Текст книги "Талан"

Автор книги: Михаил Старицкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Картина 1

Велика на першім плані кімната, зовсім проста. Двері одні посередині, а другі, маленькі, зліва. Шкапи з книгами, нотами і дорогими костюмами. Зліва – писарський стіл; на ньому афіші, тетраді; обік його крісло і стул. Справа навпроти – столик і дзеркало з причандалами для гримировки; при ньому стул, лампи і свічі.

Вихід  І

Котенко, парикмахер і потім Безродний.

Котенко. Що се? Новий парик? Нові втрати?

Парикмахер. У нас же не було на Богдана.

Котенко. А на сотника, на Карася?

Парикмахер. Степан Іванович казали, що не підходять.

Котенко. Що ти мені з своїм Степаном Івановичем? Щоб, як і він, процвиндритись! Минуло панування: я тут хазяїн, а він у мене слуга...

Парикмахер. Та я, як прикажете...

Безродний (входить). Чи не подивишся, Юрій Савич, на кін? Чи так обставив?

Котенко. Прийду! А ти огляди мені добре хористок та й других, щоб не вибігали з підкрученими чолками або в туфлях... От там май око, а за моєю фризурою уже я буду сам доглядать.

Безродний. Що таке? До чого се – не розумію...

Котенко. Так, наздогад буряків, щоб дали капусти. Будь ласка, щоб мені зміни в картинах хутко; забіжи ще в суфлерську, –  першу сцену викидаю, та не прогав і капельмейстеру про це сказати... Та повертайся моторніше: тра забувати колишнє, а коли робити, дак робити...

Безродний. Хіба я чим схибив? Хіба нехтую обов'язками?

Котенко. Та ні, ні! Я так... Тут нема часу на бесіду: хутше, хутше!

Безродний, знизавши плечима, виходить.

Ну, годі! До пані Лучицької!

Парикмахер виходить.

Вихід  ІІ

Котенко і Квятковська.

Квятковська (вліта шалено). Чого се ви і сьогоднішню, і завтрішню мою роль, мою власну роль, передали Лучицькій? Яке мали право? Нехтувати, топтати мене хочете, га?

Котенко. Уже знов? Яка ти чудна та нерозсудлива! Що ж я маю чинити, коли публіка кричить: "Подавай Лучицьку!" Мені її власною шкурою не учити: вона нам грошики дає, вона нас годує, значить, повинні ми її слухатись...

Квятковська (вередливо). Ви перше не те кричали: ви не вважали на неї, не вважали на збори, а мені давали ролі, не спиняли мого розвитку.

Котенко. Дурна ж ти: хіба тоді мені що боліло? Чужими боками можна боротись, а своїми дошкуля...

Квятковська. Поки чужі боки були, так і дихати було вільно, а як прибрав до рук, так тільки про одного себе й дбаєш, зажера ненатлий!

Котенко. Та не кричи, –  от наказаніє! Ти б то уже грошей не любиш? Чим більше в касі, тим краще й тобі.

Квятковська. Не хочу я грошей; я тобі ними в вічі жбурну.

Котенко. А я підберу й заховаю.

Квятковська. У, огидливий хапуга! За що я загубила свій вік молодий? (Плаче). Нащо віддала скарб свій дівочий?

Котенко. Недержаний трохи...

Квятковська. Що-о? Що? Та я тобі очі видеру!

Котенко. (одступа). Но-но! Стій-бо! То я про себе...

Квятковська. Про себе? Ну-ну, пожди! Ти щось починаєш знов подлювати? Поки оте кошеня не прибилося, поти й життя було!

Котенко. Впроголодь...

Квятковська. Не тобі тільки, кабанюці! А хористки? Не порався хіба з них талани робить? Га?

Котенко. Ну, вже завела! Пішла згадувать... От напасть! От влопався!

Квятковська. Не бійсь, так од мене не одчепишся! Може, я й сама тобі плюну межи очі, а доти не подарую свого! Знаю, знаю, певно, уже закортіло панії, яку за патли вигнали з двору? Заманулося сухотньої повії? Закохався у дохлу Лучицьку?

