Текст книги "Предок"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

Чи кепкував він, чи справді хотів цього, щоб дочка була щаслива – бог його зна; від цього в кожнім разі не легшало жінці й дочці. І жінка, й дочка боялися його й не-любили, і, замість того щоб клясти те мізерне життя, що знищило батька, вони кляли його, як звичайно.

Але як батько справді хотів, щоб дочка-ввик-ла повзти, а не йти, не жити, а завмирати щохвилини, то вдалося це йому добре. Вона жила так, що життя те можна було щохвилини перервати й нічого б тому не перешкоджало; вона не чекала другого дня, не бажала його, не сподівалась від його нічого; наче прибило її щось, і вона боялася поворухнутись, щоб те, що лежить на їй, не зірвалося й не придушило до решти; вона жила, наче ящірка восени, що дубіє помалу з холоду, й тільки часом дошкульне її, як дуже шкрябне мороз по шкурі, і здригнеться вона своїм одубілим тілом...

І дівчина не кляла, не винуватила людей за своє бідне життя, за людську неправду. Вона брала життя таким, як ішло воно до неї. Вона жила... жила через те, що жилося, що після ночі йшов день, після ранку вечір, що рот їсти просив, а щоб добути що їсти, треба було бігати цілий день або гнутися над роботою, а набігавшись, треба було спати... Чуже життя, добре та спокійне, не лізло їй у вічі; думки не прирівнювали чужого до власного; вона думала про життя багатих та щасливих так, як думає чоловік про побит бджіл, комах,– і то було її щастя. Якби не це – не стало б у неї й сили жити тим життям, бідним та мізерним. Ніякої втіхи, ніякої підпори не було в неї. Ні богів, ні ідеалів вона не знала. Була тільки батьківська наука, мізерна й погана, бо піддержуючи своєю філософією чоловіка, вона заразом і труїла його помалу; дівчина живилася нею, щиро товкла й терла свої думки, жадання, надії, пила не склянками, а відрами цілющу воду «смиренія» та «послушанія» й терпіла без кінця. Вона вся увійшла в своє сіре, безпросвітне життя, й воно хоронило її; усе, що чи ломить, чи красить життя, ставало однаково сірим, недужим, нікчемним...

Таке й кохання її було. Воно якраз припадало до її сірого життя, наче та руда травиця, що проростає межи сірих, рівних плит, під людськими ногами. Воно проминуло, ледве з'явившись, зоставивши по собі ще одну болячку на серці.

Порекомендували їй якимось побитом хлопця, не дуже гарного з себе, одначе доброго й розумного; вони не перемовилися й десятьма словами одне з другим, одначе дівчина згадала про його і в той день, і потім... Може,на тім був би й кінець, але через кілька там часу, десь на вечорницях, чи що, зустрілися вони знову; хлопець прихильно, вважливо побалакав з нею раз і другий. Дівчина не звикла, щоб на неї так зважали, вона згадувала довго про його, й гадки її все частіше до нього зверталися.

Довідавшись від нього, що він вечорами ви-ходить на прогулянку до річки, пішла й вона якось і зустріла його. Той щиро привітався, й вони весело побалакали кілька часу. Казав здебільшого він, вона слухала, радіючи й де-не-де озивалась.

На другий день вийшла вона знову і, скоро прийшла, побачила віддаля його ще з якимись хлопцями... Вони порівнялися, та хлопець, замість того щоб щиро привітатись, похмуро кивнув і, не подивившись, повернувся до другого. Серце так і впало у дівчини; вона скоріше повернула додому, бо відчувала, що сльози до очей підступають. Ця стріча розбила слабі початки її чуття, прохолодила серце, що трохи степліло було. Наче той слимак виставив був ріжки з-під своєї халабудки, та торкнувся чогось і знову боязко сховав їх...

Не спалося дівчині. Поверталася вона з одного боку на другий, куталася своїм побитим одіялом, перекладала подушку – сон не приходив. Серед тиші та темряви лізли в голову спогади й думи без кінця... Гамірний вечір, людська громада й зараз потім дорога по мертвому степу – за ту дорогу вона багато дечого передумала,– і тепер те все приходило їй в голову. Усе нові та нові думки вставали. Бувають такі часи в чоловіка, що мов якась рука світ перед ним відчинить, якесь світло чудодійне освітить події, думки, життя його усе. І там, де було саме звичайне, на що й не вважав він досі, що знав він добре,– стане, з'явиться щось зовсім нове... Отаке було з дівчиною... Помалу, потиху беруться, виявляються, в’яжуться думки, наче шашіль точить товстий бік галери,– й не видко його, аж поки не лине вода у проточену дірку, перекидаючи, ламаючи усе на дорозі, і потоп нових гадок затопить, заллє усе – усі думки, усе життя, що було попереду...

