Текст книги "Гра в паралельне читання"

Автор книги: Міла Іванцова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

3

Ніч святого Валентина

Виснажена «святкуванням», бажаючи чимшвидше дістатися домівки, впасти й заснути, Інга прислухалася. Напружив слух і Юрій.

– Ти нічого не чуєш? – спитав він, зазирнувши в очі жінці.

– Ні, – збрехала вона, зітхнула і поправила волосся на лобі.

Збрехала, бо пречудово чула, як із-за двох протилежних стін їхнього маленького готельного номера на тихій вуличці біля Золотих воріт долинало ритмічне рипіння ліжок – святкування Дня закоханих було у розпалі.

Минула година. Вони все ще були разом. Інга інколи нишком позирала на годинник, щоб Юрій не помітив і не образився, та він, також утомлений, але захоплений їхнім спільним поривом, наче не відчував плину часу. Стрілки наближалися до одинадцятої. Вона подумала, що попереду довга дорога додому нічним промерзлим містом.

Ще через годину вони так само лишалися в номері. Рипіння зліва затихло. З правого боку інколи повторювалося, перемішуючись із реготом, бахканням корку від шампанського і дзеленчанням бокалів.

«Весело їм!» – подумала Інга, ловлячи себе на тому, що їй наче теж не сумно. Проте здача до друку наступного номера журналу, інтерв’ю на телебаченні, автограф-сесія в книжковій крамниці, виступ у бібліотеці перед шанувальниками її творчості злилися в потік безупинних денних справ, що змінювалися нічним писанням вдома за ноутбуком, і під кінець тижня геть виснажили її.

А тут іще ця очікувана, хвилююча і така нестандартна зустріч! Обоє позіхнули і розсміялися.

– Вибач, я тебе зовсім заїздив! – сказав Юрій і винувато опустив очі.

Інга мовчки знизала плечима.

– Господи! Як швидко сплинув час! Ще п’ять хвилин – і кінець Валентину! – нарешті усвідомив реальність Юрій.

Він ходив туди-сюди невеличкою кімнатою, викликаючи з мобільного таксі.

– За десять хвилин? Добре. Біля готелю. Білий «Шевроле»? Окей!

Інга відвернулася до вікна, підфарбувала губи, дивлячись у маленьке люстерко, потім непомітно підтягнула колготки на лівій нозі і… раптом почула тріск – зграя стрімких стрілок кинулася вниз від прорваної нігтем дірки. Жінка в розпачі зиркнула на Юрія, посмикала спідницю нижче і повернулася до мужчини недефектним боком.

Він нічого не помітив, дістав гаманець, відрахував гроші, склавши на столі стопочку купюр по дві, п’ять та десять гривень.

– На таксі, думаю, вистачить, – промовив він, вигріб із купи підсохлих рудих шкурок, що височіли на столі, єдину ще не скривджену мандаринку і простягнув жінці.

Інга знову знизала плечима і відмовилася від останнього плоду. Вона замотала шию пухким шарфом, пустила руки в рукава поданої дублянки. Не застібаючись, узяла свою сумку та пакет із паперами, озирнулася на Юрія.

– Я тобі такий вдячний! Звісно, втомились обоє, але, згодься, день прожито не марно!

– Звісно. Я теж тобі вдячна! Вибач, справді трохи заїжджена. Ніч уже, важкий тиждень…

Коли вони проходили повз адміністраторку на ресепшені, Інга помітила її блискавичний погляд і скривлені в нещирій посмішці губи – мабуть, побачила купу стрілок з-під спідниці.

«До дідька! І чого це я маю соромитись?! Це її не обходить!» – подумала Інга, але таки відчула всією втомленою шкірою погляд дами, котра мусила сидіти у День закоханих на робочому місці, та ще й на якому!

Юрій відчинив дверцята таксі, знову подякував Інзі за зустріч. Вона сіла поруч із водієм, потім повернулася назад і поклала пакет та сумку на заднє сидіння. Скептичний погляд таксиста теж не обминув її стрілок, що вже спустилися по стегну і гайнули нижче коліна.

«Під три чорти всіх!» – втомлено подумала Інга, таки відчувши певний дискомфорт.

Вона назвала водієві вулицю свого віддаленого району, зітхнула і зручніше вмостилася на сидінні, закутавши коліна дублянкою.

