Текст книги "Предок"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

Тим часом увійшов капрал і сказав, що зловили якогось араба, так чи не схочуть розпитати його. Це було якраз у пору. Вся громада одностайно постановила покликати араба перед себе. Кореспондент зараз витяг з кишені книжку, завбільшки з добрий латинський словник, щоб завести туди, що буде казати араб, і почав писати вступ:

«Увечері, 27 лютого, як ми, потомлені битвою, страшенною спекою, віддихали серед побитих, скривавлених ворогів та підкріпляли себе деякими консервами, до нас привели,– кореспондент зирнув на араба й писав: – привели араба. Це був уже старий, але ще дужий сухий дід, справжній король пустині. На нім була біла кирея, широкі штани, постоли, вишиті взірцями, дуже несхожими з тими, які ви бачите на жіночих сукнях та убраннях. Чоло у нього було наморщене, глибокі зморшки здавались чорними пружками, ніздрі роздулись, мов у гарячого коня, очі сипали іскрами з-під нахмурених брів. Мало хто осмілився б заглянути йому в очі, жінка зомліла б перед цим орлиним поглядом. Це був один із тих арабів, що проходили колись від краю до краю великі землі, зоставляючи по собі розруйновані села, пожежі, знищені країни... Але tempora mutantur 1, і, здається, ніколи так не справдувались оці слова великого поета вічного Риму, як тепер...»

Так писав пан кореспондент, заразом приблизно обраховуючи стрічки в голові й мало журячись тим, чи його опис дуже годився з дійсними подробицями, далеко прозаїчніши-ми. Арабові тому, якого він так пильно описував, на погляд було років 55—60, але це був ще дужий дідок. Звісно, ні «королем степу», ні «одним із тих арабів, що...» він не був. Це був старий хлібороб, що весь свій вік кохався у своїй ниві, у своїй худобі й лаявся зі своєю жінкою, старою й поганою. Одначе тепер лице у нього, завсіди просте й добре, було хмуре, зуби він зціпив, чоло наморщив, пошматована, де-не-де закапана кров'ю одежа латками звисала з нього. За арабом увійшов і товмач – рудий і плюгавий єврей чи араб – і зігнувся перед офіцерами мало не до землі. В Александры він був мишурисом коло деяких «заведеній», але, почувши нюхом ліпші користі, проміняв свою «працю» на уряд товмача. Якось вищачи, спитав він капітана:

– Що ясновельможність ваша спитати його скаже?

– Розпитай, звідкіль він, чи багато люду в селі було, скільки побито, ну – все...

Товмач повернувся до араба, й морда в його з лисячої зараз стала вовчою.

– Ти, старий дурню, хочеш живим бути? Скільки даси?.. А то таке оповім від тебе, що й смерті тобі не знайдуть. Скільки даси?

Старий мовчав.

– Та кажи ж, на свині б тобі їздити! Даси десять червоних?

– Десять раз плюну тобі в очі, бодай би сонце впало тобі на голову!

– Ой, не дурій, старий! – завищав товмач,– зараз скажу. Так тебе катуватимуть... викинуть тебе собакам... От скажу...

Голова в старого аж затряслася з пересердя.

– Кажи! – гукнув він,– та щоб не збрехав ти, скажу я: пропадете ви всі, бузувіри! Йде великий пророк, він розіб'є, поб'є, розкидає вас по полю, й трупи ваші обгризуть собаки!

Товмач ще гірш завищав і сказав Годжу:

– Ваша ясновельможність! Цей дурень не тільки що не каже, про що питає ваша 'ясновельможність, але лає вашу моць і всіх інглізів і королеву – так лає, що й не можна навіть сказати.

Компанія насупилася й глянула один на другого.

– Та ти скажи йому,– начав Суфлі,– що ми прийшли не різати їх та бити, а піднести їх, ширити просвіту та культуру.

– Слухаю мосць вашу... Ти, чортів діду, даєш гроші чи ні? Бач, як вони визвірились на твою голову паршиву!

Дід знову почав клясти й лаяти.

– Він не перестає, все лає, пророчить усякі напасті та лиха війську вельможності вашої,– оповідав товмач,– каже, що цей ланець Магді, нехай розіб'є Аллах його голову своїми ногами, прийде незабаром та й переб'є всіх, навіть візьме паню королеву і зробить зовсім неподобне...

