Текст книги "Ув'язнена скрипка"

Автор книги: Михайло Андрусяк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

IV. «В ряд ставай, щоб не було запізно!»

У Львові воєнна колотнеча. Повно військових. У небі гуркочуть німецькі літаки. Польські з'являлися лише після заходу сонця. Містом розросталися грабежі й розбої. Польським батярам було де розвернутися. Щодня грабували якусь крамницю або й кілька. Не було жодного правопорядку. Розгардіяш, страшенна паніка, бандитизм. Почався загальний голод. Біда!

За день до приходу німців в'язниці повідмикали. Ув'язнені повиходили на волю. Хоч не всі. Декого евакуювали, головно, дівчат. Омелян повернувся додому.

Вулицями Львова гуркотіли мотоцикли. Перші німецькі стежі. Омелян швидко зорієнтувався в непростій обстановці. Того ж таки дня організував оборону собору святого Юра від грабіжників та різних зловмисників. Багато допомагали йому львівські студенти. Дуже активні були брати Малащуки, Роман і Генко. Коли потреба в захисті храму відпала, Мілько роздобув десь коні, й ми подалися на його вітцівщину – до Нового Села. Про залізницю чи якийсь інший транспорт годі було й думати. Все навколо паралізоване, в тому числі й транспорт.

На Любачівщину приїхали ми в той час, як там створювалася демаркаційна лінія між німецьким Рейхом та Радянським Союзом. Керівники двох імперій поміж собою вже домовилися про розподіл територій та сфери впливу, не намагаючись навіть при цьому врахувати волю місцевого населення. Демаркаційна лінія проходила неподалік Нового Села. «Гам були великі стави, болота, а за ними – невеличке містечко Чесанів. У ньому були вже німці, а в Новому Селі починали господарювати більшовики.

Відновився помаленьку рух поїздів. Невдовзі я змогла поїхати по маму й брата до Коломиї. Ми не думали залишатися під більшовиками, бо добре знали, що то може коштувати для нас.

У Львові, вже на зворотньому шляху, оббігала всіх наших знайомих. Зайшла й до Миколи Атаманюка. Він родом з Мишина. Дуже був діяльний і відданий справі хлопець. Тож забігла я до Миколи на квартиру, а його вдома нема. Ірина Стельмах, його дружина, смажить щось на кухні. Кажу їй, аби кидала все й розшукала Миколу. Разом подамося до Любачева. Тим паче, що він мав передніше якісь конфлікти з львівськими баришівниками.

До Атаманюка зайшла ще раз через кілька годин. Але Миколи знов не було. Як могла, переконувала Іру, що їм доконче треба втікати зі мною. Проте на любачівський поїзд вони так і не прийшли. Причини не знаю. Лише знаю, що Миколі це коштувало життя. Його через три дні після моїх відвідин забрали більшовики. Через якийсь час, того ж таки тридцять дев'ятого року Миколу Атаманюка замордували.

Совіти хапали й безжально знищували всіх свідомих українців. Почуття жалю чи бодай здорового глузду вони не мали. У Чесанові спішно організувався Український Національний Комітет. Омелян Грабець стає його головою на Холмщині. Був це специфічний Комітет і завдання та цілі мав особливі, бо функціонував на пограниччі. Члени його перебували в постійній напрузі між фашистським молотом та більшовицьким ковадлом. Проте діяв Комітет бездоганно зрештою, як і все, що організовував Мілько. Було налагоджено масову переправу українців, які бажали врятуватися від більшовицького «раю». Їх великими групами переховували вдень у лісі, в селі – по хатах, а вночі через стави, мокляки, болота перепроваджували таємними стежками на німецький бік. На кожному кроці чигала страшна небезпека. Треба було пильно хоронитися від більшовиків. З Коломиї цим «переходом» скористалися Сливинський, Малащук, Витвицькі, Гумінілович Степан… Загалом, людей врятували без ліку. Омелян на перших порах сам проводив утікачів. Згодом провід заборонив йому особисті переходи. Йому довірили організацію цієї складної й небезпечної справи. Завдяки його здібностям та вмінню з хижих пазурів сталіністів вирвалося чимало видатних галичан.

