Текст книги "Талан"

Автор книги: Михаил Старицкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

ДІЯ ТРЕТЯ

Кінець панського парку. Направо гарненькі офіцини з верандою, що заросла виноградом. Ближче до передкону справа ж садова мебіль. Посередині квітник. Наліво далі ідуть дві доріжки. Просто вглибині баркан з хвірткою; з-за неї видно село. Надвечір. З половини дії насувається хмара.

Вихід  І

Лучицька, Палажка і Гаша.

Лучицька (вибирає квітки по клумбах для букета), Нема чого й вибрати. Що то за знак? Посохли чи пропали?.. Яка досада: Антось так любить на столі квітки... Троянди ж були, гвоздички... і нема! Я так жалувала їх! Хто то?

Гаша (підгляда здалеку). Гвоздички пожовкли, а розу всю старая бариня приказала зірвать і посушить.

Лучицька. Хоч би було трошечки мені зоставити.

Палажка (на рундуці в'яже панчоху в окулярах). Така й вона! Зоставить?! На злість все повирива.

Гаша. Чого ж то так?

Палажка. А на пакість! Сказано: "Не так пани, як підпанки!"

Гаша. Обізвалися теж пани! Тільки ззаду латки, аж сором!

Палажка. Я – сором? Ах ти панська покидька! Тут тільки й стремить, аби б що переносити...

Гаша. То ви краще на баштани найміться постреміти! (Пішла).

Палажка (вслід їй). Ось до чого дожила я, що яка-небудь повія нехтує... (втира сльозу) банітує!..

Лучицька (підбіга і цілує її). Голубочко сивесенька! Хіба ж я тому винна? Та я ж вас як маму рідну... Це мені образа. (Гірко). Ех, няню, няню! У мене і в самої щемить, та ще як щемить! Але я Антосю не показую: це його стурбує... Він мене коха, то решта пусте!

Палажка. Пусте? Аж глянути страшно: і очі позападали, і бліда, мов памороззю припала...

Лучицька. Ви ж проклинали все сцену та тягли мене сюди.

Палажка (махнула рукою). Ет!

Лучицька. Ну, годі, годі! Чого нам лихими гадками труїти себе, –  ще час погожий: сонечко он в хмару сіда та таким рожевим променем огорта все, мов мати на прощання дитину, аж парк цей темрявий усміхається... Тільки шкода, що на веранді виноград і кручені паничі пожовкли...

Палажка. Не диво, бо вже осінь: годі їм і крутитися; он як ще морозом приб'є, то тільки бадилля тирчатиме.

Лучицька. А ми, поки нас не прибило морозом, не будемо хмуритись!.. Моя дорога, моя люба! (Обнімає). Поможіть мені трохи; ось подержте ці (дає квітки), а я ще нарву. (Зриває георгини). О, оцих – то ніхто не приб'є, ці не бояться морозу; але зате й бездушні, духу не мають... А от запашні резеда та левкої, дак ті зараз здалися... Так-то і ми, няню! А ось у затишку молодесенькі стокротки й нагідки, тільки що розцвіли: цих рвати шкода; нехай хоч і пізно, а полишають собі. Дайте, голубочко, он там, на рундуці, лійка, я поллю їх...

Няня пішла.

Мої милесенькі! Одні ви тільки й тішите очі, а то все пожовкло, пов'яло. А як тут було гарно весною – все яскріло, пишало, всміхалося... Який це рай був! Здавалось, що йому кінця й краю нема, а от і краса одійшла, і лиховісними плямами проступа вже смерть!.. Ох, так і моє життя, а то й щастя! (Задумалась). Чого це його досі нема?.. Щодня частіше та частіше... Все на полювання... Ох, нудьга яка!

Палажка (подаючи лійку). І не чує, і не бачить! На мене наріка, а сама, горличка, одно журиться...

Лучицька. Ой няню! То я так... (Жваво), Ну, давайте сюди воду; ось ми підживимо і цих, і он тих. Нам теж крапельку ласки, то й життя загра.

