Текст книги "Облога Буші"

Автор книги: Михаил Старицкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

  IX

 В пригороді за північ кипіла хаплива робота: підсипали вали, плели нові тури, лагодили вози, клали прямо долі безнадійно підбиті гармати, а до других станки з-під возів підставляли. Перев'язали собі звечора рани, випили за дозволом отамана горілки з порохом і лягли відпочити, маючи право на пільгу; на щастя, їх було небагато: поки спинив Вернидуб канонаду, покотом лягло шість козаків та ще ломаччям з возів та турів п'ять було ранено. Для вбитих вирили вже другу могилу, і отець Василь пізно вночі сходив у пригород в другий раз, аби над першими братерськими могилами відспівати відправу. При тусьменнім світі трьох ліхтарів, під широко розгорнутою вгорі над головами молільників ризою, осяяною зорями, тихо й журно велась відправа. Схиливши понуро підголені та чубаті голови, стояли довговусі козаки й побожно клали хрести на свої груди могучі. Тихо прорікав панотець, що душі тих, що життя своє положили в боротьбі за віру, «в селеніях горних упокояються»; тихо, дрижачим голосом співав дяк «житейськеє море воздвизаємоє»; тихо шепотіли козаки «вічная пам'ять»...

 У грудях їх, мов криця, загартованих, мимоволі вставало передчуття, що завтра і вони також поляжуть на січовій ниві і нікому буде їх поховати, і хоч як вони байдуже не дивились на життя, але проте ж обличчя смерті викликало в їх неприязне враження, навівало якусь тяжку задуму і смуток. Коли все в пригороді затихло і потомлені нічною хапливою працею усі зборонці, крім вартових, положились, щоб хоча трохи відпочити перед останнім рахунком з бурливим життям, тоді й старий сотник пан Завістний примостився був на своєму возі, вкрившися від морозу кожухом, але сон не злітав йому на очі, і лише думи чорною хмарою обсідали йому голову, не даючи ні на хвилину спокою.

 Орися, його єдина дочка, єдина втіха і радість, невідступне стояла йому перед очима й дивилася таким м'яким, замисленим, таким глибоко люблячим поглядом у душу, що серце старого сотника стискалося незнайомою нудьгою і щеміло незвиклим жалем.

 Він заспокоював себе тільки тим, що ненадовго ж, мовляв, вони розстаються, – за кілька хвилин і побачаться, – але поруч з цією глибокою вірою виринали десь з тіні не то непрохана непевність чогось, не то бентежний страх невідомості...

 – Ат, що буде, те буде, – сказав сотник, – а буде те, що бог дасть! – І, заспокоєний трохи цим афоризмом, він набив люльку і почав смоктати міцний, задурливий тютюн; але й жорстока мархотка не втишила йому нервів: турбота за Орисею все ж таки точила йому серце.

 «Не віддасться вона в руки живою, о, не віддасться! – запевняв він себе. – Не таківська вона, батькова дочка! От тільки що молода, не вспіла ще призвичаїтись до смерті... Боронь боже, якщо вона прогаїть хвилину і її, голубоньку, схоплять ці бузувіри, ці пси-кровожери... Ховай боже! Адже ж не пошанують вони ані молодості її, ані вроди: назнущаються над її тілом чистим, насміються над її душею непорочною, натішаться її муками... О, захисти ж її, царице небесна, від цієї ганьби, від цього катування!»

 Збентежений сотник навіть випустив люльку з рук і підвівся на возі.

 «Краще піти зараз і самому її вбити, одним махом визволити від мук, що мають їй статись... Так, так, це ліпше, то й мені легше буде на той світ прямувати, – принаймні в останню хвилину життя не здригнеться серце від жаху за долю дорогої дитини! Ще  вспію...»

 Сотник рішуче встав, але новий приплив думок знов зупинив його.

 «Ні, – міркував він, – у неї самої не здригнеться рука відібрати собі життя, коли той час прийде; я в цьому певний; так навіщо ж завчасу вкорочати їй це життя? Може, воно ще й потрібне, може, ще і в пригоді стане своїй Україні?.. Адже ж там, в оселях творця, в книзі світовій записана доля кожної людини, і ніхто, ніхто не посміє викреслити в ній ані жодного слова...»