Музика з приймача заколисувала її, навіваючи якісь розмиті спогади, водій не чіплявся з розмовами, Інга пливла в машині у напівсні, мріючи нарешті дістатися свого ліжка.

– Ой! Прошу, тут зупиніть, будь ласка! Біля супермаркету! – несподівано скрикнула вона за квартал від дому. – Зовсім забула – холодильник порожній. Треба чогось купити. Добре, що є цілодобові магазини!

Водій двозначно хмикнув і зупинив авто. Інга дістала з кишені гривні, що відрахував Юрій на таксі, віддала водієві. Знову повернулася, блиснувши коліном, витягла із заднього сидіння свої речі, побажала «на все добре» і вийшла.

У колі ліхтарного світла мерехтіли сніжинки, на вулиці не було нікого, лише біля магазину гомоніла компанія молоді. Зимову ніч розірвали постріли петард, і різнокольорові блискавки злетіли у небо.

Коли о першій годині вона тихенько, щоб не збудити доньку, зайшла до квартири, поставила на стілець один пакет із їжею, інший із паперами та свою сумочку, заграв мобільний.

– Інго! Ти вже вдома? Що ж ти не телефонуєш, як доїхала? А я прийняв душ і таки випив чарку коньяку. Лягатиму вже. Бо втома нелюдська. І як ви, жінки, витримуєте таке життя?! Слухай, я порахував, ми ж із тобою десять годин пропрацювали! Оце так команда! Я переглянув сценарій іще раз, але око замилене, та й сил немає. Звісно, треба буде перечитати на свіжу голову, але то я вже вдома. Завтра літак об одинадцятій. Поки ще до Борисполя дістануся. Слухай, ти така молодчина! Вибач, що приперся на Валентина, мабуть, зірвав тобі якусь романтику, будеш тепер там виправдовуватись… Але – «А ля гер, ком а ля гер!» [4]4
  На війні, як на війні! (франц.)


[Закрыть] – ти ж знаєш умови контракту… У нас завжди все «на вчора». Ну, бувай! Ти – профі! У нас усе вийде! Ще хвалитимешся фільмом!

– Дякую, – посміхнулася Інга, притулившись до стіни, і так їй було тепло і затишно вдома, у дублянці, що оце б упасти просто тут, у коридорі, і заснути…

«От і свято минуло, – подумала вона. – Коли там, сказав, знову прилетить допрацьовувати? Хоч би не восьмого березня…»

Жанна прочитала оповідання одним ковтком, не відриваючи очей від екрана, й усміхнулася. Не те, щоб обдурила авторка, але ж і не одразу всі карти розкрила! А кожен читач, як то кажуть, розуміє в міру своєї розбещеності. Жінка всміхнулася ще раз, уявивши, як це оповідання буде сприйняте її мужчиною.

Вони майже ніколи не розмовляли про свої стосунки. Може, тому й почали помалу заходити в глухий кут. Усе частіше відвідувала думка, що історію цю не варто було й починати, але ж, мабуть, так на Жанниній долоні написано, щоб і Віталієва лінія вплелася в її долю. Спочатку здавалося, що та лінія зшиває та лікує роздерте, вгамовувався біль спогадів. Та натомість з’являлися докори сумління, змішані з ілюзорно-затишним щастям, потім бажання щось міняти – стрімко будувати чи, навпаки, нещадно руйнувати. На тлі звичного життя, роботи, відряджень її особисті сплески радості змінювалися настороженими байдуже-депресивними смугами. Одного разу вона зробила спробу рішуче порвати стосунки, але від того стало ще гірше. І все повернулося на круги своя.

* * *

Обдурилівка, а не оповідання! Чим ти мене годуєш?! Не встиг я поринути в романтичну мізансцену святкування Дня Святого Валентина в готелі… Якась підступна авторка – так обламати читача! Ні, не хочу більше її читати! :(

Краще розкажи, як справи там у тебе? Що на заводі? Як твої круті залицяльники? А той, з купе, не з’являвся більше?

* * *

Так, це що – бунт на кораблі?!

Чи просто ти налаштувався почитати порнушку, а не вийшло? Я сподівалася, що ми після кожного оповідання поділимося враженнями, поговоримо про героїв, їхню поведінку, мотивації, чи таке буває, як ти сприйняв, як я, бо ж чоловіче та жіноче сприйняття геть не однакові. А він мені: «Обдурилівка! Більше не хочу!»

А ніхто й не обіцяв, що буде легко! (Ги-ги!)

