Текст книги "Облога Буші"

Автор книги: Михаил Старицкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

  VII

 Під кам'яним склепінням на греблі, саме під яловим спуском, що мався на повідь, була порожня місцина, яка льохом тяглась і під млин; з цих льохів було вийстя одно під лотоками, і в них засіла Вернидубова ватага з десяти левенців, запеклих і завзятих у січі, і з тридцяти охочих, ще не скурених димом. Усі вони, зігнувшись, навколішках чи майже лежачи, тислись під темним склепінням у печері; тільки через вийстя досягав туди неповним променем світ, та й те на тепер було завалено каменем. Край самої продушини лежав Вернидуб і пильнував за ворожими рухами; на цьому просвітку вирізувалась показно широчезна спина і груба, жилава шия, на якій придобно було б гнути обіддя.

 Вернидуб бачив, як праворуч від них уставлялися на греблі подужі гармати; гармашів коло них по його рахунку було чоловіка з сотню, а мо, й більш, та зараз же за греблею при гармашнім обозі вартувало з півтори сотні піхотинців. Найближчі ж загони головних потуг стояли за вузьким та стрімким узвозом сажнів за двісті від греблі, а кінниця бовваніла ще далі, сягаючи лівим крилом аж до хмарищ татарських.

 Козаки на засідах чули, як з грюкотом та брязкотом з передків здіймались гармати, як командував і верховодив усім гвалтовно не лях, а якийсь чи німота, чи, може, француз, як прилетіла на греблю з окопищ перша бомба, як  ударила з дзенькотом у щось металеве і як за вибухом розляглись і крики, і лайки, і стогін.

 – Доброго гостинця прислали наші, – засміявся тихо Вернидуб.

 – То, певно, дядько Шрам так вітає, – зауважив сусіда.

 – Авжеж, не хто, – підміцнив Вернидуб. А на греблі хтось басом ляско зіпав:

 – Проворніш! Підніміть поранених і побитих! Наводь, намірюй на тих бестій першу й другу! Пильнуй! Готуй! От я їх, псів...

 – Але ті бестії... молодець! Браво, браво! – проводив басові якийсь тенор.

 Здригнулася гребля раз, два і грюком та громом заглушила козаків у підвалі; два-три камені зірвалося з склепіння, і посипалась на спини козачі крем'яшня й глина.

 – Уже гавкнули, іроди! – прошипів Вернидуб, коли змовк гуркіт.

 – А що, як нашим? Докинули? – цікавились найближчі до його.

 – Не видко, братці; та, певно, докинуть– гармати у цих гаспидів добрі, здорові, – з нашого добра накували.

 – Поскидаємо їх у воду! – гукнув Безухий (у його таки справді одно ухо було ятаганом відтято).

 – Пождіть трохи, хлопці, – почав був Вернидуб, а це як грюконе з шести гармат вибух – громом забив враз його голос і так здвигонув мури й склепіння, що в деяких місцях засвітилися щілини.

 Зараз за цим вибухом гримнув другий, далі третій... і почався страшенний пекельний гуркіт і гвалт; усі інші згуки згубились у йому; козаки поніміли й поглухли; вони в цьому страшносудному громі тільки тілом вчували, як зрушалось повітря, як здвигалась земля і як з усіх боків їх посипало каміння.

 Одна бомба з окопищ ударила саме в склепіння під спуском і, пробивши дірку аж наскрізь, застряла, але через щілини окружні й прозорі проступила вода і почала спадати двома чималими цівками в льох.

 Збентежились козаки, почувши під собою воду холодну, яка хоча й поволі, а все прибувала, заметушились і, спираючи один одного, подалися всі до віддушини, коло якої лежав Вернидуб.

 – Дядьку Дубе! – кричали йому на вухо найближчі сусіди. – А чи ж нам у холодній воді потопати, то краще удармо!

 – Пождіть! Покупайтесь трохи! – відгукпув Вернидуб. – З холодної купелі ще охотніш буде грітись; тільки-но порохівниці та рушниці вище тримайте, – пильнуйте, аби не замокли, – а гасло я дам!