 Сотник сперся на воза і обвів очима по темрявій далині; там теж ледве примітне мигтіли вогники, – знати, й ворог не спав, дбаючи про свої нові смертодайні сили; в морозянім, тихім повітрі далеко чути було дзюрчання збуваючої води; це дзюрчання звернуло на себе сотникову увагу.

 «От іроди! Яку сатанинську штуку придумали! Певно, спускають воду з ставу, щоб і звідти ударити!.. Проте ж хіба не все одно, яку б штуку не вигадали оті бузувіри, – міркував собі сотник, – все одно нам не встояти проти їх неомірної сили і треба всім полягти до єдиного; Богунові ж не випадає йти нас визволяти, бо мусить зачекати на головні сили, щоб з ними сполучитись. Добру послугу зробили ми для них, що дурних ляшків на три дні затримали. Закортіло їм Бушу взяти – ну й здорово ж заплатять вони за своє «бушування»!»

 Сотник відкинув свою чуприну назад і замислився; якийсь сум охопив його душу, викликавши тим часом в голові елегійні думи:

 «І коли минеться ця братерська різня, грабіжка та розбій на Україні?! От хоч би одним оком зазирнути в золоту книгу і прочитати там долю нашого рідного краю, нашої любої неньки України! Гей ти, рідна, дорога країно! Широко ти, неосяжно розкинулася, мальовниче обгорнулася гаями, причепурилася рясними ланами, оперезалася річками блакитними, прикрасилася селами біленькими... всім наділив тебе бог, красуне наша, тільки от чомусь щастя-долі не дає поки, чи за гріхи твої, чи за достатки!! Жити б нам на тобі приязно, багатіти та радіти, так ні ж, – кожне заздрить на твої розкоші і з мечем та вогнем геть жене твої діти, віднімаючи у них все – і добро, і родину, і життя, і навіть кохання до тебе, до нашої неньки! Скільки ти того горя зазнала – не злічити, не зміряти! Палили, рабували тебе усякі варвари, топтали різні пройдисвіти, шматували свої, хатні, «удільні» чвари, плюндрувала тебе зі сходу насунувша татарва, а тепер обливають кров'ю степи і лани твої свої ж брати в спілці з невірою... А все ж таки не доконають дітей твоїх кревних – стоять вони непохибно і стоятимуть до загину за свою змучену неньку і, доки світ сонця, ні за які скарби, нізащо в світі не продадуть своєї любові до тебе, наша люба вітчизно!..»

 На сході вже починав ясніти край неба, коли сотник, обійшовши пригород, запримітив на самому ближчому майданчику, сажнів за триста, не більше, якийсь вал, на середині котрого видно було ясніші крапки; не встиг сотник гарненько розглядіти ці будови, як усі ці крапки разом сяйнули блискавками і за хвилю розляглись страшенним грюкотом, що приніс у табір спустошення.

 – Геіі, лицарі, хлопці! Вставайте! Лях уже до заутрені дзвонить! – І його грімкий голос вкупі з прилетівшою грю-котнею підняв на ноги заспаних козаків; вони флегматично підводились, підтягались, ліниво протирали очі і лаялись:

 – От нехристи, їй-бо, нехристи! Доброму козакові й виспатися не дадуть!..

 – А ти не чухайся, – сказав Шрам, – бо тепер швидко розчешуть – ач які гребінці понаставляли!

 – Хай чешуть, – відповів Кудлач, – аби не самому морочитися...

 Зійшло ясне сонце, офарбило в рожевий колір клубки білого диму, що стелився з площі вниз понад яром, освітило став, і замість блискучого дзеркала перед здивованими очима відкрилася лише сама чорна влоговина з твані й багнюки, що вилискувала де-не-де калюжками.

 – Ба! Та й не іроди! Ач яку штукенцію підвели – увесь став попсували! – аамітив безрукий запорожець.

 – Тепер уже сподівайтесь татарської собачні, – зауважив Шрам, —це вони для цієї погані й шлях спорудили.

 – А що мені той татарин? Ото дивовижа! —образився навідь запорожець. – Я йому, собачому синові, таку дудю скручу й самою правою, що зачхає, та коли до яечінок дійме, то й лівою половиною в зубя ткну, їй-бо, ткну – та ще й як!..

 – Он вони вже, мов комашня, повилазили!..

 – Пильнуй праворуч! – крикнув сотник.

