Текст книги "Талан"

Автор книги: Михаил Старицкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

ДІЯ ДРУГА

Середина розкішного покою в готелі. Двері просто – вхідні, направо – до кімнати. По стінах вінки; на столах і усюди багато коштовних речей.

Вихід  І

Палажка, Марина, потім лакей.

Маринка (за чаєм). Сьогодні Маруся краще спала, а то ті дві ночі ані на крихітку: то руки лама, то уставиться і дума щось, дума, ані озоветься.

Палажка (п'є з мисочки). І що їй сталося? Чи не зобидив хто? А може, наврочив? Так ні: всі забігають, навідують, і великі й малі, – всі зажурилися...

Маринка. Ох, не всі, не всі: Квятковська аж скаче, та й Юрій Савич радий, помічаю.

Палажка. Ох, оті кіятри, пропади вони пропадем! Тільки з чортами єднання. Всяк тобі з ними наклада. Примажеться, прибереться і почне перед миром ламатись: і регочеться, і співа, і танцює, і плаче, і репетує... А ті радіють, гукають, ляскають... один гріх і спокуса! (До лакея, що стукнув дверима). А  ти не грюкай дверима!

Лакей. Невозможно основательно ногою: руки заняты-с.

Палажка. Принеси масла й сметанки.

Лакей. Сметаны нетути.

Маринка. Не сметаны, а сливок.

Лакей. Сливок? Понимаем; сейчас. (Виходячи). А то сметаны! Сметана одно положение, а сливки другое.

Палажка. А сливки в нас на дереві ростуть! От ще вовна! Ти йому по-християнськи, а воно тобі зуби скалить!

Маринка. Ситниці нема, а Маруся любить з маслом... Збігаю та куплю. (Одягається й іде).

Вихід  II

Палажка і лакей.

Лакей (приносить сливки). Извольте-с; материал первого сорта.

Палажка. Ще хвастається. (Розгляда). Оце первий сорт? Охота по цих городах їздити та клопіт на голову брати!

Лакей (виходить). Известное дело: деревенщина – репа, а город – фантазия!

Палажка. Тпху на твоє пір'я!

Стук у двері.

Хто там? Тихше? Чого ви, пане? Вона просила, щоб їй покій дали.

Вихід  III

Палажка і Квітка.

Квітка (в дверях). А як їй, няню, голубочко?

Палажка. Мов краще б то, а то так налякала!

Квітка (переходить в кімнату, поблиз дверей). Няню, вірте, я ці три дні трохи рук на себе не зняв: сюди прибіжу – не пускають, питаюсь у того, другого – ніхто нічого певного не зна, в театр кинусь – там тільки шиплять, іроди, та брехні точуть, та зуби скалять...

Палажка. Там так-таки! А вам же, пане, що? Запалились, і тепер з розуму зводить? Так і не пущу тебе до неї, не допущу.

Квітка. Няню, ріднесенька, тепер не те, тепер я гину. Порадьте ж мене, чим мені в Марії Іванівни ласки добути? Я по щирості... жоною, перед богом жоною хочу узяти...

Палажка. Коли з богом, по щирості, то друге... Тільки як матір ваша – чи згодиться? Пані велика! (Переходячи в супротивний бік від кімнати Лучицької, на передкін).

Квітка. Мама мене любить... я один... не одмовить... Звичайно, тільки театру не дозволить.

Палажка. Та за це ще подякувати; а я боюсь, щоб не збаламутили дитини, бо я за мою ягідку сама оцими старими руками задавлю всякого...

Квітка. Та я росі на неї впасти не дам!

Палажка. А глянь мені у вічі, кажи правду, як на сповіді.

Квітка. Кохаю, няню, не тямлюсь навіть... Тільки вона мене... ох, горенько тяжке! Скажіть мені, сивесенька, може, вона кого коха... Отого Марка... не помітили?..

Палажка. Господь її зна... так ні, ні! Марко, справді, і перервався б за неї... а вона, кілько раз чула, каже йому, що має за брата, за друга, та й годі... Так, так!

Квітка. Нянечко, лелечко! Ви одживили мене... Я б і птичого молока для неї дістав.

Палажка. Птичого? Що то як молодий хлопець запалиться, та ще панич: цілий світ кида під ноги, а потім і шматка хліба жалує...

