Текст книги "Гра в паралельне читання"

Автор книги: Міла Іванцова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

5

Жанна після роботи вирішила дійти до готелю пішки. День був прохолодний, але світлий, прозорий, сонячний. Лишень починало вечоріти, і їй захотілося руху, повітря, можливості побути на самоті, пройтися, подумати. І було про що. Може, то на неї впливала осінь: рік тому, десь під зиму, так само невдоволена собою, Віталієм, їхніми безперспективними стосунками, вона зробила спробу все змінити. Але… Швидко відчула щось подібне до ломки, залежності, а тут ще й занудні холодні листопадові дощі, сіре, раптом недружелюбне місто, чужі, байдужі обличчя… Хоча, здавалося б, жінка в чоловічому колективі, молода, приваблива, незакомплексована, – чого тобі бракує? Озирнися навколо, обирай найкращого – і вперед!

Вона дійсно вирішувала сама, а не підкорювалася і дякувала долі, коли обирали її. Віталія також обрала Жанна. А він піддався. Після того не раз питав її, чому саме він? Адже того вечора було чимало й інших чоловіків у ресторані «Піросмані», прикрашеному ззовні і зсередини репродукціями картин грузинського майстра. У великій залі за трьома окремими столами святкували чергову зустріч однокласників три різні покоління «школярів». Віталій не раз повертався у спогадах до того вечора. Але вона мовчала. Знизувала плечима і зводила все на жарт.

Жанна сумно посміхнулася своїм спогадам. На кухні квартири, у якій вона останні роки мешкає, висить репродукція, подарована Віталієм на згадку про їхнє знайомство. На темному тлі яскравою плямою притягує погляд грузинський чоловік у довгій червоній сорочці та жовтому крисатому капелюсі. Стоячи у воді в підкочених штанях, він розгублено тримає в одній руці вловлену рибину, а в другій – відро. Чимось той чоловік нагадує Жанні Віталія.

Під час повільного танцю раптом згасло світло й обірвалася музика. Жанна не втрималась і поцілувала його. Довго. Спрагло. Щиро. Коли знову загорілося світло і всі тому зраділи, вона просто стояла поруч, а спалах люстр освітив саме такий розгублений погляд Віталія – погляд піросманівського рибалки.

Її думки перервало рипіння машини, що пригальмувала поруч.

– Дівчино, що ж ви так необачно блукаєте сама напівтемним чужим містом? – засміявся з-за керма Андрій. – Жанночко, велкам[5]5
  Ласкаво просимо! (з англ.)


[Закрыть]! Сідайте, довезу вас до готелю чи куди скажете!

Спочатку вони каталися містечком – Андрій примудрився взяти на тиждень в оренду у місцевого знайомого стареньку радянську «Волгу».

– Лише сто гривень за добу, уявляєте?! У провінції сто гривень – гроші! Це трохи знайомі люди. І їм копійка, і мені не збивати ноги, – розповідав він.

Андрій по-пацанячому тішився цим недалеким ретро: крутив ручку, опускаючи скло, показував, як поворотом відкриваються трикутні віконця-кватирки на передніх дверцятах, пояснював, що таке підсос і як ця штука допомагає заводити холодну машину, раптом та не заводиться сама: «Перекриває заслінку в карбюраторі і таким чином збагачує робочу суміш…» Все це дуже відрізнялося від його домашньої іномарки і неймовірно тішило дослідницький інтерес.

Жанна, котра спочатку насторожено поставилася до його проявів уваги і вже чекала пророкованих Віталієм залицянь, дивилася на це ретро-шоу й усміхалася. Вона згадала свого молодшого брата Володьку та його захоплення технікою – очі їхні горіли однаково, хоча братові було двадцять п’ять, а Андрію добряче перевалило за тридцять. Пацани…

Місто поринуло в ніч, ліхтарі траплялися рідше, ніж хотілося б, а вибоїни на проїжджій частині – набагато частіше, ніж у Києві.

За півгодини вони перейшли на «ти».

– Це не місто, це чорна діра, – беззлобно констатував Андрій. – Ти помітила, що тут практично немає дорожніх знаків? Мабуть, їх тут ніколи і не було. А навіщо? Місцеві жителі і так знають, куди їхати, як швидко і де повертати. А заїжджі хай шануються і їздять тихенько. Хіба що перед залізничним переїздом сьогодні один знак здибав, аж здивувався! А що вже дороги… Недарма мій тутешній знайомий не купує іномарки. Хіба вони витримають такі дороги? А ця – танк! ГАЗ-24 – це ого-го! Ти водиш машину?