 Але татари, кинувшись у став, пройшли не більше як п'ятдесят кроків і мусили вовернути назад, – очевидячки, коні їх грузли в болотяній твані до самого дна.

 – Го-го-го! – весело реготались козаки, що дивилися на цю метушню. – По пузо, по саме пузо! От спасибі тобі, – дядько став не пускає по своїй спині погані топтатися!..

 – Тепера не пустив, – замітив Шрам, – а от як морозцем візьметься болото, то й полізуть.

 А серед козачої гармашні було саме пекло: ворожі ядра на такій близькій простороні лягали влучно і смертодайно, земля на валах розкидалась, злітала вгору і засинала рови; на тріски розбивались тури, з дзвяком розпадались вози; товстопузиха встигла тільки двічі плюнути й шерепнулась, підбита, в землю; бабі влучило ядро в саму пащу, вона піднялась і зараз же простяглась навзнак, плющихи теж були підбиті, і вся козача гармашня замовкла навіки.

 – Тепер, панове-товариші й хлопці, стережіться галушок! – командував сотник. – Ставай лавами під вали, вартові, пильнуй!

 Не збігло й хвилини, як град картечі обсипав увесь пригород; більшість її врізалась в окопища, деякі ж картечини з вереском і дзиком пролетіли через голови в придолинок до Дністра, а деякі врізались у тіло козаче і повалили па лоно землі-матері непохитних оборонців правди. Гримнув ще й другий смертельний вибух, і з-за густої хмари диму посунула струнка батава майже бігцем до пригороду. Перший спостеріг ворога Шрам і гучно крикнув сотникові з товаришами:

 – Гей, пане сотнику, німота насувається! За рушниці, хлопці!

 – Всі – на вали! – підхопив сотник.

 І висипало козацтво з запорожцями па вали, і, наче мак той, вкрило їх своєю різнофарбною одежею.

 Затріщали рушниці й гаківниці на підбігаючого ворога і повалили перші ряди, але другі ряди перескакували через трупи і неслися вперед, підбадьорені тим, що замовкла в пригороді гармашня; ще раз ударив стріл, змішав ряди, проте ж не спини.в нападаючих, – вони вже підбігали до ровів і по розвалених та підбитих ядрами й картечами укосах легко здиралися нагору.

 – Гей, пане хорунжий! Ану візьми з собою завзятців з нівсотки та спробуй їм у потилицю зайти, з болота; може-т'аки, став нам ще раз у пригоді стане!

 Вибрав хорунжий з своєї сотні п'ятдесят завзятих і поспішився праворуч, біля містечка, вийти на став; край берега оголене дно настільки вже було скуте морозом, що могло сміливо здержати козаків.

 А німці, наче кішки, дралися на вали; козаки приймали їх списами, шаблями, пацугами і знятими з гармат та возів колесами; а Шрам, ухопивши голоблище, мотлошив ним ворога, широко розмахуючи та приказуючи:

 – Ану!.. Ра-азом! От так їх;! Валяй!..

 І валилися німці як снопи; падаючі перекидали лізучих, і сповнялись рови трупами; повітря тряслося від брязкоту, хрупоту, стогону, лементу, від звірячих вигуків і прокльонів. Купи трупів сповняли рови і тим улегшали нападаючим приступ. Частина піхоти, ставши над берегом ставу, почала стріляти з рушниць, і кулі, пробиваючи козацькі ряди, скидали чубатих з валів униз, до німоти; між тим нові німецькі сили, бачачи, як зменшується число оборонців, ще з більшим озвірінням лізли на вали, захоплюючи найпридобніші місця. Вже Мастигуба, пробитий двома кулями, крикнув своїм: «Прощавайте, хлопці!» – і впав навзнак, відкинувши далеко свій закурений порохом чуб; вже Рубайголова, піднятий на чотири списи, впустив ятаган і тільки вспів показати ворогам дулю; вже Горілкодуй, з розрублепим по саме перепело плечем, повалився, і коли його хотіли підняти, просив тільки, скрегочучи зубами: «Покиньте мене, братці... Швидко дійду, а от поверніть мене тільки спиною до собак, щоб очі мої перед смертю не бачили цієї погані»; вже почала підупадати козача сила... Коли зненацька праворуч розлягся стріл, за ним услід страшенний вигук, і хорунжий, мов яструб, ударив з своїми завзятцями збоку; батави, що стояли для підмоги осторонь, згубивши відразу чоловіка тридцять, шелеснулись на цих же й зібгали їх; ті, що злізли на вали, остовпіли в нерозумінню, а хорунжий, як бурун, прорублюючи направо й наліво цілі вулиці, відсував ворожі ряди від валів до провалля.

