Текст книги "Ув'язнена скрипка"

Автор книги: Михайло Андрусяк

Михайло Андрусяк
УВ'ЯЗНЕНА СКРИПКА
Історична повість

«Гряде епоха, за якою меч буде поборений силою духу, темряву ненависті здолає любов, сила стане обов'язком, згода подарує щастя…»

Йосип Лось

I. Будем пам'ятати

Львів потрясли дикі погроми, розгул польських шовіністичних банд.

У ті часи місто Лева було центром української кооперації в Галичині, слава про яку лунала по всій Європі. Добротною продукцією славився «Маслосоюз». Його масло й бринзу вивозили на продаж чи не в усі європейські країни. По селах і містах Польщі у крамницях попитували лише за маслом з «конюшинкою», емблемою «Маслосоюзу». Таке воно було смачне. Чудові вироби випускала кондитерська фабрика «Фортуна нова» (теперішня фірма «Світоч»). Добру репутацію мав і «Центросоюз». Але славилася українська кооперація не тільки високою якістю своєї продукції, а й культурою обслуговування.

Полякам це було, як сіль в оці. Вони не витримували конкуренції з українськими кооператорами. «Маслоссюз» диктував ціни в усій країні.

Колонізатори не додумалися ні до чого ліпшого, як зводити порахунки з грізним конкурентом методом погромів і залякувань. То були, звичайно, варварські, нецивілізовані способи конкурентної боротьби.

За цю брудну антиукраїнську й антилюдяну справу взялися польські «ендеки». Дії розбишакуватої молоді координувалися з Варшави. Там же складалися й плани несамовитих оргій у Львові. На українські установи в місті стали нападати польські молодики, часом таки досить добре озброєні. Чого не скажеш про нас. Поліція й місцева влада, якщо не сприяли їм, то всіляко потурали. Польське населення Львова в основній своїй масі симпатизувало погромникам. Шовіністичні пристрасті бушували й вихлюпувалися через край. Поляків у місті жило багато. Переселення їх з польських теренів всяко заохочувалося. Насувалося велике лихо не тільки для Львова, але й для всієї Галичини. Виникла крайня потреба організовувати оборону. Отоді й проявив себе Омелян Грабець – здібний і грамотний організатор.

Над Європою нависла загроза війни. Фашистський звір готувався до стрибка на Європу. Щоб про це здогадатися, необов'язково було вельми знатися на політиці.

У Галичині, я то відчувала по Львову, панувало надзвичайне напруження, передчуття якогось великого лиха. Одним із виявів антиукраїнських, шовіністичних настроїв була так звана «пацифікація».

Озброєні різним залізяччям, польські банди нападали на села, палили хати, різали худобу, наливали в збіжжя нафти, нищили майно, жорстоко били й безжалісно калічили всіх, хто траплявся під руку. Офіційна Польща мусила рахуватися зі світовою думкою, тому відкрито не підтримувала бандитів. Проте нишком санкціонувала всі їхні безчинства.

Не знаю, чи були вбивства, але травм, каліцтв було доволі. Про це кажу з певністю, бо бувала в лікарні, яку відкрив митрополит Андрій Шептицький поблизу собору святого Юра. Зламані ключиці, потрощені ребра, перебиті руки-ноги, провалені черепи… Ще й тепер тяжко згадувати все те. Досі відчуваю болісні погляди жертв. Терор ширився по всій Галичині. Погромникам таки вдалося частково залякати наших людей, особливо в селах. Досить комусь було гукнути, що йдуть поляки різати українців, як село, наче вимирало. Люди хапали клумаки, що були повсякчас під руками, дітей і втікали в поля, ліси чи до сусідніх сіл. Життя під постійною загрозою нападу ставало нестерпним. У відповідь на терор по селах і містах формуються загони самооборони. Атмосферу тогодення чудово передає пісня, що побутувала тоді в галицьких селах.