Квітка. Нехай на мене всі напасті і лиха, коли я яку кривду вчиню! Поможіть мені тільки, бабусю, поможіть, голубочко: ви як мати їй, ви можете порадити... Нехай хоч пустить мене, хоч дозволить перекинутись словом...

Палажка. Скажу, скажу. Вона добра дитина: не бійся, соколе, та богу молись, то все вийде на добре.

Квітка (цілує її в голову). Бабусенько! Озолочу... вік за вас молитимусь...

Лучицька (із спальні). Хто там?

Палажка. Та то я... Іди з богом! Тихо!

Квітка. Передайте їй до рук. (Дає листа).

Вихід  IV

Палажка, Жалівницький і Маринка. Жалівницький в дверях спіткався з Квіткою і скам'янів.

Жалівницький (няні). Чого ви, бабусю, панича отого пускаєте? Адже заказано?

Палажка. А ти мені що за хазяїн?

Жалівницький. Таж Маруся слаба... її турбовати не слід.

Палажка. Не вчи, не вчи! Бач, "чого пускаєте, стурбують..." А сам чого рипаєшся? Коли нікого, то й сам не ходи...

Маринка (спалахнувши). Як? Щоб Марк Карпович не приходили? Що ви, няню? Марусі вони та і всім...

Палажка. А надто тобі – нема й ріднішого.

Маринка. Няню... як таки...

Палажка. А так: шила в мішку не втаїш, а тільки не в своє діло втручається... Чого пускаю? Діло єсть, то й пускаю: мені Маруся не чужа...

Жалівницький. Няню, пробачте; я не хотів вас образити; я знаю, що ви Марусі за матір...

Палажка. То-то ж! А то: чого пускаєте? Діло єсть, то й пускаю...

Жалівницький. Та не вірте отим розбещеним панам...

Палажка. Чом не вірити? Чоловік поштивий, статечний... Чого пускаєте? Того, що хочу...

Лучицька (з кімнати). Няню, що там?

Палажка. Зараз, зараз іду! (Бере сукню і йде). І ти чоловік добрий, нема що... А то "чого пускаєте"?

Жалівницький. Бурчить-таки; зобидилась...

Маринка. Няня як розсердиться чим, то нешвидко втихомириться... і вже тоді не спиниш – що слід і що не слід скаже: хоч би й про мене...

Жалівницький. Хіба вона видумує про вас?

Маринка (засоромилась). Ні, не те... але для чого? Кому інтересно? Мало що в кого не болить!

Жалівницький. Хороше у вас серце... (Хоче вийти).

Маринка. Куди ж ви? Маруся зараз вийде...

Жалівницький (глянувши на дзигарі). Репетиція швидко: спізнюсь.

Маринка. І мені б треба: Марусі ліпше...

Жалівницький. Слава богу. То й ходім.

Маринка. Так я зараз! (Побігла до кімнати).

Вихід  V

Ті ж і Юркович.

Юркович (вліта). Що? Як? Нічого? Га? Нема... Отруїлась?

Жалівницький. Чи ви не сказились? З чого б же вона, борони боже...

Юркович. А знаєте, всякого бува... пригода... чоловік часом не сподівається, і раптом – пуф!

Жалівницький. Остатнього завжди стерегтись треба і держать язик за зубами...

Юркович. Що зуби – пусте! Але в чім непорозуміння? Какой мотив этого таинственного исчезновения: закулисный или личный? Чи привереди, чи слабість, чи...

Жалівницький. Ви найкраще зробите, як дасте Марії Іванівні спокій, найкраще – і для неї, і для себе...

Юркович. Вибачайте, я хутко, не забарю часу... я нишком... В городе, знаете, разнеслись слухи, странные, неприятные.... даже, если хотите, двусмысленного чего-нибудь. Кому же их проверить и исправить, как не нам? (Захлебываясь). Мы – стражи общественной совести, мы заведуем ее мнением, мы направляєм симпатии; на нас лежит злоба дня... Мы должны профильтрировать всякого новости и подносить публике оздоровленную пищу. Наконец, в интересах Марьи Ивановны... задля вигоди її треба провіяти, просіяти плітки...

Жалівницький. Або наплодити їх іще більше?

Юркович. Сохрани бог, борони боже! Що ви? Ми малороси? Ми тільки за правду!

Жалівницький. Так, так! Побільше брехень надряпати та по трояку за стрічку зцарапнути...

