Текст книги "Ув'язнена скрипка"

Автор книги: Михайло Андрусяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

Люди в таборах гасли частіше, ніж зорі на крижаних сибірських небосхилах. Вмирали просто на роботі. Виснаження, голод, знущання, нелюдські умови давалися взнаки. Оскільки потреба в робочій силі була велика, нам стали давати більше їжі. Збільшили пайок хліба, почали готувати якусь запіканку, кашу, зрідка з'являлися на столі риба й м'ясо, смачнішою стала баланда. Коротко кажучи, в'язнів годували так, щоб не вмирали з голоду і навіть могли трохи працювати.

Через якийсь час ми поїхали з концертом до табору число вісім. Про нього ходила лиха слава як про дуже жорстокий та жахливий табір. Багато душевних мук перетерпіли ми з дівчатами дорогою до цього страхітливого місця. Вершилися тут неймовірно жахливі речі. Восьмий був кублом розпусти та гомосексуалізму, збориськом ницих людців, де заправляла зграя бездушних зарізяк. Те, що там творилося, не могло приснитися нормальній людині навіть у найстрахітливішому сні. Здоровенних хлопців з татуюванням по всьому тілу називали Машею, Данією, Танею… То були «дєвкі», або «підори», як їх називали на блатному жаргоні. Педарасти ділилися на активних та пасивних. Ті другі були цілком безправні й беззахисні. Крім загальних утисків начальства, ці, кинуті на саме дно аморальності, деградовані особи терпіли страшенний гніт розбещених та озвірених неволею зеків. Не думається мені, щоб ці неподобства творилися без згоди та потурання табірного начальства.

Відвідини цього табору вплинули на мою подальшу долю.

Після звичного концерту нас розташували на відпочинок в одному з бараків. Охороняли артистів вельми пильно. Ніхто не міг проникнути до нас, і дівчата нікуди не сміли відлучитися. Однак були в'язні, які мали певні привілеї. До них належали, скажімо, фельдшери. У восьмому таким був знайомий хлопець із Буковини, якого перевели сюди за якусь провину. Одного дня він присів біля мене на нари. Остерігаючись стороннього ока й перелякано оглядаючись, почав: «Пані Галю, дуже вас прошу. Мусите зробити нам одну послугу…» Очі його при цьому округлилися. Боявся неймовірно. Та й було чого, хочу вам сказати. Далі попросив, щоб я вкинула до скриньки листа, адресованого вищому начальству в Москві. Листів на той час я переносила дуже багато. Користала з найменшої нагоди, щоб допомогти невільникам. Кивком голови дала згоду. Через хвилину він приніс папірця, якого я недбало пхнула під матрац. Це перелякало хлопця більше, ніж можлива з'ява когось із режимників, бо сховок був надто вже ненадійний. Проте переживав він даремно, я ж бо була досить досвідчена «листоноша» на той час.

Через якусь годину до барака нагрянуло табірне начальство. Значить, про листа стало відомо. Стукачі зробили свою справу. Начальник табору запропонував, звертаючись до всіх нас, покласти листа на віконце в коридорі. Тоді винуватців не шукатимуть і ніхто не буде покараний. Очевидно, зміст листа відомий начальству. Стукачі в таборі не дрімали. Лист той був криком душі доведених до відчаю невільників, скаргою на нестерпні умови утримання в'язнів. Начальники поводили себе дуже офіційно і «по-батьківськи» радили нам повернути листа. Окремо хочу відзначити, що мої позиції в культбригаді на той час дуже ослабли. Гору взяли блатні. Я лише грала в хорі. Керівником був ставленик блатних. Репертуар відповідав рівневі артистів. Наді мною стали збиткуватися побутовики, схиляти до співжиття. Наполягали, щоб вибирала котрогось із них собі за «мужа». Становище було більш, ніж нестерпне. Тому я попросилася на загальні роботи, відмовившись від культбригади. Але на роботу не встигла вийти, бо злягла з тяжким радикулітом. Начальником санчастини був Безмельницин, людина добра й порядна. Просто дивно, звідки він такий узявся серед тієї звіроти. Але там він, звичайно, довго не втримався. Його перекинули до іншого табору начальником. Там доля звела мене з ним іще раз.

