Текст книги "Облога Буші"

Автор книги: Михаил Старицкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

 – Пусти, Антосю! Годі-бо! Що ти? Побачать! – вибивається вона з обіймів.

 – Хай бачать! Хай цілий світ збереться сюди, і перед усіма, як перед оцим небом, я скажу, що кохаю тебе більше всякої радості, більше життя!

 – Коханий мій, любий! – шепоче вона і хова на його дужому плечі свій зчервонілий видочок, а очі її таким щастям палають, яким тільки раз на віку займається серце.

 – Твій, твій! І ніщо на світі нас не розлучить! – присягається ревно козак, притискаючи її до своїх могутніх грудей...

 І знов усе лине, зника... далі, далі!

 Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне – веде якийсь спів похоронний...

 Тихо рипнули двері, і на порозі з'явилась згорблена бабуся, пов'язана по очіпку чорною хусткою і в чорній намітці.

 – Не спиш усе, моя ягідочко? – прошамкала вона, наблизившись до Орисі. – Уже швидко світ; приляж, засни хоч хвилину... сили наберись... не сумуй!

 – Я, бабусю моя, не сумую і божій волі корюсь! – промовила тихо Орися. – А тільки не спиться мені... голову думи обсіли...

 – Ох, моя квіточко рожевая! Яка то гірка твоя доля! – зітхнула, проголосила бабуся, цілуючи Орисю в голівку. – Жити б тобі та радіти, а мені б у землі сирій тліти... Ох, а господь інакше міркує...

 – Не наді мною одною його воля свята, а над усіма, – відізвалась спокійно Орися. – Та мені життя мого і не шкода: які в йому радості, які втіхи? От тільки тата кохала та бабусю, як неньку рідненьку... – І Орися схопила і поцілувала руку у баби.

 – Що ти, що ти, моя безталанна? – кинулась бабуся обнімати Орисю, утираючи дрібні сльози, що котились з старечих очей.

 – Люблю, от що! А ховати ні тобі мене, ні мені тебе не випаде: поховає нас хижий звір.

 – Та ще, моя ягідко, господь один віда, що станеться;

 а може, з потилиці налетить наш славний Богун Іван, дак нечисть уся від його шкереберть покотиться...

 – Сили, бабусю, у ворога дужі – не подолати! А проте – хай буде, що буде, що богові миле... а ти от що скажи: чи молодою моя матуся вмерла?

 – Молодесенькою.

 – А як горіла вона, ти бачила?

 – Годі! Годі! Господь з тобою... Най її криє покровом своїм цариця небесна! Не думай... засни хоч трішечки: ти одна  тепер голова на ціле замчище та панотець...

 – Я засну, бабусю, – обезпечала Орися.

 – Засни, моя дитино! А я готую обід і всяку страву, щоб у долину нашим оборонцям знести...

 – Ох, бабусю, ненько моя! Яка ти люба, хороша: все дбаєш лишень про других... а я то про себе... Готуйте, готуйте, і я піду допомагати... – заметушилась Орися і встала, переклавши обережно на подушку голову Катрі.

 – Ні, ні! Ти відпочинь, – там помічниць досить, а ранком і ти нам допоможеш. Відпочинь, послухайся твоєї бабусі, адже я тебе більше за рідну доньку люблю.

 – Послухаюсь, бабусю, – згодилась Орися покірно.

 – Пошли їй, пораднице мати свята, хоч на хвилиноньку спокій! – промовила побожно бабуся, перехрестившись до образа і тихо, зовсім згорбившись, вийшла з світлиці.

 Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне – веде якийсь спів похоронний...

 Зупинилась Орися перед ликом небесної і тихо навколішки стала.

 – Царице безгрішна! – шепотіли уста її тихо. – До тебе, до нашого прибіжища тихого лине моя остання молитва! Не від куль, не від стріл ворожих, не від смерті ховай моє серце, а від немочі та страху! Пошли і мені, о всепітая мати, силу і мужність з відважною усмішкою на страту піти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену віру і за твою, панно пречиста, віковічную славу!

 Лампадка спалахнула і погасла. Все пірнуло в хмурій пітьмі, тільки крізь шибки в вікні ледве-ледве сірів наступаючий ранок.

 Коли це раптом навдалі щось блискавицею свіргонуло;

 через хвилину гуркіт розлігся і полохлива луна відгукнула його по долині. Задзвеніли шибки; Орися здригнулась і стала Катрю будити:

 – Вставай, – уже починається!