Утікачі потрапляли до Кракова, де їм надавали все необхідне. Тут діяла розгалужена мережа українських організацій. То був своєрідний пересильний пункт, звідки люди з надійними документами та грошима потрапляли до інших країн.

Чоловіка вдома я бачила вкрай рідко. Якщо й приходив, то втомлений, виснажений до знемоги. З власним часом, здоров'ям, навіть життям більшість із нас тоді не рахувалася. А Мілько й поготів. За кілька годин вдома він поповнював сили й знову поринав з головою в роботу, яку цінив понад усе, навіть, понад власне життя, хоч життєлюб був великий. Але щастя собі й своєму народові треба було виборювати в тяжкій боротьбі з загарбниками різних мастей, але з'єдинених несамовитою ненавистю до України, нестримним бажанням уярмити її люд.

Один звір, спритний, дужий, хижий, кровожерний, приготувався до смертельного стрибка на другого, велетенського, лютого, лінивого, але такого ж кровожерливого…

На кордоні, на перший погляд ніщо не віщувало війни. Не видно було скупчення військової техніки та солдатів чи якихось значних їх переміщень. Відчувалася тільки якась дивна напруга. Страшне лихо зависло десь у високості, готове будь-якої миті впасти на голови збідованих людей по обидва боки кордону.

Хоч війни всі чекали й готувалися до неї, кожен по-своєму, окрім хіба що сталінських служак (у переддень страшної для всього людства події їм не вільно було навіть слова мовити про війну з німцем). Нагрянула вона несподівано. Лихо завжди падає зненацька. Мобільне, моторизоване й добре організоване німецьке військо з ходу підім'яло прикордонні застави більшовиків і ввірвалося на простори Галичини.

Одного дня до нашої хати в Чесанові завітали німецькі офіцери-гестапівці. Приїхали аж з дистрикту, з Кракова, агітувати мого чоловіка до праці в гестапо. Сиділи в невеличкій кімнатці за круглим столиком, іншого в нас не було. Мількові аж віддих перехопило, зблід весь, але стримався. Згодом пояснив мені чому. Один із гестапівців, Алі, в тому часі наступив йому боляче на ногу під столом і зиркнув просто у вічі. Потім, уже наодинці, пояснив Омелянові, що то могла бути остання секунда його волі. У разі відмови його заарештували б відразу. Провід доручив Омелянові Грабцеві укоренитися в гестапо, увійти до німців у довіру.

Омеляна забрали до Кракова, а звідти з військовими – на схід. Кур'єри від нього з'являлися досить часто. Він діяв.

Я ж тим часом вчителювала. Жили ми в Новому Селі з мамою та маленьким Нестором. З кур'єрських донесень довідалася, що чоловік займає високий пост коменданта міста Рівного. Скаржився, що не може витримувати подвійного життя. Дуже йому було важко грати роль запопадливого німецького служаки. Але провід наполіг, і Омелян підкосився наказові.

На нелюбій службі протримався не дуже довго. Солдати й офіцери Червоної Армії масово здавалися німцям у полон. Колективізація, розкуркулення, шпигуноманія та всякі інші «блага» соціалістичного ладу далися взнаки. Німецькі табори для військовополонених були переповнені. Колишні громадяни СРСР надіялися на краще життя в німців. Але Омелян довідався про їхню подальшу долю. Майже всіх їх мали знищити. Повинні були виконати певні таємні роботи, як скажімо, збудувати ставку Гітлера на Винничині, й піти в небуття. Довідавшись про справжні наміри фашистів, Омелян на свій страх і ризик розробив план порятунку приречених. З допомогою своїх помічників зумів організувати втечу полонених.

Така діяльність «коменданта» не могла довго тривати в таємниці від німецьких властей, особливо, від гестапо. Одного дня до нього прийшли два вищі гестапівські офіцери. Навіть не намагалися приховати злобу й ненависть до свого ставленика. Почали обзивати Омеляна зрадником. На те він їм відповів, що зрадником почував би себе тоді, якби не допоміг тим нещасним, не врятував від смерті своїх братів-українців. Гестапівці мовчки перезирнулися. Надто переконливі були аргументи. Либонь щось людське прокинулося в їхніх черствих до чужого лиха душах. Не прощаючись, подалися геть, лишень сказали, що прийдуть по нього через годину. Вплинула велика сила переконання, якою Мілько володів навдивовижу добре.

