Текст книги "Предок"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

Потім я побачив, як на цю царинку викочуються звідкись великі, сірі маси людей.

їм не було краю. Вони йшли збитою одностайною юрбою, без ладу. Але в міру того, як вони наближались до нас, ця юрба вирівнювалась, формувалась, витягалася в лави. Вони розбивались на відділи. В перервах між ними вилітала на швидких конях старшина. Над лавами замаячили хрещаті корогви.

Старий тупнув знов, і ці піші лави почали відсуватися вправо і вліво, а в опорожнену просторінь почала вливатись кіннота. Браво вилітало козацтво і, стримуючи розігнаних коней, рівнялося в ряди.

Замаячили ріжнокольорові значки. Довбиші вдарили в тулумбаси, і в такт їм засурмили сурмачі.

Старий тупнув ще раз, і кіннота відійшла також на боки, а земля застогнала під вагою тяжкого обозу.

Малорослі, але сильні конята тягли зашнуровані, запнуті воловими шкірами ковані вози з порохом і кулями. Тяжко рипіли великі колеса козацьких гармат. Гармаші із запаленими гнотами стали при гарматах.

Старий махнув рукою, і за хвилю ревнув стоголосий постріл гарматний.

Я стрепенувсь – і прокинувсь. Над стіжком, під котрим я задрімав, повисла низька, тяжка сиза хмара. В горах завмирав гуркіт грому, і перші великі краплі дощу почали падати.

ВИХРЕСТ ОЛЕКСАНДЕР

оли я перечитував останній том актів про Хмельниччину, виданий Київською комісією серед десятків шаблонових документів, у котрих обвинувачувалися, засуджувалися, каралися ріжні учасники розрухів,– увагу мою притягнув до себе один з таких судових протоколів, списаний в

Лубенськім магістраті, засуд розбійника єв-рея-вихреста Олександра.

З нескладного сірого оповідання магістратського писаря, з-під сухої формалістики приписаної «Порядком» міських судів процедури – блиснула мені ясна іскра світлого пориву людської душі й освітила все – і понуру обстанову лютого середньовічного права, перехованого в старій, задушливій атмосфері міського життя цих часів упадку. І всю оцю тяжку безвихідну замотанину, над котрою хвилевою бурею пролетіла Хмельниччина 1648-го року, не здужавши вирвати українського життя з суперечностей й аномалій польського панування і полишивши знову в напруженім безпомічнім стані між злобою розжалених і гнівних панів-месників і неутолимою ненавистю всієї підвладної маси, схвильованої повстанням. І всіх цих нещасних, захоплених, вирваних зі звичайних обставин життя, що полетіли по похилій площі бандитства серед загального розпаду життя – пропащих людей і в роді братів-вихресгів.

Можливо, щільно тримаючись протоколу і тільки збираючи докупи, очищуючи і порядкуючи його кашлаве, безладне оповідання, я переказую оцю історію.

Коли в грудні 1648-го року гетьман Богдан Хмельницький пішов з-під Замостя на Україну і війну вважали скінченою,– ріжні утікачі, поляки й євреї, що повтікали до Польщі, стали повертатися на свої попелища. Між ними й орендар Маєр з Базалії зі своєю сім'єю поспішив до свого волинського містечка, хо-тячи довідатися, що діється з його господарством і орендою.

Діставшись по всяких пригодах до Базалії, пристали вони в господі єврея Мошка, де мешкав їх фірман, з котрим вони приїхали, й пішли обходити давніх знайомих. Вість про приїзд з Польщі багатого орендаря, що, певно, привіз із собою великі гроші, пішла по містечку – хвилювала ріжний неприкаяний люд, вибитий з колії останніми розрухами.

Коли орендарі вернулися з вечері, на яку був запросив їх знайомий міщанин, вони довідалися, що до них приходив до Мошкової господи єврей-вихрест Олександер з кількома товаришами, питалися їх фірмана про Маєра і сім'ю його і про «наші гроші жидівські» – як оповідав потім Маєрові зять.

Фірман не хотів їм багато оповідати, тоді вони почали його бити, мучити, щоби видушити з нього відомості. Довідавшись, скільки вдалось, пішли собі. Коли євреї вернулися з вечері, фірман їм це все оповів.