 
В понеділок рано дзвони задзвонили,
Українські хлопці овес молотили:
Однії ціпами, другі машинами,
А треті в кошарах коні пуцували.
Над'їхало авто, коло гміни стало.
Вийшло з того авта тих ляхів немало.
Ввійшли до читальні, стали вікна бити,
Голова читальні не знав, що робити.
Подерли Тараса та й Івана Франка.
З вікон не лишилось ні одного рамка.
Подерли подушки, вишивані блюзки,
А в збіжжя налляли нафти і чорнушки.
Подерли подушки, вишивані яски,
А пір'я літало в повітрі, як пташки.
Би-сте, хлопці, знали, би-сте пам'ятали,
Що в тридцятім році буки фасували.
Будемо ми знати, будем пам'ятати,
Будем свої буки ляхам віддавати.
Польща ся скасує, Україна буде,
Українські хлопці ляхам не забудуть.
 

II. Омелян Грабець

З'ява Омеляна Грабця у Львові викликала помітне пожвавлення в студентському середовищі. Чому? Бо прийшов він уже з ореолом героя після Берези-Картузької, де його надламали фізично, але аж ніяк не морально. Ми знали, що прибув він до нашого міста саме для праці зі студентами.

Скликали загальні збори УССТ (Українське Студентське Спортивне Товариство), на яких Омеляна мали обирати головою. Про це ми довідалися напередодні. Майбутньому ватажкові симпатизували всі. Особливо зацікавлені й збуджені були дівчата. На їхніх обличчях прочитувалося захоплення, бо Омелян був хлопець із себе гарний. На брак уваги до своєї персони він ніколи не міг поскаржитися. Хоч, як мені здавалося, на те не дуже зважав і жодним чином не зловживав своїм становищем.

Я була секретарем УССТ. Омеляна вперше побачила на цих зборах. Хоч начулася про нього від дівчат уже чимало. Про себе відзначила, що він нічогенький собі хлопець. Усе. Більше не мала можливості дивитися на хлопця чи, бодай, думати про нього, бо мусила вести протокол.

Після зборів новий голова УССТ попросив керівництво й секретаріат затриматися, щоб виробити план подальших дій. Наближалася весна, а з нею й необхідність активізувати спортивне життя. Мені то було не дуже на руку, бо саме на цей час випадало моє найбільше навантаження в музичному інституті. Треба було пильнувати навчання й управлятися зі скрипкою. У спорті мала певні здобутки в довгих бігах та лижах. До Омеляна навіть близько не підходила, позаяк був він уже оповитий гамірливим дівочим віночком. Домовлялися про тренування на площі Сокола-батька. Ми з Васильком Бандерою, вельми прихильним до дівчат, стояли збоку. Хлопець засумував, як побачив, що всі його симпатії стрімголов кинулися до Омеляна Грабця. Василько мав невисокий зріст і трохи страждав від того. Я, щоб заспокоїти доброго хлопця, подалася з ним геть від гамірливої дівочої зграйки.

Пізніше кількома днями ми зі Святославом Левицьким та Марійкою Білас, сестрою славного Василя Біласа, обідали в Студентській Домівці. З Марійкою ми разом мешкали, а з її молодшим братом Влодком дружили. Хлопець відбув ув'язнення на «Свєнтим Кшижу». Дуже то була тяжка в'язниця. Влодко стріляв у провокатора Мотику, але не поцілив. Тож мусив утекти від польської поліції до Німеччини. Сидимо ми, значить, за обіднім столом, аж підходить Омелян Грабець і просить дозволу присісти. Зав'язалася жвава невимушена бесіда. Отоді я й запізналася з Омеляном трохи ближче. Він провів нас із Марійкою додому.

Від того дня Грабець зачастив до нашої домівки. Я була певна, що він приходить до Марійки, інакше просто й бути не могло. Дівчина вона гарна, ще й славна завдяки своїм братові й вуйкові. Я ж така собі незавидна дівчина.