Ех, нестерпні ви, чоловіки… Ще й ледачі! Тобі запитання по пунктах поставити, що і про кого б я хотіла почути? Але ж ми не в школі!

От мені здається, що в авторки (а ми вже обоє впевнені, що це жінка) усе в порядку з гумором, як гадаєш? :) І що їй років десь не менше, ніж мені, а мабуть, і більше. І що вона – людина гуманітарної освіти, може, журналістка. А може, і правда, десь працює на телебаченні і пише сценарії? Самотня. Має дитину. Як думаєш, оповідання автобіографічне чи з чужих слів?

А про героїв? Ну, хоч про чоловіка щось скажи, раз ти такий суворий до жінок!

На роботі ОК, другий день розбираюся з технологіями, матеріалами, зі зразками сировини, яку імпортують із Росії. Власне, питання стоїть про освоєння додаткових ринків сировини, а я ж у цьому профі. Але тобі то не цікаво, це ж не про секс…:(

Цьом!

* * *

Ото вже ти вперта!

Ну, добре. Про героїню – тобі видніше. Може, і бувають такі поведені на роботі жінки, щоб у День всіх закоханих відкласти свої особисті плани і з якимось заїжджим кентом всю ніч редагувати сценарії, не знаю. Але мені щось не дуже віриться. А от про самого кента – то 100 %, що таких не буває! Щоб чоловік та й не зробив за таких обставин навіть спроби на зближення інтересів – НЕ ВІРЮ, як казав безсмертний режисер Станіславський. Він же живий чоловік! Самець, хоч як то грубо звучить.

Хіба що… А! Точно! Хіба що він – гей!:) Ось це якраз цілком можливо і пояснює абсурдність ситуації. Бо він же людина мистецтва, там це нерідко. Ще й зальотний. Швидше за все – з Москви, бо, кажуть, чимало наших на них працюють. У нас тут розцінки нижчі.

Тож:

– Авторка десь крутиться у творчих колах. Своє описує чи почуте, не скажу.

– Герой – гей, а героїня підсвідомо сподівалася на інше, а потім образилася, що він її тупо використав лише для роботи над сценарієм.

– І ще – він до всього жлоб! Відрахував жінці дрібними купюрами на таксі! Міг би якось солідніше віддячити за приділений час. Ну, щоб хоч купила собі нові колготки. :)

То як? Пані вчителька задоволена учнівським аналізом твору?

* * *

Б’юся головою об стіл… витираю сльози… тітки з нашого кабінету підозріло косяться на мене. Усе. Це капєц! Висновок: ми – з різних планет. То факт, не мною озвучений.

Дааа… Стій, відхекаюся, напишу.

Фух… Мабуть, збоку я дивно виглядала, коли читала твій твір на задану тему… Який, на фіг, гей?!! Матінко! Люди ПРАЦЮЮТЬ! І жертвують святковим вечором заради справи (Ну, буває таке! Трапляється!), гроші заробляють та ще й якось творчо реалізуються!

Мужчинка прилетів на один день по роботі, а чи зробили б вони справу, якби зайнялися сексом? Ото ж! Як ти взагалі собі це уявляєш? Писали-працювали, тоді обнялися, поцілувалися за робочим столом, тоді бігцем у ліжко, потім у душ (Чи спершу в душ, потім у ліжко? Чи в душ замість ліжка?), а далі повдягалися і знову пишуть? Оййй… Я вже збуджуюся, лише уявляючи цей робочий процес…

Добре, що ти книжок не пишеш. Та й не дуже читаєш. :) Ну, хіба що епізодично. Звісно, це ж не футбол і не економічні вісники…

Не сердься!

Ой, здивував ти мене!

Пора й попрацювати.

Чекай нового тексту!

P. S. А щодо грошей на таксі – мене теж зачепило. І шкода її стало. Сумне оповідання, якщо відкинути жарти… Чи був би у них секс, як у інших за стіною, чи вони працювали б до ночі, – він все одно б її використав. І байдуже – простягнув би жінці потім мандаринку чи жменю діамантів…:(

* * *

Може, й сумне. Сперечатись не буду. А про «не читаю» – то я, загартований радянською школою, прихильник класики. Сучасна література стане цікавою, коли перебродить, визріє, вистоїться, як вино. Я брагу не п’ю. Надаю перевагу винам перевірених роками та віками виробників!