Вихід  II

Ті ж і Квітка.

Лучицька (побачивши, кинула лійку – і до його на шию). Голубчику!! (Цілує).

Квітка (обнімає). Зозулько моя! Ну як?

Лучицька. Скучила, так скучила!..

Квітка. Хіба ж я далеко ходжу, хіба надовго? Все дома та дома, аж заснядів.

Лучицька. То перше було, а тепер усе на полюванні...

Квітка. Бо перше пори не було, а тепер настала.

Лучицька. Може, може!.. Та я така ревнива, що до зайців і до куріп'ят тебе ревную... (Сміється, цілує), Я, може, й обридаю тобі своїми ласками? А? Обридаю?

Квітка. Ні!.. А папірос зробила, що я просив? У мене всі вийшли.

Лучицька. Зробила, зробила... Дай папіросницю – зараз наложу. (Побігла до покоїв).

Палажка. Ви б, пане, доглядали більше свою жіночку, хіба не бачите, яка...

Квітка. Боже мій! Слаба вона, чи що?

Палажка. Як що? Та чи вона тут господиня, чи наймичка? Ніхто не шанує, ніхто і за жінку вашу не вважа... І мати ваша не признає...

Квітка. Но-но! Ви мені тихше! Чим пані недобра? Пересердилась за нерівню – і простила, і приласкала, як мати.

Палажка. Добре приласкала, що і в двір не пуска, насила шпигів... Он клюшницю... Все забива баки, що мов панич їй був не чужий...

Квітка (змішавсь). Не може бути!.. Це вже ти, стара...

Палажка. А грім мене вбий, коли брешу...

Квітка. Ви з нею там посварились, полаялись, так уже й верзете не знать що... А я того не люблю і не повірю, щоб Гаша насмілилась що моїй жінці... Вам слід би для спокою Марусі, коли любите її, все крити од неї, а ви все на очі, все на очі. та ще вчетверо. Це може і мені набриднути, осточортіти, чуєте, осто-чор-ті-ти!

Палажка. Та чую і бачу, що ти вже підбив моїй горличці крила і з шуляками її заклюєш! (Пішла)..

Вихід  III

Лучицька і Квітка.

Лучицька (прибіга весело). Ось, ось і папіроси, і запалки! Ач, як рівнесенько положила.

Квітка. Слухай, твоя няня просто всяку міру переступа своїми привередами та претензіями. Хоч ти їй скажи, що терплять, терплять та й перестануть...

Лучицька. Вибач їй, голубе: вона стара, звикла бурчати, а тут ще дратують її, ображають...

Квітка. Вона з усіма свариться і брехні точить...

Лучицька (лагідно). Брехень вона не любить, а... їй боляче стане... Їй можна пробачити... Ну, ну!.. я й сама скажу, тільки не суп брівок; не будемо темрити ясного вечора. Нехай бурі і негоди там далі, а ми від них ухилимось в нашім захистку... (Лащиться).

Квітка (цілує). Ти все якась екзальтована, тривожна... нудишся...

Лучицька. Я не за себе тривожусь, ні! Мені тільки й потрібне твоє кохання та віра, що я тобі щастя даю, а решта... Колишнє... все мертве! Тут, коло твоїх ніг, лежить моя доля, все моє щастя!

Квітка. Спасибі, голубко, тільки ти брехень не слухай...

Лучицька. Ні, ні! Я тобі вірю, одному тобі!.. Я певна, що ти маєш і доказ...

Квітка (спалахнув). А! Ти за шлюб... Ти мені очі колеш цею певністю?

Лучицька. Що ти? Ані в думці... Я сама не захотіла...

Квітка. То-то ж! При чім же я? Тобі захотілось ції комедії... не знаю для чого?

Лучицька. Любий мій, невже не знаєш? Та тим же, що мені твоя воля, твоє щастя ближче до серця, ніж моє; я заклялась, що тоді зв'яжу тебе, коли впевнюсь, розумієш, упевнюсь, що не буду тобі каменем...

