Текст книги "Облога Буші"

Автор книги: Михаил Старицкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

V

Потоцький любував з пригорку за ладним, огрядним рухом могутньої пішаниці і з нетерплячкою чекав тої миті, коли вона, проминувши залому, стрімголов кинеться на вали і розчавить жменю безглуздої рвані, що зважилась його незчисленній, необорній потузі опір давати. А бути може, оті злиденні тхори повтікали і хоробра батава перейде без постраху Бушу і придбає Лянцкоронському довічну неславу за його полохливі, підсліпі поради? Це зовсім можливо: ні пострілу, ні погуку, ні шелесту... А це враз несподівано з далеких валів вибухнуло і покотилося два поклуби білого диму, а за хвилину здвигнулася земля і розлігся грім у повітрі аж до темного лісу, розсипавшись по йому гуркотнею. Шелеснувся кінь під Потоцьким убік і захріп, почувши, що наступає жах. Не встиг пан гетьман від подиву й стямитись, як гримнув знову гуркіт другий, а потім і третій...

 Ясний граф був такий упевнений неспромогою хлопів до доброї відсічі, що не дав розпорядку припасти на пригоду підмогу, а Лянцкоронський нарочито виконав дослівно необачний наказ свого верховодаря, не бажаючи підлатать його своїм досвідом.

 Коли ж по малім часі прибігло з боїща п'ять чоловіка і довело, що все послане військо погинуло до ноги, що там, за скопищами, певно, сила гармат і повстанців, то скаженій лютості коронного гетьмана не було й краю: і забруднений гонор, і ганебна публіка, і жадоба до помсти зайняли йому перса пекельним вогнем і обарвили червоно-синіми плямами бліді його щоки. Він пройняв до крові острогами коня і полетів навзаводи до польного гетьмана.

 – Панська вельможність не домислилася дати підпомоги? – накинувся граф Потоцький, бажаючи при старшині генеральній на Лянцкоронського зіпхнути вину.

 – Ясний граф на теє наказу мені не поставив, – відповів з уїдливим усміхом Лянцкоронський.

 – Коли дав я наказа до штурму, то мається розуміти, що решта виника із його: не нянька ж я, щоб показувати кожну ступінь!.. – розпалявся Потоцький. – Гадаю що на те ясновельможного пана і озброїла владою Річ Посполита аби йогомосць пантрував за боями.

 – Але ясний граф відхилив мої розпорядки, і йогомосць, – підкреслив ущипливо Лянцкоронський, –  зауважив мені, що відповідає за все гетьман коронний, а польний тільки має пильно справляти його накази, отож я їх до цяти справив...

 – Не час тут, пане вельможний, до елоквенції, а час до поновлення честі нашої славетної зброї і до відплати отим гадюкам за смерть стількох лицарів мужніх, до відплати такої страшної, від якої б здригнулося й пекло! – Очі у графа Потоцького аж яскріли під запалом хижого сказу, а сині губи крилися білою піною. – Але їх там не жменя; панську вельможність ошукав хлоп, а з того-то й вибухло таке лихо: там, певно, цілі полки чортяки того Богуна з немалим числом і гармат.

 – Там, ясний графе, нема Богуна, – це мені досконально відомо, – відповів Лянцкоронський трохи недбало і згорда. – Там засіла манесенька купка завзятців; але я мав честь коронному гетьману пояснити, що Буша по недосяжній місцині дужа позиція і що шкода на цю забавку тратить час і людей.

 – Хоч кров з носа, а вона мусить бути добута! – крикнув Потоцький і аж посинів.

 – Коли то необорна воля яснійшого графа, то тра повести справу уважно, запобігши напад гарматним вогнем

 – Поставте хоч усю гармашню; руйнуйте, шматуйте, рвіть на повітря, чиніть що хочете, аби-но до вечора не лишилося там жодного озброєного пса, а ті, що впадуть у руки живцем, щоб корчились і скавчали від нелюдських тортур.

 – Усе буде вчинено, ясний графе; але до вечора мало часу...

 – До вечора! – заносливо крикнув Потоцький і від'їхав навзаводи, не бажаючи ніяких суперек вислухати.

 Лянцкоронський дав наказ воєводі Чарнецькому незабаром на кам'яній греблі уставити дванадцять далекосяжних гармат і почать безупинно ними по валах грюкати.

 – Хочай ця позиція для пострілів і гожа, – зауважив Чарнецький, – але захисту для гармат тут нема і дати його неспромога, а це небезпечно.