Юркович. Но-но! Який грубий матеріалізм! Хто каже: всякому праця коштує, всяк за гешефт мусить мати... Але суть і вищі потреби... і я до Мані Лучицької дуже прихильний... і мені боляче... да, мне больно, если Котенко желает унизить ее, стремится выдвинуть какую-то посредственность, эту Квятковскую, коли розпускають чутку, що ніби Лучицька теє-то, як його...

Жалівницький. Що-о? Що кажуть?

Юркович. Так... я не од себе... а просто не варто...

Жалівницький. Ні, ви мені скажете! (Наступа).

Юркович (злякано). Не варт! Мало що з язика не спаде...

Жалівницький. Ні, ви мені скажете, іначе матимете діло зі мною! Коли почали, то скажете!

Юркович (одступа). Та пусте... рішительно...

Жалівницький (грізно). Ну? Я не жартую. (Удержує його).

Юркович. Тільки це не я... не я... а чув...

Жалівницький. Ну! Ну ж! (Бере за плече).

Юркович. Кажуть... тільки не я... ніби Лучицька... вірте, не я... перше з вами, а тепер хтось другий... ну і сварка... ну з того й не гра...

Жалівницький. Лучицька! А? (Трясе його). Дякуй бога, що ти тут!

Юркович. Позвольте... сделайте милость... оставьте... не я!

Жалівницький. Я знайду, хто це виблював... і знай, що тому чи тобі – не животіти...

Юркович. Ферфал!.. Пожалуста... Ой! Заспокойтесь!

Жалівницький (трясе його). Не жи-во-ті-ти! (Вийшов).

Юркович (після паузи). Уф! Хорошого положекие нашего брата репортера? Патрон гвалтом требует новостей и новостей: подноси ему всю подноготную, вкрадывайся в душу людскую, вьпытывай, на последний конец – ложись, рожай ему й подавай! И что за это? Три копейки от строчки! И за три копейки всякий на тебе лезет корректировать, –  хорошо? И рискуй своим благообразием, –  отлично? Мало этого: выберется вот этакий собака й попробует в гроб вогнать... й вгонит. Что ему? Вгонит! Там кулак... хай його маму мордує!.. А? Антик? Ні, цум тейфель! Буду проситься в фельєтоністи, –  все-таки меньше риску!..

Вихід  VI

Ті ж і лакей, потім Палажка.

Лакей (в дверях). Еще не отпили...

Юркович (потай). А что, братец, не заметил, не ссорились здесь? Вот с актером, что вышел?

Лакей. Не могим знать. (Пішов).

Палажка (виходячи). А ти, брехунець, чого вліз? Іди, іди собі геть! (Випроваджує за двері).

Юркович (на ходу). Мужва!

Вихід  VII

Лучицька, Палажка й Маринка.

Лучицька (сіда й налива каву). Кого се ви так, няню, церемонно?

Палажка. А того, що нишпорить та тільки плітки плете... От що цуциком за товстим паном біга.

Лучицька. Юрковича? Чого ж ви на його так?

Маринка. Не люблю отого підбрехача!

Лучицька. Бідний! (Жметься). Як тут холодно... Коли б розпалити коминок... Няню, подзвоніть!

Палажка. Чого там дзвонить: хіба в самої рук нема? (Запалює дрова).

Лучицька (Маринці, що накида на неї шаль). Хто був тут ще?

Маринка (надіва перед дзеркалом шляпку). Марк Карпович забігали про ваше здоров'я провідати.

Лучицька. А! Того ти й розчервонілась... А ще, крім Марка?

Маринка. Не знаю; я бігала за хлібом...

Лучицька. І через Марка нікого не бачила... Куди це ти?

Маринка. На репетицію; боюсь спізнитись.

Лучицька. Все одно – Марка не доженеш.

Маринка. Та хіба я... (Припада і цілує Лучицьку).

Лучицька. Знаю, знаю, що і серце б своє надвоє для його розірвала! Чого ж ти засоромилась? Плачеш? Чого ж то, ціпонько! (Обніма). Я тобі, серце, раю: подалі будь од того лиса Котенка, а виходь заміж за Марка, тоді ніхто не зачепить.

Маринка. Господи! Мені? За пана Марка?

Лучицька. А що ж? Не була б, може, рада?

Маринка. Та чи я ж смію й марити про такий рай? Та я їхнього й мізинця не стою!

Лучицька. Не принижуй себе: твій талан іще в пуп'янку, а серце в тебе золоте.