III

 Глупа ніч; проте у польськім Обозі край намету коронного гетьмана Степана Потоцького жвавий клопіт і рух. Слуги з походнями нишпорять, бігають від мажі до мажі; випаковують і припаси, і начиння всяке – куфи, барилки, пляшки; в обгорілій хатині приладнались кухарі з куховарством і край яскравого полум'я готують, печуть, на рожні шкварять і лаються. Навкруги, під дрібним холодним дощем, не горять, а куряться вогнища; коло них в туманистих загравах кривавими плямами вбачаються постави людські, – інші лежать скорчившись, інші сидячи сплять, і тільки де-не-де ходять між ними з рушницями пильні вартові.

 А в спустошеній каплиці бенкет іде і варом кипить шляхетське життя.

 Розіслано на долівці дорогі килими; розставлено складні шкуратяні канапи й кріселка, розложено столи і білими обрусами вкрито; на них у срібних тяженних, нюрнберзької роботи, шандалах горять десятками свічі воскові; на срібній і золотистій посудині їх полум'я миготить і блискоче зірками, яскріє діамантами в кришталі. Сайгаки і голови з вепрів стоять на столі; розмаїті потравки, бігоси, лозанки парують і смачним пахом дратують охоту до їжі; у куфах, суліях, пляшках леліють ласкаво та втішно і старки, й наливки, і заморські вина, і темні та густі сорокалітні меди. Слуги метушаться упадливо та улесно, підносячи більше та більше і вигадливих страв, і цілющого трунку.

 На канапі, медвежою шкурою вкритій, майже лежить сам вельможний господар, сам гетьман коронний – Потоцький, син старого Миколи Потоцького, що завершив сумно під Корсунем свою бойову славу. На йому довгі сап'янці з золотими острогами і срібна місюрка, а зверху наопаш – розкішний кармазиновий кунтуш з венеційського оксамиту, облямований горностаєм; на голові соболевий шлик з струсевим пером, що діамантом коштовним прип'ято. Многоцінне каміння яскріє і свіргоче йому на руках, і на застібках, і на піхвах прип'ятої до лівого боку дамаської шаблі.

 І криклива пишнота, і вираз обличчя, що довчасно злиняло на розпусних ночах, і хітливі безсоромні очі, і млява, знесилена постава – нагадували швидше фігуру знудженої повії, ніж мужнього ватага Посполитої Речі.

 Попліч Потоцького справа сидить польний гетьман Лянцкоронський; він, навпаки, одягнений в звичайну бойову одіж; обличчя йому повне достойності й поваги; в очах, синіх, великих, світиться розум.

 За ним сидить в сталевих шелягах воєвода Чарнецький, на всю округу – пекло і жах; від його мусянжового, загартованого в боях обличчя віє холодом зимовим, з горбинкою ніс загнувся йому гаком, нагадуючи дзьоб у хижого птаха; в зеленастих очах яскріє сваволя і лютість.

 Ліворуч почетнее місце сина кримського хана Махмета-Гірея – на цей раз порожнє: він чогось не прибув на сьогоднішній бенкет.

 Далі за столами по достотам міститься панство вельможне; убране в саєти, єдваби, злотоглави та в зброю блискучу, воно зібралося тут немов на мазура з пишними красунями панями та панянками, а не на воювання суворе. Деяким не вистачило стільців, так вони зірвали зі стін схизматські образи, положили їх тилом на зруби та на них і розсілись. Одного образа вони дістать не здолали, бо високо висів, так він і зостався у них свідком єдиним.

 Не дбаючи про холод і про вітер, що вривався в розбиті шибки і хитав тривожливе полум'я свіч, обличчя у бенке-тарів, розшарені старкою, та добрим венгерським, та литовськими медами, палали вогнем і світились звірячою втіхою.

 І регіт, і вигуки, і скоромні вигадки, і дзенькіт склянок, і цокіт ножів – все змішалось у галас безладний та дикий.

 – На моє здання, –  провадив польний гетьман, запиваючи свою мову ковтками старого венгерського, – не слід нам затримуватися тут повними силами ради якоїсь там жмені ошарпаних гультіпак – і негоже, і мети нема, та й часу жаль: Беллона страх вередлива і за марнування часу помстить жорстоко.