Котенко. Та схаменись!.. (Одступа).

Квятковська (напором). Мовчи! Бачу, бачу! Од того ти їй і потураєш! Перше, як гнав її, – то й незугарна, і неталановита, і приндя, а тепер уже й талан розшукав богорівний?

Котенко. От злигався!.. Та що ти собі...

Квятковська. Мовчи! Начитуєш? Начитуєш, як мені, поки не стала полюбовницею твоєю?

Котенко. Та одсахнись! (Тіка).

Квятковська. Мовчи! Начитуєш? У, як піймаю, –  начитаю і я!

Котенко. Та... що ти... (Тіка далі).

Квятковська. Мовчи! Начитаю!

Котенко (у дверях). Тпху! Сатано! Тікати, чисто тікати!

Вихід  ІІІ

Квятковська і Юркович.

Юркович (вбіга з галасом). Квіточко пишна! (Цілує руки). Уф, яка прелість! Як розцвіли, як розвернулись! Красуня, богиня! А очі, очі! Найкращі зірки з неба украли... І вас бог не кара?

Квятковська (важко дише, хоче затаїть гнів). Кара, іменно кара, і кара жорстока.

Юркович. Я помолюся за вас... може, умилосердю небо...

Квятковська. Ще більш розгніваєте: отакий грішник і буде молитись? Грішника візьми за адвоката, то й сама вскочиш у гріх, а я дитинка манесенька...

Юркович. Манесенька та гарнесенька! Ще ручку, ще й другу! (Цілує). Антик! Я страшенно вам рад, страшенно... І вся публіка... Я тепер уже рецензентом став...

Квятковська. О?! Цяця! (Опанувавши себе).

Юркович. І Лучицька з вами?

Квятковська. Та з нами ж... А вам уже тьохнуло серце?

Юркович. Байдуже! Вона актриса – правда; але я сподіваюсь вами тепер тішитись... Гомін дійшов і до нас.

Квятковська. Не знаю, чи й побачите навіть мене: я тепер більше гуляю... От і сьогодні вільна.

Юркович. Яким робом? Перли не ховають, а показують...

Квятковська. У нас тепер мода на Лучицьку, і мода найбільше у режисера.

Юркович. Що-о? Не розумію... Хіба єсть чого такого?

Квятковська. Либонь... Бачите, я помарніла, стала незграбною, худесенькою, манесенькою... Он які руки стали тонюні!

Юркович (цілує вище ліктя). Уф, рученята у вас – аж пече, як торкнешся, як самий кращий єдваб! А самі... Та хай його маму мордує, отут зараз умру – і вас заарештують за душогубство.

Квятковська. Бідненький Абрамочка! А заступатися за манюню будете?

Юркович. Дайте ножа... Ні, краще – серце, а я й сам візьму ножа і піду всіх різати!

Квятковська (кокетує). А все-таки Лучицька...

Юркович. Але! Яким побитом вона знов у вас опинилась? Вона ж тоді, по сезоні, зараз повінчалась і поїхала, кинула трупу; ми і в газеті оповістили, і трошки сліз зронили... Я навіть за ті сльози взяв двадцять три карбованці...

Квятковська. Ну, так ото... побрались і згинули з ока, а ми й забули: граємо собі... Я широко ступила... драматичні ролі взяла і жодної не впустила... Публіка мене прийма – страх, преса озивалась з захватом... А що то ви заспіваєте?

Юркович (наспівує). Кохаю, кохаю і буду кохати...

Квятковська (заграє). Побачимо!.. Так ото ми й граємо спокійно; коли – геп! – на голову вигнана пані! Тут знайшлись приятелі, підняли на руки і понесли, як дурень торбу. Ну й пішла знов у моду...

Юркович. Цікаві новини! Так вигнав... Од чого? А я сьогодні, зараз, бачив самого Квітку...

Квятковська (схопилась). Невже? Ви не жартуєте?

Юркович. Бачив, бачив! Спочатку навіть не пізнав його: худий, блідий став, низько пострижений...  очі якісь гострі, нехороші... Каже, гарячку виніс...

