Текст книги "Предок"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Вона любила мріяти і розмовляти на тему, піддану очевидно якимись розмовами старшого оточення, про те, як вони, вирісши, поберуться, і великий князь-батько віддасть їм у посяг їх отчину, смоленське князівство. Вона буде товаришкою і помічницею свого князя і своєю радою й поміччю поможе йому зайняти почесне місце в княжім роді, стати сильною ногою в своїй землі, дійти могутності і слави.

Коли він захоплювався християнськими образами й ідеями, в тім зігрівала їй почуття та душевна ніжність і поетичність, яка проявлялася в цих його настроях. Але самі ці ідеї, і особливо цей християнський аскетизм, його відраза і боязнь перед світом, були їй глибоко чужі й несимпатичні.

«Нова віра» не забирала її. Княжна зоставалася зв'язаною всім єством своїм з старим предкиївським життям, його звичаями і традиціями, настроями і поглядами, якими була взагалі міцно перейнята – як звичайно більш консервативна жіноча половина двору «Оль-жин терем».

Християнські обряди, які приходилося княжні сповняти, служби й молитви, не зачіпали внутрішньої, інтимної сторони її життя, як і величезної більшості цього «нового стада Христового». Княжна також, як і воно, готова була байдуже й поблажливо ставитися до нових форм культу, поки він не претендував на цю внутрішню сторону життя. Але тривожно і підозріливо стрепенулася, коли почула, що під цими зверхніми формами ходить якась сувора, неподатна і невблаганна сила та грозить знищенням і загладою всім радостям життя, які виростали на старім грунті, і зокрема – всім її планам і мріям.

Княжна пробувала суперечити своєму приятелеві, коли він із захватом оповідав їй якісь християнські історії, якісь аскетичні легенди, на зразок Йоасафової. Вона доводила, що не мудро відрікатися від світових утіх, даних чоловікові, від усього того, що посилає йому доля. Не розумно закопуватися в темну печеру від ясного сонця, від веселого лиця світу; зрікатися багатства, слави, любові й тікати в пустелю, щоб мучити себе не знати для кого й для чого, без усякої користі для себе й людей.

Вона дорікала йому, що він, потомок славного княжого роду, дав потягнути себе вірі, видуманій для бідних, худородних і нещасливих на те, щоб їх в гіркій долі потішати й манити надіями на щастя й нагороду по смерті. Всі старі й розумні люди кажуть напевне, що ніякої нагороди по смерті нема, а продовжується життя тутешнє: хто на цім світі панував – пануватиме й на тім, хто був убогим, невільником, калікою за життя – буде ним і по смерті, і тому всі розумні люди прагнуть бути щасливими, сильними, славними за життя, щоб свою славу, могутність і багатство понести й за могилу.

Або знов плакала, обіймала й цілувала його, благаючи для неї, для її любові до нього покинути такі страшні гадки про те, щоб кинути світ і йти в пустелю. Докоряла, що він забув усі давніші свої обіцянки й заміри. Що він, як боягуз, чіпляється за якісь чернецькі вигадки, не чуючи сили в собі, не маючи відваги стати до життєвої боротьби за свої права, за батьківський стіл, за княження для себе і для неї. Що він тікає з бойовища, вимовляючись якимись монашими заповідями й житіями.

Все це не помагало нічого.

На всі такі' міркування княжич відповідав вивченими тирадами про марність цього світу і про все, що жде чоловіка за гробом. І треба признати, що ці його відомості про те, що діється з душею умерлого зараз по смерті, в день третій, дев'ятий і сороковий, що робить вона і де пробуває пізніше, які утіхи мають душі праведні і як мучаться душі грішних і за які гріхи,– ці відомості своєю докладністю й багатством деталей забивали неясні й дужі загальні поняття, які княжна могла зачерпнути від своїх близьких, що стояли на грунті старої віри.

