Текст книги "Чорні дияволи"

Автор книги: Михаил Пархомов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

Розділ дев'ятий
НА ЧУЖОМУ БЕРЕЗІ

На березі стояв міцний первісний запах водоростей. Вузенька смужка піску біліла в темряві крижаним припаєм. За нею дико, здавалося, аж до неба, громадилися брили каміння.

Ніч уже вичахала, і каміння було вологе, слизьке. Воно блищало в темряві холодним мертвим полиском.

У Нечая зуб на зуб не попадав. Вилізши з води (хвилі зносили назад у море), він пригнувся і побіг прямо до каміння. Глупа темрява, що залягла між скелями, водночас і лякала і вабила його. Що в ній? Вона могла будь-якої миті вдарити в обличчя смертельним вогнем, але могла і врятувати від небезпеки. На світлому піщаному пляжі Нечай почував себе зовсім беззахисним. У нього навіть пістолета не було.

Стискав рукоятку ножа – цю єдину зброю, яку мав при собі.

А темрява шелестіла осипами, шаруділа опалим листом… Але ці звуки чомусь не зливалися в суцільний неосяжний шум, як це буває в глибині лісу. Тут, на цьому чужому березі, кожне шарудіння, кожен тривожний хрускіт існував як би сам по собі і через ге його було чути гучно, виразно. Здавалося, ці різкі звуки продирають по шкірі.

Він подумав, що це, напевне, холод. Вони занадто довго пробули в осінній воді, занадто довго.

Добравшись до каміння, він несподівано відчув за спиною порожнечу. Шкляр!.. Нечай здригнувся й оглянувсь. Сені-Сенечки не було. Позаду лежала неозора пустеля моря. Шкляр!.. Шкляр!..

Він ладен був закричати. Тривога захлюпнула його з головою і жбурнула на землю.

Раз по раз спотикаючись, він знову почав спускатися до моря. Не думав про небезпеку. Шкляр!.. Ноги, не знаходячи опори, повсякчас ковзали. Він подряпав їх до крові, але не відчував болю. Шкляр!..

Тільки б не лишитися самому. Шкляр!..

Він скочив з каменя на пісок і тут, біля самої води, побачив Сеню-Сенечку. Той сидів навпочіпки і, здавалося, щось шукав. Знайшов час!

– Ти що?

– Сліди… – тихо пробурмотів Сеня-Сенечка, навіть не повернувши голови.

Тепер і Нечай їх побачив. Сліди, сліди… Глибокі, чіткі. Подумалося: «Тепер амба!..» Та коли він схилився, щоб роздивитися їх ближче, у нього враз одлягло від серця. Це були їхні власні сліди.

– Знаю, що наші… Та все одно, – Сеня-Сенечка і далі розрівнював пісок.

– Кинь, їх змиє хвиля…

– Можуть помітити.

– Тоді давай швидше. Я допоможу…

Сеня-Сенечка не відповів. Він звик усе робити грунтовно. Ось тепер, здається, все гаразд… Комар носа не підточить.

Вони почали підніматися вгору. Повільно, чіпляючись за чагарники і кореневища. Підйом був крутий, майже прямовисний.

Потім, вибравшись з ущелини, вони поповзли до виноградинка. Тверда земля була потріскана. На ній криво й косо стояли дерев'яні стовпчики, що підтримували іржавий дріт. Розгойдуючись на вітрі, дріт тихо, невиразно гудів.

Підвівши голову, Нечай роззирнувся.

Море, яке шуміло внизу, під урвищем, кликало його назад: вернися!..

Навіть тут, за сотні миль від домівки, воно лишалося таким самим ласкавим і добрим Чорним морем, яке він знав і любив з дитинства. Темне, у брижах, воно навіть у шторм було його союзником, тоді як кам'яниста земля, на якій він зараз лежав, була йому чужа, ворожа. Навіть її запах якийсь незнайомий… Пам'ять підказала, що найубогіше степове узбережжя десь під Одесою чи Херсоном зворушливо пахне чебрецем і полином. А тут…

Він подумав, що ті ніжні, щемливо-журні зітхання землі завжди будуть для нього рідними.

А тут, серед скель і виноградників, серед усе ще по-літньому пишних дерев, що грізно шуміли над його головою, земля пахла пряно і задушливо. Виходить, правду казав його батько, що чужий мед завжди гіркий… На мить перед його очима постало зморшкувате вусате обличчя з важкими повіками, що прикривали стомлені очі. Та досить йому було почути шепіт Сені-Сенечки, як воно одразу зникло.

