Текст книги "Гра в паралельне читання"

Автор книги: Міла Іванцова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

3

Вечір середи у Жанни був вільним. Тобто зовсім. Вийшовши із заводу, вона затрималася біля старенького кіоску преси з такою само старенькою кіоскеркою, купила пару жіночих журналів і попрямувала на зупинку. Дощ, який зарядив іще минулої ночі, закінчився, але смеркалося вже рано й бажання швендяти незнайомими вулицями не було. Навпаки, хотілось усамітнитися, зігрітися чаєм чи коньяком, а може, чаєм із коньяком, загорнутися в теплу ковдру і читати якісь дурниці, щоб не обтяжувати голову роздумами.

Обшарпаний напівпорожній автобус довіз її до готелю. У найближчому гастрономчику-павільйоні Жанна купила пляшку коньяку, бо пишнотіла продавчиня дала зрозуміти, що ця «Десна. Три зірочки» принаймні від її справжнього виробника, а решта, де зірочок більше, – то ще велике питання… Взяла також пачку чаю в пакетиках, попросила нарізати двісті грамів сухої ковбаси і півцеглинки хліба. Усе це вона замовляла, неначе в уповільненому кіно, невпевнено, не знаючи точно, чого їй, власне, й хочеться.

– Непогана вечеря на одну персону, – дружньо всміхнулася продавчиня. – Може, візьмеш іще огірочків чи оливок у банці, бо ж виходить сухом’ятка?

Жанна, наче схаменувшись, критично оглянула набір продуктів, що вишикувався на високому скляному прилавку-холодильнику, і засміялася.

– Ага, непогана вечеря для самотньої жінки в готелі! Ну, давайте ще й огірочки! І оливки теж! Гулять – так гулять, як то кажуть!

Колихнувши пишним бюстом, господиня прилавку потягнулася до полиці і дістала дві баночки – скляну з дрібненькими огірочками і металеву з намальованими оливками.

Жанна розрахувалася, подякувала і рушила до виходу. У павільйоні більше нікого не було. Раптом продавчиня гукнула їй навздогін:

– Чуєш, ти той… Не глючся там на самоті. Якщо ні з ким поговорити – чужа людина тут самеє те! Я о восьмій замикаю лавочку, як буде настрій – заходь до мене. Роздушимо твою пляшку в задній кімнаті, за життя побазаримо. А то я й свою виставлю. Мене Вірою звуть. Заходь. Я не поспішаю. Нема до кого.

Жанна з пакунком та сумкою в руках завмерла від несподіванки, придивилася до господині цього простенького наполовину скляного будиночка, наче вперше її побачила, всміхнулася і відповіла:

– Дякую. Але тоді вже краще ви до мене, усе-таки в готелі зручніше. Я у відрядженні, он там, через дорогу живу, перший поверх, чотирнадцятий номер.

– Я – в готель? – здивовано реготнула Віра. – Ну, може, і зайду з цікавості, як не шуткуєш. За все життя в готелі жодного разу не була. А як тебе хоч звуть?

– Жанна.

– Ги… Стюардеса, типу, як у пісні співалося?

– Та ні. Інженер із Києва. Зі стюардесою вже наче відчепилися, а то було задовбували, – посміхнулася Жанна. – То прийдете?

– А прийду! Не щодня столичні заїжджі запрошують у готель! – рубанула долонею повітря Віра. – Тільки ти мені не викай, я хоч і товстіша за тебе удвічі, але ще не стара, ще сорока немає!

– Добре, не викатиму, приходь, – усміхнулася Жанна, помахала рукою і вийшла з крамниці, наштовхнувшись у дверях на неголеного мужичка із закудланою шевелюрою.

Віра однозначно мала рацію. Інколи чужа людина може бути кориснішою для сповіді, ніж близька. Таке трапляється в потягах. В оповіданні, яке Жанна прочитала сьогодні в обідню перерву, молодий чоловік, на вигляд успішний у всіх сенсах, розповів у нічному купе провідника перекладачці Марині свою історію. Прочитала, занурившись у чужі долі, що вклалися в доволі короткий текст, сколихнули її душу співпереживанням і наповнили голову роздумами.