Проте повернемося до історії з листом. Наш бригадир Тимошков повторив те, що сказав начальник, слово в слово. Всі переполошилися, бо наслідки могли бути плачевні. Проте я твердо вирішила, що лист мусить потрапити за адресою. Вночі, коли всі міцно спали, я зашила конверт у двоє трусиків. Щиро помолилася. Хай ся діє воля Божа. Листа передала згодом Ніні, дівчині з вільних, що працювала в концтаборі. Ми з нею нещодавно заприятелювали. Допомагала дівчина мені, як могла.

Наслідки не заставили себе довго чекати. Взимку сорок дев'ятого на «Смичку» з Москви нагрянула величезна комісія. Швидка реакція московських босів пояснюється, очевидно, тим, що лист був із підписами, а не якась там анонімка. Люди, які підписували його, ризикували власним життям.

Зміни у восьмому таборі відбулися колосальні, Залихоманило всю «Смичку». З часом усе вляглося. Буря над головами табірних начальників невдовзі вщухла. Почався пошук її призвідців. Винуватців вишукували повсюдно і повсякчасно.

До нас приїхав оперуповноважений Кольцов, чоловік украй мерзенний. 3 ним припхалися Огієнко та ще якийсь неприємний тип. Усім скопом накинулися на мене з допитом. Вірніше, то був не допит, а монолог, в якому я була слухачкою. «Грабец, не отпирайтесь. Нам все известно. Письмо в Москву передали Вы…» Причиною їхньої впевненості був такий випадок. Під час чергових гастролей до восьмого табору до мене підбіг високий чорнявий симпатичний хлопець. «Пані Галю, я Гринюк. Дякую Вам. дякую…». – випалив скоромовкою. Поцілував мене в руку й хутенько побіг далі. Але й цього, виявляється, було досить для донощиків. Устиг якийсь із них зафіксувати те коротке спілкування. Хлопця того я більше ніколи не зустрічала.

Кольцов виніс присуд. З табору мені живою не вийти. Досвід їхній у цих справах був багатий. Огієнко виголосив цілу промову, дорікаючи мені тим, що я необачна і невдячна. А вони ж так про мене піклувалися…

У таборі всі стали сторонитися мене. Для в'язнів із мого оточення я стала страшнішою від прокаженої. Кожен волів триматися якомога далі від мене, бо потрапила я у вир, який міг разом зі мною поглинути будь-кого. Біда на засудженого чигала в таборах на кожному кроці. Не вгодив начальству, посперечався з блатною компанією, не зміг виконати норми… Найстрашнішим у цьому наборі лих вважався зв'язок із тим, кому начальство винесло вирок смерті за непослух або якусь іншу провину. Нещасного позбували змоги найменшого спілкування. Йому, не залишалося нічого іншого, як скніючи у грубезних стінах людського відчуження, чекати власного кінця. Або ж покаятися. Каятися я не збиралася…

Мені вдалося якимось дивом вижити тоді, проте осад на душі залишився. Смерть у таборах – явище буденне. До одного могла прийти на кінчику зеківської «піки», для другого настати від голоду… А ще були слабкодухі, що накладали на себе руки з розпуки та від безсилля. Щоправда, у таборах, куди закидала мене лиха доля, такого не траплялося.

Лагпункт «Пятістєнка». Саме сюди запроторили мене всесильно мстиві начальники в погонах за того листа. З культбригадою довелося розпрощатися.