– Ти нічого не бачиш?..

– Ні, а що? – Нечай ще пильніше вдивлявся в темряву.

– Вони десь тут.

І справді, курінь, який вони сьогодні (як давно це було!) розглядали з човна в перископ, мав бути десь тут. Вони пам'ятали, що курінь стоїть під деревом. А втім, вони знали й інші прикмети. За десять кроків від куреня був сарай з розкуйовдженою солом'яною стріхою і великою повіткою для дров. Під повіткою вони повинні знайти колоду, у якій має стриміти сокира. Якщо сокира на місці – все гаразд. Це означає, що сторож чекає гостей.

Скелі Вітрило, що правила їм за орієнтир, уже не було видно. Та й прибережну частину моря закривало каміння. Нечай подумав, що вони відхилилися надто праворуч. Адже ущелина, по якій вони піднімалися, була звивиста, він це добре запам'ятав.

– Орієнтуєшся? – спитав Сеня-Сенечка.

– Ага… По-моєму, нам треба туди, – Нечай кивнув у темряву.

– Ти… певен? – у голосі Шкляра був сумнів. Він навіть не пробував його приховати.

– Звичайно. Ще метрів сорок, не більше.

– Гляди…

– Курінь був прямо над скелею, – нагадав Нечай. – Давай за мною. Вже близько.

Нечай був певен, що Сеня-Сенечка почне сперечатися, доводити своє. Але той несподівано погодився одразу.

– Добре.

І вони поповзли далі, намагаючись не чіплятися за гілки. Вітер біля землі був слабкий, немічний, він ледь ворушив листя. Тільки в кронах дерев шумів на повну силу.

Затамувавши подих, Нечай прислухався. Йому здалося, ніби попереду дзенькнув дзвіночок. Невже причулося? Дзвіночок дзенькнув знову, вже чіткіше. І Нечай щільніше припав до землі.

Новий порив вітру приніс солодкий запах гною і овечої шерсті. Сумнівів не могло бути: попереду не курінь, а кошара.

«Хоча б собаки не загавкали», – подумав Нечай,

Працюючи ліктями і коліньми, він одповз назад у виноградне листя. Зустріч з незнайомими вівчарями не віщувала їм добра. Він уявив собі, який переполох серед вівчарів викликала б їхня несподівана поява. Ех, був би з ними хоча б Гришка Троян, який трохи знає по-болгарськи!..

Троян, Троян… Хотілося вірити, що Ігорок і Троян якось виплутаються. Такий хлопець, як Гришка, не міг загинути, не мав права загинути… Нараз він жахнувся, подумавши про те, що сам мало не сплохував. Мав рацію Сеня-Сенечка. Їм треба було одразу податися он у той бік.

Шкляр мовчав. І словом не дорікнув. Він просто поповз назад, і Нечай теж запрацював ліктями, намагаючись не відставати. Запилене гілля шмагало по обличчю, по спині, але він не помічав цього. Подряпини? Синці? Зараз не до них. Швидше б відповзти якомога далі, у темряву.

Земля була тверда, кам'яниста.

Винограднику, здавалося, не буде кінця-краю.

Вони повзли тепер крутим схилом гори, вершина якої зливалася з темним небом. Один раз на горі блимнув вогник і миттю погас. Потім почувся тріск мотора – якийсь мотоцикліст проторохтів дорогою. І знову все стихло.

Тільки тепер, коли шум мотоцикла розтанув удалині, Нечай зрозумів, що десь поблизу схилом гори проходить дорога, що вона петляє, то спускаючись ближче до моря, то знову піднімаючись угору. Ця дорога була мало не за самою огорожею, що виднілася попереду. Добре, що вони інстинктивно трималися осторонь її, не наважуючись наблизитись.

Але потім він побачив, що така ж сама огорожа відділяє цей виноградник від сусіднього. Він майже наткнувся на неї в темряві. Горожу закривало віття колючого чагарника.

– Перескочимо? – тихо спитав Сеня-Сенечка і, не дочекавшись відповіді, додав: – Я перший…

Нечай бачив, як його гнучке тіло майнуло через огорожу. Потім, за хвилину, почувся тихий свист. І тоді Нечай теж підвівся. Перескочивши через огорожу, він упав на землю і затаїв дух. Земля гуділа.

– Семене!..

Уперше він назвав друга просто на ім'я.

– Я тут… – почулося з темряви. Сеня-Сенечка вже встиг відповзти вбік.

Нечай поповз на голос.

– Поглянь-но туди, – сказав Сеня-Сенечка, коли Нечай опинився поруч.