– Як не хоче казати, то відведіть його, а завтра повісьте! —сказав Годж, наливаючи собі вина.

Товмач пішов з покою з арабом, щось кажучи йому на вухо й хижо скривившися.

– Оце то прикро, коли за все, що ми терпимо, працюємо, кров, піт ллємо,– оці дурні ще нас ненавидять, лають, кленуть... Чисті звірі! – розводив кореспондент.

– До цього мусимо бути готові: найвищі добродійства стрічано ненавистю або сміхом,– потішав капелян.

– Одна тільки втіха, що це минеться і вони потім самі будуть каятися й нам ще будуватимуть монументи,– знову почав кореспондент, набираючи рядки для газети. Грошики, по два пенси за рядок, стояли йому перед очима.

Тільки Годж уперто мовчав. Він не бачив ніякого дива, що араби його ненавидять, як він вішає їх. Йому прийшла на гадку остання вечеря в клубі, коли він частував офіцерів вином, і який тоді був добрий клярет. Таке думаючи, він і незчувся, як громада затихла й почала розходитись.

Тим часом, як стемніло, з потайних кутків повилазили джугурці, хто живим зостався, найбільше старі баби та діти. Змучені тим, що бачили, що чули, що діялось за день, жінки не мали вже сили духу, вони стали полохливі й боязкі. Потиху, аби не полошити інглізів, немов тіні, лазили вони по селу шукати рідних та милих між постріляними та порубаними, що й досі ще лежали неприбрані. Багато вже повмирало, але були деякі й живі ще. Жінки заходились коло них, напували, обмивали, в'язали їм рани. Все село стало одною «долиною плачу». Не одна мати, не одна жінка умлівала тут коло дорогого мерця, що тільки день тому, як був живий, жвавий, здоровий, а тепер лежав нерухомо, залитий кров'ю. Тихі, в грудях задавлені ридання, хрипучий плач, голосіння чути було під тихими пальмами. В холодку деякі з порубаних очуняли і стогнали, хрипіли... А ясні зорі, як завсіди, тихо дивились із безкрайого синього неба, обсипаючи блідим світлом бідне село; шамотіло листя, річка булькала під похилими вітами, і ця звичайна щоденна тиша, спокій, розкіш, що так радує щасливе серце, тепер разили й додавали смутку... Краще було б, якби сховалися ці тихі зірки, якби річка навіжено бурхала й ревла, якби грім торохтів щохвилини над самою головою, якби блискавка сліпила очі, вітер вив, лютував, рвав гілля, покрівлі, засипаючи все курявою...

Та бабуся, що плакала тоді під тином, знайшла теж свого сина. З пробитим животом він лежав десь у кутку, встромивши лице в якийсь черепок, і був ледве живий,– усього життя тільки й ставало на те, щоб раз у раз тихо стогнати. Мати поралась коло нього, повертала то на цей, то на той бік, бажаючи полегшити його муки; обмивала, перев'язувала йому рани, але нічого не помагало. Він ще гірш стогнав та сердився, гнав матір: муки в нього ставали все більші та більші... «Убийте, вбийте, відірвіть мені голову, не давайте мені мучитись!» – стогнав він. Мати з сердечного жалю аж ридала і гризла землю. Вона мучилася не менше від сина, не можучи йому помогти; вона глибоко прокусила собі руку, щоб відвести муку від серця, товкла головою об пальмові стовбури... «Тихо, тихо, серце,– шепотіла вона боязко, оглядаючись на світло у вікні близької хати,– тихо, тихо, тихо...» – без перестанку шепотіли її губи.