Звичайно, чекати годину гестапівців він не збирався. Того ж дня пішов у підпілля. Незабаром з'явився в нашому селі Тоді й розповів мені оцю всю історію.

Тим часом німці масово проводили свої звірячі акції проти членів ОУН та всіх українських патріотів. Розстріляли Івана Равлика з усією родиною. Заарештували Степана Бандеру, Ярослава Стецька, інших провідників. Чомусь не наважилися їх розстріляти, а вивезли до концтаборів у Німеччині. Це залишається для мене загадкою й досі. Однак нижчих провідників фашисти розстрілювали без жодних церемоній.

Омелян наказав мені йти в підпілля. Йому ж дорога стелилася на Рівненщину, де мав організувати бойові загони для збройного супротиву окупантам, які показали своє справжнє обличчя в обходженні з українським народом.

На терені Любачівського повіту вже діяли українські боївки. Були вони і в Новому Селі. Боївкарями стали чоловікові брати, старший Іван та молодший Василько. В кожному селі у вишколах готували стрільців. Усе більше й більше молодих дужих рук бралися за кріси, щоб стати на герць із знахабнілим загарбником.

Нове Село розкинулося на великому пагорбі. Вся округа, мов на долоні. Тому чужаків видно було здалеку. Коли вони вибиралися з Любачева і їхали в напрямку села, мене одразу ж попереджували стійкові. Хоч скажу, що німці неохоче висувалися з насиджених місць на села, де їх часто-густо могла зустріти прицільна куля українського месника. Але, тим не менше, частенько доводилося мені покидати учнів у класі, хапати на руки дитину, такі-сякі пожитки й тікати. Всі ці біди переживала зі мною і моя мама.

Одного разу (Мілько ще на той час перебував у селі, але того дня подався був у справах до Ярослава) хату обскочили німці. Налетіли швидко й несподівано, мов круки. Правда, поводили себе зі мною досить стримано й чемно.

Я й оком не кліпнула. Зібрала в кулак всю волю і використала всі свої акторські здібності, щоб поводитися невимушено й навіть здаватися веселою та гостинною. Гестапівці коротко перезирнулися й зрозуміли, очевидно, що я нічого не знаю про чоловікові справи. А я все припрошую їх сідати й почекати чоловіка, бо він має урльоп і тепер постійно вдома, але нині поїхав до родичів. Один із гестапівців трохи гостріше глянув мені в очі й запитав, куди саме поїхав чоловік. Якомога недбаліше відповідаю, що до Рави-Руської. Казав, що довго не затримається. Тому прошу панів офіцерів трохи почекати.

Роль наївної, безпосередньої й трохи дивакуватої жіночки вдалася мені блискуче. Гестапівці мало двері не виламали, так кинулися до своїх мотоциклів. Лише закуріло за ними. Розповідали мені згодом, що в Раві-Руській німці з ніг збилися, розшукуючи Омеляна Грабця. То просто диво, що вони відразу ж не повернулися, щоб розправитися зі мною. Та я й не збиралася чекати на них, а відразу ж утекла. Від того дня для мене й моєї родини почалося правдиве підпілля.

Тяжка то була справа – підпілля. З маленькою дитиною на руках, вагітна, мало не щодня міняла житло. Люди боялися, бо за переховування – розстріл. Але народ наш добрий і на біду-лихо чутливий. Хто б там і що б там не казав. Без людської допомоги ми з дітьми просто не вижили б. Хлопці мої з народження підпільники. А молодшенький, Любомир, став підпільником ще до своєї з'яви на світ Божий. Так розпорядилася лиха доля.

З Любачівщини довелося перебратися в Карпати. Тут нашим пристанищем стало село Середній Березів, у якому вчителювала моя сестра. Знайшлася робота й для мене. Допоміг інспектор Подоляк. Дружина його німкеня, але дітей виховували щирими українцями. Їхній син Богдан став священиком. Має сьогодні парафію під Коломиєю. Пан Подоляк мав добре серце. Без жодних документів, посвідок прийняв мене вчителькою до сільської школи. Була я там, як птах на гілці, але все ж при ділі.