Розсунувши кущі, Нечай побачив сарай, що кидав на землю теплу повстяну тінь. По той бік сарая на дереві чи на стовпі висів ліхтар.

Рука потяглася до ножа, що висів на поясі. Не змовляючись, вони відповзли в різні боки, щоб обійти сарай і потім зійтися. Так надійніше.

Спочатку Нечай побачив ліхтар, що висів на високому дуплистому дереві. Це був звичайний гасовий ліхтар, його тихе тепле світло падало на землю, на курінь, на стару посічену колоду, що лежала під повіткою, але сокира в ній не стриміла. Перед входом у курінь лежав потертий кожух.

Було тихо. Тільки тиша ця була якась тривожна. А втім, може, йому це здається? Нечай трохи підвівся на лікті. Старий сторож, либонь, уже стомився чекати гостей і солодко спав у своєму курені. Але сокира… Нечай не спускав з неї очей. Незрозуміло, чому сокира лежить на землі.

Нечай прислухався. І знову тиша здалася йому такою ворожою, що його серце вдарило на сполох.

Проте жоден сторонній звук не порушував тиші. Тільки через деякий час дорогою знову проторохтів мотоцикл, тепер уже, видно, у зворотному напрямі. І знову запала тиша.

А Нечай усе ще ніяк не міг одвести погляду від сокири, що валялася на землі.

Коли до нього підповз Шкляр, Нечай спитав:

– Бачиш?..

Щось трапилося. Це було зрозуміло. Щось непоправне, страшне.

– Все одно, – тихо мовив Сеня-Сенечка. – У нас немає іншого виходу.

Знову правда була на його боці. Діватися нікуди. Вони повинні зазирнути в курінь, може, старий помилився чи забув про сокиру? Із старими буває… Ну, а якщо там засідка, то… Один біс.

– Гаразд, – погодився Нечай.

Він підвівся і побіг під тьмяне світло ліхтаря. А ось і курінь! В обличчя вдарив міцний кислий запах овечої шерсті.

«Де твоєто моміче?..»

Та йому не довелося спитати про це. В курені все було перевернуто догори дном. Там уже хтось побував. І зовсім недавно. Було ясно, що цей хтось забрав із собою господаря.

Поряд з розпоротим матрацом, у якому, видно, щось шукали, валялася обрізана довгаста тиква. З тикви випали дерев'яні ложки (господар, як видно, чекав гостей). Тут же стояв чорний горщик з прохололою квасоляною юшкою, – Нечай визначив це по запаху. Біля входу він знайшов шерстяні панчохи і стоптане взуття, схоже на постоли. Більше нічого в курені не було.

Виглянувши, Нечай покликав Сеню-Сенечку. Треба було порадитись, що робити далі.

Горщик з юшкою ще зберігав тепло вогнища, яке було затоптане. Присок, що лишився на місці вогнища, був м'який, не встиг іще прохолонути. Нечай розгріб його руками і побачив червону вуглинку… Вогнище дотлівало.

– Треба забиратися звідси, – сказав Нечай.

– Я певен, що за куренем ведуться спостереження. Нас, мабуть, проґавили. Але неодмінно помітять. Вони сюди знову навідаються, ось побачиш.

– Забиратися? А куди? – спитав Шкляр. На це запитання не так просто було відповісти.

В такому вигляді далеко вони не зайдуть. Хоча б у старого знайти якусь поганеньку одежину!.. Але в курені порожньо. А кожуха, що лежить біля входу, на себе не надінеш. У ньому тільки дітлахів лякати.

Вони сиділи мовчки, думаючи про одне й те ж саме. Лишатися в курені було ризиковано. Ті, що забрали старого, з хвилини на хвилину могли з'явитися знову. А що, як вони засіли за огорожею? Сидять і чекають. Досить їм вийти з куреня, як тоді…

– Дурниці. Там нікого немає. Вони б нас давно вже схопили, – сказав Нечай.

– І справді… – Шкляр сів на матрац, обхопив коліна руками. Куди піти?

А час збігав. У них не було навіть годинника.

Тріщання мотоцикла, що скотився з гори, примусило Нечая здригнутися. Невже зупиниться? Тоді – кінець. Але ні, мотоцикл знову проторохтів поряд. Німці чи болгарські жандарми патрулювали дорогу. Мине хвилин з тридцять, і вони знову проїдуть. І знову. Так що на дорозі краще не з'являтись.

Тоді, може, піти в гори?

