Текст книги "Предок"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Але це не перешкоджало йому відчувати красу образів і почувань, які піддавалися присутнім з того другого становища. Він відчував її, йдучи в процесії на цвинтар, в безконечнім поході, що вився вужем без кінця й краю тихими вуличками, і потім, слухаючи прощальні промови на цвинтарі. Прислухаючись, як по мовчанці, що настала раптом, як буря на морі зашуміла повторювана тисячами уст півголо-сом остання молитва за померлого,– він чув, як хвиля зворушення підіймається в його грудях. Єсть ріжні способи помирення людини з смертю, розв'язання цеї фатальної суперечності, цього трагічного переходу індивідуальної енергії в ніщо...

І коли другого дня він сидів уже у вагоні, вертаючи до тихого швабського містечка, де сховався він тепер,– все єство його було переповнене почуттям тої гармонії від цього вищого синтезу, який вноситься в життя і почування людини свідомістю розв'язання і залагодження найвищої проблеми – життя і смерті, цеї суперечності буття і небуття.

Села і ріллі, балки і гаї рідної землі пролітали перед ним, як скороминущий калейдоскоп людського життя. На кілька хвиль шосе, що йшло рівнобіжно із залізницею, обсаджене старими деревами, довгою смугою показалося в вікні, й фантастичні контури дерев в сірявім повітрі смерку йшли через вікно, як по стрічці кінематографа. Бігли й зникали, дивно несхожі, дивно індивідуальні, різко закреслені своїми темними масами на яснім ще небі.

Пасажир дивився, проходжувався, сідав, прочитував кілька сторінок з книжки, перейнятої спокоєм стоїчного раціоналізму, і, роздумуючи над ними, знову проходжувався в маленькій клітці, на чотири кроки вздовж і півтора вшир, насолоджуючися тим почуттям рівноваги, яке відчував у собі. Ніч западала потиху, і над усипленою в осіннім сні землею висівалися зорі, вирізняючись все яскравіше, і в голові подорожнього підіймалися славні слова Канта:

«Зоряне небо наді мною і моральний закон в мені – це дві найбільш величні речі на світі».

Так, безмірній величі всесвіту, де родяться й зникають світи, навіть не спостережені нашими очима, нашим чуттям, де мільйони кілограмів матерії являються такою ж зникаючою марницею, як зерно піску, викинуте морем на берег, і тисячоліття зостаються таким же суб'єктивним враженням, як момент мислі, що хвильоминущою блискавицею перелетіла через нашу свідомість,– що гіднішого і більш вартого подиву може протиставити цій величі всесвіту чоловік, як свою моральну й інтелектуальну індивідуальність?

Цей мікрокосмос, такий мікроскопійний, такий ірреальний в своїй скороминущості, змінності і зникомості, і заразом такий безмірно могутній, такий сильний перед цим безбережним океаном матерії, до котрого висилає він, як з лихтарні рефлектора, проміння своєї мислі, що пронизують його, освітлюючи в однім моменті безграничні простори,– чи не варт він всесвіту?

Там, де величезні віддалення, простори часу, громади матерії тратять свою величність, свою масу перед безграничністю безконечності, там зникає всяка ріжниця між великим і малим, і цей слабенький огник людського мікрокосму такий же великий, як світи,– або такий же малий, як вони, але в кожнім разі в своїй слабості і марності він вартий такого ж подиву і захвату, як і вони...

Зміна поїзда раптом вибила пасажира з цих гадок, викинувши з маленької локальної залізниці на велику комунікаційну артерію, і він опинився в ясно освітленім, тісно заповненім купе серед пасажирів, що їхали широким світом з одного великого залізничого вузла до другого. Знайшовши якесь місце, він думав читати, користуючись кращим освітленням. Але скоро розмова, що розвинулася навколо нього, змусила його відкласти книжку. Було тут двоє італійців, молодий чоловік і молода жінка, що їхали до Мілана на науку співу; старша дама «з товариства», що верталася з внуч-ком-хлопчиком з моря; якийсь адвокат—чи якийсь інший пан з жінкою. Все це розмови-лося, знайшовши спільний пункт інтересуван-ня оперою, музикою, виставами і співачками. Пливли згадки про модних тенорів і баритонів, сопрано і контральто, критики модних опер і оперових будинків, вирази ентузіазму до голосів і для співацьких гонорарів. Все це, звичайно, було дуже далеке старому пасажирові. Але в цім запалі молодих італійців для театру, опери, співу – для нього зазвучало щось більше, ніж проста жадоба великих грошей, розкішних костюмів і блискучих ангажементів... Може,підкуповувала його молодість, краса, темпераменти, і йому лише здавалося, що він під цими поверховими фразами про голосних співаків, славних професорів співу і метких імпресаріо чує не тільки стихійну енергію життя, любов до розкоші і до людської адорації, але й любов до краси життя, до творчості, до артистизму?