 – Найперше, – сьорбаючи сонливо з золотого келиха мед, суперечив йому гетьман коронний, – панська вельможність надуживає злегка правдоту: ця горстка наволочі нас затримать тут не зможе, а дасть тільки малий відпочивок і сяку-таку розривку...

 – Не я, яснійший графе, надуживаю правдоту, не я, – підкреслив свої слова збуреним голосом Лянцкоронський. – Замок Буша – це орлине гніздо: воно недосяжне, спитайте хоч пана Чарнецького.

 – Так, вельможний гетьмане, мій батько його будував, а він знався на справі вояцькій і винайшов виборну місцевість, – підкрепив пан Чарнецький.

 – Тим краще, панове, – більше потіхи... але я доведу його вельможності, що над правдотою вчинено гвалт, – вів далі Потоцький, і в його масних очах заяскріла ненависть. – Вчора ми одного з того бидла скрутили, і він на сковорідці признався, що в пригороді засіла лиюень купка мізерна якоїсь рвані та втікачів-хлопів, а в вашому ухваленому замку лишилась-но жонота сама, розуміє пан – самі кобіти, – це раз; в замку сховані усі добра, і козачі, і окольних селян, та й награбовані у поштивої шляхти, – це два; в замку, нарешті, ми наловимо живцем молодиць і дівчат... а при наших похідних нуждотах, при січових голоднечах-постах воно не поміха, – це три; чи не так би то, лицарство славне?

 – Правда, правда, яснійший графе! – загоготіла шляхта. – Се головна річ, і по наших нужденних трудах, ой-ой, яка ласа!

 – Даруйте, пане гетьмане.., – почав було Лянцкоронський.

 – Пшепрашам, вельможний пане, – перервав його пан Потоць.кий, і польний гетьман, ображений, змовк.

 – За кобіт і за любощі! – підняв келих Потоцький.

 – Віват! – загримотіло навколо.

 – Хоча й оті хлопки, – вів далі, смакуючи губами, Потоцький, – неелегантні, грубі, незграбні і кізяком тхнуть... але іноді, панове, я люблю дичину залежалу... Хе-хе-хе!!

 – Досконале, ясний графе! – підхопив, потираючи руки, червоновидий, банькатий, з закрученими догори вусами пан Яскульський. – Присягаюсь святим Паркелем, що кобіта і вино, та ще як до них додати пєньондзи  – найкращі утіхи на світі. За Венеру ж, Бахуса та Меркурія, ясне лицарство! In hoc trinitario est veritas! Віват!!!

 – Віват! Віват!! – розляглося навкруг.

 – Тільки єдину увагу додам я, – відмовив Чарнецький, – щоб українських хлопок до кобіт не єднати: вони – тва-рюкгі!

 – Між українками і по красі, і по душевних достотах суть привабні жінки і дівчата, – сперечив якось ніяково і нервово молодий шляхтич, що сидів осторонь і не доторкався до кубка.

 Всі звернули увагу на таке в лицарськім колі зухвальство – на оборону підлих схизматок, які у вельможної шляхти мались за найгидші, принижені тварі.

 Зборонець був огрядний і стрункий – красень юнак; його біле, благородне чоло обмежали золотисто-каштанові кучері, на виразнім обличчі світились ласкою і відвагою сині очі.

 – Хочай й лицарський повин боронити кобіт, але на цей раз, пане, твоя оборона занадто смілива і дражлива, – зауважив по невеликій паузі гетьман Потоцький.

 – Даруйте мені, яснійший графе, що я насмілився тут виявити свою думку; але мене змалку наставили говорити правду усюди, – промовив з достотою молодий лицар, уклонившися гетьману низько.

 – І я прошу вибачення за його, – додав Чарнецький, – тим паче, що він, на лихо собі, виховався у хлопів і не зміг ще досконально спізнати магнатських звичаїв і обичаїв.

 – Яким робом міг шляхтич шанобний виховуватись у хлопів? – здивувався Потоцький.

 – Дуже просто, ясний графе: якийсь із сих гайдамаків розбишака спалив, нібито з помсти за свою бидлиську сім'ю, у мого дівера хутір, вигубив цілу фамілію, і захопив гвалтом одного лишень хлопчика у полон, і повернув шляхетного сина на своє хлописько.