 – Правдісінько так, – згодився й Лянцкоронський. Саме найкраще було б спорудити земляні захисти ген там на площині, але граф править конечне, аби сьогодні місто добути, ergo non possumus.

 Чарненький кинувся безперечно чинити волю гетьманську, а Лянцкоронський доручив ще Корецькому зробить розвідки по той бік греблі і ставу, чи не можна було б іще звідтіль на замок ударити?..

 Їхав ходою Корецький на своїм коні воронім, схиливши замислену голову. Багато її обсіло думок з учорашнього вечора, багато болючих думок: оті бахури гвалтовні та п'яні, оті огидливі речі, оті звіроцтва, ота пекельна ненависть і злоба до брата – та хіба ж таким виром нелюдських загар може бути владована згода в розхитаній і облитій кров'ю державі? Ні, тисячу раз ні! Він зна цей народ, який завзялось обездолити і винищить розбещене панство, – він разом з ним жив, він укупі з ним паював і радощі і боління; оті щирозлоті серця і зимньої мужності, і теплої, безкрайньої прихильності повні; не чіпайте тільки їхньої волі, їхньої віри, їхніх звичаїв, – і вони на свої перса дужі здіймуть увесь тягар наскоків хижого азіата, і славутня Польща за залізним муром буде спокійно цвісти... Та хіба ж ці думки можливо натхнути навіженій сваволі? Він знайшов був собі й однодумців, але переважне число супротивних їх подавило...

 Зажурені думки його знялись і полинули в сизу, туманисту млу... Перед очима у його снуються якимсь маревом картини малого дитинства: виринають розкішні палаци, бенкети бучні, музика весела, коні баскі і зграї хортів. Між думних і пишних постав туманіє одна – і хороша, й ласкава; вона ясними очима на його зорить і легесенькою рукою перебира його кучері або плаче, притуливши його до свого лона... Аж ось за реготом і вигуками вчувається лемент і стогін; перелякані, тікають вони удвох і замикаються щільно... Далі все захиталось і розпалося у руїні... Якийсь галас, і гвалт, і несамовитий жах чорної ночі... а далі вже хата проста, тепла сім'я і лагідний спокій... Минають перед його очима інші картини; вони лишають ясними барвами, вони гріють знадливим теплом його змучену душу.

 Глибоке зоряне небо; місяць-князь високо стоїть на ясній оболоні й блідне перед наступаючим ранком; східний край неба вже побілів і понявся рожевим серпанком; з сизої мли виринають непевними очертами безлисті дерева: де-не-де блискотять зашерхлі калюжі, але снігу нема – його змів уже весняний подих.

 Стоїть він у садочку з своєю милою і очей не відірве від її хорошого личенька, зблідлого під розсвітом блакитного ранку; свіжий вітрець пройма їх живцем; але юнак огорта свою любу в керею і гріє своїм духом її похололі рученьки;

 тільки дівчина не усміхається, як колись, а зажуреними широкими очима дивиться йому в вічі: вона хоче прозирнуть крізь них в саму душу козачу і довідатись, чи незгладимо там відзначилося слово «кохаю»?

 – Сьогодні їдете? – пита дівчина трудним, мов надірваним голосом.

 – Батько казав, до схід сонця, – давлячись, відповів юнак.

 – Значить... за хвилю... – По обличчю дівчини блискавкою промайнула мука, ясною росою відбилася в очах. – І коли вернетесь – невідомо...

 – Під осінь, як завжди...

 – О, чи так би-то? В мене сповила серце нудьга, якесь передчуття гризе, – схрестила вона пальці, витягла руки, відкинувши назад безнадійно голівку.

 – Бог милостив, скільки раз крив від напасті, то й тепер на його уповай, – поцілував юнак у мармурове холодне чоло свою горлицю, —наша доля така: аби день до вечора – так не варт заздалегідь і тужити.

 – Не жах мене пригнітив тугою, – повернулась поривчасто дівчина, і на її блідих щоках спалахнуло зарево, – не за твоє життя я боюсь, бо й про своє не вельми-то дбаю;

 не того в мене серце болить, що мушу розлучитись з тобою, ні! Ти їдеш по козацькій справі: боронити нашу питому матір Вкраїну, і коли, по волі божій, поляжеш за неї, добуваючи слави, то я гордо з своєю мукою піду між людей і вмиватимусь дрібними, щаслива, бо все одно ти будеш жити в цім серці, поки воно не захолоне у грудях...