Омелян приходив завжди ненадовго. Розмовляли, здебільшого, з Марійкою. Я завжди чимось була зайнята. Але одного разу він сказав, що волів би зустрічатися зі мною без Марійки. То була цілковита несподіванка для мене. Омелян Грабець був, як на мою думку, надто недосяжний. А тут раптом пропонує зустрічатися. Я без роздумувань погодилася, хоч здивуванню моєму не було меж. Зустрічалися ми частенько.

Який би Львів не був великий, містом дуже швидко поширилася чутка, що Галька зустрічається з Омеляном Грабцем. Дівчат це здивувало неймовірно. Не скажу, що їм то було вельми приємно. Омелянів вибір одобрювали далеко не всі. Мені просто у вічі не раз казали, що, мовляв, він у тобі такого побачив спеціального. Та й справді. За вродливу я себе ніколи не мала. Зодягалася дуже скромно. Мама моя – бідна вдовиця. Мала я одну-єдину сукню, темну таку, з білим комірчиком. Відчувала себе в ній пречудово. Ходила на всі забави, що давали медики, правники… Компанійською була. Й гадки не мала про те, що тепер називають комплексом неповноцінності. На той час у Львові вважалося непристойним піти на два якісь заходи в одному й тому ж платті. Але вимоги ті були не для мене. В однісінькій сукні ходила на всі забави.

III. Перші кроки

Омелян Грабець народився 1 серпня 1911 року в Любачівському повіті. Батьки його родом із тих же країв. Нове Село, невеличке сільце неподалік містечка Чесанова, – його батьківщина. Рід Грабців дяківський з давніх давен. Прадід дякував і водночас учителював. Єдиний у селі знав грамоту. Батько Петро, людина розумна й далекоглядна, не поділив, як більшість сільських газдів, землі на клапті між дітьми, а вирішив усіх їх вивчити. Мав чотирьох синів. Найстаршого, Івана, залишив на дяківстві.

Після чотирьох класів сільської школи Омелян іде вчитися до гімназії у Перемишлі, яка була на той час могутнім бастіоном українських патріотичних сил. Польські шовіністичні власті чудово це розуміли. Тому всі директори навчального закладу були агентами дефензиви. Тож не дивно, що члени українських боївок не хотіли миритися з таким становищем і виносили директорам смерті присуди. Самі ж їх і виконували. За кілька років вбито трьох директорів гімназії. Фізичну розправу нерідко чинили й над учнями-сексотами. Теперішній мій чоловік Володимир Жук пригадує, як одного дня, йдучи до гімназії, довідався, що щойно вбили сексота. Зайшов до приміщення, а в класах уже хтось розкидав летючки з написами: «Собаці собача смерть».

Одне слово, у Перемиській гімназії точилася щонайактивніша, відчайдушна й безкомпромісна боротьба проти польського гніту. На дуже високому рівні стояла організація «Пласт». Вона гартувала молодих людей і фізично, і духовно, давала заряд хлопцям, які з часом чи не всі ставали членами УВО (Української Військової Організації). Такий вишкіл пройшов і мій майбутній чоловік Омелян Грабець. Мав він непогані фізичні дані та визначні спортивні здобутки. Дуже швидко став одним із провідників «Пласту». Наскільки вдалося мені довідатися з його скупих розповідей про себе, то ще у вищих класах гімназії вступив до УВО, потім до ОУН.

По закінченню гімназії батько послав Омеляна за кордон, до Празького політехнічного інституту. Там хлопець одразу ж пірнув у вир політичної боротьби. Був дійовий і невтомний. За найближчих приятелів мав Михайла Сороку, Буйдуника.

Над Галичиною вкотре нависли чорні хмари. Лиха година настала для всього українства. Крісло міністра внутрішніх справ Польщі зайняв страшний україножер П'єрацький. Найвразливішим місцем, куди можна було найдошкульніше вдарити, щоб полонізувати українську молодь, була освіта. Саме туди спрямував свій удар міністр. Для того мав досить засобів і несамовитого завзяття. Його плани треба було будь-якою ціною зірвати. За справу взялася молодь з ОУН. Незважаючи на посилену варту та всі перестороги, П'єрацького застрелив Гриць Матейко. Акція відбулася у Варшаві. Участь у ній брали і жінки, передусім, Дарія Гнатківська, дружина Лебедя, та Катруся Зарицька. Мав своє завдання й Омелян Грабець.