А в тій близькій хатині був Суфлі, і світло те блимало в його. Скинувши мундир і чоботи, поставивши босі ноги на поперечку стільця, він писав листа додому, до своєї нареченої. Перо швидко, не зупиняючись, бігло по паперу, зоставляючи рівні рядки. Раз по раз Суфлі переставав писати й, відхиливши голову назад, втупивши очі в стелю, фантазував про свою милу. Він бачив чималу кімнату в оселі пана Геджвуда, малого поміщика: старе розбите піаніно в кутку, столики під стіною, вкриті плетеними застілками – Саліна робота; великий камін і на йому пучок воскових квіток – також Саліна робота, квітки не воскові, а живі на вікнах – Саліного хову, й багато ще всього Саліного, Саліного... Сама Салі сидить коло стола й розглядає карту Судану, втикаючи прапорцями містечка, що забрали англійці. Ця карта та лист до Суфлі щодня забирають її вечір. Вона завзято читає такі чудні арабські назвиська містечок та міст і поправляє правицею неслухняну пасму золотого волосся, що все спадає на біленьку щоку, де чорніє невеличка малинка. Як добре знає Суфлі цю щоку і цю малинку! Скільки раз влучав він просто в неї, обхопивши Салін гнучкий стан, а та билась та випручалась, поки, зачервонів-шися, не вертала назад його поцілунків!.. А от і сам містер Геджвуд сидить перед каміном, задерши на камінові грати товсті ноги у виступцях з рудими рожами – розуміється, та-кож Саліної роботи. Примруживши очі, мов кіт, дивився він на веселе полум'я.

– Папо, він, певно, тепер коло Хартума? (Хто той він – це розумілося саме собою). Господи, що то з ним? Оця клята війна,– хто тільки її видумав?!

– Гм, дивно й мені... Чого б їм бунтувати, воювати? Га, ти скажи, хіба прийде мені в голову воювати? На якого біса я буду воювати? І ніякий розумний чоловік не буде воювати... Га? Хіба буде? Що ж ти не кажеш? – містер Геджвуд замахав руками.

– Та звісно, не буде, ви й самі добре знаєте, що ні... все оці гидкі араби...

– Ну, от-то-то-ж!—заспокоївся містер Геджвуд та й знову повернувся до каміна, щоб, прижмуривши очі, дивитися на огонь.

Таке бачив у своїй уяві Суфлі в невеличкій хатині в Бех-аль-Джугурі. Пофантазував та й знову взявся писати:

«Ти питаєш мене, моє серце, чи дуже важко мені тут у поході? Ні, серце, не дуже важко, бо як згадаю тебе – а згадую тебе я щохвилини,– то де й дінеться усяке лихо, всякий клопіт... Коли б тільки звів скоріше нас біг милосердний! Але не журися, ми б'ємо арабів і незабаром певно зведе нас біг разом. Молися тільки, щоб не піднялися знову ці розбишаки-араби, бо як піде знову війна, то дай біг тоді, щоб через три роки побачились... Підтримує тільки мене ще та думка, що ми – так казав сьогодні один мій товариш – тут проводирі просвіти та культури, що наша праця – праця для всього світу...»

Тут стогін слабого на дворі стало дуже чути в хаті. Суфлі не всидів і вийшов на двір. Там було так ясно від зір, що він добре бачив, що діялось в кутку. Син, очевидячки, вже доходив, але стогін його не стихав. Мати від жалю, від злості, що не може помогти синові, наче збожеволіла і, припавши до землі, нелюдськи кричала. Часом бажалось їй кинутись до сина й задушити його тими самими руками, якими колисала колись, щоб тільки більше не мучився сам і її серце не рвав... Суфлі постояв, подивився, зітхнув, вернувся і в листі до милої приписав:

«Але тяжко бачити, як ненавидять нас ті араби. Вони раді вмерти, всі муки стерпіти, аби нам не піддатись, аби не прийняти того скарбу культурного, що ми несемо їм. От тепер на дворі вмирає якийсь арабисько, стогоном своїм не даючи мені навіть писати. Уперті оці араби, ще довго мусимо з ними вовтузитись, ще довго стояти будуть вони на дорозі нашому щастю... Прощай, серце! Цілую оцей лист паперу, щоб він доніс тобі поцілунок мій...»

Так писав містер Суфлі. Написавши, він вийшов подивитись на місяць, що тільки-но викотився з-за гаю. Суфлі побачив знову мерця в кутку й зітхнув. Хоч оці араби й не давали йому щасливо побратися з милою, одначе йому все ж таки була шкода їх – нерозумних, упертих... У поручика Суфлі серце було дуже м'яке...

На селі було тихо. Тільки де-небудь заголосить жінка та завиє собака. Розкішна полуднева ніч показувала всю свою красу. Синє небо наче обіймало, тихе тепле повітря наче цілувало сонну, уквітчану пальмами й бананами землю; солодкими пахощами несло з усіх садків... Ніщо не нагадувало смерті, все так і дихало чарами кохання, щастя, якимись солодкими лінощами...