– Так, у мене «Шевроле», але я зазвичай мотаюся по місту чи інколи на дачу до друзів, міська їздака. Та й досвід у мене невеликий, трохи більше року, раніше якось не до того було.

– По Києву кататися – то теж випробування! Хоча ось приїздили з Москви родичі, кажуть, що наші дорожні проблеми – узагалі не проблеми порівняно з їхніми.

– Усе відносно, – посміхнулася Жанна, хотіла ще щось додати, як раптом у її кишені заграв мобільний.

Можна було не дивитися на екран. Мелодія була персональною і впізнаваною. Жанна скинула дзвінок, розблокувала слухавку і вимкнула її зовсім. Андрій простежив за її рухами, але нічого не спитав.

Попрощалися перед дверима її номеру. Жанна не дотримувалася правила запрошувати у ліжко мужчину, який перед тим запросив її повечеряти в ресторані. Хіба що сама того хотіла. Як то трапилося після другої зустрічі з Віталієм. Сьогодні ж воліла залишити все як є, свідомо зруйнувати його стереотип про неминучість сексуальних пригод у відрядженні, хоч і заявляв Віталій про це жартома. Андрій не наполягав. Не підштовхував. Не клеївся. На диво легко попрощався і рушив до сходів – його номер був на другому поверсі.

Невелика кількість коньяку бродяжила Жанниним організмом, а голова старанно аналізувала думки, але ніби збоку.

– От і слава Богу! – констатувала голова. – Хоча… дивно… А може, він гей?

Жанна ввійшла до свого тимчасового прихистку в містечку недалеко від Краю Світу. Увімкнула світло, скинула біля дверей чобітки на підборах, пройшлася килимом до вікна, відчувши приємність у втомлених за день ступнях, і відкрила кватирку.

За день повітря в кімнаті знову постаріло. Чимало попередніх мешканців не переймалися тим, хто житиме тут після них, і безжурно палили в номері. Штори, м’які меблі, шпалери тримали в собі той бридкий запах давнього тютюнового диму, який не можна вивести, хіба лише розрідити, тримаючи відкритою кватирку. Жанна зітхнула і прикрила штори. Вона примостила на журнальному столику ноутбук і взялася читати наступне оповідання невідомої авторки.

Стрімка, безповоротна весна. У мера міста в цей день багато клопоту – на носі вибори! Серед запланованих заходів – відкриття трьох бюветів у різних районах міста, зустрічі з вдячними городянами, потенційними виборцями, журналістами, інтерв’ю для новин…

Ви не знаєте, що означає слово «бювет»? О, це ваше щастя!

………

«Бррр! Екологічний жахастик… – подумала Жанна, дочитавши текст. – Дивне оповідання. Чимось вирізняється поміж попередніх. Нічого такого жіночо-чоловічого, про що можна було б поговорити з Віталіком. А може, воно й на краще. Тільки цього бракувало мені на ніч… Та й розмови ці – наче кліщами з нього тягну, а він зрештою зводить усе до жартів: секс! Секс! Теж мені плейбой-герой… А сам – підкаблучник!»

Вона сумно хмикнула і згадала, що вимкнула телефон. Коли екран засвітився, прийшла смска-звіт про дзвінки, які пропустила. Один був од Віталія, другий – від мами.

– Завтра, завтра. Усім завтра… А зараз – спати!

Середа

1

Вранці Жанна забула перенабрати маму. Вони з Андрієм знову пили на диво пристойну каву з нового апарата в готелі. До кави з булочкою сьогодні додалися яєчня з шинкою та салат із капусти. Андрій наполягав, що в умовах місцевого бездоріжжя та холодного клімату треба харчуватися серйозніше, ніж, наприклад, у Франції. Тут кава з круасанами на сніданок не в традиції. Апетит Жанни ще не надто прокинувся, але коли на столику вже стояли дві однакові порції, відступати було нікуди.

Її дещо дивувала увага Андрія за такої пуританської поведінки. Просто рідний брат! Не встигла вона вловити цю думку, як зателефонував Володька, який і був справжнім рідним братом.