Маринка. Марусенько! Ненечко моя! Та він же й не згляне на мене: я для його абищо... його серце цілком у вас...

Палажка, розтопивши коминок, взяла панчоху, наділа окуляри й пішла в спальню.

Лучицька. Ні, голубко: і він, і я... як брат і сестра, як друзі... Про кохання не може бути й речі...

Маринка. Чого ж то? Хіба пан Жалівницький... не красень?.. Та ліпшого ж і на світі нема, а добрий який, артиста який – а! Сонечко перед ним темне!

Лучицька. Бачиш, бачиш... (Ласкаво грозить)... Може, всьому тому й правда... але ми побратались, і про інше – річ мертва... Та ще й те: сім'я – це закуток скритий, а іскуство веде нас до всесвітнього храму; у шкаралущі сімейній ми служим тільки собі чи своїм дітям, а у праці художній ми повинні людям служити, цілком себе оддавати миру, громаді. Для того-то сім'я і не може миритись зі сценою, бо одна одній буде шкодити: або зрадиш дітей, або зрадиш громадську одправу...

Маринка розводить руками і виходить не розуміючи.

Вихід  VIII

Лучицька і Квятковська.

Квятковська (в дверях Маринці). Лежить? Встала? (Побачивши). Боже мій! Вона вже тут, моя Муся! (Обніма). Як я рада, як я рада! Моя цяцяна! (Знову цілує). Чи віриш, не мала часу забігти, –  замучили, просто замучили: і там грай, і там грай...

Лучицька. Тобі ж краще – обіграєшся.

Квятковська. Ну його! Мені аби менше... мені краще "люлі"...

Лучицька. Катрусю! І тобі не сором з такою недбалістю до сцени касатись?

Квятковська. Та мене наганя і отой противний...

Лучицька (усміхаючись). Невже?

Квятковська. Ти що-небудь чула? Брехня, брехня! (Замішавшись). Моя Марусенько, моя ціпонько! (Цілує), їй-богу, брехня! Я тобі після шепітну, хто мені до вподоби... (Буцім збентежено). Так отой смів мені нав'язувать твої ролі... а я й руками, й ногами...

Лучицька (щиро). Чого ж? Спробуй, голубко! В тебе є талан, тільки дбай. Не все ж тобі реготух та цокотух грати, треба й до поважнішого братись...

Квятковська. Після тебе? Після Лучицької? Та швидше вмру!

Лучицька. Що ж? Хіба мої ролі заказані?

Квятковська. Борони боже! На яку-небудь хвилю і стати на глум, на публіку! Йому то дарма, а мені яке катування! Ти – як богиня, як не знаю що, моя брильянтова! Як я тебе люблю! (Цілує).

Лучицька. Чого ж такою полохливою бути? Я ж не вічно на ролях, –  я можу й вийти...

Квятковська (радісно). Як? То правда? У нас чутка йде...

Лучицька. Я не кажу напевне, а все може статись...

Квятковська (з захватом). Невже? (Похопившись). І не думай і не гадай: ми без тебе загинемо... Я до тебе, моя цяцяна, так прив'язалася, так прив'язалася... Так тому правда, що той хапа?

Лучицька. Хто? Хто мене може вхопити?

Квятковська. А Антось! (Підморгнула).

Лучицька. Схаменись, що тобі в голову впало?

Квятковська (підморгуючи). Бач, мене дорікаєш, а сама подрузі не хочеш признатись.

Лучицька (збентежено). Годі, не пустуй! То чиїсь жарти чи плітки: ніхто мене не вхопить і з мого шляху не зіпхне! Чи тут, чи інде, а я мого світоча з рук не впущу!

Квятковська (лукаво). А світоч хіба поміша? Байдужісінько!

Лучицька. Тобі жарти, а мені боляче...

Квятковська. Ну-ну-ну! Не буду більше! (Цілує). Так ти на масницях грати не будеш?

Лучицька. Не знаю.

Квятковська. Ну, то прощавай, моя яскулечко: треба на репетицію бігти... А ми всі так за тобою, так за тобою... мов у жалобі... Ну, будь же здоровенька та веселенька та нас швидше потіш!

Обнявши, виходить, але зустрічається в дверях з Кулішевичкою й зупиняється.

Вихід  IX

Ті ж і Кулішевич.

Кулішевич. Куди розігналась, дзиго? Постривай! (Лучицькій). Уже тут? Ну, хвалити бога, а то всіх налякала... (Обніма). Змарніла, змарніла... Ну і чого б ото, Марусе?

