Текст книги "Чорні дияволи"

Автор книги: Михаил Пархомов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

Від землі пашіло жаром. У густому дзвінкому повітрі несподівано з'явилися білокамінні стіни монастиря, оточені тополями, а потім знову рівнин курний степ, у якому й окові зачепитися нема за що. Дорога вела до Люсдорфа.

– Нічого не розумію, – зізнався Кость Арабаджі. – А ти, Нечай, що скажеш на своє виправдання?

Із них тільки він, Нечай, був одеситом, і Кость, мабуть, вважав його мало не відповідальним і за цю поїздку, і за їхнє майбутнє.

– А тут і розуміти нічого, – Нечай перевернувся на бік. Він знав: фронт проходить десь біля Сухого лиману, і тепер не сумнівався, що їх везуть туди.

Але машина знову повернула, тепер уже ліворуч, до моря.

Кожний одесит знав це місце. Його називали «Дача Ковалевського». Жив собі в Одесі дивак, який захотів побудувати дачу на відлюдді, і не тільки дачу, але й високу круглу вежу, щоб вечорами сидіти й дивитися на ошатні пароплави, що наближаються до Одеси, Скажете, примха? Що ж, кожен по-своєму сходить з розуму. Але тепер ніякої дачі за деревами вже не було, збереглася лише напіврозвалена вежа, яку добре було видно з моря, і тому її згадували в усіх лоціях, а за нею стояло кілька хатин, збудованих напередодні війни.

Не доїжджаючи до яру, за яким було видно вежу, машина знову повернула й різко зупинилася. Біля воріт під грибком стояв матрос із гвинтівкою.

– Приїхали, – весело оголосив моряк, який сидів у кабіні.

Він одчинив дверці і скочив на землю, обсмикнув кітель. Слідом за ним із тісної кабіни виліз його супутник у кепочці-восьмиклинці.

Цей моряк був капітан-лейтенантом (що видно було з його нашивок), але зі своїм цивільним супутником він розмовляв так поштиво, ніби той мав звання адмірала.

Нечай, Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка перескочили через борт. Хоч як зручно було лежати на м'якому брезенті, але Нечай із задоволенням відчув під ногами землю.

А водій уже газував. Розвернувши машину, він погнав її назад, до міста, і за мить вона зникла у хмарі куряви.

– Зі мною!.. – коротко сказав капітан-лейтенант вартовому.

Вузенька стежечка, протоптана в лободі й кропиві, вела од воріт у глиб садиби до двоповерхового червонуватого цегляного будинку. Будинок мав балкони і криті веранди.

– Раніше цей будинок належав Федорову, – сказав капітан-лейтенант. – Був до революції такий письменник. З Купріним дружив, з Буніним, з Горьким… Вони, кажуть, сюди частенько приїжджали. Відпочити, порибалити. Може, чули?

– За Федорова не скажу, – відповів Кость Арабаджі, який уже призвичаївся до обстановки. – А Купрін і в нас у Балаклаві бував, мені батя розказував. – Він замовк і підвів очі на капітан-лейтенанта, ніби міркуючи, що це за людина і як треба до неї звертатися. Нарешті відважився спитати: – Чого ви нас сюди привезли, на екскурсію?

– Не зовсім, – капітан-лейтенант зжував посмішку. – Час для екскурсій непідходящий.

– І ми так думаємо, – втрутився Нечай. – Може, ви нам поясните…

– Неодмінно, – перебив його капітан-лейтенант. – Сьогодні ж. Але спочатку… Днювальний! – гукнув він у розчинені двері.

Днювальний з боцманською дудкою на грудях вискочив з дверей і клацнув каблуками.

– Він вас одведе, – сказав капітан-лейтенант, кивнувши на днювального. – Розташовуйтесь. Кубрик для вас приготували на другому поверсі. У нас тут, треба вам знати, корабельний порядок. Не забули ще, як на кораблях було? Підйом, відбій, усе як положено…

– Здорово! – Кость Арабаджі зрадів. Таке життя йому до смаку.