 – Він мене мав не за хлопа, а за свого рідного сина, – поправив тремтячим від обурення голосом молодий шляхтич.

 – Сором, пане! – покрикнув грізно Чарнецький. – Через тебе сороміцькою кров'ю спалахнув мій вид: не мати гонору і перед лицарством хвалитись своєю ганьбою, що був змушений гвалтом сином лічитись тієї родини, що твою матір, сестер і братів поконала...

 У молодого шляхтича блиснули очі благородним вогнем, і він згорда відповів:

 – За мене, пане воєводо, не знадобиться червоніти нікому: хочай мене вигодовано і виховано у хлопській сім'ї, але ті хлопи мене змалку вчили правди, і честі, й добра, вчили, по своїй вірі схизматській, і в ворозі людину вважати і битися з ним по-лицарськи чесно.

 – Ого-го! – перенісся ображений буркіт довкола. Чарнецький збурено стиснув у шаблі держак; Потоцький стукнув об стіл келихом, аж многоцінна рідь розлилася; один тільки Лянцкоронський усміхнувся самовтішне і згорда.

 – Я вірю панському слову, що гайдамаки винищили мій рід, – вів далі поривчасто шляхтич, – але той, що мене зрятував, чи був межи ними, то ще питання? Навіщо б він, панове лицарство, визволяв ворожого сина? Хіба б, може, для тяжчого катування, для гіршої муки, але ж не задля ласки й упаду? Це непорозуміння страшенне, ця пекельна непевність мені вибачає зневір'я... В нашу добу, коли й закон, і права повалені в крив'яні калюжі і безкрая брато-губна...

 – Братогубна?! —спалахнув гетьман Потоцький і брязнув шаблюкою об кріселко. – Коли б тільки на тобі не шляхетська зброя, ти б мені заплатив головою за те, що нашими братами хлопів назвав. Молодий шляхтич підвівся і затремтів, обурений гнівом.

 – Я мушу, ясний графе, заступитись за молодого драгуна, за його щиросерде завзяття, – промовив улесним голосом Лянцкоронський. – Звичайно, і хлопи суть християни, тільки іншого розуму, а всі християни вважаються за братів по Христу.

 – Чи не набралася й панська вельможність якого-небудь схизматського розуму? – процідив пан Потоцький, повернувшись з показною погордою до Чарнецького. – В кожнім разі, пане воєводо, я вбачаю, що юнак має такий небезпечний і до наших шляхетських засад не подібний світогляд, на який не можна упевнитись в бої.

 Поблід від образи юнак, відкинув назад свої кучері пишні, підголені елегантно кружком, і відповів з благородним запалом:

 – Мій світогляд, мої думки, яснійший графе, мені кажуть усю кров до останньої краплі пролити за добро і за спокій моєї ойчизни, за честь нашого пишного лицарства і за свободу нашої Посполитої Речі. З дитинства ходив я до грецької церкви і там навчився віротерпіння; проте, дізнавшись, що мене охрещено католиком, я зумію чесно ним бути і зумію вмерти, але за правду, за волю і за наш край! Присягаюсь яснійшому пану усім, що маю святого, – могилами батьків і дідів, славою моєї Литви і величчям Посполитої Речі, що без вагання буйну зложу, де скаже мені мій повин.

 – Незле слово, – прищуривсь Потоцький, – але все ж прошу пана воєводу керувать поки новака не до бою, а до перемов; очевидячки, язиком владає він ліпше, ніж мечем.

 Шляхтич хотів був ще відповісти на теє, але Потоцький рукою махнув, і молодий драгун, уклонившись поштиво, вийшов геть із каплиці.

 – От за таку образу, – покрикнув Чарнецький, аж заша-рівшись від шаленості, – що огидне бидлисько покалічило нанівець мого родича, от за одно це буду мститись до сатанинського нестяму, – ні баби, ні жінки, ні дівчини, ні навіть дитини не ощаджу, – випалю, винищу, видавлю все, щоб і насіння від цього гадючого кодла не лишилося!

 – Ось моя рука, пане воєводо, – простяг свою руку Потоцький, – тільки-но в винищенні ворога до ноги і лежить благо ойчизни.

 – Так, так, ясний графе! – відізвалася більшість, а меншість похнюпилась мовчки.