Вибір на новому місці мала невеликий: торфовище або лісоповал. І там, і там не з медом. Потрапила до бригади блатних, я б навіть сказала, украй блатних дівиць. Начальником лагпункту став знайомий уже нам Безмельницин. Випало нам корчувати ліс. Цілий день викопуємо пеньки. Наприкінці зміни нормувальниця робить заміри, а дані дає начальству. Норми нема, дістаєш «голодний» пайок, тобто, триста грамів хліба на добу. Пеньки я вибирала щонайменші, але й із ними годі було дати собі раду. Коріння товстезне, тверде, сокира тупа, чокан з ручки зіскакує, лопата надломлена… Руки мої, більш звичні до скрипки, ніж до грубих інструментів, на другий же день каторжної праці зарясніли прозорими пухирцями. Хребет задерев'янів, ноги зробилися, мов ходулі. Ні сісти, ні встати, ні жити, ні вмерти, як любила казати одна моя приятелька. Приблатнені мої «колежанки» по бригаді аж за животи хапалися, регочучи над моїми потугами, які називали «трудовими подвигами». Під свою опіку взяла мене неждано-негадано бригадирка. «Сидіть, – каже, – пані Галю. Робота не той, стояла й стоятиме». Кумедна була дівка. Але щось я, мабуть, зачепила в її зачерствілій душі. Взяла мене собі за повірницю. Сидимо удвох, вона виливає мені душу, а подругам своїм каже: «Вы укалывайте, бабоньки. Пани Галя тоже жрать хочет. Делайте и ей норму». Була ця дівчина запекла злодійка і бандитка, «кончєная», як сама себе називала. Проходила по груповій. Тяжку мала статтю. В таборах стала лесбіянкою. Оповідала, як її до того довели. На одному з лагпунктів її добряче напоїла медсестра і п'яну схилила до співжиття. Описувала вона все те дуже натуралістично й відверто. «Пани Галя, ну что ты? Как попробуешь пальчика, не захочешь и мальчика». Такою була її звична реакція на моє обурення.

У бригаді блатних дівуль я була мало не героїнею. Мене ж покарали цим табором «лягаві» та й заступництво бригадирки щось важило. Було мені там добре, наскільки може бути добре волелюбній людині в неволі. Але Безмельницин вирішив полегшити мені життя. Йому вдалося якось перевести мене на місце обліковця до бригади, яка добувала торф. Працювали тут лише політичні. Робота була важка, але атмосфера в колективі здорова. Вставали ми з дівчатами до зорі (дорога до торфовища неблизька) і в сутінках човгали на роботу. Торф копали пристосованими для того лопатами і вкладали на санки. Я замірювала й записувала. Натурально, дописувала безбожно. Не збиралися ми мозолити на більшовиків. Отож незабаром нас викрили. Дісталося мені, але найдужче перепало Безмельницину.

Почалося «сортування». Політичних в'язнів виділювали від побутовиків. Мені випадала дорога до таборів Воркутлагу. Безмельницин і тут не побоявся нашкодити своїй кар'єрі й провів нас через ліс аж до вузькоколійки. Дорогою не переставав бідкатися. «Що я без вас, дівчата, робитиму? Ох і напрацюють мені ті блатні дівулі». Навіть сльозу пустив на прощання.

Чоловік цей і досі залишається для мене загадкою. Серед уседозволеності з одного боку та цілковитого безправ'я – з другого, серед аморальності, ницості, підлості… він зумів залишитися людиною. Коли я з тяжким радикулітом потрапила до санчастини, якою керував Безмельницин, він заопікувався мною. Після одужання не виписав одразу ж, а порадив створити культбригаду при санчастині. Робив усе можливе, щоб утримати мене там якомога довше. Лише якась комісія на порозі КПП – а я вже в ліжку. Проте так довго тривати не могло, бо стукачів і в санчастині вистачало.

Одного дня до палати забіг наглядач. Угледів на тумбочці мою скрипку, вхопив її й вихором з палати. «За скрипкой придешь», – кинув на ходу. Звичайно, куди діватися. Скрипка – то був мій найбільший скарб. Пішла я на вахту. Звідти до санчастини вже не повернулася більше.

Небезпека за кожним в'язнем чигала по п'ятах. То могли бути гоніння начальника режиму чи оперуповноваженого, куля конвоїра, мерзотність стукача, ниці вчинки блатної братії… Мене біда знайшла в особі блатної дівки. То було ще коли я перебувала в санчастині. Дівуля ця потрапила на лікування з розбитою головою. Якось вона вкрала у мене чистого зошита, що мені прислали домашні. Я швидко знайшла пропажу в її тумбочці й забрала. Довідавшись про це, розлючена бандитка кинулася на мене з кулаками. Захищалась я, що мала сил, хоч їх було обмаль. Але почуття власної правоти додало мені снаги. Я добряче відлупцювала напасницю, навіть вкусила двічі. Боялася тільки зачепити її поранену забандажовану голову. Дівка не сподівалася на такий відчайдушний опір і тому, обливаючись слізьми й лаючись, безславно дременула геть. Утім, дуже хутко повернулася. Спокійненько так підійшла до моєї тумбочки, блискавично витягла шухляду і по голові мене – трах! Раз. удруге… Поламала шухляду на трісочки. Насилу її відірвали від мене. Через годину-дві повернулася, наче нічого й не трапилося. Пританцьовує, підспівує, сміється весело…