– Чуєш, мала! – сказав він, хоча сам був молодшим майже на дев’ять років. – Мама тобі вже розповіла новини? Ні? Ну, то слухай. Новина перша: ти будеш тіткою! Новина друга: я таки одружуюся. Усе, давай, па! Ніколи мені вислуховувати ваші жіночі бла-бла-бла! Приїдеш – поговоримо. Обіймаю! Шануйся там!

Андрій терпляче дивився, як Жанна мовчки слухала чоловічий голос із мобільного і всміхалася.

Потім вона сховала слухавку, хмикнула і взялася за яєчню.

– Все в порядку? – спитав Андрій.

– Ага. Я буду тіткою, – всміхнулася вона, – тітка Жанна!

– Ну, непогано звучить! Я б запропонував тобі за це випити сьогодні ввечері, але сам запрошений на ділову вечерю нудно-робочого напрямку.

– Та нічого, я вже якось переживу. Чи куплю пляшку і нап’юся сама, – посміхнулася вона, глянула на годинник, всипала цукор у каву, розмішала і стала швиденько доїдати залишки шинки.

* * *

Привіт! Як живий-здоровий?

Вибач, щось учора в мене глюки були, настрій паскудний зробився, осінь, чорна діра тут, не ображайся. Та ще й дощ зарядив з ночі…:(

Про оповідання можеш не писати, та воно якесь і нетипове. Власне, взагалі можемо на тому зупинитися. На фіг! Дійсно, могла б я тої флешки не знайти чи були б у ній чужі фотки… Все, давай про інше. Як справи? Що цікавого в Києві? Три дні як поїхала, а вже сумую за містом. Чи то готель на мене так впливає? Чуже холодне ліжко і прокурені штори. Хоча я завжди сумую за Києвом, навіть у пристойних закордонах.

Не сердься.

Обіймаю.

* * *

Та я й не серджуся зовсім. З чого ти взяла? Оповідання прочитав, як слухняний учень. Але, може, ти й права, до біса ті екзерсиси! Чи нам немає про що поговорити, крім них?

Вчора набирав тебе, хотів порозважати балачками, думав, може, сумно тобі там. А ти скинула. Потім вимкнула… Ну, то я й уявляв тебе весь вечір в обіймах то директора заводу, то головного інженера, то хлопця з твого купе, Андрія, здається. :(

У нас зранку був туман, мов згущене молоко, нічого не видно, ледве доповз машиною до роботи.

Попрацюємо? Не сумуй, скоро додому. Обіймемося.

Віталій відіслав листа і полегшено зітхнув – уроки літератури, здається, закінчилися. Чи радий він із того? Надто протилежні емоції скаламутили вчора його душу. Забуте, силком запхане в дальню шухляду спогадів, закрите на ключ – несподівано і непрохано знову почало сочитися, мов вода через загату… А раптом це дійсно Ліля писала? І це вона їхала за якимось бісом у тому самому потязі? Але ж як це можливо? Вона вже давно в Москві… Чи йому зносить дах? Ще й Тамара причепилася – дай почитати! І таки почитала, ще й вибухнула цілою тирадою на екологічну тематику, потім перейшла на робоче, потім на домашнє. Фірма, що імпортує дитячі товари, замовила в них аудит, то вона дізналася з перших вуст, що коїться в тій царині.

– Треба пильнувати, коли щось купуємо для Юрчика! Хіба його батьки про це задумуються? Хапають, що блищить чи що в подружок побачили. Катя ще сама дитина, хоч і на роботу вийшла, і навіть півроку там протрималася, хоч як дивно! Про Женьку взагалі мови немає: коли стаєш батьком у двадцять років, у голові ще вітер свище!

– Томо, та не заводься ти! Він уже більше трьох років як батько. Тобто вони батьки. І дитина славна, ти ж сама не натішишся. Чи хіба краще, щоб Юрчика не було? Вже як сталося, що тепер… Чого це ти раптом гарячкуєш? Щось на роботі не так? – Віталій однією рукою обійняв дружину за плечі, а другою закрив ноутбук, відсунувши його від гріха подалі. – Ой, ділова ти моя жінко…

– І правда, чого це мене понесло? А! Так то ж після того оповідання на екологічну тему! Між іншим, дуже пристойне оповідання, раз так проймає читачів, – сумно посміхнулася дружина. – А веселішого нічого жінка Синявського не написала? Може, щось ліричне, жіноче, га?

