Текст книги "Ув'язнена скрипка"

Автор книги: Михайло Андрусяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

Приїхали до Дрездена. Ніч, хоч око виколи. На станції метушня, шум, гамір… Постійні алярми. Треба хоронитися десь від бомб. Але куди сховаєшся на вокзалі?

Із Дрездена ми потрапили до невеликого містечка Кроссенмюльде. Випало мені працювати на папірні. Жили в гуртожитку, у фінських будиночках. Другого дня в компанії таки, як і я подалася на роботу. Мама й діти зосталися в будиночку.

Фабрика розташовувалася за містом, метрів п'ятсот від гуртожитку. Там я довідалася, що п'ять днів після того, як ми покинули Дрезден, його геть розбомбили американські літаки. Каменя на камені не лишилося. Доля, якоюсь мірою, була прихильна до мене та моїх рідних.

Робота була важка як для жінки. Працювали там, здебільшого, англійські військовополонені. Почували вони себе досить вільно. Конвой не звертав на них жодної уваги, бо тікати було нікуди. Нальоти американської авіації частішали що не день. Нас навіть перестали відпускати до бомбосховища під час бомбардування. Треба було працювати. Нацистські верховоди докладали великих потуг, щоб не зупинилася бездоганна досі військова машина. Тому працювали ми й під бомбами. Коли бомби падали вже цілком близенько, всі збивалися докупи, щоб разом вижити або вмерти.

Однієї ночі літаків налетіло так густо, що лише від гуркоту їхніх моторів наші будиночки ходором ходили. Про вибухи бомб уже мовчу. В темряві, бо треба було дотримуватися світломаскування, ми з дітьми повискакували посеред зимової ночі на вулицю. Чимдуж кинулися до табору англійських військовополонених. Чомусь усі вважали, що їх не бомбитимуть. Мама Нестора за ручку, я Любка на руки – і в ніч. Бігти треба було понад кілометр. Сніг по коліна. Дорогою Нестор загубив валянок. Цілий кілометр біг босоніж. Слова не проронив. Лише дибав і поглипував на гуркітливе небо, звідки будь-якої миті могла впасти смерть.

Прибігли, попадали на свої клумаки, аби віддихатися трохи й заспокоїти дітей. Аж тут завважили, що Нестор босий. Розтерла йому ніжку, похукала на неї, розігріла, як могла. Набідувалися мої діточки разом зі мною. Вранці відшукали загублений валяночок у снігу побіля нашого будиночка.

Брат відпитав нас через газету. Сам він осів у Відні, при славному храмі Штефанскірхе. Приїхав по нас і без зайвих балачок велів збиратися в дорогу.

Збиралися без зволікань. Їхалося важко. Війна. Щогодини бомбили. Але треба віддати належне німецьким саперним службам. Залізницю відновлювали дуже швидко. Нашим сьогоднішнім колійовцям повчитися б у них…

Доїхали до Кольміцберга, що в десятьох кілометрах від Амштеттена. Там нас уже чекала моя сестра. Далі вже весь час були разом.

Фронт щодень ближчав. А життя йшло своїм плином. Я працювала в бауера-австрійця. Житлом і харчем вся наша родина була забезпечена. Як на воєнний час, жили ми не так уже й погано.

Я сиділа на веранді, в'язала безрукавку. На вулиці бавилася малеча. Було дуже гамірно, бо у дворі вовтузилося понад десятеро дітей: мої, сестрині, господареві, діти якихось бауерових приятелів із Амштеттена. Цілий дитсадочок. Гра була в розпалі. Українські, німецькі, польські слова заповнили просторе подвір'я, що аж посвітлішало від дитячого щебету. Гуркіт моторів у небі заглушив безтурботне різноголосся. Велетенська чорна тінь нагло закрила всеньке подвір'я. Ескадрильї американських літаків несли свій смертоносний вантаж на приречені німецькі об'єкти. Гуркіт одинокого мотора просто над хатою не привернув моєї уваги. Дітлахи, тим паче, не зважали на нього, вибрикували собі безтурботно зеленим моріжком. Раптом величезної сили вибух підкинув мене в кріслі. Здалося, що труснуло всією планетою. По якійсь хвилі світом хитнуло вдруге, втретє… Жах втиснув мене в твердющу підлогу. Крісло, в якому мені так зручно сиділося досі, опинилося в мене на спині. Діти!? Після п'ятого страшенного вибуху запанувала жахлива тиша.