Весь табір знав уже страшну новину, лише я залишалася в невіданні. Виявляється, блатярі програли мене в карти. Отак просто, поклали на кін і розіграли. То був вирок смерті. Врятувати жертву в таких випадках не могли уже ніхто й ніщо. В усякому разі я не чула, щоб хтось залишився живий після того, як його програли в карти вуркагани. Мене програли етаповані злочинці після того, як поскаржилася їм побита дівка. Їй повірили, тим паче, що вона показала соковиті синяки. Таким чином, дні мого перебування на цьому світі були полічені.

Врятувати мене заповзялися медики. Посхоплювали мої речі, якась вхопила мене за руку – й до заґратованої, з надійними засувами кімнати для медсестер. Але вони не могли мене врятувати, а лише відтягти час погибелі. Знайшли б мене, де завгодно, в будь-якому таборі чи на волі. Присуд був остаточний і оскарженню не підлягав. А виконавців було більше, ніж доволі. «Бандеровка посмела поднять руку на блатную!» Врятували мене блатні з нашого табору, яким я частенько носила листи. Вони пішли на переговори до «чужаків». Не знаю, про що і як там домовлялися, але вирок відмінили. Я ще сиділа в комірчині й ловила дрижаків зі страху, а за вікнами вже гукали; «Пани Галя, выходи! Все хорошо. Тебя убивать не будут». Але випустили мене лише після того, як блатних картярів та дівку етапували кудись далі. Вона дуже противилася тому. Кажуть, що позривала з себе весь одяг на вахті, лягла на підлогу й не давала відвести себе до машини.

У Воркуті на мене чекав табір «2 кірпічний». Поруч текла ріка. Навпроти – велика гора Безім'янка… Все, як у Солженіцина. У таборі, розповідали, у страшний спосіб знищували наших людей. Заганяли всіх до лазні, обливали гарячою водою і випихали на тріскучий мороз. Люди перетворювалися на крижані бурульки. Страхіть цих я вже не застала.

Щойно ми приїхали туди, як налетіли «покупці» – бригадири з засуджених. Кожен набирав собі відповідних фахівців, агітував до своєї бригади. Було вакантне місце при лазні. Зголосилася туди одна каторжанка, росіянка, здорова молодиця з круглим тупуватим обличчям. Старожили відраджували, бо там коїться щось страшне. Але вона як атеїстка, що не боїться нічого, не послухалася. Кажуть, що сиділа за контакти з німцями. Не захотіла тіснитися втрьох на твердих нарах у холодному бараку. Полакомилася на теплу кімнатку в лазні.

Уночі, ледь встигла задрімати, у лазні здійнявся страшенний гармидер. Тарабанили по цементній долівці металеві тази, з кранів ураз задзюрчала вода. Увесь цей тарарам покривали моторошні зойки, несамовиті крики, жахливі стогони. Голоси були чоловічі. Але найстрашніше, що в залі для миття не було жодної людини. Нажахана жінка лише в сорочці та валянках на босу ногу довго добивалася по скаженій студені до найближчого барака. Пересиділа там дуже збуджена до ранку і більше до лазні не поверталася.

Неймовірна історія – не вигадка. Я кілька разів підходила до тієї молодиці, називалася вона Маша, і з її власних уст чула про той трафунок.

Друга не менш фантастична історія трапилася вже зі мною. В перші дні воркутянські старожили попередили, що вночі на будь-яку з нас може насунутися щось важке, чорне, волохате й страшне. Застерегли, щоб ми не пробували пручатися зі сну, а лише молилися в думці та хрестилися мовчки. Я не вірила. Гадала, що дівчатам могло щось приверзтися уві сні від перевтоми. Даремно не вірила. Однієї ночі чую, як мої ноги щось притиснуло до нарів. Те «щось» повільно повзе догори, втискає все тіло в тверді дошки, В грудях забракло повітря, серце билося, чи не билося, не пам'ятаю. Миттєво згадала повчання дівчат і стала молитися. Пальцем не ворухнула, а молитва вплинула. Тягар почав повільно сповзати з грудей на живіт, відтак, нижче, доки не спав цілком. За той час я тричі промовила «Отче наш» і «Богородице Діво». Щипаю себе, думаю, що то сон. Ні. Все було наяву. Скувало мене так, що й кліпнути не могла. По молитві зробилося легко. Я зіскочила з нар і вийшла з барака. Довго блукала безлюдною зоною, помираючи з ляку від найменшого шарудіння. Все думала, казати дівчатам чи ні. Вирішила мовчати. Подумала собі тоді, що мали тут вершитися страшні чорні справи, якщо й досі отаке коїться. Був на цьому місці раніше чоловічий табір.