Тепер вона сама сиділа у провінційному готелі, у невиправно прокуреному номері, з абсолютно незнайомою жінкою і пила коньяк. На журнальному столику – залишки імпровізованої вечері та майже порожня пляшка. І відчуття дежавю, ніби вона й сама опинилася в «купе провідника». Хіба що воно було більшим, не гуркотіли колеса, а за вікном не миготіли ліхтарі.

– Тієї зими нам було майже по тридцять. Ми були заручені і на весну планували весілля. Руслан був журналістом. Молодим, але вже помітним. Та несподівано успадкував від дядька однокімнатну квартиру в Харкові. Трохи подумав і продав її, щоб якийсь час не працювати та здійснити свою давню мрію – написати книжку про подорожі. Таку мав ідею – подорож-детектив. Навіть назву вже придумав – «Убити пілігрима». Невідомо, що народилося раніше – назва чи ідея твору. Я його не відмовляла, хоча назва мені не подобалася. Якось страхало слово «убити». Але він сміявся з мене – як же, мовляв, детектив – і без убивства?

Жанна замовкла, дивлячись за вікно, де під ліхтарем колихала майже голими гілками верба, втрачаючи останнє листя.

– І що? – зосереджено спитала Віра, просте слов’янське обличчя якої виражало готовність до найщирішого співпереживання чужому горю.

– Потім він малював мапу своєї подорожі, отримував візи, купував квитки, готував спорядження в дорогу, читав спеціальну літературу і щодня запевняв мене, що нічого поганого з ним не трапиться, адже після його повернення ми мали одружитися.

Жанна знову замовкла, дивлячись у вікно. Віра розлила залишки коньяку в жовті пластикові стаканчики і тицьнула один із них Жанні.

– І? – спитала вона.

Жанна побачила у себе в руці стаканчик, рвучко випила і, не закусюючи, продовжила:

– Його подорож мала проходити через Сирію, Йорданію, Саудівську Аравію, а закінчитися в Єгипті, де ми планували зустрітись і відпочити разом ще тиждень в Хургаді. Ми не бачилися півтора місяці. Але підтримували зв’язок через Інтернет та інколи говорили по телефону. Я хвилювалася за нього, але відчувала, наскільки мій коханий щасливий, реалізуючи свою мрію. Його розпирало від пережитого та вражень простого неорганізованого туриста. Питала, чи пише він роман. Казав, що робить нотатки, фотографує, дещо записує на диктофон. Роман – то вже вдома, бо забагато вражень щодня, усе це потрібно ще опрацювати, осмислити. Я страшенно сумувала за ним. Тим більше, що мала новину… Але хотіла приберегти її до зустрічі. Була вагітна.

– А потім? – Віра з тривогою поклала широку долоню на своє пишне декольте.

– Потім… Потім я не змогла вилетіти до Хургади в призначений день першого лютого. Тупо захворіла.

– І?.. – округлила очі Віра.

– Лежала вдома з температурою, із запаленим горлом і геть без сил, про що й повідомила Руслану по телефону. Звісно, шкода було, що наша маленька відпустка відкладалася, але він обіцяв якомога швидше дістатися поромом із Саудівської Аравії до Єгипту (як і було заплановано), а звідти одразу вилетіти до Києва.

Я страждала одна вдома, лікувалася народними засобами, бо пігулок уже вживати не хотіла, а потім… Потім у мене на тілі з’явилися рожеві та червоні цятки. Це було ввечері. Я подумала, що то якась алергія, може, випила забагато чаю з калиною, з обліпихою… Лежала в ліжку та дивилася телевізор. І раптом у новинах…

Жанна піднесла долоні до обличчя, ніби приклеїла їх до щік та очей, схилилася та тихо завила. Віра торкнула її за руку, та марно. Тоді вона встала і, підійшовши до Жанни, обійняла за плечі. Жанна завивала по-звірячому і погойдувалася, сидячи на табуреті, а Віра хиталася разом, і ніяк було витирати сльозі, які котилися по її тугих щоках.

– У новинах передали, – раптом продовжила Жанна, відірвавши долоні від обличчя, – що пором «Салам-98», який ішов рейсом із Саудівської Аравії до Єгипту і мав на борту близько тисячі шестисот пасажирів, затонув з невідомих причин.

Віра приклала обидві долоні до рота, сіла на ліжко і завмерла.

