуть звідси завтра, проте не наважилася. Надто яскраво, немов сліпуча електролампочка, спалахувало в мозку видиво каламутно-білих очей. Краще його не чіпати. Не шукай пені, вона тебе знайде.

Не тямлячи навіщо, Ліда підійшла до мікроавтобуса, розгорнула чохол з інструментами та відсахнулася, тамуючи крик. Замість гайкових і розвідних ключів, які дбайливо полірував шофер, у відповідних нішах лежали акуратні скальпелі, ножі, кліщі, сріблясто-сірі, сяючі, всі, як новенькі, але деякі – з буро-іржавими плямами на поверхнях лез. Жінка не втрималася, провела пальцем по одному, на вигляд найчистішому скальпелю, зойкнула – гострий! – простягнула руку, аби покласти дорожній набір хірурга (чи, може, Джека-Різника) на місце, й отетеріла. Чохол обернувся на крихітну коричневу хмаринку і повільно розчинився в повітрі. Обриси інструментів якусь мить ще сяяли прямо під носом у збентеженої Ліди, а потім також зникли, і сліду не лишилося. Жінка здушено кавкнула, наче жаба, по якій проїхалася колесом гарба.

Галюцинації тривали.

* * *

Водія звали Інгольв – у ті часи, коли він ще був людиною – і цю роботу він просто ненавидів. Палко, відчайдушно, до сказу, всіма фібрами давно втраченої душі! Він став катом, проте не відчував себе катом, і постійно намагався зрозуміти, чому найбільш нещасні люди дістаються саме йому? Де закляті грішники, які ніколи не чули про каяття? Де богохульники, грабіжники, ґвалтівники? Де всі ці чудесні смаколики, яких муч скільки влізе, собі на втіху? Та куди там! Йому завжди випадають підран-

ки, добивати їх так само легко, як і гидко. Взяти хоча б цю Ліду… що, її життя не покарало? Та де вже більше! А він мусить додавати. Усе одно, що взяти збитого птаха за поламане крило, і щосили гатити ним об землю. А на черзі – Ксеня, нещасне дитя, котре вискочило заміж, не встигнувши ані подорослішати, ані бодай насолодитися юністю. Вискочило, бо попи сказали «треба», а мати сказала «пора» і батько додав «у нас рано ся віддають, гляди, щоб не довіку дівувати». А Василь кохав її, і все могло б піти на краще, якби знову не попи з їхнім «протизаплідні – гріх», «для себе жити – гріх» та іншими бздурами, що буття псують і не таким пуп’янкам, як Ксеня. Ось і не став цей пуп’янок трояндою, а став барилом, із тугою в очах, пронизливою, як вістря списа. Потім ще Влада, Юрко, Юля… Юлю, утім, водій жалів не вельми. Та все шукає шляхи до самопізнання, все у собі порпається, як та курка в перегною, а насправді не спроможна пізнати істину, нехай би та їй на носа сіла. Юля перестаралася, живучи для себе, і лише для себе, ох, намучиться ще з нею муж. Утім, не його то справа. Він свою зробить, ніде не дінеться. Переступить через себе, вже не вперше. А потім довго-довго сваритиметься на базі з диспетчером. Хоча до чого тут диспетчер? Теж невільник, як і він, але він – норовистий виродок. Покруч серед покручів – це просто вищий пілотаж. Сьоме небо збочення.

Інгольв йшов, а під його ногами клубочилась молочно-біла пара, гарячий туман, наче дихала земля, по якій він ступав, і неначе дихання її курилося морозної ночі…