Євреї зміркували, чим воно пахне, але лишилися там же на ніч, тільки взялися за всякі способи, щоби оборонитися від нічного нападу. Вони міцно замкнули двері у своїй хаті і попросили господаря, що мешкав у тім будинку, аби він позамикав добре двері і вікна в сінях; жінка господаря була тоді хвора по породіллі, і він її перепровадив до сіней і був там коло неї.

Бувши певні, що сіни добре замкнені, жиди поклалися спати.

Але господар був у змові з компанією Олександра. Коли євреї поснули, він відчинив сіни Олександрові і його товаришам. Олександер з братом-вихрестом Яцком-кравцем, Панасом-броварником і Яцком Тягликом вдерлися до господи, де ночували євреї,– й стали їх бити.

Олександер кинувся насамперед на Маєро-вого зятя і вдарив його рогатиною по плечах так, що рогатина злетіла з дрючка, потім кинулися вони на старого Маєра і почали його страшити і бити, добиваючись від нього грошей.

Зять тим часом вискочив із господи. Орендар скориставсь із замішання і також вискочив за ним на ринок. Зять побіг до тої господи, де вони вечеряли, і почав кричати на гвалт, благав рятувати старого, щоби не вбили на смерть, і обіцяв за те сто золотих.

Люди кинулися на ринок, вдарили на гвалт, побігли рятувати, але на дорозі їх перестрів молодик – пасерб пана Гринецького, що побіг був також на рятунок з шаблею. Він біг настрашений назад; почав кричати до людей, котрих скликав був Маєрів зять: «Куди йдете! Верніться, я з шаблею, а нічого не вдію, там велике забийство».

Люди пострашилися, спинилися, потім побігли дати знати на замок до пана Вільги. Пан Вільга одначе не дуже взяв собі до серця орендарську біду і тільки послав свого челядника, щоб арештував тих розбійників. Але ті не чекали його приходу і, поки той представник влади прийшов на місце, нікого вже з Олек-сандрової компанії не було. Старого Маєра знайшли убитого. Гроші всі забрано і дорогі речі. Скільки було у старого грошей – сім'я не змогла сказати. Маєрів зять казав, що його грошей при тім забрано 60 золотих червоних, два золоті великі персні «з жабинцями», два великі коралеві намиста з перлами та двоє коней. Одного взяв був Олександер, другого його брат Яцко – і поїхали до Корниці.

Тут їм не повезло. Базалійські євреї зараз оповістили про убийство орендаря по сусідніх містах і селах. Олександра притримав кор-ницький війт, забрав собі коня, а самого всадив до арешту, до хати Андрія Кушніра. Був він не один; війт саджав туди ріжних підозрілих людей, у котрих відбирав ріжні підозрілі речі, які мали якусь вартість.

Так всадив він туди двох людей з Острога, арештувавши у них постава сукна. Поки вони там сиділи, сталася в Корниці тривога: напали на місто чи, може, показалися де в сусідстві козаки. Війт утік від них до Ляховець. Містечко зосталося без начальства, і в'язні могли тікати. Олександер оповідав потім на суді, як люди казали йому: «Тікай, коли почуваєш себе винним в тім убийстві жида!» Але він – мовляв – не почуваючи себе винним, не втік, ходив по містечку свобідно; аж тривога втихла, начальство вернулось, і з Базалії приїхав єврей Яков Аронович з уповноваженням від базалійського міського уряду, забрав Олександра і відвіз його до Дубна, де сидів уже арештований його брат Яцко.

Дня 26-го березня судили Олександра на уряді міськім в Дубні. Обвинувачував Маєрів зять від себе й іменем Маєрової вдови Диньки. Олександер спочатку відпекувався рішуче від всякої участі в цім убийстві і вигороджував також брата Яцка. Казав, що він ні до чого не причетний, не був у тій купі, як орендаря забито, бо хто вбив, той утік, а його з Яцком взято невинно – і він до Корниці не тікав, а ходив взяти борг з п. Роєцького, що йому був винен за оренду, яку у нього він тримав, тільки не застав його – і про арешт свій промовчав.

Але його відпекування нічого не помагали. Маєрів зять міцно стояв на своїм звинуваченні і доводив вину Олександра.