Про твою версію можливого розвитку подій із душем – а що? Дуже непогана версія, мені подобається. :) А чого це ти так захищаєш авторку, як рідну? У мене навіть проскочила думка, чи не ти сама, бува, ті оповідання писала довгими зимовими вечорами і підкидаєш тепер мені на ознайомлення та аналіз? :) У тебе ще їх багато?

Хоча то навряд чи. Ти – інженер! А вони дуже відрізняються від вчительок чи навіть журналісток. Інженери конкретніші. Ось ти одного разу мене обрала – і все. А я повівся. Правда, досі не знаю чому. У сенсі – чому саме мене обрала, а не чому повівся. :)

Про Андрія мовчиш. Мабуть, уже пили каву. Як мінімум.

* * *

Пили. Зранку перед роботою. У душ після того не заходили.

Оповідання не мої. Я й правда технар. Конкретний, неліричний, логічний та передбачуваний. Хоча й досі шукаю відповіді на запитання, чому тоді обрала тебе. Точніше – навіщо. Мабуть, знову шампанське. Краще б я пила коньяк.

Лови новий текст.

Попрацюю.

Щось настрій кидає у крайнощі, прощаюся, поки не наговорила зайвого.

* * *

Отакої… Образилася за щось? :( Чи знову «ці дні» на підході?

Купи собі чогось солоденького, може, попустить.

Я теж попрацюю.

Обіймаю.

4

На столі заграв мобільний. Віталій здригнувся.

– Що? У тебе аврал? Будеш пізно? Ну, добре, розберуся сам. Правда, я збирався сьогодні ще заїхати на СТО перевзути машину на зиму, то не знаю, хто з нас буде вдома раніше. Ну, давай, працюймо.

Він поклав телефон на стіл біля комп’ютера і якусь хвилину сидів нерухомо, переводячи погляд то на відкритий на екрані лист від Жанни, то на згаслий монітор слухавки.

Віталій був одружений. Давно і надійно. Як виявилося, найміцнішим цементом у шлюбі є не секс, а дружба. Чи так було лише в них?

Він відслужив два роки в армії, дивом не втрапивши до Афганістану, який був цілком реальною перспективою в ті роки. Потім вступив до «нархозу», як тоді усі називали Інститут народного господарства. На першому курсі наздоганяв шкільних розумак, які не гаяли часу в казармах. На другому розгледівся навколо себе і зажив студентським життям. На третьому його кинула дівчина з паралельної групи. Він не надто переймався і став небайдуже поглядати на Тамару, хоча для неї був лише другом і соратником у комсомольських справах. Правда, одного разу на традиційних осінніх роботах у колгоспі… Але то було лише раз, як буває у студентів, розігрітих піснями під гітару біля вогнища, вливанням алкоголю та романтикою зоряного неба.

На зимових канікулах четвертого курсу Тамара несподівано вийшла заміж і літню сесію складала вже на останніх місяцях вагітності. На п’ятому вона так само несподівано розлучилася з чоловіком, повернувшись із малим сином на своє ліжко в студентському гуртожитку – втілила доволі типову тоді модель сміливої жіночої поведінки, навіяну країні безсмертним фільмом «Москва сльозам не вірить».

На зимових канікулах Віталій перевіз Тамару із сином до себе, хоча мама від того була не в захваті, але змирилася, пригадавши власний досвід виховання сина самотужки.

Попервах вони були бурхливо щасливі в сексі. Але роки за три це згасло, приїлося. А дружба лишилася. Вони друзі й досі. Виростили разом її сина. Спільних дітей не надбали. Рівні шанобливі стосунки. Налагоджений побут. Розмірене життя. Що не заважало добропорядному чоловікові мати Жанну за коханку вже скоро два роки. Без усяких для неї перспектив. Нічого не обіцяючи зі старту. Зате чесно.

Власне, це вона зробила перший крок. Тому що в нього тоді вже не лишилося пороху на нові пригоди і ще турбували інколи фантомні болі від ампутованих попередніх стосунків.

