Текст книги "Гра в паралельне читання"

Автор книги: Міла Іванцова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

2

Жінки-жінки… Ніколи не знаєш, чого від вас чекати! Доби не пройшло, як попрощалися, а на тобі – отримайте завдання на канікули, щоб не гуляв!:) Ти б краще, Жанночко, розповіла, як доїхала. От, наприклад, як саме до тебе клеївся пристойного вигляду сусіда по купе? (Навіть не написала, якого він віку – чи зіпсований дідуган, чи накачаний мачо?) Я вже ревную. Ти не написала, чи теж дала йому візитівку. Скоро буде запрошення в ресторан. Начувайся! Чоловіки у відрядженні прагнуть сексу і тільки сексу! Все одно з ким.

Як там перший день на заводі? Уже повирішувала їхні проблеми чи лише намітила напрямки міжнародних контактів? Жінка-інженер із зовнішністю телеведучої, спеціаліст із вогнетривких матеріалів усе ще спричиняє в мені якийсь зсув свідомості. Колись у дитинстві я думав, що всі жінки працюють лікарями, вчительками, бібліотекарками чи продавчинями. Правда, Валентина Терешкова літала в космос. А в ХХІ столітті вони здебільшого подалися в моделі, в шоу-бізнес, дехто – у журналістику. Ти – виняток.

То як минув день? З ким сьогодні вечеряєш? З головним інженером чи із сусідом по купе? Як його звуть?

Ти не зрозумів умов гри?

Повторюю: ти читаєш прикріплене оповідання і в кількох абзацах висловлюєш думку про персонажів, події та припущення щодо автора. Відсилаєш мені. А я тобі – свої.

Ось чим треба зайняти твою голову замість думок про сусіда по купе чи головного інженера! :)

«Чоловіки у відрядженні прагнуть сексу і тільки сееееексу!» Яке глибоке розуміння психології собі подібних…

Тебе послухати, то корінь зла – змушений/жаданий відрив від дому? Зриваються хлопці з ланцюга і…

А поза відрядженнями всі домашні, хазяйновиті і дуже вірні чоловіки?

Дорогенький, а що тоді ми з тобою робимо вже мало не два роки у рідному місті і без усяких відряджень, а?:) Було б бажання!

Сусіда по купе звуть Андрієм. Може, йому і хочеться сексу, та мене це не обходить! Поки що. Хоча містечко це богом забуте і довго тут робити нічого. Сподіваюся, що до кінця робочого тижня закінчу все намічене і… знову твоя. :)

Про зовнішність телеведучої – не підлещуйся, знаємо ми вас… Хоча директор заводу та головний інженер теж висловили здивування з приводу того, що молода жінка виявилася тим крутим спеціалістом їхнього профілю, стажувалася в Німеччині та Угорщині, знається на західній сировині і допоможе їм із вибором нових постачальників. Усі ви такі… Не довіряєте, приглядаєтеся, мабуть, боїтеся, щоб жінки не посунули вас із нагрітих місць. Он за кермом уже в кожній третій-четвертій машині – жінка! Правда, це в Києві, а не тут.

Уявляєш, а в готелі немає Інтернету. Я сидітиму в конторі ще годину. Сподіваюся до кінця дня отримати листа від тебе.

Мене дійсно запросили на вечерю до місцевого ресторану, керівництво прагне продемонструвати свою гостинність. Але не думаю, що то буде допізна. Зможеш-схочеш – набери, поділюся враженнями.

Обіймаю.

* * *

Не знаю, чи встигнеш ти прочитати сьогодні цього листа. Затримався, були важливі перемовини. Здається, ми маємо чималі шанси виграти тендер на страхування майна одного банку в межах усієї України. Це був би класний результат на перспективу – приміщення, банкомати, усі їхні автомобілі… Та тобі це не цікаво. То я, власне, про те, чому не відповів одразу.

Тож про Скарабеєва… (Ото вже далися тобі ті чужі тексти!)

Хороше оповідання. Але жіночих думок більше. Чоловік, плануючи новий роман, не стане згадувати колишню. Проїхали. Нецікаво і ліньки.