– Я спочатку не повірила своїм очам та вухам. Усе ж таки висока температура, не перший місяць хвилювань за Руслана, могло і примаритися. Я схопила пульт і почала перемикати канали, дійшла до CNN і там почула те саме.

Жанна говорила вже без сліз, утупивши погляд у пластмасовий настінний годинник, у якому, мабуть, сіла батарейка, тому час на ньому зупинився.

Як тоді він зупинився для неї від страшних новин із Червоного моря.

– Але ж, мабуть, хоч когось урятували? Може, був хоч якийсь шанс? – витираючи кулаком сльози, тихо спитала Віра.

– Так. Потім я дивилася багато новин по різних каналах, десятки передач про це горе, виступав президент Мубарак, єгиптяни всією країною читали молитву за загиблих на поромі, які здебільшого були простими заробітчанами, що їхали із Саудівської Аравії шукати кращого життя. Були ті, кому пощастило врятуватися. Не потонути і не бути з’їденим акулами. Але дуже мало. Серед них шестирічний хлопчик… Ніхто ніде жодного разу не згадав про мого Руслана. Я сподівалася, що раптом він спізнився на рейс… Слухала спогади очевидців і не могла уявити жаху того судного дня… Але все це було потім. А того вечора мені стало настільки зле, що почалися судоми рук та ніг, я зателефонувала мамі з братом, потім викликала «швидку», з останніх сил відкрила двері квартири й отямилася лише наступного дня в лікарні.

– А дитинка? – прошепотіла Віра.

– Лікарі ще якийсь час боролися за збереження вагітності, але коли з’ясувалося, що ті червоні цятки, яких ставало все більше і більше, то прояв інфекційної краснухи, мені пояснили, що сенсу ця боротьба не має. Тепер був надто великий ризик, що дитина народиться з патологією. Ось так у мене раптом не стало ні Руслана, ні нашої дитинки. Я ще кілька днів лежала в лікарні в окремій палаті та дивилася в стелю. І все дослухалася, чи стукає моє серце. І не чула його. Мені здавалося, що я померла, але чомусь іще бачу ту кляту стелю і чую голоси з коридору… Для мене тоді все скінчилося.

Жанна взяла порожню пляшку, повільно похитала нею перед очима. Побачивши на дні мізерний залишок коньяку, закинула голову, перехилила пляшку над губами і завмерла. Мабуть, вона випила б зараз будь-чого, але більше алкоголю не було. Віра послухалась її і не брала нічого спиртного, принесла до столу лише два літри «Коли», нарізаний сир та гілку бананів.

4

Віталій, розмірковуючи про колишнє, яке чомусь знову прорвало загату і просочилося в його сьогоднішнє життя, мало не забув, що пообіцяв дружині забрати онука з дитсадка. Він схаменувся, коли вже смеркалося і Тамара сама зателефонувала нагадати. Тепер він їхав вечірнім Києвом у щільному потоці машин і думав, що Женька дуже швидко виріс, хоч і в нелегкі для них із Тамарою часи. Спочатку буремні дев’яності, потім освоєння подружжям нових шляхів, про які і не думалося, коли закінчували разом інститут народного господарства. Тамара опанувала аудит, пішла вгору, а він подався у страхову справу, хоч і було це тоді не надто поширеним у країні бізнесом. Якось непомітно пролетіло двадцять років, аж раптом – нате вам сюрприз – Женька зібрався стати батьком. Правда, не стільки зібрався, скільки став перед фактом такої можливості, дізнавшись від його подружки Катьки, що та вагітна. Йому було двадцять, їй і того менше – обоє студенти.

Минуло майже чотири роки. І, як не крути, а не зітреться той період із пам’яті Віталія. Так тоді сталося. Чи то нечистий таким чином підставив йому ніжку, чи Господь уберіг від необачного вчинку? Якби не раптова перспектива появи в їхній родині немовляти, не потреба в його фізичній та фінансовій підтримці і Тамари, і надто молодої родини – Віталій би, мабуть, наважився. Він уже втомився від життя на два фронти, хоч Ліля, зрештою здавшись після його затятої облоги, ніколи не ставила ніяких умов.