 Вода все прибувала і заливала печеру; вже лежати козакам було неспроміжно в калюжі, і вони, зігнувшись під низьким склепінням, стояли майже по коліна в воді, яка різала їм пекучим холодом ноги; деякі непризвичаєні хлопці тремтіли й цокотіли зубами, другі, навпаки, були ніби контентні з цієї новини, – це їх бавило.

 – Ач, уже за коліна сягнуло, можна буде швидко й поплавати; далебі, чудесно скупатися перед парнею! – вигукнув один чуприндир, мочачи у крижаній воді свою голену голову.

 – Незабаром пірнеш і з чуприною, – відповів другий, – вода почала гаразд прибувати – певно, прорвало дірку цілком.

 Вернидуб тим часом пильно зорив, як густий дим з пострілів по греблі туманом слався і заволікав її геть білою хмарою; коли вона непросяжною пеленою окрила все чисто, так що й найближчі очерети, й речі в їй потонули, Вернидуб підліз, розкидав награмасаний у пролазі камінь і стиха гукнув:

 – Ану, тепер, хлопці, за мною – пора!

 Ніким не помічені, сорок завзятців викралися з темного льоху і нишком по скосу за млином на греблю дістались. Тут було трохи-трохи не виявив їх ворожий вартовий, що безпечно собі люльку палив, так курінний похопився завчасу пронизати йому перса ножем і зупинити його сполоханий окрик на півгуку.

 Ушикувавшись на греблі, наготувавши стрільбу і взявши кинджали у зуби, наші запеклі шибайголови наближалися потай до гарматні. Густий дим дозволив їм надійти кроків на двадцять, і козаки, зробивши вибух смертельний, кинулися з гуком та гвалтом на переляканих жахом гармашів. Оті голені голови з гадюками-чупринами на повітрі, оті вирячені пекельною лютістю очі, оті піднесені руки з ятаганами, кривими шаблями, отой нелюдський регіт і гик, з яким вони в куряві на ворогів остовпілих метались, – здавалось, належали до втікачів з самого пекла і ціпили все надокола жахом. Без відсічі, безборонне всі гармаші були посічені шаблями впень, потрощені келепами; кинулась була до помочі щонайближча сотня, так козаки її привітали таким чортячим наскоком, що оборонці вмить накивали п'ятами, та марно: здебільша їх лишилось на греблі і скрасили її геть усю червоною кров'ю, деякі попадали у ставок на глеїсте дно, і тільки хто-не-хто від біди втік, галасуючи зопалу, що незлічимі богунські ватаги греблю добули.

 Поки Вернидуб порався з німцями та ляхами, левенці лагодили гармати: заклепували цвяхами запали і відбивали келепами панівки.

 – Гепай їх усіх у ставок, – певніша річ! – верховодив Вернидуб.

 – А може б, хоч одну дотягти нашим? – завважив один козак, весь обляпаний кров'ю.

 – Чи не здурів ти? – сперечив Вернидуб. —Та ти ще спробуй дотягти свої ноги, то й то буде з тебе!

 За хвилину всі гармати з грюкотом і виплеском шубовтались і зникали під пінявими хвилями у ставку.

 – Ну, лицарі, справили справу, а тепера час і назад в ноги, – квапив завзятців своїх Вернидуб, – нам уперед через хмарища ляхів та татар не пробитись, а марно гинути жаль, так спробуємо по той бік ставка прокрастись до своїх на підмогу.

 – Чому не спробувати? Спробувати! – відгукнулись козаки. – «Втік не втік, а побігти можна».

 – Тільки ось двох наших забито, а трьох поранено, – зауважив Безвухий, – не лишати ж їх на знущання, пане отамане?

 – Мертвих у ставок вкинути, а поранених узяти на плечі з собою, – постановив Вернидуб. – Та проворніш, он уже ляхи наступають.

 Дійсно, крізь опавший злегка до землі дим можна вже було проглянути, як густими лавами піхота насовувалась до греблі, а кіннота з другого боку бчертом наступала, аби відрізати відступ. Козакам іще щастя сприяло, що вороги, збентежені й здивовані зухвалим нападом степових «чортів», надходили дуже поволі, з великою осторогою, – сподівались на велику силу козачу.