Більше капітан-лейтенант не вдавався в подробиці. Зиркнувши на годинника, він сказав:

– Обід за сорок хвилин. Прошу не запізнюватись. Зустрінемося в кают-компанії.

Кімнатка, яку капітан-лейтенант любовно назвав кубриком, виходила вікнами в занедбаний сад. Залізні койки, що стояли під стінами, були застелені – не причепишся. Кость Арабаджі з розгону упав на найближчу койку, як падають у воду. Розкіш!.. Ще вчора він навіть мріяти не смів про чисті простирадла. То чи варто думати про завтрашній день! Лежи, втішайся… А там – обід із двох страв, не менше, і не з котелка, а з тарілок, і знову відпочинок. Відсипайся, не трать даремно часу. Кажуть же: солдат спить, а служба йде. За тебе начальство думає…

– А от мені… Щось мені це не подобається, – мовив Сеня-Сенечка, обережно сідаючи на вільну койку. – Чи це госпіталь для нервових, чи санаторій. Одразу не розбереш…

– Менше думай, браток. Хай коні думають, у них великі голови, – відповів Кость Арабаджі, перевертаючись на спину. – Я правильно кажу, Нечай?

Треба жити, насолоджуючись кожною хвилиною, жити на повну котушку, а не мучити себе нескінченними «Як?» і «Чому?» Є розумники, які хочуть до всього докопатися, дійти своїм розумом. Але він, Кость Арабаджі, не належить до них. Людині дано одне життя. Це не означає, звичайно, що треба за нього чіплятися будь-якою ціною. Він, слава аллаху, боягузом ніколи не був. Але й продешевити було б нерозумно. Що, хіба не так?

Сидячи навпочіпки, Нечай запихав свій речовий мішок у тумбочку. Він озирнувся. Двері з грюкотом розчинилися, і на порозі виріс здоровил о-матрос із світлими рудуватими вусиками на вилицюватому обличчі.

– З прибуттям!.. – пробасив матрос і розвів руки, ніби хотів обняти і Нечая, і Сеню-Сенечку, і Костя Арабаджі разом з їхніми тумбочками і койками. – Будьмо знайомі. Троян, старшина другої статті. А в миру просто – Гришка, Григорій…

Він ступив крок уперед, і в кімнаті одразу стало тісно, а коли до неї ввалилися його дружки, що стояли у нього за спиною, вона одразу стала задушливим корабельним відсіком. Хто осідлав стілець, а хто забрався на підвіконня.

Троян і четверо його друзів, як виявилося, прибули учора ввечері і ще не встигли оглядітися як слід. Звідки прибули? Троян підморгнув: про це, як то кажуть, історія умовчує, їх попередили, щоб не патякали зайвого. Хто? Звісно, капітан-лейтенант, а хто ж іще?..

– Годі брехати, Грицю, – озвався веснянкуватий матрос у тільнику з закачаними рукавами. – Тут усі свої. А ви звідки, хлопці? – він повернувся до Костя Арабаджі, який уже сидів на койці.

– З першого полка. Розвідники. А до цього…

– Підходяща анкета, – кивнув веснянкуватий і взявся руками в боки. – Ну, а ми – діти лейтенанта Гранта. Мабуть, чули про такого?

На Костю, однак, його хизування не справило враження.

– За кого ти мене маєш? – спитав він, образившись. – Думаєш, я про дітей капітана Гранта не читав? Грамотний…

Його слова заглушив голосний регіт. У Трояна аж виступили сльози. А веснянкуватий упав на койку.

– Доконав!.. – веснянкуватий матрос аж за живота брався. – До чого тут Жюль Верн? Ми із загону Гранта Казар'яна.

– Лейтенанта Гранта Казар'яна, – уточнив Троян. – Розвідники.