І в чужий візок не буде зазирати. Та й навряд перейматиметься, що там хто побачить у його візку. Йому по барабану. От коли він сидить у непрестижній машині – то йому не байдуже, як побачать. А візок у маркеті – ні. То як білизна, скинута в купу перед машинним пранням, – чоловікові до лампочки.

Навряд чи можна познайомитися з жінкою, котра робить закупи. Вона в іншому вимірі. Як на мене, помилка Скарабеєва в тому, що не там шукав. Краще б він до касирок придивився, там би мав більше шансів.

Виходячи з усього, сказаного вище, думаю, що автор – жінка, тому що мислить вона псевдо-логічно, не по-чоловічому. Тобто наче й логічно, але на чоловіче око неправдоподібно.

Проте і чоловіки бувають різні, може, донжуани з вашого заводу чи Андрій, котрий шукатиме пригод у відрядженні, витлумачать цей літературний шедевр інакше – запропонуй і їм таку гру. :) Бачиш, як ти вмієш крутити чоловіками – змусила мене написати цілий твір, добре, хоч не вимагала аналізувати тему, ідею, художні засоби, як у школі вчили. :)

Не знаю, чи бажати тобі смачного і несумного вечора, чи вже спізнився…

Обіймаю. Ревную.

* * *

Бажати! :)

Я саме збиралася вимикати комп, як упав твій лист, іще тепленький!

Дякую! Я подумаю про твої враження. Трохи здивована. Я сприйняла інакше. Які ми все ж таки різні, чоловіки та жінки! Хоч і живемо в одному світі і поруч.

Їдемо вечеряти. Думаю, розмова точитиметься навколо виробничих питань. Наче мало було дня і буде їх попереду… Та, власне, про що ще можна говорити з інженером?! :)

3

Жанна, стоячи на сходах єдиного в місті готелю, провела поглядом машину директора заводу, яка віддалялася, підстрибуючи на вибоїнах, і відносила у своєму череві загалом приємного повновидого шефа та дотепного головного інженера. Як водиться, директор мав водія, тому «хлопці» дозволили собі повноцінно повечеряти зі столичним інженером, який до всього виявився молодою приємною жінкою. Жанна навіть усміхнулася їм услід, пригадавши, як обидва в міру наростання градуса в організмах помалу переходили з виробничої тематики на загальнолюдську. Мабуть, усі чоловіки в цьому подібні: за розмовами про її стажування в Німеччині та Угорщині, про їхні власні відрядження по Європі та до Китаю пішли жарти та анекдоти, традиційне гусарство: присутність жінки, та ще й зі столиці, додавала тонусу обом уже немолодим чоловікам.

Віталій неодмінно класифікував би цей факт як бажання затягти її у ліжко. Він ревнує. Вважає, що всі чоловіки, з якими перетинаються її шляхи, неодмінно марять про одне й те саме. Трохи примітивно оцінює він своїх одноплемінників. Чи то через власні комплекси, чи від розуміння того, що може будь-коли її втратити…

Звісно, жінкам приємна чоловіча увага, але ж не хочеться вірити, що все аж настільки спрощено. Він старший на тринадцять років. Має певний життєвий досвід та власні висновки з нього. Але інколи просто дивує її своїми визначеннями, які шкрябонуть, бува, щось там у душі… Проте вони вже майже два роки разом. Чому? Навіщо? Чи надовго? І чи таки разом?

Може, відчуваючи цю дивну різницю у їхньому світосприйнятті, прагнучи кращого взаєморозуміння, Жанна і причепилася до Віталія з цією грою в паралельне читання. Чомусь із перших абзаців оповідання (найвірогідніше, то писала жінка, яка прагнула зрозуміти чоловіків!) Жанна уявила, що читає цей текст уголос Віталію і зараз він кивне чи заперечить, щось пояснить, погодиться чи опротестує… Оповідання, яке вона проковтнула за кілька хвилин, видалося схожим на короткометражний фільм, на історію, яка запускає певну реакцію в голові, і ти живеш далі, час від часу згадуючи героїв та події.

