Текст книги "Талан"

Автор книги: Михаил Старицкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 5 страниц)

ДІЯ П'ЯТА

Убога, але чиста кімната. Прямо – двері; направо -два вікна, наліво – кровать, заставлена від дверей ширмами. На вікнах спущені фіранки. Ззаду, при образах, лампадка. Направо, за вікнами, ще маленькі двері.

Вихід  І

Палажка, Маринка, Лучицька (спить).

Палажка (дивиться на Лучицьку, що спить). Ох-ох-ох! Нема вже нашої Марусі, тільки тінь одна: тане вона, як віск!

Маринка. Тане, бабусю, тане. Як стривожили її тоді на спектаклі, як упала і залилася крів'ю, –  ледве сюди донесли.

Палажка. Господи, боже мій! Що вона їм учинила, кого зобидила, моя дитиночка, моя упадниця, що так жорстоко... (Плаче). Зарізали, зарізали!

Маринка. Бог покарав і злобителів. Квятковську обікрали, Котенко горить, а Квітка в жовтий будинок улучив: того ж таки вечора збожеволів...

Палажка. Прости йому боже, а на душі у його великий гріх, а надто у тії пані, його матері...

Маринка. Од неї оце листа одібрала Маруся.

Палажка. Що ж ота пані їй пише?

Маринка. О прощення просить і за себе, і за сина, кається...

Палажка. І-і, вже пізно! А Маруся не забува його, як помічаєш?

Маринка. Де там! І на тім світі не забуде!

Палажка. Ох, горенько, горенько! Оцю ладаночку від угодника нехай надіне зараз на себе: я положу її на подушці! (Встала).

Маринка. А ви ж, няню, куди знов?

Палажка. Піду ще до церкви, на часточку подам і проскурку принесу: сьогодні ж її святого янгола.

Маринка. Ага! А я й забула! А не забаритесь?

Палажка. Ні, уже й без того пізно, коли б і застала. (Хрестить Марусю). Спить собі янголятко тихо, так тихо, а душа вже, бачу, під самим горлечком б'ється... Спи, моя зіронько, спи, моя стоптана квітко! Нехай тебе, безталанну, святі янголи хоронять од лиха! (Виходить, поцілувавши Марусю).

Маринка (зачиня двері, підходить до вікон). Треба, одначе, фіранки спустити, щоб світ не розбуркав Марусі...

Стук у двері.

Хто там?

Вихід  ІІ

Маринка і Жалівницький.

Маринка, Ти? Любий мій! (Цілує Жалівницького, що вийшов з бокових дверей).

Жалівницький. Слухай, голубко, вийми мені з скриньки свій браслет і сережки, а я доложу ланцюжок з дзигарями, то, може, під заставу здобуду карбованців з сотню; наші всі складаються, навіть і Котенко... Їй тепер треба грошей...

Маринка (вийма). На, на! Це гаразд ти придумав...

Жалівницький. Ну, так прощавай на час... (Виходить).

Маринка (проводжа). Не забудь же – сьогодні її іменини.

Жалівницький. Пам'ятаю, пам'ятаю!

Лучицька (просипається). Хто там?

Маринка. То чоловік приходив...

Лучицька. А, Марочка? Що ж, цілувала?

Маринка. Цілувала, цілувала... Ну, як же вам?

Лучицька. Лучче, лучче. Певно, пізно? Я дуже заспала.

Маринка. Ще рано, ще спіть; лікар казав – чим більше спатимете, тим швидше встанете...

Лучицька. А він надіється... Я видужаю, правда?

Маринка. Видужаєм, видужаєм і будемо щасливими... То ви тоді на клятім спектаклі якусь жилу порвали, а заживе, то і по всьому... Ось мікстурки випийте...

Лучицька (п'є). Мені хочеться так ще пожити!.. Я ж виплакала, вимучила собі оте право!

Маринка. І поживемо ще, порадіємо... От тільки краще спати... Засніть ще! (Укрива її).