Он вони які! Нечай зацікавлено подивився на Трояна. Він, звісно, чув про цих відчайдушних хлопців Про них розповідали чудеса. Казали навіть, що в їхньому загоні є нібито й дівчата…

– Тільки одна, Ганнуся, – відповів Троян. – Але ми її і на сотню хлопців не проміняли б.

Ганнуся!.. Почувши це ім'я, Нечай здригнувся. Але він одразу ж подумав, що це, звичайно, якась інша Ганнуся, і заспокоївся. Звідки він міг знати, що то була саме його Ганнуся?

А Троян уже розповідав, як їх учора підняли по тривозі. Думали, нове завдання. А їм кажуть збирайтеся. Не всім, звичайно, а тільки п'ятьом. Ну, і повезли їх через усе місто… А загін лишився на Татарці. Хлопці зараз відпочивають. А може, і в тил уже пішли, хіба узнаєш? Капітан-лейтенант відбувається жартами. А з другого, що в кепочці, взагалі слова не витягнеш.

– Я на твоєму місці збігав би до них, – сказав Нечай, звертаючись до Трояна. – За три години обернувся б.

– У місто? Легко сказати. А ти спробуй, – відповів Троян. – Ти хіба вартових не бачив? Не пускають. Ні туди, ні сюди. Муха й та не пролетить.

– Як? – схопився на ноги Кость Арабаджі. – Хіба ми під арештом?

– Виходить, так.

– Та я цьому капітанові-лейтенанту…

– Не гарячкуй. – Нечай схопив його за руку. – Сиди.

– Так уже ж обідати пора… – сказав Кость, виправдуючись. – Одним повітрям жити не будеш.

– А як тут годують? – запитав Сеня-Сенечка.

– Ну, годують як на заріз, – відповів Троян. – Сам побачиш.

Довгий стіл, накритий клейонкою в ромбиках, стояв посеред кімнати. Двері і вікна, що виходили на веранду, були відчинені. Капітан-лейтенант не примусив себе чекати: поруч з ним сів цивільний, уже без кепочки. Виявилося, що він лисий, як коліно. Капітан-лейтенант поштиво величав його Миколою Сергійовичем.

Днювальний відкрив привезені з міста термоси – на дачі не було кухні – і налив у тарілки наваристий суп. У центрі столу височіла гірка житнього хліба.

Обідали статечно, неквапливо. Капітан-лейтенант удавав, ніби не помічає тривожних запитливих поглядів. Він, здавалося, раював, цілком віддаючись трапезі. Після того як розправилися з другим (гречана каша з м'ясом), капітан-лейтенант витер пухкі губи паперовою салфеткою і спитав:

– Наїлися?..

– А компот?.. – спитав веснянкуватий дружок Трояна, який вдягнув до обіду фланелівку.

– Який іще компот? – здивувався чоловік у цивільному.

– Морякам належить, – з викликом сказав веснянкуватий. – Нам на Татарці й то давали. Хлопці можуть підтвердити.

– Істинно, – прогримів протодияконським басом Троян.

«Діти лейтенанта Гранта» були зараховані в другу кавдивізію. А кавалеристам, як вони скоро довідалися, компоту не давали. Але «діти» свого домоглись. Якось до них приїхав бригадний комісар. Свій, теж із моряків… Подякував, як водиться, від імені командування, а потім спитав, що б вони хотіли мати в нагороду. І «діти», не змовляючись, хором відповіли; «Компот на третє». Моряки вони чи ні? А якщо моряки, то подавайте їм компот. Вони вже звергалися з цим проханням, а їх узяли на кпини. Компот, мовляв, буде вам після війни… Хіба не образливо? А от бригадний комісар їх одразу зрозумів. І дав розпорядження…

– Ну, що ж, тоді і в нас буде компот. Із завтрашнього дня, – сказав капітан-лейтенант. – Що ще?

– Тут дехто цікавиться… Навіщо нас привезли сюди? – спитав Нечай.

