Текст книги "Чорні дияволи"

Автор книги: Михаил Пархомов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Михайло Пархомов
ЧОРНІ ДИЯВОЛИ

_{Малюнки художника А. НАВРОЦЬКОГО}

«1. З 19.00 8 серпня ц. р. в м. Одесі оголошується стан облоги.

2. В'їзд громадянам у місто без спеціальних перепусток, які видають голови райвиконкомів, – забороняється.

3. На зміну наказу по гарнізону № 21 від 4. 8. 41 р. рух громадян і всіх видів цивільного транспорту з 20.00 і до 6.00 – забороняється»

(З наказу начальника гарнізону м. Одеса)

Розділ перший
КОМЕНДАНТСЬКА ГОДИНА

Стялося так, що сигнал великого збору він почув не на кораблі, а на березі.

Того дня Нечая відпустили в місто. Була субота. Усі щасливці, яких також відпускали в місто, довго драїли черевики, прасували чорні кльоші. На палубі було гамірно й весело. Тільки вахтові матроси, приховуючи заздрість, відводили очі. А Кость Арабаджі, якому цього разу не повезло, підійшов до Нечая і, нечутно зітхнувши, попросив:

– Ти Клаві скажи, що я… Одним словом, побачимося завтра. Не забудеш?

У Костя на березі теж була дівчина,

Нечай кивнув: неодмінно передасть. І привіт теж. Потім, поправивши на голові білу безкозирку, яка крохмально хруснула під пальцями, він закинув стрічечки за спину і пішов до трапа. На плоскій лінивій хвилі вже погойдувався баркас.

До берега було не далеко й не близько – крейсер стояв на рейді. З трьох боків, скільки сягає око, прослалося розімліле літнє море, а попереду, прямо по носу, як кажуть сигнальники, звабливо і святково білів Севастополь. Місто збігало уступами до води. Будинки стояли в синювато-темній зелені: острівцями купчились акації, а над ними, немовби вишикувавшись за матроським ранжиром, застигли кипариси. Небо було білясто-синє, без хмаринки.

Баркас підійшов до пристані. Здалеку, з моря, долинув тихий передзвін: було рівно шість годин, і на кораблях били склянки. Збігши широкими сходами, Нечай одразу потрапив у строкате велелюддя Приморського бульвару.

Під електричним годинником вій зупинився. Ганнусі ще не було.

Цього круглого годинника з двома циферблатами було видно здалеку. Звичайний собі годинник. Та Нечаю він здавався особливим. Адже під ним він зустрів Ганнусю.

Нечай служив уже другий рік. Його товариші, в усякому разі, він так думав, мали в Севастополі подружок, і тільки він один, одержуючи непотрібні, безглузді звільнення на берег, вештався безлюдними, випаленими, аж білими вуличками, на яких лежали волохаті тіні, сновигав по суворих дзеркально-паркетних залах морського музею, заставлених моделями фрегатів і бригантин, або, робити ж нічого, по два сеанси висиджував у тісній задусі якого-небудь кінотеатру на Корабельній стороні, щоб згаяти час. Один, завжди один.

Од природи Нечай був несміливий, навіть сором'язливий. Саме тому старанно приховував від друзів свою гірку самотність. Коли вони питали, де він пропадав на березі, Нечай напускав на себе, як казав Кость Арабаджі, східну загадковість. І всі думали, що в нього завелася на Корабельній стороні любка, яку він старанно приховує від усіх, щоб, бува, Кость Арабаджі чи який-небудь інший бравий морячок не відбив її. Кость просторікував, прискіпливо допитувався, а Нечай удавав, що так воно і є, хоча, відверто кажучи, прикидатися зовсім не вмів.

Так було доти, поки одного разу, йдучи з Графської пристані, він випадково не зустрів Ганнусю.

Якби це була незнайома дівчина, він би не наважився до неї підійти. Та Ганнусю він знав давно. Власне, знав він не її, а цибате, незграбне дівча з двома кісками, дочку агронома, яка у вицвілому ситцевому платтячку з'являлася щоранку в саду і збирала в пелену абрикоси. Було це дуже давно, коли Нечай ще вчився у школі. Одесит, городянин, він на літні канікули завжди їхав до діда. А той був пасічником і жив під Чабанкою. Степ. Жнива. Білі мазанки, білі гуси, що купалися в гарячій пилюці, біла футболка з закачаними рукавами… Гай-гай, як давно це було!.. Нечай любив спати в саду, під зорями. Там солодко пахло абрикосами і медом, так солодко й густо, що навіть сонячне проміння здавалося липким, медовим І в цей сад унадилася Ганнуся. Бистроока, моторна. І вреднюча. Ображатися на неї не мало рації Незграбний підліток. Що з нього візьмеш?