Віталій закрив на екрані вікно пошти і повернувся до оповідання про День святого Валентина. Він був не цілком щирим із Жанною, жартома аналізуючи текст. Щирим хіба в тому, що взагалі не хотів у ньому копатися. З одного боку, Віталій розумів, що подруга підштовхує його до з’ясування стосунків, обравши такий езопівський спосіб, наче і не про них самих мова… З другого, від читання цих начебто нейтральних оповідань у нього виникав якийсь внутрішній дискомфорт і раз по раз лізло в голову те, про що давно варто було забути. Але і сваритися з Жанною через зупинену гру не хотілося. Їй, бідоласі, сумно там, у глухомані, то хоч якась розвага й ілюзія, що вони разом. Власне, їхні стосунки і без того є фантомом. Але він не заморочувався – як є, так є. А не буде колись – то й не буде. Жанна була абсолютно інакшою, ніж та… І, мабуть, саме це його влаштовувало. Клин клином. Без паралелей. Але чому ж воно знову полізло в голову останніми днями? Чи то просто осінь? Знову осінь…

Увечері після роботи Віталій поїхав на станцію техобслуговування – час міняти літню гуму на зимову. Поки хлопці в синіх комбінезонах возилися з колесами, він пройшовся метрів сто туди-сюди вечірньою вуличкою, набрав Жанну, але вона скинула виклик. Зайнята, не може говорити чи не хоче? За негласною угодою, телефонував зазвичай він. Вона ж набирала його нечасто, тільки коли точно знала, що Віталій не вдома, не зайнятий, не… Інколи слала смски. А він завбачливо виставив на них не звуковий, а вібросигнал. Від гріха. Хоча, власне, на сам «гріх» це ніяк не впливало.

Для думок про гріх він був не надто релігійним, і важко сказати, чи був узагалі віруючим. Швидше за все – «умовно віруючим», як більшість вихідців із радянської «кузні» тих часів, коли Пасха та ленінський суботник регулярно збігалися.

Одного разу в лазні колеги почали обговорювати тему стрибків у гречку, і хтось жартома сказав: «Не нагрішиш – не покаєшся». На що інший рубанув козирем: «Гріх подружньої зради – це коли ти з дружиною вінчався, а пішов у любощі на сторону. А як ні з ким не вінчаний, то й гріха немає!»

Замотані в білі простирадла чоловіки дружно дзеньк нули над столиком спітнілими келихами з холодним пивом і розреготалися.

Віталій своїх «неуставних стосунків» не афішував і не обговорював. Він тримав їх десь у потаємному куточку й обходився без повірених, на відміну від тих знайомих, що вихвалялися своїми перемогами чи натякали на них, таким чином підвищуючи власний рейтинг.

Удома він розігрів у мікрохвильовій печі котлети та овочеве рагу, поставив на плиту чайник. Увімкнув маленький телевізор. Поклацав пультом. З екрана полилися пустопорожні серіали, не менш дурнувата реклама та політичні новини з відтінком приреченості на безкінечність війни влади й опозиції, які давно забули про існування решти населення країни.

Увімкнув один музичний канал. Сучасно. Надто голосно. Надто відверто. Надто безглуздо. З претензією. Порожньо.

Поклав до рота половину котлети, задумливо прожував, перемкнув телевізор на інший музичний канал. Недалеке минуле. Хіт п’ятирічної давності. Знову щось заворушилося під грудиною.

Здригнувся від свистка чайника. Встав, заварив собі чаю, вимкнув телевізор, довечеряв у тиші.

Тамари все не було. Він влаштувався зі своїм ноутбуком у вітальні за журнальним столиком, перевірив пошту – нових листів від Жанни не було. Набрав її на мобільному: «Абонент недоступний». Сердиться чи вечеряє з Андрієм?

Без особливого ентузіазму відкрив нове оповідання, передчуваючи чергову підступну ін’єкцію чужорідної трактовки гендерних нюансів.

Здивувався з прозаїчної назви.

– «Бювет»?! Ну-ну…

Бювет

Стрімка, безповоротна весна. У мера міста в цей день багато клопоту – на носі вибори! Серед запланованих заходів – відкриття трьох бюветів у різних районах міста, зустрічі з вдячними городянами, потенційними виборцями, журналістами, інтерв’ю для новин…

Ви не знаєте, що означає слово «бювет»? О, це ваше щастя! Чи нещастя? Це слово походить від французького «boire» – пити. У санаторіях так називають джерела з мінеральною водою, упорядковані для курортників. У великих сучасних містах – колонки з артезіанською глибинною водою, які встановлюють коштом адміністрації, обладнавши естетичною альтанкою, лавочками й ліхтарями навколо.