Перекази про мандрування душі, її потреби і появи близьким, які пробувала вона використати, виглядали як невиразні контури хмар, які тільки нагадують щось і міняються, перше ніж попробуєш докладніше вислідити їх малюнок. Вони не могли витримати ніякої конкуренції з рішучими, категоричними рішеннями, перенятими від попа Микити і з пов-ною мірою проголошуваними княжичем. Так само й загальні та нехитрі накази старої моралі не могли мірятися з божими заповідями й науками, точними, деталічними, імперативними, загостреними карами і нагородами, які рецитував він. Старі боги не промовляли так до людей, а лишали їм жити своїм розумом...

Так само не помагали докори, благання, пестощі.

Навпаки, княжна побачила з жалем і гнівом, що її приятель починає відтягатися від цих розмов, зі страхом і відразою тікає від її невинних ласк, немов від чогось страшного, погибельного, грішного і нечистого. З тим провидінням, яке дає любов, вона скоро відгадала чужу і дику для неї психологію, що лежала під цим страхом і відразою. Уяву княжича, перед тим ясну і чисту, аскетичні оповідання наповнили тривожними гадками і страхами про принадність жіночу, і він викликав їх в собі власне своїм бажанням їх уникнути.

До того ж у його становищі приязнь і любов до своєї товаришки дитячих літ була майже

одинока річ, котру він міг пожертвувати й зложити на олтар аскетичного самовідречення. З безоглядністю молодості і завзяттям прозеліта він спішив спалити на цим жертвеннику одиноку приязнь, яка освітлювала йому дотеперішнє життя, щоб усім серцем належати новій улюблениці – «прекрасній пустелі».

Княжну глибоко ображала така легковажність, таке відношення. Але інстинкт жінки-опікунки брав перемогу над цим почуттям образи, і душу її обіймало гаряче бажання вирвати приятеля з-під влади тих злих чарів, що оплутали його. Звільнити від тих темних духів, що загрожували не тільки відняти його від неї, але і йому самому затьмарити світ життя, відібрати світлу радість, всі втіхи і вкинути в темну безодню вічного страху перед божими наказами і карами, перед можливістю провини і непростимого гріха.

І вона поборювала в собі почуття жалю й обурення, що підіймалися в ній. Давила в собі гнівні слова і пробувала знову ласкавими словами заспокоїти його. Виявляла цікавість до його улюблених ідей і навіть нехитро лукавила, щоб приспати його насторожену підозріливість; заявляла своє співчуття тим гадкам, які він висловлював, своє заінтересування тими історіями, які він оповідав. Просила його щось оповісти з своїх улюблених історій про царевича Йоасафа або про старих пустельників і нових подвижників, що об'явилися в Києві на Дніпрових горах, в старих тамошніх печерах.

І от княжна стоїть на цих хорах із збентеженою душею, придивляючись до фігури цього благовіщенського ангела, що і їй, як мені, своєю ясною молодечою ніжністю нагадує стать смоленського княжича.

Його нема вже долі між княжим двором – навіть у великі свята він не приходить до своїх опікунів. Півтора року тому він пішов до св. Димитрія, просячи старого ігумена Варлаама прийняти його в послух, і той прийняв його. Молодий княжич із запалом віддався сповнюванню служб, які йому поручалися. Чим грубіші, тяжчі, невідповідні для його високого роду вони здавалися, з тим більшим завзяттям він їх сповняв і сильно випрошував у ігумена і старця, котрому його поручено, роботи найбільш прикрі й обридливі.

Він слугував в монастирській келарні й пекарні, замітав подвір'я, чистив стайню, брався пасти монастирську худобу. І йому робило це особливу втіху, коли інші монастирські служки, серед котрих були смерди й холопи, люди, записані монастиреві боярами й князями, або такі, що йшли в монастир на легке життя,– брали його на глум, висміювали, зачіпалися з ним і навіть побивали. Гостру радість, яка його при тім обіймала, він стримував тільки думкою, що, може, він своєю гордістю й пихою підвів їх на гріх лайки і бійки і таким чином немов спасає свою душу їх коштом.