До цього часу, кажу, дівчина жила, як жилося, терпіла покірно, брала те, що життя несло їй, і в голову не спадало їй прирівняти власне життя до того, яким жгівуть інші, та спитати: чому живе вона так, чому бідує, чому поневіряється? До цього часу оповідав хто, що ось там пані Тицька-Петацька пошила собі таку й таку сукню, з такими й такими причандалами, й коштує та сукня 300 карбованців,– дівчина одказувала: «Еге? Певно добра десь сукня!» – й без усякого жалю поглядала на свою стару перкалеву, й у голові їй не спадало спитати: чому Тицька-Петацька має собі за 300, а вона за 3 карбованці? Оповіда хто, що там пан Паршинський купив собі коней по 500 карбованців,– дівчина не вражаючись оглядала свої ноги у подертих черевиках і цікаву панчоху, що виглядала звідти,– ті ноги, що весь вік були її одинокими кіньми,– й не відказувала, не жалувалася.

– О, він багатир! – казала дівчина, й цього доволі було для неї.

Так було до цього часу, і нараз у голові стало питання: чому це було усе так?

Бо така була її доля.

А чому в неї така доля, чому не інша? Чому вона бідувала? Хто в тім винуватий, що батько мучив її, що мати свариться, нарікає на неї цілий день? Що вона сама мерзне в своїй хижі, що мусить бігати за копійкою?.. І вперше сама відказала собі на це: «Люде».

Вона оглянулася на своє життя й бачила там не саме одне лихо: побачила вона там кривду, кривду без кінця; вона вже вважала себе не «бідною дівчиною», а скривдженою. Вона тепер гнівалася на життя, на людей: чи допомогли вони їй, чи підкріпили, чи привітали, хоч словом ласкавим обізвалися потім, образивши, скривдивши її?.. Та не хоче вона й слова їх ласкавого: порубаного слізьми не загоїш!.. Зони знищили її й потім нявчать солодко: «бідна дівчина», «бідна дівчина». Скільки разів чула вона це за собою й яка б рада була тепер оці слова кинути їм, щоб подавились вони їми... А перед очима ставали спогади, як поневірялась вона, як кривдили її... До цього часу вона терпіла, тепер не могла терпіти. Спогади пекли, дошкуляли її, й вона корчилась, як від болю, на своєму ліжкові.

Така година—бо часом це в одну годину разом станеться – багато змінює в чоловікові: наче народиться вдруге. Як є в його сила й хист і воля дужа – поставить він мету свою перед собою, постановить добувати долі або метиться; і вийде з його або щось добре, або зле. Але що ж тому робити, в кого нема ані сили, ані хисту, ані волі дужої, хто увесь вік тільки тужив, хто сам не ступив, рукою не посунув, як не штовхав його притьмом голод або чужа воля?..

Дівчина мучилася: то кляла, лютилася, то плакала, нудилась, не знаючи, що робити; а спогади, спогади в'їдливі, пекучі йшли без краю, без кінця; на хвилинку голову мов па-мороки заб’ють, а потім знову... А тут ще мов навмисне лізли у вуха уривки якогось мізерного вальсика, якого рипали на тому вечорі дві скрипки, й оцей вальсик допікав дівчині найгірше, одриваючи від думок, що стояли над душею тепер. Вона сиділа на ліжку, притулилась до стіни, і раз по раз тиснула голову руками; тулилася до стіни, стискала плечі, ламала руки, мов хотіла видавити з себе думку, що робити їй тепер. Вона відчула, що не може жити так більше; не було в неї нічого, окрім батьківської науки, а тепер ця наука вже більше не гоїла ран її душі; вона кинула її... Що ж тепер робити? І, дурно силкуючись надумати, вона тужила та мучилась...

