Текст книги "Гра в паралельне читання"

Автор книги: Міла Іванцова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Денна спека змінилася прохолодою. Нічний біг охолоджував потяг.

Знову станція. Провідник із кимось весело сперечається на своєму суржику. Зміст розмови можна приблизно вгадати за мелодикою реплік. Цікаво, коли він усе ж таки виставить рахунок? Дивний якийсь, смішний, але видно, що добрий і не озлоблений на життя взагалі та на своє колісне зокрема.

– Треба продихатися. Наступна станція години за три, не раніше, – тихо, щоб не сполохати «Дитячі інфекції», сказав Антон чи то Марині, чи просто розмірковуючи вголос.

– Точно, від цих купе і до клаустрофобії недалеко, – тихо відповіла вона.

Він дістав цигарки з кишені піджака, що висів на вішалці, і запитально глянув на Марину. Та кивнула і дістала із сумки свої.

Спустилися на перон. Маленька станція, приміщення вокзалу десь далеко, навпроти середини потяга, метушня посадки теж десь там. Тихо. З дитинства знайомий запах теплих шпал. Цвіркуни в придорожній траві старанно свердлять тишу…

Закурили, дивлячись у нікуди. Мовчали, хоча природніше було б поговорити після тиші «бібліотеки». Але про що? Звична балаканина про життя та його проблеми? Навіщо? Краще вже помовчати.

Марина завжди носила із собою цигарки. Але палила дуже рідко. Ніколи від нудьги, ніколи за компанію. Хіба що коли нерви надто напружені. Палила сама із собою, щоб подумати. Чому піддалася зараз? Адже тут явно комбінація «від безділля + за компанію»… Роздуми її перервав радісний зойк провідника, який ішов від сусіднього вагона:

– Агааа! Мадамочка! Ви тут, моя радість?! Утекти хотіли? Од нас не втечеш! Молодець, сек’юріті! Не одпускай цю пасажирку! Вона моя заручниця!

– Ідіть у баню! – жартома відповіла йому Марина.

– Мадаамочка! Отето прогрес у наших стосунках! А ви спеку добре переносите?

– Я – залізна леді! – сказала Марина. – А гарячого заліза краще не торкатися! Хто це розуміє, навіть банні віники, зв’язані проволокою, не купує, щоб не обпектися! – театрально промовила вона.

– Ух! – сказав багатозначно провідник, відкрив рота і задумався, як би продовжити бесіду, але тут втрутився Антон:

– Не напружуйся. Тобі ще ніч працювати.

– Пойняв! – підморгнув «Карлсон» і знову пішов теревенити з провідницями-сусідками.

Мовчання було порушене.

– Смішний він, не зловредний. Артист по натурі, – сказала Марина, дивлячись услід любителю заручниць.

– Так, хороший мужик, я його знаю, не вперше разом їдемо, – підтвердив Антон.

– Часто їздите? А от я рідко. Я людина домашня. Дім, робота, діти.

– Доводиться останнім часом. З тих пір, як машину продав. Я в посольство їжджу. Оформлюю виїзд на ПМЖ. У мене теж діти. Два пацана. Три та дев’ять років.

– Ого! Які великі! Я б і не подумала. Молодий ви ще.

– Тридцять один уже, – сказав Антон і підпалив другу цигарку.

Смикнувся і зарипів міжвагоннями потяг. Провідник, підбігаючи до відкритих дверей вагона, вигукнув:

– Заручниця із супроводом! Прошу зайти до вагона! Потяг рушає!

Марина піднялася, Антон легко заскочив за нею з недокуреною цигаркою в руці. Провідник зачинив двері і рушив до свого купе.

– Може, вам ще кави? – спитав, озирнувшись на них.

– Чаю, – сказала несподівано для себе Марина.

– І мені, – затягнувшись, погодився Антон.

– Пиво, горілка, коньяк?

– Ча-ю! – недвозначно повторила Марина.

– Ясно-ясно! Не заважаю! – заметушився «Карлсон» і закрив за собою дверцята до вагона.