Його руки вкрилися мозолями від сокири й лопати, котрими він працював, а коліна – струпами від неустанних поклонів і всеноч-ного колінного стояння на молитві. Він зблід і висох від постів і малого спання. Лице його зав'яло, шкіра обвітрилася. Гостра волосін-ниця натирала йому рани на тілі, які горіли й ятрилися під час роботи. Але цей біль справляв йому втіху сердечну, і він з радістю згадував слова Варлаама, що тоді тільки, як тіло його вкриється струпами і мозолями, буде винищене і витончене, можна буде йому прийняти на себе ангельський образ і йти в самітнє мешкання.

Бо інакше тіло, не ослаблене і не знищене, возстане зараз на дух, і ворог з подвоєними силами замучить його спокусами і звабами в ту хвилю, коли він буде вважати себе вільним від принад світових.

Для того ж самого, щоб диявол не спокушав його приманами світового життя, велів Вар-лаам княжичеві кілька разів до року, здіймаючи з себе чорні ризи і вбираючись у всю утвар княжую, приходити на двір великого князя; і княжич сповняв це з тим більшою пильністю, що ці відвідини були справді досить тяжкі для нього.

На дворі княжім з жалістю дивилися на нього, розпитуючи про його монастирське життя. Виходу його до монастиря властиво не жалували, бо постриження його усунуло б одну з хмар на політичнім небозводі, і без того досить захмаренім. І так ріжні княжичі-отчи-чі, один за другим виростаючи, простягали руки до своїх отчин, готові збрататися навіть і з самим чортом, щоб вирвати свою батьківщину з рук захланних «старійшин». Коли б цей смоленський отчич зійшов зі сцени, усунувшися в чернечий затишок, це було б незле для київських політиків. Тому тільки нижча служба та головне жінки щиро вболівали за ним. Але жалість виявити вважали своїм обов'язком усі.

Княжна Предслава чекала нетерпляче цих відвідин. Заздалегідь укладала в мислях сильні і впливові слова, котрими вона відхилить свого приятеля від його погибельних планів. Але ці слова в переважній більшості зоставалися невисказаними, і побачення з княжичем викликало й полишало по собі більше гніву й роздражнення, ніж утіхи.

Він всяко уникав її. Ухилявся від її очей, дотику рук, навіть рубця одежі. Ідучи «в світ», він був весь насторожений, щоб не підпасти якійсь спокусі, не дати чимось себе потягнути, і не міг цього сховати перед її увагою. Таке боязке і відразливе поведения супроти неї, немов якогось посуду диявольської скверни, цей взагалі підозріливий і ненависний погляд на жінку, як знаряддя чортівської спокуси, який вияснився їй кінець кінцем із розмови і розпитів про монаше життя і монаші правила, хвилями викликав у ній вибухи сильного гніву.

Але вона гасила їх в собі завзяттям сильної душею жінки, яка поєднала всі сили свого духу на одній меті – вирятуванні свого вибран-ця з пут ворожої сили.

Особливо в церкві, в цій обстанові нової віри, що нагадала їй ріжні подробиці їх розмов, княжну обступали думки про нього. Ой, чому в неї нема сили наказати розкидати ці чернечі гнізда, що манять людей,– як князь Ізяслав звелів розкидати печери за пострижения цього самого Варлаама, що тепер своїми оповіданнями зманив княжича... Вона не могла відірвати свого серця від нього. Її сватали ріжні княжата. Батько і мати наступали на неї, аби не марнувала часу, і радили їй то того, то другого – особливо королевича угорського, що приїздив сам до Києва на сватання і перед тим, ще в дитинстві, тікаючи від ворогів свого батька, проживав у Києві зі своїм кормильцем.

Він був старший син королів, із себе юнак видний і огрядний, гарний їздець, чоловік лицарський. Але і його не хотіла княжна Пред-слава, все ще не втрачаючи надії повернути собі княжича, поки він був не пострижений.

Так минуло кілька літ. Вмер старий Варлаам в старості маститій, перед смертю благословивши свого учня йти в печери і по двох роках послуху прийняти постриження. Княжич жив у печері великого Никона, читаючи вголос його книги й приймаючи поучення від великих старців Печерського монастиря. Потім його відпущено в осібну печеру – готуватися до постриження. Він не виходив нікуди, перебуваючи в молитві й безмолвії.