У курені було тепло й затишно. Нечай зігрівся, розм'як. Подумав: «Будь, що буде, двом смертям не бувати…» Завдання виконано. Так що совість у них із Шклярем чиста. Йому захотілося лягти на матрац і ні про що більше не думати. Він тільки тепер відчув, що смертельно стомився. Хіба не однаково, де зустріти ворогів? Живим він їм у руки не дасться. Поки в нього є ніж, поки в нього є сила…

Він сказав про це Шкляреві. Йти нікуди. Але Сеня-Сенечка запротестував. Він не згоден.

– Треба виглянути на дорогу, – сказав він.

Ще не вистачало, щоб він почав запевняти, ніби люди – скрізь люди. Нечай насупився, спохмурнів, найпростіше – підняти лапки догори. Він сам знає, що болгари теж слов'яни, але вони не можуть довіритися першому зустрічному.

– Дивак, – сказав Сеня-Сенечка. – Я живим у руки теж не дамся. А втім, як знаєш…

– Добре, ходімо, – мовив Нечай.

Він визирнув і прислухався. Нікого!.. Навіть вітер начебто стих. Тоді він щодуху побіг до огорожі й заліг. За огорожею невиразно біліла дорога.

– Ну, що? – Сеня-Сенечка за хвилину упав поряд. – Нікого?

У тишу несподівано ввірвалося тріщання мотоцикла. Вискочивши з-за повороту, він покотився дорогою. Мотор вдоволено гуркотів, дорога круто збігала вниз.

За кермом і в колясці сиділо двоє солдатів у касках.

– Німці, – сказав Нечай, коли мотоцикл зник з очей. У роті в нього пересохло, язик задерев'янів. – Вони скоро повернуться. Хвилин через тридцять, якщо не раніше.

– Ти гадаєш, це вони проїжджали? А що, коли є й інші? Темно…

– Ті самі, я примітив.

Дорога невиразно біліла в темряві. Ні каменя, ні вибоїни, окові ні за що зачепитися. Що ж його робити? Камінням німців не закидаєш, у них автомати. Становище!..

Нечай подивився на Сеню-Сенечку. Той дихав шумно, із свистом, а потім зненацька затаїв дух. Куди він дивиться? Нечай підвів голову. І одразу, відчувши на своєму плечі руку друга, пригнувся.

– Лежи, – сказав Сеня-Сенечка ледь чутно.

Мотоциклісти вже поверталися. Невже минуло тридцять хвилин?..

Час ніби зупинився. Нечай так міцно стискав рукоятку ножа, що заніміли пальці. Долоня мовби прикипіла до колодочки – не відірвати, їдуть!.. Він почув надсадний гуркіт мотора, що захлинався, і його серце закалатало йому в такт. Тонкий світлий промінь ковзнув по листю над його головою, по огорожі, й одразу погас. Це мотоцикл Вигулькнув з-за повороту.

Коли він проїхав мимо, Нечая обдало запахом бензину і відпрацьованих газів.

Та що це? Мотор заглух. Мотоцикл зупинився за якихось двадцять кроків від того місця, де вони лежали. Помітили, гади! Тепер почнуть стріляти!..

Німець, що сидів за кермом, устав. Та, замість того щоб прикласти автомат до живота, він його зняв, відклав набік, і схилившись почав длубатись у моторі.

Роздумувати не було часу. Сеня-Сенечка поповз кюветом, і Нечай, намагаючись не дихати, рушив за ним.

Підхопилися разом, водночас.

Йому попався недолугий, миршавий німець. Нечай навалився на нього, приголомшив і, витягши з коляски, поволік за ноги вбік.

Голова німця стукала по камінню. Побачивши, що він опритомнів, Нечай замахнувся трофейним автоматом.

Німець затих. Нечай оглянувся. Сеня-Сенечка все ще ніяк не міг упоратись з другим німцем – вони качалися по землі, і Нечай поспішив Шкляреві на допомогу. Але спізнився. Коли він підбіг до них, Сеня-Сенечка вже підвівся з землі і, важко дихаючи, мовив:

– Цей готовий!..

Тоді Нечай кинувся до мотоцикла, щоб спробувати завести мотор. Треба якомога швидше втекти звідси. Але Сеня-Сенечка зупинив його.

– Ти куди? Допоможи…

Він уже вирішив. Німців двоє? Їх теж двоє. Невже не зрозуміло?

Удвох вони стягли з німця чоботи, скинули мундир. Від німця несло потом – чужий їдкий запах бив у ніс. Потім заходилися біля другого німця.