У Чесанові тим часом розігралася трагедія, викликана моєю втечею. Але про все за порядком.

Любка я народила в Любачеві. Була вже на той час у підпіллі. Відразу ж після пологів утекла з міста. Допоміг знайомий лікар Жидак. Поляки розшукували мене по всьому місту. Запопали в Чесанові одну полячку, що дуже була подібна до мене. Мало не вбили жінку. Ледве зуміла переконати й довести бідолашна, що вона не пані Грабець. Мене були б затоптали на місці. Так що тікала я і від німців, і від поляків.

Поляки оточили хату Мількового батька, у якій на той час були діти Нуся й Петрусь. Дівчина зуміла якось заховатися в соломі. Петруся схопили й збили на винне яблуко. Кинули мертвого, як вони гадали, й пішли собі десь далі на грабунки. Хлопчина виповз якось на город і там заховався. Потім поволозки дістався до сестри Настуні, яка живе нині у Ставчанах на Львівщині, й так урятувався. Нині Петро Грабець мешкає в Солові біля Коломиї. Знана й поважана людина. Громада села обрала його секретарем сільської Ради. До того часу вчителював. Сестра Нуся живе в Коломиї.

Одужавши, Петрусь цілком ще дитиною змушений був піти у підпілля. Ганя з татом теж переховувалися. Точилися запеклі бої між українською партизанкою та польською Армією Крайовою. Згодом батько з Петрусем та Ганею перебралися до Любачева, де були недосяжні для поляків. Знайшли там надійний захисток.

Омелянові брати, Іван та Василько, загинули в боївках у Любачівському повіті. Івана вбили польські шовіністи, а Василька звели зі світу азіати, що від совітів перейшли на службу до німців. Не знаю, хто вони були такі, власовці чи ще хтось? Але були дуже жорстокі.

Мілько довго не давався чути. Аж якось несподівано з'явився в Березові. Побув із нами кілька днів, поняньчився з дітьми. Любко був малюсінький, але вже тягся до тата. З явною неохотою чоловік збирався в нелегкі мандри. Суворе тогодення не давало нам найменшої надії на затишне родинне життя. «В ряд ставай, щоб не було запізно!» Словами цього наказу сказано все. Така була невмолима дійсність. Провела я Омеляна за село і не знала, що бачу його востаннє.

Окремо хочу сказати кілька слів про нашу з дітьми подорож з Любачівщини на Гуцульщину. Втікати надумала, як лише народила другого синочка. Бо яке може бути підпілля з немовлям? Одяглася так, щоб не впадати ворогам у вічі. Голову запнула старою хустиною, взула старі розтоптані черевики. Дітей замутулькала в якесь лахміття. До Львова доїхали щасливо, а там, у міському велелюдді та гаморі, збідована жінка з двома діточками ні в кого не викликала підозри. Потягом дісталися до Станіславова, де нас чекав мій брат – отець Тарнавецький. Звідти тим же транспортом з пересадками доїхали аж до Рунгурів. Далі фірою – до Середнього Березова, де проживав того часу славний маляр Осип Курилас. Мешкав у мого кревного, сільського священика Володимира Тимощука. Курилас був уже в досить статечних літах, але жваво цікавився всіма подіями. Ми з хлопцями міцно заприятелювали з художником. А як він любив дітей! Якось прийшов до нас та й каже: «Галю, хочеш, я тобі намалюю картину і пам'ятку матимете з синами». Сів на пеньок і за кілька хвилин намалював. Зберігаю той образок, як найдорожчу реліквію. Через усі нещастя пронесла. Висить на стіні в моїй кімнаті.