Знову тиша. Він курив. Вона дивилася за вікно, ніби можна було щось побачити в уже чорній ночі, і точно знала, що йти не треба. Відчувала: крутиться щось непросте всередині у цього цілком благополучного на вигляд чоловіка, батька вже чималої родини. Через від’їзд із батьківщини? Непросте рішення. Але ж не він перший. Щось тут інше. Було ясно: він хоче говорити. Але поки що не знає як. І говорити саме з нею, а не, наприклад, із Діною, і не просто для того, щоб убити дорожні години. Чому? Вона все ж таки старша. Може, хоче щось спитати? Чи просто виговоритися? Так часто трапляється в потягах, коли в дорозі ніч і частину дня… Цікаво, а в поїздах, які повзуть тиждень, теж таке буває? Там феномен безслідного зникнення вологої від сліз жилетки дещо розтягнений…

Марину не переобтяжували чужі одкровення, хоч траплялися нерідко. Вони додавали їй розуміння життя, були ґрунтом для довгих роздумів і власних висновків. Але давати поради жінка завжди побоювалася, навіть коли їх просили. Чи то не вважала, що має право, чи не хотіла бути винною.

Що в нього не так? Виглядає на п’ять із плюсом. Постава, м’язи, зачіска, вдягнений недешево і зі смаком, в купе на вішалці – пристойний діловий костюм, на столі – шкіряна барсетка, нової моделі мобільний. Мабуть, десь там є родина, діти… Усе вкладається в схему стабільності та достатку. Але щось, якась дрібничка, помічена Мариною, випадала з логічного портрету. Яка саме? На «кота», як називала шукачів інтимних пригод, не подібний. Схоже, у родині все добре, нічого не шукає. Що ж не так? Очі розумні, вдумливі, але сумні. А може, втомилася людина? У самої які очі після відрядження?

Відчинилися двері. Турботливий «Карлсон» промовив:

– Ваша дівчина вже спить. А в тамбурі чай пити – це збочення! Ідіть до мене в купе провідників. Я вам там поставив. А я піду вздрімну за стінкою. Тіко пляшки з алкоголем, що у мене під полицею, пораховані, мадамочко!

– Ну, не задушити вас красиво?! – вибухнула в раніше обраній манері Марина. – Які пляшки?! Я ж за кермом! А за пропозицію дякуємо. Чаю вип’ємо і спати підемо.

* * *

Уперше в житті Марина сиділа біля вікна в купе провідників. Антон влаштувався поруч. На столику – дві склянки чаю в підстаканниках. У кожному по пакетику із заваркою, дві ниточки з бирками звисають назовні. Чудне маленьке помешкання з однією спальною полицею, підвісною шафкою для посуду, з якимись коробками під ногами. Дивно потрапити всередину того, що бачив раніше лише ззовні. А це чиєсь життя. На столику стояв дешевий пластмасовий будильник. Стрілки дружно дивилися вгору, притиснувшись одна до одної.

– Мої вже сплять, мабуть, – сказала Марина, – хотіла подзвонити з дороги, та гроші на рахунку закінчилися.

– Я можу принести свій мобільний, спробуємо, якщо хочете, – сказав Антон.

– Та ні, не будемо їх лякати, мабуть, уже сплять. Завтра наобіймаємося. Два дні не бачилися, уже скучила. Звикли ми завжди разом. Не часто їду з міста, щоразу хвилююся.

– А я намагаюся не хвилюватись, переконую себе, що все там буде добре. Адже від моїх думок все одно нічого не зміниться.

– Чоловіки влаштовані трохи інакше, – всміхнулася Марина, – і потім у них є тили, котрі відповідають за внутрішню стабільність.

Марина підтягла ближче склянку, висипала туди цукор із пакетика, тихенько помішала ложечкою. Антон не відповів, сидів, задумливо дивлячись на стрілки. Потім простягнув руку і взяв будильник. Було п’ять хвилин після опівночі. Він перевів годинник на десять хвилин назад і поставив його на місце. Марина помітила вздовж внутрішнього боку його лівої руки вище зап’ястка довгий шрам – не свіжий, але явно не надто давній.

– У мене рік тому померла дружина, – сказав він хриплувато.

Марину ніби перевернуло на каруселях догори ногами і знову поставило на місце. Намальована її уявою гармонійна картинка про життя цього хлопця раптом попливла і розмазалася.