– Чи не пам'ятаєш, як ти нас бив, я тебе просив, аби не вбивав нас, казав я тобі: пригадай, що я заплатив борг за тебе, який ти був винен, п'ятдесят золотих. А ти, не дбаючи про те, забив мого тестя, утік до Корниці і там тебе пан війт піймав і всадив до в'язниці.

На ті його слова Олександер так оповідав:

– Я не тікав, а добровільно прийшов до Корниці. Пан Корницький, спіткавши мене, спитав, звідки я. Одповів, що з Базалії. А він на те сказав: «Дали знати євреї базалійські, що вбито там єврея-орендаря базалійського, вбили міщани тамошні з двома вихрестами».

І оповів, як він сидів в арешті в господі Андрія Кушніра і мав змогу втекти під час попо-лоху, але лишився в Корниці, бо не почував ніякої вини.

Маєрів зять на те припер Олександра, що «він не пішки пішов до Корниці – як каже – а приїхав на нашім коні і того коня відібрав у нього пан війт корницький». Олександер таки відпирався, казав, що «я таки прийшов до Корниці пішо, а не на коні приїхав. Коней забрав Яцко Тяглик, що вбив орендаря, і з тими кіньми утік, тільки в нього жовніри відібрали коня – то я чув тільки, а сам не був там і до того вчинку не причинний». І свідчився урядом міським базалійським і громадою всією, що його при убийстві не було і не бив він тих жидів, ані на очі не бачив. І брат його Яцко-вихрест, що сидить у Дубні в замку, теж нічого не винний.

На те Маєрів зять поклав перед урядом лист уряду міського базалійського до пана Вільги з дня 4-го лютого: в тім листі, називаючи його не Олександром, а Леськом, обвинувачено за убиття небіжчика Маєра, орендаря базалійського.

Так упав Олександрів відклик до базалій-ської громади.

Суд, вислухавши обидві сторони, уважаючи на цей лист і на підозрілу утечу Олександра до Корниці, на основі науки права посполитого, постановив дати на муки цього Олександра, котрого міщани базалійські називають у своїм листі Леськом, аби явна правда показалася.

Прочитавши Олександрові цю постанову, суд наперед питав його ще раз «лагідними словами», чи був він при тім, як забито Має-ра-орендаря.

Відповів на це Олександер:

– Я сидів у будинку шинковім у Катерини, і прийшов до мене Панащик і закликав. Я не знав на що, а коли прийшов до Моткового дому, і вихрест Яцко-кравець прийшов зі мною, застав я там Яцка Тяглика, Миська Міняйла, Лупиного сина і зятя, що мешкали в Мошковій господі. Всі вони почали мене намовляти, а самі вже, видно, наперед умовилися між собою убити орендаря. Казали, що будемо мати здобич. Але я з Яцком на те не пристав, сказав: я не хочу,– і ми пішли від них і з ними на тім учинку не були. Тільки бачили ми, йдучи вночі з Яцком-кравцем, що в будинку Мошковім вікна відчинені і тими вікнами

Яцко Тяглик і Панащик лізли до сіней, а Мись-ко Міняйлик з Лупиним сином і зятем також стояли напоготові. Вони всі й убили небіжчи-ка-орендаря. Був з ними при тім убийстві брат мій Яцко-вихрест і ці господарі обидва – Лупин син, і зять, і Мисько Міняйлик. Але я при тім не був, і ради їх на те не слухав, і з тих грошей, що вони забрали у жидів, вони мені нічого не давали. Тільки ж чув я від пана війта кор-ницького, що жовніри відібрали коней від Яцка Тяглика в Корниці, а більше нічого не знаю.

Це вже було дещо більше, ніж говорив Олександер вперше, і тому суд з тим більшою рішучістю казав його мучити.

Звичайно, першою категорією тортурів було «потягання». В «добре урядженім» магістратськім суді повинна була бути осібна комора для тортур з потрібним інструментом.