З цих слів життя наше в Березові може видатися ідилічним. Ні. Жили в постійній небезпеці та тривозі. У сорок третьому наша партизанка зводила завзяті бої з німцями в довколишніх лісах. Особливо запеклі – в Космачі та побіля нього. Кажуть, німці доконче хотіли розгромити базу, де проходив старшинський вишкіл УПА. Повстанці не допустили того. Стріл лунав у горах, наче десь на верховіттях горох молотили. На села воронням упало німацтво. Почалися облави, арешти, горезвісне десяткування. Серця гуцулів згоряли у вогні помсти. Стриму месникам не було. Навіть найслабша рука тяглася до зброї. Боївки поповнювалися сміливцями, але число жертв зростало. За своє боягузтво в лісових нетрях наїзники зводили порахунки в селах, зганяли мирний люд на майдани й десяткували – розстрілювали кожного десятого, незалежно від статі й віку, тим паче – провини. Народ український пройшов через страшні механізми нищення. Фашистський – системний, планомірний, безпощадний і більшовицький – дикий, свавільний…, безжалісний.

У таких тяжких умовах навчала, як могла, дітей людських, ростила своїх. Нелегка то справа – виховання дітей, особливо, коли попідвіконню чатує смерть.

На Березів нагрянула каральна експедиція. Німці нишпорили по дворах. Хапали всіх підозрілих. Туди б отих брехунів, що гавкають на кожному кроці про наше співробітництво з німцями. Якщо ми в чомусь і сприяли фашистам, то це в швидшій їхній загибелі. Історія вже розставляє все на свої місця.

Чимало зробив для порятунку невинних людей від розправи та німецької неволі сільський священик Володимир Тимощук. У його хаті заквартирували німецькі офіцери. Господар умів поводити себе з ними так, що стримував німецьких зверхників від свавільних вчинків супроти горян. А партизани знали від нього про плани карателів. Немало сприяло цьому те, що святий отець досконало знав німецьку мову та вмів гідно спілкуватися з будь-ким, навіть із зайдами. Сотні людей врятував отець Володимир, а ніхто й досі навіть словом про нього не обмовився, не те, щоб назвав героєм. Хай будуть щирою дякою йому оці спомини та молитви врятованих людей.

Завдяки священикові німці й до сільського люду почали ставитися краще. Кажуть, що благородство й доброта навіть хижого звіра змушують ховати ікла.

Якось тяжко захворіла моя мама. Я поставила їй п'явки. Трохи полегшало, але кров ніяк не могла вгамуватися. Посеред ночі кинулася я до німецького військового лікаря. У нього засиділася пізня компанія. Підсміюються наді мною вояки, гадали, що то візит іншого характеру. Проте лікар швидко відгукнувся на мою просьбу. Дав кілька жовтеньких пігулок і сказав, як їх уживати. Такі пігулки, пояснив він, має в індивідуальній аптечці кожен німецький солдат. Мама випила ліки, і кровотеча відразу ж припинилася.

Понишпоривши ще трохи по довколишніх селах, німці забралися з Березова. Але мене ще довго не покидав страх. Сільські ґазди не дорахувалися багато чого з домашньої живності.

Через якийсь час брат привіз мені листа, що його Мілько прислав до Станіславова через кур'єрів. Писав, що перехворів тяжко на плямистий тиф, але вже поправився. Це була остання вісточка від чоловіка. Більше я від нього нічого не отримувала.

V. Закони війни

Із долів насувалася на Карпати страшна війна. У селах ставало жити все тяжче й небезпечніше. Почала я благати брата, щоб просився в єпископа десь ближче до нас. Бо ж мала я на руках двійко дрібних діточок і не могла собі з ними дати ради в тяжких воєнних умовах. Місце священика знайшлося в Нижньому Березові. Туди й переїхав зі Станіславова отець Тарнавецький. До нього перебралися й ми. Так я стала вчителювати у Нижньому Березові.

Перші весняні громи злилися з гуркотом канонади. Великдень сорок четвертого року святкували ми під тріскотіння скорострілів та гарматне бахкання. Фронт проходив через Яблунів, Печеніжин… Гори двигтіли. Усі навколишні ліси заповнили військові, дороги загатила техніка.

Якась мадярська частина проходила через Рунгури. Наші партизани без дозволу проводу роззброїли мадярів і відпустили їх із Богом додому. Мстиві вояки небавом повернулися до села, але вже більшою силою і при зброї. Помста була страшна. Вбили сільського священика Пужака, який, до речі, передчував біду. У розмові з моїм братом сказав, що хлопці непродуманим вчинком накоїли лиха. Не пощадили мадярські вояки й священикового приятеля, каліку, що вже довший час не міг пересуватися без коляски. Вбили кілька десятків селян, навіть дітей та стариків не помилували. Село спалили дощенту, попередньо пограбувавши. Від Рунгурів, великого й багатого села, зосталися тільки згарища.