Народ тягнеться до краси. Особливо якщо там ще можна набрати чистої, не хлорованої, ідеальної для пиття води. Те, що тече вдома з кранів, для внутрішнього вживання вже не годиться. Не так уже й багато ми п’ємо та на воді готуємо. Чого лінуватися? Можна й пройтися раз на пару днів. Або й машиною проїхати, запастися на тиждень…

Мер натхненно розповідав у мікрофон про те, як місто піклується про своїх громадян, які плани має адміністрація на найближче та на віддалене майбутнє. Вдячні жителі району слухали, поставивши порожні пластикові баклажки на укладену плиткою площадку, й аплодували.

Весняне сонце припікало по-літньому, поруч звично гула машинами велика вулиця. Мер перерізав червону стрічку і першим підійшов набрати води з нової колонки. Охоронець із супроводу простягнув йому пластикову флягу.

Кришталевої чистоти вода задзюркотіла, стукнулась об горлечко посуду, а краплі, що не потрапили всередину, розлетілися веселкою у бризках та впали на плитку навколо колонки. Мер закрутив кришкою баклажку, трохи послабив вузол краватки і проковтнув слину.

– Ну, що ж ви стоїте? Підходьте, набирайте, пийте на здоров’я! – промовив він людям і жестом вказав на колонку.

Народ швидко і звично вишикувався в чергу, жваво обговорюючи, як їм пощастило – не доведеться тепер їздити громадським транспортом із баклажками до старої колонки, звідки вони вже пару років возили питну воду. Різноманітний посуд наповнювався водою, складався у сумки, а ті – на візки, люди дякували меру, обмінювалися враженнями від події.

Градоначальник розпрощався і рушив до машини разом зі своєю свитою. Журналісти робили останні кадри для фотохронік. Раптом загальний благодушний звуковий фон розірвав несамовитий крик жінки:

– Ні! Ні! Не можна! Дома нап’єшся!

Усі раптом завмерли, шукаючи очима, що трапилося.

Молода жінка, незграбно перестрибуючи через сумки та бідони, кинулася до лавки, на якій сидів хлопчик років п’яти і відкручував кришку з пластикової пляшки. Вона схопила протигаз, що лежав у нього на колінах, і почала натягувати його хлопчику на обличчя, але дитина відбивалася і кричала:

– Мамо, мені спекотно! Я пити хочу!

Мати вирвала з його рук пляшку з водою, жбурнула її на землю і знову спробувала натягнути протигаз на дитину. Хлопчик заплакав, але раптом принишк, обм’як і вже не пручався. Усі навкруги заціпеніли.

Першим отямився мер. Голосним шепотом він наказав охоронцю:

– Викличте «Службу порятунку»! Може, ще встигнуть.

Оговталися журналісти, заклацали фотоапарати та камери, заахали бабці, безсилі допомогти:

– Недогляділа мамця… Це ж додуматися – знімати протигаз на вулиці! Такого вже давно ніхто собі не дозволяв. Це ж тобі не вдома чи в закритих приміщеннях, де є кондиціонери! Добре, хоч платити за встановлення очисників не довелося, міська влада знов постаралася, підтримала…

Впритул до бювету загальмувала «швидка», з якої вискочила бригада лікарів. До обличчя блідого нерухомого хлопчика, що лежав на лавочці, притулили кисневу маску, швидко завантажили потерпілого в машину, матері дозволили його супроводжувати. Завивши пронизливою сиреною, «швидка» зірвалася з місця і роздушила колесом покинуті пластикові пляшки з водою.

Машина мера теж рушила. У списку було ще багато справ. Напружені весняні дні.

«Страшенно неприємний інцидент, – подумав мер. – Треба буде проявити ініціативу, замовити якомусь науково-дослідному інституту розробку побутового протигаза, що дозволив би пити, не знімаючи його… Щось таке, здається, було вже на озброєнні хімічних військ. Шкода, не додумався раніше. Який був би плюс у передвиборчій кампанії!»

Спекотно. Мер автоматично зафіксував оком, що вікна машини герметично закриті, а кондиціонер працює. Він зняв свій протигаз, послабив краватку, розстібнув ґудзик білої сорочки, проковтнув липку слину. У руці його все ще була холодна спітніла фляга з водою. Він приклав її до лоба. Охоронець, що сидів поруч, зробив рвучкий рух до нього.

– Не хвилюйся, не питиму я. Просто охолону трохи. Втомився, запарився… Дістань-но мені з холодильничка мінералки!

– Якої вам?

– Як завжди, негазованої, зі швейцарських Альп.