Квятковська. Бідний, нещасний!.. Він писав мені... Він мене вважа за найщиршого друга... Ми з ним в останні часи листувалися... Слухайте, приведіть мені його сюди зараз, хоч на хвилину... через бокові двері...

Юркович. Приведу, приведу. Тільки трошки...

Квятковська (тупа ногою). Зараз, кажу; в ту ж мить! Ви мене не хочете слухатись?

Юркович. Біжу! Лечу! Слова моєї диви – закон! (Виходить в бокові двері і знову вертається). Уф! Яка цяцяна! Уф, яка жижа! (Здаля поцілунок). Сказюсь!

Квятковська тупає ногою; він зника.

Квятковська (закрива двері). А! Приїхав! Не витерпів? Чи її тільки побачити, чи мене? В листах і до мене промовляв ласкаво і тепло... Побачимо! Ех, якби!.. Ласий шматочок! (Сіда перед дзеркалом). Треба, одначе, причепуритись... Бліда, здається? Проте нічого: від нудьги... Ще підпудритись! (Пудриться). От під очима легесенько підсинити! (Шука). В цього ідола і фарбів нема, тільки руда та сурик. (Підводить карандашем очі).

Голоси (в середні двері). Можна?

Квятковська (оправившись). Хто там?

Голоси. Раби ваші.

Квятковська. Які? Вірні чи невірні?

Голоси. Вірні, незрадливі!

Квятковська. Так увійдіть!

Вихід  IV

Квятковська і молодь.

"Сомнительна" молодь – юнаки перший, другий, третій та інші входять. Деякі убрані бідно, а інші в пенсне і в моноклях.

Молодь. Вітаємо наше нове сонечко!

Шикарний  юнак. Привет тебе, приют желанный!

Квятковська. Здрастуйте, здрастуйте! Ах, які молодці! Повиростали; вусики позначилися; очі зайнялися... З вами тепер страшно й шутковати...

Перший  юнак. То на вас страшно й глянути – так погарнішали!

Другий  юнак. Якою квіткою пишною стали!

Шикарний  юнак. Заманчивой грезою!

Всі. Вітаємо!

Квятковська. Спасибі, друзі! Ви мене засоромили. Хвала од таких щирих юнацьких душ... збурює кров... Спасибі! Тільки навряд чи прийдеться покористуватись піддержкою такої славної, щирої молоді: мене чи й випустять? Лучицька все гра...

Всі. А ми будемо голосно правити пані Квятковську!

Перший  юнак (тихо Квятковській). Аби контрамарки!

Квятковська (йому тихо). Будуть! (Всім). Вас не послухають: Лучицька над режисером панує, – вона тут сила... А нас, бідних, затерли...

Всі. Ми за вас заступимось...

Квятковська. Побачимо... І за слово спасибі! А Лучицька... бог з нею! (Зітха). І мене заїда та й других...

Другий  юнак. Ми і Лучицьку осадимо.

Шикарний  юнак. Мы и сегодня ей подчеркнем!

Всі. Ще й як!

Квятковська. Побачимо, які ви вірні раби! (Учувши легкий стук в бокові двері, здригнула і встала). А тепер гайда! Ані пари з вуст!

Всі. Щасливо! Головами наложимо! (Вийшли).

Вихід  V

Квятковська і Квітка, згодом Маринка.

Квітка (входить і кладе на стіл бінокль і рукавичку). Здрастуйте! Вона тут?

Квятковська. Тут, тут... Як я рада вас бачити! Дайте надивитись на вас: так занудилась, так занудилась!

Квітка мовчки тисне їй руку.

Та хіба друзі так вітаються? Гай-гай! Ось як! (Обніма і цілує).

Квітка. Ой, ви не вкусите?

Квятковська. Що ви?

Квітка. Тепер страшно... страшно... страшно! Тепер горлиці перевертаються в гадюк, тепер правда – мавпа, намазана мавпа з червоною покрасою... Ха-ха-ха! Бридота! Гидота! Ми її зараз побачимо! Ха-ха-ха! Весело! (Тре руки). Тільки треба, знаєте... (Переміняє тон). Тут стеля не впаде? Ні?

Квятковська (збентежено). Ні, з якої б речі? Он які мури!