Випадки обеззброювання мадярських частин, що відступали, мали місце і в інших селах. Але спішно втрутився провід УПА. Самочинство припинилося. Тим більше, що зверхники повстанців зуміли домовитися з мадярами про передачу зброї взамін на продукти. Такі акції проводилися по всій Гуцульщині.

Ще перед спаленням Рунгурів велика мадярська частина зайняла Березів. Командував нею старий, ще австрійський генерал Льошкай. Якогось дня генерал склав нам із братом візиту. Такий був штрамакуватий, молодцюватий, галантний, коротко кажучи, справжній вояка старого гарту. Приніс якісь там напої, наїдки. Поводився надзвичайно вишукано й ввічливо. Дуже ніяковів за своїх підлеглих, які не гребували ні грабежем, ні дрібною крадіжкою. Просив ставити його до відома на випадок якогось беззаконня його підручних. Повторював повсякчас, що грабунок – то є річ неприпустима для вояка. Де починаються грабежі, там закінчується армія. Але військо так швидко деморалізовувалося, що навіть генерал уже майже нічого не міг вдіяти. Це дуже йому долягало.

Мадярські вояки таки пограбували нас із братом. Поздирали зі стін килимки, позабирали з хати різні дрібнички. Брат по гарячих слідах кинувся до генерала на скаргу. Мародерів, то були господарники, швидко знайшли й послали на передову. Майно нам повернули. Але від того дня довелося нам жити в постійному страху помсти. Життя людського тоді ніхто не цінував. Про це попередив і старий генерал. Казав вечорами не виходити з хати, бо може надлетіти «випадкова» куля. Грабіжники здатні на все. Про це досвідчений вояк не подумав, пропонуючи нам свій захист. Було нам дуже тяжко.

Ворогуючі війська зблизилися так, що з окопів розрізняли одні одних без далековида. Стріл на якийсь час припинився. Солдати заприязнилися поміж собою, бо з обох боків було чимало українців, з тією лише різницею, що там – східняки, а тут – закарпатці. Ходили в гості одні до одних, нерідко справляли гостини. Пам'ятаю, був у мадярів поручник з Ясеня молодий такий, симпатичний. Так він більше часу проводив, мабуть, у совітських окопах, ніж у мадярських Нас попереджували і з одного, і з другого боків, коли будуть стріляти, так що ми завжди встигали схоронитися.

До нашої господи прибилося троє сербів: у мундирах, при зброї. Повтікали з німецького та мадярського війська. Надумали перейти до совітів. Стали ми їх відмовляти, бо з однієї халепи потраплять у другу. Але повертатися до своїх частин їм було запізно. Там їх мали за дезертирів. У воєнний час дезертирство карається смертю. До далекої Сербії через Карпати пробитися вони вже не могли. В цікавій ситуації опинилася й наша родина. Утікачів переховували на стришку. То було дуже небезпечно: знайдуть їх мадяри – покапають нас за те, що переховуємо дезертирів, знайдуть совіти, знову ж кара, що дали прихист ворогам. Сербські хлопці по кількох днях стришкування наважилися все-таки перейти до більшовиків. Що з ними сталося далі, не знаю. Найкраще, що могло їх на тому боці чекати, – це передова, штрафбат…

Якось приїздить генерал Льошкай і радить нам пакуватися та вибиратися зі села, бо незабаром сюди вступить совітське військо. Часу є рівно стільки, щоб зібратися й неквапом рушати на Закарпаття.

Збір був короткий. Усе своє добро ми повкладали на фіру, запрягли коня й готові були до мандрів. Я витримала невелику суперечку з братом, бо до воза прив'язала корову. Втім, переконувати брата довго не довелося, тож ми хутко рушили в далеку невідому дорогу.

Перед від'їздом генерал Льошкай навчав нас, як діяти. Приїдемо на Закарпаття, перебудемо там воєнну колотнечу, а як фронт перейде, тоді можна буде повертатися назад до Березова. Так воно мало бути насправді і так мали ми пояснювати свою втечу більшовикам. Але не так сталося.