Туг я також довго не затрималася, хоч як скрипачка могла залишитися. Молода була й любила переміни. Тяга до нового, незвіданого спричинилася до того, що мене запроторили до мордовських таборів. Довгих шість невільницьких років шкодувала я, що не лишилася в попередньому таборі у Воркуті.

VIII. Доле, моя доле…

Рік п'ятдесятий щедро вкрив осінніми снігами заполярну Воркуту. Під бурками в'язнів мордовських таборів ще шурхотіло свіжоопале листя.

Лагпункт дев'ятнадцятий. Колись тут відбували чоловіки. Тепер у ньому мучаться жінки, а разом з ними і я. Довідалася, що сидів тут мій учитель із Львівського музичного інституту Борис Кудлик, якого наші дівчата-студентки називали любовно Бусьом. Музикант надзвичайно грамотний та ерудований. Мав свої дивацтва, цурався жіноцтва й не був одружений. Ми його дуже любили і як педагога, і як людину. Як не старалася, не знайшла жодних слідів його перебування. Жодної нотки, жодного запису. Довідалася лише, що збожеволів і помер неборака в неволі.

На дев'ятнадцятому мене очікувала звична справа. Вкотре почала організовувати культбригаду. На роботу не гнали. Музичних інструментів, хоч відбавляй. Аж не вірилося.

Господь так розпорядився моєю долею, що на неї повсякчас впливали якісь люди, то добрі, то погані. Оперуповноважений Нєпринцев став на моїй життєвій дорозі як представник сил зла. Викликає якось до свого кабінету й без усяких преамбул і зайвих церемоній пропонує працювати на нього, тобто, стати донощицею, стукачкою. То було для мене повною несподіванкою, тому прореагувала досить бурхливо. Грубо обірвала опера на півслові. Йому аж заціпило.

Дівочий оркестр, який я тут організувала, так і не встиг показати себе. Було шкода, бо зусиль вклала в нього чимало. Кожну оркестрантку готувала індивідуально.

Після невдалого вербування мною зайнявся молодий слідчий. Був то порівняно інтелігентний і, очевидно, не зовсім зіпсутий хлопець. Говорили ми з ним про найрізноманітніші речі, навіть про музику. Захопившись бесідою, він проговорився щодо моєї подальшої долі. Мовляв, учинила я вкрай необдумано, нагрубіянивши Нєпринцеву, який навіть у такій шакалячій зграї вирізнявся своїми злопам'ятністю та підлістю.

У правдивості слів слідчого переконалася дуже швидко. З першим же етапом мене відправили на недоброї слави шостий лагпункт. Начальником режиму тут був Блінов, однієї згадки про якого було досить, щоб ув'язнений відчув холодний подих смерті.

Не встигла я переступити поріг вахти, як туди вихором влетіла Роза Кухта. Хутенько вхопила мої речі й миттю щезла. Залишився тільки маленький вузлик, який я переймала з руки в руку, продовжуючи стояти з відкритим від здивування ротом. Грабунок був настільки наглий, що я й слова не зронила. Більш ніж дивну поведінку колишньої своєї колежанки по самодіяльності зрозуміла після того, як нас усім етапом загнали до камери зберігання. Там обдирали до нитки.