Кінець кінцем він втрутивсь і собі в розмову й освідомився про плани і наміри молодих артистів, їх минувші й сучасні обставини. Виявилося, що та молода італійка була його землячкою. Капризна доля випадком закинула її, доньку італійського консула, в далеке місто, куди такий же каприз долі закинув свого часу і його молодим хлопцем – тільки далеко давніше: тоді, як цеї молодої співачки не було ще в колисці. Але вона виростала також в цім далекім екзотичнім місті, з його мішаниною кепської європешцини в чиновницько-солдатській інтерпретації й орієнтального екзотизму. Вона вийшла теж з цього вавілонського стовпотво-рення ріжних напівцивілізованих і нецивілі-зованих племен, серед розкішної полудневої природи й нудної касарнянщини псевдокультури. Вона знала понурий будинок, де точилися колись сірі дні його молодості, серед сірої буденщини бездушної дисципліни і молодечих поривань в життя, таке незнане і привабне. Вона знала цей високий арештантський мур із-за котрого виставляли гілля магнолії й виглядали голови замкнених у цю нудну школу хлопців. Так, він теж марив у ті часи про славу, святочні виступи і бучні овації.

Правда, тепер він уже б і пальцем не рушив, аби зібрати для себе оплески цілого світу або навіть щоб здобути «безсмертність» на цілім світі, цім світі, котрого найдальша пам'ять не сягає назад далі якого-небудь переходу землі через сусідню констеляцію і ніяка безсмертність його також, мабуть, не доживе другого такого переходу. Але давні струни тихо забре-ніли в його душі – і він не зрікався їх. В цім тихім відгомоні затоплених дзвонів молодечих мрій, наївних і сміливих, було багато йому милого, і в цій хвилі він охоче взяв участь і в тих оперово-концертових розмовах. Розглядав фотографії якихось дебютантських виступів молодої італійки і її чоловіка – мабуть чоловіка, хоч, може, й невінчаного: як так, то ще й краще, коли не в'язали собі рук, збираючись на тернисту артистичну дорогу, на котрій жде їх стільки тяжких проб і прикрих вимог, стільки оплат тілом і душею за шанси успіху і слави... Щиро, всім серцем бажав їм успіху, скорого виліковування їх захриплим горлам, що захопили десь катари у вакаційних порохах, блискучих успіхів у науці й щасливих дебютів на сцені, на тій дорозі, що вабила їх, застелена сценічними оваціями, тисячними ангажементами, репортерською славою й ім-пресарськими запобіганнями.

Жити життям напруженим і повним, тішитися красою свого існування, почуттям його значності для людського життя,– хоч би ця значність мірялася театральними оваціями й антрепренерськими оцінками – що ж, в цім також можна було знайти зміст і ціль, дарма що була вона так безмірно чужа йому! Його очі дивилися вже поза життя, в безграничні простори небуття, тимчасом як перед їх очима ще стояло життя, повне неперебраного змісту, невичерпаного значення. Але те, що було людського в цих молодих, повних здоров’я і краси дітях, не було чуже йому.

Він щиро прощався з молодою парою, виходячи з цього людного поїзда, щоб пересісти на іншу залізницю, локальну, що мала завезти його в тиху закутину.