Квітка. Така жертва для мене тяжка, а надто докори. Я думаю, що ти в мені певна, а про матір... її не переробиш... Та, нарешті, пізно і питання ставити: я мушу... і ми перевінчаємось хоч завтра.

Лучицька. Ні, ні! Це б зняло неславу... Бога ради, про це більше ні слова. Я боюсь, щоб і няня не підслухала, не довідалась, що ми ошукали, це б її вразило смертельно. Схоронім поки нашу таїну, а прийде час... ми поправимо.

Квітка. Як знаєш, твоя воля... А тільки мені не натякай: се образа моїй честі. (Глянувши, на дзагарі). Ой-ой, одначе пізно... (Встає).

Лучицька. Куди ж ти знову? Цілий день не був...

Квітка. Хочу збігати з собакою в одне місце... Куріп'ята...

Лучицька (гірко). Бачиш, як тобі зі мною скучно!.. Стій, стій, це не дорікання... а тільки, що ти собі діла не маєш, а без діла нудно жити на світі...

Квітка. Ет, не в тім річ: ти в мені зачепила болючу струну... Правда, нема більшої муки, як почувати в своїх персах ціле море і сили, і жадоби мирові послужити і знати, що тії сили нема куди кинути, нема до чого приладити; упевнятись щодня, що всі шляхи тобі переорані і що сам деякі переорав...

Лучицька (полохливо). Невже не зміг би служити? І од матері б так не залежав...

Квітка. Де? Де? Не дратуй хоч мене! На казенну службу я не піду – нездатен.

Лучицька (тривожно, з сльозами). Та й я на дорозі...

Квітка. Та перестань, з тобою і балакати дружньо не можна: у всьому тільки себе бачиш, тільки себе гризеш і другого дратуєш... Що ж тут такого? (Пауза). У мене ще є надія... Я подавсь до земства і от-от жду одповіді.

Лучицька. Так ти будеш по земству служити? Як я рада, як рада! Слухай, ти од мене ховався з цим... Розкажи ж, як, що і до чого? Мені хочеться знати всі твої думки, всі твої бажання і мрії, щоб разом жити, одним подихом дихати...

Квітка (бере рушницю і встає). Після, після... Тепер ніколи... побіжу.

Лучицька. Таки йдеш?

Квітка. Таки йду. (Пішов).

Лучицька (довго стоїть нерухомо, заломивши руки). Обридла!.. Йому нудно зі мною... Я йому чужою стаю, а може, й поміхою... Ох, як швидко скінчився мій рай! Одцвіли квітки, і листя опало... (Здригнувшись, провела рукою по чолу). Невже кінець всьому?! У! Яким морозом мене обсипало! (Тремтить). Справді, чи не слаба я, –  і того мені вбачається все хмурим! Він же чесна, хороша, правдива натура... Е! Поки голови не стяли, будемо думать про друге... (Пройшлась коло клумб, зірвала стокротку і сіла на сходах рундука). Няню! Ви там, у покої?

Палажка. Тут, моя дитино!

Лучицька. Принесіть мені, будь ласка, мою шкатулку.

Палажка. Зараз.

Палажка виносить шкатулку.

Вихід  IV

Лучицька і Палажка.

Лучицька (одімкнула, розгляда речі). Ось браслет з дорогими самоцвітами: це мені, няню, перший подарунок піднесли... Скільки було щастя, землі під собою не чула!.. (Зітха). А ці сережки брильянтові мені піднесли в столиці. Як я боялась там виступати! Все їдно як на катування йшла: як глянула я на обширу ту залу, а там аж чорно од голів, –  так у мене руки і ноги подубли... голос тремтить. Як я почала – не тямлю, а потім розійшлась... І-і, господи! Який же гвалт знявся, а в мене од захвату так серце здавило, мало не впала... І цей вінок там же від молоді... (Зітха). А ось дукач і ці перли од його, од мого сокола... Який він тоді був захвачений, сп'янілий, аж божеволів! (Притиска до серця й цілує).