Жанна знов усміхнулася. Певне, тепер щоразу, катаючи візок між стелажами супермаркету, вона буде згадувати прочитану історію про похибку в теорії пана Скарабеєва. І зазиратиме нишком у чужі візки…

Перед виходом із контори заводу вона похапцем прочитала відповідь Віталія, його враження від оповідання. Щось він там наплів геть дивне, важко навіть точно пригадати. Та й час уже пізній. Голова мов не своя. Ніч у потязі. Довгий день. Ресторан. Непогане вино… Пора спати. А зранку – перечитати лист і пояснити, що він ні чорта не розуміє… Хоч і дожився до сивого волосся. Ні чорта…

Машина директора давно розчинилася в нічному туманному мареві. Місто пахло вологим прілим листям і димом осінніх багать. Доживав своє жовтень. Кілька ліхтарів лили молочне світло біля готелю, далі вулицею світили через один, потому ще рідше, і, зрештою, місто перетворювалося на ілюзію, ніби у фотошопі[1]1
  Комп’ютерна програма для обробки зображень. (Тут і далі – примітки редактора.)


[Закрыть] задній план картинки було розмито, розтерто, затемнено. І це мало символічно означати, що життя не десь там. Воно ось тут. Тут і зараз. І важливе тобі лише те, що до тебе найближче…

Жанна повільно простягла руку до вхідних дверей готелю. Раптом вони відчинилися самі, явивши їй знайому фігуру Андрія. Саме з ним уранці попрощалася на вокзалі, зійшовши з потяга Київ – Край Світу і лишень трохи не доїхавши до кінцевої станції.

– Бачу, вечерею вас уже хтось нагодував, мій план накрився, – всміхнувся він.

– Невже так помітно? – ще не обравши потрібного тону для розмови, спитала Жанна.

– Трошки є. Не напружуйтесь. Клеїтись не буду. Покурю та піду спати.

– От біда! А я вже розмріялася, – втомлено хмикнула Жанна.

Андрій теж хмикнув, підпалив цигарку, затягнувся і сказав:

– А от на ранкову каву запрошую. Готель простецький, але я розвідав: сніданок доволі прийнятний, а ще… – він загадково усміхнувся.

– Що? – зосереджено втупилася в нього Жанна.

– А ще їм учора встановили нову німецьку машину, що варить каву! То маємо шанс пити не розчинну.

– Аааа… – дещо розчаровано проспівала Жанна. – Якби їм до машини ще й кави пристойної привезли…

– Ну, то вже перевіримо на практиці. О дев’ятій вас влаштує?

– О дев’ятій уже маю бути на заводі, – зітхнула жінка.

– Окей! Чекаю о восьмій у вестибюлі, – погодився Андрій і прочинив перед нею двері.

Жанна сфотографувала його поглядом, вдихнула запах цигарок та залишковий аромат чоловічого парфуму.

«До сорока років. Одружений. Двоє дітей. У відрядженні», – пронеслося в її голові припущення.

«Хоче сексу з будь-ким», – прошурхотіло голосом Віталія. Жанна хмикнула. Двері за її спиною зачинилися.

Вівторок

1

Ранку доброго!

У тому, що готель без Інету, є навіть плюс. Учора, повернувшись із вечері, впала і заснула. А був би – то писала б розгромного листа з приводу твого сприйняття того оповідання та дурних ревнощів до всіх чоловіків на моєму шляху. Але, бачиш, виспалася, випила зранку непоганої кави, вчорашні емоції вляглися, то пишу лише «взагалі», і сьогодні твоє дивне світосприйняття вже не видається мені антагоністичним. Хоча мій ранковий плюралізм не означає, що я пристала на твій бік чи погодилася! Щоправда, завдяки тобі трохи «розвинулася» в царині чоловічої психології.

«Чоловік, плануючи новий роман, не стане згадувати колишню. Проїхали. Нецікаво і ліньки». Тепер я знаю, що ти мене не згадуватимеш. А може, це й на краще.