Квітка. І мурам не вірте!.. Славна у вас ця сукня... А що, як порветься і спаде? От будемо сміятись, а ви плакати... Правда, і я смішний, правда?

Квятковська. О ні, ви славнесенький, а не смішний, –  цяцяний!

Квітка. На афіші нема одміни? Я страшенно злякався...

Квятковська. Чого? Що сталося?

Квітка. Могли спізнитись... Ох, борони боже! Не спізнились?

Квятковська. Ні, ні... Як тільки ви, друже мій, змінились! Голубчику, як я вам рада, як рада! Слабі були?

Квітка. Кажуть... голова боліла... я й постригся... І знаєте, для чого? (На вухо). Щоб не брехали, що у мене ріжки. Брехня, брехня! У мене тут чисто, а там (на серце) порожньо! (Оглядається). Вам можна хоч трішечки вірити?

Квятковська. Можна, можна! Я вас так... З вашими листами і спала, їх до серця пригортала, колисала, як дитину, –  замість вас, мого голуба...

Квітка. Не голуба, ні! Яструба, кондора, грифа! Я голубів ненавиджу: дурна птиця, навіки дурна! Голубка по чужих кублах літа, а він тільки крутиться та гуде... Тпху, противний!

Квятковська. Не всі голубки похожі на вашу: єсть такі, мій соколе, що за милого самі себе вбивають... Тільки на таких не вважа сокіл... Ох, я б моє серце покраяла для пана!

Квітка. Для мене? Для мене тільки самого? Не вірю!

Квятковська. Присягаюсь, мій ріднесенький!

Квітка. Не вірю, не вірю! Знов ошукання, знов зрада! А перші де? їх багато, багато?

Квятковська. Нікого не було; я ще... манесенька...

Квітка. Одна тільки вірна була... на цілім світі... та й та... Ми її побачимо?

Квятковська. Побачимо... Та цур її й згадувати: таке золоте серце занехаяла! Я б із пам'яті її викинула, коли втекла і проміняла на не знать кого...

Квітка (хапа її за руку). Проміняла? Таки проміняла, то правда? Ух, як весело, як весело! Слухайте, як серце б'ється. А знаєте чого?

Квятковська. Не знаю, мій друже!

Квітка. Помсти жде; радіє помсті! О, нема нічого солодшого в світі за помсту... Такої втіхи ніхто й ворогу не придумає...

Квятковська. А я б залишила... погребала б і помстою!.. Чи ви її, може, ще кохаєте?

Квітка (спалахнув). Ненавиджу, ненавиджу! От би як її пошматував на кавалки! (Рве рукавичку). Тільки в мене од того голова ще болить і серце... Серце – воно теж дурне: все болить і ниє по тій. А, коли б її побачити! (Дико). З ним побачити! (Б'є кулаком об стіл).

Квятковська (злякано). Що ви? Заспокойтесь! Почують!.. Ходім краще у ложу зі мною; ходім, будемо дивитись...

Квітка. Ходім, ходім! А, моя єдина! Друже мій, який я нещасний! (Стоїть нерухомо, болісно).

Квятковська. Ходім, ходім, серце! Ви й шляпу забули... (Подає йому). Ходім, там хоч трохи розважитесь! (Уводить).

Вихід  VІ

Маринка і Жалівницький.

Маринка (веде за руку Жалівницького). Серденько, я зараз підслухала, що клакери змовлялись шикать Марусі.

Жалівницький. Невже? Така підлість? І це Квятковська! І знайшлись такі гаспиди, щоб їй підслужитись!

Маринка. Що тут робить? Борони боже, як Маруся почує: це ж уб'є її, – вона й без того слаба!

Жалівницький. Уб'є, уб'є!.. Сказать зараз Безродному: у його є багато прихильників з чесної молоді, вони спинять... Послать деяких наших... Я біжу!.. (Побіг).

Маринка. У мене душі нема... Одведи, мати божа!

Вихід  VII

Маринка і Лучицька.

Лучицька (входить). Тут Котенка нема?

Маринка. Ні, тільки я! Сідайте тут, одпочиньте: ви сьогодні надто бліді...