Палажка (бурчить). Всі вони, пси, –  поки оженяться.

Лучицька. То-то! А! (Провела по волоссі рукою і стряхнула головкою, мов бажаючи викинуть думки). А ось іще... ще... багато, багато... Мало чи не з кожного города пам'ятка...

Палажка. А там іще в тій скрині скільки всякої срібної посудини і вінків.

Лучицька. Бачите, моя ріднесенька, ми не злидні, і у нас є своє, надбане чесно, –  так ви отій причепенді і одкажіть, що я не з нужди на їх гіркий хліб перейшла.

Палажка. Ох, якби було знаття, що так станеться, краще б було на своїм хлібі.

Лучицька. А ви ж, бабусю, казали, що гріх.

Палажка. Отож тільки й горе! (Відійшла).

Лучицька (уложивши речі, вийняла засушені листки із тетраді). Ох, оця квіточка! Скільки було щастя... а тепер зав'яла... А цей листик зелений... Першу роль з ним учила!.. Ах, минуло, минуло!.. А ви, мої ріднесенькі, почеркані, пописані... (Розбира аркушики, цілує). Ось Катря! Як я тоді над її долею плакала, як за нею боліла душею... І не сподівалась тоді, що й сама стану Катрею, сама буду переживати її нестерпні муки... Ох! (Замислюється і тихо неспогадано спїва, немов з ролі).

Тяжко-важко, а хто кого любить,

А ще тяжче, хто з ким розстається...

Вихід  V

Лучицька і Олена Миколаївна.

Олена Миколаївна (зупиняється, слухаючи спів, і тихо підходить). У тебя, невестушка, прекрасний голос... Только все грустишь, все тоскуешь, словно несчастлива!

Лучицька (заметушившись і закриваючи листки). Ах, маменька... Это вы? Я и не заметила... Садитесь! (Підкочує їй крісло).

Олена Миколаївна. Стой, милая! Что это, старые или новые письма перечитываешь? Любопытно.

Лучицька (змішавшись). Нет, маменька; это я так себе, от нечего делать... тетрадки старые пересматривала...

Олена Миколаївна. Какие такие тетрадки?

Лучицька. Пустяки... роли прежние... (Подає).

Олена Миколаївна (поглянувши). А! Хе-хе-хе! Вот оно что удостоилось лобзаний! (Презирливо віддає). А ну, не правду ли я говорила: тянет прежнее-то, тянет! Уж не маши головкой, не поверю: тянет, тянет!

Лучицька. Нет, это хоть и близко сердцу, а заброшено мною навеки!

Олена Миколаївна. Не поверю, не поверю! (Мотає головою). Ты сама себя, бедная, обманываешь: тоскуешь недаром...

Лучицька. Да с чего же мне, маменька, тосковать? Всего вдоволь, муж меня любит, вы жалеете...

Олена Миколаївна. Видно, мало этого, видно, есть за чем тосковать...

Лучицька. Что вы, маменька?

Олена Миколаївна. Не тревожься, милая, я любя говорю... Я понимаю, какую ты жертву принесла: и славу, и карьеру бросила для моего сына, а только впрок ли? (Гладить її по голівці). Таешь ты здесь, горемычная, и за своим-то прежним развеселым житьем, и за всем.

Лучицька (глибоко зітхнувши, боязливо здригнулася). Мне все ничего, лишь бы Антось...

Олена Миколаївна. Антуан.

Лучицька. Лишь бы Антуан... Люблю я его, маменька, больше всего на свете, вот хоть сейчас в могилу лечь...

Олена Миколаївна (поморщившись). Верю... А все же и муж тоскует, одичал совсем...

Лучицька. Чем же он одичал? Неужели я зверь дикий?