Навпомацки, заплющивши очі, дочовгала до дверей. Стояла на порозі, не відважуючись глянути на подвір'я, що лякало своєю мертвою мовчанкою. Нерозплющеними очима бачила на місці дитячого ігрища страшенну вирву. Про решту думати не хотілося. Жити також не хотілося… Зажмурившись, згадала всіх святих. Серце виривалося з грудей, поки розтулювала важезні повіки.

Дітей охопила поглядом усіх враз. Не своїх, Несторка та Любка, а всіх загалом, як на вузькому екрані. Дванадцятеро, як апостоликів. Стояли в чудернацьких позах. Личок їхніх не розрізняла. Навколо дитячих голівок світилися золотаві аури. А може, приверзлося?…

Будинок осів, дах перекосило, тріщини так густо розповзлися стінами, що здавалося, ось-ось розсиплються на порох. Однак все стояло й не падало. Із величезної воронки на краю подвір'я почулося жалісне бекання. Ягнятко витягали з глибочезної воронки всім гуртом. Ніяк не вкладається в голову, як воно туди потрапило й залишилося жити. Зі всіх людей, що перебували в той час на обійсті, не постраждав ніхто. Відбулися лише страхом. Домашня живність теж уся була ціла й непошкоджена. Випадок цей не ввіпхати в жодні логічні рамці. Інакше, як дивом, його не назвеш. На сусідське подвір'я згодом упала єдина бомба, та не вцілів ніхто. А тут – п'ять величезних бомб! За кілька днів стало відомо, що в літаку щось збавилося, і він чимшвидше позбувся небезпечного вантажу. Закони війни страшні й суворі.

З усіх околиць сходилися люди подивитися на нашу хату. Вибиті шибки, перекошений дах, потріскані стіни. Все це наочно слугувало переконливим доказом того, що всі, хто був у тому часі на обійсті, не повинні б жити. Але трапляються випадки, які не завжди можна пояснити сухою логікою, на щастя. Хату і все навколо неї оголосили святим місцем і збиралися прийти сюди з процесією. Але церемонії тій не судилося відбутися через перебіг воєнних подій.

До Амштеттена вступила совітська армія. Братові я порадила тікати. Сама залишилася. Сподівалася, що довідаюся хоч що-небудь про свого чоловіка. Австрійці дуже спокійно поставилися до наближення більшовиків. Стоять собі біля воріт в камізельках і капелюшках, попихкують люльками. Жінки навіть причепурилися. Чекають. Я їм кажу, дивіться, щоб потім не шкодували. Бо ви ще не мали нагоди пересвідчитися, що таке більшовизм. Тим більше, що німецькі солдати поводили себе на Сході не як цивілізовані вояки, а як дикі завойовники. Помста може бути жорстока. Ховайтеся, поки не пройдуть перші стежі, а тоді вже собі міркуйте, як поводитися далі. Не вірили. Не хотіли вірити в те, що «доблесні солдати» Рейху могли поводити себе так ганебно. Як не могли чи не хотіли повірити, що більшовизм – це той же фашизм, лише вовною догори. Зрештою, згодом таки повірили, але для багатьох то було занадто пізно.

Перші стежі з'явилися в Кольміцберзі пішки. Йшли неквапом, придивлялися пильно до всього. Розпитували, хто ми та що ми, звідки? Побачивши, що бідняки, пішли по багатих бауерах. Через якийсь час поназносили до нашої хати всякого домашнього скарбу: ковдр, коців, покривал, килимів, шуб. Мені то було дуже неприємно. Кажу: «Слухайте, повідносіть те все назад, непотрібне мені награбоване. Що я з цим усім робитиму?» Повіддавали ми награбоване добро австрійцям назад. З чистою совістю стали лаштуватися в дорогу додому.

У бауера попросили пару гнідих. Віддав із задоволенням, бо солдати не сьогодні-завтра конфіскують. Хай краще прислужиться добрим людям. З нами попросився в дорогу Геронім, хлопець, якого вивезли німці зі Східної України. Отаке мав чомусь чудернацьке ім'я.