А зараз перед ним стояла зовсім інша Ганнуся – струнка, вузькоока, у синій гофрованій спідничці і білій батистовій блузці, перехопленій широким лакованим поясом. Куди поділася її полохливість? Вона перша гукнула Нечая, а коли він обернувся, подала йому руку і просто, не кокетуючи, спитала: «Не впізнаєш?»

За цей час вона встигла закінчити школу і поступити в технікум. Так, вона вже на другому курсі. Вчиться тут же, в Севастополі, а живе у тітки. Батько? Він помер позаминулого року. Мати? Залишилася там – Ганнуся махнула рукою на захід, у них як не є – будинок, город, господарство…

– А тобі личить морська форма, – сказала вона і, помітивши його збентеженість, додала: – Я знала, що зустріну тебе. У мене було передчуття. Але ти, будь ласка, не задавайся.

Вони пішли поруч. Було хмарно. Він слухав її щебетання недбало, одним вухом. Для нього вона ще й досі була цибатим дівчиськом з ріденькими кісками.

Почав накрапати дощик, і він зрадів йому. Не хотілося, щоб хтось із хлопців побачив його з Ганнусею. Засміють!.. Скажуть: «І де ти викопав таку?..» Він ще й досі дивився на неї колишніми очима. І тільки помітивши, що на них оглядаються, що зустрічні моряки дивляться їй услід, Нечай споважнів, розправив плечі. А коли через півтора тижня він зустрів Ганнусю з бравим мічманом, у якого були випещені вусики, його взяло зло – нестерпно захотілося підійти і стати між ними. І дався їй цей мічман!..

З того все й почалося. Він знав, де вона живе, і наступної суботи прийшов до неї. Дівчина не здивувалася.

Тепер він ждав суботи, як ждуть чуда. І чудо з'являлося йому в білій блузочці і прюнелевих туфельках з перетинками. Чудо було непостійне, зрадливе. Він ніколи не знав, якого коника воно викине наступної хвилини. На те воно й було чудом.

Їм було хороше удвох. Часто згадували Чабанку, і кучеряві вишневі сади, і пасіку, і студену воду, що хлюпала з відра, коли Нечай крутив корбу, на яку намотувався товстий ланцюг – колодязь був темний, як Ганнусині очі. Їм було що згадати. Та минуле проступало наче крізь туман. Тільки жаль, що з ним покінчено раз і назавжди. У цього минулого був сумовитий запах осінніх яблук…

– Я, здається, спізнилася…

Озирнувшись, Нечай побачив Ганнусю. Знову прийшла несподівано. Вона любила з'являтися неждано, зовсім не з того боку, з якого він чекав на неї.

– Дарма, – сказав він.

– Куди ми підемо? – спитала вона і взяла його під руку.

Вітру не було. Вдалині смарагдово сяяло море. Дівчата цокали по асфальту каблучками. Десь далеко, в парку, грав оркестр.

Вони сіли за столик, і дівчина в мереживному фартушку принесла їм морозиво. Потім вони стріляли в тирі по зайцях і совах. Потім Ганнусі забаглося танцювати, і вони подалися в парк. Там уже світилися ліхтарі. «Танцюємо вальс! – оголосив вузькоплечий молодик з чорними бачками на пташиному обличчі. – Кавалери запрошують дам». І Нечай, як справжній кавалер, клацнув підборами.

На танцювальній площадці було душно. Ганнуся обмахувалася батистовою хустинкою, яку потім засовувала під ремінець годинника. В темних алеях тріщали цикади. «Мені до лиця?» – спитала Ганнуся, надівши його безкозирку. «Дуже». – «Справді?..» – «Звичайно». Він простягнув руку, але вона вивернулася. Знала, що без безкозирки він не може повернутися на корабель.

Нарешті Ганнуся змилостивилась. «Гаразд, візьми. Подумаєш, щастя…» Вона міцно стулила губи. Здавалося, вона втратила до його безкозирки будь-який інтерес. І коли він спитав про наступне побачення, Ганнуся не відповіла. Образилась?.. У нього опустилися руки.