Олена Миколаївна. Одичал, бирюком стал, нигде не бывает... Да и трудно: от нас все отшатнулись... Хозяйство тоже его не занимает, все норовит как бы из дому сбежать...

Лучицька (ламаючи руки). Маменька! Мне... страшно!

Олена Миколаївна. Мой-то, может, и полюбил тебя за талант, что вот-де все перед ней ничком падают, а я подхвачу! И такая это запальчивость его взяла, что и на мать плюнул... Ну, а как пришлось-то без сцены с молодой женой время коротать, так и вышло, что с зайцами веселее...

Лучицька. Боже мой! Да коли это так – умереть легче. (Плаче).

Олена Миколаївна. Перестань, моя сиротка! (Цілує). Ну, как же мне тебя не любить? Несмотря на то, что ты сломала ему и жизнь, и карьеру, а сердце поневоле к тебе.

Лучицька (скрикнула). Так я Антосю сламала жизнь?

Олена Миколаївна. Успокойся, моя несчастная! Не ты... Но всех людей не переделаешь... С нами ведь знались все люди именитые, ну, а теперь и оскорбились на Антуана, что унизил себя перед ними; у всякого ведь семья есть – у кого жена, у кого сестра, у кого дочь... ну, а тут такое! Еще и по земским прокатят...

Лучицька. Так это через меня он все терпит? Господи! Какая ж я несчастная! Яка я безталанна! (Вибігає ридаючи).

Олена Миколаївна (вслід). Доняла... Ты еще у меня подожди, актриска поганая!

Вихід  VI

Олена Миколаївна, Палажка, потім Квітка.

Олена Миколаївна (до Палажки, що проходить). Снеси-ка своей барыне воды.

Палажка. Що таке? (Біжить). Матінко! Дитино моя!

Олена Миколаївна (побачивши сина). Антуан! Куда это?

Квітка. В порубь... А вы к нам?

Олена Миколаївна. Была уже. Полюбилась мне твоя женушка. Вот как сначала была против нее, а теперь полюбила, –  славная она...

Квітка (цілуючи їй руку). Благодарю, maman! Она – ангел, это – беззаветная любовь и преданность...

Олена Миколаївна. Беззаветная? Вот это мне немного сомнительно... Она все у тебя печальная: она о чем-то горюет, – ее, видимо, гложет тоска...

Квітка. О чем же ей тосковать? Она так счастлива, так меня любит...

Олена Миколаївна. Ah, que tu est simple! [4]4
  – Ой, який ти простодушний! (Франц.)


[Закрыть] Всему веришь! Вот дитятко! В глаза-то она смеется, прикидывается, а за глаза плачет.

Квітка. Да о чем же, maman?

Олена Миколаївна. А может, и о ком...

Квітка. Мaman!!

Олена Миколаївна. Почем я знаю! Что по театру, по цыганской жизни тоскует, так и неудивительно: уж кто раз попробовал этого яду, тот безнадежен; с омутом сжился, ну, омут й тянет...

Квітка. Она и забыла про все это; она сейчас мне говорила...

Олена Миколаївна. Ха-ха-ха!! Да ты просто смешон! Что она, дура такая, что ли? Станет она муженьку высказывать, что ей с ним скучно, что ее тянет в богему? Да ведь она актриса, да еще, ты говорить, порядочная...

Квітка. Обворожительная!

Олена Миколаївна. Ну так что ж? Не сумеет она перед тобой сыграть роли? Чужими ролями заставляла, небось, плакать, так своею-то собственною уж и как проведет! Разве мне бы хотелось, чтобы она тебя обманывала? Она и славная, и умница, да вот беда, –  думаю... даже уверена, что не из любви она тебя околпачила, а из расчета, да-с!

Квітка. Maman, что вы? Это невозможно: вы взгляните ей в глаза, ведь сама правда светится в них!

Олена Миколаївна. Нет, раrdon, ты просто imbeccile. [5]5
  – Недоумкуватий (франц,).