Була я свідком зустрічі батька й сина. Старого німці вивезли на роботу ще десь на початку війни. Підтоптаний уже досить. А син – солдат. Дуже сердечно обнялися, розцілувались, стали балакати. Син радить татові чимшвидше їхати додому, бо мама й сестри чекають. Старий помовчав якусь хвилю, а тоді каже, що додому не верне, а поїде до Америки. Син визвірився, мало не бив рідного батька. Почав щось про свою комсомольську кар'єру розводитися. А був цей хлопець на диво жорстокий. Безжалісно й безпричинно вбив сусідську жінку-австрійку разом із дитям, пограбував усе її майно. Давав те майно татові, щоб відвіз додому. «По-комсомольськи» той солдатик учинив з усіма багатими людьми, що мешкали по сусідству. Пограбував у них все найцінніше, решту потрощив, ще й зброєю до очей тицяв. Лайдак був останній. Батько виявився куди поряднішою людиною. Перепросив, як міг, усіх, кого скривдив безбожник-син і подався до американців.

Весь наш чималенький гурт: я з двома дітьми, сестра з дитиною та Геронім умістився на великому кованому возі. Рушили з Богом у зворотню путь. Ризик був страшенний. Дороги заміновані. Часто-густо траплялися нерозірвані бомби. Багато людей, що як і ми, верталися фірами домів, підривалися. Ми остерігалися збочувати десь із битої дороги. Навіть траву коням на обочині рвали вкрай обережно. Бо в повітря можна було злетіти щомиті. Так доїхали до Будапешта.

У столиці Мадярщини всі поверненці потрапляли до пересильних таборів. Там їх «перетрясали» кого-куди й відсилали далі. Героніма відразу ж забрали до війська. Ми товарняком, у тісняві, бруді й смороді, дісталися до Коломиї. Більшовицькі власті вимагали, щоб усі поверталися на останнє своє місце проживання, де перевіряли на благонадійність.

VI. Небезпечне повернення

Я знов у Березові. Поселилася в хаті Макойди.

У вересні сорок п'ятого хлопці з лісу принесли сумну звістку: в підпільному краєвому виданні журналу «Ідея і Чин» (числа не пам'ятаю), який наші партизани дали мені прочитати, було коротке повідомлення про смерть Омеляна Грабця, мого чоловіка. «Провідник осередних земель на Винничині полковник Батько (Омелян Грабець) загинув геройською смертю в бою з відділами НКВД 10 червня 1944 року». Такою була остання вісточка про мого Мілька. Отримала я її дуже пізно по смерті чоловіка. Плакати довго не було змоги, бо треба було якось жиги. Для дітей. Та й сама я була ще молода.

У Нижньому Березові вчителювала недовго. Роман Рубінгер та кілька приятелів переконали мене переїхати до Коломиї. В тутешньому театрі працювали мої колеги Козулькевич, Якуб'як, інші музиканти. Але ще перед тим до мене написав Дмитро Грабець, священик, який мав довгий час парафію в Обертині, потім в Якубівці. Він не підписав православ'я й чекав з дня на день арешту. То був Омелянів рідний стрийко.

Прийшла я до нього, а він такий скунстернований, старенький уже, сивий весь, якийсь такий безпорадний, аж жаль розбирає. Розраджувати родича не було часу, а зрештою, й потреби. Збирайтеся, кажу, стрийку, до мене, бо не ви їм потрібні, а ваші маєтки. Лишайте все та й ідемо до Коломиї. Вони не дуже й шукатимуть. Так воно й сталося. Вдалося мені його переконати таки, що кожен день на волі вартий усіх тих багатств. Повкладали на сани нехитрий домашній скарб, запрягли коней і готові були рушати. Але фірман навідріз відмовився везти нас. Боявся, що видасть, де перебуває сільський парох, коли його візьмуть більшовики й почнуть катувати. Чекісти були великі майстри цієї справи.

Поїхали ми зі стрийком удвох. Ні він, ні я не вміємо правувати кіньми. Всі мої знання в цій справі обмежувалися тим, що фірман показав, за яку віжку смикати, щоб повернути праворуч або ліворуч. Посеред поля кінь заступив шлею, а поправити не вміємо. Обоє безпорадні. Дочекалися, аж поки не під'їхав якийсь чоловік і не виручив нас. При цьому дивився на мене такими очима, якими я дивилася б нині на середньовічного рицаря в обладунку посеред потоку машин на міській вулиці. Прийняв мене за якусь божевільну, мабуть, бо мовчки стрибнув у свої ґринджоли, й тільки заковпотилося за ним. Так ми доїхали до Березова. А вже після цього нашого «знаменитого» переїзду перебралися до Коломиї.