Лучицька (сідає тяжко коло столу). Неможеться щось, моя квіточко; сили щодня никнуть та никнуть... Чую, що берега вже пустилась...

Маринка. Ріднесенька! Голубонька! Полічіться, одпочиньте! Ви ж не шануєте здоров'я свого: так грати, як ви, рвучи серце, точачи кров, надриваючи жили, і без відпочинку... Для чого ж то? Так же вас ненадовго стане!

Лучицька. Просять, молять. Так лучше ж останні сили оддати другим на користь, ніж не знать нащо їх берегти. Мені ж самій, чим швидше їх витрачу, тим більше утіхи.

Маринка. А для нас бідних, що готові життя своє за вас положити, невже і для нас не захочете поберегти свої сили?

Лучицька. Ви – мої друзі. А хіба друг захоче нав'язать другу життя, коли воно дає йому одні муки? А я, Маринко, несу такі катування, такі... ах! І нема їм просвітку, нема забуття од них на хвилину... І така нудьга, така туга, надто сьогодні, що валить мене з ніг і хита, мов билину...

Маринка. Чим же ви тужите, моя зіронько? По чім? Чи по кім?

Лучицька (пригортається). Ох, дитино моя, кохана моя, тобі тільки правду скажу: по ньому, все по ньому! Люблю я його, кохаю... І те кохання отрутою ввійшло в мою кров, і палить серце, і точить силу... І нема способу збутись тієї отрути! І знаєш, я й не хотіла б навіть її збутись: така мука і боліч – єдина мені на світі втіха й розвага... Не знаю, чи я вже такою рабою вродилась, чи я, як собака та, звикла до бійки, а й за батогом мені скучно... І чим більше отут наболить, тим більше дарую і готова сама у його опрощення просити! Ах, яка я сама собі низька і яка я нещасна!

Маринка. Господи! Та як же жаліти, кохати того, хто вигнав, хто таку публіку зробив?

Лучицька. Бачиш, що можна: сили нема розлюбити! Він мене страшенно образив, приревнував, але хто ревнує, той кохає... Я нічого не відаю, що з ним сталося, де він? Мучусь, катуюсь і чую, що й в моїм серці росте та сама рвія, за яку я його осудила... Це вкінець мене сушить... Я навіть хотіла сьогодні одпроситись: у мене передчуття якесь... Цілий день отут болить... (Показує на груди).

Маринка. Так не надривайте себе, –  хай Квятковська гра. Я покличу Юрія Савича чи Степана Івановича...

Лучицька. Ні, ні не можна: перший спектакль. (Налива стакан води і бачить на столі бінокль. Бере, розгляда). Чий це? Стій! Це знайомий бінокль!

Маринка. Може, Квятковської: вона тут була...

Лучицька. Вона? А ще хто був?

Маринка. Не бачила; її бачила, та й годі!

Лучицька. Це не її бінокль, це мужеський... Стій, стій! Це бінокль мого Антося... його, його! Ось і ямочка... Я раз упустила... А! (Хапається за голову). Яким робом?! Се щось страшне!.. Ох, як мене кольнуло! (Хапається за груди).

Маринка. Заспокойтесь, ріднесенька! Боже мій! Що з вами? Випийте води! (Подає), Бога ради! Не тривожтесь... Як зблідли!

Лучицька. Він тут, тут! Ой!.. (Ламає руки). Маринко, рятуй мене! Він її коха! (Істерично рида).

Маринка. Марусю! Господи! Що ж мені робити? Хто там?

Лучицька. Не треба!.. Не клич!.. Нащо їм? Все їдно... Хоч би разом... Він тут!

Вихід  VIII

Ті ж і Безродний.

Безродний (вбіга). Що з Марією Іванівною? Істерика? (Маринці). Сказали? Довідалась?

Маринка. Ні, тут друге: вона зовсім слаба...

Безродний. Так доктора зараз... Я Котенку скажу... Вам грать не можна. (В дверях). Господи, зглянься!

Маринка. Нема, нема його! То здалося, прибачилось...

Лучицька. Ах, яка мука! (Витира очі). Коли б кінець...