– У мене екзамени, – сказала, не підводячи очей.

– А в суботу ввечері?

– Добре, – відповіла майже нечутно, він прочитав відповідь по її губах.

Добре! Яке це чудове слово! Добре, добре, добре…

Він побіг, раз у раз оглядаючись. Ганнуся стояла на місці з піднятою рукою. А він думав про те, як би не спізнитися на останній баркас.

Сталося так, що сигнал великого збору він почув біля штабу флоту.

А потім, стоячи на баркасі, побачив, як один по одному згасли в темній далині Інкерманські створні вогні і Херсонеський маяк. І одразу з'явилося щось зловісне в темному небі над Севастополем, у темному морі. А він, грішним ділом, все ще усміхався і бгав безкозирку, яку насилу відняв у Ганнусі, і думав про те, що всі дівчата чомусь люблять пошикувати в безкозирках. Усі без винятку.

Звідки йому було знати, що через кілька годин почнеться війна? Нечаєві й раніше доводилося чути сигнал великого збору.

От він і усміхався своїм думкам. Він ще усміхався, навіть спускаючись у кубрик. Був певний, що всі вже сплять. У кубрику стояло сонне тепло. Але тільки-но він ліг на свою койку, як згори звісилася чубата голова Костя Арабаджі – він пошепки спитав:

– Ти бачив Клавдію?

– Я їй передав. Сказала, що ждатиме.

– А в тебе як справи, Нечай? Втім, можеш не відповідати. Видно по обличчю.

Нечай прикинувся, що спить, Костеві тільки попадися на язик!.. Кость був родом із Балаклави, але міг заткнути за пояс будь-якого потомственого одесита. Почне теревенити – не зупиниш. Дай йому тільки зачіпку.

– Нечай…

– Ну, чого тобі? Я ж сказав…

– Я не про те…

Цього разу Нечая виручив Яків Бєлкін. Підвівшись на лікті, він так витріщився на Костя, що той поквапився сховати голову під подушку. Він знав, що з Яковом жарти погані. Не розуміє гумору, от і все.

З відкритого ілюмінатора в кубрик долинав по-нічному теплий шелест моря, невиразно біліли простирадла й подушки. Нечай лежав з відкритими очима і думав. Про себе, про Ганнусю, про товаришів…

За ті півтора року служби, які вони провели пліч-о-пліч в одному кубрику, і пустомолот Кость Арабаджі, і повільний волоокий вайло Яків Бєлкін – от уже ніхто не сказав би, що він родом з Одеси! – і по-дівочому сором'язливий Шкляр, на прізвисько Сеня-Сенечка, чия койка була навпроти, і всі інші матроси, навіть ті, з якими він іноді сварився, стали йому такі потрібні, що Нечай навіть у думні не уявляв собі життя без них.

Коли корабель виходить у відкрите море і зненацька лунає різкий сигнал тривоги, і всі займають свої місця згідно бойового розпорядку, і від напруженого очікування на вилицях натягується шкіра, саме в такі хвилини особливо радієш, що ти не самотній, що поруч з тобою товариші. Ось вони стоять з рішучими обличчями в брезентових робах. Один, другий, третій… І раптом ти починаєш розуміти, що вони тобі найдорожчі в світі. Що ти без них?

І зараз він теж думав про них.

Але, думаючи про них і про себе, він непомітно поринув у минуле, в якому було тепло і затишно, бо минуле вже пережите і в нього можна повернутися щоразу, тільки-но забажаєш. Він помітив, що люди досить часто живуть у минулому, у цій благодатній країні спогадів, де ніколи не буває ні занадто холодно, ні занадто жарко, в країні, постійно освітленій тихим сонцем, де все ще можна змінити за власним бажанням, досить тільки захотіти.

В країні минулого можна було повернути кожну втрачену мить і робити все те, на що раніше не відважувався, а головне – виправляти й поліпшувати власне життя. Марне заняття? Можливо… Та людина не може не думати і не прагнути до кращого Людині конче потрібно відчувати себе господарем власної долі. І немає такого бога, такого властителя, який примусив би її не думати. Свободу і життя ще можна відняти, а от думки і мрії – не можна.

Так міркуючи, Нечай і заснув.

Розбудив його могутній удар, який, очевидно, глибоко ввійшов у кам'янисту землю десь за Комишевою бухтою.