На роботу розподіляв єврей Котляр. Мені дісталася найважча ділянка – різання льоду. Начальник КВЧ намагався відстояти мене, скрипачка, мовляв. Не вдалося йому… Кілометрів вісім гнав нас конвой пішки до річки. Там довбали в товстій кризі діри, далі пилою вирізували великі брили льоду й вантажили їх на сани. Шургаємо пилою вниз-вгору, вода хлюпає на валянки-бурки, ноги мокрі, дубіють. Закоцюблі руки ледве втримують пилу. Тіло проймають дрижаки від непосильного навантаження. Зупинишся відпочити, і вже тремтиш від холоду. Пританцьовували на мокрій кризі, щоб хоч трохи розігнати кров у ногах і врятувати їх від цілковитого обмороження. Хоч цього, зрештою, не вдалося домогтися нікому. Всі дівчата там пообморожувалися, позастуджувалися, понаживали собі сотні болячок на все життя. Інколи хотілося сісти кудись між крижані брили, й перетворитися в якусь із них, лише б не мучитися далі. Піднімала лише боязнь, що ампутують обморожені ноги або руки, а вдома малі діточки. Яка їм поміч від матері-каліки? Згадка про синочків зігрівала душу й не давали закоцюбнути охлялому тілу, заставляла думати про майбутнє. А воно, те майбутнє, таке примарне, таке далечезне. Двадцять п'ять голодних і холодних років – то вам не жарти. Нелегко вижити в неволі. Частенько задавалася питанням: А що зробив би на моєму місці Омелян? Вижив би. Безумовно. Рук не склав би. Зберіг би себе для дітей, для України. Зло не вічне. Побачу своїх соколиків. Пташиною полечу в рідну сторону. Боже, поможи вижити в цій страшній неволі!

Вранці кожна діставала пайку хліба. Щоб не замерз, клали той кусник у пазуху. Полуднували глевким хлібом, заїдали снігом. Вечеряли смердючою баландою. Не розжирієш на таких, з дозволу сказати, харчах. Ніколи не була гурманкою чи ненажерою, а в таборі почали мені снитися столи з різноманітними наїдками. Начальство намагалося витравити з нас усе людське, довести до тваринного стану. Ми опиралися. Ми не здавалися… І перемогли. Усі мої подруги по неволі були й залишилися порядними людьми. Хотіла б я тепер подивитися на всіх отих захарових, кольцових, нєпринцевих… Чи носить ще їх свята землиця? Ким стали вони? Чи мучать їх докори совісті? Чи покаялися на старості літ? А може, це вони закликають виходити з окопів? Що ж, виходьте, недолюдки. Ми готові. Більше не будемо безмовними рабами. Ніколи!

З приходом весни погроза табірного недоумка: «Подожди, попадешь на лед!» втратила свою актуальність. Весняні бурхливі води понесли уламки криги в невідому далечінь. Але зостався табір, зосталася неволя, зосталася каторжна праця.

Нас чекали сільськогосподарські роботи. Сапали картоплю. Хоч робота ця теж не з легких, бо на порожній шлунок будь-яка праця не на радість, я все-таки знов узялася за самодіяльність. У таборі було чимало дівчат із наших країв, особливо, моїх львівських подружок. Зустріли вони мене в штики. «Галько, ми вже чули й знаємо, що ти витворяєш. Як можеш тут виступати на сцені ще й дівчат залучати до цього неподобства? Що ти витворяєш? Побійся Бога!» Ледве переконала своїх опоненток що справа ця потрібна, бо ж репертуар у нас, здебільшого, з українських пісень. Дали ми шевченківський концерт, відсвяткували багато українських свят. Доводилося іноді заспівати й «Смело, товарищи, в ногу…», але робилося то від напасті. Швиденько відмелькаємо непотрібну більшовицьку пісню й беремося за наші. Скільки корисного зробили ми з дівчатами. Це що, не рахується? Переконала таки. Старалася не задля якоїсь власної вигоди. Вони це добре бачили. А були серед них і пані Барвінська, і Степанівна… Знали, що не маю жодних пільг у таборі, самодіяльністю займалася після тяжкої праці. Одне слово, дівчата мої зм'якли. Стали навіть допомагати. Хочу сказати, що всі вони діставали посилки. Організація про них не забувала. Мені ж ніхто нічого не присилав.