– Як – навіщо? – капітан-лейтенант удавано здивувався. – Купатися будемо, плавати… Сподіваюся, плавати всі вміють?

– Який моряк не вміє плавати? – образився Кость Арабаджі.

– А інші що скажуть?

У капітан-лейтенанта були маленькі хитрі очі. Коли він мружився, вони нагадували мальків, що заплутались у густій сітці дрібних зморщечок.

Нечай качав по клейонці хлібні крихти. Навіщо ця гра? Капітан-лейтенант чудово знав кожного. Він їх сам відбирав… А тепер темнить. Для чого?

– Інші теж уміють плавати, – сказав Нечай. – Ви, здається, саме це хотіли від нас почути?

– Авжеж, – відповів капітан-лейтенант і одразу посерйознішав. – Тоді розпочнемо…

«Усі спроби фашистів прорвати лінію оборони Одеси розбиваються об непохитну стійкість мужніх захисників міста. Героїчно б'ються на підступах до міста моряки Чорноморського флоту. У одному з боїв загони криснофлотців при підтримці вогню наших батарей двічі ходили в атаку проти піхотної дивізії ворога. В запеклих сутичках відбірні частини ворожої дивізії були розгромлені. Противник втратив близько 700 солдатів убитими і понад 200 полоненими. В цьому бою краснофлотці захопили 18 польових: зенітних і протитанкових гармат, 8 мінометів, 6 танків і танкеток, 1 бронемашину, 20 кулеметів…»

(З повідомлення Радінформбюро)

Розділ шостий
ГОСТИННЕ МОРЕ

Прокинувшись, Нечай увімкнув репродуктор. Цей чорний паперовий репродуктор висів на стіні над його головою. З нього щоденно звалювались чорні вісті. Після запеклих боїв наші війська змушені були залишити древній Новгород. А ще через два дні німецькі танки ввійшли в Дніпропетровськ.

Становище на фронтах, що розтяглися від Баренцового до Чорного морів, ускладнювалося з кожним днем. На ближніх підступах до Одеси теж було тривожно. Румунським військам, правда, так і не вдалося виконати черговий істеричний наказ Антонеску «оволодіти містом будь-якими силами і засобами», але вони робили відчайдушні спроби прорватися хоча б у Східному і Західному секторах.

Ворожа артилерія методично обстрілювала місто і порт. Літаки скидали сотні запалювальних бомб на житлові квартали, і їдкий дим клубочився над будинками, над причалами.

Вересень випав жаркий. Дощів не було.

На вузькому фронті, стоячи майже впритул одна до одної, діяли 13, 15, 11, 3, 6, 7, 8, 12 і 21-а піхотні румунські дивізії. Під натиском переважаючих сил ворога частини Східного сектора знову змушені були відійти в районі Хаджибеївського лиману на чотири-п'ять кілометрів. У Південному секторі противник з боями просувався в напрямі Дальника. За даними розвідки («Наші хлопці постаралися», – сказав Троян) ворог зосередив великі сили артилерії і підтягнув до лінії фронту дві нові дивізії.

Але Одеса все ще боролася. Захисники міста стояли на смерть. Вони відбивали ворожі атаки одну за одною. Світ дивувався з їхньої стійкості й мужності. Навіть мешканці далекого туманного Лондона, які проводили тривожні ночі під склепінням метро, щоранку шукали в газетах зведення про те, що Одеса ще жива і продовжує боротися.

І тільки в самій Одесі, на так званій дачі Ковалевського, за кілька кілометрів од передової, життя проходило так тихо, ніби в світі не було ніякої війни.

Небо над кам'яним будинком Федорова було білясте. Воно відлунювало далекий гуркіт гарматного грому. Із степу у відчинені вікна тягло горілим. У всьому іншому життя було спокійне й сите.