[Закрыть] Да какой же была бы она актрисой, если бы не умела глазами владеть? Я скажу больше, она изнывает по старой зазнобе.

Квітка. Что-о! Этому не поверю!

Олена Миколаївна. Да мне няня сама говорила, что у нее до тебя был какой-то актеришка, с которым ты чуть не подрался...

Квітка. Это друг ее.

Олена Миколаївна. А! Am de la maison!... [6]6
  – Друг дому (франц,).


[Закрыть] У них, кажется, все эти... называются друзьями?..

Квітка (спахнувши). Мaman! Это бесчеловечно... в невинную бросать грязью! У вас, кроме каких-то подозрений, ничего нет...

Олена Миколаївна. Стой, не горячись: ты всю жизнь поступал на оснований минутных раздражений. Мне ведь самой хочется увериться в чистоте ее душевных стремлений, потому что, повторяю, она мне полюбилась; но я не ослеплена, как ты, а оттого и способна для наблюдений... Я боюсь, чтобы она не сбежала напросто...

Квітка. Что-о?!

Олена Миколаївна. Ведь она переписывается с кем-то.

Квітка (вражений). Она не переписывается ни с кем!

Олена Миколаївна. Ха-ха! Ты уверен? Это даже трогательно...

Квітка (кидається до флігеля). Я сейчас у нее спрошу...

Олена Миколаївна. Стой! Ты только напортишь! Я тебе покажу отрывок... остальное выследим... Только немного нужно хитрости и un tour petit de prudence. [7]7
  – Зовсім трошки розсудливості (франц.)


[Закрыть]

Квітка (розгублений). У меня голова кружится... Чтобы этакая гнусность? Нет! Это было бы чудовищно. Я бы ей и себе пустил пулю в лоб! Ведь я люблю ее, поймите!

Олена Миколаївна (здвигнувши плечима). Сумасшедший!

Вихід  VII

Ті ж і лакей.

Лакей (входячи з алеї). Господин Орлов изволили приехать!

Олена Миколаївна. А! Вот узнаєм, как твоя участь решилась! Йди же, будь благоразумен.

Уходят.

Вихід  VIII

Лемішка, Гаша, Палажка, а потім Лучицька.

Гаша. Сюди, сюди, вон у том хлигелі.

Лемішка. Ага, ага! Я й ходить тут боюсь... так пишно...

Гаша. А хто там? До вас прієхав чи прийшол хтось! (Сама виходить і за дверима ховається).

Палажка (виходить на рундук). Хто, хто? (За-криває очі рукою). І недобачаю... Стій! Батько Маринчин?

Лемішка. Він самий.

Палажка (сходить). От несподівано! Голубе мій! (Обніма). Як же я рада... як рідному!.. Мов помолодшав?

Лемішка. А помолодшав: дочку видаю заміж.

Палажка (в кімнати). Марусю! Марусю! Іди сюди, кинь лихом їй в вічі: то все вона бреше... А ось глянь, хто приїхав!

Лучицька (на рундуці). Хто? Хто б міг? (Сходить, утира очі). Роман Михайлович?! Татко? (Кидається, обніма).

Лемішка (все ловить і цілує їй руки). Благодійко! Янголе божий! Сонечко наше! Як же ми там за вами нудимось, як тужимо!..

Лучицька. Не забули ще?

Лемішка (плаче). Не забули, повік не забудемо... І вороги схаменулись... А маненькі аж плачуть. Бідний хазяїн наш Безродний прогорів, помічником у Котенка служить, а той ніби "сосьєте", тільки сам усім крутить.

Лучицька. Безродний помічником? Себто сценаріусом? Господи, за віщо ж йому така покута? Ця новина кригою обсипа серце... Такий багатий був, пановитий... і все своє добро на химеру спустив.

Лемішка. Так, так!.. Ось листа вам пересила Марко Карпович, – бере мою дочку...