 – Єдина моя, навіки, навіки! – Обняв козак дівчину і занімів у тих обіймах.

 – Слухай, – поклала вона йому свої білі руки па плечі, а голівку заховала на персах, – тільки... мене не забудь... цим серце ниє... що б не сталось... пам'ятай, що воно цілком, без розділу у тебе...

 – Тебе забути? Та хай земля розступиться піді мною!.. – присягається козак і поцілунками глушить її речі.

 Лагідний образ голубки-дівчини прозорою тіиию заколивався і взявся туманом, тільки теплий погляд хороших,

 щирих очей все проймав його душу; а ось знову піднявсь якийсь нелад і розрух і скаламутив колір прозористих мрій.

 Знову пишний палац. Яскравими зорями миготить світло. Все навкруги розкошами і перепихом сяє. Музика луна: голосять скрипки і стогнуть суремки; з знадливими згуками зливається шепіт знадливий і хвилює у теплім та воннім  повітрі. Між барвистих сліпучих кольорів оксамиту, єдвабу, парчі малюються сніжно-білими плямами плечі цукрові, здіймаються високо перса, усміхаються небесною втіхою личенька гожі, вабливі, очі залассям горять і спокушують раюванням незнаним... І він, бідний сирота, козарлюга запеклий, там, між панством тим пишним, тільки в якійсь химерній, неподобній одежі... він там, і всі йому вклоняються, всі вітають його, бо він сам і єсть властитель тієї пишноти. Якесь сталося чудо, але те чудо сп'янило його, задурманило чарами розум; хлоп став вельможним магнатом, лихий бідар – дукою; можна було вчадіти, і розпочався якийсь чудовий, маревничий сон, в якім і розібратись думками було неможливо. Він тільки про одно марив: щоб прищепити свої думки-гадки на панських гадках, але поки що вони не приймались...

 Якась пишна та делікатна панянка, з білесеньким прозористим личком, з хвилями кучерявого темного шовку, з синіми, як волошки, очима, з рожевими устоньками, щось шепоче йому, залицяється і пориває до танцю; вся її постать, легесенька та струнка, то згинається, то звивається красно, легурно; ручка стиска його руку, голівка лежить на плечі, а від неї аж пашить гарячим, запашним духом... Отрута збурює кров, мозок туманить, а проте в серці стоїть якась непрохана, невгасима дратівля...

 – Яка я неомірно щаслива! – втішається красуня.

 – Чого ж то, моя пишна кралю? —спалахнув лицар.

 – Того, що... хіба ж пан не бачить, серцем не чує... – червоніє, лицяючись, краля. – Ах, ця солодка хвиля як налинула несподівано, так незабаром і зникне... а потім знов, – зітхнула милесенько панна, – ще гірша темрява і нудота...

 – Для чого ж панна в одну тільки хвилину хоче замкнути ціле життя? Воно широке і має безліч солоднеч і розривок, які чергуються і тішать нам почуття...

 – А коли яка радість, – щуриться панна так любо, – охопить усі почуття і опанує серцем цілком... Хіба пан ще не кохав нікого ніколи?

 – Я? – аж зблід, пополотнів пишний лицар, так його зразу здавила за серце незвана нудьга.

 – Так, пан! – допитувалась панянка, положивши свої манесенькі, гарнесенькі ручки на його дужу й жилаву руку і не зводячи з його очей пронизистого погляду. – Скажіть-бо! Ну, я прошу... Чого ж пан мовчить? Хіба моє прохання так мало варте у пана, що його можна занедбати?  – Для чого вам знать те? – важко зітхнув пишний господар і понуро схилив голову.

 – Для того... – у пишної кралі здригнула брова і якась хмарина перебігла по захололому личку... – я хочу знати, я хочу! – тупнула вона ніжкою.

 – Ну, коли панна править... так я кохаю...

 – Кого? – аж загорілась і затремтіла красуня...

 – Навіщо ймення? – глухо і натрудженим голосом відповів лицар. – її тут нема... вона далеко...

 – Хлопка! – скрикнула панна і зникла.

 Закипіло у юнака серце, нудним йому здався той бенкет, холодом повіяло від усього цього розубраного та пишливого панства, огида заворушилася в душі, і йому стало жаль своїх викоханих жадань, своїх випещених по широких степах мрій, свого січового завзяття, своєї буйної волі...