Печера його лежала на узгір'ї, в півгори, серед рідкого лісу, недалеко княжного звірин-ця. З неширокої тераси перед печерою відкривався чудовий вид на Дніпро, і його протоки й рукави, і незмірні простори задніпрянські з розкиданими серед них селами, і за ними ледве примітно золотою іскрою загоралася банька летського монастиря, на місці вбивства святого князя Бориса.

Спокоєм і тишею надихалася панорама. Але молодий монах не дозволяв собі навіть нею подовгу тішитися, боячись ліні й празності, від котрої йдуть всі похоті і гріхи, і як не брався до роботи – до копання і полоття, «зільного ради растенія»,– то, глитнувши повітря, йшов у свою печерку, викопану колись багато віків тому і тільки розширену та приладжену до монашого життя одним з новіших її жильців.

Коридорець, такий вузенький, що в стіни його можна було впертися розставленими ліктями, ішов, викручуючись кількома заворотами, щоб було затишніше від вітру і морозу. Кілька ніш-лежанок служило за всяку потребу – чи за ліжко, чи за стіл. На одній з таких лежанок, накритій дубовою дошкою, спав попередник княжича. Грубо видряпаний в глиняній стіні хрест з написом, зробленим ним, служив по нім пам'яткою: «Г(оспод)и по-мози рабу своєму Васили...» На цій дошці спав тепер княжич, прочитуючи на сон кожного дня молитву за душу свого попередника, як духовного опікуна і патрона, певний, що й за його душу буде колись творитися молитва якимсь незвісним подвижником о Христі, коли його тут не стане.

Виходив він до монастиря і до братії тільки в неділю і, приносячи звідти з трапези коври-жок хліба, ним годувався потім цілий тиждень, підкріплюючися тільки раз на день. Пильно вичитував повний круг денний, а в перервах між поодинокими «чинами» заморював себе поклонами, прочитуючи псалом за псалмом і по кожнім стйху творячи мріяніє. І тішився, що по такім дні все тіло його, всі мускули й суглоби нили й боліли, жадібно просячи відпочинку, і він засинав міцно, ледве простягнувшись на своїй дошці, не можучи прочитати до кінця навіть молитви.

Спав без снів і видінь і був з цього радий, бо «сонне мечтаніє» дуже небезпечне для монаха, неспроможного йому противитися ві сні, коли він уже не панує над своїми мислями.

Але одної ночі, скоро потім як заснув, він нагло розбудився – наче в серце його щось стукнуло. Хоч було зовсім темно і тихо, він почув, що хтось з'явивсь коло нього: сидить коло нього, на краю його лежанки, і це жінка – він чув теплоту її тіла і запах волосся.

Була це примара, чи жива істота?

Раптом він відчув, що це була княжна Пред-слава, її привид певно. Він відчував нечутні слова, які говорила вона, без згуку рухаючи своїми устами, кличучи його в мир і ваблячи на любов жіночу. Він читав молитву «Да воскреснет Бог» і хрестив навколо це місце, де лежав сам і де сиділа коло нього постать,– але вона не зникала. Він пробував перехри-стити її саму, але так, щоб не доторкнутися її,– і це не помогло теж нічого.

Тоді страх почав обіймати його і почуття непевності. Він читав молитви і боявся, що не зможе дочитати: що йому в молитву влізе якесь хульне слово, яке віддасть його у владу злої сили.

Так він сидів і читав в страхові і муці, поки не задніло, і зараз пішов до старця на сповідь. Старець же, розпитавши про життя його в миру, велів йому молитися за княжну Пред-славу, аби господь утихомирив її.

Але того ж самого дня княжич побачив її перед своєю печерою – тільки не в примарі, а живу, і не в нічнім привиді, а серед дня.

З Смоленська приїхали бояри з грізними вістями. Князь новгородський розпочав зносини з людьми смоленськими, підбиваючи їх на київського князя, і заносилося на грізне повстання. Смоленські бояри, які хотіли триматися Києва, приїхали з проектом, щоб великий князь посадив з своєї руки отчича смоленського, оженивши з своєю донькою.