Була в нас чудова оперна співачка з Києва – Галя. Прізвище, на жаль, стерлося з пам'яті. Дуже свідома й гарна людина. «Наталку Полтавку» всеньку напам'ять знала. Вирішили ми з нею поставити виставу. Поназносили нам дівчата запасок, хусток, рушників… І хоч хата Наталчина за п'єсою досить скромна, ми на те не зважали, декорували її дуже пишно й багато. Була то радше галицька, аніж полтавська хата за декором. Вистава вдалася нам на славу. Особливу бурю захоплень у глядачів викликала Олійник, яка грала виборного. Родом була молодиця з Львівщини, а ось імені вже не згадаю. Говорила вона низьким альтом. Глядачі ніяк не хотіли повірити, що то не чоловік. Оркестр творив просто диво. На скрипках грали Генця Хом'як і я, пані Барвінська – на фортепіано. Ще були мандоліни, інші інструменти. Всі мелодії я розписала, зоркеструвала. Тим складом виставу можна й нині показувати на будь-якій сцені. Дівчата були напрочуд інтелігентні й мали пречудові голоси. Галю (Наталку) просто носили на руках. Я боялася лише, аби їй ребер не потовкли у тій колотнечі. «Наталку Полтавку» нам довелося ставити двадцять один раз. Сприймали виставу всі: росіяни, естонці, литовці, білоруси, не кажучи вже про українців. У клубі-їдальні збиралася просто таки неймовірна кількість бажаючих прилучитися до світу мистецтва. Недавні суворі й категоричні мої опонентки щосили проштовхувалися до залу, щоб ще і ще раз подивитися виставу. Пані Галя Степанів (Степанівна) стала на мій бік. Пані Барвінська взялася мені допомагати безпосередньо і доброю порадою. Одне слово, я зі своєю справою отримала цілковите визнання. Весь табір виспівував у вільну хвилину «Віють вітри, віють буйні» та «Всякому городу нрав і права». Люди аж наче віджили.

«Ой не ходи, Грицю» поставили після «Наталки Полтавки». Успіх був неменший. Наколядувалися за всі роки неволі. Це при тому, що у виставі колядки є лише в першій дії. Ми ж включили понад десять колядок. Лише на одну «цензор» – начальник КВЧ – не дав згоди. Була то колядка «Ой видить Бог, видить Творець, що мир погибає». Читає він ту колядку й бурчить: «Грабец, что это такое? Почему мир погибает? Что-то здесь не так». Як я його не переконувала в «лояльності» колядки, таки не погодився включити її до вистави. Хоч ми колядували такі колядки, що за кожну мені могли «накрутити» по кілька років. Проте москалі на них, на щастя, не дуже розумілися. Декорації до вистави зробила одна естонка. Намалювала так, що очей не відірвеш. Їй би в столичному театрі працювати, а не вдовольняти забаганки придуркуватих тюремників.

Дівчата остаточно визнали, що моя праця корисна. Стали допомагати. Особливо відчутна була їхня матеріальна допомога. Завжди ділилися зі мною присланим їм із рідних країв. Не забували й про інших стражденних. Щоб не склалося такого враження, що ми там розкошували, скажу, що в посилках приходило дещо з продуктів, дрібного одягу… Але в умовах голодної імперії ГУЛАГ навіть цибулина здавалася нам незбагненною розкішшю, не кажучи вже про пригорщу якихось круп. Добрі мої краянки врятували мене від цілковитого виснаження. Я ж бо після тяжкої праці замість відпочинку займалася самодіяльністю. Це в нормальних умовах вимотує, а що вже казати про табірні. Втім, може, саме завдячуючи мистецтву, вижила в тому пеклі.

На той час я вже зібрала чудовий чотириголосий хор. Земля українська споконвіку співуча. «Воркутлаг» та інші «лаги» зібрали чи не весь цвіт український, у тому числі, й артистичний. Вибирати було з кого. Хор мав добру опінію в усіх довколишніх таборах. А було їх дуже густо. Стали ми їздити на так звані самодіяльні зльоти. На одному з масових зібрань у якомусь таборі до мене підійшов чоловік і передав вітання від доктора Барвінського, попередньо пересвідчившись, що я та сама «пані Галі».

З Барвінським у таборі обходилися дуже жорстоко. Як свого часу царські чиновники з Тарасом Шевченком. Йому заборонили навіть підходити до фортепіано. Для нього це значило бути похороненим живцем. Страждав неймовірно. Бо крім заборони грати на улюбленому інструменті, мав ще й заборону писати ноти. Але навіть у тих нестерпних умовах зумів створити кілька талановитих речей. Фантазію для скрипки та фортепіано присвятив мені. Підписана вона була «В. Васильченко». Проте я не могла виконувати її в таборі, бо не було умов для щоденних вправлянь зі скрипкою. Після звільнення передала цей чудовий витвір майстра до Львівської консерваторії для майбутнього музею Василя Барвінського.