Хай там як, а Віталій про те безумство не шкодував. Таким було його крадене щастя. Власне, спочатку чомусь і не думалося, що крадене, бо накрило з головою. Ніяких докорів сумління не мав, несло за течією: хотів її, не міг без неї – і все. Що то було – душевне, тілесне, криза середнього віку, хімія якась – невідомо. Та й навіщо шукати назву та пояснення, коли це БУЛО? І щасливило його, і ці несподівані почуття наповнювали по вінця. Комусь іншому, може, і такого не випало.

Але, попри все, у своєму сталому і налагодженому, як швейцарський годинник, житті Віталій нічого міняти не збирався. Навчився існувати у двох світах. Не те, щоб у рівновазі, швидше як канатоходець із жердиною: чим більшим був ризик зірватися, тим швидше він біг канатом від пункту А до пункту Б.

Це вже потім, десь через рік, прийшло почуття провини, до того ж перед обома. І перед Лілею за те, що краде час її життя, нічого серйозного не пропонуючи з першого дня, і перед Тамарою, яку знав більше двадцяти років. І саме вона стала за цей час найближчою людиною, тим самим другом, до якого і в горі, і в радості… І, звісно, не заслуговувала такого ляпаса після сорока…

Він знав, що чимало чоловіків живуть на два фронти. А то й не на два. Кожен вирішує по-своєму. Але не кожен через те руйнує родину. Так думав Віталій, розуміючи, що якогось дня Ліля поставить крапку. Це не може тривати вічно.

І одного разу вона, скориставшись темрявою в спальні, трохи захмеліла від коньяку (здається, то був її день народження), не стрималася.

– Знаєш, про що я мрію? – спитала Ліля і витримала паузу.

– Звідки мені знати? – злукавив Віталій, відчувши неладне в модуляціях її голосу.

– Я мрію, щоби твоя дружина закохалась і кинула тебе.

– Ну… таке скажеш! – дещо здивувався поворотом розмови він, адже за мовчазною згодою його інше життя ніколи не обговорювалося.

– Або, – жінка стиснула його пальці так, що стало боляче, – або щоб вона померла. Сама. Швидко і несподівано.

– Господи, ну що ти таке кажеш, Лілю?! Не треба про це, прошу…

– Я знаю. Це сволочизм – думати про таке. То я так… фантазую типу, бо розумію, що інакше нічого ніколи не зміниться, – вона хмикнула. – А я й не прошу! Ніколи нічого не прошу. Я можу зробити в наших стосунках одне – поставити крапку. Усе решта – не моя парафія. Але крапку я резервую за собою!

Віталій не відповів. Вони ще якийсь час лежали мовчки, потім він примирливо погладив довге волосся, яке пахло новими, щойно подарованими парфумами, поцілував її у плече і, раптом усвідомивши, що та сама Крапка може бути поставлена вже сьогодні, почав обсипати її поцілунками, нестримно, спрагло, голодно, ненаситно, немов прощаючись.

У них знову був хороший секс. Власне, як і завжди. І то ще був не кінець. Але з того дня Віталій постійно відчував ту Крапку, заховану в рукаві в Лі-лі, як козир, яким рано чи пізно вона приб’є його раз і назавжди.

Рипнули двері молодшої групи. Віталій зазирнув у велику, але затишну кімнату з маленькими столиками, стільцями, іграшками та з малюнками на стінах. Вдихнув тепле повітря. Замружився. Пахло раннім дитинством. Мабуть, ще відтоді, коли він сам ходив у дитсадок, цей запах не змінився.

– О! Добрий вечір! Юрчику, дивись, хто по тебе прийшов! Прощайся з дітками, біжи до дідуся!

– Дідууууууу!

Четвер

1

Привіт!

Як ти там, справляєшся з поставленими задачами? Дякую за виробничі роз’яснення! Ні чорта не шарю у ваших нюансах, дивуюся, як ти на тому розумієшся – глиноземи, оксид алюмінію, електротехнічний фарфор та високовольтні трансформатори… Бррр! І як це все вкладається в голові в білявки?! :) Здається мені, що побрехеньки про дурненьких-гарненьких білявок запустили в народ вони самі, самі й анекдоти вигадують, самі й імідж підтримують. Мабуть, це такий хитрий хід, щоб чоловіки розслабилися, втратили пильність… А там не згледишся – бац! – а білявки заволоділи всіма основними позиціями у світі!