Вихід  IX

Ті ж і Безродний, доктор, Котенко.

Доктор (з пузирком). Що таке? Що з вами, моя панійко? Нерви, знов розходилися нерви? (До Маринки). Потривожив хто? Збентежив?

Маринка. Потривожились. (Метушиться, розтира, голову мочить і т. д.).

Доктор. Ай, нещастя! (Дає краплі). Випийте! Я ж просив, я ж благав нічого не приймати до серця: спокій і сон, сон і спокій вам тільки потрібні... А тут мало тії сцени, яка вам в теперішнім стані – кат, а ви ще додаєте й свого! Ех, панове, не бережете ви її!

Котенко (до Безродного). Що таке? Що скоїлось? Марусю, невже не будете грати? Погинув же я, погинув! Перший спектакль... все шкереберть піде... Марусю, рятуйте!

Лучицька. Я сама розумію... Не вільна тільки в собі, Савичу... Я не жаліла ніколи для вас сил, ви знаєте...

Котенко. Знаю, знаю, ви добра... у вас таке серце... Пожалійте... перший спектакль... Все від його... Повний збір... і одмінить!

Безродний. Може, Квятковська?

Котенко (сердито). Що Квятковська? Ще мішається, торочить! Щоб скандал був! Публіка прийшла слухать Лучицьку... Ох, господи! Що ж мені чинити? Розор, розор! Нічим буде нещасним хористам платити... А діти мої, нещасні діти! (Утира очі).

Лучицька. Заспокойтесь! Може ще... я зберу... останні сили...

Доктор. По-моєму, ні! Смертельна ризика... (Дає ще краплі).

Маринка. Бога ради!

Безродний (лама руки). Доб'ють, доб'ють!

Котенко. Може б, хоч так: у двох діях з Богдана, а там – Квятковська... Щоб хоч побачила публіка... Я б водевіль перший дав... Одпочили б... Га? Марусю? Докторе! Рятуйте мене, рятуйте!

Лучицька. Та мені трохи вже лучче... (Усміхнулась).

Доктор. Слабе ще серце! (Держить за пульс).

Котенко. Слухайте, –  даю третину збору на хор.

Лучицька. А! Ви знаєте, чим мене закупити! Вони справді страх як нуждаються... Надто при переїзді... Це їм велика підпомога! (Встає). Я граю. Мені легше... Тільки не давайте водевіля, а зразу: зразу ліпше.

Котенко (цілує їй руки). Благодійко моя! Зараз лечу! Безродний, дзвінки! (Кричить у двері). На сцену всі! Починаємо!

Дзвінок.

Лучицька (встає, хитається, спирається на доктора і на Маринку; доктор пожима плечима). Тут (на серце) ціле пекло, а я сміятись і жартувати йду!.. (Ледве руша).

Завіса хутко спада

Картина 2

Середина багатого намету. В убранстві сила дорогої зброї. Прямо – вхідна припола.

Котенко (в ролі Богдана). Джура – на кону; Квітка і Квятковська – в літери, [ложі] бельетажа, Юркович – в 4-му ряді крісел. Голоси в амфітеатрі і галереї.

Котенко (сидить)

Схилились всі, мені під ноги впали...

Стою тепер на верховині я,

Закон для всіх – моє владичне слово,

І от воно верта до мене знов

Мою зорю, украдену дружину...

Вина мені й бандуру, джуро!

Джура

Вмить,

Ясновельможний гетьмане і пане!

Котенко (випив вино, приграє на бандурі й співа).

Ой ширя орел, орел сизокрилий

Та попід небесами;

Ой літа козак, козак запорожський

Степами, ярами.

Гей, розточились всюди козаченьки,

Полягає отава:

Гей, пропадайте, лихі воріженьки, -

Наша сила і слава!

Квітка (не дуже, але вголос). Це не Жалівницький?

Квятковська. Ні, ні! Тихше, а то чути.

На кону з'являється Жалівницький в ролі Тимка.

Жалівницький

Знов зрадниця вертається сюди?

Квітка. Це Жалівницький!

Квятковська. Цс-с!!

Квітка (дужче). А! Він падлюка!