Лучицька. Так чогось... простудилась, певно.

Кулішевич. Чого доброго! А у нас брешуть, що ніби посварилась...

Лучицька. З ким?

Кулішевич. Та, не тобі кажучи, чи з Жалівницьким, чи з Квіткою...

Квятковська. З Квіткою, з Квіткою.

Лучицька. З якої речі? Це мене просто іритує: нема чого, так хоч брехати з нудьги і другого вплутувати... (Скида шаль і віялом почина махать у лице).

Кулішевич. Та ти плюнь! Бачиш, він, нещасний, ника усюди, як тінь сновига... ну, так вони і постерегли...

Квятковська. Та й Жалівницький волосся собі рве...

Лучицька (ніяково). І не нещасний, і не сновига... а тільки у кожного очі великі: всякому до мене діло, всяк хоче покопирсать у чужому серці...

Кулішевич. Та цур йому, годі! Не варт і гніватись! (Обніма). От приходь на сцену, так всім і роти заціпиш!

Лучицька. Ще не знаю... сили нема.

Квятковська. Краще поберегтись.

Кулішевич. Чого там? Удар лихом об землю, та скоком, та боком! (Сіпа її). Ох, ніколи, треба бігти... (Цілує). Тривай, і забула! Ще мені отой гладкий нав'язав до тебе листа... Чи не згубила?..

Квятковська (постерігши, мімікою). Ну, мені пора! Бувайте! (Хутко виходить).

Кулішевич (пошукавши). Ось він, ось!

Лучицька (чита). Що-о? Що? "Без вас зовсім свободно обійтись можна. З Квятковською піде увесь репертуар... щоб тільки ви заявили..." Я кручу та деру носа?

Кулішевич. Що він, белени об'ївся, чи що?

Лучицька (чита). "Ви за чужою спиною тільки й турбуєтесь своїми сердечними справами" (Рве листа). Та як він сміє таке писати? Яке право має мене ображати? Я ще мало труджусь, я ще мало дбаю? Шкуру з м'ясом здер! (Нервово плаче).

Кулішевич. Голубонько! Заспокойся, плюнь на його! Хіба ти у його служиш, хіба йому чим повинна? От проклятий! Ще мені такого листа нав'язав! Коли б знала, кинула б йому в вічі! Це його Катря підстроїла.

Лучицька. Не може бути... Вона тут жаловалась...

Кулішевич. Вір отій пройді!

Лучицька. А, все їдно! Скажи йому, –  я не можу писати, – що я кидаю сцену: хай роздає ролі кому хоче... а хай до мене своїми брудними руками не касається...

Кулішевич. Марусю, бога ради, що ти? Ти ж обездолшіх Безродного, безневинного чоловіка.

Лучицька. Є всьому міра: не можу ж я таких образ зносити.

Кулішевич. Цього не буде, швидше полетить Котенко...

Лучицька. Боже мій! Життя своє оддаєш, кров точиш по краплі – і така вдяка!

Кулішевич (обніма). Голубонько, ріднесенька! Та я сама йому за тебе очі видеру... ось побачиш! Я зараз до Безродного. (Виходить).

Лучицька (по виході). Няню! Дайте мені краплі... там на столику...

Вихід  Х

Лучицька і Палажка.

Палажка (подає). Знов не гаразд?

Лучицька. Тут дадуть і оправитись?

Палажка. Та плюнь ти на них, давно кажу... Ось, я й забула, тобі, квіточко, лист... (Шукає довго).

Лучицька. Од кого ще? (Одставля краплі, не пивши). Од Антона Павловича? Ой, що він? (Розрива трясущими руками). Од його! (Чита). Які палкі слова... вогнем писані... займають серце... зневажене, розшарпане... яке всяк ображати може!.. Няню, яка я безталанна! (Принада до неї, рида).

Палажка (тривожно). Що з тобою, зозулечко? Чого плачеш? Ох, господи! Образив, чи що?

Лучицька (нервово, рида). Ні, не образив... а серце порвав, душу збентежив!.. У моє тихе життя, у мій ясний розцвіт талану вкинув заразу...

Палажка (злякано). Заразу?! Що ти, донечко! Та він тебе без пам'яті коха, він тебе свата тепер.

Лучицька. Хіба ж то не зараза?! Я чую, що стаю якоюсь мізерією, що моя воля рветься на клоччя... Я не можу перемогти себе...