– Не знаю, не читав ще, тільки почав, а тут ти. Та ну її, розповідай, що там у тебе в конторі? Знову аврал-завал?

Лягаючи спати, Віталій відчув потребу знову перечитати той текст про бювет, але стримався, натомість випив на кухні півсклянки домашнього вина і пішов у спальню. Як-то там було? «Стрімка, безповоротна весна…» Безповоротна…

Він заснув раніше, ніж Тамара повернулася з ванної. І марилася йому та весна, й інша, і їхнє крадене щастя, і те, як він закохався, мов дурень, із першого погляду – дорослий чоловік, за сорок років… Але такого в його житті не траплялося ні до, ні після. І чи буде ще колись? Мабуть, то було його останнє кохання. І чи не єдине. Перегорів на ньому. Знесилів.

А Жанна? Що Жанна? Вона є. Вона сама цілком свідомо залізла в клітку безперспективних стосунків… Жінка-мазохістка. Але ж і ключик від дверцят у неї.

І снилися йому Тамара, Ліля та Жанна, які, взявшись за руки, водили дивний танок, тримаючи його в колі, і обличчя їхні були невиразні, неживі, мов у ляльок.

– Вітальку! Ей, прокинься! Та що ж тобі сниться?! – термосила його за плече дружина. – Та що ж ти так стогнеш уві сні?!

Віталій прокинувся, весь спітнілий, серце його колотилося, він якусь хвилину безглуздо дивився на Тамару, доки усвідомив, що то був сон і він удома, у подружньому ліжку.

– Ти не захворів, бува? Аж лоб мокрий!

– Та ні, мара якась наснилася, не зважай. Спи!

Віталій пройшовся на кухню, постояв біля вікна, роздивляючись будинок навпроти. Там теж хтось не спав – у двох вікнах мутно світилося… Клоччям наповзав на місто осінній туман.

Він повів плечима – спітніле тіло під футболкою охололо і просилося під ковдру. Відкрив дверцята бару, дістав почату пляшку коньяку і двічі ковтнув прямо з горлечка.

– А тепер спати! Не думати! Що менше думаєш, то краще спиш!

Але не думати чомусь не вдавалося. Вранці, коли він, добираючись до роботи, повільно повз своєю автівкою потонулим у молоці містом, дурні думки проривалися через розумні, і через новини радіо, і через жарти ведучих, і через безглуздо-життєрадісні пісні.

Тому він навіть зрадів, що Жанна відмовилася від тієї гри в паралельне читання і не стала з’ясовувати стосунки (у біса їх з’ясовувати?!), вона навіть сама вибачилася за вчорашні коливання настрою – усе йшло супер! Віталій уже навчився жити спокійно в цьому трикутнику, звик, цілком усвідомлюючи, що одного дня Жанна може піти у своє окреме життя, так само, як колись несподівано з’явилася. Як її прихід не зробив його щасливим, так і розставання, мабуть, не зробить нещасним. Він знав, чому тоді повівся. Не тому, що самець не пропустить самки, яка його хоче. Ні. Він свідомо вбив цей клин, щоб вибити ним клин колишній. Клин клином… І ще тому, що Жанна була іншою. Інакшою від Лілі. Майже в усьому. І це мало допомогти.

Задумавшись у своєму кабінеті, Віталій раптом здригнувся від стукоту у двері. Новенька дівчина-менеджер відрапортувала, що вранішній туман уже має наслідки, є дзвінки до диспетчерів про страхові випадки – свіжі ДТП. Потім усміхнулася й додала, що незабаром і ожеледицю обіцяли…

Звісно, такий їхній бізнес – страхова справа, але якось цинічно прозвучала констатація та прогнозування чужих негараздів.

«Нове, аналітичне покоління…» – подумав Віталій, зітхнув і занурився в роботу.