Матейка переховували в Дорі біля Яремчі, в хаті вчителя математики Зарицького, Катрусиного батька. Польська поліція, таємні агенти дефензиви нишпорили по всіх закутках у пошуках сміливця. По якомусь часі Матейко щасливо відбув до Америки.

Однак у Празі в організації виявився провокатор Барановський. Польський уряд зажадав видачі учасників акції. Було заарештовано Михайла Сороку. Проте декому таки вдалося втекти до інших країн. Але Омеляна Грабця чехословацькі власті поспішили видати польській поліції. Хоч прямих доказів його причетності до справи не було, хлопець таки зазнав жорстокої кари – став в'язнем число 264 страшного концентраційного табору Берези-Картузької. Засудили його 9 вересня 1935 року, Просидів до січня 1936. Про те буде докладніша бесіда трохи далі. А тепер пригадався вірш, якого присвятив Омелянові його товариш по неволі під числом 321. Ось уривочок із нього.

 
…Ти тямиш, неділя, та не йдемо в церкву,
Але до праці. Несемо ноші.
Пожовкле листя дерев у парку
Вперто нагадує – осінь.
Каштан шепоче осінню назву
Й золоте листя мов сльози ронить.
Лайка жандарма до праці гонить.
Та ми думками спільно помчали
До тих, що в тузі по нас остались.
Цілуємо неньку, вітаємо друзів.
Шепочем дівчині: «Кохана», —
П'яніємо щастям, забувши, друже.
Що це лише фата моргана.
Різкий проклін! Кінець омані,
Ми знову до праці нагнулись
І на катівське: «Арештовані,
Нє гадаць там!» —
Чомусь так гірко всміхнулись.
 

Саме пора зробити невелику дегресію й, оскільки Михайло Сорока досить видний наш діяч, розповісти дещо про нього. Михайло сидів у Станіславській в'язниці, де відбувала ув'язнення й Катруся Зарицька. Молоді люди якимось незбагненним чином познайомилися там і стали листуватися. «Поштарем» між ними був мій брат, в'язничний сповідник отець Тарнавецький. Він вів у Станіславові «малу семінарію» при єпископаті, яку заснував єпископ Григорій Хомишин. Було то щось на зразок гімназії, де навчали вбогих хлопців.

Під постійним страхом викриття, ризикуючи свободою, отець Тарнавецький передавав листи закоханим, а коли молодята вийшли на волю, дав їм шлюб.

Утім повернемося до злощасної Берези-Картузької, що нажила собі лихої слави. Та чи є у світі інакші концтабори? Було Омелянові там надзвичайно важко. Зі шкури пнулися польські антиукраїнські сили, щоб морально й фізично ламати свідомих українців, хоч проти більшості в'язнів польські урядовці не мали жодних юридичних підстав. І певною мірою це їм вдавалося. Бо не всі були героями і не всі готували себе завчасу до боротьби та поневірянь.

Мілько, так називала я свого чоловіка, готовий був до всього. У Березі-Картузькій просидів недовго, бо дістав тяжку травму. Валок, яким укочують асфальт, розтрощив йому руку. Додому прийшов з покаліченою правицею і на милицях. До того ж нажив собі у неволі гострий ревматизм, бо спали в'язні на холодному сирому бетоні. З початком війни концтабір у Березі-Картузькій перестав існувати.

Удома, в Новому Селі, громадськість подбала про Омеляна. Селяни зібрали кошти й відправили хворого на курорт. Там він швидко поправився, бо здоров'я мав, слава Богу, добре, та й пластунський гарт став у пригоді.