 Тепер він тихо-тихо їхав, попустивши повіддя, і понуро міркував над питанням: що далі чинити? Коли б не цяцькований той шляхетський повин, – не зрадить вітчизни, коли б не нестрачена ще надія оздоровити шляхетські думки народним духом, то він би зараз... Але справді, за що ж він стоїть і що нищити хоче? А вони, оті, що п'яничили вчора, за віщо стоять, за яке добро, за яке благо? Нащо вони привели у надро своєї родини сорок тисяч вовків-сіроманців, сорок тисяч хижаків лютих? В голові у його туманилось, а на серці тупа, неминуча боліч розпалялася зараз таким пекельним вогнем, такою нестерпимою мукою, що йому здавалось, ніби його серце гарячими кліщами рвуть на кавалки.  І знову у тім пошарпанім серці воскрес образ дорогої тихої дівчини і мріяв вабливими барвами...

 «Де вона тепер, моя зірочка ясна, моя запашна квіточка? – маячили перед Корецьким думки. – Адже вона єдина над моїм серцем цариця, і ніколи, довіку, до суду, у моїй душі не згасне світ очей її, не змовкне сріблистий згук її голосу, не зникне ухмілка її сміло окреслених уст... А от доля відірвала мене і незагійну рану на серці вчинила; кому ж на потребу та мука, кому ж на рятунок офіра?» Над'їхало до Корецького два улани з десятком татар.

 – Прилучені до пана хорунжого воєводою Чарнецьким, – пояснили шляхтичі.

 Корецький здригнувся. Пасмо думок його обірвала тяжка, огидлива дійсність. Він підібрав повіддя, торкнув острогами коня й покрикнув:

 – За мною, панове!

  VI

 – А що, хлопці, чи повкладали усіх воріженьків спати? – запитав сотник у козаків, що по кладках із рову вертались до маж.

 – Усіх, батьку, до єдиного, – відповів сивоусий запорожець, – одному німоті не хотілося страх як з оцим світом прощатись – усе махав шаблею, боронився, дак я таки його упрохав, садонувши під ребро списом поштиво... ну й послухався, язика показав...

 – Це він тобі в насмішку, на глум, – засміявся Шрам.

 – Та хай йому вже господь бог пробачить, як і я дарую, – відповів запорожець сумирно.

 – Аз наших ніхто не поцілував землі-матері? – спитав сотник.

 – Трьох-таки, кляті, уклали, – пробурчав Шрам, – спочатку вони були покидали зброю і стали валятись на пробі в ногах, а коли нашим було неспроміжно руки спинити, що замашно розмахалась і воріженьків, як галушки, на списи стромляла, так деякі в скруті кинулись знову до зброї і давай відбиватись... ну, трьох наших кулями й цокнули...

 – Кого ж та кого?

 – Ех, славних козаків, товаришів добрячих, – зітхнув глибоко Шрам: – Стецька Спотикача, Охріма Шибайголову, Романа Гонивітра...

 – Зробім же першим новосельцям і першу честь – поховаймо їх по-козацьки, по-лицарськи, щоб вороги над їхніми тілами не знущалися, а за те, може, й нам наші друзі відшукають там, угорі, по придобній місцині: адже все одно, братці, ми тут не забаримось.

 – Не забаримось, не задержимось! – відповіли деякі сивочубі понуро.

 – А мене навіть кортить туди швидше, – зауважив весело Шрам, показуючи на небо рукою, – що скільки там нашого славного лицарства – сила!

 – І ніхто ж то назад до нас не вертається, – додав, міркуючи, сотник.

 – Знати, що й там добре, – запевнив чуприндир-запорожець і почав з другими козаками копати спільну братську могилу.

 Вирили незабаром яму глибоку, поклали в неї трьох товаришів мертвих при повній зброї козачій, поставили кожному в голови по пляшці горілки й покрили червоною китайкою.

 Сотник перший кинув на неї лопатою грудку землі і промовив:

 – Спіть, брати-товариші, спокійно! Нехай над вами земля пером, нехай милосердний бог пригорне ваші душі козачі, бо за його, святого, та за родину-матір ви їх положили.

 Всі побожно поздіймали шапки і понурили замислені голови...

 Орися з Катрею стояли на вежі у замці і пантрували за подіями першого нападу пильно. У стислих бровах і в холоднім погляді у Орисі не знати було ні цікавості, ні тривоги, а світилась лишень непохила воля та похмуре жадання продати життя найдорожче; зате нервове, ворушливе обличчя у Катрі відбивало на собі всі перелети бурливих сердечних почуть.