Й відразу надумалася. Наче не від неї самої вилинула думка – вмерти. Дівчина здригнулася, наче до огню доторкнулася; усе в голові закрутилося й пропало. Наче чоловік розбігся й став відразу: під ногами круча і яряться там сиві хвилі; відскочив він з переляку, кинувся в другий бік – і там шумить хвиля, ще у інший – і там так само. І чує чоловік, що нема вже йому дороги, що мусить він загинути тут, посеред безкрайого темного моря.

Таке було з дівчиною. Смерть лякала її; вона хотіла знайти собі інший вихід, починала думати про щось інше, але думки усе на те звертали, що нема іншої дороги, тільки вмерти,– наче того химородника у Гоголевому оповіданні, що, куди б не їхав він, якась сила велетня усе тягла його до місця його кари. Страх брав її, як думала вона про смерть; вона здавалася дівчині якоюсь темрявою порожньою, вона чула наче холодне повивання від неї й кидалася мерщій до життя, але тут уставали такі спогади, такі образки, що вся її охота до життя пропадала. Краще було вмерти, аніж знову пити гірку свою чашу, поневірятись, бідувати в кривді, у всяких образах; краще була б смерть, хоч і віяло від неї такою пусткою, таким холодом. І вона чула вже ту смерть коло себе, наче налягала вона на неї; вона пручалась, вибивалась, а та наче давила її, забираючись своїми щелепами глибше та глибше. Не рухаючись, аж похолоділа, сиділа дівчина, притулившись до муру, прислухаючись до тієї боротьби, що клекотіла в ній, боротьби межи смертю та життям. Смерть брала гору, вона чула це... усе менше та менше пручалося життя в холодних мертвих обіймах... Годі!

Хитаючись встала вона з ліжка й засвітила свічку. Полум'я освітило її лице. Страшно було на неї глянути, таке зробилося з неї за невеликий час!.. Лице змарніло, позеленіло; очі дивились несамовито. Дівчина уся трусилась; вона насилу знайшла корець з водою й поставець з сірниками, почала ламати сірники холодними пальцями й кидати їх у воду. Сірники падали один за другим і мокли у воді, що почала вже смердіти фосфором... Дівчина не чула того духу й не бачила того пиття, що готувала собі; її наче заморочило на хвилину після того всього, що прийшлося пережити за цю ніч. Вона спинилася лише тоді, як сірників не стало й поставець стояв порожній; в корці вода стала рудою й погано смерділа. Дівчина прочумалась відразу і згадала все: її затрясло так, що вона не встояла на ногах і сіла на долівці. Вона помішала пальцем в корці і прибрала трісочки в один куток, але випити не стало сили,й вона поставила корець на долівці перед собою.

Тим часом світло збудило матір, вона знову

заворушилась за запоном і сердито спитала спросоння:

– Що це ти там свічки палиш, Марусю, не даєш спати? Загасила б ти краще, дала б мені чистий покій...– замурмотала маги, ледве вимовляючи останні слова...

Дівчина прислухалася, чи не ворухнеться мати, і, переконавшись, що та спить знову, повернулася до свого корця й задумалася. Нова думка стала в голові. Вона досі думала все за себе, забула за матір, а тепер згадала – і стала її шкода. Люди, бідуючи, докучають одно другому, але наче якось приростають до себе; а ще в такий час, коли збираються вмирати... Дівчина вже не пам'ятала тепер більше, як сердилась її мати, вередувала, їла її; вона забула усе те й любила свою матір, що бідувала, поневірялась укупі. Подумала, як її мати жити буде без неї, й сором її взяв, що хотіла її кинути. «Добрі люди не покинуть»,– сказати хотіла, та й стала: хіба не знала вона, як то жити межи тих «добрих людей»? Той, хто видумав «чесну бідність», мабуть, ніколи не був голодним, не плакав в холоднім покої, не тиснув у тузі голову задубілими руками...

Дівчина хотіла була вже вивернути корця, але знову спинилась: як таки не подумала вона, що мусить з матір'ю й сама бідувати, мусить рятуватись від злих людей, від цього проклятого писаря?

– Не можна, не можна! – аж скрикнула дівчина і, не оглядаючись на материне ліжко, мов боялася, що мати докірливо затримає її або що вона сама втратить рішучість, підняла корця... Поганий дух від сірників заняв її дух. Знову взяв її страх, жаль умирати... Руки затрусились, зуби зацокотіли. Вона ледве перемогла себе, притулила корець до губ...

– Боже, боже! – востаннє з страшенною тугою прошепотіла вона й ковтнула раз... другий... Корець брязнув, впавши додолу...