Палажка. Та в чім перемагати? Що ти торочиш, дитино? Не розберу... Виходь заміж, квіточко, –  в тім і порада!

Лучицька. Ні, няню: в тім не порада, а зрада!

Палажка. Свят, свят! Що ти?

Лучицька. Зрада, зрада!

Палажка. Яка? Кому?

Лучицька. Богові! Він мене наділив таланом, а нечистий мене спокуша солодкою втіхою... і я хитаюсь, хитаюсь уже...

Палажка (хрестить її). Що ти? Христос з тобою! Який нечистий? Шлюб – то світова річ; святе вінчання – од бога... То ж оті твої кіятри – од диявола, то так! Глянь на себе, що з тобою через них сталося? Де та краса, де те здоров'я поділося? Все у цім пеклі згоріло!

Лучицька. Няню! Се діло велике і чисте: воно наставля на розум людей, проводить високі думки...

Палажка. І не кажи! І не второпаю, і слухать не хочу! Дворянська, панська дитина – і таке... чисто безсоромний сором і гріх! І щастя тут тобі не буде ніколи! Що тобі з того, що заляскають, –  утіха велика? Ну, гостинці ще, як дорогі, то нічого собі, нехай; а то більше віниччя кидають... Тпху на їх, та й годі! (Підходить, ласкає, цілує). Послухайся мене, зірочко, – я ж тебе так люблю, –  залиши оте все і виходь заміж за чоловіка поштивого, закоханого; і його ж тобі богом послано... і твоя матінка на тім світі порадується. Заживете собі ладком; буде у вас, як у віночку, в господі; розквітнеш ти знову в розкошах та в божій любові; діточками-янголятками втішатимешся; я їх доглядатиму... Та якого ж ще тобі раю?

Лучицька (лама руки). Няню, не спокушайте мене...

Палажка. Та що там на твої примхи вважати! Приведу його... він тут... змагайся сама з ним.

Лучицька (вслід). Няню! Стійте! Після... Я тепер знервована... (Підбіга до дверей). Не чує... аж побігла! (Вертається і пада в знемозі на крісло). Що ж мені робити? Душа пошарпана... розум в боротьбі слабне... а тут... (на серце) ричить щось: "Щастя, щастя!" (П'є краплі). Та де ж воно? Де воно справді? Чи в широкій славі, чи в схованці власній? Одне тільки ясно, що двом богам служити не можна! Цить же, серце!.. Набік втіхи! (Підводиться).

Вихід  XI

Лучицька і Квітка.

Лучицька (держачись за крісло, хитається). Ви? Ви тут?

Квітка. Я.

Лучицька (важко дише). А як я просила, благала...

Квітка. Над силу...

Лучицька. А мені б то за жарт??

Квітка. За що ж? Нащо ж?

Лучицька. Щоб не піти за вітром... (Силкується перемогти себе). Нема у нас мови... все мертве...

Квітка. Стійте, не женіть мене...

Лучицька (опускається в крісло). Сідайте, Антон Павлович!

Квітка (по паузі). Які ви стали супокійні, самовладні...

Лучицька. Пора; багато пережилося, багато перемучилось, багато перетліло на попіл...

Квітка (зложив обидві руки). Єдиная, єдиная!

Лучицька. Ви знову...

Квітка. Я... я... зараз... (Закрива руками очі). Даруйте... несила... (П'є воду і з сльозами в голосі). Тепер тільки... я зрозумів, що ви для мене і світло, і радість, і щастя! Без вас – темрява... Я не здолаю більше... У мене горить все... Майте жалість! Ох, для чого доля звела мене з вами?

Лучицька (нарочито дражливо). Для чого ви одіпхнули ту долю? Я тоді була дитиною, ймовірною, щирою, і, світе, як я вас любила, кохала! Ви для мене богом були, якому я молилась, перед яким падала ниць... Скажіть ви мені тоді одне тепле слово, і я б за вами на край світу побігла, рабою б вашою стала. А тепер я не та: я втратила ясність і віру, я напилася отруйних сліз... Я, нарешті, пізнала нове життя, повне і обов'язків високих, і широкої втіхи...

Квітка. Даруйте, простіть, забудьте! Чи я розумів тоді що? Ну, був обурений гордощами, сліпий був, божевільний, безглуздий; думками за хмари літав, шукав якогось дурману, ганявсь за примарами... і постерегти не зміг, що в польовій квіточці – всі пахощі життя, вся краса миру, вся божа правда!