У молодого араба, що затих нарешті в агонії, розплющились очі, і йому здалося, що по небу летять ангели в блискучих срібних шатах, оповиті сяєвом, і ведуть за собою череду душ побитих арабів. Ті душі всі в білих одежах і відбивають теж якимось сяєвом. Очі вид-ця заплющилися знову, й араб заснув навіки.

БІДНА ДІВЧИНА

Маю привикати, Коли породила Нещасною маги.

Народна пісня

има. Ніч. Скільки сягнеш оком – усе степ, білий степ без кінця, без краю, сніг, сніг, сніг... Де-не-де видасться невисокий шпильок, неглибока яруга, балка й кілька запорошених кущів – і знову степ, рівний, вкритий глибоким пухким снігом.

Місяця нема, не народився. В степу тихо, сніг не виблискує, не грає, а лежить мертвою лавою, холодною і страшною навіть; якось самотньо й сумно без місячного сяєва, наче чекаєш чогось страшного, що виявиться нагло... Степ наче притих, притаївсь... І разом за чиїмось голосом оживе, заворушиться, заб'ється силою усяких чудних, незвичайних істот.

Неквапно, пильно вгляньмося в ці рідкісні фотографії.

І серцем запам ятаймо їх: перед нами риси обличчя великого сина-патріота і мислителя, видатного історика українського народу, ім'я якого —

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ.

Не датований портрет. Вперше надруковано в кн.: Грушевський М. «Про українську мову і українську школу».– 2-ге вид. К., 1913.

Місто Холм (тепер Хелм, Польща), де народився М. Грушевський. У будинку, розташованому на фото ліворуч, він вперше побачив білий світ 29 вересня 1866 року. А походив Михайло Грушевський з родини Грушів-Грушевських, що мешкали в Чигиринському повіті

на Київщині.

Університет св. Володимира в Києві. Тут на історико-філологічному факультеті навчався М. Грушевський у славного українського історика Володимира Антоновича.

Фото 1894 року, коли молодий професор М. Грушевський переїхав до Львова. З того часу цілих 20 літ – до першої світової війни – він викладав у стінах старого Львівського університету.

Будинок М. Грушевського у Львові (зараз музей І. Франка). На передньому плані його донька Катерина.

Портрет М. Грушевського роботи Фотія Красицького (Львів, 1907).

Професор історії М. Грушевський у Львові. Фото 1911 року.

На фото стоять: Олександр Сергійович Грушевський (брат), Ганна Сергіївна Шамрай (сестра), Михайло Сергійович Грушевський, Марія Сильвестрівна Грушевська (дружина)..Сидять: Сергій і Ольга Шамраї (племінники), Катерина Грушевська (дочка), Глафіра Захарівна Грушевська (мати).

М. Грушевський. Не датований фотопортрет.

Михайло Грушевський та Іван Франко серед представників західноукраїнської інтелігенції у Львові в 1898 році. Сидять у першому ряду: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Данило Лепкий (Марко Мурава), Андрій Чайковський, Кость Панківський. Стоять у другому ряду: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. Стоять у третьому ряду: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Йосиф Кишакевич, Іван Труш, Денис Лукіянович, Микола Івасюк.

М. Грушевський. Фото не пізніше 1914 року.

В 1898 році М. Грушевський витратив велику суму грошей, щоб придбати нову простору будівлю для Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) у Львові.

Етнограф Федір Вовк, Михайло Грушевський та Іван Франко (перший ряд, середина) в оточенні викладачів і студентів українських наукових курсів у Львові. Фото 1904 року.

Книги М. Грушевського в оформленні відомого українського художника Василя Кричевського.

Між v 1905—1914 роками М. Грушевський постійно закликав до розширення шкільної освіти на Наддніпрянській Україні. На фото: обкладинка до кн.: Грушевський М. «Про українську мову і українську школу».– К.г 1913.

Не датований фотопортрет М. Гру шевського.

Академік М. Грушевський. Ювілейна фотографія 1926 року.

1931 рік. М. Грушевський був майже сліпий і висланий з рідного Києва, але продовжував широку дослідницьку і наукову роботу, незважаючи на те, що його вже не друкували.