Коли княжна Предслава почула цей давній свій план в такім політичнім мотивуванні, ще раз надія збудилася в її душі. Вона подумала, що цією справою кермує якась стороння сила і кінець кінцем переборе всі перешкоди, яких не могла перебороти вона сама.

Пополудні великі бояри київські думали разом з смоленськими мужами у великого князя, і старий Воротислав підтримував смоленський проект. Він підносив, що в даний момент смоленські купці не стоять так дуже за торгівлю київську, новгородські впливи можуть легко взяти гору, і не знати, чи вдалося б вирвати Смоленськ з рук Святославичів. Коли Новгород, Смоленськ і Чернігів зв'яжуться в один ланцюг, нелегко буде його розірвати.

Інші говорили про нездатність княжича до правління, про його монаші уподобання, але Воротислав не приймав цих аргументів. Княжич, казав він, пішов у ченці, бо йому відібрали дорогу до столу. Нехай він побачить перед собою отчий стіл, і кров заговорить в нім. Таке розумування багатьох схиляло до мислі: тільки біда може загнати князя в монастир. І великий князь годився пробувати. Корми-лець княжича з боярами й мужами смоленськими мали їхати другого дня на Берестове.

Про це зараз оповіли княжні Предславі, і вона тішилася. Тепер вона знала, що незнана їй сила, яка вмішалася в оцю справу, повинна усе направити.

Вона вирве її княжича з тих недобрих чар чорноризців і поверне їй. І вона вирішила сама їхати з боярами на Берестове: вона була певна, що стара княгиня це їй дозволить – вона тримала її сторону кінець кінцем, хоч і наступала була з тим угорським королевичем. Княжна не могла заснути до рана – аж забілів день, думаючи про княжича, уявляючи його лице, вигляд, слова, і промовляючи до нього ріжними ласкавими словами.

І от вона їхала конем з стремінними отроками за боярами і мужами вузьким видолинком з Городу понад Дніпровим берегом на Берестове. Був ясний, лагідний сонячний день. Коні пирхали і вимахували головами, стримані удилами на цій вузькій стежці, де не можна роз'їхатися. Срібні прибори й убори блищали на тлі яскравих одягів. Стрічні люди з приємністю приглядалися до цього барвистого, розкішного поїзда, і радісний, повний надії настрій володів далі княжною. Коли нагло Янь-кормилець, що їхав на чолі кавалькади, стримав раптово коня і закляв так сердито, що всі аж скинулися! Стремянні отроки поспішили наперед до нього і тут побачили, що так збентежило Яня: просто напроти них їхав якийсь чоловік на лисім коні, а стріча з лисим конем була з найвірніших, всіма признаних віщувань невдачі!..

Тут нове замішання серед людей, викликане процесією епіскопа в супроводі околодків, перервало мої фантастичні мрії про колишніх людей.

Людська хвиля, розхвильована напором поліцаїв, відкинула мене набік і змусила уступитися з головного корабля наліво, в бічну на-ву, до княжих саркофагів, і я стояв уже коло цього розбитого гробівця – епілогу всієї історії, та згадував його.

Далеко спочила княжна Предслава, під плитами тірінгського абатства, переживши чоловіка, котрого мусила взяти собі по останній розмові смоленського посольства з княжичем.

Слабко мигтить лампадка в глибині Дальніх Печер, кидаючи невірне світло з свого віконця на ікону і дощечку з іменем затворника, колишнього княжича.

А я стою над пустим гробівцем великого князя, котрого перед хвилею бачив серед його пишного двору, і сльози мої непомітно спадають на вигладжений віками мармур, в порожню камінну утробу, як у гігантську сліз-ницю.

І хотів би я знати, кого оплакують вони? Чи тих далеких людей, котрих горе, радощі й змагання пронеслися переді мною в цю таємничу ніч? Чи ті мої далекі літа, коли наді мною літали ці образи колишніх богомольців святої Софії?

Вони відкрилися переді мною, повні солодкої туги й примани. Але і ця чарівна ніч, що відкривала далекі тіні минулого, не підіймала завіси будучого – тих майбутніх володарів цього неподвижного місця, на яких дивилися з нехибним провидінням, провидячи їх нові незнані нам змагання, утіхи і муки, широко відкриті зіниці з «Нерушимої Стіни».