«От коли він сидить у непрестижній машині – то йому не байдуже, як побачать. А візок у маркеті – ні. То як білизна, скинута в купу перед машинним пранням, – чоловікові до лампочки». Але ж він вбачав у тому спосіб віднайти подібне собі, шукав. Чи ти вважаєш, що чоловік до такого не міг докотитися за визначенням? А непрестижна машина – ооо, так-так! Десь я читала, що чоловіки ідентифікують своє авто зі своїм… (ги-ги-ги). Звісно, чим крутіше, тим… крутіше!!!:)

«Навряд чи можна познайомитися з жінкою, котра робить закупи. Вона в іншому вимірі». Як романтично! Але відкрию секрет: МОЖНА! Жінка (самотня чи невдоволена своїм супутником) підсвідомо готова до дива завжди! Хто знає, а раптом той самий принц послизнеться на мандаринці в овочевих рядах буквально перед її ногами?! Чи, навпаки, врятує її від коробки з каструлями, що фатально летить дамі на голову зі стелажів… А? О! Отож! І білий кінь його там десь ірже на парковці біля супермаркету, й амури вже нагострили стріли… Ех… :)

«Як на мене – помилка Скарабеєва в тому, що не там шукав. Краще б він до касирок придивився, там би мав більше шансів». Та на біса молоденьким касиркам той підтоптаний зануда з «Геркулесом», мінералкою та туалетним папером у візку?! Ха! Оце вже логічно!!! І якщо ти не помітив, то білого коня у нього теж не було, чалапав він додому пішки! :)

«Виходячи з усього сказаного вище, думаю, що автор – жінка, тому що мислить вона псевдо-логічно, не по-чоловічому. Тобто наче й логічно, але на чоловіче око неправдоподібно». Ага! Таки згоден зі мною! Ну і хай «псевдо-логічно»! А як на моє око – дуже навіть органічно і зрозуміло. Я й сама багато з чим по ходу читання погоджувалася чи дивувалася, як то мені раніше таке на думку не спало! Ех… Ми таки з різних планет… :(

«Проте і чоловіки бувають різні, може, донжуани з вашого заводу чи Андрій, котрий шукатиме пригод у відрядженні, витлумачать цей літературний шедевр інакше – запропонуй і їм таку гру». Ні, я ж не соцопитування приїхала тут проводити. То гра для обраних! А з ними в мене інші ігри. О, до речі, час і попрацювати. Бачиш, як завелася – і не думала вступати з тобою в полеміку, аж ось… :)

На цьому прощаюся, обіймаю тебе, притуляюся… Йоу! Починаю збуджуватися.

Ні! Геть емоції! Потискаю руку і йду до роботи!

А тобі аттачу [2]2
  Аттачити (з англ.) – приєднувати файл до електронного листа.


[Закрыть] одразу два оповідання. Одне малесеньке, прикольне, а друге я ще й сама не читала. Тож попрацюймо, а потім пірнемо в нього разом!

P. S. Зранку побачила на мобільному пропущений виклик від тебе. Мабуть, я не почула вчора. Передзвонювати не стала. Як водиться… Далі від гріха.

Сумую без тебе. Отаке…

* * *

А я чекав розповіді про вчорашню вечерю… Твої мужчини, мабуть, розпускали там хвости, роздували щоки, розповідали, які вони круті і перспективні (звісно, за місцевими масштабами), а потім перейшли до компліментів та анекдотів? Чоловіки такі…

Мабуть, було весело, раз не чула, як я дзвонив. Танцювали?

Знову трішки ревную. Хоча… так-так, знаю – не маю права. :(

Зараз читну маленьку оповідку і поїду до банкірів – жуємо робочі моменти, знову перемовини з приводу того контракту, про який я тобі говорив. То був би незлецький закидон на перспективу.

Колеги

Середнього віку струнка Фея в джинсах і смугастому светрику згрібала на газоні листя.

Тому що осінь.