 – А я мислю, – підняв голос гетьман напольний, – що така бойня шалена появить за собою саму-но руїну, яка, нарешті, і стане могилою Польщі: не в знищенні своїх кревних підданих, які й боронять наші крайниці, лежить сила держави, а в спільній користі та згоді.

 – Шкода, бардзо шкода, що ми з паном вельможним навпаки розійшлися думками, – відрізав з пихою гетьман коронний, – але тим паче я поступитись своїми не можу і даю наказ: сьогодні ж уранці всіма потугами вдарить на Бушу, сплюндрувати її, розграбувати до пня, жодної душі не випустити живою, жодної, – наддав він, – пріч вродливиць з жоноти... а гірших – татарам.

 – Я повинен коронному гетьману заявити, – напружив слово Лянцкоронський. – Інтереси війни, а з того й вітчизни потребують не забарювати тут війська, а лишить задля нагляду хіба одну яку коругов; нам треба хапатись до Бара і зломити борвія у цім краї – полковника Богуна; тільки в тім разі ми з безпекою зможемо рушити на головні сили ворожі. Всяка ж забара дасть Богуну змогу стягти потуги, скріпитися силою; тоді ми опинимося в лабетах і наші спільники татари, утративши надію на здобич, кинуться наші краї грабувати і на нас самих зброю повернуть... Уже недарма і на сьогодні не прибув сюди ханський син.

 Слова Лянцкоронського були надто важливі і зрушили своїм тягарем всіх; але це збурило іще більш непохилу волю магната.

 – Чудову панської можності думку я заховаю на спогад, – кепливо відповів крізь зуби Потоцький, – але преці ж я по волі славутнього сойму тут стою за коронного гетьмана, то з того на мені одному і відповідальність лежить за розпорядки, а панський обов'язок лишень пильнувати, аби мої накази справлялись до слова.

 – Свої обов'язки, ясний графе, я знаю! – промовив Лянцкоронський,кивнувши головою недбало.

 – Ну, так я наказую: зараз же удосвіта, не гаючи й хвилини, добуть Бушу і до ноги знищити всіх!

 – Ким не ким, а вже мною яснійший граф задовольнений буде! – гримнув, скрегочучи зубами, Чарнецький. – Я їм гарячого сала за шкуру заллю, потішуся над собаками! Нагадаю їм до сконання мого небіжчика батька.

 – Так, так! – злорадо зареготав гетьман. – За потіху пана Чарнецького, за його помсту преславну! – підніс він налитий джурою келих.

 А осяяний тріпотливим світлом лик богочоловіка дивився згори лагідно на сп'янілі і розсатанілі від злоби обличчя, позирав кохано на дітей своїх, за яких і розпинавсь на хресті.

IV

 Цілу ніч у пригороді йшла тихо, але й безупинно робота: насипались землею лантухи, плелися тури з верболозу і набивалися глиною, уставлялися в дві айв три перії дубові мажі, окуті добре залізом, – найкраща оборона рухома супроти нападу кінниці, – підглибшались рови і окопи, перетаскувались майже на плечах бойові всякі прилади – гармати, діла і гаківниці. Поважно, порядно, без зам'ятні, з безперечним послушенством сотниковій волі, з епічним спокоєм і навіть веселим гумором чинилася справа.

 – А нуте, хлопці, тягніть сюди, на середину, нашу паню пузату та постеліть  постіль добрячу, обложіть її гаразд турами та подушками, набитими глиняним пухом.

 – Ми нашу товстопузиху обложимо, пане сотнику, як гетьманшу, а вона за те нам подякує, – відгукнулись у темряві зігнуті спини, що по кругляках тягли гужем широкогорлу гармату.

 – Ще б не подякувала? Як плюне, дак будуть ляшки-панки протирать очі! – весело додали ті, що коло бійниці заступами та лопатами працювали.

 – Запорошить! – завважив, усміхаючись, і пан сотник. – А ви ще, хлопці, приволочіть їй до гурту й до бесіди хоч зо дві панянки та приладнайте їх по обіруч у пані; нехай вони втрьох завтра побрешуть та поприскають трохи на вузенький той шлях, дак мені навіть цікаво, як до наших добродійок дістануться непрохані гості.

 – Повинно не іначе, як рачки або шкереберть, – постановив Шрам – зналий запорозький гармаш, під чиїм доглядом і риштувались бойові озброєння.