Та мешканці цього будинку знали, що одного чудового дня їх «курортному», за словами Костя Арабаджі, життю настане кінець, і що деньок цей уже не за горами. Вони знали, що на них чекають такі випробування, перед якими фронтові будні з їхніми атаками, контратаками, нічними пошуками «язика» здаватимуться, як казав той же Кость Арабаджі, «дитячим белькотінням».

Першого ж дня, тільки-но було покінчено з невідомістю, Кость заспокоївся.

– Поки не пізно, кожний може ще відмовитися, – попередив їх капітан-лейтенант. – Подумайте…

Потім він сказав, що ніхто не посміє звинуватити їх у боягузтві. Далеко не кожний здатний відмовитись від рідних, від друзів, від самого себе… На фронті людина ніколи не почуває себе самотньою. Навіть якщо її посилають у ворожий тил, поруч ідуть її товариші. У тилу ворога є люди, які тебе прихистять і допоможуть, ризикуючи власним життям. Та вони про це знають самі… А на його долю випало нелегке завдання – послати їх у невідомість. Будь-якої хвилини може відмовити техніка, яка, він одразу попереджає про це, ще далеко не досконала. Будь-якої хвилини може не вистачити найголовнішого – повітря. Та й це ще не все. Навіть уникнувши небезпеки, яка підстерігатиме їх на кожному кроці, навіть успішно виконавши завдання, кожен із них ризикує залишитися на чужому березі. Один. Ще добре, коли ця самотність триватиме кілька днів. А може трапитися й таке, що ці дні виллються в місяці, роки… І ось ти зовсім один. Рідні і друзі впевнені, що ти загинув. А ти… Тільки після війни ти зможеш повернутися на Батьківщину, воскреснути з мертвих. Незавидна доля. Так от, хай кожен запитає себе, чи готовий він до цього?..

– Як страшно!.. – Троян стенув плечима. – Ви, товаришу капітан-лейтенанте, мене так налякати, що мурахи по спині забігали. Хочеться сховатися за маминою спідницею.

– Хіба вас налякаєш? – капітан-лейтенант усміхнувся, затарабанив пальцями по столу. – Я просто хочу, щоб ви все зважили. Даю вам дві години… Потім кожний скаже мені про своє рішення. Обіцяю, крім мене, про нього ніхто не дізнається… Тим більше, що того, хто відмовиться, я не зможу відправити назад у частину. До закінчення операції жоден з вас не вийде за ворота. Вартовим наказано стріляти. Цього вимагають інтереси справи. Ну як, приймаєте мою пропозицію?..

– Я заперечую, – сказав Нечай. – Краще хай кожен відверто скаже зараз. Не знаю, як інші, але я згоден.

Сказавши це, він подумав про матір. Хоч би що спіткало його, мати буде надіятись. А от Ганнуся… Чи вона ждатиме його?..

– Не ти один, – озвався Кость Арабаджі. – Я теж згоден.

– Як хочете, – капітан-лейтенант підвівся. – Хочете відверто, хай буде відверто. Хто ще згоден? – він порахував руки. – Виходить, усі? Тоді почнемо…

Не втримавшись, він застеріг:

– Відтепер нарікайте самі на себе…

На березі купами лежали сухі водорості, йодистий морський запах уже вивітрився з них, і зараз вони здавалися повстяними.

Берег, скільки око сягає, вкритий ослизлим камінням. Удень каміння було чорне, а в години припливу зеленіло – з нього стікала морська піна.

Але за камінням, як тільки зайдеш у воду, починався первісно-чистий морський простір.

Древні називали це море Гостинним, його темна вода була ніжна, м'яко пестила тіло. Та досить було поплавати в ній дві-три години, як вона втрачала свою літню ласкавість, шкіра на грудях і на руках ставала шорсткою, шерхлою.