Нечай схопився. Уже на палубі він почув гучне рване гудіння якихось літаків, воно завалювалося за горизонт. Серцем відчув, що то чужі літаки.

Було чотири години ранку. Почалася війна.

Відтоді вже не стихав важкий тупіт матроських черевиків. Тривога, відбій, тривога, відбій… У цьому, тепер уже новому бойовому розпорядку днів і ночей було мало місця для Ганнусі. Її владно відняла в Нечая війна. І все-таки вона для нього ще ніби не починалася по-справжньому. Чи не тому, що вона ще не стала його особистою війною?

Ворожі літаки бомбили Севастополь. Ворожі кораблі підстерігали крейсер у відкритому морі. Але все це ще чимось нагадувало навчання: стріляння бойовими снарядами по літаках, які пікірували гарно, наче на картинці, стрільбу з вогнем і димом, після якої неодмінно давали відбій повітряної тривоги. Та тільки-но літаки ворога зникали, як знову ставало спокійно і тихо.

А зведення тим часом були дедалі зловіснішими. Кінгісеппський напрям, Новгородський напрям, Гомельський і Одеський напрями… Мертві географічні карти з меридіанами і паралелями, з низинами і гірськими хребтами ожили, почали рухатися… І одного дня командир крейсера, кавторанг ^[1] _{1
   Кавторанг– капітан другого рангу.}


[Закрыть], несподівано скомандував:

– Бажаючі захищати Одесу – крок уперед!..

Вони вийшли разом.

Нерухома сталева палуба гойднулася, коли вони вийшли, – комендори й електрики, мінери й сигнальники. Недавно вони ще зверхньо, ніби марсові, дивилися на тих, хто «тинявся» на березі в морській формі, а зараз… Війна змінила всі поняття, навіть уявлення про життя і смерть. І тепер ніхто з них, жоден не міг повестися інакше. Відсидітися за спиною товариша? А як же ти подивишся йому в очі?..

Навіть кавторанг, який бував у бувальцях, – він воював проти фашистів ще під час іспанської війни, – навіть він, треба гадати, був приголомшений. Він не міг списати на берег увесь екіпаж. Спеціалісти йому самому були потрібні. І він, відчуваючи ніяковість через те, що повинен когось незаслужено образити, а когось виділити і ніби нагородити своїм довір'ям, скривившись наказав:

– Відставити!

Незважаючи на золоті нашивки на кітелі і високе командирське звання, кавторанг був такий же, як оті засмаглі хлопці, що стояли в шеренгах навпроти нього, і відчував те саме, що й вони. Тому, знизавши плечима, наказав принести список особового складу.

– Андрієнко – крок уперед. Арабаджі, Бєлкін…

Мічман вимовляв усі прізвища високим голосом, який раз по раз зривався, і тривога Нечая, котрий напружував слух, зростала щохвилини. Ось уже дійшла черга й до Шкляра. «Семен Семенович Шкляр» – так назвав він себе, коли вони були ще у флотському екіпажі. І це тоді всіх розсмішило. А Кость Арабаджі охрестив його Сеня-Сенечка, і це прізвисько прилипло до матроса. Він був одним з останніх у списку. За ним мічман назвав ще прізвище старшини другої статті Федора Яценка. І замовк.

Все!.. У Нечая виступив піт. Як же так? Вони підуть, а він, Нечай, залишиться. Ноги Нечая приросли до палуби, ніби на нього наділи свинцеві водолазні калоші. Як же так?

Гірка образа підступила до горла. Він стояв у шерензі, але довкола нього була ніби порожнеча І тут він несподівано почув голос Костя Арабаджі.

– Товаришу капітан другого рангу, дозвольте звернутися… – сказав Кость. – Помилочка вийшла. А як же Петро Нечай? Адже він одесит, це всім відомо.

– Нечай? – командир задумався. – Так, кажеш, помилочка вийшла? Що ж, твоя правда. Кожен має право захищати своє місто, свій дім. – Він обернувся до мічмана, який стояв у нього за спиною. – Допишіть Петра Нечая.

І знову день став сонячний, світлий, і веселі зайчики застрибали з хвилі на хвилю, і Нечай почув гаркаві голоси чайок, а потім, опинившись поруч із Костем Арабаджі, непомітно потиснув йому руку.