РОЗМОВА З КРИВОНОСОМ

довго йшов високим верхом. Коли я виходив на царинки, переді мною з лівого боку вставала панорама Чорної гори, верхи Спиць, Великі Ребра з білими смугами торішнього снігу, затягнені поволокою рідкого фіолетового туману, й широка долина Ільці з розкиданими хатами. З правого копичились м'які, округлі, наче спухняві-лі в сизій млі верхи чорного Груня й Буківця, а за ними стелилась широка долина Пруту, густо повита млою, в котрій око даремно силувалось відгадати контури рік і сіл. Літнє сонце ясно світило, тільки значна висота верху не давала відчувати вповні його гарячого проміння. В повітрі стояв густий дух трави і квітів, а коли з царинки я попадав знов в смеречані переліски, там обхоплював мене кадильний дух живиці й хвої. Верх був безводний, сухий, і навіть у лісі не чулось вогкості в ці сухі дні.

Дорога була мені знайома. Я проходив сюди рік чи позаторік і не зважав тепер на неї, заглиблений в свої роздумування. Але потім помітив, що я перестаю її пізнавати. Якийсь густий заросляк трапивсь мені на дорозі, і я згубив у нім стежку. Потім раптом перегородила мені дорогу доволі серйозна засіка. За нею був старий зруб, густо зарослий малиною й ожиною, де я не пізнавав вже ніякого людського сліду.

Пустивсь передиратися ним, обминаючи останки дерева, але, пробившись так з півгодини, вийшов на нову засіку, ще серйознішу від першої. Вона виглядала так, якби ніхто й не пробував її переходити! Ніякого приступу! Скрізь голі гілляки смерек підіймали з суворою осторогою свої гострі кінці. Але перспектива повороту назад, нового продирання через хащі зрубу, що встигли мені й так доволі докучити, пришпорила мене, і я відважно пішов на приступ.

Він коштував мені цим разом немало – моїй власній шкірі і моєму убранню, але кінець кінцем я цей бар'єр здобув. Та по другім боці його я не знайшов нічого втішного.

І тут був зруб, ще більш дикий. Великі, бо-зна-коли повалені стовбури смерек раз у раз загороджували мені дорогу. Ніякого сліду людської ноги не було тут. Я видобував з себе всі сили, щоб перебитись куди-небудь на вільніше місце – але по довгих зусиллях опинився тільки перед новою засікою, від котрої стратив уже всі останки енергії.

Це була не засіка, а якась дивовижа, котрої я ще не бачив ніколи. Вона мені нагадувала ті охоронні воєнні засіки, які робились замість твердинь і фортифікацій в східній Україні XVI—XVII вв. і так детально описуються в тодішніх інструкціях про будови погранич-них ліній. Це був цілий зрубаний ліс!

Не зрубаний власне, а притятий. Ряди дерев були надрубані й пригнуті, повалені, переплутані між собою своїми гілляками, одні на других, так що творили справжню стіну, високу – на два хлопи, а широку – на кільканадцять метрів.

Так «засікали» колись пограничні краї від степу. Але кому була потрібна така гранична стіна тут, серед тихомирної Гуцульщини?

Приступ був незвичайно тяжкий, але те, що зосталось за мною, теж не було приємно до перебуття. А тут, за цим старовицьким лісовим муром, було,може,щось краще, ніж дикий зруб, котрого не було ніякої розумної причини боронити такими монументальними форти-фікаціями? Я рішив перебитись через них, тільки цим разом задумав повести свою атаку більш розважно і систематично.

Я сів, спочив, поснідав. Ліг і подрімав у затінку. Потім пройшов вздовж засіки, вибираючи приступніші, більш поруйновані часом місця. Вибравши одне з легших, як мені здавалося, місць, я почав полегеньки, не спіша-чись, систематично перелізати з гілляки на гілляку і з стовбура на стовбур.