А плавати доводилося багато. Щоранку вони спускали на воду весловий бот і йшли в море. На кормі, подавшись уперед, сидів капітан-лейтенант у вицвілому робочому кітелі. Він командував: «Суши весла!..», після чого хлопці скидали тільники і, залишившись у самих трусах, наввипередки стрибали у воду, прозору до самого дна. Нечай пірнав з розплющеними очима і бачив, як на піщаному дні ворушаться бурі водорості.

Це дно ледь відбивало денне світло. Вода пружно виштовхувала плавця, і він, розкинувши руки, кілька хвилин, втішаючись польотом, плив стилем батерфляй, а потім уже переходив на спокійний розмірений брас. Поспішати не треба. Адже попереду було десять кілометрів. Звичайно Нечай плив поруч з Костем Арабаджі. Той часто заривався,

І Нечаєві доводилося стримувати його. Він знав, що треба розподілити сили. Інакше видихаєшся.

Але справитися з Костем було нелегко. Капітан-лейтенант і то насилу тримав його в шорах. Костеві здавалося, що з ним поводяться, як із салаженям, от і викидав коники, йому не терпілося якомога швидше дорватись до справжнього діла.

Свою досаду він зганяв на Сені-Сенечці. І в кого Сеня вдався такий? Сором'язливий, як дівчина. І завжди всім задоволений, усе його влаштовує. Не хотів би він мати такого напарника.

– Не турбуйся, я охоче візьму його в напарники, – сказав Нечай. – Якщо, певна річ, він не заперечує.

– Як? – Кость сторопів. – Ти це серйозно, Нечай? А як же я буду?..

– Я тобі теж не підійду, – відповів Нечай. – Ти сам казав, що я з обережних.

– Дарма, ми з тобою порозуміємося, – пообіцяв Кость, упевнений, що Нечай жартує. З ким його рівняють, із Шклярем? Адже на них чекає ризиковане діло, сам капітан-лейтенант казав, і Нечаєві кращою напарника повік не знайти. За винятком, може, Гришки Трояна.

Перед Гришкою Трояном Кость торопів і пасував. Троян – ого! Людина!.. Кость визнавав його перевагу. Він навіть не ревнував Нечая до Гришки Трояна. Тим паче, що вони були земляки. Нечай – одесит, а Гришка Троян, як з'ясувалося, родом із Болгарських хуторів. А це, як поміркувати, та ж Одеса.

Від дачі Ковалевського до Пересипу, як пояснив Нечай, і то далі.

Припали Костю до душі й інші «діти» лейтенанта Гранта. Хлопці хоч куди. Фартовий народ. Вечорами Кость невилазно сидів у їхньому кубрику. Там завжди стояв дим стовпом.

А Нечаєві хотілося тиші. Він залишався з Сенею-Сенечкою. Любив слухати, як той стиха наспівує «Братайтеся з нами, з нами – козаками…» або: «У гаю, гаю вітру немає: місяць високо, зіроньки сяють. Вийди, серденько, я виглядаю…» Сеня-Сенечка знав безліч пісень, веселих і журливих, що брали за душу.

– Киснете? – Кость Арабаджі заглянув у кімнату. – Ходімо, досить уже валятися.

– Не хочеться, – відповів Нечай.

– А ти, Семене? Ходімо, капітан-лейтенант гітару привіз. Такий концерт влаштуємо, що ого.

– Іншим разом, – Сеня-Сенечка відмовився. Не треба його просити. Але він не любить співати на замовлення.

– Вставай, чого там!..

– Не чіпляйся до людини!..

Нечай побачив Гришку Трояна, який з'явився у дверях. Гришка уже не вперше брав під захист Сеню-Сенечку, коли Кость до нього чіплявся.

– Не люблю я цього, – знову сказав Троян.

– Так я ж нічого… – Кость за звичкою почав виправдуватися. – Думав, їм скучно… Гаразд, хай залишаються. Ходімо…

Двері зачинилися. Меч ай знову відкинувся на подушку. А може, їм і справді краще було б піти до хлопців? Нечая завжди вабило до таких спокійних і сильних людей, як Гриша Троян. Але там був не тільки він… Хлопці курять, регочуть. Ні, Сеню-Сенечку він не залишить одного. Адже сам вибрав його в напарники. Отже, їм треба триматися разом.