їх зарахували в одну роту. Нечая, Костя, Якова Бєлкіна і Сеню-Сенечку. Народ там підібрався підходящий, меткий і веселий. Хто з крейсера «Коминтерн», а хто з есмінців. І з командиром їм теж пощастило. Високий насмішкуватий лейтенант відрекомендувався їм незвично. Пройшовшись перед строєм з закладеними за спину руками, він раптом різко зупинився. «Лейтенант Гасовський, – сказав він. – Прошу любити й поважати. Інакше… Інакше, добра не ждіть. Ви мене зрозуміли?»

Кілька днів минуло в нестерпному чеканні. Потім вони навантажились на двотрубний «Днепр». Раніше це було мирне учбове судно,

Нечай його добре знав. Зараз воно ошкірилося дрібнокаліберними зенітками, встановленими біля капітанського містка і на кормі, і прибрало грізного вигляду. Біля зеніток стояли мовчазні матроси в брезентових робах з протигазними сумками через плече. Вони вдивлялися в горизонт. І море, і небо були ворожо темні.

Розмістилися в кают-компанії. Було чути, як натужно дихає парова машина. Севастополь повільно віддалявся, опускаючись усе нижче й нижче. Усі мовчали. І тут з'явився Гасовський.

– Розібрати пояси! – наказав він. – Мерщій!..

Коркові пояси були звалені на купу. Нечай подивився в той бік. Він не думав про небезпеку. Хіба не однаково?

– На біса вони нам, ці пояси? – огризнувся Кость Арабаджі. – Ми, лейтенанте, уже сьорбнули моря. Тут усі вміють плавати.

– Он як? – Гасовський нагнувся і, мружачись, подав Костеві корковий пояс. – Прошу надіти.

Його голос залишився рівним, спокійним, але Костеві досить було побачити його очі, що стали темними, майже шаленими, і він одразу підкорився. Кость, нічого не вдієш, зітхнув і надів пояс. Війна!..

А в ілюмінаторах синіло море. «Днепр» ішов швидко, і було чути, як за бортом струмує вода Говорити не хотілося. Зчепивши пальці на потилиці, Нечай лежав і думав про Ганнусю, з якою не встиг попрощатися, і про те, що невдовзі знову побачить Одесу, в якій народився і виріс. Там, в Одесі, були його сестричка і мати.

– Семене, чого ти мовчиш? – Кость Арабаджі повернувся до Шкляра. – Краще б заспівав.

– Щось не хочеться, – Сеня-Сенечка зітхнув.

– А ти через не можу. Душа просить.

– Відчепись, – Яків Бєлкін заступився за Сеню-Сенечку. – Дай помовчати людині.

– Так я ж не для себе… – виправдувався Кость. – А втім, як хочете…

І теж замовк, міцно стуливши губи.

Берег показався вранці. Це була Одеса, його рідна Одеса. Завзята, одчайдушна, безтурботна навіть у горі, пропахла бичками і терпким молдавським вином, цнотлива й безсоромна водночас. Сходи, колонади, будинки… Тільки що це? Раніше ці будинки радували своєю святковою білістю. Так по якому ж праву вони взялися струпами брудних плям? А вікна!.. Де вони, веселі одеські вікна, що споконвіку віддзеркалювали тиху, ласкаву синяву неба і моря? Їх немає. Хтось поплямив їх чорною фарбою.

– Камуфляж, – сказав Кость Арабаджі. – А місто, видать, нічого. Славне містечко. Цікаво, чи водяться в ньому гарні дівчата? Ти чого зажурився, Нечай?..

Одесу Кость бачив уперше. Він не зводив з неї очей і намагався догодити своїм дружкам-одеситам. Славне містечко!.. Про Клаву Кость уже забув. Тепер він уявляв собі, як разом із друзями пройде знаменитою Дерибасівською, як вони заваляться в кіно, як Петро Нечай познайомить його зі своєю сестричкою, а Яків Бєлкін, що народився в «самому центрі Одеси», на Молдаванці, запросить його на смачний обід. А чому б і ні? Адже фронт, кажуть, проходить мало не в місті, і вони завжди зможуть відлучитися з окопів на пару годин. Кость ще не уявляв собі, що таке фронт.

Але Нечай не відповів. Він думав про те, що для нього війна по-справжньому починається тільки тепер. «Днепр» минув Воронцовський маяк і підходив до причалу, який виступав далеко в море.