Як минув учорашній вечір? Не мерзнеш там?

Поводься чемно, пані інженерко!

* * *

Вибач, багато писати ніколи, приїхали іноземці – двоє німців, поляк та перекладач при німцях. По заводу ходитимемо, потім обговорити все…

Як сам? Що нового? Київ як? Облітає? Я вже скучила.

Про оповідання нічого не написав. Не прочитав чи не сподобалося?

Я ще чверть години за компом, потім піду в народ.

Обіймаю. Щось настрій ніякий… :( Хочу додому…

Як учорашній вечір? Дивилася кіно в номері.

* * *

Ну, біжи, працюй, ділова жінко! Не дуже там напружуйся, навколо самі чоловіки – мають на руках носити і догоджати. Мабуть, клеїться вже хтось?

На вечір знову ресторан? Мало було директора, головного інженера, Андрія, так ще й німці з поляком припхалися! В усіх одне на думці. Начувайся!

Не сердься, то я так… гіпотетично, трохи розважити тебе, що ж це ти там засумувала?

Оповідання? Прочитав, хоч і не таке коротке, як попередні. Розбирати не хочеться. Життєве. Наче в кіно сходив.

А ти що там дивилася вчора?

* * *

Що дивилася? Фільм жахів. Назви не знаю.

Усе, піду я. А поки віддаватимуся по черзі директору, головному інженеру, поляку та двом німцям, читай наступне оповідання, щоб дурні думки в голову не лізли!

І наостанок дивне прохання. Як матимеш час, поїдь у «Піросмані», випий кави. За мене.

Прочитавши коротенького листа, Віталій глянув у вікно, де на тлі сірої будівлі навпроти нерухомо стояли вже голі каштани, а золотава берізка неподалік ледь хитала тонкими вітами, які з останніх сил іще утримували яскраве листячко. День був похмурий, але тихий. Уявилось, як Жанна сама в невеличкому номері провінційного готелю дивиться жахастик по телевізору. Сидить у ліжку, спиною до стіни, закутана в ковдру… Маленька симпатична самостійна жінка. Чого вона чекає від нього? Навіщо він їй?

Віталій знав, що в Жанниному рукаві теж лежить той самий козир, що був у Лілі. Поставити Крапку. Чи виб’є це його колись із колії так само, як тоді? Навряд. Чи то вже минула та криза середнього віку, чи це взагалі не кохання? Швидше за все, не кохання. Тому що коли воно є, то не постає запитань. Ти це відчуваєш усім єством, а не допитуєш свою голову. Перегорів він на Лілі. Втомився. Виснажився. Мабуть, вона була його останнім коханням. Якщо не єдиним.

Віталій попросив секретарку зробити каву і якусь хвилю вагався перед тим, як відкрити прикріплений до останнього листа файл із текстом. Що могло бути в ньому сьогодні? Він перевів очі на двері і знову задумався. Уявилося, ніби четвертий день поспіль приходить в офіс посильний і приносить для нього пакунок. Особисто. У руки. Пакунок, схожий на бандероль. Коли більший, коли менший. І невідомо, що там усередині. Хочеться відкрити. Але чомусь тривожно. Посильний уявлявся юнаком в уніформі готелю, такі в кіно підносять гостям валізи.

Раптом уява робить підміну – і ось уже в тій уніформі у дверях стоїть Жанна і простягає йому пакунок.

Двері повільно розчинилися, перенісши Віталія з уявного світу в реальний, – секретарка внесла на маленькій таці каву, цукор, печиво.

Залишившись у кабінеті один, він укинув у чашку два кубики цукру, розмішав, зробив ковток і відкрив файл, миттєво оцінивши, що текст цього разу дуже невеличкий.

Потенційний учень

Багато років я навчаю людей французької. І дітей, і дорослих. Учні бувають різні – ліниві й старанні, неслухи та слухняні, обдаровані й не дуже, бувають теперішні та дорогі колишні. Але був у моєму житті одного разу потенційний учень.

Підходить якось до мене колега, учителька англійської мови, і каже:

– Знаєте, мій молодший син, йому шість років, так от, він просто марить Францією: всі передачі про неї дивиться, енциклопедію читає, Ейфелеву вежу скрізь малює! Він мріє вивчити французьку!