В обід зателефонувала Тамара і попросила забрати ввечері Юрчика з дитсадка – у Каті розболівся зуб, і вона, сподіваючись на Женю, записалася до стоматолога. А той пообіцяв, але, швидше за все, не встигне, бо закінчують утеплення фасаду десь на лівому березі. У самої ж Тамари сьогодні продовжується вчорашній аврал, тож: «Будь другом, тільки на тебе й надія, бо дитя, маючи купу родичів, скоро ночуватиме в дитсадку. Казала їм: живіть із нами, гуртом легше – так ні; казала: няньку треба наймати – так ні…»

Віталій вислухав стислу доповідь про стан справ у молодій родині, кілька разів угукнув і погодився забрати малого з дитсадка. Власне, він би і так погодився, без пояснень та мотивацій. Цей хлопчик, хоч і не був біологічно його онуком, але виріс на його очах, і перші безсонні ночі, і дитячі хвороби – усе це велика дружна родина переживала разом. Як колись разом із Тамарою вони змалечку ростили її сина, Женьку, і Віталій пройшов практично весь шлях молодого батька. Хіба що не тупцяв схвильований попід вікнами пологового будинку. Зате Юрчика чекали всі гуртом, хвилювалися й обіймалися під лікарнею, коли дізналися про народження хлопчика. Чи шкодував він, що не мав власних дітей? Можливо, інколи легкою хмаринкою пролітав певний жаль, що не його плоті і крові ні Женька, ні Юрчик. Але хіба то вже так важливо, якщо він відчував себе батьком і навіть звик тепер до звертання «Діду!», хіба це щось міняє? Було б добре, але якщо не вийшло, то що ж поробиш?

Поки була жива мама, зітхала з цього приводу і діймала, бувало, розмовами, що хотілось би їй онучку, дівчинку, чи хоч би й хлопчика ще одного… Вона змалечку допомагала глядіти Женьку як свого онука, та, мабуть, голос крові в неї був сильнішим. Жінки щось у тому тямлять більш тонко, ніж чоловіки. Ось у природі самцям узагалі байдуже, хто там кому кровний родич…

Такими роздумами Віталій притлумлював непрошені думки, коли вони все ж таки виповзали назовні. Але за двадцять три роки життя з Тамарою він не наважився поламати все тільки через те, що вона не народила йому власної дитини. У них була спокійна, добропорядна, дружна родина. Тамара була на диво неконфліктною людиною, по-жіночому мудрою. Мабуть, усі ці роки вона припускала можливість іншого розвитку подій і саме тому утримувала ситуацію такою, що й присікатися не було до чого. Вона багато працювала і зрештою стала заступником директора чималої аудиторської контори. Але при тому і вдома від її робочої зайнятості ніхто не страждав. А коли виникали якісь труднощі, вони лишень згуртовували родину. І в ті періоди Тамара з Женькою спиралися на плече Віталія, і він усі свої сили направляв на вирішення проблем, нейтралізацію скрути і підтримку близьких людей. А як же інакше?

І чергові негаразди трапилися саме у той безумний період, коли раз за ціле життя він був майже готовий поставити на всьому хрест. Чи відчула це тоді Тамара? Чи то все саме зійшлося докупи?.. Він не замислювався, йому було не до того. Як то тепер кажуть – криза середнього віку?

Ліля… Ні, вона його не обирала. І не набивалася. Не втручалася в чужу родину. Це він закохався, як хлопчисько, бився без неї, як викинута на берег риба, і прагнув її, наче вона була єдиною, першою й останньою жінкою в його житті. Ліля навіть не одразу зрозуміла, що відбувається, спілкувалася з ним рівно й легко, без найменшого кокетства, що і дратувало, і зневірювало, і заводило його ще більше. Потім уже вона була здивована його терпляче-наполегливою поведінкою, тим, що не відступався, хоч не приховував свого сімейного стану, не обіцяв, не брехав, не…

Відмовила. Відштовхнула. І не для того, щоб розпалити ще більше. Просто щоб поставити крапку. Але ж розпалила. Мимоволі. Та що ж у ній було такого, чого не було в інших?! Якби то різниця років у двадцять, як деякі чоловіки знаходять у зрілому віці заміну потріпаній життям дружині. Це ще можна якось пояснити. Ті юнки нерідко ще й швиденько дарують «татусю» пару нових малюків – і все. Ти попав. Чи не дарують, але прикрашають зрілого мужчину собою, мов дорогим аксесуаром, – теж можна зрозуміти.

Ліля ж була лише на п’ять років молодшою за нього і, відповідно, на три – за Тамару. Хіба то конкурентка за віком? Але ж чомусь йому знесло дах, і, попри її вперте небажання подивитися на нього іншими очима і зробити крок назустріч, Віталій гнув свою лінію. Звісно, що з його боку то було абсурдно: брати жінку в облогу, наперед знаючи, що у своєму налагодженому житті він нічого руйнувати не збирається.