Житло в місті дав мені один домоуправ. Довідався, що я вдовиця і розраховував, очевидно, на мою прихильність. З Корнича був родом. Але з того йому нічого не вийшло. Отож поселилися ми в маленькій хатині на вулиці Прикарпатській. Прожили там, зрештою, недовго.

Отець Русин, щирий приятель мого брата і мій, відпустив нам парохіяльну хату. То була чималенька, подовгувата будівля. Стояла навпроти драмтеатру, на місці, де тепер кінотеатр імені Мирослава Ірчана. За Польщі в тій хаті була домівка «Сокола». Тут нам дісталися дві просторі кімнати й кухня. Житло мені було дуже вигідне, бо до музичної школи близько і театр поруч.

У місті панував жахливий голод. Працювати доводилося від зорі до зорі, щоб прогодувати своїх. Давала навіть приватні уроки дружинам емгебістів. Були то жінки різні. Одні непогані люди й не могли ніяк повірити, що їхні чоловіки здатні на якісь непоправні вчинки, інші якраз до пари своїм чоловікам, що катували людей. Правда, порядних було більше все-таки. Просто диво, як вони вживалися з цими катами. Либонь, чоловіки їхні жили подвійним життям. На роботі вдягали звірячу маску, а вдома, в сім'ї, скидали її. Працювала я з тією публікою лише з великої біди. Як той чоловік, що заблукав у лісі й мусив живитися різними личинками, аби тільки вижити. На моїй шиї були діти, мама, стрийко, їх треба було прогодувати якось. Після смерті чоловікового батька до нас ще приїхала Омелянова сестричка Ганя та його молодший брат Петрусь. Після переселення з Любачівського повіту вони жили на Тернопіллі, в селі Баворові. А оце вступили до Коломийського педучилища. Таким чином, чималої нашої родини ще добавилось. Жили всі разом дружною компанією.

Одного вечора у двері постукали, не голосно, але настирливо. Поріг переступила жінка досить таки помітної вагітності. Швидким поглядом допитливих очей окинула всіх присутніх й тихим голосом попросила пристановища. Сказала, що побувала вже в багатьох хатах, але ніде її не прийняли. Хтось нараяв попроситися до нас. Ми нагально провели коротеньку фамільну раду. Хоч і без того було зрозуміло, що ніхто з нас не відважиться вигнати вагітну жінку на вулицю та ще й посеред ночі. Не те було виховання.

Прибула зосталася в нас, звичайно. Передихнувши, оповіла мені коротко свою історію. Родом вона із села Поточища, що на Дністрі. Миленька Дарця. За фахом фармацевт. Чоловік її, друг Марко – Хома Василь із Чернятина, був надрайонним провідником Городенківщини та Снятинщини. Обоє загинули в криївці в селі Вовчківцях біля Заболотова 14 травня 1949 року, поживши на світі двадцять шість років. Я просила Дарцю не розповідати багато, бо час був такий, що будь-якого дня мене могли забрати. І Бог його знає, чи не зуміли б чекісти мене «розговорити». Прохала також, щоб відвідувачі до неї приходили якомога рідше. Але посланці від чоловіка-провідника бували в нашій хаті досить часто. А ще перед самими пологами вона забажала, аби дали знати мамі. Боялася неборака, що помре в чужій хаті. Мама приїхала, коли Дарця вже розродилася синочком. Старенька не могла натішитися внучком. Але радість бабусі була затьмарена арештом. Узяли її вдома, коли повернулася з Коломиї. Не добившись нічого від старої жінки в районі, повезли до Станіслава. Дорогою на машину напали партизани. Насправді то були песиголовці, що запродалися більшовикам, разом із перебраними емгебістами. Багатьох із них вона знала як підпільників. Розіграли «виставу» із сільською жінкою. Одне слово, вона й розповіла їм щиросердно про свою Дарцю, похвалилася внучком. Тому нема дивоти, бо в чекістську «бочку» потрапляли навіть досвідченіші підпільники. Підступний і підлий то був ворог.