 А козаки, окриті димом і млою, щасливо греблю минули і майже бігцем прямувати стали другим берегом до окопищ; уже перейдено було більшу частину шляху, коли ляхи постерегли, що тільки горстка одна забісованих коліїв такий розрух вчинила. З прокльонами і з криком до помсти, добувши шаблі, дві сотні драгонії понеслося на цих зухвальців, і ніякий би опір не спинив їх смертодайної сталі, коли б не знайшлась несподівано по шляху їм ковдобина, що її не завважила якось погоня; перші коні, що наскочили на неї, попадали, а через них і другі ряди – то перекидались, то плутались, то розбігалися врозтіч.

 Тим часом, поки ці дві сотні, повикидавши покалічених коней, шикувались задля нового нападу, Вернидуб добіг до одної досить вузенької коси, що врізалася у ставок; зупинився він на краю і наказав козакам покидати тяжу у воду, а самим плисти через став до окопів, умістивши між Дарами плавців і поранених; сам же він з тими, хто захоче, зостанеться тут – зупинити драгонію і тим захищати відступа. З Вернидубом побажало одинадцять чоловіка лишитися, а решта вирядилася уплинь, один тільки з поранених відпрохався зостатись.

 – Мене, братці, не беріте з собою, – прохав він товаришів, – мені перебито обидві ноги, я і в дорозі, і вдома буду тільки на перешкоді... покиньте мене краще тут та покладіть навкруги набитих рушниць штук п'ять, а то й десять; дак поки наші левенці будуть стояти, то й я, може, кількоро гриваків укладу і не з порожніми руками на той світ прилізу...

 Так і зробили: посадовили його з рушницями на купині в кутку, а самі кинулись уплинь другого берега досягати.

 Не забарилася наскочити й розсатаніла драгонія і кинулась на цих дванадцятеро шаленців; призначені смерті грюкнули враз із рушниць і підставили довгі списи; кіль-коро коней упало й загородило тісний прохід, а другі кинулись уплинь... але й тут перших зустрічав спис або куля...

 Недовго, проте, здолало дванадцять чоловіка такій силі противитись: ближчі напасники падали, але другі злазили з коней, бігцем добігали до обложених і навіжено кидались урукопаш. Стали козаки колом, спинами досередини, персами до ворогів, і давай працювати списами. Не одного розсатанілого драгуна з яскравою шаблею у руці піднято було догори списом і скинуто, мов снопа, у воду, не одного ще й перед списів валив кулею додолу Безногий... Але все ж таки багато списів уламалось від трупа, багато завзятців з сталевого кола поклонились рідній землі від куль, якими посипали їх з берега вороги.

 – Постоїмо ж до краю, братці, за віру і вмремо, як лицарі, чесно! – покрикнув Вернидуб, ухопившись за міцний держак.

 – Умремо, батьку, як слід! – відгукнулись товариші дружно.

 Блиснули у руках у козачих кривулі, засвірготіли леза в повітрі блиском холодним, та на кожне ж з них впало десять других; розлігся в повітрі брязкіт від криці, хруст від келепів, хрнп від прокльонів і стогін...

 Сивий запорожець Безвухий уже чотирьох шляхтичів пишних шаблею вклав, а лівицею встиг і двом німцям встромити кинджала, але догодила й йому криця шляхетська у лівий висок, і сп'янів козак від того чоломкання, випустив з дужої руки омочене у крові лезо і безвладно рухнув на землю. Молодий чорнобровий козак, що з ухмілкою постачав пообіруч смертельні дарунки, з ухмілкою ж поліг на Безвухого; страшенно захріп і рябий запорожець, закотивши під високий лоб свої очі орлині; повалився за ним услід і Лопата, не постерігшися з тилу кривулі, яка розпанахала йому спину аж до вірного серця...

 Тільки двоє ще з Вернидубом стояло та третій, Безногий, все сидів ще між трупом і часами посилав у перса ворожі незрадливу кулю...

 – Гей! Продаймо себе щонайдорожче! – крикнув Верни-дуб і, зібравши останні сили, ринувся у окружню юрбу; за ним кинулись разом і два товариші.