Коли ми через Рокиту дісталися до перевалу, а звідти міркували податися до Мількової родички в Хусті й там пересидіти, мадяри заборонили втікачам залишатися на Закарпатті: їдьте, мовляв, собі до Німеччини.

Перевал аж кишів утікачами від більшовицького «раю». Зустріли ми чимало знайомих. Були тут і священик зі Середнього Березова отець Тимощук, і сотник Курилюк, січовий стрілець…

Десь понад сотню возів зібралося тоді на Ясенівському перевалі. Вся ця валка рухалася на Закарпаття. Німецькі та мадярські жандарми провадили нас до найближчої станції, щоб поїздом відправити до Німеччини. Нікому не вільно було відлучатися від валки. Дозволили відходити лише мені з… коровою. І то лише з огляду на те, що мої маленькі діти залишилися в таборі. О, з тією коровою, то ціла історія! Я вставала ранесенько, напасала її, доїла. Поїла всіх маленьких діточок молоком. Ще всі спали, а я з коровою рушала в дорогу, перед тим довідавшись у мадярських старшин, де робитимуть постій. Бо хоч коні йшли кроком, корова за ними ніяк не поспівала. Так ми з нашою рогатою рятівницею пройшли через усе Закарпаття. На возі зробили буду з килимів та покривал, щоб рятувати діточок від негоди.

У Кошіце стали табором. Перехід через Карпати дався взнаки. Серед подорожніх почалася дизентерія. Особливо допікала хвороба дітям. Разом із ними страждали дорослі. Не обійшла пошесть і моїх хлопців. Нестор ще трохи тримався, а Любко був дуже хворий.

У лікарні, куди ми з мамою принесли слабих дітей, трапився добрий лікар, словак. Оглянув малечу і каже, що Любко до Німеччини ніяк не дотягне. Залишатися тут змоги не було, не дозволяли мадярські власті. Виручив людяний лікар. Прилаштував нас із мамою працівницями при лікарні, щось на зразок няньок. Правда, трудилися ми в різних місцях. Діточки лікуються, а ми з мамою працюємо. Стараємося з усіх сил. Бідували. Всі наші, у тому числі й мій брат, поїхали до Німеччини, а дві замучені тяготами жінки зосталися в незнайомому місті, серед чужих людей, із хворими дітьми.

Любко, меншенький мій, помирає. Сестра-жалібниця, черниця, розраює мене. Намагається втішити тим, що похорон зроблять дуже гарний, дитинка стане ангелятком. З усіх сил старається добра закінниця полегшити мої страждання. Мадярка, але говорила перфект по-німецьки. Я теж добре знала німецьку мову. Хоч які лагідні й заспокійливі були слова доброї жінки, мене вони нітрохи не заспокоювали і слухати їх я не бажала. Як закричу: «Ні!» і бігом до лікаря. Робіть усе можливе, лише б моя дитинка жила. Малят повмирало на той час дуже багато.

Лікар узяв пробу крові в мене й у Любка. Пощастило, групи співпали. Посадив мене швиденько в крісло, ввіткнув у вену зігнутої руки грубу голку. Після того, як дванадцята пробірка наповнилася моєю кров'ю, я підвелася. Стою ледь тепла, ноги, наче поприлипали до підлоги, у голові паморочиться. але питаю лікаря, чи вистачить крові. Готова була віддати всю її, лише б урятувати синочка.

Дуже вболівав за мою дитину медбрат Лаціс. Малят любив надзвичайно. До мене також ставився прихильно. Коли лікар робив дитині переливання крові, Лаціс підтримував мене морально, як міг. Якщо дитячий організм прийме мою кров, то є в Бога надія, що Любко житиме. Було тоді моєму безталанному дитяті близько двох рочків.