Свічка якось сумно, мов сирота, блимала в тихім покої. Мати байдуже спала за запоном...

НЕРОБОЧИЙ ГРИЦЬКО КРИВИЙ 2

Волинський образок з початку XVIII віку І

ув хмурий день восени. Сиві, важкі хмари облягли все небо, й воно наче нагнулося, налите водою, нависло хмурою покришкою над самою головою. Повітря було повне вогкості, і дощ мов збирався щохвилини. Сумно виглядав залитий водою шлях, і густі ліси понуро стояли навкруги, тихі, нерухомі, мовчки скидаючи листок за листком на мокру листяну ж настілку. Пташки розлетілись, поховались, і гучливий в'їдливий крик мокрого крука панував сам навколо, наче глузуючи з сумної агонії літнього життя, з його минулої краси й сили.

Сумний краєвид, очевидячки, впливав і на двох людей, що верхи їхали тією мокрою, розтоптаною дорогою: вони їхали мовчки, понуро, нап'явши відлоги на голови. Бурка з кращого, крамного сукна на передньому давала знати, що то не був селянин, як його товариш в простій сільській свиті, а якийсь пан.

Так цроїхали вони мовчки з версту попід лісом. Тут ліс кінчився, дорога розбивалася надвоє, і на роздоріжжі стирчала, похилившись низько на бік, стара корчма. Шляхтич зліз і пішов туди, але за хвилинку вернувся.

– Нема, не було, не бачив,– промовив він, глянувши на дорогу, що вилася межи ріллями, пропадаючи в млі.

– Десь повернули на бік,– сказав на те чоловік, пораючись коло сідла.– Де його тепер знайдеш? Адже ж тому більше як день, як їх бачили.

Шляхтич не сказав нічого і, взявшись під боки, мовчки дивився, наче хотів випитати в дороги, чого йому треба, а далі з нехіттю став знову вилазити на коня.

– Може, єврей збрехав, щоб одурити, а може, й не одурив: хіба малий світ? Адже ж не вперше тікав: не піде просто дорогою, щоб його зловили,– метикував тим часом чоловік.

Шляхтич від'їхав від корчми на дорогу й знов став, не знаючи, що його робити.

– Тю, бодай їм всячина! – промовив він нарешті, повернув коня і, вдаривши, пустився назад межи лісом тією ж дорогою, що приїхав. Швидко зникли обоє в тумані.

За кілька хвилин, як не чутно стало й коней, між деревами з лісу виглянула якась постать і, озираючись, вийшов помалу чоловік на дорогу, за ним жінка з дитиною. Обоє прислухалися пильно: не чути було вже нічого.

– Нема,– сказав чоловік, постоявши кілька часу, й веселий усміх розливався по його лицю.– Не думав я, щоб заліз він так далеко. Та тепер, хвалити бога, не вернеться! – додав він весело й перехрестився.

– Не вернеться, хвалити бога,– обізвалася жінка, помалу перекладаючи на руці дитину.

– От якби не почули та не сховались! Ледве ж встигли звернути з дороги! Добре, що дитина спала, а то було б нам! – радів чоловік і простягнув руку попестити дитину.

– Не руш, спить! Та ходім, бо змерзла, ноги одубіли, у воді сидячи.

Чоловік перекинув знову, що ніс на плечах, і пішов далі дорогою. Жінка почимчикувала за ним; в одній руці мала дитину, в другій торбину. В тій торбині та в клунку було все добро їх. Це були селяни – Грицько Кривий, чи Грицько Гричук, як він звався в останньому селі, з жінкою Ганною, що втекли від пана шукатиме краще. Четвертий день вони вже йшли так, здебільшого ввечері, або рано та вночі, або переховуючись лісами. Сьогодні були пішли вже сміливіше – просто шляхом, не спо-діваючися погоні, та завчасу почули тупотіння, сховалися в рів та й пересиділи там.

Вони пройшли мовчки версту, потім другу. Тяжко було йти по грязюці в холодній млі, несучи клунки. Сумна дорога незабаром прогнала їх веселість, і вони тяглися понуро й важко. Нарешті та похила корчма на розпутті, де розпитувався пан, встала перед ними.

– Пристанемо чи підемо далі? – спитав чоловік.

– Підемо вже до села, вже, мабуть, недалеко: краще, ніж тут у євреїв,– відказала жінка.