Лучицька. Не те... а не постерегли ви серця, яке б за вас і в вогонь, і в воду пішло... А! Що там згадувати? Боляче тільки, що ви одсахнулись від мене так згорда!.. А! Як боляче!

Квітка. Або простіть, або убийте одразу! Не карайте тільки ганебою.

Лучицька. Я не караю вас, я не серджусь... я навіть вам вдячна, сердечно вдячна: вам тоді легко було мене і згубити... Я себе не тямила, дитиною була.

Квітка. Маріє Іванівно! Марусе! Зоре моя! Не катуйте мене своїм холодом! Не топчіть ногами!..

Лучицька (ламає руки). Боже мій! Ідіть, ідіть! Я молю вас... У мені щось надломилось...

Квітка. Не женіть мене! Я готовий зараз порвати своє зайве життя! Скажіть мені: "Умри!" – і умру, без вагання умру! Чи вірите – ні спокою, ні сну... І день і ніч – все про вас... про тебе: очі заплющу – ти, розплющу – ти... Одна думка, одна гадка... Рибонько моя! (Падає на коліна, цілує їй руки, коліна). Радість моя, щастя моє!

Лучицька (боронячись, встає). Бога ради! Не то я піду... Це зневага!

Квітка (рве собі волосся). А! Згибло все... Згинуло! Туди дорога й мені!

Лучицька (за ним). Антоне Павловичу, на бога...

Квітка (бере за руку і шепотом). Тікаймо звідсіль... Я готовий на все... яку хочеш покуту... Тікаймо з цього чарівного, але й чадного кутка, де на виду гримовані ухмілки та підведені очі, де усюди і почуття фальшиве, і мова облеслива та зрадлива...

Лучицька. Ні, я вірю в сцену! Я вірю в її високу вагу: вона мене ласкою відігріла, і я мушу їй послужити!

Квітка. Марусе! Тікаймо звідсіль! Я тобі дам другий рай: жоною моєю, дружиною вірною зі мною тікай. Я тебе оточу розкошами, я тебе обів'ю коханням, я тебе сп'яню ласками...

Лучицька. Не знаджуйте, не спокушайте! Ах, яке плохе і бездольне в нас серце: і образи дарує, і все нудиться за минулим... Ой, що мені з цим катом (на серце) чинити?!

Квітка. Марусе! (Притягаючи її стан).

Лучицька. Бога ради! (Слабко борониться). Та коли б мені хто поміг вас з пам'яті викинути, я б щаслива була!

Квітка (обійма її), Марусе! Квіточко!

Вихід  ХІІ

Ті ж і Антипов.

Антипов (за дверима). Можно войти?

Лучицька (виривається, зрадівши). Можно, можно.

Квітка. Марусе! Що ж се! Знущаєшся?

Лучицька. Тихо!.. Дай дух перевести, обмислитись дай...

Квітка. А, так кінець!

Лучицька скрикнула, а він зупинився як вкопаний.

Антипов (весело). А, мы уже встали? Ручку, ручку за это, божественная, сердцекрушительная дива! (Целует). Нет, не шутя, что с вами было? Все в трауре... я голову потерял. (Не заметил Квитки, садясь спиною к нему).

Лучицька (з зусиллям, намагаючись погамувати хвилювання). Просто... неможется... простудилась... у нас сквозняки...

Антипов. Да, да, и это возможно. Я уже громлю нашу думу за театр... Да! Но ничего особенного?

Лучицька. А вы уже готовы были предполагать... нечто ужасное? (Поглядає з тривогою на Квітку).

Антипов. Нет, honni solt, qui mal y pense! [3]3
  – Нехай буде соромно тому, хто погано думає про це (фр.)


[Закрыть] Но ведь на сцене возможна всякая несправедливость, особенно на провинциальной. Я потому вас и прошу: бросьте эту сцену, переходите на столичную; там ваш талант развернется и засверкает чудным огнем, а здесь, в провинции, да еще при однообразии ролей, он заглохнет... Верьте моей искренности, дорогая Марья Ивановна, –  я вас глубоко уважаю и люблю, и мне было бы жаль увидеть ваш ранний закат... А он неизбежен, –  это сила вещей.

Квітка поривається вийти; але під час репліки пішов непомітно в спальню.