25 листопада 1934 року Михайло Грушевський помер у Кисловодську, а 29 листопада його поховали на Байковому кладовищі в Києві. На фото – пам'ятник на його могилі (скульптор Іван Макогон, архітектор Василь Кричевський).

Серед степу, розкидаючи глибокий сніг, біжать санки парою. Низенькі товстоногі коні, запряжені убогим хомутцем, тюпають, брязкають брязкальцями своїми. На передку сидить селянин, обмотаний усяким манаттям і раз по раз, узявши віжки під пахву, дме в кулаки, а погрівши, гукає, свистить помалу на своїх коней.

Санки широкі, обшиті продертим лубом. У їх три фігури – дві чоловічі, третя жіноча; усі троє збилися тісно, обмотавшись поверх одежі хустками, щільно укривши ноги. Це учителі й учителька. їх закликано було на вечір, чи як би його сказати, що зробив був один учитель, і тепер вертаються вони додому.

Довго всі сиділи мовчки. Гамір, метушня ще стояли в голові, ще відзивалися у вухах, і, як то буває, в голову лізли думки, що й геть-то не в'язалися з тим вечером. Це прискучило тому, що сидів посередині. Худий, невисокий, він сидів низько між колінами і здавався дитиною між батьком і матір'ю. Він випростав своє худе лице і сказав:

– Що ж це ми мовчимо, наче нас кудись на шибеницю везуть? Погано дякуєте пану хазяїну за його вечір; Ми повинні б тепер розмовляти про той вечір наш... Тобі б тепер радіти, співати,– обернувся він до свого сусіди й завів тоненько: – Як співав у двадцять літ...– зірвався й знову заговорив: – Та, справді, не великі й радощі тобі: твоя сестра обгризе тобі знову голову за те, що сама не схотіла поїхати. Ох, ті панни, старі панни... Ну, та не всі ж такі,– схаменувся й додав він, повернувшись трохи до дівчини,і, щоб вийти з такої нещасли-

З 0—2292

вої поправки, заспівав знову з викрутасами: – Ох-ох-ох – о-о-о...

Ніхто не обізвався до його. Жартівливе, насмішкувате слово зовсім не підходило під поважну, таємничу тишу зимової ночі. Сусіда тільки з нехіттю хитнув головою, а дівчина й не ворухнулась. Худий і собі затих і мовчки сховав свого худого носа.

Санки бігли, набираючи снігу крізь лини; коні брязкали і пирхали. Через кілька часу вони вибігли на шпильочок; внизу у балці стояло маленьке село, його ледве можна було примітити: тільки чорніли гілляки садів та димарі заметених снігом хаток.

– От і село,– заговорив знову худий.– Вам злазить, Маріє Степанівно, а нам ще пертися скільки... Щасливі! Прийняли б до себе на ніч мандрівців бідних...

Дівчина щось хотіла сказати, але тільки закашляла, закашляла дуже, аж захиталась.

– Як ви дуже кашляєте,– сказав другий,– простудились, чи що?..

– А біг його зна, це вже давно в мене.

– А ви не так-бо байдуже: з таким кахиканням можна й лиха нажити...

– І нехай,– сказала дівчина.

– Ого! – відказали враз обидва чоловіки.

Санки зупинилися коло старого, покривле– ■

ного ганку, вкритого очеретом. Дівчина витягла з-під ніг якусь пачку і вийшла із санок.

– Бувайте здорові! – попрощалась вона.

– Прощайте... а за своє кахи-кахи не забудьте,– додав один.

Вона, не обертаючись, байдуже махнула рукою й пішла в хату...

Санки рушили й поїхали селом.

– Що це вона – така вже бідаха, що й життя не миле? —спитав той самий.

– За правду береш, що вона каже?

– А то як.

– Е, вдає з себе,– одказав худий. Другий покрутив головою, але не сказав нічого.

Санки виїхали за село і швидко зникли серед білого, безкрайого степу...

Дівчина пройшла у покій, низький та широкий. Там згасаючи горіла лампадка; олива вигоріла, й гніт тріщав, набираючись води; полум'я крутилося й миготіло. Тіні танцювали за ним по стінах, чудно освічуючи увесь покій; стільці, ліжко, стіл то виринали з темряви, то ховалися знову... Заносило оливою й кислим борщем.