 – Спасибі, хорунжий! Добре! – кричав несамовито Шрам. – Так їх, каторжних! Бий, криши дияволів на шматки!

 – Анумо! За мною, діти! Бий їх на всю руку! – гукнув сотник і з перначем кинувся вниз на відступаючого ворога.

 – Гей, погуляймо, хлопці! – скрикнув Шрам, і все, що зосталося живого, роз'ятрене сказом одчайдушної оборони, кинулось потужною хвилею на збившогося в купу ворога.

 Здригнулись німці і подалися назад, не маючи сили витримати з двох боків такого шаленого натиску, натовпом посунулись вони просто до ярів та бескидів... Ще хвилина – і ряди їх, стиснуті озвірілими козаками, почали стрімголов падати з сторчавих скель униз на гостре каміння і ребра граніту, а козаки до того оскаженіли в своїй лютості, що й самі почали обриватися з скель услід за німцями. Хорунжий схопив двох німців за горла, зіпхнув їх зі скелі і сам полетів за ними навздогін.

 – Куди ти, к бісу? – спитав був його запорожець, а потім почухав потилицю й додав: – Ат, шкода чоловіка – добрий козарлюга був!

 – Стривайте, дурноголові! – кричав сотник, піднявши скривавлену руку вгору. – Що то ви стрибаєте в прірву? Вже й жодного ворога не лишилося!

 Коли юрба трохи опам'яталася, спинилась і вже почала була вимощувати на ранених свою ще не втихлу лютість, сотник підняв над головою пернач і грізно крикнув:

 – Годі! Ані з місця! Слухати мого наказу! Всі оточили сотника і, знявши шапки, тільки обтирали піт і кров з розчервонілих облич.

 – Дяка богові, ми з цими ворогами порахувались; але й нас, братці, значно зменшилось, люті ж вороги оточують нас необорним колом; підбито наші захисниці-гармати, розвалено окопища, випущено в Дністро наш став рідний, і от-от не мине й години, як цілі хмари сарани цієї налетять на нас... Так от вам яка моя рада: хоча й все одно пропадати нам треба, але проте ж хочеться подовше помахати руками і якнайбільше вирядити в пекло цієї тварюки, так для цього треба нам цей пригород покинути, а перейти у містечко, за мури замкові: там і вали суть, і чотири баби, – все-таки трохи продержимось.

 – Розумне твоє слово, пане сотнику! – з ухвалою відкликнулися всі.

 – Ну, тож не гайте часу, братці, бо ляшки з татарвою нам відпочити не дадуть. Та от ще що: мертвих, тих, що зовсім сконали вже, ми з собою не візьмемо, бо нема часу з ними вовтузитися, а ранених не можна кидати катам на знущання...

 – Не можна, не можна, пане отамане! – обізвались Шрам і старий запорожець.

 – А як і з собою брати їх теж неспроможне, бо й нам лишилося пожити на світі годин зо три, не більше, то моя рада така: поскидати їх он з тої кручі в провалля, – поки долетять, то й кістки їм розсипляться, стало буть, і смерть буде приємніша!

 – Що й казати! – згодився сивий запорожець. – Що приємніше, то приємніше... Беркицьнутися разів зо два-три в повітрі, мов на релях, а потім і на перині лягти.

 – Вірно! – піддержав Шрам. —Але от тільки мені здається, що треба б про це поранених спитатися.

 – Ну й Шрам! – загомоніли навкруги. – Скаже слово – так мов тобі дратвою приточає!

 І козаки кинулись лічити трупи та зносити поранених на край провалля.

 – А що, панове-товариші й друзі, – звернувся до тяжко-ранених Шрам, – чи волите тут лишитися межи німотою, бо нам брати вас з собою незручно, чи хочете, може, прогулятися в останній раз от з цієї скелі і спочити козацьким сном на долині?

 – Не кидайте, братці, нас тут па муки! – застогнали одні.

 – Кидайте з скелі! – прохали другі.