– Одягайся, – сказав Шкляр Нечаєві. – Та швидше.

Нечай захапався. Руки не слухалися. Що, чоботи великі? Дарма, зійде… А мундир він застебне пізніше.

Схопивши ремінь, що валявся на землі, він підбіг до Шкляра, який уже заводив мотор. Сеня-Сенечка діяв швидко, рішуче. Мотор почав чхати. Молодчина! У нього всяке діло горить у руках. Недаремно сам Микола Сергійович шанобливо називав його Семеном Семеновичем.

– Підштовхни, – попросив Сеня-Сенечка. – Зараз заведеться.

Коли мотор запрацював, збільшуючи оберти, вони поклали обох німців у коляску. Сеня-Сенечка поклав руки на кермо, а Нечай сів позаду, притиснувшись до його спини. У вухах засвистів вітер.

Небо над морем повільно зеленіло, оголивши пустельний горизонт, і Нечай із завмираючим серцем подумав, що десь там, далеко-далеко, лежить під сонцем його рідна земля, тоді як над ним, над цією гірською дорогою і високим скелястим берегом, порослим ялицями та сосняком, усе ще висить глупа ніч.

Мотоцикл пожирав кілометр за кілометром. Шкляр пильно вдивлявся в дорогу, обмацував поглядом кожну огорожу, кожне деревце, кожний кущ, що летіли їм назустріч. Небезпека могла чатувати скрізь. Вона, здавалося, була розлита в холодному повітрі.

Дорога вела до міста. Вона петляла. Мотоцикл прогуркотів дерев'яним настилом якогось містка, що висів над гірською річечкою, промчав повз глуху монастирську стіну. За ним, повільно спадаючи, клубочилася срібляста пилюка.

Звичайно, було спокусливо хвацько домчати до самого міста. Та про це не могло бути й мови. Німці патрулювали всі ділянки дороги. І мотоцикла з німцями треба було якнайшвидше позбутися. І навіть до того, як зовсім розвидніє.

Шкляр загальмував. Він, здавалося, думав про те саме. Вимкнувши мотор, він скочив на землю.

Мотоцикл стояв над урвищем. Внизу громадилося каміння. Урвище було глибоке. На Нечая війнуло вогкістю.

– Підштовхнуть?

– Зачекай, – сказав Сеня-Сенечка і зазирнув у коляску.

Під брезентовим мішком він знайшов солдатські пілотки і фляги. Що ж, знадобляться. По місту солдати в касках не розгулюють, правда? А їм треба в місто. І вони нічим не повинні відрізнятися од інших німецьких солдатів, які у вільний час швендяють вулицями, зазираючи в крамнички і шинки. Автомати їм ні до чого.

– Автоматів жаль, – сказав Нечай. – А фляги?

– Фляги ще знадобляться, – відповів Сеня-Сенечка. – Ну, берись…

Вони підкотили мотоцикл до урвища і штовхнули вниз разом з німцями. Мотоцикл кілька разів перевернувся в повітрі і зник у безодні.

– Усе… – Нечай випростався, витер пілоткою змокріле чоло. Засунувши руку в кишеню, намацав пачку сигарет.

– Тепер можна й закурити, – погодився Сеня-Сенечка. – А мій німець, мабуть, був некурящий. Давай сядемо он там… – Він показав на облицьований каменем фонтанчик. Вода з його труби дзвінко спадала в дерев'яне корито, з нього, певно, напували худобу.

Коли Нечай підставив голову під холодний струмінь, Сеня-Сенечка спитав:

– Ну як?

– Холодна… – відповів Нечай.

Дорога була безлюдна. Над нею нависало громаддя лісу. Нечай і Шкляр видерлись по камінню і заглибилися в лісову гущавину. Там було волого й темно. Верхівки дерев ще чіплялися за ніч…

«… Та є межа терпінню. Німецьке командування не миритиметься з актами диверсій і саботажу, які, на превеликий жаль, останнім часом навіть почастішали. Червоні бандити діють зухвало і нахабно. А дехто з наших громадян підтримує їх… І диверсанти, і їхні посібники повинні знати, що на них чекає господня кара. Пощади не буде..»

(З болгарської газети «Заря»)

Розділ десятий
ЧОТИРИ ДОБИ

Піднялося сонце, і туман із сірих ущелин поповз до моря. Стало видно скелі, вкриті червонуватим мохом; із моря, що маслянисто блищало далеко внизу, повіяв теплий вітрець, який пряно пахнув спекотливим півднем – солодкою напівтемрявою кав'ярень, горіховою халвою і фініками – запахами, які Нечай пам'ятав з дитинства. Незабаром верхівки сосон яскраво заполум'яніли.