Дівчина засвітила свічку в зеленому покривленому поставці й стала передягатись. Вона була висока з себе, худа й білява; лице в неї було саме звичайне – бліде, трохи жовте, прив'яле вже; волосся щільно прибране за уха, очі сірі... Дівчина здавалася дуже стомленою і дуже їй було не по собі. Вона помалу роздягалася, здіймала своє убрання, думаючи про минулий вечір; ті спогади не були веселі.

«І нащо пішла я туди?—думала вона.– От ще не перестала дуріти! А час би знати добре, що там не мені бувати: великі радощі – сидіти та позіхати в кутку, дивлячись на чужі веселощі... Ні, ждала ще чогось, сподівалася на доброго, ну й просиділа. Тепер вже звикла до цього, а колись то гірко дуже було: усі регочуть, тішаться, жартують, а я сиджу мовчки, усім чужа, десь межи старих або сама. Набіжить хто-небудь, кого трохи сором візьме, що все коло одної крутиться, спитає що-небудь, аби тільки сказати, присяде на хвилинку, не дослухає, що кажеш, схопиться і втече знов куди-небудь. Вибачайте, мовляв. А от колись-то, у батюшки на йменинах, хтось набіг отак був, а я, дурна,зраділа, щось стала розказувати – їй-богу, добре щось; правда, що й свого там було не багато: прочитала десь була... тільки стала до самого цікавого підходити, зирк – а він не слухає: відвернувся та дивиться кудись. Зупинилась, а він повернувся, мекнув щось: «Еге ж, гм... вибачайте!» – схопився та миттю у другий куток, до якоїсь «красуні». І так це мене тоді вразило, що й пішла зараз і дома довго плакала».

Та це був звичайний кінець – сльози й сльози, гіркі та в'їдливі, як осіння мряка, вічний плач, що їй не жити по-людськи, що вона якась обметиця... Адже в тій отарі, де виросла вона, для дівчини не було дороги, як тільки заміж; то було бігання наввипередки за чоловіком: коверзували, хитрували, скільки сили, й горе, хто відставав,– для неї не було вже місця під сонцем. «Заміж, заміж, заміж»,– змалку чула дівчина; про те, щоб поставити дівчину на ноги, щоб надати їй сили, хисту жити самій, не спираючись на чоловіка,– про те й не знав ніхто. І то ввійшло в кістки і кров, що як хто хоче дітей похвалити, про хлопчика скаже: «Розумний буде», а про дівчину: «Буде гарна». Лише в тому щастя, спасіння для дівчини; і котра не дістала його, дурно силкуватиметься чим іншим заступити. Це затямила й вона, і довго розглядала дівчина лице своє в люстро, стараючись знайти в нім якусь красу. Дарма. Бліде лице, сірі очі, русе, як пачоси, волосся – нічого кращого не могла знайти вона, як не причепурилась в убогі свої убрання, як не зачісувалася. Для неї не було надії, й вона сама переконалася в тому незабаром. Дурно закликала, заманювала мати «кавалерів» до дочки, дурно впадала, клопоталась коло їх – вони все оббігали її хату. І мати зривала серце на дочці:

– Викохала таку корову та на свою шию! Нема, щоб, як інші, якось принадити!..

Ті мартопляси, що тиняються по вулицях, відверталися, заглянувши в лице дівчині, за нею не слідкували по місту недоростки-шко-лярі, на неї не зглядалися в церкві,– й усе оце жаром падало на її душу. Гірко було, заздрість і злість брала часами, але до всього привикнеш: тільки й життя того, що привикати. Візьмеш утямки й те, що «не всі пани, треба комусь і свині пасти» або «скачи, враже, як пан каже» і «сиди та не рипайся»... і багато ще дечого.