Вони порівнялися з корчмою. Чоловік позирнув, позирнув ще, разом спинився й повернув до неї.

– Куди ти, Грицьку?

– Та зараз...

– Будеш горілку пити? Так рано? Покинь, ще єврей як-небудь перекаже.

– Не перекаже,– відказав чоловік.

– Не ходи, Грицьку! – Жінка взяла його за полу.

– Е! – сердито крикнув чоловік, вирвавши полу, покинув клунок і пішов до корчми. По тих пережитих рано страхах нерви просили підкріплення, і годі було ту хіть побороти. Жінка почала забавляти розбуджену дитину, промовляючи до неї, хоч дитина ще не розуміла нічого, бо не мала й півроку.

Грицько тим часом бадьоро вийшов з корчми й узяв клунка знову. Горілка вернула йому веселість і розв'язала язик.

– Це я певно знаю,– балакав він,– що сказав панові той рудий єврей в Грицькунівській корчмі; нехай тепер пан йому подякує, що проїздився: без нього не заїхали б за мною так далеко. Хвалити бога, що не було з ним псів, а то було б погано. Як тікав з Литви, так мене з хортами шукали; та собаки мене пізнали, бо я був за парубка в пана й годував їх часто; а в мене був і дух упав; якби піймали, то й душу вибили б з мене, такий пан був лихий!

Жінка не відказала нічого.

– Дай мені хлопця, нехай ще я його трохи понесу: в тебе, мабуть, і руки заклякли! – сказав Грицько і, помалу взявши однією рукою сина, почав йому на губах виробляти всякі штуки.

– Скільки ми пройшли? Буде з десять миль? – спиталася жінка.

– Буде, буде вже. Це ж ми вже Дубно проминули десь.

– Хоч би пристати де-небудь, а то йдемо, йдемо, і не знати куди.

– Якби де натрапити на добре село! Мені самому хіба не надокучило?

Так балакаючи, вийшли вони на широку долину, що прорила якась річка. Дорога вилася понад нею. Туман кутав очерети й річку, ледве її було знати. Почав накрапати дощ, що далі – то дужче. Ганна завернула полу свитини й вкрила голову собі й дитину.

– От і село манячить, треба пристати, дощ перечекати.

Вони зійшли узгір'ям в долину. Слизько було йти мокрою стежкою. Ганна впала навзнак і чисто обмастилася. Нарешті наблизилися до села. Хати довгою низкою простяглися над річкою між обсадженими вербами городами та левадами. Перехожі звернулись до першої хати. Подратувавши собак, швидко діждалися й хазяїв: пристаркувата жінка виглянула до їх.

– Пустіть переждати дощ, ми перехожі люди, з далекого села.

Та подивилась неймовірно, але по тім пильнім огляді лице її прояснилося.

– А йдіть, коли хочете! Просимо! – вже ласкаво обізвалася вона.

Перехожі порозбирались, поклали мокрі свити на піч та й узялися снідати хлібом та цибулею. Прийшов снідати й хазяїн з току, почали розпитуватись.

– Шукаємо, де б вільніше, а то в нас роби-роби, та й кінця нема; нема часу й собі щось зробити, та ще й новини тобі видумують щороку, наче коверзують з людей,– скаржився Грицько.

– То приставайте в нас,– відказав хазяїн,– адже в нас легко: робити тільки два дні на тиждень і в зиму й літом – тільки всього; чиншу нема, як по інших селах.

– Та за те ж осип даємо,– відказала жінка.

– Ну, що ж, що осип? А зате ні курей, ні гусей, ані інших вигадок. І пан нічого, нема чого казати... справді, жінко?

– Ну, не дуже хвали: он за підводами тими як раз у раз ганяє!

– Що ж, що підводи: це й скрізь,– не здавався хазяїн; він взагалі не був песимістом, а тепер ще й особливо припала йому охота хвалити своє село.

– Ні,– сказав Грицько, згадавши за погоню,– тут ще небезпечно. Боронь боже, ще довідаються. За нами гналися трохи не до вашого села.