Лучицька. Маринку? Мою любу, мою горличку? Це ж мені така радість... а я й не спитала! Давайте, давайте листа!.. (Бере, розрива). Як же вона? Що? От спасибі Марку!

Лемішка. Здорова... за вами все плаче... Вам до ніжок кланяється, благословенія просить...

Лучицька жадно чита, а Лемішка кива головою няні.

Ой змарніла наша матусенька!

Палажка. Хоч у труну ложи! Та як же й не змарніти, коли в таке пекло попала? Як приїхали сюди, так спочатку Марусю не пустила й на очі; син хотів був тікати... так вона ніби помирилась з невісткою, стала кликать до себе... Ну, моя зірочка й проясніла – і я рада... Та ненадовго: стала я помічати, що й Маруся почала нишком плакать, і він, Антось отой, більше та більше хмуритись...

Лучицька (цілує листа й хова за ліф). Друже мій! Єдиний мій! От уже хто не зрадить, так не зрадить, а душу за друга положить!.. Так рада моя Маринка?

Лемішка. Там уже така щаслива, так кохаються... Коли б тільки їй ще ви – то й раю не треба... Та і публіка кричить притьмом за вами, і Котенко...

Лучицька. Не знаю, не знаю... Ех, я уже мертва! Нема мені світу... (Переміня тон). Та то я жартую... а мені така радість, так весело, так весело, як давно не було! Мов теплим вітром на мене повіяло з рідного краю. А як же ви сюди попали?

Лемішка. Мені в сусіднім городі дісталась по спадку хатка, дак я одпросився продати її та справити посаг Маринці.

Лучицька. А, от і чудесно; і од мене теж передасте...

Лемішка. Я ще на повороті заїду, а тепер хапаюсь: боюсь спізнитись на потяг... хмара насува... Ну, храни вас господь! (Цілує руки). А назад...

Лучицька. Конечне заверніть! Я така рада, мій старенький...

Палажка. Ну, прощавайте та йдіть мерщій... а то онде вже збігаються! Я проведу вас. (Веде в хвіртку, гаряче жестикуліруючи).

Лучицька. Ах, як боляче! От тепер-то почулось, що згаряча я порвала! Зрадила діло велике ради свого власного серця, і мені моя зрада зрадою ж і б'є!

Вихід  IX

Лучицька і Квітка.

Грім. З цього часу блискавка блиска. К кінцю дії буря і дощ.

Лучицька. Ай (Закрила очі).

Квітка (підходить). Марусе!

Лучицька. Ай! Ти? Ах, як мене грім налякав!

Квітка. Чистим душам грому не страшно... Об'ясни мені, бога ради, щиро. (Голос дрижить). Од кого цей лист? Тут написано: "Прости, я розлюбив тебе, а покохав другу... ти собі знайдеш..." І так далі... грубо, цинічно...

Лучицька. Що-о? Я не розумію нічого... А дай!

Квітка (показує уривок). Читай – я не прибавив.

Лучицька (придивляється і сміється). Це ж не до мене лист!

Квітка. У тебе знайшли... Тут нема сміху... Тут жах!

Лучицька. Ні, голубе мій, –  один тільки сміх. Знаєш, що се таке? Це моя роль із "Глитая": се той лист, що Глитай підробив і приніс Олені.

Квітка. Роль? Невже?

Лучицька. Роль, роль... хіба не пам'ятаєш? Та я тобі й покажу...

Квітка. Може... Однако все-таки... странно... Я хороше не помню... Какое ужасное недоразумение... Я не могу придти в себя...

Лучицька. Ти мені не ймеш віри? Невже ти зміг про мене так чорно помислити? Антосю, що ж се?

Квітка. Прости! У меня расшатаны нерви... какая-то тупая боль... Да, все одно к одному... кругом разочарования, неудачи, неприятности.

Лучицька. Ти мене лякаєш... Що ж скоїлось?

Квітка. В земство нема чого й думати: остатня стежка закопана!

Лучицька. Чого ж то? З якої причини?