Цілу вічність просиділа в лікарському передпокої у напівзабутті. Нарешті лікар виносить на руках зі свого кабінету мою дитинку. Серце моє, що перед цим гупало на ціпу лікарню, зупинилося. Бачила тільки біле тло лікаревого халата, а на ньому – жовтувату пляму дитячого личка. Ноги мої намертво приросли до підлоги. Враз Любко підвів голівку й посміхнувся до мене. Найбільшим багатством світу не втішилася б я так, як цією кволенькою дитячою усмішечкою. Я плачу, лікар-словак схлипує, а найдужче ридає медбрат Лаціс. Що то за добрі й порядні були люди. Стоїмо в передпокої, від сліз одне одного не бачимо. Лише дитина усміхається, крутить нетерпляче голівкою, щось лепече весело. Подивився б на цю сцену хтось збоку…

Любкові помало легшало. Нестор уже давно оклигав. Проте лікар не спішив виписувати з лікарні здорового хлопця. Хотів, щоб він морально підтримував братчика. Отакі чуйні й розумні трапилися нам люди. Поклали обох хлопчиків на одне ліжко, бо з місцями в шпиталі було сутужно. Навколо війна, розруха, голод, ненависть, а вони так глибоко вникали в долю чужих їм людей. Людина за будь-яких обставин спроможна залишатися людиною.

Настав нарешті час виписувати дітей із лікарні. Зволікати далі було вже просто неможливо. Ми з мамою працюємо нелегально. Хоронитися стає щодень важче. Головний лікар – страшний шовініст. Як щось запідозрить, не дай, Боже, буде лиха година і нам, і нашим заступникам.

Цілі дні ми з мамою та малими діточками проводили десь у скверах та парках, а вночі лікар та медбрат впускали нас до приміщення, яке мало щось спільне з теперішнім нашим дитячим садком. Благородні й ризиковані були люди, які допомагали нам тої нелегкої години. Та найдужче й досі вражає мене те, що нас ніхто жодного разу не заклав…

Більше за щоденні муки фізичні, діймали мене переживання моральні. Невідання про день завтрашній глибока тривога за чоловіка. Чи живий? Усе це гнітило надзвичайно. Але треба було тримати себе в руках, бо під моєю опікою діти, мама. Дні нашаровувалися один на один, а несолодкому нашому буттю, здавалося, не буде просвітку.

Не дивно, що довго залишатися непоміченими в невеликому місті нам не вдалося. Нашим жіночо-дитячим гуртом зацікавилися. Якось у сквері підійшла до нас молоденька мадярочка і запропонувала нам помешкання. Отак просто, підійшла і стала просити поселитися в неї. Хату має простору, живе в ній сама. Диво господнє!

Умови царські. Кімната світла, тепла. Їсти-пити маємо що. Рай земний та й годі. Але я міркую собі вже про будучність нашу. Мушу шукати брата, сестру. Треба їхати до Німеччини. Бо прийдуть совіти, а ми розкошуємо собі в мадярки. Що буде з нами?

У Кошіце вдалося виробити необхідні папери на виїзд до Німеччини. З тоболами, торбами й дітлахами на руках, нам з мамою було дуже важко пропхатися до вагона. Пробилися якось, примостилися в кутку. Дорога була надзвичайно тяжка й небезпечна. Потяг більше стояв, аніж їхав. Польські партизани, очевидно, ті, що із Армії Крайової, підривали рейки щокілька кілометрів. Часто бомбили літаки.

З великими потугами доїхали до Кракова. Звідти на Закопане. Дорога та стерлася в пам'яті. Пам'ятаю лише виразно, що була дуже виснажлива.

Я уродженка Закопаного. Швидко законтактувала з місцевими поляками, бо говорила натурально по-польськи. Вони перевірили моє вміння вправлятися зі скрипкою. Гра припала їм до вподоби. Впросили мене залишитися скрипачкою в ресторації. Дали помешкання. Харчунок для нас усіх брала на роботі. Люди, які заопікувалися мною, були польськими партизанами, але не пробільшовицькими, а «акістами». Я не скривала свого походження, як і своїх поглядів. Розповідала про чоловіка, який воює в УПА. Поляки з розумінням і симпатією ставилися до мене. «Нєх пані зостає у нас», – казали. Тим більше, що скрипач їм був крайнє потрібен.

Як би там добре не було нам серед поляків, мене все ж не покидала настирлива думка про чоловіка та брата. До Омеляна було далеко, а ось до брата можна доїхати. Після недовгої ради і ще коротших зборів ми з мамою та дітьми рушили далі.