Зараз причал увесь був захаращений якимись верстатами, машинами, возами, паками і бочками – не протиснутись, не пройти. Голосили жінки, Плакали діти. Іржали, шарахаючись од води, гніді битюги. Здавалося, ніби все місто зрушило з місця. Шарварок на причалі був такий, як колись у вихідні дні на Привозі.

Пахло морем, потом й іржавою кров'ю: тут і там на носилках мовчки лежали поранені. І хоча стрілянини не було чути, і небо над причалом було прозоро-чисте, глибоке, саме цей стійкий і задушливий запах війни весь час нагадував про те, що Одеса стала фронтовим містом.

Спустили трап. Нечай відчував, як він пружинить під ногами. А потім, ступивши на міцний бетон причалу, здригнувся.

– Бра-ток… за-курити не… знай-деться?

Голос ішов із бинтів навколо чорного обвугленого рота. Підвівшись з носилок, якийсь вусатий моряк невідривно дивився на Нечая.

– Візьми… – Кость Арабаджі випередив Нечая. Він витяг із кишені пом'яту пачку і простягнув її морякові. – Де тебе так?

– Під Чабанкою. Ти допоможи, в мене пальці..

Нахилившись, Кость всі а вив пораненому цигарку в темний рот, потім повернувся до Нечая.

– Чабанка, Чабанка… Де це?

– Близько, – хрипло відповів Нечай. У його пам'яті знову виникли білі гуси в білій пилюці, верби і верболіз над тихим ставом і цибата Ганнуся, яка тоді була ще просто Галькою.

Моряк тим часом глибоко затягнувся раз-другий і видихнув дим в обличчя санітарові, який стояв поруч.

– Чуєш, санітаре, нікуди я не поїду, – сказав він. – Бачиш, після двох затяжок одразу полегшало. Ти відпусти мене, як друга прошу.

– Турок! – відповів санітар. – Куди тобі воювати в такій чалмі? Тобі в госпіталь треба. Підлікують, тоді й повернешся. Сам мені потім дякуватимеш.

– Не хочу!.. Не дамся!.. – поранений рвонувся і якось зразу обм'як, відкинувся навзнак. Разом з димом із його рота вирвалося хрипіння.

– От бачиш, – повчально мовив санітар. – Ти полеж, полеж. Пройде.

Нечай і Кость одвернулися. Очі пораненого палили темним вогнем, проймали серце, і не було сили витримати той погляд.

Загін тимчасово розташувався в студентському гуртожитку, що стояв порожній від початку війни. З кімнат і коридорів ще не вивітрився затхлий запах пустки. Довелося навстіж відчинити вікна, щоб будинок протягло від горища до цоколя.

Від гуртожитку до будинку, в якому народився і жив Нечай, було, як то кажуть, рукою подати. Нечай підійшов до вікна, в якому зеленіло небо і громадились червоно-бурі дахи в іржавих латках. Один квартал, потім поворот, ще квартал, і ось ти, перескакуючи сходинки, одним духом вилітаєш на третій поверх і натискуєш пальцем на оббиту бляхою, щоб хлопчаки не виколупали, кнопку дзвоника, і тобі відчиняє мати, і ти кидаєшся до неї…

Є така тиха, затишна і чистенька вулиця Пастера, може, чули? Нечай жив навскоси від театру, бігав через дорогу до школи-семирічки, потім у спортзал «Динамо» і на водну станцію, а вечорами пропадав у цирку на тісній гальорці. Чотириповерховий будинок, в якому він жив, нічим не відрізнявся од інших одеських будинків. Він був пофарбований глухою масляною фарбою, на його пузатих залізних балкончиках припадали пилюкою фікуси, а коли спадала денна спека, господині відсували фіранки і звисали з усіх вікон, щоб потеревенити. Звичайний будинок з широкими карнизами, по яких розгулювали поважні коти, будинок з іржавими гофрованими жалюзі над вітринами «чоловічого салону», пропахлого вежеталем на першому поверсі, з залатаним черепичним двосхилим дахом, що його Нечай у дитинстві облазив уздовж і впоперек. Єдиною, вартою уваги пам'яткою в цьому будинку був прохолодний парадний вхід із стінами «під мармур», з кольоровими церковними шибками в широких, так званих венеціанських вікнах і просторими, плавно заокругленими сходами. Кожного, хто заходив у це парадне, ніби хрестом, хрестила скляним смолоскипом однорука Венера (вечорами у смолоскипі горіла електрична лампочка), але Нечай та його друзі були переконані атеїсти, вони ставилися до богині непоштиво, і до її нижньої припухлої губи завжди був приліплений вологий недокурок. Венера курила! Вона мала легковажний вигляд молодої одеситки з Дерибасівської.