І коли сидів знову в порожній, слабо освітленій переділці свого останнього поїзда й приглядався знову до зоряного неба над собою через відчинене вікно,– в його душі поруч себе підіймалися і образи того життя для емер-ті, котре лишив він за собою, і цього життя задля життя і тільки задля нього, що перелетіло щойно перед його очима в образах жадних слави і тріумфів молодих співаків, і нарешті той круг ідей, повних відречення, що панували в його душі – для котрої взагалі вже нічого не було гідного пожадання і заздрості ні на небі, ні на землі, ні під землею. Всі вони сяяли своєю власного своєрідною красою, такою відмінною в кожній категорії цих образів, а стрічаючися, своїм контрастом робили ще більш виразною, ще більш блискучою красу других образів.

І від цього невичерпного багатства людського життя, що може знайти бездонне джерело краси й утіхи в житті для життя світового і по-засвітового, і відреченню утіх життя світового і позасвітового,– він почував щастя невимовно солодке, жагучу насолоду, почуття безмірного внутрішнього багатства, також необмеж-ного, як той простір зоряного неба, що висів тепер над ним.

ТЕСТАМЕНТ

рокидаючися, надслухував тривожно, чи не долетить до слуху його знову цей мучаючий голос ридань сестри Катрі. У вухах ще стояв відгомін її проразли-вого крику, як істерично скрикнула вона серед їх нарад над тим нещасливим тестаментом. Навіть дядько Павло, невтомний резонер, замовк на цей крик розпуки, і готові слова завмерли на його губах. Трудно було розважати, коли вона чула, що тут іде про її ціле життя – принаймні так думала і відчувала.

Кілька невдалих планів виходу заміж, заручин, розірваних не завсіди з її волі, зробили Катрю згризливою і дражливою на пункті заміжжя. Хоч молода ще, вона почала боятися, що не вийде заміж зовсім, і жадібно схопилась за останню комбінацію із Страшеви-чем, молодим драгунським офіцером, що виникла цієї зими. Її переймав несамовитий страх, що як ця комбінація розіб'ється теж, то вже зостатись їй навік старою дівкою, і разом із заміжжям закриються для неї назавсіди двері світового життя-уживання, до котрого вона так заздрісно зітхала, повна страху, що може упустити своє місце на пиру життя, не встигне взяти на нім свою частку.

Цей завидний страх, так неприємний усім її близьким, наелектризовував до певної міри і їх, і хоч Страшевич, молодий офіцер без маєтку, досить малої інтелігентності й освіти, хіба що з деякими зв'язками, міг уважатися тільки-тільки що можливою партією для дівчини з такої родовитої й поважної сім'ї,– вся сім'я не те що годилася вже, а навіть і щиро бажала здійснення цього шлюбу, аби вже Катря раз заспокоїлася. Та сук був у тім, що для усього треба було великої суми – на заклад, на виплату боргів, на обстанову і на «відповідне життя» в досить дорогім і пишнім полку. Страшевич, давно пропустивши останки батьківського маєтку, женився б не інакше як з грошима. І через це справа тяглася, і Катря нервува-лась.

Не доходило до рішучих розмов, але це протягання мало характер мовчазного торгу. Покійник батько був тугий на гроші і жалкував такої суми. Сподівалися, що, може, Стра-шевич трохи обійдеться й буде скромніший в своїх вимаганнях – взагалі справа якось «виясниться». Тим більше, що неясним лишалося з обох боків, чи ж грає якусь роль в цій комбінації почуття? Просто-таки купувати якогось драгунського поручика за таку суму, для його самого – здавалося занадто вже диким. Ану ж Катря за два-три місяці сама передумає та знайде якусь відповіднішу партію?

А Катря нервувалася, то поривалася до сердитої розмови з батьком, то тратила відвагу і відкладала, щоб не вбити справу занадто рішучою розмовою.

І раптом батько вмер, так несподівано, трагічно, випавши з візка і завадивши головою об стовп. Принесли безпам'ятного, облитого кров'ю – і вже не прийшов до себе. Катря не одходила від нього. З дітей нікого більше не було. Поки постягали телеграмами – було по всьому.

Батька застали на столі. Вмер, не сказавши ні слова.

– Так, штука вийшла,– говорив до себе, вдивляючися в нічну пітьму.– Хто б подумав, хто б подумав...