Обвинуваченого, розібравши наголо або до сорочки, вбирали в міцні шкіряні поручі, при-моцьовані до грубої линви, намотаної на коловорот, а до ніг прив'язували залізну кулю; кат підтягав його линвою до стелі, аж поки куля не повисла свобідно в повітрі; всі м'ясні тіла з невимовним болем розтягалися, і члени виходили зі своїх суглобів. Давши нещасливцеві повисіти і намучитися досить, йому задавали в цій страшній позиції питання і записували їх до протоколу.

За першим таким «потягненням» Олександер сказав:

– Був я при тім убийстві, але сам не бив, тільки бив києм Панащик, Яцко Тяглик і Яцко-кравець.

Потім, коли подержали його ще довше, додав:

– І я був причетний до забиття небіжчика-орендаря: ударив його шаблею, раз, плазом. Але зятя його не бив і грошей не брав. Гроші взяв Яцко Тяглик, і Панащик, і господарі ті. Яцко-кравець також у тім убийстві винен, бо його києм бив.

Тоді пустили його і дали відпочити, а потім підвісили вдруге, і за другим, ще болючішим «потягненням», він сказав:

– Гроші забрав Яцко Тяглик з іншими. А я орендаря тільки раз ударив плазом, а зятя рогатиною. А на смерть забили орендаря Панащик, Мисько Міняйлик і вихрест Яцко-кра-вець, той, що сидить тут у Лубенськім замку. Коней забрав Яцко і дав мені одного, а сам на другім, і поїхали ми до Корниці. А як приїхали туди, жовніри забрали коня у Яцка, а в мене взяв собі коня війт корницький.

Не знати вже, де була правда, чи в цих останніх признаннях, чи в попередніх, бо чим далі,тим більш ставало очевидно, що змучений Олександер втратив уже всяку силу відпорну і готов був давати якраз саме такі відповіді, яких від нього хотіли, аби не мучитися. Та коли питали його ще про єврея Мошка, чи не збирався і його вбити, Олександер спочатку сказав, що не знає, але потім і на це потакнув, що син Лупин і зять власне на те й мешкають у Мошковім будинку, аби його вбити. «І вони-то нам і відімкнули тоді вікна».

Але суд не був вдоволений і цими признаннями і велів мучити Олександра до кінця. Кат потягнув його третій раз і припікав по тілу огнем. Але Олександер не міг сказати більше, тільки те саме:

– Убили орендаря зять і син Лупин Яцко

Тяглик, Мисько Міняйлик, Яцко-кравець, що тепер у замку сидить, і я був там же. Господарі відчинили тоді вікна до сіней, і вони збиралися вбити і Мошка з Яцком Тягликом.

Потім, знявши Олександра з мук, прочитали йому протокол. Він був уже зламаний тортурами, погодився з думкою про неминучу кару смерті і тільки не хотів нових мук. Тому заявив, що в протоколі все вірно, так, як він показував на муках, і він все те «добровільно підтверджує».

Тоді суд спитав його, як хоче приготуватися до смерті? Чи покликати йому священика, тому що він був вихрещений на християнську віру. Олександрові ще відкрилася слаба можливість щось виторгувати від смерті за поміччю релігії – удатися до протекції духовенства, просити пожалувати як вихреста, Може, попробувати щось зискати, заявивши бажання перейти на католицьку віру з православної, на котру його вихрестили козаки. Але видко, що муками зломлена вже була в нім всяка енергія самозаховання. Він покінчив в останніх хвилинах всі рахунки з життям. Ренегат, розбійник і бозна ще хто – він мав тепер перед собою тільки одне: вмерти як годиться – і хотів цього. І на запитання суду сказав:

– Я не доброї волі охрестився, козаки мене охрестили. Немало наших вихрестилося, а потім знову жидами стали, і я не хочу бути християнином. Прошу, аби мені вмерти в жидівській вірі, а ім'я моє Лейба.

Вислухавши це, уряд посвідчився возним, шляхотним Яном Пчолкою, щодо слів підсудного, що він ухиляється від християнської смерті. Але, перше ніж перейти до засуду, постановив ще таки покликати православних духовних з міста: протопопа дубенського, отця Семена Кониського і отця Дмитра вікарія дубенського, аби вони його з обов'язку свого священичого намовляли триматися християнської віри, в яку його охрещено – і висповідатися на смерть. Але Олександер і їм повторив, що вихрестився він поневолі, а тепер іде вже на смерть, на життя не має надії і хоче вмерти в жидівській вірі. А називається Лейба і просить, аби так було.