 – Від братньої руки й смерть красна – рішили треті.

 – Ну так, славні лицарі й дорогі друзі, ми вволимо вашу останню волю, – сказав велебно сотник, – і перед вашою отвертою могилою заприсягнемося ще от у чім: коли надійде наш останній час і вцілівша жменя нас не спроможна буде боронитися проти звіра, то ми також не дамо нікого живим ііорогові в руки і вб'ємо один другого! Чи згода, панове?

 – Згода, пане отамане! Присягаємось! – шпарко відгукнулися всі.

 – Ну, тож попрощаємося з ними, – сказав сотник і поцілував першого пораненого в побілілі губи, витерши рукою очі й промовивши: – Прощавай, дорогий товаришу, не згадуй нас лихом!

 А поранений теж шепотів:

 – Пошли й вам, господи, чесну смерть та швидше зобачитися!

 Найближчі козаки поцілували ще раз підхопленого на руки товариша, а за хвилину він уже з шумом летів униз, наближаючись до смертного ліжка...

  Х

 Орися вийшла з церкви, прямуючи до околишньої вартової башти; там вона поміж лежавшим бойовим припасом знайшла цілий жмуток гноту і поклала його у фартух; потім з цією ношею вона зійшла з муру до покою хорунжого. На порозі сиділа, наче статуя, Катря, склавши на підобгатих колінах руки й схиливши безнадійно голову, обважнілу від надсильних страждань. Орися окликнула свою подругу, але остання не поворухнулась навіть, так далеко була вона в той час від цього місця.

 – Катре! – доторкнулась Орися її плеча. – Ти заснула і завмерла зовсім?

 – Чого треба? Хто прийшов? – спитала стурбовано Катря і скочила нервово на ноги.

 – Тебе мені треба, – заспокоїла її Орися, – ходімо поробимо вдвох, то, може, й на душі полегшає.

 – Куди піду? До нього?

 – Я поведу, візьми мерщій дві ліхтарні з собою, – командувала Орися.

 Катря вийшла покірно в сіни і зараз вернулась з двома засвітленими ліхтарнями.

 – Ну, одну держи, а другу дай сюди і йди за мною. Проходячи повз складниці всякої зброї під одною повіткою, Орися взяла два заступи і один дала Катрі.

 – На, неси!

 – Куди ж ми йдемо? Яму копати? Для кого? – сполохалась Катря і вся затремтіла.

 – От зараз побачиш!

 Орися підійшла до церковної огорожі, вийшла на цвинтар і почала в противолеглому кутку шукати щось межи кущами.

 – Шукай ось тут камінь! – запросила вона й подругу.

 Незабаром остання під корою наваленого пожовклого листя знайшла його.

 Після двох-трьох потужних зусиль камінь здвигнувся з місця і одним боком піднявся; трохи завалившоїся землі впало десь глибоко у відтуленому під каменем колодязі, і це в порожнечі відгукнулося довгою луною.

 Обидві подруги, сторожко ступаючи на щаблі старої драбини, приставленої до краю колодязя, спустилися на саме дно ями.

 В круглих, видовбаних у глині боках в однім місці чорніли вроблені в кам'яну оправу низенькі залізні двері. Орися піднесла до них ліхтарню і почала вставляти ключ, а Катря тремтіла вся від вогкого холоду й цікавості.

 Дзенькнув замок, і після дужого натиску Орисі й Катрі важкі двері трохи відчинилися; у відкриту чорну пащу вдарила зверху течія холодного повітря і мало не загасила ліхтарні. Пройшовши, або, ліпше сказати, пролізши через вузький і низький прохід, наші подруги спустилися в осередковий льох, що містився під самою церквою; він уявляв з себе помешкання середньої величини. Баня його піддержувалася в двох місцях товстими палями, що підпирали простягнуті вгорі дубові бантини. Праворуч у стіні чорніли ще менші залізні двері. Орися відчинила їх і освітила ліхтарнею вхід; за дверима йшли вирублені з каменю східці і заверталися вузеньким печеровим хідником наліво, вниз. По кутках головного льоху йшли низькі нори, нерівне вигинаючись і кінчаючись трохи меншими льохами, очевидячки, розміщеними під роговими вартовими баштами. В кожнім льоху навалено було стільки бочок і барил, що трудно було й повернутися, а в головнім, опріч цілої гори бочок, стояв посередині ще величезний шаплик, сповнений доверху мушкетним порохом і вкритий рядном. В льоху пахло важким духом селітри і сірки; завдяки тільки вогкості порохнява не літала в повітрі, а лежала тихо на сирій долівці, бо інакше сміливість двох відвідачок з ліхтарнями не минулася б безкарно.