Котенко (на кону)

Так, правлю я украдене, моє!

Жалівницький

Вона сама втекла, по своїй волі...

Квітка. Ага! Сама, сама втекла!

Квятковська (зупиня й одтяга в глибінь ложі). Мовчіть.

Голоси  з  амфітеатру. Там п'яні!

Гальорка. Тихо, тихо!

Юркович. Скандалісти!

На кону збентежені.

Котенко (дужче, щоб зам'яти)

Не може буть!

Жалівницький

Я знаю, батьку, це:

Умовилась з Чаплінським...

Котенко

А! Гадюка!!

Мені цього ти перше не казав!..

Жалівницький

Не хтів вразить... Вона мене умисне...

Ні в чім не слід діймати віри їй...

Дурманить все...

Котенко

Але почім ти знаєш?

Жалівницький

Упевнився цим серцем... Ох, не вір

Ні пестощам, ані сльозам – одурить:

Пригорнеться, а ніж в руці хова

І сонного зрадливо ним ударить...

Душа у неї чорна...

Квітка (вирвавшись вперед).

Як та ніч!

Квятковська бере його за руку і уводить вглибину.

Котенко (скажено)

Ти щось таїш?

Жалівницький (побачивши, що ложа порожня, певніше).

Не вір, не вір їй, батьку!

За пазуху гадюки не бери...

О, я б таких спік на вогні і попіл

Розвіяв би на вітрі по степу,

Щоб не було й зарази...

Котенко (хапа його за руку)

А-а! Тварюко!

Невже, невже?

Жалівницький

Одвів мене господь...

Котенко

Уб'ю, як пса!

Жалівницький

Я не боюся смерті -

Гріха не мав...

Котенко

Але на батька йшов!

Жалівницький

Не відав я...

Котенко

І гадина не знала?

Жалівницький

Вона, либонь, щоб очі одвести.

Котенко

О, каторжні!

Жалівницький

Я не виновен, батьку!

Котенко

Клянись мені!

Жалівницький

Усім, що є святе,

І матері могилою сирою!

Котенко

Готуйсь в похід!

Жалівницький

Воля твоя.

Котенко

Іди!

Жалівницький виходить.

Тимко поклявсь... Його язик ще зроду

Не знав брехні... Але вона, вона!

З отцем жила, із сином залицялась,

А ворогу запродалась цілком...

Ну, допадусь до вас обох і я!

Ох, проводи у пекло бучні справлю!

На вугіллях пектиму день у день,

Мотатиму на мотовилах жили,

Собаками...

Джура

Жде пані й посланці!

Котенко

Впусти її, а посланців потому...

Джура виходить.

Через хвилину... через мить одну...

Побачу знов... зірвату в мене квітку...

О, як отут, в цих грудях, запекло!

Але здавись і здержся в гніві, серце,

Пометись гаразд, не похопись судом!

На кону з'являється Лучицька в ролі Єлени; на ній французька сукня, накрита флером. В ложі Квітка і Квятковська.

Лучицька (входить хитаючись, скида флер і говорить утомно).

Мій таточку, сподіваний, коханий!

Голоси з гальорки, амфітеатру, крісел. Браво, браво, Лучицька!

Гальорка. Ш-ш!! Тихо!

Амфітеатр. Тихо! Ш-ш!! Ш-ш!!

Крісла. Браво! Браво!

Квітка (вибіга на галас в ложу). Вона, вона! Як схудла!

Квятковська (блага перелякано). Друже, ай, не гомоніть... я вийду!

Квітка (не при собі). Ні, не буду!

Котенко

Подалі, геть! Від пані ляхом тхне

І щоки ще палають од цілунків.

Лучицька

Я не виновна...

Котенко

Силою б то взяв?

Лучицька

О, гвалтом... Я... боролась до загину...

Квітка. Неправда!

Квятковська. Цс-с! (Удержує його).

Котенко

І обняла ляха

Зрадливою, продажною рукою?

Лучицька

О боже! Ні! Яка страдниця я!

(Більше запалюючись).

Мене взяли як бранку до світлиці,

Сторожею обставили мене,

Щоб не могла на себе зняти руки...