Під крильцем такої легковажної богині і люди, які густо населяли весь будинок, жили легко й весело, безбожно пустуючи і спокушаючи диявола. Кого там тільки не було!.. Греки, молдавани, поляки, цигани… В цокольному поверсі разом з болонками жила навіть француженка – пристаркувата мадемуазель П’єретта Кормон, колишня бонна, тепер вихователька в дитячому садку. Але в свята усі ці греки і молдавани разом з француженкою співали одних і тих же пісень – задумливих і сумних, іскрометних і жагучих пісень тієї ласкавої землі, яка зветься Україною і яка стала їхньою другою батьківщиною. Адже дім будують на землі. І люди, навіть якщо вони моряки, теж живуть на землі.

Нечаїв батько довго плавав на суднах Добровільного флоту, ходив з Одеси в Геную і на Корсіку, але потім, одружившись, осів в Одесі і працював у порту стівідором ^[2] _{2
   Стівідор– старший на портових вантажно-розвантажувальних роботах.}


[Закрыть]. І дома він підтримував флотський порядок. У простінку між вікнами в їдальні висів круглий судновий годинник у мідному корпусі, надраєному до сонячного блиску, батько не без гордощів розповідав, що цей годинник раніше висів у салоні пароплава «Великий князь Алексей Николаевич», а над канапкою красувалася картина «Синопський бій». А коли Нечай був ще зовсім маленький, у них жив навіть папуга, який завжди вранці репетував «Полупд-р-р-а!..», але потім його схопила сусідська кішка, й опустілу клітку довелося поставити на шафу.

Там ця клітка стояла й досі.

Високі кімнати з ліпними стелями і мармуровими підвіконнями, клітка на шафі… Після того, як батька не стало, в кімнатах ще довго пахло міцним люльковим тютюном. Окрім матері, батькових речей ніхто не смів торкатися. Одного разу, коли Нечаєва сестричка Світланка – через поспіх, не інакше – сіла на стілець, на якому сидів батько, мати мовчки встала з-за столу і вийшла з кімнати, а він – Нечай, уперше в житті підняв на Світланку руку і дав їй такого ляпаса, що аж виляски пішли. І Світланка не огризнулася, не заплакала – змовчала.

Ех, коли б знала вона, що Нечай майже поруч. Одразу прибігла б у цей гуртожиток!..

– Нечай, до лейтенанта! – гукнув Кость Арабаджі.

Із кімнат з ліпними стелями Нечай миттю повернувся в заставлений залізними койками гуртожиток і, схопивши гвинтівку, кинувся до дверей. Біла кахляна підлога коридора блищала, як лід, і ноги ковзали. Сходи були в кінці коридора.

Лейтенант Гасовський сидів у вестибюлі за конторським столом і, очевидно, за щось шпетив Якова Бєлкіна, який стояв перед ним виструнчившись. Тут же переступали з ноги на ногу ще кілька матросів, яких Нечай не знав.

– А, мій юний друже… – проспівав Гасовський, вгледівши Нечая, і одразу втратив інтерес до Бєлкіна. – Мені казали, що ти одесит.

Все ще не розуміючи, до чого хилить Гасовський, Нечай вирішив, що краще промовчати.

– А може, я помиляюсь? – запитав Гасовський. – В такому разі, пробач. Можеш іти.

– Так він же одесит, – сказав Бєлкін. – Тільки не признається. – Бєлкін повернувся до Нечая. – Кажи!..

– Одесит.

– Тепер чую, – знову посміхнувся Гасовський. – А я вже думав, що помилився. – Він устав, осмикнув кітель і постарався надати своєму хитрому обличчю серйозного, урочистого виразу. – Так от, товариші одесити, даю вам три години. Для особистого життя. Вкладетеся? Дивіться мені. Я сьогодні добренький. Але якщо хто спізниться… Попереджаю, що в мене різко зміниться характер. Зрозуміло?..

Тільки тепер Нечай зрозумів. Господи, і чого Гасовський зволікає! Три години. Дорога кожна хвилина. Можна йти?..