Лучицька. Добре. Я буду все, все робити, аби швидше одужати!

Маринка закрива її ширмами, а сама зляга на канапу.

Вихід  ІІІ

Ті ж і Лемішка, а за ним дві хористки.

Маринка (на стук схоплюється. Обніма батька і хористок). Таточко! Любий мій! Маруся ще спить, а ви, сестрички, погуляйте поки в садочку!

Хористки кивають головами.

Лемішка (дає гроші). На, дитино моя: це я і голота для нашої благодієчки... для нашого янгола; ми спромоглись... Вона все для нас трудилась... оддавала послідні... а тепер лежить безпомічна... на божих руках... (Плаче).

Маринка. Тату мій! Золотий! Які ви! (Утира очі).

Лемішка. Тільки не кажи їй, –  не прийме: я знаю її! Кажи, що це від Котенка...

Лучицька. Маринко, хто там?

Лемішка. Тихо! Я тікаю! (Виходить навшпинячки).

Маринка. Та то я сама...

Лучицька. А мені почулось було...

Маринка. То у сні, певно. Заспокойтесь, спіть ще...

Лучицька. А мені й справді щось снилось, чи сніг, чи свічки... (Говорить хапливо, жваво, тільки з задишкою, і чим далі, тим більше).

Маринка. То добрий сон, моя лелечко, він вам віщує несподівану радість якусь...

Лучицька (обніма Маринку). Може, швидко Антось прибуде?

Маринка. А може. Лікар казав, що йому зовсім гаразд, що швидко вийде, що ваша хвороба йому на користь пішла...

Лучицька (обніма її). Господи, яке щастя!.. А я мучилась, що через мене... (Сіда). Яка я щаслива!

Маринка. Тільки не іритуйтесь: вам і радість і горе – одна вада!

Лучицька (склада руки). Боже! Милосердю і любові твоїй краю нема!

Маринка. Знов бентежитесь? Ну і не пущу його...

Лучицька. Ні, ні! Я буду все робити...

Маринка. Так от і засніть.

Лучицька. Не хочеться, рибонько... Я після, після засну... Слухай, я оцей час, як злягла, все думала про себе й про його. І знаєш, на чім упевнилась? Що винувата я, а не він.

Маринка. Це якраз по-вашому.

Лучицька. Далебі! Я занадто кохала, стала зараз рабою, собакою вірною... Вдарило лихо, а я, замість того щоб підняти крила і його піднести, сама їх опустила... і впала...

Маринка. Годі, бога ради, годі! Уже знов он колотиться серце!.. Ну, нехай він зовсім правий, нехай!

Лучицька (усміхається). Так! Перевірившись у мені, він почав світом нудити... А тут ще приревнував... Лихі люде підстроїли... Але рвія – кохання!

Маринка. Так, вірю, вірю... Тільки мовчіть: бачите, і духу не вберете.

Лучицька (обніма). Не буду більше, не буду!

Маринка. От надіньте ладаночку – бабуся принесла.

Лучицька. Де, де? (Цілує й надіва). Так бабуся моя сивесенька вернулась? Де ж моя ненечка?

Маринка. В церкві; зараз прийде: сьогодні ж вашого янгола! (Обніма). Всього, всього, а найбільше здоров'я!

Лучицька. Правда, а я й забула. Одсунь, серце, фіранки і одчини віконце... а то так темно...

Маринка. Добре. (Підніма).

Лучицька. Ах, як гарно! Яке сонечко ясне та веселе! Підведи мене, посади коло вікна: мені так хочеться на божий мир глянути!

Маринка. А ви не втомитесь?

Лучицька. Ні, ні! Мені сьогодні дуже легко... і серце перестало боліти... Переведи тільки мене до вікна...

Маринка. Стійте ж, я крісло поставлю (ставить до вікна) та накрию ще вас теплою хусткою, отак! А тепер беріться мені за шию...