– Без проблем! Нехай приходить, навчу! Ті, котрі захоплені, – найкращі учні, – кажу я.

Минуло півроку. Знову підходить до мене в учительській та сама колега:

– Знаєте, я про вас пам’ятаю, мій син… Він уже в першому класі. Він так мріє про Францію, так хоче вчити французьку, просто марить!

– Я ж казала – немає проблем! Хай приходить, розберемося.

– Але… знаєте, є проблема. Тут така справа… Нам логопед не радить, адже він у мене «ер» не вимовляє. Rичить, розумієте? А ваша фRанцузька може закріпити те, з чим ми боремося.

– Ну, не знаю… Ви – мама. Вам видніше. Для мене такий учень – як знахідка: і навчатися хоче, і вже Rичить!

– Ну, ми поки що зачекаємо, порадимося ще… Але він дуже хоче, просто марить…

Пройшло кілька років, я давно поміняла місце роботи. Одного разу на вулиці хтось гукає до мене: «Мадам!» Озираюся – вона, вчителька англійської. Махає рукою, широко всміхається.

– Здрастуйте! Як ви? Де ви? Знаєте, мій молодший син, він вже у п’ятому класі, але ми про вас весь час згадуємо… Англійська у нього з першого класу. А от у п’ятому довелося обирати другу мову між німецькою та французькою…

– Ну і?.. – збентежено питаю я.

– Розумієте… Така справа – все ж таки нам із логопедом не вдалося тоді остаточно викорінити його дефектне «ер». І навіть досі в нього проскакує якесь неслов’янське Rичання, – каже вона трохи винувато.

– І ви хочете сказати, що через це ви змусили його вчити німецьку?!

– А що мені залишалося робити?! Звісно, ви ж знаєте – він так марить Францією, так мріє вивчити французьку… Але хіба ж можна?..

– І як у нього з німецькою? – ставлю я майже риторичне запитання.

– Він її ненавидить, – розводить руками колега.

– Ось мій номер телефону. Нехай приходить.

– Ні, та що ви! Як можна?! А як же?..

– Знаєте, мем, це злочин проти дитини! Син вам не пробачить.

Учні бувають різні – ліниві і старанні, неслухи і слухняні, обдаровані і не дуже, бувають теперішні і дорогі колишні. Але був у моєму житті одного разу потенційний учень. Прекрасний потенційний учень…

Віталій відставив чашку і потер лоба. Чортівня якась! Цю історію він уже знав, колись її чув. Колись, у минулому житті. Так! Чув від Лілі, але як же? Вона ж навіть не говорила французькою, не те щоб викладати… Усе переплуталося в голові за останні роки. Чи то він її ніколи уважно і не слухав? Точніше, слухав, але не завжди чув. Інколи її монологи перетворювалися для нього на дзюрчання струмка, він просто розслаблявся і милувався нею, як тоді, вперше, коли побачив її перед туристами-греками на Володимирській гірці. Вона, струнка, з майже чорним прямим волоссям нижче плечей, говорила щось загадковою, абсолютно невідомою йому мовою, показувала рукою вниз на Поділ, на лівий берег, на Дніпро і всміхалася. Він закляк, спостерігаючи чарівне дійство і слухаючи це дзюрчання, і геть забув, що поруч двоє колег-американців, яким він мав своєю обмеженою англійською розповідати про Київ.

Чому йому раптом згадався той день? А! «Багато років я навчаю людей французької». Ні, звісно, це не про неї. Точно! Це була історія про ту саму Зою, Лілину приятельку з бюро перекладів! То що ж це? Чиї оповідання? Може, це Зоя й пише? А чому ні? Дітей годувати треба. Дві доньки підросли. То переклади, то екскурсії. Ще взялася за літературу. Хоча хіба белетристика у нас дуже когось годує? Але курочка по зернятку клює. Може, й правда, то вона їхала в потязі та, розтелепа, згубила свою флешку?

Зробивши таке припущення, Віталій іще раз пробіг очима текст оповідання, трохи заспокоївся, свідомо відігнав від себе спогади, які за останні роки три вдалося помалу вгамувати і замкнути подалі в потайну скриньку. Час було братися за роботу.