Тоді суд приступив до декрету. Уважаючи, що з посвідчень обох сторін і признань, добровільно даних на тортурах, показується явно, що Олександер вихрест був учасником убийства жида Маєра, орендаря базалійсько-го,*разом з іншими базалійськими міщанами, вирахуваними в цім процесі, знаходить, на підставі права християнського, ближчою до доказу своєї справи присягою сторону жалоб-ників: Диньку, жінку жида Маєра-небіжчика, і зятя його, тому що Олександер, прийнявши віру християнську, тепер її не хоче триматися і від неї відступив. Має Динька з зятем удвох зложити присягу в тім, що Олександер був винен в убийстві небіжчика разом з іншим товариством.

Питано Олександра, чи жадає присяги жалібників. Відповів, що не жадає і добровільно звільняє їх з присяги, призначаючи себе винним – і не хоче їм робити ще тої прикрості.

Тоді й суд жалібників від присяги звільнив і, вважаючи вину доведеною, нинішнього обвинуваченого на підставі права майдебурзького, в частині четвертій описаного, засудив яко убійника на кару смерті, відрубанням голови мечем, а засуд для пам'яті велів записати.

Вихрест Олександер в смерті своїй приложив ся до віри отців.

ЯК МИ СТРІЧАЛИ НОВИЙ РІК

(Уривок із споминів Івана Галайчука)

а попразень, другого дня Різдва, може, й години дзигарової по обіді не минуло – вдарили в сурми у нашім

полку до походу. Тільки-що пошикувалися, пролетіли козаки гетьманські, що пан гетьман їдуть. Заграли наші музики на церемонію, а за малу хвилю почули гетьманську музику. Пан гетьман стали перед марківською сотнею, коло нас, махнули музиці мовчати й сказали:

«Пане полковнику, посилаю тебе в заставу на уманську дорогу. Маєш затримати ляхів. Надіюсь на тебе, що мені даси часу до нового року».

А потім звернувся До полку, каже: «Панове молодці, припало вам на собі цей тягар понести. Сподіваюсь на вас, як на людей лицарських, що не пожалуєте здоров'я і живота свого за військо козацьке і за народ наш український постояти. Дайте мені часу до нового року».

Пан полковник на те шлика свого з себе скинули, і вся старшина, і весь полк. І так сказали:

«Надійся, батьку! Хіба через наші голови ворог переступить».

І ми теж все те крикнули.

Пан гетьман сказав:

«То рушайте з богом».

І так як були, пішли – музика наперед, пан полковник із старшиною з клейнодами, а за ними сотні, одна по другій. Музика гетьманська заграла на дорогу, і пішли ми повз неї' сотня за сотнею.

Веселої грала, а так як її прийшлося минати– неначе на той світ уже чоловік переїздив.

І як остання сотня пана гетьмана проминула, заграли наші музики полкові «Гей з-за моря, з-за лиману...» І так ішли ми яку годину з музикою.

Ночували в Іванківцях, а другого дня пан полковник стали в Копилах з обозом. Сотня марківська на уманській дорозі в другій заставі, а наша в першій заставі, на самім переді.

Між нашою сотнею та марківською була гать; пан полковник сказали воду спустити, і так усе те поле залляла, і замерзло гладко як скло. Казали не їздити тудою – стежки не робити, аби ляхам не псували підлоги до танцю. За тим ставом наша сотня покопала шанці й залягла на заставі. Стерегли день і ніч, чергуючися.

В нашім десятку був отаманом Каленик Старий; прозивався властиво він Деркачук, та інакше його не звали як Старий. Ми з Тереш-ком Колесниченком, що моїм колегою був, з нашого таки села,– ми під рукою того Кале-ника ходили від першого року, як у військо пішли, у науку. Був для нас старий як батько, хоч дуже був суворий і маломовний, і смертельно не любив, як хтось його щось питав не дуже потрібне. Ми так міркували, що він через те і в старшину не вийшов, через свою ту маломовність. Йому б полковником великим бути було, а не дідом січовим. А може,й умисно старий то на себе напускав, бо таки не любив старшинувати. «Свого носа пильнуй, діло своє сповняй, а не розказувати пхайся»,– було, бурмоче. Правда, що й не кожного сотника так шанували, як його – дарма, що простий козак був...