 Осатанівши від скаженого скруту, з нелюдською силою стали локшити ці леви все, що їх оточало: їх велетенські пбсіки розбивали надвоє голови, розкраювали молоді вродливі обличчя, розвертали перса могутні; поранені, покривавлені перебійці все ще рушали вперед під блискавками навислої над їх чолами криці... Але ось у одного товариша якось ліниво підвелась шабля угору, та на півколі зупинилась на мить і спустилась безсило додолу, другий товариш присів чогось і собі, самий тільки Вернидуб все ще махав перебитим геть лезом, аж ось і йому на голову впав з хрустом тяженний обух, та похитнувся дуб і поліг, зваливши розгоном свого мертвого тіла якогось шляхтича в смерть.

 Озвірені, розсатанілі від страшного опору ляхи з ненавистю кинулись над козачим трупом знущатись і наскочили якось ще на живого Безногого. Завзятий ватажок батави підбіг до його перший, бажаючи живим узяти на дратівлю; але напівсконалий Безногий, що вже кров'ю зійшов, змертвілою рукою підняв ще раз пістоля і послав ватажку у самісіньке серце кулю прощальну... Зблід молодий пан і посунувсь на руки жовнірам, та покотився до ніг його і Безногий, порубаний, посічений шаблями...

 А плавці вже досягали до свого берега і радісно віталися з своїми братами, яким вони добре воза доклали; тільки-но двоє з найтяжче пораненим серед ставу барились і безнадійно задубілими на кригу руками гребли по зимній воді, що сніговою кашкою вже шерхла.

 – Братці! Пустіть! – став нещасний проситись. – Все одно не дотягти вам мене...

 – Як же так кинути? – сперечив йому підручний плавець, якому вже забивало дух від утоми.  – Та, їй же богу, мені на дні буде й спокійно, а ви й там станете у пригоді. І     – Чи не правду пак каже Книш? – зауважив другий.

 – Правду, братці, святу правду! – стогнав  поранений. – Все одно мені вже на світі не жити.

 – Ну, так бувай здоров, друже, та нас жди! – попрощались товариші і кинули пораненого на волю; він зразу й пустився на дно, лишивши на плесі води кілька кіл, які розходились, коливаючись, і зникали навдалі.І знялась, полетіла козача душа за своїми подругами   услід за хмари високі до невідомих і недосяжних просторів...

  VIII

 Сивий, зовсім лисий дід стояв у бійниці рогової башти і пильно стежив старечими очима за боротьбою; біля його стояла бліда, зі зціпленими зубами, з божевільне уткнутим в пригород поглядом Катря; вона не почувала, де вона стоїть і ще робиться навколо. Душа її, покинувши тіло, здавалось, тінню літала над пригородом, шукаючи межи уламками свого дорогого хорунжого. Орися стояла сама, трохи віддалік від цієї групи, спершись головою на камінь, зосереджена в самій собі, застигла в однім охопившім її істоту почутті; вона зимно дивилася на тусьменіючу далину. Скоро грім гармат, що ніс округи смерть і розрух, зненацька несподівано замовк і завмер перекотливою луною. Орися очунялась і обернула здивовані очі на греблю; там, в чаду, вона спостерегла щось надзвичайне, а водограї скаламученої води підказали їй, що це штуки молодців-запорожців. Слідуючі прояви лицарського герцю та скаженої, смертельної боротьби визвали на її бліді щоки фарбу задоволеної гордості і захвату. Вона підійшла до діда й велебно промовила:

 – Діду! Ви, що вже нажились на своїм віку і своїми ділами придбали собі славу, можете вмерти тепер радісно, з великою втіхою. З такими дивовижними душами, як он ті, бути в однім місці – надмірне щастя!

 – Велике щастя, дитино моя, – відповів зворушений дід, – велике! Не вмре наша широка Україна, коли вона родить таких синів і таких дочок, як ти!

 – Я Ще не вспіла, діду, ні натішитися життям, ні зробити нічого на користь моїй бідній Україні...

 – Ще зробиш, – сказав прорбчо дід.

 – Ні, ні! Час мій урвано, і вже надходить його близький кінець; одного тільки б прохала я в бога – зуміти вмерти так, як уміють вмирати наші не знаючі жаху орли.

 Саме тоді, як упав Вернидуб, з містечка розітнувся глухий, довгий вибух; в повітрі почулося якесь чудне гудіння, змішане з свистом, і по воді коло польських драгунів в багатьох місцях підскочили бризки і бульбахи; четверо коней впало, останні жахливо метнулися вбік. Сполохались уцілівші драгуни і прожогом помчалися до млина, втікаючи від картечі.