 – Ну, постав, Катре, ліхтарні он туди далі, до стінки. і бери заступа, – казала Орися, – роботи багато, а часу мало.

 – Що ж треба робити? – спиталася, не зрозумівши приказу, Катря з заступом у руках.

 – От від цього шаплика треба до кожного крайнього льоху копати по рівчаку.

 – Я думала, скарби будемо копати, – закопилила губу Катря, і в її голосі почулося журне невдоволення.

 – От скінчимо мерщій цю роботу, тоді й за скарби візьмемось, – заспокоїла її з усміхом Орися.

 І подруги з подвійною пильністю взялися до роботи.

 Докопавши рівчак до бочок у першім роговім льоху, Орися збила заступом обручі з двох-трьох бочок і висипала пригоршнями з них порох, заложивши всередину гніт; потім протягла цей гніт по рівчаку до самого шаплика.

 А Катря сиділа, відпочиваючи, в осередковім льоху і нетерпляче ждала Орисю.

 Те ж саме зробила Орися і в другім роговім льоху, як і в першім, і, не спочиваючи, стала копати третій рівчак. Від надмірної напруги сил пекучі сердечні болі її непомітно німіли і мозок визволявся від бурі хвилюючих дум; одна лишень думка панувала над ним повновладно: це вспіти довести задумане діло до краю і ошарашити радіючого ворога; якесь нове шпарке почуття охопило всю її істоту, – це було солодке почуття близької помсти...

 Катря не довела-таки роботи до краю і, присівши відпочити, похилилась на складені в головнім льоху луб'я і кріп-ко заснула.

 Орися сама скінчила останній рівчак, розбила в крайнім льоху дві бочки з порохом і провела гніт до шаплика, але їй тепер спало на думку: що, коли порох спалахне в осередковім льоху і вибухом завалить отвір раніше, ніж вогонь устигне по гнотах добігти до крайніх-льохів, і вони тоді лишаться непорушені? Ні, треба зробити так, щоб не було й найменшого сумніву, що увесь замок злетить угору в одну мить. Невважаючи па те, що від тяжкої роботи руки й ноги в Орисі були мов оловом налиті і ледве-ледве пересувалися, вона зібрала останні сили і почала черпаком носити порох і засипати ним рівчаки від крайніх льохів до самого шаплика; потім, не задовольнившись і цим, вона ще попробивала сокирою, що валялась тута ж, у нижчих клепках шаплика чотири дірки над кожним з рівчаків, і коли з цих дірок у рівчаки посипався порох, тоді лише вона заспокоїлась, а проте ж таки ще раз пішла подивитися з ліхтарною в руках, чи нема де проміжка в зроблених нею порохових стежках, і для більшої певності попкривала їх лубками. Скінчивши всю цю роботу, Орися так була захоплена своїми думами, що й не помітила, як свічки в ліхтарнях догоріли і згасли. Темрява ночі, що так несподівано вкрила все навкруги, злякала Орисю. Вона, не знаючи, куди ступити, навмання обвела руками круг себе, намацала холодну й мокру стіну і... присіла. Спершу вона хотіла була йти кудись уздовж стіни – шукати виходу, але зараз же її так потягло спертися спиною на стіну й відпочити. Вона не могла встояти проти свого бажання, мимохіть простягла вільніше свої натруджені руки й ноги і замислилась... За кілька хвилин Орися вже міцно спала.

 Час іде. Там, угорі, давно вже настав день і приніс з собою нове пекло і розрух, нові смерті і звірства, а тут, глибоко під землею, панує ніч і мертвий спокій; тільки далеко в темряві ледве примітне світиться біла пляма...