Емгебісіи кільцем оточили нашу хату. Ввірвалися досередини. Поки виясняли, хто й що, Дарця втекла. Як вона це зуміла, одному Богові відомо. Але залишилося немовлятко. Дитинка мала тижнів два. Що ми того дня натерпілися.

Нас із сестрою заарештували. Попередньо ми домовилися між собою, що вона нічого не знає. Я все взяла на себе. Слідство вели в Коломиї. Всі допити проходили в підвалах нинішнього банку. За німців там квартирувало гестапо. Так що функції підвалів зі зміною влади не змінилися. В них мучили невинних людей. Правда, мене не били. Допитували якісь дуже високі чини. Думали, очевидно, що дружина самого полковника Батька розкриє їм геть усі таємниці. А я й знати нічого не знала.

Із пивниці, в якій мене утримували досі, перевели до якоїсь заґратованої кімнатки. Допитували безперервно, як день, так і ніч. Слідчі вибивалися зі сил, змінювали один одного, а мені не давали й ока стулити. Через кілька днів виснажливі допити доконали мене вкрай. Прохала слідчих, щоб радше били на допитах, але потім відправляли до камери. Адже мені добре було відомо про вишукані тортури в чекістських катівнях. Не погодилися. Змушували признатися, що я в підпільній організації. Я була настільки висотана безконечними допитами, що відразу ж визнала себе підпільницею. Гаразд, кажу, давайте будь-яке псевдо, я на все згідна. Хочете – Куниця, хочете – Лисиця, або ще якесь. Мені однаково…

Повезли до Станіслава. Конвоював мене коломийський слідчий, що найдужче старався на допитах. Дорогою добряче виспалася. У вагоні з мене зняли наручники. Сиділа навпроти слідчого. Пасажири й не здогадувалися, що в їхньому вагоні везуть арештантку.

У нашій хаті в Коломиї влаштували пастку. Туди міг зайти хто завгодно. А назад уже не випускали. Прийшов якось отець Мелимука. Стрийка нашого, Дмитра Грабця, вдома не було. Він ще до нашого арешту подався був до Чорткова до когось зі своїх родичів. Хочу сказати, що до тої западні потрапила одного разу навіть дружина емгебіста. Не відаючи нічого про мій арешт, вона прийшла на урок музики. Ті, що стояли біля хати на чатах, були невмолимі. Випустили жінку лише після встановлення особи. Так ось, отець Мелимука, нічого не підозрюючи втрапив у халепу. Мама моя миттю зорієнтувалася й надумала визволити священика. Була вона дуже ерудована й розумна жінка. Стала торочити солдатам, що стояли в передпокої, різні небилиці. Поводила себе так натурально, такого їм нахаламундрила що вони й не завважили, як їхнього підопічного не стало. Отець Мелимука щасливо втік через вікно. Емгебісти були люті, мов шепшні, але старенькій нічого не заподіяли.

Слідство тяглося довго. Помістили мене тут до загальної камери. Щодня на допитах говорила дуже багато. Розповідала про все і про всіх, але виключно про тих, кого вже не було серед живих або вже були в еміграції, а значить, недосяжні для органів МГБ. Не скупилася на слова, описуючи загальновідомі події та факти. Слідчий усе те акуратно записував. Одного дня він завів мене до якогось архіву. Полиці гнулися під вагою напханих папок. Шукав щось довго й ретельно. Кільканадцять разів дряпався по драбині догори, залазив у важкодоступні темні кутки. Безперервно чхав і кашляв від їдких порохів. Аж мені його стало шкода. Знайшовши все, що шукав, іще раз переглянув пильно написи на папках зі справами, раз по раз глипаючи на мене налитими кров'ю більмаками. Несамовита лють, здавалося, ось-ось спопелить запопадливого служаку. До нього нарешті дійшло, що всі справи, про які я так багато й соковито розповідала, «мертві». Злості його не було стриму. Чого лише не наслухалась я там. Яких лише матюків не загинав слідчий. То було моє перше детальне ознайомлення з колоритною російською мовою. Далі я вивчила її досконало. Але то буде трохи згодом. Завдала я, одне слово, чимало роботи чекістам, які спершу сприйняли мене як джерело дешевої й багатої інформації для себе.