Здоровий, кремезний, як дуб, повний життя, нев'янущої енергії. І раптом – мертва тиша, розмови півголосом, клопоти про могилу, похорони, кутю, духовенство. Конвенціональні візити, стереотипові фрази співчуття.

Убога обстанова покоїв, яку досі оживляв він, тепер стала такою сиротливою й нужденною, і це убоге сирітство її викликало такий жаль для нього! Образ сильного, могутнього чоловіка раптом розвіявся й перемінився в хистку, тендітну постать привиду.

А в цю жахливу пустку вливалися знадвору тріумфи літнього світла й природи, гамір птаства й комашні, і солодкаві до нудності пахощі жасмину перебивали дух від ліків, різкий сморід етеру, що стояв у хаті, і приєднувалися до цієї містерії смерті.

І нараз в цей тихий містичний настрій ввірвалися хвилі живого життя й затріпотіли гарячкою бажань, змагань, поривань.

Залунав голос небіжчика, ще раз кермуючи життям полишених, живих, і живе життя забилося гнівом і протестом.

Третього дня по похороні брат Іван скликав родину й повагом поклав перед нею на стіл запечатаний конверт, що лежав у батьковій шка-тулі, тій знаній з дитинства палісандровій шка-тулі з мідяними наріжниками. Посунув її до дядька Павла, той відсунув від себе до матері, і так кілька разів він пересунувся по столі при загальнім мовчанні. Нарешті дядько Павло вз£в, оглянув, показав усім, що не порушений. Всі неуважно оглянули – хто ж би в їх сім'ї порушив печатку батька,– хоч би за всі скарби землі! Потім дядько Павло розпечатав і зачав читати.

Тестамент був писаний давно, більш як десять літ тому, тоді як батько був захворів на нирки. Діти були ще переважно недорослі, і батько широко подавав їм ріжні науки в своїм тестаменті, як мають учитися, в яких інститутах, куди йти в службу. Поучував пильності, послуху, побожності. Забороняв брати участь в тайних товариствах, в політичній агітації. Далі розпоряджався всім майном – воно було тоді, може, наполовину менше від теперішнього. Постановляв, що воно має лежати в банку, доходи почасти мусять капіталізуватися, почасти виплачувати це у вигляді невеликої ренти матері й дітям. Мотивував це тим, що вважає щасливим випадком ці обставини, які дали йому можливість зібрати такий сорозмірно значний маєток, і хоче, щоб він зостався тривким забезпеченням сім'ї – не тільки дітей, а і внуків.

Дядько Павло прочитав до кінця – підпис батька і свідків і дату написання, й мовчки поклав на середину столу.

Всі сиділи мовчки і чули, як у всіх них підіймається гнів на покійника, що він зробив їм таку досадну штуку – лишив старий теста-мент, бозна-колишній, про який, може, сам забув, що в нім написано,– бо що в нім стояло, рішуче не згоджувалося з тим, що він сам намірявся зробити два роки, рік, півроку тому. Не знищив сам цього старого шпаргалу, і тепер не знати, що робити з ним.

Сестра Христя, найбільш експансивна з усіх, перша перервала мовчанку і дала вираз тим гадкам, що обсіли всіх.

– Але це ж старий тестамент, як Катрю тільки віддавали до гімназії! – скрикнула вона, обвівши очима по черзі родину й дивуючись, що вони без протесту приймають це все.– Потім сам тато придумав і перемінив це, що він пише про інститут. І про Дмитра так само передумав, щоб поступити йому в інженери. І те, що про гроші написано, змінилося, коли тато купив мені Корочайку...

– Ну, певно, розуміється,– заговорив і брат Іван.– Усе це, що в тестаменті написано, тато давно передумав. І в цім банку він грошей не хотів далі тримати. Пам’ятаєш, мамо, як він на Великдень говорив – ти тут була теж,– що він не вважає цей банк за певний і при зміні терміну, восени вийме з нього гроші?..

– Так, пам'ятаю. І багато іншого пам'ятаю, що він задумував останніми роками.

– Так, він не хотів грошей держати в банку і думав купити землю,– сказав Іван.

– Але що ж тепер робити в такім разі? – спитала мати.