 – А чи не можна, діду, от з цієї плющихи послати їм гостинця навздогін? – спитала діда Орися.

 – Ні, не повернеться, – сказав дід, – вона наведена лише он на той шлях.

 Усі глянули праворуч на шлях, що йшов понад самою бескидою, і побачили наближаючогося вершника на баскому коні і в блискучому панцирі; за ним їхали два шляхтичі, улани й кілька татар. Уважаючи на гармидер бойовий, що стояв над берегом озера, перед очима з цього боку замку, на мурах вартових, вершники під'їхали занадто близько і почали розглядати мури й окопища.

 – От цих добре можна шелеснути, – сказав дід, і Орися запалила з його люльки гнота.

 – Стривай! – скрикнула Катря, пильно придивляючись до стрункої постави вродливого лицаря. – Не піднось гнота! Знаєш, хто це?..

 – Неприятель, ворог нашого народу, – байдуже відповіла Орися.

 – Знаєш хто? – хвилювалась все більше подруга. – Це Антось, це Корецький твій... Скарай мене пречиста діва, коли брешу!

 Мов ток електричний пробіг по нервах Орисі; вона опустила запалений гніт на плахту і, захистивши лівою рукою очі, вп'ялась у цього лицаря поглядом... Так, сумніву нема, – це він, її брат, її друг, її... коханець! Це його чудові, глибоко заглядаючі в душу очі; це його русяві кучері вибились з-під шолома; це його ухмілка осяває теплом благородні риси молодого обличчя...

 Чимсь гарячим сповнилось її затріпотівше серце і вогнем розлилося у грудях, примусивши зашарітись червоною зорею її бліді лиця, блиснути чорним алмазом очі; груди сколихнула хвиля забутого щастя...

 Весна, сп'яняючі пахощі квіток, лагідне сяяння місяця, тихі розмови, радісні мовчання під дзвінке тьохкання соловейка й ці, дивлячіся закохано-велебно, очі, – все це промайнуло в одну мить в її запаленому мозку.

 – Орисю, він, либонь, пізнав тебе! Дивись, – хвилювалась Катря, – який він славний, коханий твій...

 Буцім ніж перевернувся в серці Орисі, фарба збігла з її обличчя, і брови суворо нахмурились.

 – Коханець! – відгукнулась вона глухим голосом. – Зрадник! Невіра!

 Вона на хвилю спинилась, почуваючи нелюдську муку, і, перемігши біль, приставила до полички гнота.

 Гримнув вибух, двоє вершників впало. Дід обняв оскаженілу Орисю і надтріснутим від здавлених сліз голосом сказав:

 – Вище від цієї любові до своєї вітчизни, дитино моя, немає на світі!

 Прискакав до греблі воєвода Чарнецький; в лютості, не знаючи, на кому зігнати свій гнів страшенний, звелів він негайно запалити млин і дозволив летючим загонам укупі з татарами сплюндрувати і зрабувати всі окружні селитьби, не милуючи нікого, навіть кішки.

 – Ясний гетьмане, – обернувся він до під'їхавшого Лянцкоронського, – моє передчуття справдилось – жменя проклятого бидла заподіяла нові рани нашим славним бойовим силам!

 – Так, я бачу, – сказав з сумною ухмілкою Лянцкоронський. – 3 Марсом жартувати не можна, як бажає того отаман коронний; до того ж, опріч міцних природних позицій, Бушу ще боронить не жменя бидла, як єгомосць мислить, а жменя левів!

 – О, це гієни – не леви! Вони заплатять мені сторицею за кожну краплину крові шляхетного славного лицарства!

 – Доки вони заплатять, багато ще проллється цієї шляхетної крові! – відповів замислено польний отаман і після невеличкого перестанку додав: – Чи не можна б для виконання цієї навіженої і безцільної вигадки вжити хоч татар?

 – На штурм вони не підуть, та й місцевість не дозволить мені розгорнути свої сили! – відповів Чарнецький. – Поміж ними і так вже чути нарікання, і я дозволив кільком загонам понишпорити в околицях.

 – Руїна, одна руїна, і нові болячки ойчизні, і нові краплі отрути в серця розлютованих дітей великої і славної колись Польщі! – зітхнув важко Лянцкоронський.