Лучицька. Может бьгть, не знаю... Но здесь меня любят, а всякая любовь есть эгоизм... да еще какой! (Побачила, що Квітки нема). Где это Квитка делся, вы не заметили?.. Хотела вас познакомить... Странно... Какая я, право, рассеянная хозяйка, и не простилась... Да, так любовь – эгоизм...

Антипов. Вы правы, но от этого вам не легче...

Лучицька (все більш хвилюючись). Какое легче? Этот эгоизм – неотразимая сила: он пытка, ужас!.. (Вбік). Куди б він дівся?.. (Антипову). Он ломает всего человека, разбивает в один момент все идеалы и делает его забавою чужой воли...

Антипов. Вы очень зкзальтированны... У вас, вероятно, жар... Да, да! Знаєте что? Отправляйтесь прямо в Москву и дебютируйте в Малом: я и протекцию, и письма, и, наконец, сам с вами поеду...

Лучицька (тисне йому руку). Спасибі! Щире наше спасибі за ваше участие... (Прислухається). Но я туда не гожусь... (Вбік). Ні, се щось так... (Антипову). Все то, чем вы здесь восхищаетесь и називаете художественным воспроизведением жизни, будет там чуждым, фальшивым!

Чути стук.

Ай! БожеЕ!

Антипов. Что с вами?

Лучицька. Выстрел?

Антипов. Что вы? То хлопнула дверь.

Лучицька. Правда?

Антипов. Верьте!

Лучицька. Видите ли, как у меня расстроены нервы! (Вгамувавшись). Да, для той сцены нужно будет все моє родное забыть и переродиться... Здесь я – оригинал, а там буду копией, и плохой: там нужна школа...

Антипов. Нет, нет и нет! Вы не простой, заурядный талант, который на помочах водят, вы гений. Это я говорю вам без лести! А для гения школа не нужна...

Лучицька (з хвилюванням і навіть сльозами в голосі), Полноте, какой я гений? Гений єсть сила, могучая, властная, гений верит в себя и в себе удовлетворение жизни находит; для него все прочие терзания страсти ничтожны, он выше их всех! А я... Андрей Витальевич, я, должно быть, и не талант даже...

Антипов. Что вы? Что вы? Откуда такая мрачность и недоверие к себе?

Лучицька. Не знаю... А я только не дорожу своим призванием... И брошу, кажется, сцену...

Антипов. Вы с ума сошли? Это было бы преступлением, ужасающим... У вас инфлюэнца, решительно инфлюэнца.

Вихід  ХІІІ

Ті ж  і Палажка.

Лучицька (няні, що ввійшла). Не бачили Антона Павловича?

Палажка. Ні, не виходив.

Лучицька. А поглядіть.

Палажка виходить.

Антипов. Вы встревожены?

Лучицька. Нет, просто интересно... Слышите, какая беготня?

Антипов. Поезд пришел... Пассажиры...

Лучицька. Видите ли, куда я гожусь? (Встає). Нужно лечь...

Антипов. Отдохните, отдохните... Вы расстроены, потрясены... Оправляйтесь; без вас торичеллиева пустота...

Лучицька. Вы преувеличиваете... А Квятковская?

Антипов. Что вы? Смеетесь? Она в сравнении с вами ничтожество... просто жалка...

Лучицька. Я искренне ее считаю талантом... Да и вы ж сами что писали о ней... Даже во вчерашнем номере?

Антипов. Мало ли что мы не пишем? Нашим пером водят всякне осложнения... Нас между строк читайте...

Лучицька (прислухається). Нет, шум...

Антипов. У вас, дорогая, галлюцинация слуха... (Цілує руку). Я пришлю доктора. (Виходить).

Лучицька. Ух, насилу!.. Мало не зомліла. (Па-дає в крісло). Як тяжко перемагати себе... Я мов отерпла... (Тре собі лоба). Треба... нагло чогось... (Схоплюється). Як божевільний вискочив... а я сиджу! Побігти, розпитать, розшукать... (Бере шляпу, платок, але все падає з рук). Несила... впаду... (Хапається за крісло і повернулась). Ай! (Побачивши, в дверях Квітку). Ви?! Живі?! Як я вимучилась! (Нервово ридає).

Квітка (бере її за руку). Марусе! Сльози? Тобі жаль мене?

Лучицька. Ах, як жаль!..

Квітка (обнімає). Моя! Моя! Я захлинусь від щастя!

Завіса