О, скільки сліз я нишком пролила

І скільки мук пережила, мій орле!

Котенко

Подумаєш, як настраждалась, –  страх!

На ласощах...

Квітка (голосно). Ха-ха-ха-ха! То мавпа з червоною покрасою! Ха-ха!

2-е крісло. Тихше!

Юркович. Скандал!

Гальорка й амфітеатр. Отыщите пьяных! Ша!

В ложу входять капельдинер і поліцейський чиновник. Квятковська одводить і щось шепче йому.

Лучицька (оглядається). Сміється хтось... знайомий голос... Боже!

Суфлер (вголос). Аж десять днів, аж десять...

Лучицька (страшенно збентежена, але бажа ще побороти себе)

Днів... невже?!

Аж десять днів і ріски в рот не брала...

Котенко

Не видко щось по панії поста!

Лучицька

Мене, слабу, без пам'яті звінчали...

Котенко

Ну й розговілись, значить, зараз...

Лучицька

Ох!..

Хоч пошануй мене, вельможний пане!

Ніхто мені там не подав руки...

Я день і ніч Богдана виглядала,

Щоб визволив нещасну із тюрми...

Квітка (виривається, кричить). Брехня, брехня!

Квятковська. На бога!

Амфітеатр  і  крісла. Тихо, тихо!

Лучицька. Де? де? Він тут! (Озирається тривожно).

Котенко (в куліси). Спинить скандал.

Гальорка. Ша, ша!

Суфлер (голосно)

Я думками тебе шукала!..

Лучицька. Боже! То він... шукала... ним жила... (В ложу, з сльозами).

Я думками тебе шукала всюди,

Я серденьком з тобою лиш жила!

Котенко

Може, з Тимком?

Квітка (скажено, не звертаючи на Квятковську уваги). Ні, ні! А з Жалівницьким!.. Не вір змії!

Лучицька. Ай, що се?

Квятковська (показавшись Лучицькій). Ха-ха-ха! (Вибіга).

Лучицька (непритомно). Вона, вона там! З ним! Наді мною сміються, глузують... Ай, рятуйте!!

Разом:

Котенко (в кулісу). Завісу! (Потім тіка).

Голоси (за куліси). Робочі! Де вони?!

Гальорка. Лучицька! Ш-ш, ш-ш!!

Амфітеатр. Лучицька, браво, браво!!

Крісла. Тише! Продолжайте!

Квітка. Вона мене дурила, дурила!!

В ложі показується поліцейський, начина тихо умовлять Квітку.

Лучицька (нервово, істерично, а потім несамовито). З нею! Укупі з нею?! Мало назнущались, так іще тут привселюдно зняти на посміх, на публіку поставить? Це панський вчинок!.. Я довірила вам свою душу, свою честь... А ви все потоптали ногами і вигнали мене з хати, як негідь, як покидьку... Це панський вчинок! Ще з полюбовницею мене банітувать прийшли! Ай, пане, та чи є ж що нижче, що підліше на світі?! (Рве навіжено собі волосся, хапається рукою за горло, за серце).

В ложу знову приходять два служителі і разом з поліцейським беруть Квітку.

Квітка (борючись, кричить). Сюди! Беріть її! Вона втекла до полюбовника! Зрадила, гадина! Вона висушила мій мозок!

Його виводять.

Жалівницький вибіга на сцену і піддержує Лучицьку; вона б'ється на руках.

Крісла. Занавес, занавес!

Голоси. Ш-ш, ш-ш, вон Лучицьку!

Амфітеатр. Браво, браво!.. Вон ложу!

Жалівницький (з кону). Доктора!

Голоси. Ш-ш, ш-ш! Вон Лучицьку! Продолжать! Квятковську!

Лучицька (вирвавшись з рук Жалівницького, на передній). Женіть!.. Сльози лила... Кров точила... для вашої втіхи!.. А тепер... плюйте на мене – для втіхи! Бийте – для сміху!.. Топчіть на регіт!... Хіба в актриси є серце, є честь?? Нема, нема!! Вона бездушна забавка, вона запроданка ваша! (Пада на руки Жалівницького).

Завіса