Дощ все не переставав. Хазяїн пішов на тік знову, Грицько й собі – помагати, покинувши жінку з дитиною в хаті. Хазяйка сіла коло віконечка, щось латаючи; в хаті незабаром стало вже смеркатися за дощем. Ганна сіла проти хазяйки, годуючи дитину, спочиваючи з дороги; ноги нили після холодної води в тому рові; якась чудна, невиразна втома, тихий спокій огортали її; й думка, що за якийсь час знову треба буде покинути теплу хату й брести грязюкою, ще додавала того чудного, солодкого чуття. В тій хвилі Ганна рада була побалакати щиро, пригорнутися до кого-небудь, та й почала докладно розказувати, відповідаючи на питання хазяйки.

Вона була сирота і зросла між людьми. Був брат, жив у наймах, але вже кілька років десь пішов, та й не чутно: кажуть, що вбили його татари. Більше не зосталося в неї роду, бо батько в неї був захожий чоловік, і вона все ходила у наймах. Невесело було дівувати наймичкою. «Почали далі дівчата-однолітки заміж виходити, одна за другою, а мене, звісно, ніхто не сватає,– оповідала Ганна,– не дуже де й побачиш було мене! Ото й думаєш: усі мене обминають, зостануся я до віку сама-од-на без роду на світі,– та так сумно стане! Хоч би брат був, хоч би яка родиночка, щоб до неї обернутися, прихилитися. І так було все ждеш – звісно, тільки дуриш себе,– що станеться з тобою що-небудь таке... брат вернеться або посватає хто добрий... Було в хаті сидиш часом,– двері сінечні рипнуть, або собаки загавкають, то аж серце стрепенеться».

– Ти гарно розказуєш,– ласкаво кивнула Ганні хазяйка.

– Нема чого й розказати! От тоді прийшов був на село Грицько, чоловік мій, та й пристав за парубка в хазяйського сусіда. Тож, бувало, часом стріне й заговорить, а далі восени сватає. Не змагалася, пов'язала старостів, а хазяї відмовляють: він, кажуть, чоловік чужий, перехожий і не має нічого, ще й ледащо до того – а його ледачим вславили, хоч до своєї роботи він не лінується. Будете, кажуть, злидні тільки плодити. Та я не послухала – нехай вже й злидні будуть, та свої, як я маю цілий вік в наймах ходити: всього добудеш, окрім доброго слова. Так і побралися; хазяї ще й посміялися з нас: таке заслужила за свою працю, що тільки поглузували. Докучило нам обом по людях ходити, взяли в пана хату з городом та робили в людей та в пана за сніп абощо, тільки трудно: робиш все, а нічого немає. Може, буде краще на новому місці; тільки добутися б уже скоріше...

Ганна засумувала під впливом власного оповідання.

– Мабуть, не дав мені бог талану, не бачила щастя й змалку, та не щастить і тепер... А Грицько все сердиться. От і тепер ідемо: хіба справді солодко тинятися, як собака блудяща, по дорогах та переховуватися по ярах?

Хазяйка почала розповідати й про своє горе – все діти її вмирали.

Так ішов час. Стало зовсім темно; вернулися чоловіки. Швидко поснули потомлені перехожі, не чуючи ані тихого ляпотіння дощу, ані цвіркунового голосу, що співав за піччю.

Перехожі повставали й зібралися – ще й не розвиднилося. Хазяї попрощалися привітно, дали хліба на дорогу; й знову пішли вони плентати. Знову потяглися мокрі дороги, налиті водою колії, сумні ліси, чорні ріллі, голодний, гострий крик ворони й дощик дрібний, мов крізь решето. Знову спочивки в селах і звичайні розмови й питання про життя й про пана: там – заздрий, там – хто його зна, там – дуже важко, а там – так собі; кажуть, що скрізь так. Так пройшов ще день і другий.

– Е, нехай і так, остогидло вже тинятись,– сказав Грицько, прослухавши звичайні оповідання про пана й роботу,– мабуть, нема чого кращого сподіватись; правду кажуть, що де люди, там і пан, і панщина... Так скільки, кажете, робити?

– Зимою й літом по два дні, та толоки дві, та шарварки чотири...

– Нехай і так; в нас цілий рік по три дні було, а толоки чотири.

– Та чиншу 20 грошей, та курка, та яєць п’ять...

– Та вже!.. Мабуть, кращого, кажу, не знайдеш! Як тобі здається, жінко?

– Про мене, аби скоріше; йди хоч зараз до пана,– обізвалась Ганна.

– А піду справді. Сьогодні вже, мабуть,пізно... Кажете, що пан не дуже лихий?