Не йшло то дуже гладко. Кілько разів я провалювавсь разом з перегнилою гіллякою, на яку сперсь необережно. Число бойових знаків на мені збільшилось ще. Але перебившись через верх, я був потішений, що бодай бився не даремно. За цією засікою були толоки, ца-ринки, покоси, сліди людської руки. Там можна було перепочити й вийти на биту дорогу.

Я зліз, нарешті, з останнього стовбура засіки й пішов толокою.

За нею була царинка, і серед неї виднілось джерельце, чи потічок з густою зеленою травою навколо. Але тільки-що я пішов туди, як з-за сусідніх дерев викотилось щось наче дві грубі вівчарки й покотились до мене. Я спинився, щоб не дратувати їх. Але коли вони наблизились до мене, я остовпів, побачивши, що то були – ведмеді!

Так, два сірі ведмеді, тяжко коливаючись на коротких лапах, доволі швидко наближались до мене. Я не знав, що робити – чи бігти назад до засіки, чи старатися своїм спокоєм і нерухомістю заспокоїти їх. Коли раптом за деревами хтось свиснув, і ведмеді зараз спинились і повернули назад.

Я видихнув спокійніше, але все-таки не рішавсь поступати наперед. Але з-за дерев з'явилась і людська фігура.

Це був дуже старий чоловік, сухий – засушений літами, але ще видимо бадьорий і сильний. В очі мені кинулось його незвикле убрання. На нім була біла сорочка, обгаптована чорним шовком, широкі полотняні сподні, перепоясані турецьким шальовим поясом, на голові шапка з низьким хутром і оксамитним верхом. На правім плечі він тримав зручним, легким рухом руки турецьку рушницю, багато оковану сріблом і насікану золотом. Обидва ведмеді, як молоді песята, незручно коливаю-чися, йшли з одного боку і з другого.

Я пішов назустріч і, знявши капелюха, уклонивсь і привітав старого. Це, очевидно, зробило йому приємність. Він також підніс свого старовицького шлика й ласкаво сказав мені:

– Добридень і тобі, вашець! А звідки приходиш?

Я пояснив йому доволі докладно, хто я, і звідки, і де живу під цю пору, і, перепрошую-чись, спитав його ім'я, бо досі не здибався з ним в цій околиці.

– Не пізнаєш мене хіба, вашець? Я Кривоніс, Максим Кривоніс, коли чував,– сказав він і показав на свій гострий, орлиний ніс, скривлений від давнього удару шаблею.

Я поспішив перепроситись, що не пізнав його відразу.

Толкувавсь тим, що не доводилось бачити доброго портрету, його, а що всі люди його на Україні знають і досі пам'ятають про нього, тільки не знають, що він і досі живе.

– Так, я це знаю,– сказав він, очевидно вдоволений моєю відповіддю.– Люди думали, що я вмер, вертаючись із Замостя. Але це не правда! Я пішов з-під Замостя, коли гетьман не послухав мого слова, не схотів іти на Варшаву, і з того часу живу тут.

Я сказав, що не чув такого ніколи, і, мабуть, ніхто з теперішніх того не знає.

– Не знали й тодішні,– сказав на це старий.– Я не хотів робити заколоту в війську і виїхав так тихенько, що ніхто не знав, навіть і сам гетьман. Не диво, коли й ти, вашець, не знав цього, хоч, бачу, чоловік з тебе in rebus nostris versatus 6. Рад я бачити тебе у себе!

Він приплеснув у долоні і на мент прислухавсь. З-за дерев з'явивсь інший старий козак, у кармазиннім жупані, і підійшов з манерами старого камерарія, щоб прийняти наказ свого пана чи наставника. Старий дав йому знак, і за хвилю два молоді хлопці винесли й простелили на траві старовицький, доволі потертий перський килимок, поставили срібну насікану підставку, таку ж сулію й чарки й стали набивати й запалювати люльку для старого.

– Присядь, вашець, та покрепися,– сказав мені старий, сідаючи сам по-турецьки на килимі та запрошуючи до чарки, котру налили хлопці.– Рад я, що теперішні люди цікаві до своєї історії. Тямиш, мабуть, як мовить Ціце-ро – historiam nescire semper esse puerum 7.