Чотирнадцятеро дівчат аж ніяк не могли поміститися в подовгуватій, вузькій камері. Спали на боці в страшенній тісноті. Перевернутися на другий бік могли тільки всі водночас. Робили це за командою якоїсь із нас. Слідство тривало з тією ж настирливістю та методичністю. Слідчі, що періодично змінювалися, добивали допитувану одними й тими ж запитаннями. Як каплі води на тім'я. Кап – запитання… Кап – друге… Кап – третє… На нерви воно діяло гірше, ніж бормашинка в зубного лікаря. Хотілося підловити мене на якомусь непродуманому слові. Однак нічого їм з того не вийшло.

VII. «25». Від Карпат до Воркути

Суд наді мною влаштували 7 січня 1948 року, на саме Різдво. Заарештували ж 28 липня сорок сьомого. Судила лихої слави «трійка». Зачитали вирок. Двадцять п'ять років! Спершу я нічого не второпала. Бо про такі терміни ще не чула. Слухайте, питаю, розтлумачте мені, що то за двадцять п'ять років? Пояснили. Нарешті дійшло до мене, що то є моя кара. Саме двадцять п'ять років належить мені відбути в ув'язненні в концтаборах. Чомусь розібрав мене сміх, стриму нема. Один із суддів каже:

«Подождите, вы еще заплачете. Горько зарыдаете». Знав, що казав. Як у воду дивився.

Настали дуже скрутні часи. Просто жах… Я опинилася в одиночці. Після тяжкого слідства, що висмоктувало всі життєві сили, після вбивчого вироку вирішили доконати мене морально цілком. Студінь була страшенна. Я безупинно проробляла різні руханкові вправи, щосили бігала тісною камерою, щоб бодай трохи зігрітися. Одягу теплого не мала. Стрийкова священицька бунда з капюшоном ледь зігрівала моє виснажене й немічне тіло. Я домагалася, щоб мене дали до загальної камери. Марно. Хоч самотність моя була перервана. До камери конвоїри впихнули якусь нещасну жінку. Сиділа за те, що гнала самогонку. Жінка була досить молода, але цілком деградована й абсолютно несвідома. Причиною тому, очевидно, рід її діяльності, точніше, кінцевий продукт тієї діяльності. Бідолаха мала позашлюбну дитину й дуже бліде уявлення про навколишній світ. Через кілька днів її кудись забрали.

Далі шлях мені стелився на пересилку. Там зустріла лікаря Савочку. який свого часу чимало допомагав на Косівщині українським повстанцям. Був він геть змордований, але тримався бадьоро. Ще досі живуть люди, яких добряга врятував від смерті. Згодом дійшла чутка, що помер десь у таборах.

Разом з іншими етапованими на Урал мене загнали в заґратований товарняк. Вагон вистуджений. З кожної щілини холод кусається. Пічка-буржуйка більше диміла, ніж гріла. Студінь паралізувала виснажених нелюдськими допитами, одиночками, голодом невільниць. Посинілі, скоцюрблені дівчата збилися в тісний гурт, мов овечки перед хижим вовком, щоб зігрівати одна одну теплом власного тіла. Але в кожної теплилася душа. Що ближче під'їздив невільницький потяг до крижаного Уралу, тим дужче коцюбли дівочі тендітні тіла. Від голодно-холодного окоління рятували окріп, на який зрідка розщедрювалися озброєні до зубів конвоїри, та палка молитва.

Чмихаючи ошматтям сірого диму, закіптюжений паровоз із червоною зіркою натужливо пихтів, тягнучи за собою кашляючі й харкаючі кров'ю вагони. Імперія потребувала рабських рук, Незмірні, неторкані цивілізацією північно-східні обшири її з пажерливістю ненаситного звіра поглинали робітний люд, якого закайдованого зганяли під дулами автоматів з усіх закутків багатомільйонної імперії.

Серед колишніх учителів, лікарів, музик, студентів, господарів, яких загнали до коров'ячого вагона й перетворили в ошалілий набрід ординці в червоних погонах, ловила дрижаків і я. Їду в незвідану далеч, нічого не відаючи про дітей, маму. З маминої передачі, що якимось дивом потрапила мені до рук, довідалася, що сестра Марійка вже на волі. Слава Богові, буде хоч мамі поміч та за дітьми око.