Лучицька (встала, хитається). Ой, хата крутиться...

Маринка. Бачите!

Лучицька. Ні, тепер легше... То зразу якось в голові загуло.

Маринка. Ну, держіться ж міцно! (Веде).

Лучицька. Бачиш, сама іду... О, я швидко видужаю! (Цілує).

Маринка. Ну, сідайте ж тихенько; я ще подушечку підложу під спину. (Кладе). Добре сидіти?

Лучицька. Добре, добре! Маринко, голубонько, одчини ще й вікно!

Маринка. Боюсь, щоб, бува, вітрець не пройняв!

Лучицька. Ні, надворі тихо. Он бузок увесь розвивсь, а листом ані колихне... Можна!

Маринка. Та воно надворі аж душно, а ви все-таки накрийтесь хусткою! (Одчиня вікно).

Лучицька (диха коротко й часто). Ах, ах! Яке пахуче, тепле повітря... Аж дихати легше... Аж лоскоче... (Розгляда). Он на грядках і черевички зацвіли, і зірочки мріють... а собача рожа як вигналась високо, – пишається! Садочку мій любесенький! Так би й полинула... А то хто там?

Маринка. Наші хористки. (Кричить). Агов! Сюди!

Лучицька. Нехай квіток...

Маринка. Стійте! Нарвіть квіток...

Лучицька (вигляда). Он троянда, а далі ген любисток, канупір, зірочки... (Голосно). Та наламайте бузку! (Закашлялась).

Маринка. Що ви? Бога ради! Кричать проти вітру... Щоб знову жила... (Зачиня вікно).

Лучицька. Не буду, більше не буду!

Маринка. Коли хоч раз крикнете, то зараз положу...

Вихід  IV

Ті ж, і Рябкова, й Богданиха.

Рябкова  й  Богданиха (вбігають з букетами, з квітами й з начатим вінком). Віншуємо, віншуємо нашу ненечку! (Дають букети).

Богданиха. Уже сидите? Слава богу! Дай боже здоров'я й здоров'я!

Рябкова. І здоров'я, і щастя, і всякого добра! (Цілує у Лучицької руки).

Лучицька (обніма їх). Спасибі, мої діточки любі, за пам'ять, за ласку, за щире бажання! Уже мені далеко краще... уже сиджу, а швидко й ходитиму... (Любує квітами, нюха).

Маринка. Дав би господь! Ану висипайте квіти... А бузок я в воду поставлю...

Лучицька. Ах, які квіточки, які милі. Як пахнуть, а надто троянда...

Маринка. Дайте я вам от сюди приколю її.

Лучицька. З любистком, з любистком: я хочу, щоб мене любили... Отак! І бузку мені дай, щоб не забували... Я так бузок люблю!

Маринка. Нате, нате!

Лучицька. А цей віночок ми докінчимо; поможіть мені! (Почина з Богданихою радісно плести).

Рябкова (в стороні, Маринці). А що, як їй?

Маринка. Лікар каже, якби спокій їй повний та теплі краї... то ще б була надія, а то нема ради. (Утира очі).

Рябкова. Жалібниця наша! Заступниця наша!

Лучицька (зневірно). Про що ви там шепочетесь? Про мене?

Маринка. Ні, то вона мені новини розказує, та аж насмішила до сліз. (Штовха ліктем Рябкову).

Лучицька. Розкажи й мені!

Рябкова. Та то вчора Квятковська хотіла похвастатись вашою пісенькою – "Прудиусом"; товкла її, товкла, та все ні в тин ні в ворота – судариня криворота! А таки наважилась співати... Ну й утяла ж до гапликів! Музика – одне, вона – друге... ні тпру ні ну! А все ще дметься... аж поки з гальорки не крикнули: "Годі!"

Лучицька. Невже їй трудно? Такий простий мотив... (Почина наспівувати)

Як поїхав мій миленький до млина, до млина,

А я собі Прудиуса найняла, найняла і т. д.