Так ото, кажу, ми в його десятку були. Засядемо в шанцях, тільки носи з-поза них, як щупак з води, повисуваємо. Гомонимо собі стиха, і старий часом слово докине. Або й мовчки сидимо та з рушниці собі міряємо на дерево сусіднє або на птаха якогось. У мене тоді була яничарочка лепська! Батько покійник, нехай царствує, з-під Хотина приніс. А як в 38-ім році під Потоцького йшов, не взяв з собою її, лишив матері. «Се Іванові»,– каже, мені б то значить. Пожалкував яничарочки, та й справді не вернувся тоді з походу. Мати її в коморі ховали і не давали до рук узяти,– аж як у військо виправляли, поблагословили і ту яничарку дали. «Носи,– каже,– батьківську

пам'ятку, та батьківської слави пильнуй – піднеси, а не понизь». Нехай царствує покійниця!

Так ото, бувало, як висидимо до вечора, то так бувало радісно подумаєш: «Ну, це ми один день панові гетьманові причинили». А ніч простережеш, світ побачиш і тішишся: ну, ще до Нового року одним днем ближче стало. Хоч ніби й не наша то заслуга, що ляхи не приступають, а все радість, що війську нашому по-лекша. Бо пан гетьман, прочувши, що вже військо польське наступає, виступили спішно,

7 Себто в 1638.

а полки – котрі прийшли, а котрі тільки-що прибували.

Так ми раділи, як на святах,– хоч як було нам гірко. Гарячої страви й не нюхали. Огня запалити не можна було. Декому й пальці по-задубіли, й носи та вуха попропадали. Гризли сухарці та снігом закушували. Завівало нас сніжком не раз добре, а гріла нас, вибачайте за слово, тільки кузка козацька. Тій було добре! Як не стерегли, то спали в повалку, не розбираючись, в чім було.

У нашого отамана була в торбі сорочка біла. І помітили ми, що він кожного дня, як устане зо сну, все достане її з торби, погляне, погляне, в руках повертить, та й назад положить. Ото й міркували, що отаманове серце ще ворога не чує, не каже білу сорочку на смерть убирати – то й нам було спокійніше: либонь, сьогодні ще ляхів не буде.

«Диви,– кажу я Терешкові,– ще ми на вулиці з дівчатами погуляємо».

А ми з Терешком були ще парубки. Мені було двадцять п'ять, а Терешкові двадцять чотири. Тільки що я був вільний козак – куди схоче, туди скаче, ніхто за ним не заплаче. А Терешко з Мотрею Запотічною хліб святий уже обміняли, й мало бути весілля оце саме у мясоїд. Ех, хороша була дівчина, боже мій! То я вже й не згадую, а як тільки подумаю за нього, то мене наче кліщами за серце стисне. А він, неборак, ані писне.

Так ото минуло чотири дні. Прийшли Ма-ланки, під Новий рік. Сиділи ми в передущих шанцях, і вже почало добре темніти. Гаврило Суховієнко й каже:

«Ну, братця, діло ми своє сповнили, на Новий рік гетьман ляхів не побачить».

«Можна тепер і до обозу,– Корній жартує,– кулешику гаряченького похлебтати...»

«Ну, це діло інше! Як не звелить гетьман, посидимо тут і до Петрівок,– Гаврило відказує.– А тільки тепер щоб і поткнулися ляхи, то до гетьмана на Новий Рік не доступлять...»

Так гомонимо, а отаман як кишне, щоб мовчати. Затихли, нічичирк – на нього дивимось. Просиділи так довгенько.

«Тягни»,– як не скрикне раптом.

А в нас такий знак був, як вороги наступатимуть: був мотузок від шанців до шанців, і треба було тягнути доки стане,– добіжить, значить, до діри колодка, що до мотузка прив'язана, а тоді почнуть звідти назад тягнути: значить, уже покмігили там, і далі знак подадуть.

Як отаман крикнув, ми всі так на рівні ноги й посхопились. От тобі й Новий Рік!