– Звичайно, як пан! Як не вийдеш на панщину, так всипле добре на обидва боки...

– Бодай не довелося йому і його батькові! – відказав на це Гриць.– Та,мабуть,ліпшо-го не знайдемо.

– Тільки ти б йому поніс що-небудь на радець, все був би ласкавіший! – радили люди.

– Та в мене нічого й нема!

– Хіба б гуску взяв де-небудь; он у сусіда є кілька...

На тім і постановили. За дванадцять грошей купили гуску, і Грицько, прибравшись й тісненько підперезавшись, пішов уранці на панський двір. Через кілька часу надійшов і пан з току, де весело гупали, далеко лунаючи, чотири ціпи.

– До вашої ласки, пане!.. Прийшов із жінкою, щоб у вашому селі осістись,– звернувся до нього Грицько.

– Що ж, живи; як добрий будеш, то буде й тобі добре, і придбаєш усього. Є худоба в тебе чи, може, ти з рукомесла живеш? Мені дуже б ткача треба.

– Ні, пане, не вмію нічого, й худоби нема. Я за парубка жив попереду.

– Так як же ти? Може Д тут за парубка станеш?

– Ні, дайте вже поле; худоби позичу й плуга.

– Про мене – роби, як знаєш. Рік будеш вільний од усього; а там – що люди роблять, те й ти. Як же ти звешся?

– Грицько Крук,– назвав себе наново Грицько,– а жінка Ганна, та ще дитина мала.

Тим скінчилася розмова. Пан послав хлопця показати Грицькові хату: господар її втік торік.

– Куди ж він пішов? – розпитував Грицько хлопця.

– Кажуть, що на Поділля, тоді п'ятеро того року втекло. Кажуть, що там панщини немає, а землі скільки хоч.

– Мабуть, брешуть,– постановив Грицько,– адже ж і мені казали, ніби тут нема панщини, а таке ж саме, тільки манять людей. Мабуть, від цього ніде не втечеш!..

Хата, подвір'я – все те тхнуло пусткою. Солому з повіток, з хати розібрано; подвір'я розгороджене, хата облуплена.

– Це вже дуже погана, чи нема кращої? – спитав Грицько хлопця.

– Ті ще гірші; адже ж зате хата нова.

Круки перенесли зараз свої клунки до нової оселі й повиймали своє добро: тут була сокира, коса, серп, заступ, рогач, мішки, деякі хуста, сувій полотна, що придбала Ганна, ще наймичкою бувши, та ще два золотих грошима – оце було й усе багатство Круків. В хаті текло; повітря було затхле, як у пивниці. Грицько пішов знову до пана – просити дерева на огорожу й соломи на покрівлю. Ганна зараз заходилася мастити хату: їй не ждалося, хотілося зараз усе поправити, зробити. Позичила опалу, горшка, крупів, хліба; заткнула пробите вікно, замастила соломою, де текло. Ввечері, в пітьмі, хата вже зовсім не здавалася пусткою. Солома ясно палала в печі; ясні плями й темні тіні тремтіли й танцювали по стінах, по долівці; Ганна з великою радістю, після довгого блукання, поралася біля печі, втішаючись і ясним полум'ям, і своїм хазяйнуванням. Вона так давно бажала стати справжньою заможною хазяйкою! З такими мріями йшла вона й заміж; та не справдились вони в рідному селі! Тепер знову ці мрії вставали перед нею в блискучому полум'ї й тішили, вабили її...

Ті веселі думки опанували й Грицька. Сидячи на соломі, він гойдав свого синашу й тішив його, показуючи на полум'я. Чи тішилась дитина, чи ні, але батько-, проте", був у тій хвилі щасливий, і біляве, як у «литвина» 3, лице його світилося незгріш від тих ясних плям, що бігали по хаті.

Так весело розпочали Круки своє життя в Ставках – так звалося те село.

II

Погода розгулялась швидко. Грицько вилаяв її, що не знала, коли її було треба, але Ганна догадалась, що то дощ ішов їм на щастя, поки вони мандрували, а тепер перестав.

Дуже хотілося того щастя! Але, чекаючи його, треба було подумати й про те, що його

їсти і як пересидіти зиму. У Круків не було ніякого запасу; з тих двох злотих, що зав'язані були в Ганниній хустці, вигодуватись було не можна; а то ще й треба було купувати всякого добра, почавши від горшків і до відер та діжок. Грицько знову з'явився перед пана, просячи позичити жита півосьмачки й гречки два гарці. Пан на те гукнув хлопця й спитався:

– Почім спродали жито й гречку на останнім ярмарку?