– Я вирішив поїхати до Америки. У мене там двоюрідний брат із родиною. Усі формальності вже виконано. Це остання поїздка до посольства. Вирішу попутно з квитками – і все. За два тижні буду вже там. Із дітьми.

Він наче і не чекав відповіді. Просто такий переломний момент у житті, треба підбивати підсумки. І бути чесним із собою. Але безглуздо розповідати собі самому про себе ж. А так легше.

Марина мовчки дивилася на Антона, трохи схиливши голову набік. Між її бровами з’явилася вертикальна зморшка, яка зазвичай її засмучувала. Так дивляться люди, коли розуміють, що їм кажуть щось дуже важливе, але чи то не знаючи чужинської мови, чи ще не дуже чітко сприймаючи співрозмовника, вони намагаються отримати якомога більше несловесної інформації.

– Вона два роки хворіла. Відтоді, як народила молодшого. Ми навіть не одразу зрозуміли, що трапилося. А тепер я і не знаю, що було страшнішим – два роки боротьби з нею за неї чи цей останній рік порожнечі та боротьби за нас…

– Можете палити, – сказала Марина, побачивши, що Антон крутить у руках пачку цигарок.

– Знаєте, я раніше не палив. Навіть коли служив у спецназі. І потім, коли був у Французькому іноземному легіоні, де й воювати доводилося. Я рано одружився, одразу після армії. Ми навчалися в одній школі. А як повернувся, побачив, якою вона стала, нічого не міг із собою вдіяти. І затягнув її до рагсу, щоб ніхто не перехопив.

Він закурив, знову взяв будильник. П’ять хвилин після опівночі. Знову перевів на десять хвилин назад і став дивитися на секундну стрілку. Коли та зробила коло, поставив будильник на місце і продовжив:

– Жили ми класно. Усі заздрили. Коли народився старший, я працював добу через дві в охороні однієї крутої фірми, але вступив до інституту на заочний. Сам хотів, і батьки так націлювали – обоє викладачі. Не думав я все життя чуже добро охороняти. Але свого поки що було надто мало. А вічно копійки рахувати не хотів, надивився я на це. І тут випала нагода правдою-неправдою завербуватися в той Іноземний легіон. Обіцяли пристойні гроші, плюс іще раз перевірити, чого ти вартий, та й світ подивитися… Це був шанс не загубитися в провінції, зробити перший крок. Правда, і ризик був великий. Дружина відмовляла, боялася за мене, але я так вирішив. Батьки позітхали, але теж змирилися й обіцяли допомогти родині, поки мене не буде. Усе одно мене не відмовити – як вирішив, так і зроблю. Що вже там було далі – окрема історія. Всяке бачив.

Я повернувся через два роки – лишень дослужився до капрала, як був поранений і став перед вибором. Думав спершу про французьке громадянство після необхідної вислуги, але вирішив повернутися. Сумував дуже. Приїхав живим, мав трохи грошей на рахунку. Чого ще? Господи, які ми тоді були щасливі утрьох! Розкрутив помалу свій бізнес, купив машину, квартиру. Місто наше, звісно, не столиця, але люди з головою і тут можуть дечого досягти. Інститут так і не закінчив, не до того вже було. Син підростав, дружина все красивішою ставала. Була для нас феєю домашнього затишку. Правда, хотіла ще доньку, для себе, як вона казала.

– Так, доньки – це добре, – сказала Марина, щоб заповнити паузу.

– Коли старшому було майже п’ять, у нас народився другий син. Гарненький, здоровий хлопчик, схожий на неї. Що ж, нехай буде хлопчик – вирішили ми всі. Може, колись іще з’явиться і дівчинка. І дружина ніби не засмутилася, хвалилася нам у віконце ще з пологового будинку, слала чудові записочки. Але коли повернулася додому, почали відбуватися дивні речі. Вона перестала визнавати старшого сина. Це було жахливо. Спочатку мені здавалося, що затягнувся якийсь недоречний жарт. Але час показав явне відхилення. Старший її дуже дратував своїми запитаннями і навіть своєю присутністю. Дружина ставилася до рідної дитини, як до чужої, зайвої і навіть небезпечної для немовляти. Дитина була шокована. Я теж. Дивно, що в присутності чужих людей, які приходили привітати з новонародженим, вона поводилася цілком нормально, на старшого просто не звертала уваги, але без чужих очей ставала навіть агресивною. На мої запитання відповідала так: «У мене не було раніше дітей. Я не знаю, звідки ти привіз цього дармоїда! Нехай і близько не підходить до мого синочка! Досить і того, що живе з нами в одному будинку!»