2

Перечитавши купу угод та звітності за третій квартал року, Віталій замружився й відкинувся на спинку крісла. Пригадався той дивний сон, заворушилося десь у грудях відчуття, яке бувало в нього, коли втрапляв машиною в ожеледицю. Її несло дорогою, некеровану, а він хоч і крутив кермо, та автівці було байдуже. І покладався тоді на сили небесні, і думав, що не такий уже він грішний, щоб так тупо загинути чи скалічитися. І машина, твоя власна територія захищеності й безпеки, твій прихисток від дощу та вітру, вірний засіб пересування, без якого вже й не уявляєш життя, машина, з якою ти за останні роки став почуватися в дорозі одним цілим, раптом видається уособленням некерованої загрози і веде гру самостійно, диктуючи тобі свою траєкторію.

Віталій тріпнув головою. Йому захотілося запалити цигарку, але вже більше двох років, як він кинув, і в кабінеті не лишилося жодної заначки. Кинув, коли стривожився за своє серце: вік, нерви, паління, неприємні відчуття там, у грудях, під краваткою… Злякався? Мабуть.

– Ти не жартуй із цим! Ти нам ще потрібен. Он, бачиш цю молодь? Нам із тобою ще онука виховувати! – так умовляла його Тамара піти на обстеження.

Загрози життю лікарі не знайшли, але здоровий спосіб життя рекомендували.

Що це він все про старе та про давнє? І Ліля за останні три дні згадувалася чи не більше, ніж за останній рік… Треба подзвонити Жанні. Як там вона? Поговорити… Клин клином…

Підійшов до вікна. Туман розсіявся, але день був похмурим і невеселим. Кружляючи, спадало на вологу бруківку та тротуар останнє, важкувате від вологи жовте листя. Світлофор неподалік перемигнув із червоного на жовтий. Віталій дістав із кишені мобільний. Коли світлофор засвітився зеленим, набрав Жаннин номер. Не слухаючи його слів, вона голосно прокричала:

– Вибач, не можу зараз говорити! Нічого не чую, я в цеху, на виробництві, тут такий гуркіт, давай пізніше, добре?

Віталій повернувся до комп’ютера і написав короткого листа.

* * *

Привіт, ділова жінко-інженерко! Хоч би описала, що ти там робиш і чим саме займаєшся, бо, почувши твій голос серед того гуркотіння, я уявив тебе в комбінезоні та шоломі сталевара із захисним щитком, щоб дивитися на річку розплавленого металу. :)

І знаєш… Пришли ще оповідань. Мабуть, я до них уже звик.

Коли Віталій повернувся з обідньої перерви, на столі чекала пачка документів на підпис – поки директор був у відпустці, він виконував обов’язки шефа. А ще прийшов лист від Жанни. Звісно, він був, як нині водиться, не паперовий, а віртуальний. Хто ж тепер під словом «лист» розуміє конверт із паперовим носієм інформації?

* * *

Підприємство випускає електротехнічний фарфор. Спеціалізується на виробництві ізоляторів із цього самого фарфору для потреб електротехніки та електроенергетики України, країн СНД та деяких країн далекого зарубіжжя. Продукція їхня використовується на електропідстанціях, електророзподільних підприємствах, у виробництві високовольтних трансформаторів, на залізниці і т. п. Бачив такі білі та коричневі фарфорові штуки на високовольтних лініях? Ото воно. А на електростанціях є ще більші. Сировиною для електротехнічного фарфору є глинозем. Важлива складова сировини – оксид алюмінію. Наша місцева сировина не дотягує до міжнародних стандартів. На заводі частково використовують свою, частково імпортують із Росії, планують закуповувати в Європі. А я ж, як ти пам’ятаєш, стажувалася в Угорщині, ґрунтовно вивчила тамтешню сировину: їхні глиноземи – саме те, що треба. Ось досліджую умови виробництва, технології, писатиму висновки та рекомендації, допоможу з налагодженням контактів. Ото таке. Цікаво?

Людина, геть позбавлена почуття гумору, у відповідь на запитання «Як справи?» починає розповідати, як у неї дійсно ідуть справи. :)

Оповідання додається. Я ще не читала.

Піду я пообідаю у заводській їдальні. Кажуть, тут непогано годують. Борщ, котлети, макарони і компот!