 – Вірно! – зміцнив і пан сотник. – А ось, Шраме, я ще міркую у ці закутки приладнати по дві гаківниці і по дві плющихи в додачу. (Плющихами в інших місцинах звалися баштові рушниці з широкими на кінці і сплющеними гирлами).

 – Чого й краще! – згодився Шрам. – Коли б навіть і гетьманша з панянками не зупинила безглуздих, то можна буде їх покропити ще нахрест.

 – А ми ще з-поза маж почастуємо, то й будуть вітанням контентні, – пояснив сотник.

 – Потіха, та й годі! – додали з реготом ближчі чуприни.

 – Тривайте, братці! – укинув з тривогою сивоусий козак. – А де ж наші баби-цокотухи? Без них, бра, і свято не в свято!

 Всі сполошилися й оточили діда кружком.

 – Як без бабів? Без бабів неможливо! Вельможній гетьманші і панянкам буде скучно без баб, та й нам самим за їхньою лайкою охвітніше! – загомоніли довкола.

 – Не турбуйтесь! Бабів я волочу! – почувся з пітьми голос хорунжого. – Дві захопив, а чотири на всяку пригоду лишив у містечку; та й важкі ж, прокляті, – по три пари волів ледве тягнуть.

 – Нам і двох досить, адже й дві баби ярмарок чинять, – завважив пан сотник, і юрба відповіла на те спільним реготом. – Ти от, Шраме, упорядись з жіноцтвом: ти ж коло цього діла ходити зугарний!

 – Коло баб'ячого? – засміявся Шрам. – Воно хоч у нас, у Січі, за цей крам частували киями, ну та ачей господь бог і неука умудрить: ми цих бабів між панянками та плющихами приладнаємо, дак вони у свій час як вергонуть галушками та горохом, то й вийде лишень «пшепрашам»!

 – Ух, славно! Баби наші, верещухи-брехухи! – зраділи козаки своїм любим і погладили ласкаво по мідяних пащах.

 – А в містечку що діється? – спитав хорунжого сотник.

 – А тамечки Максим Розсадилоб з левенцями порається– підновляють окопи, розставляють гармати і запасають припасу; а як упораються, так лишать там на сторожі вартових, а самі з припасом прибудуть сюди.

 – Добре, – промовив пан сотник, – так ми до світу геть-геть улаштуємось і вхитримося ще й відпочити, поки вилежуватись будуть вельможні панята. Ну, а у млин під лотоки на чати готуються?

 – Авжеж, пане сотнику! Вернидуб бере десять чоловік з левенців та тридцять з охочих...

 – О? То чудесно! – заспокоївся сотник. – Дружніше, хлопці, метніться, напружтесь та кінчайте роботу!

 Всі заметушились. У хмурій пітьмі, завіяній ще туманистою мрякою, на плямах мутного одсвітку з ліхтарів ледве мрілися широкі плечі та могучі розхристані перса, що згиналися й розгиналися нишком. Скаженіла негода; лютував вітер; холодний дощ, а то й ожеледь аж різали по виду, а козаки в самих сорочках, що парусили на вітрі, та в широких штанях з такою втіхою походжали, немовбито душної літньої ночі, чекаючи до розмови коханку.

 Коли всі земляні роботи було скінчено, гармашню геть розставлено, бойовий припас знесено і розпайовано до потреби по торбах козачих, тоді пан сотник зібрав усіх оборонців край своєї мажі і мовив:

 – Ну, тепера, товариші-братове, все готово до зустрічі гостей – і кавуни, і галушки, і горох, і капуста, і пиво червоне, так і нам оце слід перед бенкетом смикнуть оковитої. Тільки слухайте мого розпорядку: ти, Шраме, заправляй панями і бабами; ти, Лобуре, засядь з своєю лавою в правий закуток, а ти, Жидолупе, – у лівий; хорунжому доручаю тридцять Вернидубових левенців та сім десятків охочих, – це задля випаду до потреби... щоб в усіх келепи, шаблі, й ножі, та пістолі, а то й списи. Та слухайте ще, братове, – у стрільбі не хапатись, не метушитись і не пускать набоїв на вітер, а міритись добре, аби кожна куля козача несла смерть, кожна бомба—погибель: адже їх – ворогів і поганців – як сарани, цілі хмарища, так, спасибі богові, мета буде ловка. Ну, а тепер по трудах вип'ємо.