 Нижче по мурах, між бійницями, купчилась інша жонота і діти; жінки прикипіли очима до дружин своїх, до братів, до синів, що скаженому напаснику-ворогу добру відсіч давали; по скам'янілому виразу думних лиць було не пізнати, які боління трудили їм серце, по німому тремтінню їх уст було не рішити, чи вони шепотіли молитву за братів своїх кревних, а чи прокльони на ворогів? Самі тільки діти, безжурні, цікаві, перебігали раз у раз з однієї бійниці до другої і голосно й весело переказували одне одному свої подиви і враження.

 А отець Василь з хоругвами і процесією ходив по мурах і віддаля кропив оборонців святою водою, благаючи у милосердного бога ласки на погибель і загин ворогів і співаючи йому хвальний псалом:

 – Помощник і покровитель, бисть мні во спасеніє!

 Стара няня вийшла з закутньої башти, а їй ще три баби услід; у кожної на плечах по мішку книшів, паляниць, пирогів, сала.

 – Я, моя дитино, – обернулась до Орисі няня, – понесу сніданок нашим заступникам, а то вони натрудились...

 – Неси швидше, мамо, – поквапила її Орися, – хай хоч трохи підживляться, поки вороги послупіли, а то як прочумаються, то не дадуть і шматка хліба до рота узяти.

 – І я піду з бабусею, – захвилювалася Катря, – хоч на одну мить гляну, побачусь...

 – І я, і я теж! – кількоро голосів ще похопилося.

 – Ні, – відперечила Орися, – і я, може б, жадала, ще й як, свого батька хоч раз ще побачити, проте не піду і вас прошу не ходити: не гаразд у такі хвилини, коли душа уготувалася до смерті, хвилювати її світовими прихилами і збавляти тим її силу.

 – Воістину так, – підміцнив і отець Василь, – мені подобає до тружденних зійти і окрилити їх силу хрестом, а ви зоставайтеся тут з миром.

 І панотець за проводом дячка і бабів спустився з закутньої башти в містечко і попрямував аж до окопищ.

 Сивий кобзар сидів на мурі під одним зазубнем спиною до валів і розпитував у свого проводаря і у других хлоп'ят, що робиться у пригороді й навкруги, – чи перемагають ляхи козака, чи не ламається, сила козача? Коли ж йому довели про славетну відсіч, про знищення до ноги перших напасних ватаг, то старець незрячими очима заплакав і голосно заспівав:

 Лечу конем, махну мечем, списом перекину

 Та захищу на часину свою Україну.

 Ой чого ж ви полягали, ворожії-душі?

 Мабуть, добре напилися під мурами Буші?

 Тихо, уважно оточили народного співця і молодиці, і діти, и баби і з розчуленим серцем вчували ту думу захватну та вельбучну.

 А навдалі, на греблі, ворог готує нові жахи: звозять на кам'яну загату шестериками й восьмериками устяж тяженькі гармати, повертають їх пащами до пригороду і набивають смертодайним знаряддям; коло них гармаші метушаться і зносять усякий припас.

 Зауважив пан сотник, що на греблі лаштується грізна грімниця, почесав сердито потилицю і обернувся до Шрама:

 – А що, пане Шраме, ляшки-панки, здається, готують нам подарунки?

 – Бачу, батьку, – відізвався Шрам, – це б іще байдуже, а досадно, матері його ковінька, що несила нам їм назад відіслати гостинців: панянки наші, мабуть, що не теє, а от хіба товстопузиха чи не доплюне, та ще, може, от он  баба...

 – А спробуй-но зараз, – сказав сотник.

 Заметушився з підручним Шрам, навернув жерлами до греблі гармати, намірив метник добре і двигонув першим набоєм із баби. Всі з надзвичайною пильністю, захистивши долонями очі, стежили за летом знаряддя, за місцем вибуху; але ядро, очерконувши величезну дугу, не досягло мети і шелеснуло перед греблею в воду, метнувши догори цілі пасма яскравого поплеску.

 – Овва! – засміялися козаки. – Стара баба, видко, на втори слаба!

 – Авжеж! – додали другі. – Розгуркалась змолоду, так тепер, як із решета...

 – Або як із верші, – вставив запорожець.

 – А тривайте, хай гукне ще й пані, – сказав Шрам і приставив гнота до полички.