Організація скерувала Омеляна Грабця до Львова. Там його призначили директором малої ткацької фабрики. Водночас вливається легально в студентське життя як спортсмен. Став головою Українського Студентського Спортивного Товариства, Сам голова був, як тепер називають, легкоатлетом. Спринтер і стрибун у довжину. Мав чудову реакцію. Був високий на зріст й худощавий. Мав у коротких бігах і стрибках у довжину помітні здобутки. По страшній Березі-Картузькій не зміг цілком відновити спортивної форми. А до ув'язнення часто посідав перші місця на змаганнях. Своїм спуртом подивовував не лише вболівальників, але й фахівців. Режим для себе встановлював дуже жорсткий. Був надзвичайно вимогливий до себе й у той же час поблажливий, може, аж занадто, до інших. В обходженні з людьми дуже й дуже м'який. У вдачі його не було й натяку на імперативність. Навдивовижу був діяльний. Організатор, як то кажуть, від народження. Студенти його відразу полюбили. Бігали за ним по п'ятах. Чого тільки не організовували з хлопцями та дівчатами. Рух, праця, порив – то була звична форма існування Омеляна Грабця. Без цього його просто важко собі уявити.

Якості талановитого організатора дуже придалися йому в подальшій підпільній роботі на теренах Волині, Рівненщини й, особливо, Винничини, де працювати у ворожому німецькому оточенні було надзвичайно складно. Тепер можу сказати, що Омелян Грабець був небуденним організатором. Своєю м'якістю, що межувала часом із поступливістю, він домагався більше, ніж інші незламною твердістю. Доброзичливість, ввічливість, лагідність обеззброювали будь-кого. А ще був надзвичайно довірливий. Хтозна, як повелося б йому, коли б не та довірливість. Проте не було практично випадків, аби хтось із тих, хто з ним працював, порушив дисципліну. То свідчить, мабуть, про те, що міг Омелян бути також суворим та вимогливим. Інтуїтивно відчував, як себе повести з тією чи іншою людиною в кожній конкретній ситуації.

Навчання у Празькому інституті не лише збагатило О. Грабця фаховими знаннями, але й надало якоїсь вишуканої елегантності його манерам, хоч загалом був він хлопець простий. Після нашого одруження справу поставив так, що я повинна бути дружиною й мамою, а він – займатися ризикованими справами. Бо діти його не повинні піти попід плоти, якщо ми обоє сядемо або загинемо. Так казав він. Але я була цілком протилежної думки. Тому не покидала громадської роботи. Частенько займалася нею потай від чоловіка. Під час польських погромів ми з дівчатами активно боронили Вищий музичний інститут у Львові. Сил у нас було обмаль, а цінності в інституті неабиякі. Лишень дванадцять фортепіано, а ще інші інструменти. Польські бандити могли їх просто знищити. А інститут наш фінансово мався дуже слабенько. Приміщення його захищали й наші професори Барвінський, Людкевич. Останній дуже боявся. Організував оборону сторож Андрій. Він служив свого часу в австрійському війську. Тож приладнав до водяної труби пожежний шланг з брандспойтом, щоб зупиняти нападників водою. Коли ми випробували його пристосування, то виявилося, що потужний водяний струмінь будь-кого зіб'є з ніг. Це додало нам впевненості у власних силах. Андрій зробив собі пожежницький шолом, знайшов десь залізного щита, на випадок, якщо стрілятимуть. Одне слово, був у всеозброєнні, Ми засіли на третьому поверсі. Василь Барвінський – ректор – за весь час оборони ні разу не покинув інституту. Прибігали і Нижанківський, і Дримайлик, й Охримович, і Євген Козак. Колесса, хоч і боявся, теж заявлявся коли-не-коли. А ми з дівчатами сиділи там весь тривожний час. Я бігала кількаразово до близького політехнічного інституту для обміну інформацією про погромників. Поляки до нашого інституту так і не поткнулися.

Бешкетникам стали давати гідну відсіч. Наші хлопці зорганізувалися в боївки, і полякам стало непереливки. У кривавих сутичках українські сили самооборони почали брати верх. Іншого порятунку в тім часі для нас не було. Кожен мусив постояти за себе і за своїх близьких. Помочі чекати звідкілясь було годі. Сила пішла на силу. І поляки не витримали.