Хочу додому…

Віталій пробіг очима лист, іще раз переконався, що інженерно-хімічні нюанси – то не його царина, і не без хвилювання відкрив прикріплений файл.

Шанс

Увірвавшись на вокзал невеличкого містечка за хвилину до відправлення київського потяга, Марина зрозуміла, що стояти в черзі за квитком уже ніколи. Вона кинулася до виходу на перон. Через відкриті навстіж двері вокзалу було видно її потяг, що підтверджував напис на ближньому вагоні.

– Візьміть! Нема коли в касу! – захекавшись, швидко випалила вона провідниці.

– Начальник потяга в третьому вагоні, – махнула та рукою праворуч.

Марина побігла далі. Добре, що відрядження було недовгим, лишень два дні, і в її невеликій сумці тільки найнеобхідніше. Сьомий, шостий, п’ятий, четвертий… Провідники підіймаються у вагони, позирають уздовж потяга.

Третій! Фух… Відкриває рота, набирає повітря…

– Та сідайте вже, потім розкажете! І так бачу, що я ваш останній шанс! – подає їй руку доброзичливий на вигляд, невисокий, добре вгодований чоловік у розквіті сил, схожий на Карлсона, але без пропелера.

– У мене квитка немає.

– А гроші є?

– Є! На квиток вистачить.

– Так я вам тут продам, залазьте вже, бачите – рушаємо!

Відхекавшись у коридорі, Марина зачекала, коли провідник зачинить двері вагона і пройде до себе.

– Скільки з мене до столиці?

– Ідіть у друге купе. Вибирайте верхню полицю. Гроші за все разом оддасте – постіль, чай, коньяк, масаж…

– Ага, і сауну з басейном не забудьте порахувати! – хмикнула Марина і пішла шукати своє місце.

Як же добре, що встигла! Інакше сиділа б іще годин вісім на вокзалі чи блукала б цим непривітним містечком, а опівночі – на пасажирський, який повзе так повільно, що наступний день можна було б викреслити з життя. Ні, їй однозначно пощастило. Хіба що не встигла купити поїсти. Але то не біда, якось дорогою. Правда, і їсти зовсім не хочеться, одне бажання – впасти і заснути. Класно, що полиця верхня, не треба чекати, поки сусіди насидяться та заповзуть нагору. Усе складається чудово!

– Вітаю! Моя полиця – одна з верхніх. Будуть якісь побажання-пропозиції? – звернулася вона до двох осіб, що сиділи внизу.

Ліворуч копалася в сумочці кучерява дівчина років двадцяти із серйозним, дещо зверхнім виразом обличчя. Праворуч сидів «накачаний» блондин, близько тридцяти років, і витирав лоба паперовим носовичком. Дівчина привіталася і продовжила порпатися в торбинці. Чоловік відреагував:

– Можу поступитися нижньою полицею.

– Та ні, мерсі. Я саме мріяла впасти і заснути, щоб нікому не заважати. Але як ви такий чуйний, зніміть, будь ласка, матрац із верхнього ярусу, бо не дотягнуся.

«Качок» швидко розібрався з усіма матрацами.

– Хто пастєльку нє вазьмьот, глазкі ночью нє самкньот! – проспівав у коридорі провідник і простягнув Марині, яка стояла у дверях, три комплекти білизни в целофанових пакетах.

– Скільки?

– Я ж сказав – всьо патом! Беріть, а то куди я вам кофе подавать буду?

Дві доби відрядження, між ними одна ніч, а розмов, а розмов… Знайомі підприємці попросили бути присутньою на переговорах і перекладати зарубіжних компаньйонів, труди її оплатили – нічого скаржитися. Така робота. Ніч у потязі, півночі розмов, два дні біганини… У таку спеку! Спати, спати, спати!

Ще не заплативши ні копійки за залізничний сервіс, Марина переодяглася, поки сусід по купе виходив, потім вибралася нагору, засунула сумку на третю полицю, гаманець та теку з документами – під подушку, і заснула, ніби провалилася. Її полиця – найзатишніше місце у світі! Ось дорогою сюди була полиця – просто жах після домашнього дивана, і потяг стукотів по голові, а зараз – краса! І провідник – душка, і сусіди без пива та тараньки, цілком милі люди. Дивно тільки, що такі молоді обоє, а весь час мовчать. Кучерява читає щось медичне, «качок» просто мовчить, у вікно дивиться.