Без жодної пересадки доїхали до самісінького табору. Найближче місто – Турінськ. Раніше звалося воно Єпанчин і було центром російської колонізації Сибіру в XVII столітті. Табір мав назву «Смичка». У ньому було ціле виробництво – лісопильний завод. Виготовляли, здебільшого, авіаклепку, шпали. Політичних в'язнів утримували разом із «битовиками». Були то безпросвітні бандюги й злодії. Табір змішаний: бараки жіночі, бараки чоловічі. Жінок було більше.

Не встигла я пройти через контрольно-пропускний пункт, як мене з усіх боків обступили блатні. Виявляється, я перша в цьому таборі мала термін двадцять п'ять років. А зеківський «телеграф» працює бездоганно. Розпитам не було кінця. «Сестра, сколько легавых ухлопала? Как тебя крутанули!» «Дайте мені чисту годину. Я й курки за своє життя не зарізала…» Іржали, мов коні. Ніяк не хотіли повірити, що нікого не вбила, скільки не переконувала їх. Без «мокрухи», за їхніми поняттями, такий величезний термін дати не могли Авторитет або, по-теперішньому, рейтинг мій серед блатних був неймовірно високий.

Зі мною на етап потрапити дуже гарні дівчата, здебільшого, працівниці Львівського лампового заводу. Люди то були розумні й інтелігентні. Пам'ятаю Голубінську, Плахтій, Мельник, Коцюбу, Хом'як, Грицуляк…

Мною як музиканткою зацікавився начальник культурно-виховної частини (КВЧ). Каже, що весь наш етап призначений для роботи на лісоповалі. Але ми ще того не усвідомлюємо цілком. Звідкіля нам знати, що там закон – тайга… Начальник КВЧ хоче залишити нас у таборі. Проте найбільшою мірою це залежить від нас самих. Якщо зуміємо за кілька днів організувати концерт, то запросить із Турінська відповідне начальство і воно дасть згоду створити культбригаду, як він виразився, без відриву від виробництва. Працюватимемо й час від часу їздитимемо з концертами. То буде нелегко, але в тайзі ще тяжче. Розповів усе, як є.

Ми з дівчатами та кілька хлопців зібралися в їдальні-клубі, щоб порадитися. В одного хлопця, східняка, була скрипка з тріщиною, ще в когось знайшовся пісенник Блантера. Оце і все. Роби з цим концерт. Вирішили все-таки взятися за справу. Надумала я собі зробити концерт з українських пісень. Нотного зошита нема, паперу нема, нічого нема… Розписала пісні на якихось пошарпаних клаптиках. Зробила цілу в'язанку наших народних пісень. До репертуару ввійшли відомі пісні «Стелися, барвінку», «Ой у полі три криниченьки» та багато інших. Для порядку впихнули туди якусь із пісень Блантера, «Вася-Василек», здається. Так, так, зробили з неї навіть інсценізацію. Зібрала чималий хор, створила ансамбль, дует, аби було що показати начальству.

Перший концерт давали лише дівчата з нашого етапу, за винятком хіба що власника тріснутої скрипки. Він був у нас за «Василька». Хор розбила на три голоси. Співали дівчата напрочуд злагоджено. Просто диво. Концерт пройшов «на ура». А капельний спів вельми припав усім до душі, навіть тим, хто й слова по-українськи не тямив. Голосисті й душевні були мої подружки по неволі. Недаремно великий Шіллер сказав якось: «Ідіть до людей, які співають. Лихі люди не знають пісень».

Я, звичайно, диригувала, бо ж навчалася цієї справи в самого Миколи Колесси. Зодягнена була в дуже елегантну, як для тих місць, темно-синю сукню, що її прислала з Коломиї мама. Довгі коси акуратно вклала на голові. Дівчата всі у вишитих блузочках і темних спідницях. Одне слово, презенція була нічогенька.

Прибулий із Турінська начальник, що відав культурою в місцевих таборах, добре розумівся на музиці. Спів наш прийшовся йому до душі, тому він заопікувався колективом невільниць. Чоловік цей допомагав нам потім чимало. Того ж дня він велів організувати мішаний хор. Порадив створити драматичний гурток. Таким чином, у тайгу нас не повезли. Залишили на лісопильному заводі.