– Звикнеш, звикнеш... все ж таки нема-не-ма, а й зворушиться в голові, задуриш, задумаєш бозна-що. От була й на вечір поїхала, а чого?., нудилась тільки... І сама хазяйка чудно якось подивилась, мов би сказати хотіла: сиділа б краще дома! А три карбованці в кишені пурхнули, наче й не було, а ці карбованці, може,ще й як у пригоді б стали. Спасибі директорові, що наказав дати гроші, а далі що буде! Біг його зна святий, що в голову їм западе! Ходи тоді, припадай, щоб позичили; дадуть карбованця, а поки дадуть, так поневі-ришся, що рада б вернути того карбованця... А тут дров не привезли через того гаспидського писаря... Який холод стояв у хаті! В усі щілини, дірки так віяло, аж гуло, аж співало, бодай таких співів не довелося чути; й думки такі сумні та нудні наспівують, аж душа заболить. Змерзнеш, як собака, тільки загартуєшся тою хусткою. А тут мати ремствує, вередує, а тут під вікном ледач усяка збереться, та публіку зчинить, вражий писар когось нашле. Як тільки не завісиш добре вікна,– дивишся, вже стоїть, розглядає, усміхається яка-небудь пика погана, і що ти йому зробиш!..

І в очах у дівчини ставали один за другим «образки з життя»...

Голова сидить у розправі, гикаючи й дряпаючу бороду, а вона мусить стояти і просити.

– Що ж, хоч би не все, а десять карбованців дали... де ж таки...

– Не можна, панночко, грошей у Правленії нема.

– Та мені як же? Звідки ж я жити буду?

– Й геть-то негаразд так казати: люди там, може, з голоду вмирають, а вам на які-небудь забобони бабські...

Соцький регочеться на дотеп «начальства», широко роззявивши рота.

– І зовсім так не годиться, навіть проти бога, найбільше вам, панам: ви, пані, маєте як лучче показувать, а не то, щоб... наприклад, скажемо так...

Ну й без кінця так.

Або так ще:

– Нема грошей у Правленії. Хочете – крамом заберіть у крамниці в мене.

– Та у вас там нічого нема.

– Як нема? От тобі... Усе єсть: мило, гребінці, голки... хочете—борошном візьміть...

– Та нащо мені борошно ваше?

– Що бо ви прискаєте? Не хочете – ждіть грошей! Я для вашої таки ж користі... треба то взяти у тямки...

А це от ревізор приїхав. Учителька, звичайно, запросила його, і він сидить у неї, придивляючись до якогось оселедця...

– А у вас таки покійчик гарненький,– каже він солодко, озирнувши покій.

– Тільки грубка курить, та й холодний,—/ каже мати.

– Ну що ж? Попросіть дров привезти: вони ж у вас не куплені!

– Коли не хочуть везти, мусимо вже купувати.

– Попрохали б старшину. Він же у вас, здається, добрий.

– Та то тільки перед вами!..

– І усе село, здається,– гарне село. На ваші гроші можна добре жити...

– Та коли ж бо грошей не дають.

Ревізор розсердився: що не скаже, то замість

вдячності отаке...

– Вам не догодиш,– каже він і геть-то вже не так солодко.– Хіба мало, думаєте, без хліба сидить дівчат? Без кінця раділи б, якби ваше місце дістати. Вам би дякувати та радіти, а не вередувати: в нас і без того діла доволі, щоб ще доглядати, чи не курить у вас груба!..

А от писар. Кортить йому з панночкою роман вчинити: дарма що не гарна, проте – панночка... І підбивався він до неї з своєю «кум-панією», щоб «як образовании людям»... Та що казати, усі оці писарські підходці – річ дуже всім відома. Дівчина мерзне, сидячи в нетопленій хаті, грошей їй не дають, скільки не ходить у Правленіє... Але це ще нічого!

Трохи не щодня приготує писар яку-небудь «історію»: то силоміць прийде в гості до неї, наведе з собою таких «образованих», як і сам, і розмовою своєю доведуть до плачу дівчину; то присікається де-небудь на людях: «Як дівуєте, мовляв, панночко? Не нудно самим?» Та й заірже з слухачами... І все отаке без кінця.

А з того пішли поголоски; нічого правдивого не було в їх, але все ж дівчині пришпилена латка. «Інтелігенція» сільська – сім'я батюшки, шинкарська, дві крамарські – відвертають носа від неї. А то зирк – у вікно заглядає яка-небудь пика, наче у свою кишеню, й усміхається погано так.

Бозна-що робилося на серці в дівчини! Сердитись, боронитись, ненавидіти вона не вміла: такою вже її життя та люди зробили. Та не багато й гнівом чи боротьбою зробила б. Але вона вміла тільки плакати, нудити світом, ховатись у свій куток все далі та далі. Ну й тужила, плакала цілі дні од усієї отієї кривди та образи.