– Господи… – прошепотіла Марина. – Я чула, що в жінок буває післяпологовий стрес, вони навіть інколи відмовляються годувати новонароджених, нервують, плачуть, але щоб так…

– Її стан то покращувався, то погіршувався. Особливо вимотували нас дні, коли місяць бував уповні. Лікарі сказали, що це шизофренія. Не найтяжча з форм. Агресивність на словах – це ж не фізична… Возили до бабок. Ті шепотіли, викочували яйцем, лікарі призначали транквілізатори… Інколи ми навіть ходили в гості. При чужих вона поводилася нормально, певні її фрази сприймалися як екстравагантний гумор…

Марина слухала заціпеніло і вже не намагалася розбавляти своїми репліками його монолог.

– Моє серце розривалося за старшого сина. Віддав його до школи східних єдиноборств, де раніше тренувався і сам. Він був завантажений уроками, тренуваннями, спортивними зборами, я часто брав його із собою на роботу, у недалекі відрядження, ми багато розмовляли й обидва вірили, що це в неї минеться, як минає затяжна хвороба. Ми переконували себе, що всі недуги рано чи пізно проходять.

Антон загасив цигарку об коробку сірників, що лежала на столику. Марина знала, що він зараз зробить – на будильнику знову було п’ять хвилин після опівночі. І час знову слухняно повернувся назад у його сильних руках.

– Після того, як вона кинулася на мене з ножем, – сказав він і глянув на свій шрам, – я найняв хатню робітницю – боявся залишати її саму. А одного разу ввійшов до спальні і побачив направлений на мене пістолет. Врятувала реакція, напрацьована в армії, – я кинувся на підлогу, і куля вибила вітражне скло у дверях за моєю спиною. Тоді я сказав, що доведеться лікувати її в стаціонарі. Сусіди, почувши вистріл, викликали міліцію. Я довго вибачався і пояснював, що сам випадково не поставив зброю на запобіжник… Показав усіх членів родини живими, написав пояснення – добре, що дозвіл на зброю в мене був. Дружина поводилася спокійно і підтверджувала міліції все, про що я говорив. А наступного дня мені на роботу зателефонувала хатня робітниця і, ридаючи, повідомила, що коли вона з молодшим сином пішла на базар, а старший був у школі, дружина закрилася на кухні і ввімкнула газ. Її не врятували.

Він замовк, втупившись сухими очима в недопалок. Марина подумала, що краще б йому було виплакатися. Антон узяв склянку з холодним несолодким чаєм і випив залпом, як п’ють горілку. Завмер, потім видихнув.

– Хто зараз із вашими дітьми? – спитала Марина.

– Вони самі. Не дивуйтеся. Звісно, молодший іще малий, щоб залишатися на самоті, проте старший дуже відповідальний. І на всяк випадок він знає, до кого звернутися. Нам нікого не треба. Дорогою до школи він заведе брата у дитсадок. Увечері забере. Їжі я їм на два дні залишив у холодильнику. Молодший уже майже не згадує про маму. Старший говорить про неї рідко. Але якось на кладовищі сказав, що простив її. Тому що в неї тоді вселився біс і вона ні в чому не винна. У церкві правити заупокійну службу відмовилися. Я не міг наполягати. Я тоді нічого не міг. Винив у всьому себе.

Він потягнувся за будильником. Марина поклала свою руку на його і повільно притисла її до столу. Її рука була майже удвічі меншою, але Антон підкорився.

– Усе минуло, – сказала вона тихо, – що минуло, те вже не зміниш.

Він опустив голову і завмер. У напівсутінках тісненького купе їй здалося, що в кутику його ока, ближче до перенісся, блиснула сльоза. А може, то був відблиск ліхтаря, що мигнув за вікном. Так вони просиділи якийсь час. Рука Марини все теплішала, а його пульс, який спочатку калатав під її великим пальцем, став повільним і рівним, як у добре тренованого спортсмена.