 І сниться Орисі, що вона стоїть у березі Дністра, але що вона – не вона, а калина, вся напрочуд вбрана і квіточками, і пишними червоними кетягами; па тім боці проти неї росте явір, та такий стрункий та гарний, що так їй і хочеться прилинути до нього, пригорнутися своїм листям і лагідним шепотінням своїм злитися з могучим шелестом явора. Але бистра вода буркоче, і крутиться, і розділяє їх широкими каламутними хвилями; даремно хилиться калина, даремно простягує вона до явора свої кетяги—їй не дістати його розмаїтого віття... Але що це? Ясне, пекуче сонце вкрила чорна, густа хмара; зі сходу невтримано несеться бурхливий, рвучкий вітер, вивертає в своїм хижім леті і каміння, і ліси, з свистом і грюкотом налітає на калину, вириває її з корінням і несе понад сердитим, клекочучим Дністром... Але й явір крутиться у повітрі... От він злетів угору, метнувся вбік і цупко обхопив своїм віттям калину, – вони сплелися, сплелися навіки, нерозлучно... Вкупі несуться вони понад Дністром, хвилі його ростуть, здіймаються високо, червоніють від крові, обертаються в страшне палаюче полум'я і ловлять у свої обійми улітаючих калину і  явора...

 Орися схопилася мов несамовита і довго від жаху не могла зрозуміти, де вона і що з нею робиться. Вона тільки почувала, що підупаді сили її зпоп почали зростати і що треба їй насамперед поспішитися, бо час, либонь, минув; зрештою згадала вона все і стурбувалась.

 – Катре! Катре! Де ти? – кричала вона у тьмі, повертаючи голову і туди, і сюди.

 Але Катря спала собі безпечним сном, і довго прийшлось Орисі кричати без відмови, доки, помацки посуваючись край стіни, вона випадком не знайшла її на лубках.

 – Вставай, Катре! Ми з тобою розіспались, – смикала Орися її за плече, – вже ніч минула, а може, й друга почалась. Нам треба мерщій вийти на світ і довідатись, що там з нашими сталось.

 – А! Ходім! – скочила Катря і впала, спіткнувшись на лубки.

 – Сторожко-бо! – скрикнула Орися. – Ти зі сну собі ще й голову розсадиш. Ходи за мною! – і вона помацки майже поповзла, прямуючи до блідої кулястої плями світла.

 Як тільки Орися з Катрею вилізли з льоху на світ божий і підбігли до замкового муру, саме в той час хорунжий довершив свою славну засіду. Катря очі пасла на стягу, що мальовниче маяв у повітрі і побідно гнав переляканого ворога.

 – Це він! Це моя дружина! – велебно шепотіла вона.

 – Так! Це наші знов женуть ворога, і нема смерті їх славії! – обняла її Орися.

 Але цієї ж миті дорогий стяг урвався з кручі і щез у проваллі.

 – Ай! – скрикнула несамовито Катря. – Він пропав! – І вона кинулась на край муру, витягши вперед руки. Але Орися спинила її.

 – Нащо ж мені тепер жити? – спитала ледве чутно Катря, стараючись випручатися з Орисиних обіймів і диким, блукаючим поглядом дивлячись перед себе.

 – Для того, щоб помститися! – відповіла їй Орися, міцно стискаючи її похоловшу руку, —помститись над катами нашої країни і над убийцями наших батьків і чоловіків!

 У своїй світлиці в роговій башті, з котрої мусили пантрувати за вузьким шляхом межи бескидом і ставом і куди вже раз був направлений вибух, сиділи Орися і Катря.

 Остання, з божевільним, палким поглядом в очах, була нерухома і навряд чи розуміла, що казала до неї подруга, але раз по раз вона проймалася внутрішнім вогнем і, насуплюючись, шепотіла тільки одне слово: «Помститись!»

 Коли ж Орися, ставши перед образом, освітленим лампадою, з якимсь фанатичним запалом промовила: «Заприсягнемося ж перед царицею небесною, що й на одну хвилину не пожалуємо ані свого життя, ані життя близьких і дорогих нам людей, але продамо його за тисячі смертей ворогів божественного слова її розіп'ятого сина!» – то й Катря піднесла свої руки до образа і вимовила твердо й виразно:

 «Заприсягаюся помстити!»

 Тоді саме увійшла до світлиці бабуся і сповістила, що до башти під'їхав якийсь шляхтич, а з ним ще два вершники з білими хустками на списах і засурмили. Орися хапливо вийшла з світлиці, доручивши про всяк случай бабусі доглядати за Катрею.