 – Не дітей, а гадюк, ясний гетьмане, – відповів, скипііі-ши, Чарнецький, і полум'я нелюдської ненависті свіргонуло в його очах. – Я, проте ж, придумав для них частування, услід за котрим підуть і татари.

 – Яке ж? – зацікавився гетьман.

 – Я от цю саму греблю звелю розкидати, одним вибухом висадити у вирій, випущу всю воду з озера в провалля, і тоді суходолом полізуть і татари і дощенту знищать це гадюче кубло!..

 – Люто придумано, пане воєводо! – завважив гетьман. – Саме пекло навело тебе на цю думку...

 – Воно ж завтра і потішатиметься на бенкеті кривавому, коли після розруху з гармашні вашої вельможності сарана налетить ззаду! – І Чарнецький так злорадо, з таким запеклим сказом зареготався, що навіть здригнувся від жаху Лянцкоронський і раптом повернув коня.

 Коли вже стемніло зовсім і нових нападів навряд чи можна було сподіватись, Орися пішла до своєї світлиці в роговій башті і по дорозі зустріла бабусю.

 – Вклонявся тобі, доню, батько твій, – сказала бабуся, поцілувавши свою Орисю в чоло, – і звелів переказати, що господь бог огріває їх своєю ласкою, що не б'ється страхом козаче серце і не слабшає силою дух, що й тобі він його посилає вкупі з батьківською молитвою.

 – Спасибі тобі, неню, за переказане від його слово, – обняла бабусю Орися, – воно ще надає мені сили; отцева й матчина молитва зі дна моря вертає, з тяжкої неволі визволяє... Що ж, як там? —додала Орися. – Чи багато постраждало за правду?

 – Є вже таки чимало в божому раю, – зітхнула глибоко бабуся, похитавши головою.

 – Так, в божому раю, – підміцнила Орися, здійнявши до млистого, неосяжного небосхилу свої велебні очі, – я цьому глибоко вірю, – і, помовчавши трохи, спитала: – Ну а як же там окопища, ще не зовсім розвалені? А з гармат чи вціліла ж хоч одна?

 – Окопища розвалено, але їх уночі полагодять; а з гармат же тільки товстопузиха ще держиться та баба, останні ж усі підбиті, – говорила спокійно бабуся, – а то й їх якось прилаштують... Еге, я й забула, про що мала казати, – заметушилась бабуся, – до тебе батько прислав двох поранених...

 – Де ж вони?

 – Отам, коло твоєї світлиці.

 – До смерті ранені? Так треба ж зараз їм запомогти або по батюшку послати, – стривожилась Орися.

 – Ранено їх здорово: у одного голова шаблюкою розрубана, а в другого нога, – повідала бабуся, – але вони не гоїтися прийшли, а допомогти нам оборонятися.

 – Все ж таки треба б перев'язати і заживити їм рани, – клопітливо говорила Орися, підходячи до світлиці, і зустріла на порозі її двох козаків – одного, переправленого вплинь, з загону Вернидуба, а другого з загону хорунжого.

 – Вітаю вас з славою, лицарі, – сказала Орися .привітно, – і заздрю вашій славі!

 – Не заздрій, панно, – відповів молодий ще козак з зав'язаною скривавленим рукавом головою, – слави тут про всіх не забракне, але от тільки треба приготуватись і вам к завтрішньому дню.

 – Як? Хіба вже пригород не може триматися надалі? – спитала неспокійно Орися.

 – Поки зможе – втримається, – зауважив другий ранений, – але проте ж супроти такої хмари далеко не посунеш; вони ж, антихристи, тепера розлютувались, так будуть дошкуляти страх як, – тож, стало буть, і треба приготуватись, щоб почастувати їх як слід.

 – Та хоч відпочиньте трохи та дайте я з бабою перев'яжу вам рану.

 – Не варто, панно, – відповів молодий козак, – на одну ніч і праці шкода, все одно завтра нові будуть.