Вона пробувала спалювати його на краю дачної ділянки, але насичене нічною вологою листя горіло погано. Чаклуючи біля неслухняного вогнища, Фея раптом помітила біля паркану брудну пляшку, заткнуту корком. Недовго думаючи, вона підняла пляшку, витягла корок і кинула його в купу листя, туди, де знизу ще миготіли червоні вогники, – може, розгориться?

І раптом почалося! У пляшці щось зашипіло, Фея злякано відкинула її, але процес ішов: повалував дим, полетіли іскри… За хвилину з димової хмари виник середнього віку чоловік високого зросту, міцної статури, у пристойному діловому костюмі. На лацкані – бейджик із написом «Джин».

Фея спершу оторопіла від несподіваних спецефектів, але опанувала себе і не подала знаку. Поправила волосся на лобі, випрямила спину, уперла руки в боки і каже:

– Здрааастє! Ви чого тут розшумілися?! Лякаєте? Іскри розкидаєте? Що, бажання виконуєте? Ха! Так ми це і самі запросто! Теж мені… Джин! – і вона показала нашивку на рукаві свого светра – «Фея».

Джин не чекав такого прийому. Сто століть життєвого досвіду, а таке вперше – нарватися на колегу! Він покліпав очима, покрутив головою, потім трохи оговтався і мовив:

– Дамочко, що ж це ви така неприязна? Бабине літо фінішує, туди-сюди – і зима. Хіба мало бажань? Хто ж іще вам таке запропонує? Хто жінці допоможе?! Знаємо ми цих простих смертних, їм самим аби урвати користі від дамочок. А вже від Феї і поготів!

– Хіба?! – на мить замислилася Фея. – Ну, тоді допомагайте! От вам сірники, он граблі. Ось листя, он вогнище знову згасло. Продовжуйте за мене. А я на лавочці трохи посиджу, перепочину на сонечку. Що ж ви так розгубилися? Не звикли до фізичних навантажень у вашій пляшці? Так саме привід розім’ятися! – і вона засміялася дзвінко, але не образливо, а в очах її застрибали дивні іскорки.

Джин знову зніяковів від непередбачуваності сучасних Фей, але очі в колеги були добрими і не обіцяли великих неприємностей. Він знизав плечима, всміхнувся, зняв бейджик, поклав його до кишені і нерішуче простягнув руку до грабель.

Вам цікаво, що там було далі? А Бог його знає! Адже корок від пляшки згорів разом із листям.

* * *

І правда, славна мініатюра! І осінньо-реальна, і фантастична, і з гумором. А Фея така ділова, аж на тебе схожа, коли ти береш руки в боки! Правда, вона середніх літ, це десь за сорок? А ти, як співав Меладзе, «юных лет хмельная дева»…:)

Я вже не маю сумнівів, що це писала жінка. Бо тільки жінка могла в кінці риторично спитати: «Що там було далі?..» Адже для чоловіка однозначно зрозуміло – далі там був секс! Навряд чи просто на осінньому газоні, але в принципі… :)

Я помчав! Друге оповідання потім. А поки що уявлятиму тебе Феєю, а себе – Джином!

* * *

Бачу, ти в бадьорому настрої та в доброму гуморі… Завуальовані компліменти робиш, юною дєвою нарік… Підлизуєшся? Гм… «Далі там був секс!» Бач, як миттєво все визначив! Не буду стверджувати, що це геть неважливо (і неможливо як продовження оповідання), але ж ви, пане, тільки про це й думаєте, га?! Чи то голодній курці сниться просо? :)

Хоча… Я теж скучаю.

P. S. Не танцювали.

P. P. S. Далі читай! Тебе ж на розмови про чоловіків, жінок та їхні стосунки не часто й витягнеш. То сили небесні послали мені цю флешку, може, хоч так нарешті розберуся, що ти за один. :) А уяви, якби там були студентські реферати чи пара скачаних фільмів?

2

Сидячи у своїй машині після переговорів у банку, Віталій глибоко зітхнув і завмер. Відчув утому й голод. Повертатися в офіс не хотілося. Наближався обідній час. Він покрутився вуличками Подолу і припаркувався на Контрактовій площі. Рушив пішки до старого будинку на розі, де площа виливалась у вулицю (чи вулиця вливалася в площу?). Там в останні роки можна було швидко і більш-менш нормально поїсти; хоча харчевні фаст-фуду далеко не ресторан, але… Але там були вікна. Величезні вікна другого поверху старого будинку з панорамою Контрактової площі.