Одверто насолоджуючись справленим враженням, Гасовський повільно підняв ліву руку, зігнуту в лікті, і подивився на годинник. Не зводячи очей з циферблата, сказав:

– Ідіть.

Сказав, ніби вистрелив із стартового пістолета.

Нечай не пам'ятав, як опинився на вулиці під фіолетово-димним небом. Ноги самі несли його. Уперед, уперед… Хотілося бігти, але те, що побачив, примусило його уповільнити крок.

З далеких глибин неба тягло паленою цеглою і згарищем. Дерева і кущі в скверику опалені спекою. Тьмяні листочки акацій знемагали в сухій і курній задусі. Звична картина! Серпень в Одесі завжди був душний і жаркий. Так що ж здивувало його? Нечай зупинився. Потім зрозумів, у чому річ. Місто було обпалене. Тільки не літньою спекою. Місто було обпалене пожежею війни.

Розколотий надвоє будинок університету з'явився перед ним несподівано, як оперна декорація руїн рицарського замку. Руїни ледь диміли. Нагорі, на третьому поверсі, до вцілілої стіни з обідраними шпалерами приткнулася книжкова цейсівська шафа. Коло неї білів скелет у чорному сатиновому плащі.

Нечай звернув за ріг. На згарищах тут і там порпалися люди. Розгрібали головешки, перевертали ломами чорне каміння… А поруч, за два кроки, двірники незворушно замітали тротуар.

Він зупинився перед вітриною зразкової фотографії, в якій усе ще звабливо усміхалися довоєнні красуні з валиком викладеного волосся, бундючилися браві кавалеристи з шаблями, затиснутими поміж колін, і сукали ніжками рожевенькі немовлята. Фотографії здивували його своєю спокійною безтурботністю.

Відвернувшись од вітрини, Нечай рушив далі. Тепер він ішов не містом, а своїм минулим Ось у цьому будинку жила Зі на, його однокласниця. З цього вікна на вулицю завжди виглядав бородатий старий, у якого сльозилися очі. На цій лавці Нечай колись сидів з приятелями. Будинки, вікна, лавки, дерева, афішні тумби – все було на місці. Як він міг ї* забути? А втім, вони завжди були в його серці. Один раз ввійшовши в його життя, вони лишилися в ньому назавжди, і досить було знову побачити їх, як минуле, все, що пов'язувало його з ними, знову піднялося в його душі і заступило дійсність.

Ці будинки і лавки, дерева і тумби були йому дуже дорогі. Він тільки тепер це зрозумів. Коли ти щасливий, то не дорожиш цим. Та досить нагрянути біді, як ти гарячково чіпляєшся за все, що тобі дороге, і навіть дерево, навіть лавка стають для тебе священними. Він тільки тепер це зрозумів.

Вулиця в кількох місцях була перегороджена барикадами, складеними із булижників і мішків з землею. Стукали лопати. Нечай зупинився: якийсь морячок вів полоненого румунського солдата. Морячок був з наперсток, у плащ-накидці до п'ят поверх куцого вилинялого кітеля і широченних холош, заправлених у кирзові чоботи, а румун, який ішов попереду, був здоровань у тісному френчі з накладними кишенями. Неголене обличчя румуна масно вилискувало.

Полонений тримав руки за спиною. Ішов похнюпившись. Коли він порівнявся з барикадою, з котлована вилізла опасиста тітка і, взявшись руками в боки, загородила йому дорогу. Її тілеса розпирали нитяну кофтину, на носі і на підборідді войовничо стовбурчились бородавки.

На якусь мить погляди тітки і полоненого зустрілися.

– А щоб я бачила тебе на одній нозі, а ти мене одним оком! – закричала тітка в обличчя румуну. – Ірод проклятий!

Обличчя тітки, вкрите бородавками, було схоже на міну. Румун позадкував, затулив обличчя руками. Але тітка лише плюнула йому під ноги і, одвернувшись, полізла знову в котлован і взялася за лопату.

І цей полонений у грубих жовтих черевиках, і могутні барикади, і запилені, немиті вікна будинків, заклеєні навхрест смужками паперу – усе повсякчас нагадувало про те, що ворог на порозі. Фронт уже проходив так близько, що війна, як зрозумів Нечай, увійшла в кожне серце, в кожен дім.

Він так стиснув кулаки, що аж пальці побіліли. Серцю було тісно. Невже він так і не зустріне жодного знайомого обличчя? І це в місті, в якому він знав мало не кожну другу людину!..