Концертували ми з панею Барвінською. Леся Деркач, доцент Львівської консерваторії, присилала мені ноти. З нею ми були давніми подругами. Вже, бувало, засинаю зі скрипкою, смичок раз по раз випадає з руки, а пані Барвінська невблаганна. «Галю! Працюй. Галю! Вийдеш на волю, як дітей прогодуєш?» На наших тренуваннях частенько було багато слухачів. Особливо любили скрипку естонки. Сиділи цілий вечір тихенько й лише сльози котилися дрібними пацьорками їхніми змарнілими обличчями. В таких випадках ми з панею Барвінською викладалися до останнього. Фортепіано й скрипка творили диво. Розсувалися закіптюжені барачні стіни, розступалася темінь тайги, яснішала полярна ніч, втрачалося гнітюче відчуття неволі. Була тільки музика. Опановувала всім живим, заповнювала весь безмір, несла на своїх крилах наші душі до Бога. Ми самозабутньо грали. Нас зачаровано слухали. Слухали подруги, слухали близькі й рідні. Весь світ потопав у райських мелодіях. Сила мистецтва незбагненна.

Пролітав у солодкому забутті вечір. Минала в напівкошмарах ніч. Наставав ранок. Невільницький ранок. Остогидла роба, пірвані бурки, пайка глевтяка навпіл із трачкою, смердюча баланда, гарчання псів, окрики конвою. І це життя? А десь там, у рідних краях, на незбагненно далекій волі, двійко синочків, старенька мати, могила чоловіка. А чи є та могила? Десь живуть люди. Працюють, творять, кохають, народжують… А мені зась. За які гріхи, які злодіяння?

Нестор, старшенький мій, жив в Омелянової сестри в Баворові на Тернопіллі. Бідував хлопчина. Красти в колгоспі дрова, сіно, картоплю і все таке інше – то було його «господарським обов'язком». Хворий був тяжко, проте спав у стайні. До школи ходив лише взимку. Довго відмивала я його після звільнення. Ще довше находилася з Нестором по лікарнях. Вилікував його лікар Осічний з Ворохти.

Любка прихистила моя сестра в Слободі на Коломийщині. Вчителювала в тому селі. Мала своїх діточок двоє. Мушу розповісти один епізод. У класі хлопці вилляли на журнал чорнило. Ніхто не признавався. Тому до вчительської взяли Любка, бо він «учительчин». Хлопчина не видав нікого, хоч учителі допитували досить суворо, навіть били. Не посіяно в його генах насіння зрадництва. В одному кролячому киптарику, без шапки Любко втік зі школи. Вчився він тоді, здається, в п'ятому класі. Кілька днів переховувався на оборозі аж під лісом. Зима була морозна. Вчителі переполошилися. Розшукувало малого втікача чи не все село. Хлопчаки знайшли його, але не виказали. Приносили до оборогу щось з'їсти. Видав хлопчину пес Мурцьо. Привів дорослих до сховку. Любко обморозив собі ноги, схопив запалення легенів…

Доктор Барвінський перебував у нестерпних навіть для табору умовах. Про це розповідали мені неодноразово знайомі, що каралися з ним в одному таборі. Але я нічого не казала його дружині. Не хотілося, щоб старенька переживала. Проте через якийсь час пані Барвінська довідалася про страждання свого чоловіка. Ще нестерпніше повелося старій жінці після того, як і їй заборонили грати на фортепіано. Концтабірні начальники були вельми витончені садисти. Знали, коли посолити, а коли поперчити. Бо як ще можна більше допекти невільникові, аніж обірвати єдину тонюсіньку ниточку, що зв'язує його зі свободою. Для Барвінських тією ниточкою була музика. Пані Барвінська свого часу закінчила Празьку консерваторію. Була блискуча піаністка. Довідавшись про заборону, я теж вирішила не торкатися більше скрипки в неволі. Умовляли мене дівчата безперервно, мало не з цілого табору збігалися. Проте на сцену я не пішла. Здавалося тоді, що такий мій вчинок полегшить страждання пані Барвінської. Можливо, так воно й було. Мучилися ми обидві. Але я мала нагоду неодноразово переконатися, що розділене горе – півгоря. Старенька лише й жила музикою. Для мене гра на скрипці теж була віддушиною.