Колись, за радянських часів, тут знаходився всіма знаний «Подільський універмаг». Віталій кинув погляд уперед: довга пряма вулиця Сагайдачного веде вдалину, аж до Поштової площі. Праворуч від неї два трамвайчики старовинного фунікулера невтомно снують вгору-вниз, а ліворуч на Дніпрі живе сво —

їм життям міський річковий порт. Далі вулиця Сагайдачного перетікає у Володимирський узвіз, по ньому автівки повзуть нагору, у центр міста, або спускаються на Поділ.

Колись вулиця гетьмана Сагайдачного називалася Жданова, що нічого не говорить сьогоднішній молоді, утім, і йому колись промовляло небагато. Хіба мало було різних героїв радянської пори, іменами яких називали вулиці? Усе змінилося відтоді. От і Жанночка інколи щиро дивується його спогадам та розповідям про колишнє. І тоді відчувається різниця між ними в тринадцять років. А так наче й не дуже. Кажуть, жінки раніше дорослішають, вони мудріші та відповідальніші. Дівчатка навіть говорити починають раніше, ніж хлопчики-однолітки.

Одного разу вони з Жанною їхали в його машині, Віталій крутив приймач і раптом вловив стару пісню про солдата, який нібито пише своїй дівчині: «Только две, только две зимы, только две, только две весны ты в кино, ты в кино с другими не ходи!»[3]3
  Фрагмент із пісні Юрія Богатікова.


[Закрыть]

Оце була несподіванка! Він щиро розреготався і почав бадьоро підспівувати, відбиваючи ритм на кермі. Жанна дивилася на нього, як на психічно хворого, і поблажливо посміхалася, а потім переповідала, як то дивно виглядало збоку.

Якби ж вона знала, скільки разів горланили вони ту пісню, карбуючи чоботами крок по плацу! І яким актуальним був для солдатів факт неходіння в кіно «с другімі». Віталій не мав дівчини, яка б проводжала його в армію й обіцяла чекати. З одного боку, це було мінусом порівняно з тими, кому мало не щодня солдатська пошта приносила конверти без марки та з якимись романтичними дівчачими дурницями. З другого – не було й мороки. А то переживай тут, із ким вона там у кіно!

Вислухавши його ретро-пояснення, Жанна розсміялася:

– Коли ти марширував по плацу, я ще ходила в дитсадок!

Несподівано поринувши в спогади, Віталій піднявся на другий поверх харчевні, вимив руки, узяв тацю і рушив уздовж роздавального ряду. Вибрав грецький салат, солянку, порцію плову, пару шматків хліба і задумався, яку каву замовити. Раптом побачив напис «Компот» і всміхнувся. Подумав, що це слово поступово вимивається з лексикону, як і сам продукт із ужитку. Звісно, хтось десь іще його варить, але в кав’ярнях, ресторанах, осередках фаст-фуду пропонують мінеральну чи солодку газовану воду, сік, каву, чай та ще інколи «морс». Компот – це з іншої епохи. Адже ми рівняємося на закордон! А світ компотів не варить. Там п’ють «джюс».

Він усміхнувся і поставив склянку з прозорою прохолодною рідиною вишневого кольору на свою тацю.

Віталій із задоволенням помітив вільний столик біля вікна, яке більше нагадувало скляну стіну. В епоху, коли не маєш часу зупинитися на бігу і придивитися до чогось уважно, нагода поєднати обід із розгляданням привабливої перспективи – неабиякий бонус! Можна сказати, два в одному.