Робота була важка. Діймав нестерпний голод. Блатні, довідавшись, що ми будемо виїздити до інших таборів із концертами, майже всі прийшли записуватися до хору. Попробуй не записати якогось із тих горлорізів. Підійде такий на напівзігнутих і починає: «Слышь, пани Галя, возьми меня. Ерунда, что слуха нет. Я буду нем, как рыба. Только рот открывать буду». Брала, бо відмова значно ускладнила б мені життя, а може, була б і смертним вироком. Хор зорганізувався величезний. Але співала тільки половина його учасників. Усі інші лише роти розтуляли, то було щось неймовірне. Хор просто колосальний. Варто було його побачити. Вбивці, злодії, бандити, ґвалтівники, що з відмороженими пиками німували на сцені, та інтелігентні, освічені дівчата й хлопці з «політичних», які надривали голоси й за своїх блатних колег. Компанія дивовижна, екстраклясова. Таке можна було побачити лише в совітських концтаборах, мабуть. Досі дивуюся, як нас не розкусили першого ж дня.

Начальник КВЧ привіз із Тавди потрібні книги, дещо з інструментів. Згодом знайшлися й танцюристи для нашого колективу. Один був навіть із хору П'ятницького, Костя Сурков. Сидів за квартирні крадіжки. Звечора танцював на сцені, а вночі успішно грабував квартири. Заліз до однієї квартири на п'ятому поверсі, а його впізнали по сценічному костюмі. Так поспішав неборака, що забув навіть театральний грим зняти. Проте танцюрист був знаменитий. Костя набрав собі групу виключно із запеклих бандитів. Отож культбригада була цілком сформована.

Дуже швидко ми так виснажилися на непосильній роботі, що стали, на табірному жаргоні, доходягами. Це значить, що всі ми, жінки, і чоловіки, геть чисто позбулися статевої тяги. Я не відчувала себе жінкою, а особою якоїсь невизначеної статі. Інші дівчата почувалися так же. Табірне невільницьке життя зробило з нас якихось напівлюдей.

Мені дісталася порівняно легка робота. Свердлила діри в заготовках. Але й із тією роботою годі було впоратися. Геть охляла. Як лише не сварив мене бригадир, як вже не габав, що лише не виговорював… «Пані Галя, ах, пані Галя!..» Далі язик не повернеться вимовити. Згадана форма звертання до мене так міцно вкоренилася, що в усіх таборах, де я побувала, мене ніколи не кликали інакше, як «пані Галя». До бригадирської критики ставлення моє було байдуже, бо разом зі свердлом мені крутився весь світ.

Дні тяглися одноманітно. Праця висотувала жили. Але були й такі, що згадка про них і досі навіює жах. Були то страшні й неймовірно тяжкі дні. Після кровопивної зміни нагло бемкав здоровенний дзвін. Для нас, в'язнів, то значило, що треба йти вантажити вагони. У пеклі, мабуть, легше. Зголоджені й спрацьовані, ми хиткими тінями сновигали між складом і вагонами. Перед очима рожеві кола. Руки-ноги відмовляються слугувати. А ненаситний вагон байдуже поглинає в'язанки авіаклепки десятками, сотнями, тисячами… і так цілий довжелезний ешелон…

До зони не пустять, доки всі вагони не будуть завантажені доверху. А це значить, що не буде навіть чисто відносного барачного затишку. Одному Богові відомо, як ми те все витримували.

Тим часом у таборі чинилися страшні мордунки, грабежі. Блатна братія гуляла. Якщо хтось із нас отримував посилку, то мусив разом із друзями нести її до камери схову і там з'їдати. Без охорони бандити просто відібрали б пакунок. Багато в'язнів утратило людську подобу. Якого лише наброду не було в таборі. Страшні розбишаки, вбивці, грабіжники, пройдисвіти… Траплялися навіть жінки, які вбили власних дітей. Чомусь табірні власті вважали, що роблять нам велике благо, утримуючи разом політичних і блатних. Згодом нас розвели по різних таборах, але до того дня ще треба було дожити.

Начальник КВЧ вибив дозвіл у вищого начальства на концертні поїздки до інших лагпунктів. Це внесло в наше табірне існування трохи різноманітності. На душі легшало. Але в дуже скорому часі хор розсекретили. Стукачі «поздавали» табірним «кумам» усіх, хто не співав, а лише рахувався в хорі. Колектив зменшився наполовину. Під час однієї гастрольної поїздки я зустріла в одному з таборів знайомого з Городенки. З Михаськом, так звали того бідолаху, ми познайомилися ще за часів моєї юності в «Соколі» під час походу на Маківку. Світ таки справді тісний.