Гаврило тягне, котрі ближче – помагають. Став мотуз, потім назад потягнули.

Ну, тепер піде тривога по цілому полку, по цілому війську... Тільки щоб не дурно!

Посідали, слухаємо: справді, тупотять коні, підковані, багато. А не видно було нічого – стемніло, та й мрака стала осідати.

«На закруті! – отаман каже. Потім підвівся: – Ну, браття,– каже,– прийшов наш час! За батьків стареньких, за діточок дрібненьких, за церкви божі, за ввесь народ наш хрещений український, як годиться чоловікові лицарському, постояти і голову положити чесно і непостидно!.. Прощайтеся, пани браття, не поминайте лихом. Хто жив останеться, нехай пом’яне нас тут усіх: Степана, Гаврила, Оста-на, Корнія, Терешка, Івана, Дмитра, Грицька, Прокопа, Івана, і мене, грішного Каленика... А не буде з нас кому пом'янути – не журіться, має нас Господь Бог у пам'яті всіх...»

Так гомонить. Думаю – от коли язика старому розв’язало. Ну, прийшов нам край. Потім почоломкався він з сусідом, і ми за ним. Я з Терешком зачав говорити: «Поклони...» – та й не договорив, голос йому увірвався. Ну, та я й так знав, кому поклонитися.

Притихли ми, як мертві. Хто молитву читає, а гадки – так одна другу попереджає: що колись бачив, думав, так все в один мент перед очима стало. А військо зближається, чути, як гомонять, як зброя на котрімось задзвонить або підкова в камінь удариться. От уже й виходять з-за горбка.

«Стріляй»,– каже отаман і стрілив перший. Ми за ним. Як не зчиниться там метушня. Летять до нас.

«Набивай». Набиваємо, а ляхи от-от надлітають. Пом'яни, Господи, царя Давида і всю кротість його!

«Стріляй»,– каже. Стріляємо просто, як у копу сіна. Коні сторчака стають, падають. Крик, прокльони.

«Приймай!»

Ми з-за шанців на них, у списи. Коні летять на нас, на списи наші. Та що, нас жменька, а їх ціла хоругов!

Налетів кінь на мій спис, піднявся сторчака, а з другого боку другий – оперезало мене раз і другий, та й зостався я в шанцях.

Було нашої сотні чотириста тридцять два. А вернулося додому без двох тридцять.

Та панові гетьманові сповнили, що обіцяли: до самих Водохрищ ляхи з нашим полком вовтузились. За те мав гетьман час, чим їх прийняти – добре прийняв.

Постояли за батьків стареньких, за діточок дрібненьких, за церкви божі, за весь наш народ хрещений український, як покійничок отаман перед смертю казав.

Так і не вгадав, коли білу сорочку на себе взяти!..

Ніщо не гине навіки, окрім марного.

Усілякі запроданці й лакузи розтерзували творчу спадщину Михайла Груиіевського плугами наклепів і злоби, а його ім'я випікали вогнем з пам'яті народу. А він – воскрес і освітив своїм могутнім талантом нашу непросту дорогу, розповівши усьому світові, що ми, українці,– не населення, а народ.

Внесок Грушевського у скарбницю науки був відзначений званням академіка Української академії наук і навіть Академії союзної. Але, не дивлячись на це, офі-ційна історична наука вбачала в ньому свого найбільшого ворога й ще в недавні часи називала не інакше як «зубром українського буржуазного націоналізму».

Сьогодні багато людей зачитуються книгами М. Грушевського як духовними молитовниками нації. І якщо материк Грушевського-історика ми почали вже потроху освоювати, то глибину творів Грушевського-беле-триста нам ще треба належно відкрити і належно поцінувати.

Грушевський прожив досить довге життя: народився невдовзі після скасування кріпацтва, а помер уже в часи соціалістичного будівництва. Його батько був інспектором народних училищ, а служив (тоді не казали «працював» – «служив»!) на Північному Кавказі.

Михайло одержав чудову освіту. Спочатку зразково скінчив першу тифліську (по-теперішньому, тбіліську) класичну гімназію. Перебуваючи в Грузії, він ще з юнацьких років відчув жадібний потяг до далекої своєї батьківщини, до її пісень та минувшини. Тож університетську освіту вже здобув у рідному Києві, на історико-філологічному факультеті, у визначного українського історика Володимира Антоновича.