Той сказав.

– Отож щоб знав,– сказав пан Грицько-ві.– Буде, значить, за тобою чотири злотих: коли ж ти мені віддаси?

– Може, я б їх відробив? Молотив або як інакше?

– Добре, приходь: по п'ять грошей день тобі порахую.

Грицько походив кілька днів, але далі пан приняв ще одного, такого ж перехожого, як і Грицько, за парубка, за те, щоб годувати зиму. До того ж приходили на панщину селяни. Грицько був зовсім непотрібний, і пан сказав йому, щоб більше не приходив. Іншої праці він собі– не знайшов. Тож, не маючи ніякого хазяйства, ані якої роботи, лежав звичайно на печі й марив, скільки він посіє чого, й скільки воно вродить, і що з того треба буде зробити. Ганна свій вільний час збавляла або бавлячи дитину, або шиючи з того сувою полотна сорочки чоловікові й собі. Маючи вільний час, узялася вона їх мережити; мережки виходили не дуже гарні: в наймичках усьому не навчишся, але Ганна поралася коло їх з великою охотою. Ще її втішні надії не минулися: їй здавалося, що вона ніби свою будучу долю вишивала, таку ж мережану, рябу та веселу.

Грицько часом починав удвох з нею міркувати, скільки чого в їх буде, й що вони з того зроблять; а коли той матеріал кінчався, мовчки слухав, як віє вітер в комині або як Ганна розмовляє з дитиною, й спав і дрімав без кінця. Часто йому снилися ріжні страхи з минулого життя: то ніби заснув він парубком, і пан його будить, пхнувши ногою під бік, то хлеще натаєм; то ніби тікає, притаївся і чує в лісі погоню: хорти біжать до нього, шамотять листям, роздратовані, люті. Грицько прокидався переляканий і радіючи згадував, що то все мара, що він у своїй хаті, далеко від тих місць, і не знайдуть його ні старі, ні новіші пани.

Так було день у день і часом докучало Грицькові. З нудьги він часом ходив розважитись до шинку, де можна було любенько побалакати з людьми. Одначе єврей швидко перестав давати у борг. Грицько, правда, міг би віднести трохи жита, але на те не стало в його духу: він жив надією стати заможним господарем.

А тим часом минався той хліб, що взято було в пана, дуже швидко плинули й гроші з Ганни-ної хустки. Грицько мусив удруге і втретє ходити до пана позичати, і гроші, що він був винен панові, все росли. Та Грицько на те не зважав і чекав тільки весни, щоб хазяйнувати.

Вона не довго гаялась того року, та весна, і швидко прийшла, наливши балки й лощини сніговою водою, відкривши з-під снігу чорні поля; вогкі й пухнасті, вони немов самі просили плуга. Але Грицько не мав ні плуга, ні худоби; сусідам позичити було тяжко; два дні робили на панщині, а то треба було орати своє; та й худоби було не дуже багато,'все спрягалися, а в декого, як і в Грицька,й зовсім худоби не було. Знову Грицько обернувся не до кого, як до пана, позичив худоби й плуга, позичив насіння й оброку. Все те коштувало!

– За тобою є вже тридцять п'ять злотих,– сказав нарешті Грицькові пан. Той міг тільки почухатись, почувши про таку силу грошей.

Весна була не дуже погожа. Спочатку, правда, закроювалося на добре, але після Великодня дощів було мало, і хліб захирів. Грицько щодня виходив був глянути на свою ниву, й лице його ставало все хмурнішим: він вклав стільки надій в цей посів, що не міг дивитись без сердечного болю, як той хліб скніє, й нарешті перестав уже й ходити до ниви. Дощ перепав якось в рішучий момент, трохи підправив яри-ну, але все-таки врожай був незначний. Коли було звезено й змолочено урожай і обраховано, показалося, що трохи не весь пришилось би віддати, аби заплатити, що був він винуватий панові й сусідам; значить, частину позик при-йдеться на другий рік відкласти. Перспектива заможного господарства блідла й никла. Ганні дуже захотілося мати корову, але Це було неможливо: спромоглися тільки на теличку. А на другий рік, значить, прийдеться знову все позичати: і плуга, і волів...