Всі мовчали. І сестра Христя знов вимовила це слово, що лізло до голови:

– То знищити хіба його, коли так,– і з запитом пересунула свої очі по лицях присутніх.

Але ніхто не відважувався підняти ці важкі слова. А дядько Павло вибухнув своїм звичаєм:

– Воля мертвого – свята річі Ми не маємо іншого виявлення його волі, окрім цього теста-менту, і мусимо його триматися, хоч би, може, й сумнівалися в дечім або вважали й не конче добрим у теперішній час. Як сміємо переміняти?

І тут сестра Катря, що боязким поглядом міряла всіх присутніх вже від початку цієї розмови, скрикнула істерично й, закривши хусткою лице, не сказавши слова, зачала страшенно ридати.

Це перебило розмову. Мати й сестра кинулися до неї, а дядько Павло з винуватим виглядом ткнув тестамент в руки Івана й непомітно вийшов скоренько з покою.

Катрю одвели нагору до її покою, розібрали й поклали до ліжка, але вона довго не могла заспокоїтися. Її потішали, що нема ще чим журитися, бо не знати, як ще урадять з тим теста-ментом, коли він такий старий і нездалий. Вона затихла і потім знову починала плакати, наперед потиху в подушку, а далі голосніше, знову впадаючи в істерику. Уже звечоріло, коли її трохи заспокоїли. Але й тепер Дмитро тривожно надслухував, чи не почує знову цього мучаючого звуку, що вбився в його слух.

Найгірше було, що з дня на день треба було сподіватися приїзду Страшевича: він писав, що мусить минути кілька днів, поки він дістане відпустку, але хоч не поспіє на похорон, то в усякім разі конче мусить явиться й висловити особисті вирази свого співчуття в такій тяжкій утраті.

Що сказати йому? А річ очевидна, що він буде ждати якогось пояснення щодо дальших перспектив. Як бути справді з тестамен-том?..

І коли б справді знати все-таки, чи є якесь справжнє почуття між Катрею і Страшеви-чем – чи є для чого побиватись і старатись? Бо коли і з цієї, і з тої сторони нема більше нічого понад просте бажання «устроїтися», то, розуміється, можна б полишити справи їх натуральному розвоєві. Але як тут справді є щось більше? Як мало б розбитися життя двох людей задля мертвого слова старого шпаргалу через те тільки, що батько забув його завчасу знищити,– задля отаких резонерських фраз, як у дядька Павла?

У Дмитра промайнула знов гадка, що і його планам той тестамент робить кінець. Такий симпатичний будиночок він собі нагледів, ще міцний, добре збудований, але такого старосвітського типу,– з старим густим садом, що обступив і стиснув його з усіх боків і ліз у вікна, у двері, на веранду. Сума не так велика, і він все збирався попросити батька, аби йому дав грошей на це купно, не чекаючи, коли він ожениться. А тепер, коли цей тестамент увійде в силу...

Але він постарався відігнати цю думку: вона вносила в цю комбінацію мотиви особистої користі, а цього не треба. Треба взяти справу принципіально. Всі інші можуть обійтися, але от Катря?..

Літня духота морила Дмитра. Годинник показував третю годину. Не міг далі влежати, встав і одчинив віконницю і вікно. З саду повіяло тим же солодким запахом літа. З лозняку, там, нижче, линув рокіт солов’їних голосів. Але повітря було таке ж тепле і не несло прохолоду. Не вбираючись, босий, він тихенько вискочив з вікна, притримуючись за гнучку гілляку груші. Ніч була безмісячна, трохи хмарна і через те задушливо-солодка, розпещена до нестями. Дмитро йшов стежкою під кущами жасмину, високими, густими, вкритими пахучим, млосним цвітом. По родинній традиції, батько посадив ці кущі, скоро перейшов до цього будинку, і вони тепер нагадували його.

– Ах, батьку, батьку! —говорив собі.—

Нащо вмер, і так нещасливо, передчасно, не попрощавшись, не об'явивши своєї волі, лишивши по собі таку тяжку згадку!