Квітка. Одна причина, одна!

Лучицька. Все я?

Квітка. Що ж ти з ними вдієш! І кланяться перестали... Нема просвітку: руки складай та й лежи нікчемною колодою, поки згниєш.

Лучицька. Я? Я тобі світ заступила?

Квітка. Не ти, а панські привереди... А! (Йорза волосся).

Вихід  Х

Ті ж  і Гаша.

Гаша (вибіга). Бариня на минутку зовуть вас... сюда...

Квітка. Сейчас! (Іде за нею).

При світі блискавки видко в гущавині бариню і Квітку.

Лучицька. А коли я поміха, коли я всім тут каменем на шиї – так ясно що: зайву личину тра набік!

Квітка (хутко, скажено). А! Наконец-то комедии разоблачу! (Бере Лучицьку за руку). С кем это вы изволите любовные переписки вести? (Лучицька дрижить. Пауза). От кого – не роли, а любовные письма получаете?

Лучицька (змертвілим голосом). Антось! Не оскорбляй меня!

Квітка (напряженнее). С кем обниматься изволили?

Лучицька. Не оскорбляй! Что это? Гвалт?!

Квітка (несамовито). С кем об-ни-ма-лась?

Лучицька. З Лемішкою... отцом Маринки... Спроси няню...

Квітка. Одна шайка! Где бы он взялся здесь?!

Лучицька. Проездом... Клянусь богом... Опомнись!

Квітка. Где письмо? Отдайте мне его!

Лучицька. Вот оно. (Дістає).

Квітка (вирвав). От какого-нибудь поганого актеришки – и у сердца храните... А! знаю, от какого мерзавца это письмо!

Лучицька (пошатнулась і ухопилась за спинку стула; коси від руху впали). Не от мерзавца, Антон Павлович, а от честнейшего и преданнейшего мне человека...

Квітка (скажено). От преданнейшего? Так у вас там, между этой... этой... преданнейшие люди?

Лучицька (ніби одгонячи образу рукою, а другою за голову). Остановитесь!.. Не оскорбляйте!.. Пощадите!

Квітка (ловить слова у листі). А-а! Вот оно: "богорівна", "неспогадана", "верніть мирові дар божий"! Так вот в чем дело? Так это все была жалкая комедия... водевиль с переодеаанием?.. Вы разыгрывали угнетенную невинность, я получил роль простака, дурачка-буффа, а настоящий герой был за кулисами...

Лучицька (задихаючись). Остановитесь!..

Квітка. Туда вас тянет, туда манит цыганская жизнь, а здесь – тоска, разойтись негде... Обманулись в расчетах... Что ж? Вы здесь не пленница... насиловать воли не будем! (Виходить, кричить вбік). Коня мне!

Лучицька. Ай!! Бесчеловечно! Безбожно! За что же? За что? (Рида).

Вихід  XI

Лучицька і Палажка.

Палажка (підбіга). Що знов? Що?

Лучицька (кидається до неї з риданням). Вигнав!.. Дочекалась! І за що? Обридла... світ заступила... в тім і вина! (Лама руки). А! Дайте ж мені чого... щоб я... навіки забулась... Тільки далі од цього місця, далі!

Палажка. Заспокойся, ріднесенька! Будь вони прокляті, іроди!

Лучицька (збентежено). Тікати, тікати звідсіль! Няню! Беріть... тільки мою шкатулку... а їхнього – ні рубця... Підводу найміть...

Палажка. Та хай їм все завалиться! Я зараз... Тільки надворі горобина ніч.

Лучицька. Пішки піду! Туча, няню, не така жорстока, як люде: буря порве все, та хоч серця не займе. Грім одразу уб'є, та катувати не буде... А тут катують і не докатовують... Ходім!

Няня її піддержує.

(Вона сливе пада). Боже! (Сповза з рук няні на коліна). Скінчи мої муки!.. Над силу кара, над силу!

Грім, дощ, буря.

Завіса