А стара мати, що була з нею, ще гірше суму та жалю завдавала. Стара, вередлива, плаксива – вона тільки сердилася та, плачучи, їла дочку, дорікаючи й за те, що не дають грошей і що вона на писаря дуже прискає, й за всякі провини, що були й що приснилися їй тільки. Таке життя так допекло дівчині, що був час – і вона задумалася, завагалася. Але хвиля минулася – і вона не піддалася й терпіла. Не бувши сміливою, бадьорою дівчиною, вона краще годилася терпіти, аніж здатися на писарські підходці. Вона боялася. Якраз ще на той час на її скаргу прийшла в Правленіє од директора відповідь: спасибі йому, віддали зараз гроші, дали дров і всячини. Та на цей раз, а далі що буде?.. Писар знову почне своє, знову підуть усякі допікання, знову почнуть знущатися з неї...

Так думала дівчина, кинувши розбиратися й присівши на ліжку під натиском спогадів і гадок.

Закахикала її мати за перкалевим запоном, колись-то блакитним. Щось заворушилось, повертаючись, зарипіло ліжко; щось почвакало губами спросоння і потім закашляло-закашляло – й кінця не знать було тому кахиканню. Дівчина миттю загасила свічку й сіла сама на ліжко. Вона знала, що за матір'ю й сама тепер закахика, й узялася за груди. І справді не помилилася... Вона уся тряслася, груди розривалися від кашлю. Насилу оддиха-лась, лягла, закуталася стареньким одіялом, протертим, пробитим, що аж світило по дню.

Батько вчительки був чудний нещасливий чоловік. Він був маленький урядничок і ніж не міг улізти з головою в своє урядництво – оце й було лихо його, а ще більше лихо його жінки й дочки. Він робив, робив, як віл, і певне вибився б, а якби не вибився, то став би хоч заможним, поважним чоловіком. Але цього не виходило, бо була то людина горда й вразлива, як тільки буває часом уразливим маленький чоловічок. Розсердити, допекти йому було легко. Чи справді штрикне його, образить хто-небудь старший – а цього не треба було довго чекати,– або здасться йому тільки, що його образили – кінець, годі: образився, полаявся й закурив. Іноді схоче перемогти себе, терпить, аж зубами креше, за великомученика маючи себе, але не надовго того ставало: часом дурничка яка-небудь – і пішло все ані за цапову душу. Нещасливий був чоловік, але сім'ї від того було не солодше: серце зривав він на жінці, на дочці; на їх оберталася злість маленького чоловічка. Іноді він мов би тішився, що от є такі, з кого й він поглузувати може, допекти, дошкульнути. Тим усім з своєї жінки зробив він плаксиву, в'їдливу бабу, а з дочки – бідну, прибиту дівчину. Вона звикла чути крик та посміх, вона звикла годити кожному дурному слову...

Видають гроші урядникам – батько приходить додому напідпитку. Жінка і дочка й не глянуть вже на його просто, щоб не присікався, й думають тільки, скільки-то грошей зосталося й чи буде що їсти. Але батькові все негаразд.

– Що це ви одвертаєтеся од мене?.. Що я п'яний, пропив гроші замість того, щоб принести вам, і ви нічого на те не вдієте?.. Ну, чого ж мовчите?! Га?! І останні проп'ю, і будете без грошей сидіти, а мене проте годуватимете!.. Дочко, побіжи, принеси горілки... от решта; та не думай вкрасти дорогою що-небудь! Я знаю, що вам грошей треба дуже, але вони в мене лічені!..

Й дівчина, нап'явши хустину, бігла до шинку, заздро поглядаючи на гроші, що так були б треба на хліб на завтра...

Часом й на тому не кінець був: батько посилав позичити карбованця й купити горілки... Дівчина верталася втомлена, ставила пляшку на стіл, а батько казав:

– От і вип'ю на останні... Отак, дочко! На цім світі тим тільки й жити добре, хто вміє гнутися, лазити на животі, терпіти, сорому не знати, жити так, щоб здавалося, наче тебе й нема. Подякуєш колись батька за науку!.. Зітри гординю, потовчи бажання, підлий смире-нія, розмішай послушанієм – і будеш щасливий...– казав він злісно, наче тикав під ніс комусь оцим ліком.