Батько, котрий все життя представлявся їм і був дійсно охоронною силою, захистом від усякого страху і турботи, і справді приймав на свої широкі плечі все, що могло затривожити й наполошити їх сім'ю, тепер, покидаючи, кинув на них такий тягар, з которим вони не знали, що зробити.

Чи не знищив тестаменту через забуття тільки, і по мислі батька буде знищити тепер їм – чи не знищив навмисно і хотів, щоб вони рахувалися з тими бажаннями?

Прикро взяти на себе докір, що вони затаїли волю батька, переступили її – тяжко від цеї гадки перед власним сумлінням: вона буде тяжіти на нім. Але ж надмірна скрупульозність у сповнюванні давно пережитих бажань, незгідних з теперішніми обставинами, з планами батька останніх літ чи не буде живим тільки докором йому за необережне полишення старого тестаменту – якимось глузуванням з його волі:

– От бачиш, не остерігся, щоб знищити – маєш за це!

І для такого сумнівного пієтизму зломити життя Катрі, коли справді їй так важно вийти за Страшевича?

Він став против Катриного вікна, і йому здалося, що там щось майнуло.

– Ка, не спиш? – спитав він потиху.

В одчиненім вікні забіліла постать Катрі.

– І ти не спиш,– сказала.

– Не можу, душно якось. Може, вийдеш і ти?

– Добре,– помовчавши сказала вона.– Христя спить так міцно, що її не збуджу.

Дмитро підійшов під ганок, що був увесь завитий давно не стриженим диким виноградом.

Катря за хвилю вийшла, в білій спідниці і кафтанику.

– Аж душно від того жасмину,– сказала вона, пристанувши.

– Ходім під стару яблуню,– сказав Дмитро.

Це була тіниста стежка, де було вогко навіть в посуху і де вони найлюбіше грали дітьми. Катря й Дмитро були найближчі собі літами, росли в найтіснішій приязні, і Дмитро вважав обов'язком бути її адвокатом і оборонцем у всяких справах, коли навіть не співчував їм, бо його також вражала її зависна жага уживання. Психологічно вона була чужа йому.

– Журишся? – стиха спитав він Катрю, коли вони мовчки пройшли під розчахненими, низько похиленими гілляками старої дуплавої яблуні.

– Ні, зобидно властиво,– відказала Катря, проходячи наперед. Тут висіла колись гойдалка, і хоч літа минули від того часу, як її не стало, вони в пітьмі механічно обминули це місце, пройшовши одне за другим.

– Зобидно,– повторила вона, зачекавши його.– Так по-дурному вийшло це все. Ах, скажи, Дмитре,– заговорила вона гаряче, прорвавшися,– чому люди такі жадні накидати людям свою волю, в'язати нею не тільки за життя, а й по смерті, коли це їм ні на що не потрібно, не може навіть їх тішити? Це страшно подумати, що батько, котрому тепер нічого від життя непотрібно, котрого нема вже зовсім, зовсім,– він хоче нас держати в своїй волі, кермувати нашим життям, нашими вчинками, сліпий, бездушний, не можучи чути наших бажань, того, що ми могли б відказати проти його жадань?..

– Так, старі гадки. Певне все відкладав, щоб написати новий і знищити той...

– Ах,все одної Припустім, що він вмер би ще тоді, як справді мав такі гадки й бажання. Як це дико подумати, що він, збираючись відходити, хотів нас зв'язати своїм словом. Пам'ятаєш, як він не любив ніколи обіцяти нічого і нас стримував, аби не обіцяли непотрібно. «Хто дав обіцянку, став невільником свого слова»,– казав, бувало. «Хто дає обіцянку, зв’язує себе,– а прецінь ти не можеш знати, що ти будеш думати і хотіти за кілька годин і чи тобі не буде тяжко сповнити це, що так легко обіцяєш». А тут хотів зв'язати по руках і по ногах своєю волею, від котрої навіть випростатися вже не було б у кого – від обіцянку ще можна у живого чоловіка, а у мертвого? Ти, Дмитре, віриш хоч трохи в посмертне життя?

– Трудно,– сказав, подумавши, Дмитро.– В кожнім разі, як тутешнє життя має продовження, то хіба зовсім, зовсім відмінне.