Нечаєві хотілося їсти. Він уже шкодував, що не доторкнувся до квасоляної юшки, яку вони знайшли в курені. Сюди б тепер той горщик. Та він відігнав цю думку. Краще не думати про їжу, краще не думати.

Але перекинутий чорний горщик і далі стояв у нього перед очима.

Минуло ще кілька годин. Плутаючи гірськими стежками, Нечай і Сеня-Сенечка напали на самотню лісову хатину. Впевнившись, що навколо тихо, Нечай зазирнув у віконце і обережно постукав. Ніякої відповіді. Тоді він покликав Сеню-Сенечку, який стояв за деревом, і той, підбігши до дверей, наліг на них з такою силою, що защіпка вискочила з іржавої скоби.

Хатина як хатина… У ній було чисто, прибрано. Вздовж стін – полиці з посудом. Біля дверей на гаках висіли мідні казани. В кутку ліжко застелене білою ковдрою з козячої шерсті. Та все вкривала пилюка, з чого можна було зробити висновок, що в хатині не жили і навідувалися сюди рідко. А через те й не було тут нічого їстівного.

Нечай так стомився, що опустився на стілець.

Дерев'яний стіл був чисто вишкребений. Над ним на довгих ланцюжках висіла гасова лампа. Із каламутних вікон лилося похмуре лілове світло.

Що робити?.. Залишатися в лісі – дуже ризиковано. Німці от-от почнуть його прочісувати. Вони, очевидно, вже спохватилися… Тоді, може, спуститися до дороги? І це небезпечно. Та іншого виходу в них не було. Тільки так вони дістануться до міста. Пішки. А ще краще – на попутній машині.

Там, у місті, вони повинні знайти шевця. Якщо, звісно, його ще не схопили, як старого сторожа, котрий мав їх прихистити. Тоді… А втім, повернутися до лісу вони завжди встигнуть. Запасуться продуктами, на хліб грошей вистачить.

Вивернувши кишені, Нечай розклав на столі усе своє трофейне багатство – сигарети, запальничку, якісь листи, гроші… Тридцять левів! Та це ж сума. І це крім тих двох монеток, які зашиті у нього в трусах.

– А в тебе скільки?

– Двадцять чотири, – відповів Сеня-Сенечка.

– Розділимо по-братськи…

– Навіщо? – Шкляр стенув плечима. – Поклади все на місце. І листи теж. Вони в тебе в якій кишені були?

– У верхній. Там, де солдатська книжка.

– Отуди й поклади.

Сеня-Сенечка був передбачливий. Нечай мусив визнати, що Шкляр має рацію.

Та перш ніж сховати солдатську книжку, Нечай розгорнув її. Гуго Реслер, як значилося в ній, був родом із Гамбурга. Він теж народився у двадцятому році. Виходить, вони однолітки… Нечай посміхнувся. Він не був забобонний.

А Сеня-Сенечка чомусь спохмурнів, засовався на табуретці.

– Дай монетку, – попросив він і, коли Нечай дав йому монетку в п'ять левів, підкинув її.

– Орел!.. – сказав Нечай машинально. – Ти що задумав?

І справді, монетка упала на підлогу «орлом». Сеня-Сенечка нахилився, підняв її і повеселів.

– Тепер ходімо, – сказав він.

Вони спустилися на дорогу, витерли запорошені чоботи листям папороті, поправили пілотки і пішли.

Невдовзі порівнялися з старим болгарином, який, спираючись на сукувату палицю, повільно чапав за мулом. На старому була висока бараняча шапка, він смоктав глиняну люлечку, зрідка позираючи на свого мула, на якого були нав'ючені корзини з виноградом. Обличчя у старого було темне, зморшкувате.

Нечай мало не сказав: «Привіт, батю…», та вчасно схаменувся. Німецький солдат Гуго Реслер навряд чи став би вітатися з старим болгарином та ще й російською мовою. На місці Сені-Сенечки Кость Арабаджі, якби він був тут, шепнув би Нечаєві: «Тихше, не заривайся…». А Гасовський порадив би: «Візьміть себе в руки, мій юний друже».

Старий ішов мовчки, удаючи, що не бачить німецьких солдатів. Його люлечка булькала. І нехай… Нечай прискорив крок. Обігнавши старого, він і Сеня-Сенечка наздогнали довгу гарбу з високими скошеними драбинами, на якій сиділа чорноока молодиця в домотканому суконному сарафані.