 Грюкнула пані, та так, що аж земля кругом стріпонулася і посипалась грудками в рів, що аж присіли козаки-гармаші; далеко дихонула вона поклубом білого диму і важко відкотилась назад. З вискотом ядро різонуло повітря і невидимо полинуло наперед; вискіт хутко змінивсь стогоном, який теж ослаб умить і завмер, а разом з ним у сподіванці завмерло багато сердець; але плесо на ставку було все ясним, супокійним, знати було, що ядро все ще летіло, не черкаючись поверху водяного... а це враз на самісінькій греблі між пушкарями знялась хмарою курява і щось замиготіло в повітрі...

 – Докинула, докинула пані вельможна! – зраділи козаки. – Саме на середину греблі шерепнула!

 – Спасибі, добродійко! – поклонились другі. – Відпасла, хвала богові, черево, так за те ж по-панськи й гримнула!

 – Та он, гля, братці, – деякі аж припали до греблі, – певно, винюхують... панський гостинець... Усі зареготалися весело.

 – Гей, пильнуй! Стережись! – крикнув Шрам. – Ворог запалив люльку.

 На греблі щось блиснуло і в одному місці тоненькою цівкою вибухнув білий димок; але жодного гуркоту ще не чулось у повітрі. Деякі козаки присіли за турами й за мажами. Аж ось розляглось, наближалось хутко якесь немовби квоктання і щось недалеко від берега шелеснуло по воді, кинувши догори цілий сніп з бризок, та й чавкнуло іще ближче у твані, розляпавши її очертом.

 – Не доплюнула! – крикнули козаки.

 – Не радійте ще, хлопці, бо рано, – зауважив пан сотник.

 – Та то вони приміряються тільки, – вставив Шрам, – а гармати у поганців подужі: ач як кашляють!

 Тільки тепера долинув до них здалеку гуркіт і покотився луною в долину.

 – А ось, братці, й друга закурилася, і, здається, немов у лівий куток, – постерегав Шрам. – Гей, ти, Жидолупе, пильнуй!

 Знов у повітрі почувся квокіт летючий, і щось важке промайнуло над головами і щезло в долині.

 – От тепера вже, братці, сподівайтесь справді гостинця, – повіншував усіх чуприндир-запорожець.

 – Поки прилетить, і ми плюнемо! – крикнув Шрам, приложивши гнота до товстопузихи.

 Але не встигло ще заспокоїтися сполошене грюком повітря, як почувся різкий тріскот на валі, і три тури розлетілось у скибки, обсипавши козаків глиною та цурпалками.

 – Важно ляпнули! – підхвалив запорожець, утираючи полою собі вид, і чуприну, і вуса. – їй-богу, добре, от хоч і ляхи, а коли добре, так добре!

 – Що й казати, – згодились другі, – запорошили очі. Але ось налетів з скиготом другий вибух, посипалась і розметалась геть-геть надокола з окопів земля; одна підбита панянка з дзенькотом похитнулась і заорала носом; дальній, аж у лівім кутку, віз з дзвяком розпався... Почувся стогін...

 – Стає душно, – завважив пан сотник, – тільки ви, хлопці, начхайте на оці переклики здалеку: нісенітниця, одні жарти.

 – Авжеж, звідтіль у руки не візьме! – згодився запорожець. – Досадно тільки, хрін їм та редька, дарма стояти – руки сверблять.

 – Потерпи, пожди, – буде робота й рукам... Коли це вмить як шерепне ядро в найближчу мажу, так відбитою глиною і відшматувало у запорожця аж за пальці лівицю.

 – От тобі й дочекався! – засміявся сивоусий завзятець. – Ще спасибі, що ліву, а то б за праву я лаявся здорово, їй-богу! Ач, – роздивлявся він розбатовану в шмаття долоню, – хоч би ж відтяли та по-людськи, а то тільки понівечили... Гей, Лобуре! Ану лишень відітни її чи сокирою, чи шаблюкою, тільки щоб мені рівно!

 Без суперечок і без жодних відмов підійшов Лобур, махнув по повітрю разів зо два ятаганом турецьким і вдарив по скаліченій руці, яку запорожець поклав на полудрабок; по самісінький згиб рівно відчахнулась рука від сурелі і впала на землю, а з відрубка похлинула кров.

 – Оце так справно! – похвалив запорожець. – А тепер порохом та землею забивай мерщій виразку та замотуй тугіше повивачем, – ухміляючись у вуси, наставляв він свого випадкового лікаря, – а мені, батьку, дозволь михайлик горілки, бо трохи щипа...

 – Випий, голубе, на здоров'я... – стиснув йому правицю пан сотник.

 А ворожі ядра налітали частіше, лягали густіше, руйнуючи все надокола, шматуючи біле тіло козаче...