Ліворуч за вікном, у невеличкому парку коло пам’ятника гетьману Сагайдачному, жовте листя нагадало Віталію прочитану зранку мініатюру про Джина та Фею. Він знову посміхнувся. А кажуть, пора кохання – весна. А чом не осінь? Стає прохолодно, хочеться зігрітися самому, зігріти когось своїм теплом – досить зв’язне пояснення союзу двох людей, логічніше, ніж зростання гендерного інтересу разом із пробудженням природи від сну. Прокинувся? Вставай, іди працюй! А от перші холоди навівають думки про тепло, затишок, килими, гарячі обійми та гіпнотичний камін…

Умовно логічний ланцюжок образів перервало слово «камін», і Віталій судомно стиснув виделку та ніж. Це колись із ним було. Він заплющив очі, опираючись спогадам, але вони палахкотіли слайдами, мов іскри над дровами, виринали з підсвідомості, давно загнані туди, немовби в архів.

Йому тоді так хотілось обійняти, зігріти, вберегти її, ніколи нікому не віддавати… І просто хотілося як жінку… І то була не Жанна. Віталій відчув у собі гарячу хвилю бажання. Безжальні спалахи слайдів обпікали пам’ять, і він відкрив очі, сподіваючись, що це допоможе.

Знову взявся за їжу, час від часу кидаючи погляд за вікно.

На протилежному краю площі не перше століття височіла старовинна жовто-біла споруда Контрактового будинку з чотирма білими колонами. Кажуть, колись там бували на ярмарках Гоголь, Шевченко, Міцкевич і навіть сам Бальзак. І що вони там робили? Це був шопінг? Вихід у люди?

Трохи ближче, по ліву руку – двоповерхова біла будівля-каре Гостинного двору з арками, праворуч – велична напівкругла споруда Києво-Могилянської академії. Струмінь спогадів змінив напрямок, і Віталій пригадав, що за радянських часів там було Вище військово-морське політичне училище, куди вступив його однокласник і приятель Мишко. Поки дехто просто служив і трамбував чоботами плац, Мишко мріяв про офіцерські погони та морську службу, а дівчата просто шаленіли від красунчиків у моряцькій формі. Мрія його здійснилася. Та ненадовго. Аварія на підводному човні. Повідомлення батькам про загибель екіпажу. Подяка за виховання героя. Металевий пам’ятник із зіркою посеред дерев’яних хрестів на сільському кладовищі поблизу Києва поруч із могилою діда.

Віталій випив залпом компот, витер губи серветкою і рішуче підвівся. Що це на нього найшло? День ретроспектив! Не можна, не можна діловій людині зупинятися на бігу, давати собі слабину – тут же починають густи джмелі в голові, а деякі ще й жалять.

В кишені вібросигналом тріпнувся мобільний – прийшла смска.

«Зможеш – передзвони!»

Це була Жанна. Віталій перегорнув сторінку спогадів і, спускаючись сходами, набрав її номер. Розмова була недовгою. Бадьорим голосом Жанна пояснила, що в когось там у кабінеті, де їй виділили місце, день народження, і в обідню перерву вона втрапила на імпровізований бенкет. А після шампанського не втрималась і написала йому смску. Тому що, попри хороший прийом, почувається самотньо в чужому місті.

Лемент навколо неї та її веселий голос погано поєднувалися із самотністю, та все одно Віталію було приємно, що вона за таких обставин, оточена людьми, думає про нього.

На прощання Жанна нагадала, що він досі не виконав домашнє завдання і прочитав тільки коротеньку осінню оповідку, але ж то був десерт. І що вона зараз доп’є своє шампанське та чекатиме його вражень.

«Тому що чоловіки – то щось незбагненне для тверезого жіночого розуму», – вдавано зітхнула вона, потім засміялася і вимкнула слухавку.

Віталій пригальмував біля офісу, глянув на годинник. За вікном почав накрапати дощ. Вітер вдарився грудьми об гілки старої верби, що звисали мало не до землі неподалік від машини. Оселедчики жовто-зелених листочків замерехтіли перед лобовим склом і обліпили його та вологий капот. Віталію знову згадався інший холодний вітер, танок іншого жовтого листя, інший дощ, інші калюжі в іншому, чужому, але гостинному місті, а потім – тепло, затишок, камін…

Він тріпнув головою: «Чортівня!»