Дочитавши до кінця, Віталій сидів ошелешений. І не стільки хитро закрученим сюжетом, що так відрізнявся від попередніх оповідань своєю загальнолюдською екологічною тематикою без натяків на чоловічо-жіночі стосунки, скільки… У голові його, наче в домашньому кінотеатрі, пронеслися відеорядом спогади: яскравий весняний день, вони з Лілею під’їжджають його машиною до новенького бювету неподалік від її будинку. Дві колонки в круглій альтанці на витих металевих стовпчиках, навколо – почесна варта стилізованих під старовину ліхтарів. Від альтанки променями розходяться стежки, викладені плиткою посеред соковито-зеленої трави, уздовж них нещодавно насаджено кущі та молоді клени – міська влада причепурила старий район, подарувала мешканцям бювет із якісною водою.

Вони з Лілею набрали дві п’ятилітрові баклажки, поставили їх на лавку всередині альтанки. Віталій повернувся до колонки, однією рукою натиснув важіль, а другу підставив під струмінь води – черпав долонею і сьорбав, черпав і сьорбав. Ліля дзвінко сміялася з нього: «Хлопчисько!» Цвірінькали горобці, яскравими плямами жовтіли посеред трави кульбаби. Маленька оаза в нетрях великого запилюженого міста дійсно зробила його в цю мить щасливим хлопчиськом, адже такі колонки в його дитинстві можна було зустріти на околицях Києва, де тоді ще залишалося чимало приватних будинків.

Віталій рвучко натиснув важіль, відпустив його і миттю вловив воду під краном обома долонями, засміявся і занурив обличчя в озерце, що утворилося в долонях. Завмер. Вода стікала по шиї за комір сорочки, у рукави попід манжетами, Ліля дивилася на нього і сміялася, мов дзвіночок. Це була несподівана мить щастя: він кохав її і знав напевне, що вона теж його кохає.

Раптом поруч прозвучав старечий голос:

– Умиватися підземною водою, без сумніву, корисно, але…

Він озирнувся. Позаду стояв літній чоловік із ціпком, поблажливо посміхався і похитував головою.

– Але пити її, боюся, не набагато корисніше, ніж ту, що у вас у кранах.

– Чому це? – здивовано перепитав Віталій, утерся рукавом і вказав рукою на прибитий до альтанки металевий прямокутник, де зазначалося, що свердловина має таку-то глибину, вода подається до бювету з глибин такого-то археологічного періоду і має такий-то хімічний склад…

– Тому що все це, перепрошую, брехня! – розвів руками пенсіонер. – Я шістдесят років віддав геології і живу тут поруч. Гуляючи, бачив, якими верстатами бурили тут землю місяць тому. Це були аж ніяк не машини глибинного буріння! Звичайнісінька свердловина, як у людей на дачах. Але в місті. У нашому нещасному загидженому місті! Для мене це так само очевидно, як і те, що ви – чоловік, а не жінка, а ваша чарівна супутниця – жінка, а не чоловік!

Читаючи надіслану Жанною «позагендерну» страшилку, Віталій мимохіть бачив за літерами тексту саме ту мізансцену: весна, спека, альтанка, колонка, кришталева вода і веселка у крапельках, що розлітаються на плитку…

«Як це можливо?! Чому? – думав він. – І ця раптова зміна настрою оповідання! Так само, як тоді після слів пенсіонера-геолога, який мимоволі підкинув ложку дьогтю в ту щасливу мить…»

Віталій знову впився очима в текст, пробігаючи його із самого початку рядок за рядком. Раптом він здригнувся.

– А чого це ти тут сидиш у темряві? Так захопився, що й не чув, як я прийшла? Що читаєш?

Він не помітив, як підійшла дружина і дивилася йому через плече.

– Я? Я… Та то Синявського дружина почала раптом писати якусь прозу, прийшла сьогодні і несподівано… Несподівано попросила мене почитати і висловити думку… Я сказав, що не великий знавець літератури, але незручно було відмовити, то вона мені й скинула з флешки. Ось… Читаю ось…

– А мені покажеш? – усміхнулася дружина і поклала йому руку на плече.

– Звісно, ти роздягайся, повечеряй, зараз я піду поставлю чайник. Іди, мий руки.

Дружина вийшла. Віталій глибоко вдихнув, затримав подих, повільно видихнув і розгублено глянув на монітор. Серце його калатало. Щось раптом ускладнилося, щось пішло не так…