Вона відпустила його руку, сама взяла будильник і виставила на ньому першу годину ночі.

– Ти шульга, – чи то спитав, чи констатував він.

– Ти теж, – відповіла Марина майже беззвучно.

– Я мушу підняти пацанів. Це моя головна мета. Мені для себе жити не можна. У них більше нікого немає. І нам ніхто не потрібен. Ми й так прорвемося.

– Я розумію. Але ти не правий. Точніше, не зовсім правий. Діти виростуть. Це відбувається так швидко, коли озираєшся на прожиті роки, повір мені. І не можна ставити на собі хрест, присвятивши себе лише їм. По-перше, усвідомлювати таку жертву – надто важка ноша для дітей. По-друге, одного разу вони скажуть, що не вимагали цього від тебе і що це було твоє особисте рішення. Потім помахають ручкою і підуть у своє доросле життя, залишивши тебе на самоті. А по-третє, чому ти думаєш, що їм потрібна саме така, суворо чоловіча родина? З якого досвіду вони зможуть потім побудувати власні родини?

– Я стараюсь дати їм усе. Мій бізнес помалу крутиться, гроші капають, я тепер більше буваю вдома, ми розмовляємо, читаємо книжки, навіть їздимо на риболовлю. Я лікую собою їхні рани, а ними – свої. Нам добре разом. Нам нікого не треба.

Нікого! Знаєш, як мене тепер називають у місті? «Мужчина-шанс!» Класна партія, хіба що є один невеличкий мінус – двоє дітей. Та ще й із поганою спадковістю в галузі психіатрії… Ти думаєш, не було за цей рік «підкатів» до мене? Особливо коли дізналися, що я зібрався виїхати? Я їм не вірю. Не вірю, що комусь потрібні мої діти! Гроші, машина, дах, віза – так, запросто. Але нам це навіщо? Я вирішив рубати канати і їхати в Америку. Там усе почнемо з нуля. Я роботи не боюся. На крайній випадок піду в армію. Мені не звикати.

– А хіба я кажу, що тобі потрібно терміново одружуватися з першою-ліпшою? Хіба я не розумію, як це важко і яка на тобі відповідальність? Але ж не можна ставити на собі хрест. У тій самій Америці народ у твоєму віці тільки починає оформлювати стосунки та заводити дітей.

– Знаєш, я майже щовечора, коли пацани засинали, ходив у тренажерку. Я б, мабуть, із глузду з’їхав, якби не вимордовував себе там залізом. Мені це допомагало краще думати. Чи взагалі не думати, а просто приходити додому і падати без сил. Але ось уже місяць, як відмовився і від цього. Мене почали там сватати. Нав’язливо, аж бридко. Скажи чесно: «Мені тут нестерпно, а тобі все одно їхати, давай вирішимо по-дружньому, і ти мене звідси витягнеш!» Я ж нормальна людина, можу й допомогти. Фіктивний шлюб, чи як воно там… Але навіщо при цьому імітувати почуття? Не вірю. Нікому не вірю!

– Пробач їх усіх, Антошо. І себе пробач за все, у чому винний і в чому ні. Так треба. І тобі стане легше. Тільки щиро, від душі. Закрий очі і скажи: «Я прощаю вас! Простіть і ви мене! Я прощаю себе. Я люблю себе».

– А дітей?

– «І дітей люблю», – скажи. Можеш це і не промовляти вголос.

Він подивився на неї недовірливо, потім затулив долонями обличчя і замовк. Марина відчувала, як він бореться із собою і зі своїм минулим.

У нещільно прикритих дверях з’явилося заспане обличчя провідника. Ледве він відкрив рота, Марина показала йому кулак. Антон продовжував сидіти, сховавши обличчя в долонях, ніби так і заснув. Провідник підвів очі до стелі, знизав плечима, прикрив двері і слухняно зник у сусідньому купе.

– Антошо! – пошепки сказала Марина і потягнула його долоні вниз.