Як там удома без неї впоралися? Хоч би нормально, не маленькі вже, розберуться. Трохи волі їм навіть до смаку, відповідальнішими будуть. Холодильник не порожній лишила, вказівок надавала…

Треба б кішку зводити до ветеринара, здається, грижа у неї. Ще щось треба було зробити терміново, щось треба, що?.. Зателефонувати кудись… Ох, дістали бізнесмени… Хитрі всі… Ще й на мобільному гроші всі виговорила…

Колеса вже не стукотять. Пахне кавою.

– Мадамочко! Вам каву в ліжко чи в чашечку, як вашим сусідам?

– У чашечку, а потім у ліжко, будьте ласкаві! Не дасте й поспати, турботливий ви наш!

– Така наша служба! А спати при заході сонця – голова болітиме!

– А раптом у мене грошей не вистачить заплатити за ваш сервіс і я тихо втечу?

– Од нас не втікають! У нас у кажному купе по сек’юрітє сидить! – сказав він і підморгнув сусідові знизу.

– У вас грошей не вистачить мене оплачувати! – відповів той стримано, але дружелюбно. – Дай жінці кави, що ти голову морочиш, холоне ж!

– У гарячих провідників холодної кави не буває! Я ж її в руках тримаю! Та нате вже, що ж я, садист якийсь?! – театрально ображається «Карлсон».

– Дякую, дорогенький, не ображайтесь! Ми вас уже любимо! Куди ж ми без вас до завтра? – миролюбно сказала Марина і ковтнула розчинної залізничної кави.

Провідник вдав, що ще не цілком утішений сказаним, і ретирувався.

– Хочете бутерброд? – раптом спитав знизу хлопець. – Що ви саму каву?..

– Перепрошую, як вас називати? – спитала Марина замість відповіді, звертаючись згори до обох. – А то якось незручно, нам же ще їхати та їхати. Мене звати Мариною.

– Я – Антон. Спускайтеся, перекусимо, – не збився з теми сусіда.

– А я – Діна, – відрекомендувалася дівчина, відкладаючи вбік чималу книжку.

На обкладинці майнула назва – «Дитячі інфекції». Зрозуміло, лікар. Схожа. Сувора така. Тому що молода. Хоче видаватися старшою та соліднішою. Смішні вони, молоді.

Марина подала Антонові свою чашку, уперлася обома руками у верхні полиці та спустилася вниз.

– Дуже незручно, але я так бігла на потяг, що не було жодної хвилинки заскочити по продукти в дорогу. Маю лише півпачки печива, – винувато сказала вона.

– А я на ніч узагалі не їм, тренер із фітнесу надто категоричний! – сказала Діна і стала пити саму каву.

Антон мовчки розрізав свій чималий бутерброд із ковбасою на три частини і рішуче розклав усім на серветки по шматку. Більше ніхто не заперечував.

– Помідор, вибачайте, один. Але великий, – Антон вправно розділив його ножем на три рівні частини по 120 градусів, чим трохи здивував Марину. У неї теж це виходило автоматично легко і просто, бо звикла все ділити на трьох – на себе і на дітей. Так уже повелося. Раніше малим діставалися кращі шматочки, але потім, коли вони стали підростати і помітили це, вдалися до протесту: все порівну! Довелося здатися – двоє проти одного. Так і звикла.

Поки їли і перекидалися прозаїчними репліками, потяг знову рушив. Кольорове кіно, яке миготіло за вікном, повільно перетворилося на чорно-сіре з нечастими цятками вогнів. Діна знову вляглася і, сказавши, що їде складати доленосний іспит, взялася за книжку. Весь її вигляд закликав усіх навколо створити оптимальні умови для успішного навчання.

Марина подумала, що «лікар», мабуть, єдина дитина в літніх батьків, яка звикла робити погоду вдома. Буває. А може, уся ця поза від невідповідності віку та тендітної статури тому іміджеві, з яким майбутня лікарка хоче злитися? Та Бог із нею! Хай читає.

Після кави, попри пізній час, Марині спати більше не хотілося. Сиділи тихо, як і належить у бібліотеці. Вона – ближче до дверей купе, думаючи про своє і дивлячись у «завагоння» крізь простір між білими фіранками. Антон – біля вікна, читаючи якийсь журнал із тих, які не купив би ніколи, аби не перспектива вимушеного байдикування в потязі.