Спочатку співа боязно, тихо, з паузами, а потім з запалом... поки не схопилась за серце, з задишкою, аж закашлялась.

Маринка (хотіла раніш спинити, та Лучицька очима просила дозволить їй). Боже мій! Кашель! Задишка! Що ви наробили? Води, води напийтесь!

Лучицька (ледве вимовля). Мікстуру...

Маринка (дає). Лишенько тяжке! А казали, що слухатиметесь... Так-то ви хочете стріти свого любого?

Лучицька. Не буду, не буду! Так захотілось... згадати минуле... і похлинулася... Мовчатиму!

Богданиха. Ви мовчіть та дивіться! Ось і вінок буде зараз готовий...

Лучицька мовчить, важко дише і мімікою показує, щоб їй наділи дукач і намисто, її наряджають. Взагалі в мімічній грі спочатку видно, що вона стражда, хапається за серце, за груди, а потім їй муки стихли, і вона уже мімічно гра з дитячим усміхом.

Ось і віночок готовий! Бачите, який славний? От і надінемо! (Надіва). Як вам в йому любесенько!

Вихід  V

Ті ж і Палажка.

Палажка. Сидить уже дитиночка моя, прибирається? Мати божа, учула ти молитву мою!

Лучицька. Ай! (Обніма няню).

Палажка. Ріднесенька моя, ось просвірка тобі з часточкою за здравіє! Молилась за тебе і в монастирі, і тут...

Лучицька цілує її, показує, що мусить мовчати, бо Маринка говорить заборонила; показує, як вона любить няню, і на ноги показує, що няня для неї натрудила.

Що там ноги, що мої кості? Аби ти, моє янголятко, була здорова... І будеш – я знаю, що господь зглянеться на наші сльози!

Лучицька показує жестами, що вірить в бога, цілує проскуру, просить няню присісти відпочить, а потім вона мов і поговорить з нею. Проскуру передає, щоб коло ікони поставить. Палажка кладе, іде поуз, і, глянувши на Лучицьку, махнула в розпачі рукою, і з риданням пішла в бокові двері.

Вихід  VI

Ті ж і Безродний.

Безродний (входить з вінком). З новим здоров'ям, з новим щастям, з новою славою! На втіху нам і на красу мирові! (Кладе вінок до ніг Лучицької і цілує їй руки).

Лучицька (обніма Безродного). Друже мій! Єдиний мій! (На міміку Маринці). Я трішечки... трішечки...

Безродний. Ми встали уже? Прибираємось! Тож-то сьогодні і день такий, –  не нарадується мир божий!

Лучицька. Встала... Мені лучче... Я така щаслива... Так вам рада! (Знову обніма). Єдиний мій!

Безродний. Боже мій! Як я вас.... (Утирає очі і відходить; передає Маринці гроші).

Мімічна сцена.

Лучицька (розчулено). Знаю, знаю... (Пауза). Ану, підведіть... З вами пройдусь, мені легше... Мені так радісно, мов п'яна...

Маринка (злякано). Не треба, не треба!

Лучицька. Ні, ні... пройдусь...

Безродний. Постійте ж.

Маринка. Беріть її під руки.

Лучицька (встає, хитається). Ох, слаба ще, втомилась... (Задишка).

Маринка. Лягли б краще... А то все тривожитесь та надриваєтесь...

Лучицька. Ні, перемогла вже... О, бачите? Іду... іду... іду!.. Швидко... сама!

Безродний. Ви тільки схудли... Але то пусте...

Лучицька (хапається за серце). Ай!! Не можу!! Смерть тут, смерть!! (Кинулась і повисла на руках у Безродного).

Безродний. Заспокойтесь... голубонько!.. То все наживете... Не можна ж зразу. (Показує очима, щоб підкотили крісло).

Його тепер ставлять насеред кону.

Може, ляжете?

Лучицька (маха головою, що не хоче).