– І я думаю, що тато так само не багато віг рив у це, хоч і був дуже побожний. Не думаю, щоб він вірив у можливість явитися й звільнити нас від своєї волі або відмовити, щоб не робили так, як написано в його тестаменті. А тим часом не завагався наложити руку на все наше життя.

– Так, мертву руку на живе життя...

– Він не любив про це говорити, але я знаю, що йому подобалось, аби я вийшла за Страше-вича, і він, певно, поміг би мені в цьому. А тепер вийшло наяву його слово, давнє, забуте, й нищить усе – як з Фесенками.

– Фесенками?! – пригадав собі Дмитро і замовчав. Це була справді сумна історія, і йому стало дуже прикро, що сестра прирівнює до них свою долю. Фесенко був багатий чоловік, жив пишно, панни Фесенківни для нього, за його хлоп'ячих літ, були взірцем краси, розкоші, елегантності. Молодша саме «робила блискучу партію» – і в той момент старий Фесенко вмер, лишивши маєток, обкручений такими ріжними записами і застереженнями, що ні приступити було до нього. Все пішло прахом. Молодша Фесенківна збожеволіла буйно, відвезли її десь до лікарні, і вона повернулась звідти передчасно зломана, зруйнована, стара, сива в тридцять літ, здичавіла. Старша в'яла, завсіди лагідна, елегантна, самітна, викликаючи у кожнім, хто її бачив, жаль за гарною змарнованою людиною.

Мало б щось подібне спіткати й Катрю? Дмитро здригнувся від цеї гадки і, стараючись добути з себе по можливості спокійний голос, спитав:

– Чи він тобі милий?

Та зараз же по руху її тіла під рукою, котру положив на її руку, говорячи це, порозумів, що зробив дурницю, необережно дотикаючись до болючого місця – змушуючи говорити про те, про що вона не хотіла думати. І, не даючи їй відповісти, заговорив гаряче і швидко, щоб уже раз вияснити дражливу справу, коли вже її порушив.

– Вибач, що я тебе дратую таким питанням, але бачиш – це не пусте питання. Коли справді він тобі щось більше ніж звичайна собі партія, то, розуміється, треба вжити всяких способів, щоб не дати розбитися цьому. Але як тільки... Ти вибач, я не хочу тим сказати нічого образливого, і,може,шлюб твій з ним буде добрий, щасливий. Але коли він для тебе як людина не має спеціальної вартості, то чи варто так дуже розбиватися? В такім разі всі-шанси за те, що як не він... Ти вибач і не дражнись, Катре,– перервав він, бачачи, що з одного ніякового питання залазить все далі в гущу ні-яковостей. Але гарячий і щирий тон його слів заспокоїв Катрю.

– Ні, що ж, я знаю – ти не хотів мені сказати нічого прикрого чи зобидного,– з почуттям заговорила вона.– І я тобі буду говорити зовсім щиро. Я вже не гімназистка, аби покладати ціль і зміст життя в «фатальній пристрасті». Життя дає людині інтереси й завдання далеко більш важні, ніж думати тільки про це. Я не хочу далі сидіти й чекати, що мене хтось схоче. Страшевич не злий чоловік. Певно, можна собі до бесконечності роздумувати над тим, якби ніс Івана Павловича приставити до губ Антона Антоновича... Я, може б, воліла, щоб він не був драгунським офіцером, а мав якусь більш інтелігентну професію. Хоч – професія... бути слідчим, суддею чи прокурором... Чи подавати до підтвердження засуди...

– Ну-ну, розуміється,– перебив Дмитро.

– Головна річ,– я вже зжилася з цією гадкою. Та й він теж. Я зважила, що могла сказати за це і против цього. Я брала цю справу зовсім серйозно. Розуміється,– заговорила з поспіхом,– я не хочу в'язати вас, робити якийсь натиск, щоб ви через мене поступали проти свого сумління, робили якийсь фальшивий крок – який вважаєте фальшивим,– поправила спішно.– Мені дуже прикро, що я не стрималась і крикнула, зробила істерику, наче щоб вас розжалити...

– Лиши, Катре, ніхто цього не подумав би з нас.