Такі гарби можна зустріти і під Одесою, і під Миколаєвом. Та й сама молодиця була схожа на колгоспницю. Нечай подумав про це і мимоволі усміхнувся їй, але вона одвернулася від нього, стиснувши губи, і він теж перестав усміхатися. Було ясно, що місцеві жителі не дуже полюбляють окупантів. Уже минуло півроку відтоді, як німці ввели в Болгарію свої війська, а населення не хотіло примиритися з їх присутністю.

Було жарко.

Нечай скинув пілотку і засунув її під погон – так робили німці, яких він бачив під Одесою. А Сеня-Сенечка обмежився тим, що розстібнув комір мундира.

Зненацька Нечай пригадав фразу, яку він чув ще в дитинстві. «На Шипці все спокійно».

Дорога йшла паралельно до моря і так близько від нього, що прохолодна синява заливала Нечаєві очі. На виноградниках гнули спини жінки. Та ось дорога розширилася, вони вийшли на невеликий майдан, і Нечай побачив стару корчму, біля якої стояли близько десяти возів і гарб.

Корчма – приземкуватий будинок з облупленою штукатуркою – стояла на пагорбі. Перед ґанком на вищерблених кам'яних сходах сиділа молода циганка і ворожила якійсь селянці на бобах.

Нечай і Шкляр обминули їх. Нечай штовхнув дубові двері, помережані для міцності широкими шляпками цвяхів, і на нього тхнуло гострим запахом смаженої цибулі.

За довгим дубовим столом на вузьких лавках, застелених вишмуляними яскравими килимками, сиділи селяни. У корчмі було накурено й гамірно. Та досить було Нечаєві і Шкляру переступити поріг, як розмови і пісня одразу вщухли. Нечая вкололи погляди десятків чорних очей.

Долівка, потемнілі від часу дерев'яні балки… Нечай роззирнувся, звикаючи до напівтемряви. Вбік від шинквасу горіло вогнище, над ним на залізному ланцюгу висів чорний казан, і склепіння над ним теж було вугільно-чорне від багатолітнього диму і сажі. Нечай перевів погляд на корчмаря. Він стояв за шинквасом і очікувально мовчав. Це був міцної статури чоловік років п'ятдесяти, з мідною потилицею і відстовбурченими вухами, його обвислі вуса пропахли анісовою горілкою. Нечай кинув на шинквас монетку і запитально подивився на хазяїна. Цього вистачить?

Корчмар запобігливо усміхнувся, хоч очі його повнилися недобрим блиском, і поставив на дерев'яний піднос дві чарки засмаченої медом сливовиці. Він знав, чим частувати німецьких солдатів. Їм подавай шнапс.

Нечай похитав головою. Вони хочуть їсти.

Корчмар кивнув, мовляв, зрозуміло. Зараз він їх пригостить. Але панам солдатам доведеться трохи зачекати.

Вислухавши його скоромовку, Нечай і Шкляр пішли в дальній куток і сіли на триногі табуретки.

Краєм ока Нечай бачив, як корчмар переморгується з селянами, які сиділи за довгим столом. Вони зосереджено й мовчки вмочали хліб у якийсь темний соус. Одвернувшись, Нечай проковтнув слину.

Чекати довелося хвилин з десять.

Корчмар приніс їм жирну баранячу бастурму, бринзу і засмажені на жаровні в олії та оцті стручки червоного перцю. Скуштувавши цієї страви, Нечай закляк з відкритим ротом. Йому здалося, що він проковтнув жарину. Тим часом корчмар з невинним виглядом поцікавився, чи подобається панам солдатам його страва.

– Гут, зер гут… – промимрив Нечай і потягся до чарки, щоб залити сливовицею пожежу. Після цього йому трохи полегшало. А коли корчмар приніс густе майже чорне вино, що пахло нагрітою на сонці смолою, Нечаєві зовсім стало добре. Здалося, ніби він дома, ніби за сусідніми столами сидять старі дядьки з-під Олександрівки чи Кубанки і тихо, неквапливо гомонять про свої колгоспні справи, а сам він у відпустці, і досить йому вийти на вулицю, залиту сонцем, як він побачить свого діда, побачить червоне полотнище з написом «Ласкаво просимо» над ґанком школи-семирічки, і притулені до цього ґанку велосипеди, і білих гусей у теплій дорожній пилюці. За весь день Нечай не чув жодного пострілу, ніби й не було війни.