Її садять в крісло.

Смерть!.. Сила зникла... Нема чим жити... (Звішує руки і голову безсило).

Безродний. Надбаєте... буде чим... жити... (Утира крадькома очі).

Лучицька (усміхаючись журно). Ви самі тому не вірите... друже...

Безродний. Такої кривди там (на небо) бути не може!

Лучицька (все тяжче дише). Не нам розуміти святу волю... Мені тільки тим... ще журно вмирати... що життя... марно пройшло... Не справдились ні мрії... ні надії!.. Навіть рідна сцена, якій я, боже, як вірила... теж хитається, –  мій талан не дав їй... спомоги... І серце коханому не дало втіхи... і ви, мій кращий друг, з своїми широкими думками оддали себе цілком... і опинились марно край ями...

Безродний. Що я? Може, й слід було, щоб так сталося: лихо поновля душу і гартує думки... А ви до себе несправедливі: немарно пройшло молоде ваше життя, недарма талан просіяв, не на порожньо й серце любило! Хай ми й не тішимо тепер слухача новинкою та дивовинкою, але наше народне життя з його радощами і горем великим, наша рідна мова з'єднали його з меншим братом, прихилили серце до його... І поміг сьому й ваш талан: він окрасив сцену, освітив її сяйвом яскравим і привабив до себе весь люд. Що в сім'ї нашій, яка розрослась і розвилась, не без лихих людей, то де їх нема? Де люде – там і гріх! Але скільки під вашим крилом виховалось і чесних, і добрих, і милостивих! А серце ваше всіх гріло, всім давало і світло, і тепло, і навіть коханій дружині хова такий рай, якого й на небі нема...

Лучицька (розчулена, усміхається, сльози течуть по виду). Хороший мій!.. Дорогий!.. (Тисне руку Безродного).

Безродний. Ви любили багато і все оддали тій любові; а любов – найбільша на землі сила, найвища сила й на небі: вона ніколи марно не гине; вона – і джерело, і весь розум життя!

Лучицька (усміхається щасливо). Так, так... Ви примирили мене... розважили...

Безродний. Та ще й жити будемо... Он і я, який дохлий, а ще сподіваюсь потрудитись... Вірте, вірте!

Лучицька. Ох, коли б! Як мені хочеться жити, серцем радіти... Господи, не вкороти мого віку! (Становиться на коліна). Пошли мені хоч хвилинку щастя... Я не зазнала його... Я нікому зла не вчинила!..

Безродний  і  Маринка (піднімають її). На бога надійтесь! (Всі плачуть).

Вихід  VII

Ті ж та Жалівницький, Лемішка й хористи.

Жалівницький (кладе вінок до ніг Лучицької). На довгий вік! На наше всіх щастя! (Цілує руку).

Лучицька. Друже мій! Вірний мій! (Обніма).

Жалівницький. Ось і Котенко... (Дає гроші).

Лучицька. Спасибі йому... І в його добре серце... Одслужу... (Маринці). Сховай! (Передає гроші).

Лемішка (теж з вінком). Благодійці нашій!.. Неньці нашій!.. Сонечку нашому!..

Лучицька (обніма його, не допуска до руки). Таточку мій, ріднесенький! Мені у вас... цілувати руки... Спасибі, спасибі... Стільки мені радості! (Чим далі все більше іритується, швидше диха, дужче захоплюється радістю).

Хористки й  хористи (з тортами і рушниками). Од хору з повіншуванням і пожаданням всього кращого, а найпаче здоров'я! (Передають Маринці).

Лучицька. Спасибі, спасибі!.. І дітки не забули... Всіх, всіх обнімаю... (Цілує їх).

Вихід  VIII

Ті ж і Юркович.

Юркович (вбігає весело). Непорівнянній, диві нашій до самої землі! (Цілує руку). Хворобу – набік, ворогів – під ноги, а славою покотить по всьому світі.