Старий цікаво приглянувсь, щоб бачити, яке вражіння зробить на мене в його устах класична цитата. Я ж не вважав тактовним виявляти яке-небудь здивування з цього приводу.

Є натяки на те, що Кривоніс був духовного роду, отже з мого боку, може, було б нечемно дивуватись, що він був людиною «едукова-ною»?

– Я не так біглий в латині, як ваша милість, але славні діла предків наших стараюсь пізнати,– сказав я йому і випив чарку, побажавши йому довгого віку й здоров'я.

– Спасибі, сину, на добрім слові,– відповів він.– Кажеш правду. Діла були великі й славні, і варто їх знати кожному. Велика сила піднялась тоді, тільки шкода, що люди не вміли з неї скористатися. Гірко мені було, коли гетьман не послухав мене, коли я йому доводив, просив, благав, на коліна ставав. Бачив я, що гине наша справа, а не міг людей переконати,– гетьмана найпаче. Не хотів я збивати голку в війську, не хотів перебивати гетьманові, тому й відійшов.

Я сказав, що, навпаки, чутки були такі, що Кривоніс весь час ворогував з гетьманом і між ними не раз доходило до гострих сутичок і до гострих розпоряджень з боку гетьмана на Кривоноса.

– Знаю, все знаю,– відказав той.– Але це неправда. Я як пристав до покійного гетьмана на Запорожжю, так був йому вірний. Не час був розбивати сили та підіймати повстання на свою руку. Йому випало взяти булаву, не мені було її з рук видирати. Так уже склалось! Але я був іншої мислі, як покійний гетьман. Він оглядавсь і на передні й на задні, та й прогавив час, коли ми могли Польщу в свої руки взяти. Чув сси,може,таку пісню, яку тоді зложили:

Гей-но, молодці, у скоки,

Підберемося під боки,

Гей заженім ляшка, вражого сина,

Аж за Дунай глибокий!..

Він проспівав цю строфу старечим, слабим, але вірним голосом, і я поспішив запевнити його, що цю пісню співають ще й досі. Але я попробував взяти в оборону великого гетьмана. Так, він оглядавсь на задні, це правда, але чи не мав підстав для того? Мабуть, бачив, народ і військо були втомлені війною, не хотів затягти її, не схотів через це доводити поляків до останнього та викликати війну з сусідами, які, певно, взялись би рятувати Польщу від загибелі.

– Певно, що гетьман думав! – заговорив гаряче старий.– Але того ж то й є, що забагато думав! Думав про те, як би дійти згоди з панами і як йому затримати булаву до смерті та ще й синам віддати. Думав про воєводство молдавське, і про воєводство київське, і ще про щось, може, думав. Забагато, кажу, думав! Як у того лиса, що впав у яму, та мав сто думок, як з неї вийти, а не міг з них вибрати найкращої. Занадто оглядавсь!

А я не думав ні про що, бо знав одне твердо. Нам то пан-біг дав, що сьмо могло Польщу раз на завсіди розвалити і землю нашу від панів очистити. І лиш то мав перед очима, і не думав ні про що більше. Не думав, що буде потім, бо то інші мали потім думати. Не думав, що буде зі мною або з моїми дітьми. Що спеклося, треба різать!

А що ти, сину, кажеш, що військо, чи народ був стомлений, то ти молодий, а я тобі скажу: люди не бувають стомлені, коли вони чують, що їм кажуть робити саме те, що треба! Чи чув ти що-небудь про зазивні листи від мене? Не чув, бо і не було їх. А про те все валом ішло до мене, бо духом чуло, що я знаю те, що треба зробити. Я мав війська більше, ніж треба, а захотів би – мав би вдруге і втретє стільки. І зараз мав би, чи знаєш це?

Він раптом схопився на ноги, тупнув і застиг у величній, нерухомій поставі. Я встав теж і з здивуванням дививсь на нього. Він був весь одною увагою, одним напруженням. І раптом якийсь проблиск іскрою пролетів по його виду.

Я почув якийсь далекий і глухий гук. Він котивсь і наближавсь. Земля дудніла під важкими, глухими вдарами якогось невідомого тягаря. Чувсь далекий гомін, немов від людських голосів.