 – Правду кажеш, хоч і молодий, – зауважив з усміхом сивий січовик. – Так от що, дочко, рани нехай самі собі гояться, коли хотять, а ти нам покажи, де лежать колоди, їх треба розкласти як слід, так от ми й поможемо, бо воно хоч і ваш брат теж не дасть собі межи очі наплювати, але проте ж сили у вас супроти нашої нібито й менше... oil воно що! Та й цебри задля смоли треба приготувати, дров наносити, коряків придбати, – от коло цієї справи постараєтеся й ви, молодиці. Ну й весело промине останній день, далебі, весело!..

 – А ви, дядьку, й раді, – спитав, підморгнувши, молодий, – що і в останню дорогу послав нам бог молодиць?

 – Авжеж, радий! Чого мені брехати? Присяйбі, радий, – згодився щиро старий, – веселіш, одне слово, веселіш!

 – Спасибі вам, діду, і тобі, лицарю, що не гребуєте нашою кумпанією, – сказала з ухмілкою Орися, – ми вам вірними помічницями будем і в братерській дорозі не завадимо, бо там простору доволі.

 – Певно! – підхопив дід. – Ну, поведи ж нас, розумнице, покажи все і попорядкуй, бо тебе батько тут головою настановив.

 Орися вкупі з січовиком і молодим раненим пішла назад до мурів баштових і показала в трьох місцях складені колоди і бруси, а бабуся відчинила комору, де береглись цебри, коряки, шаблі, списи, булави й інша холодна зброя. Щоб перенести все отеє, було виряджено ще двадцять молодиць під проводом бабусі й два десятилітніх хлопці для переведення наказів. Упорядкувавши все і запевнившись, що робота під кермою січовика й козака закипіла та що для її виконання сил вистачає, Орися загадала собі ще піти до отця Василя поговорити з ним рішуче і вислухати його останньої поради; вона пішла праворуч, по дорозі до церкви, і спинилась недалечко від неї, коло глухого муру.

 Надворі вже стояла ніч, тиха й морозяна. Небо було чисте й зоріло мільйонами блискучих і тихих вогників, тільки на заході з краю обрію темніло відірване пасмо хмари та на сході в трьох місцях блимала зоря, розливаючись кривавим відблиском угору. Орися повними грудьми вдихнула в себе хвилю свіжого повітря і почула, як у тілі її знов прокинулись життьові сили, рівніше забилося серце, швидше потекла кров і світліше стало в голові, але вкупі з прокинувшимися силами прокинувся в неї і страшний душевний біль – приплив пекучої і безпорадної нудьги, нестерпучих гризот, котрі доти були приголомшені нервовим запаленням; серце тріпотіло і стукало, як молоток, забиваючий цвяшки в трунову дошку. «Знай, – наче вибивало воно, – наді мною ти безвладна; ти змогла підвести руку на свого бога, могла залізом розбити цей коштовний келих, ниточений для втіхи, для щастя, але відійняти в мене його образ ти не могла і не зможеш: він тут вічно царює і вмре хіба тільки з останнім ударом моїм!»

 «Так, я люблю його, – промайнуло у неї в голові, – його, зрадника моєї вітчизни, цього Каїна, що підняв камінь на брата, – я все ж таки люблю його! Мої лиця горять соромом за його, а я все-таки люблю... Невже ж це почуття дужче від мене? Невже ж і після смерті... Та чи вбито ж його? Хто впав?.. Вбито, вбито!.. – Вона провела холодною рукою по гарячому чолі і відкинула назад свою косу. – Ох, Антосю мій, любий, коханий! Нащо все так сталося? Нащо твоя злочинна рука тепер безвладно лежить на холодній землі? Нащо твої чудові очі застигли мутними крижинками? І нащо ж поклала тебе на козачому степу сестра ж твоя і подруга? Чому не лягли ми разом з тобою в домовину, переступаючи поріг цього життя з вірою одно в другого і з ухмілкою раювання?! О, яка смертельна нудьга, який нестерпучий біль!..»

 Орися схопилась руками за груди, буцім хотіла спинити в них тріпотіння серця, задавити цю пекельну муку. Непрохана сльоза повиснула на довгих віях; блукаючий погляд упав униз і втонув у чорніючім проваллі, а думка шепотіла щось непевне: «Нащо ж зосталась я сиротою? Нащо мені ця зайва година життя? Та в ній же, в цій недовгій годині, стільки мук і нудьги, скільки й довге безрадісне життя не вмістило б!»