Він дивився на неї довго, наче вперше побачив. Потім простягнув руку, обережно провів долонею по волоссю і раптом, обхопивши її обіруч, почав відчайдушно цілувати очі, щоки, губи…

Марину ніби знову крутонули на каруселях, але на ноги поставити забули. Калатало серце, чи кров у скронях, а може, це потяг так грюкотів рейками, щоб провідник у сусідньому купе не чув гуркіт двох ошалілих сердець за тонкою стінкою… У Марини, звісно, були до себе деякі запитання, але каруселі перевертали її знову і знову, і точкою стабільності тут здавався лише він – сильний, надійний, щирий…

Прогримів зустрічний товарний. Замиготіли ліхтарі. В купе стало світліше. На будильнику – друга ночі. По коридору протупотів провідник. Антон поправив Марині волосся на лобі і, дивлячись їй у вічі, набрав у груди повітря, щоб щось сказати, але вона приклала палець до його вуст:

– Спати! Спати-спати! Іди. Я зараз.

* * *

Потяг зупинився. Марина вийшла на перон, аби трохи врівноважитися. Ніч. Тихо. «Карлсон» позирає на неї, мовчить. Вона дістала цигарку, він простягнув запальничку.

– Ображаєтеся чи нездорові? – спросила вона тихо.

– Здоровий-здоровий! Уже не знаю, як з вами і балакать… От дамочка попалась – желєзного мужчину доконала, а з виду така собі мєлкая…

– Чого це я його доконала?! – спитала суворо.

– Та я ж його земляк. Я птах невеликий, а про нього в городі багато хто знає. І про горе його, і про прочіє деталі. І до мене він уже не раз попадає у вагон. Не говорить він з женщинами! Ніколи не говорить! «Да-нєт», «спасіба-пожалуста» – і все. Аж жалко дивитись на хлопця! І як ви його розколдували?! Я аж обрадувався, хату вам свою уступив, може, думаю, домовитеся…

– Ні, я вас все-таки задушу, – втомлено сказала Марина, – ось саме і свідків немає, ніч… Що ви таке вигадали?! Я його на дев’ять років старша! У мене доньки – баришні! Дорослий дядько, симпатичний такий, а такий зіпсований!

– Мадамочко, я не перший год провідником! Я всяке бачив! Я бувалий! От тільки мене ще ніхто не душив… Було – обікрали, було – по морді надавали, а от щоб задушить в об’ятіях – не було! Душіть! Я согласний!

– Ні, раз «согласний» – не буду. Та й потяг он рушає, не встигну. Піду я спати, розслабтеся. Дякую за чай!

Піднялася до вагона, зайшла у своє купе. Антон спав нагорі, на її полиці. Знизу було постелено. Не ворухнувся, коли прокотилися важкі двері. Марина поправила ковдру на майбутній лікарці, лягла навпроти. Під подушкою намацала свій гаманець і папку з документами, усміхнулася. Згадала крилату фразу з безсмертного американського фільму: «Я подумаю про це завтра!» – обхопила обома руками подушку і заснула.

* * *

Ранок був звичайний, жодних двозначних поглядів чи незручностей, здавалося, що купе провідника просто наснилося. Коли вони утрьох з Антоном і Діною пили чай із рештками Марининого печива, прийшов «Карлсон» і дуже ввічливо нагадав, що час здавати постіль, скоро Київ.

– Скільки з нас за чай та інше? – спитав Антон, дістаючи гаманець.

– Точно! І з мене скільки – за квиток і решту, бо я вже й забула! – захвилювалася Марина.

– Мадамочко! Цієї ночі ви подарували мені життя, коли передумали мене удушать! Які можуть бути між нами рахунки?! – щиросердно продекламував «Карлсон».

– Ви що, з глузду з’їхали?! – розгубилася Марина і простягнула йому одну велику купюру, вартість якої, на її думку, мала б покрити всі її дорожні витрати. Схоче – дасть трохи решти. А ні – то так і буде. Все одно в неї залишилися тільки «зелені», та й тих небагато.

– Ану, дай гляну! – простягнув руку до купюри Антон. – Та вона в тебе фальшива!

У Марини перехопило подих. «Спокій! Тільки спокій! Візьме і «зелені», куди він дінеться! І де ж це мені її підсунули?» – пронеслося в неї в голові.