У крамницях «Маслосоюзу» над входом повиставляли бутлі з сірчаною кислотою. Поткнувся б котрийсь із бандитів досередини, його облили б кислотним душем, Жоден не відважився на таку купіль. Так п'яному, безнаказному розгулові польських шовіністів, підтримуваному офіційними колами у Варшаві, ми протиставили свою витримку, мужність, хоробрість, вміння постояти за себе в скрутну годину.

До «пацифікаторів» зопалу пристало чимало університетської молоді польського походження, але гору в тому злютованому вирвиську все-таки тримали польські батяри, різні покидьки. Згодом їх посилали за гроші на придушення Карпатської України. Відбували вони невеликий вишкіл і рушали творити чорні справи. Окрім львівських хуліганів туди посилали й неписьменних, затурканих людей з інших міст та сіл Польщі. Найпередовішим, найсвідомішим на Закарпатті було студентство. Молоді люди проводили велику просвітницьку роботу серед населення. Тому я незгідна з твердженнями, нібито польські батяри були на боці українських патріотів і що їх, начебто, організовував Омелян Грабець. Ні перше, ні друге не відповідає дійсності.

Потреба в обороні всього українського постала щонайнагальніша. Пан Петро Мірчук із Філадельфії пише, що організацією цієї вкрай потрібної справи зайнявся Роман Шухевич. Безсумнівно, так воно й було. Шухевич, щирий патріот України і видатний діяч ОУН, згори координував оборонні дії. Про це у мене, звичайно, не могло бути достеменних відомостей. Зате я добре знаю, що безпосередньо організацією оборони Львова займався Омелян Грабець. Він був у гущі всіх подій. То була його рідна стихія. Таким високим керівникам, як Шухевич, не вільно було «висвітлюватися», бо то було вкрай небезпечно, оскільки ми ще не мали зброї й були практично безборонні. Грабець розподіляв обов'язки та функції, розставляв людей. Він повністю володів обстановкою у Львові. Мав активних і дійових помічників. Найближчі до нього були Мілько Логуш, Тюшка, Іван Равлик. Згодом Омелян Логуш емігрував за кордон. Івана Равлика вбили німці. Разом із ним знищили всю родину.

Ми, студентки, також мали свої завдання у цій нелегкій справі. Основним обов'язком нашим було стежити за пересуванням польських банд, вивідувати їхні плани й наміри. Справа то була досить небезпечна. Викрити нас могли будь-якої хвилини. Пощади тоді годі було сподіватися.

Потрапила я одного разу на зборище шовіністів. Величезний актовий зал Львівського політеху, що на вулиці Л. Сапєги (тепер Миру), заповнений вщерть. Антиукраїнські промови, такі ж гасла й заклики. Речники аж шкварчать ненавистю, розбризкуючи її з трибуни в наелектризований зал. Опрацювавши таким чином розбурханий натовп, верховоди віддавали вказівки, де й що громити та нищити. Я фізично відчувала все те зло, всю ненависть, спрямовані проти мене й мого народу. Було страшно, але переважало бажання активного спротиву цій дикій юрбі. Довідавшись про наміри погромників, я з ризиком бути викритою відкололася від них і чимдуж подалася до своїх, щоб попередити й запобігти лихові. Отакі були наші студентські «розваги». Без зайвої похвальби хочу сказати, що жодного разу нікого з нас бешкетники не розкрили. Може, в тому була не лише наша заслуга як добрих конспіраторів, але й їхня цілковита безпечність і віра в безкарність та власну перемогу. Проте факт є фактом.

Кара на бандитів знайшлася. Ні, їх не карали польські органи правосуддя, карали їх ми – українські патріоти. Про це вже розповідалося.