 Вона зробила крок, другий і на мить спинилася на самому краю... Спинилася і одеревеніла від жаху; але не вид смерті її вжахнув, а свідомість своєї хвилевої легкодушності, свого себелюбного і злочинного перед другими заміру.

 «Як? – мигнула в неї думка. – Ще один крок – і я зробилася б такою ж, як і він, зрадницею вітчизни?! Мені доручена доля моїх братів, а я думаю, як би самій швидше спекатися турботи, як би збутися тільки свого власного горя, – коли ж воно нікчемне, мізерне перед великим горем моєї бідної країни... Ні! Геть від мене ця гидка легкодушність!!» І вона твердою ходою зійшла з замкового муру, прямуючи до церкви.

 Орися увійшла в піввідчинені двері і стала біля лівого криласа.

 В церкві було тьмяно і сумно; одна лише лампадка миготіла перед образом пречистої матері, освічуючи стиха її лагідний образ і граючи блищиками на срібній ризі. Отець Василь стояв навколішках, упавши ниць перед владичицею неба, розважницею наших сліз і туги; він молився мовчки, але Орися знала, за кого з душі його лилася молитва і летіла поза межі всесвіту.

 Орися затримала свої очі на божественному дитятку, що принесло на землю мир і дало людям ласку.

 Отець Василь підвівся, приложився до образа і хотів був піти перед вівтар, але його спинила Орися.

 – Я до вас, панотченьку, – сказала вона рівним, спокійним голосом, – мій батько прислав з пригороду двох козаків для останньої оборони з нами замку – очевидячки, кінець наш прийшов!

 – Усе зважено на відвічних терезах, –  відповів стиха отець Василь, –  без волі творця ні єдиний волос не впаде з голови нашої.

 – Панотче! Я без супереки скорюся його святій волі і донесу до кінця хрест, мені вложений.

 – Не треба, проте ж, тратити надії, – казав далі батюшка, – закони божі – недосліджені. Що для нашого грішного ока вбачається неможливим і необорним, те одним подихом уст божих знищується в порох: хто-бо єсть більший від господа і де джерело любові!

 – Батюшко, отче святий! – сказала тремтячим голосом Орися. – Я вірю, глибоко вірю...

 – І віра твоя спасе тебе! —сказав пророчо батюшка. Орися поцілувала побожно батюшкову руку і спитала після невеличкого мовчання:

 – Чи не дасте, панотченьку, яких наказів? Може, треба що сховати від вовчих зубів або переказати кому з наших яку тайну, – бо часу ж лишилося одна тільки ніч.

 – Ні, дочко моя, від цих гієн не сховаєшся, – відповів з журливою усмішкою батюшка, – вони все спалять і зриють дощенту, з могил повитягають покійників... А от що хіба тобі повідаю: під цією церквою викопано глибокий льох, і від нього ведуть чотири хідники до кожної башти. Вхід у цей льох – за лівим притвором; там є камінь, а під ним драбина, далі залізні двері, а за ними – головна комора, з неї є й потайний вихід до одної печери, зовсім закритий терном, що понад ставом росте; от і ключі візьми, – скінчив батюшка, віддаючи два ключі Орисі.

 – Що ж там, у тім льоху? – спитала вона з цікавістю.

 – Великі порохові складниці, припаси Богунові...

 – О? Так я туди піду! – скрикнула, здригнувшись, Орися.

 – Піди, піди! Заховайся, голубице моя, від яструбів, – сказав ласкаво батюшка, – може, і врятуєш собі життя. Ти маєш право берегти себе, бо ще ж і не жила на світі...

 – Ні, панотче! – спалахнула Орися. – Хай впадуть прокльони і вічний сором на тую голову, хто подумає рятувати собі життя, коли всі призначені на смерть і муки! Треба всім стояти за нашу святиню до останнього і опісля разом чесно усім полягти в братерській могилі! Ні, отче святий, – додала вона, – не про своє життя турбуюсь я – воно для мене бур'ян і терній... Накрийте мене єпітрахілем, хай він укриє від бур мою душу і підкріпить мої сили!

 І отець Василь накрив єпітрахілем схилену голову і, знявши до неба очі, жалісно сказав:

 – Укрепіть її, сили небесні, і окриліть душу їй, херувими!