Свою дисертацію («Барське староство») Михайло Грушевський захищав у великому університетському залі. Опонувати, тобто критикувати твір дисертанта, мав сам Антонович. Однак на захисті останній мовив приблизно так: «Ми з вами разом працювали, разом

шукали наукової правди. Коли помилялися, то теж разом. Ми з вами – люди одних поглядів, одних наукових висновків, то й опонувати вам я по самій суті справи не можу».

На той час у Львівському університеті цісарським указом (Галичина належала тоді до Австро-Угорської монархії) засновано було кафедру української історії. За найд ост ойнішого викладача міг бути з усіх тодішніх українських істориків лише єдиний Володимир Антонович, але він, пославшись на свій похилий вік, порадив запросити на викладання свого найкращого учня Михайла Груше вського.

Протягом семи семестрів молодий учений начитував загальний курс історії України, цей курс згодом ліг в основу тієї історії України, над якою він працював усе життя і яку вважав справою честі всього свого покоління.

До Груше вського історики починали виклад свого предмета з найдавнішого періоду, розповідали про розселення слов янських племен, формування Київської держави, а тоді раптом переходили до князівства Воло-димирського, Московського і далі читали вже саме історію Московської держави, лише де-не-де додаючи окремі епізоди з історії української – про Данила Галицького, унію, Богдана Хмельницького. Грушевський показав, що в основі цього підходу лежить лише генеалогія московської династії, тобто історія царського роду...

У своїй «Історії...» Михайло Грушевський вивів життєпис України з історії Київської Русі. Він позбирав і органічно поєднав усе, що стосувалось історичного розвитку українського народу та його території, і показав шлях українців як безперервну еволюцію – від найдавніших і аж до найновіших часів – на національ-но-державній основі.

У Львові М. Грушевський сам створив історичну школу, виховавши таких видатних вчених, як І. Джи-джора, /. Кревецький, І. Крип якевич, М. Кордуба. Розробляючи наукові теми, вони роз'іжджалися по архівах Кракова, Москви, Києва, Варшави, Петербурга опрацьовувати сировий матеріал. Грушевський об'єднував їхні результати в могутню будову української історії, вносячи до своєї праці велетенську кількість нових фактів із першоджерел.

Перший том «Історії України-Русі» з'явився 1898 року, коли Україна святкувала сторіччя «Енеїди» Котляревського – сторіччя нового періоду своєї літератури. Як відзначав у рецензії на цей перший том професор Берлінського університету Олександр Брюкнер, подібного твору «довго не зможе виставити не те що жодна країна, а й навіть країна із старішою слов'янською літературою».

1897 року Михайла Гру шевського обирають головою Наукового товариства ім. Шевченка. Під його головуванням це Товариство виконувало роль Академії наук, заснувати яку в ті часи не було змоги з огляду на політичні обставини в царській Росії і в Австро-Угорщині. За неповні двадцять років Грушевський відредагував 112 томів «Записок» цього Товариства – розвідок на різноманітні українознавчі теми. Під загальним керівництвом Грушевського величезну роботу проводили окремі комісії, виходили серії найрізноманітнішого профілю – «Жерела (Джерела) до історії Украіни-Ру-сі», «Українсько-руський архів», «Пам'ятки української мови і літератури», «Етнографічний збірник», «Матеріали до українсько-руської етнології» і т. д.

Разом з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком та Осипом Маковеєм Михайло Грушевський почав видавати «товстий» журнал «Літературно-науковий вісник», що об’єднав письменників з Наддніпрянщини, Галичини й Буковини.

Велику наукову і громадську роботу М. Грушевський поєднував з активною політичною діяльністю. Зокрема він був одним з керівників національно-демократичної партії в Галичині (1899 p.), Товариства українських поступовців (1908 p.), Української партії соціалістів-рево-люціонерів, головою Центральної ради (1917—1918 pp.). У 1919 році емігрувавша кордон – спочатку в Австрію, а згодом у Прагу. В 1924 році на його прохання ВУЦВК дозволив йому повернутися на Україну.