 Кашовар налив перший кухоль пану сотнику, і той, піднявши його угору, промовив:

 – Ну, дорогі мої друзі і браття, – за святу віру, за волю, за нашу матір Вкраїну і за вас за орлят! Хай вороги не потішаться нашою полохливістю та покорою, а хай у сто крат заплатять за кожну душу козачу! Покажемо, братці, цілому світу, як ми уміємо за праве діло стояти, як ми уміємо весело й умирати.

 – Покажемо, пане сотнику, покажемо! – розлігся дружний галас навколо.

 – Ну, випийте ж тепер кожен по кухлю та розставте вартових на чатах, а пластунів пошли, Шраме, на засіди; решта ж спочиньте трохи перед весіллям.

 – За твоє здоров'я, пане сотнику! – всі відгукнулися радо і по черзі, з повагою стали до кашовара підходити.

 За півгодини все козацтво бентежно попід валами та під возами лежало, і тільки-но буйний висвистував якусь-то погрозу.

 Нарешті прокинувся день і глянув на світ божий підсліпуватим, сльозовистим оком; в пригороді застав він усіх козаків і жвавих, і бадьорих, і веселих, при ділі: інші вигострювали шаблі й ножі, інші переносили в потрібні місця припас і оружжя, інші налздовували у рушницях кремниці, інші чинили коротку молитву, а здебільша лежало по валах та по мажах і, смокчучи люльки, пантрувало пильно за кожним рухом ворожим.

 А ворожий табір починав уже теж ворушитись і розповзатись чорними плямами, мов збентежений той мурашник. Праворуч, за греблею, незграбною хмарою насовувались татари; ліворуч, коло польського генерального обозу, риштувались лавами польські улани й драгуни; і в далині млистій можна було відрізнити високі ківери від живчастпх патлатих шоломів. Посередині густими потугами згромаджувалась піхота.

 На білому пишному румаку у многоцінній збруї виїхав граф Потоцький і зупинився на найвищому горбику; за ним тягся потужного лицарства поїзд. Гетьман глянув на башти розкішного замку, що красували з-за широкого ставу, глянув на містечко і пригород, що тулились до скелі під крилом його і були сповиті мертвим покоєм, глянув навколо і здивувався, що й досі ще нападу не почато.

 Генеральний обозний пояснив яснійшому графові, що польний гетьман казав перетягти спочатку на греблі гармати і розгрюкати окопища, а потім уже на здобут міста рушити.

 – З такою рванню та ще церемонії вигадав? Послать миттю татар і розчавити відразу гадюк у їхнім кублі, – спалахнув Потоцький.

 – Татари зреклися від штурму, – відповів обозний.

 – Гієни падлючі! – процідив з злобою гетьман. – Тільки на падла збігаються! Так женіть до напольного гетьмана і від мене накажіть, аби зараз п'ятсот чоловіка німоти і тисячу наших на пригород рушили і гарда добули, – я хочу ниньки обідати в замку.

 Генеральний обозний послався віддавати накази, і за півгодини на краю вузького шляху, що вів аж до пригорода, лаштувалась уже грізна батава.

 – Чого це пани-ляхи; так довго морочаться? – спитав сотник, занудившись чеканням.

 – Уже на шляху готуються, дурні, – відповів Шрам із бійниці. —Ти, батьку, дозволь мені першому привітати їх гостинцем.

 – Та тобі, Шраме, завсігди щонайперша шана у бога, – згодився сотник, смакуючи люлькою, і сам зіп'явся на мажу, щоб полюбувати першим привітом.

 – А славно обмерзли голощоком окопи, – завважив він, глянувши, —от для воріженьків буде скобзалка напрочуд.

 – Так, так! – відізвався й Шрам. – Михайло святий нам споміг.

 Шляшок до окопищ звивавсь понад берегом і тулився одним боком до ставка, а другим – до узбочі, що стрімкою кручею зривалася вниз до страшного провалля; чим ближче до пригороду, тим урвище ставало і глибшим, і жахо-витішим: в одному місці воно вузило шлях до шести сажнів, потім знову відходило і знов наближалося, утворюючи якусь площину на взір виспи, якої ворогам було не примітити. Довгастими лавами, під згуки литавр і сурем, напасники рушили весело, оглядно.

 – Гармаші, пильнуй! —командував Шрам. —Набивай бабів дрібною картоплею, а паній – галушками, а гаківниці й плющихи – горохом, наводь усі метко на тамту площину, підготуй на зміну набої, і як махну люлькою – шквар!