– Ти питаєш, тому я говорю. Я зжилася з цим. І тепер знову розривати і не знати вкотре – розпочинати ще раз наново... Ти, Дмитре, не переживав цього і, може, не годен зміркувати. Це добре писати в гумористичних часописах...

– Думаю, що я зможу це оцінити. Але я тебе дуже розговорив. Світає, холодніє,– може, заснеш?

– Може, засну, справді. Завтра, можливо, таки приїде Страшевич. Я не хотіла б розкиснути...

– Іди, Катре, спи здорова!

Провівши Катрю під ганок, він довго стояв між кущами рож, що починали вимальовуватися в сірім світлі досвітку. Думав про батька, про цей старий дім, про минулі літа. Думав про смерть і померлих – що з смертю так різко міниться образ близької людини. Ми вже не можемо уявити її собі такою, як уявляли за життя: смерть кладе межу, ставить між нею й живими немов скло, в якім той старий, так близький і знаний образ преломлюється в зовсім відмінних фарбах і контурах. З найдавніших часів у чоловіка двоїться це почуття до померлого – стара прив'язаність, любов до недавнього близького і страх і жах перед відміненим єством. Йому служать з любові – і заразом із страху. Пильнують зробити все добре – і заразом охоронити себе від таємничих сил його, від збитків і прикростей, які він може робити.

Любов і жах – щоб не мучив, не докучав із могили....

Думав про батька і, заглядаючи собі в душу, відчував, як той дорогий образ опікуна, оборонця, добродійного генія родини міниться. Мучить із могили, робить прикрості. Томить невимовленим словом.

Як це прикро...

Невже справді його мертва рука затяжить тепер на їх житті і збридить їм пам'ять його?

Катря каже правду: пощо ця жадність – із могили кермувати життям людей? Але вона була і буде, стара і вічна як світ...

її

Страшевич дійсно другого дня приїхав. З'явився перед полуднем, заповнивши хату сяє-вом нового, чудово ушитого і аксельбантами обвішаного мундира й невимовно блискучих ботфортів, звоном шпор і пахощами найліпшого сорту офіцерської парфюмерії.

Цілував галантно ручки дамам і з почуттям вітався з мужчинами. Висловив свій щирий жаль з причини несподіваної смерті батька і глибоке признання його високих душевних прикмет. Розпитав про подробиці похорону і хто з властей був присутній. Довідавсь у приїжджих членів родини про стан їх справ, їх службові і всякі інші успіхи й клопоти з чемністю інтелігентного офіцера, який може орієнтуватись і в тім чужім і мізернім світі «штатських» інтересів. До речі, сказав для відомості, що в їх полку один із ескадронних командирів дістає полк, а другий так тяжко хворіє, що не довго зможе командувати, так що черга на командування ескадроном незвичайно скоро наближається до нього, а до авансу він буде представлений по всякій правдоподібності вже восени.

І, так блиснувши всіма своїми атурами, попросив домашніх не робити церемоній з ним – знаючи, що певно мають ще не одне з причини смерті батька упорядкувати, а він собі, за їх дозволениям, посидить. І коли мати, попросивши його зостатись на обід, пішла зайнятися розпорядженнями, подався з Катрею до саду посидіти в альтанці. А всі інші, без всяких змов, зовсім автоматично опинилися нагорі, в маминім покої, і з новим завзяттям підняли розмову про тестамент і що з ним робити.

Присутність Страшевича в домі загострювала це питання й нервувала сім'ю. Очевидно,він хотів би щось довідатись про батькові розпорядження, про дальші перспективи сім’ї. Це мовчазне запитання відчувалося в усій його коректній, але дуже здержливій поставі – що буде з женячкою? Чи ті умови, під якими він вважає її можливою для себе, реалізуються, чи навпаки,– виключаються?

Дмитро, наелектризований нічною розмовою з Катрею, тепер найбільш гаряче підняв цю справу. Його підтримувала сестра Христя і мама, що прийшла теж, поробивши розпорядження в кухні. А дядько Павло, наїжачений своїм настовбурченим сивим волоссям, сильно курячи, як бувало з ним в хвилі зворушення, доказував свою вчорашню тезу, що сім'я не має права порушити тестаменту, не діставши на це дозволу від батька.