Лучицька. Спасибі! І цей згадав... Тільки ворогів... не топтати... а добром вітати... то їх і не буде...

Юркович. Ну, не кажіть: ось я свого хазяїна як не вітаю – не прибавля копійки на строчку та й не прибавля!

Лучицька. Уже з своїми... строчками... і мене розсмішив...

Юркович. Ще й не так розсміємось... Ще гопака з вами вшкваримо... Як маму кохаю... А може, й я свого кину... та до вас? (Запримітивши міни, обривається).

Маринка дає знову лікарство.

(Одходить вбік, вийма граматку і почина щось там писати). Материал хороший: два фельетона и три воспоминания.

Вихід  IX

Ті ж і студенти.

Перший  студент (кладе до ніг Лучицької вінок). Од усіх українців – товаришів вітаю наше сонце, що зійшло і освітило славою рідний край! Хай же воно сяє ще довго і огріває теплом всіх обійдених і задуб-лих! (Цілує шановно їй руку).

Лучицька. Дякую... всіх обніма... не можу вимовити... радість забиває дух... (Усміхається щасливо, плаче, чаще хапається рукою за серце).

Другий  студент (кладе до ніг вінок). От имени товарищей великороссов приношу дорогому и родному всем нам таланту искренний привет и наилучшие пожелания. Работая на благо возлюбленной родины, вы тем самым украшаете и венок отечественной славы. Живите же и пленяйте нас и наших южных братьев вашей дивной игрой, вашим симпатичным призванием!

Лучицька (задихається). Надміру... над силу... сьогодні мені щастя... Благодарю... всех, всех... Видите, как я тронута... (Хапа за руку Безродного). Так... ви праві... ось вона, любов... Ось воно... найвище щастя!..

Вихід  Х

Ті ж і Кулішевич та Палажка.

Кулішевич (з галасом). Зозулечко моя! Сидиш? (Обнімає). Поздравляю, поздравляю з менинами! Будь здорова, як вода, а багата, як земля, а щаслива, як... знаєш хто? (Підморгує). Ось тобі від мене! (Надіває на шию хрест).

Лучицька. Сестрице!.. Ріднесенька!.. (Обнімає). Не забула... Яка я сьогодні щаслива... Так легко тут... Нічого не чую... Я ще з вами... поживу!

Кулішевич. А ось іще кращий подарунок. (Подає листа). Глянь!

Лучицька (аж здригнулась). Лист? Ай! Од його! (Цілує). Я не переживу такого щастя... Над силу... (Чита).

Безродний і Жалівницький з докором до Кулішевич, що така необачна.

Групіруються круг Лучицької. Вона полулежить в кріслі, вся укрита вінками; тяжко дише, страшно збентежена. Справа і зліва на колінах припали до неї Маринка й Палажка; решта – півколом ззаду; Безродний – посередині. Рецензент упустив граматку і остовпів.

(З останнім зусиллям, стаючи непритомною). Ах, який рай!.. Пише: "Здоров... Лечу до тебе... Тепер ніхто не розраїть... Все життя тобі і твоєму талану... Все моє добро твоїй рідній сцені!" (Цілує листа). Тепер я з ним... (На Безродного). Заживемо... Всіх вас піднімемо... Ах, яке щастя!! Чого ж ви плачете?? Тепер будемо щасливі... Господь зглянувся...

Безродний (через силу). Будемо... будемо...

Лучицька (блаженно простяга вперед руки). Боже! Яка радість! У грудях дзвенить... Яке щастя огорта... Он і коханий... Летім!.. Як ясно... як сонячно там... Ах! (Зразу роня руки і, звісивши голову, посувається вниз, під вінки).

Жалівницький. Що з нею?

Маринка (припадає). Не б'ється серце...

Палажка. Умерла! Дитино моя! (Ридає).

Безродний. Зайшло наше сонце!!

Всі опускаються на коліна.

Завіса тихо спада.

[1893 p.]