 Піднявшися на горішню площу башти, вона при яснім сонячнім світлі зараз впізнала в тім шляхтичі свого друга й коханця Корецького, про котрого думала, що він вбитий її ж рукою, – пізнала і остовпіла. І почуття радості, що він живий, і прилив колишнього щастя, і гострий біль, заподіяний його зрадою, – все це вдарило їй в голову, схвилювало кров, зворушило гарячковим стукотом серце. Зворушення її було таке велике, що вона, втерявши сили, трохи була не урвалася з муру, коли б завчасу не вхопилась руками за високий зубець башти; але за хвильку вона вже передужала себе, – повними грудьми вдихнула свіжого морозяного повітря і позвала на підмогу собі охолонувший розум.

 – Стріляй з плющихи! – скомандувала вона двом козакам, що стояли коло гармати. – Ніяких перемов!

 Гримнув вибух, але вершники були занадто близько, і увесь набій пролетів понад їх головами, не зачепивши нікого; тільки двоє коней під татарами шелеснулись убік, злякавшись вереску, а огир шляхтича, мов від корчів, тільки переставив ноги і повів ушима, та й сам шляхтич, склавши навхрест руки, непорушне сидів на коні, не зводячи очей з високої башти, буцім чекав своїми грудьми на більш влучний стріл. Молодці хапливо заправили новий набій і навели плющиху на непорушну мету. Але Орися спинила їх порухом руки і, знесилена, опустилась на камінь, відкинувши голову назад, на холодну стіну.

 Минуло чверть години. Невважаючи на підняті вгору два списи з білими хустками, такої ж самої ознаки згоди на башті не виставляли, – залізна брама лишалась зачиненою, і висячий міст висів на гаках.

 Тоді вершники з'їхались, поговорили про віщось, і один з них, вийнявши лука, натяг і пустив тятиву; стріла злетіла вгору, спинилась там на мить і потім, зробивши півкола, з силою вдарилась край п'яти башти і задрижала, вгрузши глибоко в землю. Козаки кинулись до стріли і знайшли прив'язаний до неї папірець. Орися звеліла принести його їй і з пожадливістю почала читати. Вершники тим часом під'їхали поза межу стрілу і спинилися, очевидячки, чекаючи на відповідь. Лист був написаний до оборонниць замку, головне ж – до Орисі, а писав його до неї її коханець Корецький, на котрого вона вже двічі підіймала смсртодайііу руку; писав він ось що:

 «Польний гетьман, яснійший пан Лянцкоронський, дивуючись мужності і одчайдушній обороні жмені ваших борців і бажаючи дарувати життя останнім завзятцям і їх родинам, радить вам віддати замок на капітуляцію, лишити в ньому всю зброю, а неозброєним вільно вийти з сестрами, жінками і дітьми куди завгодно, на що для забезпеки вашого життя і волі видадуть вам прохідні Речі Посполитої листи. Коли ж ви зречетесь цієї ласки і вперто змагатиметеся в своїм божевіллі, то він не пожалує тоді ні вашого, ані дітей ваших життя і від «Орлиного гнізда» не лишить і каменя на камені. Речинець для розсуду і виконання цього ласкавого призволення скінчиться увечері.

 Осаул Антін Корецький». Далі, внизу, був ще припис, звернений особисто до Орисі:

 «Сестро моя, життя моє і ввесь світе мій, Орисю! Чому доля не дала мені вмерти від руки твоєї? І щонайлютіша смерть була б мені в сто разів легша й миліша, ніж та ненависть, яку ти до мене маєш... і маєш несправедливо. Ради моєї і твоєї матері, що передчасно загинули від руки катів, ради всього святого в світі дай мені можливість виправдатися перед тобою: я не смерті боюся, а лишень боюся невиправданим полягти у домовину. Я стоятиму нерухомо доти, доки ти не виставиш білої корогви на башті і не впустиш мене хоча на годину повідати тобі мою щиросерду й передсмертну сповідь».

 Лист затріпотів у руках Орисі, щось гаряче ворухнулося в серці, сповнило відрадою груди і теплими самоцвітами зросило очі; вона відірвала той клаптик листа, де був припис до неї, і сховала його на своїм стурбованім лоні.

 Потім вона встала і звеліла скликати громаду на цвинтар, запросивши туди й отця Василя; на мурах же і баштах приказала поставити дітей.