Та досить було поглянути на Сеню-Сенечку, що сидів навпроти в ненависному мундирі мишачого кольору, як він одразу згадав, що й на ньому зараз такий самий мундир, що він тепер не Петро Нечай, а Гуго Реслер, і знову відчув себе на війні, яка через сонячну тишу, що лежала за відчиненими дверима шинку, була ще страшніша, ніж на грімкотливій передовій. Війна була і тут. Вона чатувала на нього за кожним рогом, за кожним поворотом дороги.

До міста вони дісталися тільки десь близько четвертої години після полудня на попутному грузовичку.

Місто було невелике і часом до болю в серці нагадувало рідну Одесу. Такі ж будинки з залізними балкончиками, такі ж запилені акації… Морські вітри продули його тісні вулички, і пористий камінь, з якого були складені будинки, прибрав відтінків стародавнього мармуру, трохи пожовклого від сонячних променів. Здавалося, що ці невисокі будинки зведені багато віків тому, ще за часів грецьких трирем ^[8] _{8
   Триреми– у древніх греків і римлян судно з трьома ярусами весел.}


[Закрыть].

Та якщо вулиці і будинки Варни нагадували стару Одесу, то строкатий міський люд, який вичовгував підошвами тротуарні плити, жив якимсь незрозумілим і чужим Нечаєві життям. Ось іде продавець шербету. У білій фесці, з мідним бідоном за плечима… Хіба побачиш такого на гамірному одеському Привозі? Чи такого хлопчину, що підганяє паличкою іржавий обруч? Одеські хлопчаки вже давно придбали самокати. А це хто?

Назустріч їм повільно йшов болгарський офіцер з блискучими зірочками на коричневих погонах. Нечай мимоволі уповільнив крок.

Він мало не відкозиряв офіцерові. Та хіба німецький солдат повинен віддавати честь якомусь болгаринові? Коли офіцер підняв руку до картуза, Нечай, підштовхнувши ліктем Сеню-Сенечку, разом з ним ніби нехотя відповів на привітання.

Треба було пильнувати, щоб не напоротися на німців. Помітивши здалеку мундири мишачого кольору, Нечай і Сеня-Сенечка одразу ж зникали в найближчому підворітті – далі від гріха. А потім знову карбували крок, задираючи голови, як і личить доблесним солдатам великого третього рейху.

Вони йшли навмання. Знали, що так чи інакше вийдуть на базарну площу, від якої до мечеті рукою подати. А там, за мечеттю, вони вже розшукають і ту шевську майстерню… Розпитувати перехожих було ризиковано. Зупиниш он того гімназистика, а він ще, чого доброго, почне шпарити по-німецьки. І пан у котелку – теж. І пані з парасолькою.

Вони проминули театр, що виходив фасадом на площу. Театрик був маленький, непоказний, до Одеського оперного йому далеко. Зате храм святої богородиці мав вигляд могутній, вражаючий і сподобався Нечаєві. Особливо вікна на дзвіниці, зроблені у формі хрестів.

Із-за рогу вигулькнуло троє хлопців у синіх кльошах з тесаками біля поясів. Чи то юнкери, чи кадети або як їх іще там називають. Про всяк випадок Нечай і Шкляр одвернулися до вітрини. На скляних поличках стояли флакони духів. «Парфюм д'авантюр», – прочитав Нечай. Він охоче читав усі вивіски, усі написи й афіші «Складкарніца», «Пивніца»… Не помилишся, якщо зайдеш. Та коли він чув швидку болгарську мову, не міг розібрати жодного слова.

Нарешті, звернувши в одну з бокових вуличок, вони побачили кузню, в якій підковували охлялого вола, і, пройшовши повз неї, потрапили на базарну площу. Рибний, овочевий, гончарний ряди… Літня селянка продавала гарбузи. Височенний парубок був обвішаний стручками перцю. Сонце вже сідало, і торгівля йшла мляво.

– А он і мечеть, – Сеня-Сенечка підштовхнув Нечая.

Мечеть стояла за деревами. Тому Нечай одразу й не побачив її. Стримуючи нетерпіння, вони повільно перетнули вулицю, звернули за ріг. І одразу побачили шевську майстерню.

Двері були відчинені. В глибині сидів швець у шкіряному фартусі і стукав кривим молотком. За його спиною хлопчина років дванадцяти розкладав на полицях дерев'яні колодки.

Пахло ваксою, хромом і юхтою. Нечай кинув швидкий погляд праворуч, потім ліворуч. Вулиця була безлюдна. Що ж, треба спробувати щастя…

– Я тебе почекаю на вулиці, – тихо сказав Шкляр. – У разі чого…