Провідник завмер у дверях, «лікар» насупила брови, нахилила голову набік і спостерігала за розвитком подій. Антон ді став із барсетки ручку.

– Ти впевнений, що фальшива? – спантеличено спитала Марина.

– А ми зараз перевіримо. Я ж комерсант! У мене ручка спеціальна є, з Німеччини привіз! Тестова.

Він узяв купюру, щось на ній написав по діагоналі і простягнув Марині.

«Ти повернула мені життя!» – прочитала вона напис рівним, упевненим почерком. Повільно підвела погляд на Антона – він усміхався. Світло та щиро. Вона теж усміхнулася і знову знизала плечима. Провідника у дверях уже не було.

– Залиш собі на пам’ять. Я заплачу за твій квиток, для мене це копійки. Дозволь мені таку дрібницю?

– А за мій чай теж заплатиш? – хитро спитала здивована незрозумілим ходом подій Діна.

– Пошарю по кишенях, може, вистачить, – усміхнувся Антон.

* * *

Коли Марина дісталася домівки, доньки кинулись обійматися і одна поперед одною розповідати свої новини за час її відсутності. Роздала сувеніри, вибачилася, що мало, ніколи було бігати по крамницях. Умилася з дороги. Сіли пити чай. Крім печива та сиру, на тарілці лежало ще велике яблуко, охайно розрізане на три рівні частини, по 120 градусів кожна. На краю столу Марина помітила список тих, хто телефонував за її відсутності. Так у них було заведено – щоб не забували говорити про дзвінки, одразу записували дату, час, хто, навіщо. Пробігла список очима. Останнім був «дивний дядечко». Телефонував майже годину тому. Більше ніякої інформації.

– Хто такий «дивний дядечко»? – спитала вона спантеличено.

– А, цей?! Та десь перед твоїм приходом телефонував, ніс якусь маячню. Ми навіть подумали, що помилився номером. Але просив Марину. Без по батькові, – звітувала молодша.

– А що хоч говорив? – ще більше здивувалася вона.

– Сказав, що гроші правильні чи нормальні, не пам’ятаю, – защебетала молодша, – а чорнила для приколу. Здається, так.

Марина завмерла з чашкою в руках. Потім поставила її на стіл, швидко встала, знайшла в сумці гаманець, дістала злощасну купюру. Чиста! Покрутила з обох боків – абсолютно чиста! Ніякого напису. Навіть шкода стало, такий був сувенір!

– Нічого собі! – тихо промовила вона.

– Мам, ти що? – здивувалася старша.

Марина сиділа мовчки, опустивши руки на коліна, розглядала гроші й усміхалася.

– А, мам, він ще спитав, які в мене оцінки з англійської! Теж мені… Можна подумати! А я тут йому й кажу: зараз ващє в моді японська! А він засміявся, велів чмокнути маму і повісив слухавку. Ну, то я так і написала – «дивний». Мам, а хто це був?

– «Мужчина-шанс». Тільки не наш, – усміхнувшись, відповіла Марина.

– Мам, пий уже чай, бо холоне! – сказала старша, підозріло позираючи на матір.

– Дякую, сонечко, я і холодний люблю!

Вони подивилися одна на одну і, не змовляючись, обійнялися всі троє…

Віталій дочитав оповідання, скуйовдив обома руками волосся, якусь хвилину ще посидів перед комп’ютером, немов в оціпенінні, тримаючи голову в руках, потім прихопив плащ, вийшов з офісу і рушив сірою вулицею до кіоску з цигарками.

Він рухався вологим тротуаром, а в голові вистукувало в такт крокам: «Ніколи від нудьги, ніколи за компанію. Ніколи від нудьги, ніколи за компанію. Лишень коли дасть по нервах…»

А ще згадалася Лілина подруга Зоя, перекладачка, яка сама виховувала двох дочок і бралася за будь-яку роботу. Колись Ліля переказувала надто вже подібну історію, що трапилася з подругою. Та він не дуже уважно слухав. Що йому було до Зої, коли його єство було заповнене іншою?

Віталій завмер біля кіоску і розгублено втупився в безліч різноманітних пачок на вітрині за склом.

– Що вам? – пролунало з віконця.

– Оці, тонкі, лайт. Ні, без ментолу. І запальничку!