Я закінчила в Коломиї польську вчительську семінарію. На українську платну гімназію мама моя не могла отягнутися, бо була вдовиця і дуже бідна. Тому я пішла вчитися туди, де дешевше. Вибору особливого не мала. Але то аж ніяк не значить, що я була ізольована від справ українських. Вступила і до «Пласту», й до інших товариств та організацій. Одночасно ходила до музичної школи, директором якої був Роман Рубінгер. Школа була філією Львівського музичного інституту. По її закінченню ми мали право йти вчитися до вищої школи. Так я потрапила до Вищого музичного інституту імені Лисенка у Львові.

Поляки ніяк не хотіли миритися з існуванням Карпатської України, яку очолив священик Августин Волошин. Усе більше й більше своїх вишколинців посилали вони на Закарпаття для диверсійних акцій. Не дрімали й ми. Відсилали туди своїх людей, лише з протилежною метою.

Готувався до «відрядження» й Омелян Грабець, як такий, що добре знає терен. Ми мали їхати разом. Але, на лихо, я тяжко заслабла й довго пролежала в постелі. Мешкала тоді в Зимній Воді, піді Львовом, бо на квартиру у місті не мала грошей. Тут жила безплатно, даючи уроки синові господарів. Таким чином на Закарпаття ми не поїхали.

У Львові тим часом назріли такі події, що Омелян потрібен був тут. Перед самою війною на Міцкевича, 10 відбувся Студентський конгрес. Будиночок той зберігся донині. Конгрес накрила польська поліція. Заарештувала всіх учасників, і суд засудив їх до криміналу. Омелян завжди намагався відгородити мене від дій, які могли б якимось чином пошкодити мені. Казав, що йому працюється спокійніше, коли дружина не причетна до ризикованих справ. Тож мусила робити все потай від Мілька. Отака собі подвійна конспірація. Бувало так, що він відводив мене на станцію й відправляв до Зимної Води, а я першим же потягом поверталася до Львова знову й займалася справами.

Саме завдяки чоловіковому передчуттю я уникла арешту. Довірившись своїй інтуїції, він не пустив мене на конгрес.

Омеляна протримали у в'язниці до самої війни з німцями. Поляки ще не набули, на щастя, досвіду більшовиків. Тому, коли вибухнула війна, всіх політв'язнів повипускали на волю, а не розстріляли, як це практикували їхні східні сусіди.

Першого дня німецько-польської війни, 1 вересня 1939 року, я дістала побачення з чоловіком. Поспішаю до Бригідок, а назустріч ковпотять якісь перелякані закривавлені люди. Агій, думаю, що воно таке? Аж то німці влаштували криваві жнива. Кинули бомби на ринковий майдан, де було велике скупчення людей, безжалісно й методично розбомбили залізничний двірець. Там загинули й мої подруги.

Я ж нічого того це знаю поки що. Стою собі під Бригідками, з ноги на ногу переступаю від нетерплячки. Навколо метушаться обідрані, обпалені, окривавлені люди. Сприймаю те все якось відсторонено, бо маю бачитися з Мільком. На душі прикро, гнітить якесь важке передчуття. У небі темно від літаків. Я собі гадаю, що то польські. Та й більшість людей, очевидно, так думала, Міщани позадирали голови до неба й стоять гуртками не лише на хідниках, але й посеред вулиці. Коли розкумекали, що воно таке, заметушилися. Ніхто ж бо не знав, як рятуватися від повітряного нападу, а команди не було жодної. Паніка, загальне сум'яття, хаос. Нарешті брама Бригідок відчиняється навстіж, і в неї рине потік дітей, жінок. Що б то мало значити? Виявляється, в'язничні охоронці зібрали тут свої родини, бо гадали чомусь, що німці не бомбитимуть в'язниці.

Приступаю ближче до конвоїрів та й кажу, що у мене побачення з чоловіком. Ті вирячилися на мене, як на якусь ненормальну. «То цо, пані, цо пані! Яке видзенє? Война! Пані не розуме, же война?!» Ось так, під брамою Бригідок, довідалася, що розпочалася друга світова війна. Так довго очікуване моє побачення з засудженим Омеляном не відбулося.