 – А в вас, хлопці, чи рушниці готові, чи на поличках є порох? Оглядіть, підсипте сухого! – обернувся до козаків, що за возами засіли, пан сотник.

 – Усе, батьку, напоготові, тільки гукни! – відмовили з-поза маж веселі обличчя, хочай очі їм блимали лиховісним вогнем.

 Батава дійшла до вузької перейми, зупинилась у непевності, боячися пастки; але, завваживши, що далі шлях ширшав і що, дасть біг, не буде жодної відсічі, рушили наперед.

 А Шрам за ворогами пильно зорив, і коли останні зайшли на площину, він махнув люлькою. Блиснув вогонь, здвигонулась земля, і здригнули, задзвеніли залізом вози, із пащів у баб і панянок вибухнули довгими цівками густі клубища білого диму і розіслалися по шляху широкими колами. Сила смертей, ріжучи з виском і свистом сполохане жахом повітря, ринула на голови згвалтованих лав; пекельний борвій змішав і зім'яв ураз людську зграю, за хвилину ще огрядну й грізну, а тепера розметану і повалену в порох, – сотні молодих, жизнедужих побратимів скошено рукою кревних братів, і осквернилася рідною кров'ю омита земля, і повисли в повітрі крики на пробі, і лемент, і обірваний стогін...

 Збилася в купу юрба і почала давить один одного; інші зривалися з узбочі у провалля, інші кидались у воду; решта посунули було навпаки, так трупи загородили й без того вузький перехід, а новий вибух з баб і панянок розкидав їх грудою навкруги; з нестяму і жаху кидали безталанні геть зброю, кидалися осліп зі скель, ринули у плин по крижаній воді і, задубівши, зразу пускалися на дно...

 – Tausend Teufel! – покрикнув німецький проводир. – Наперед! Не то вони, собаки, нас тут, як курчат перелуплять!

 – До зброї! Бігцем! – розляглася і в другім місці команда.

 Звиклі до послушенства і до бойового вогню німці рушили перші, а за ними пішли й поляки. При виході з другого ще вужчого, переходу зустрів їх вибух гарматний і вчинив жаховиту руїну; чавун і свинець пронизували з шкваром ряди, крушили кістки, обляпували мазкою живих; охоплені жахом мізерні купки вганялися і в ставок, і в провалля, і вперед... Але ледве надбігли кілька кроків завзяті, як підпали під перехресний вогонь з гаківниць і плющих який нівечив їх украй; проте недобитки, з палу не тямлячись і нічого не бачачи в диму, навмання, осліп все ще ринули до окопищ.

 – А нуте, хлопці, тепера наша черга! – крикнув сотник і двісті жерел, виставившись із-за окопищ, затріскотіло у перса недобитків могутньої сили.

 Розсатанілі, з скаженим жахом на обличчі, злиденні останки кинулись у рів, а звідтіля поп'ялись на вали... І вони, сп'янілі від помсти, таки дістали б мети, і не одна б козача душа попрощалася з білим тілом, коли б не пошклила валів ожеледиця: забісованці кидались на окопища і склизили шкереберть у рів, збиваючи з ніг товаришів.

 – Гляньте-бо, хлопці, як ляшки-панки скобзаються! – сміявся сотник.

 – Занятно! Го-го-го! – реготіли хижим реготом козаки кепкуючи над німцями та ляхами. – А нуте, нуте! Поскобзайтесь трішечки ще, а ми вам носи підлатаємо.

 – Агов, хлопці! Локшіть їх упень! – крикнув сотник і випалив із пістоля у німецького ватажка, що кричав мов скажений:

 – Donnerwetter!  Бийте тих хлопів!

 Молодий біловусий німчина тільки руками розвів і навзнак упав нерухомо.

 Почалась різанина, та ненатла, огидна, звіряча різанина коли чоловік, сп'янілий від крові, розсатанілий від гвалту, запінившись, з хижим реготом б'є нещасного, безоружного брата, що плазує край ніг і благає, на бога, пощади.

 А з вишнього замка, з дзвіниці, назустріч звитяжному галасу і стогону бездольних скональців линув урочистий дзвін і велебний псалом славословців до господа, і всі оті згуки разом неслись за крайниці життя, аж до небесних осель бога любові та ласки...