Це сталося сьогодні. Капітан-лейтенант сказав, що вже час укомплектовувати екіпажі, але неволити він нікого не буде, хай вони самі розберуться. Тоді Гришка Троян одразу сказав, що вони з Ігорком уже домовилися. А Нечай, коли прийшла його черга, назвав Сеню-Сенечку. Певна річ, якщо той не заперечує…

– Так… Мені, значить, ти не довіряєш? – Кость Арабаджі образився. – Уже від кого, а від тебе, Нечай, такого не сподівався.

– Дивак ти, Костю, – відповів Нечай. – Не міг же я назвати двох. Семен був твоїм кращим другом, а ти від нього відмовився. Хіба не так?

– Я хотів з тобою…

– І я б хотів… А хто з Шклярем буде?

– Я думав, ти мені товариш, – гірко усміхнувся Кость. – Дарма, не пропаду. У мене, може, і мало витримки, але ти, Нечай, ще пошкодуєш…

Нечай пригадав усю цю розмову. Невже правда була на боці Костя, і він, Нечай, виявився поганим товаришем? Адже Кость не раз його виручав. От і тоді, в Севастополі… Інші змовчали, а Кость виступив уперед і сказав кавторангу, що Нечай одесит. Кость – справжній друг.

Але й Сеня-Сенечка був чудовим товаришем. На нього завжди можна покластися. Такий не підведе. Тихий, скромний… Даремно Кость з нього кепкував. Сеня-Сенечка ще заткне його за пояс.

Потім Нечай думав про матір і сестричку. Він навіть не знав, чи дісталися вони до Баку. І про свого діда – як йому живеться самому? І про Ганнусю. Хоч би про що думав, а завжди в думках повертався до неї, і перед ним поставало дівоче обличчя з припухлими губами і родимкою на лівій щоці, розліталися коси, мелькали легкі прюнелеві туфельки… Туфельки з перетинками… Він чомусь пам'ятав навіть це. Ех, якби знати, де вона зараз?

За вікном вітер розгойдував руде фронтове небо, пропалене артилерійським вогнем, ніч повнилася сухим шарудінням, а Нечаєві усе вчувалися труби оркестру, що грав польку з підскоком і вальс-бостон на дощаній естраді того останнього довоєнного вечора, який вони провели разом з Ганнусею. От уже не думав, що цей вечір буде останнім. Ех!..

Та що уважніше він вдивлявся у дороге обличчя з родимкою, то при марнішим і нереальнішим ставало воно, розмите темрявою. І тоді він, втративши надію побачити його знову, засинав, а точніше, провалювався в сон, як у безодню, і вже ні про що більше не думав. У нього натруджено гули руки – так сильно він стомлювався.

Але наставав новий день, і все починалося спочатку.

Вранці, спускаючись до моря, вони завжди проходили повз довгий дерев'яний сарай, що стояв над урвищем. Дах на сараї позеленів од старості, на його потемнілих дошках сивиною проступала морська сіль. У сараї, мабуть, рибалки колись зберігали снасті і улов – скрізь валялися порожні бочки, що вже порозсихалися, – але тепер його цілодобово охороняли вартові.

Навіть капітан-лейтенант не мав ключів від сарая. До скарбів, що зберігалися в ньому, мав доступ тільки Микола Сергійович, який порався там при світлі електричних ліхтариків з ранку до ночі. Що він там робив?.. Це все ще лишалося загадкою. Та коли він у своїй незмінній кепочці-восьмиклинці, повернутій козирком назад, виповзав із глибини сарая на сонечко, від нього дуже тхнуло машинним маслом, тавотом і бензином.

У цій кепочці Микола Сергійович був схожий на славетного авіатора Сергія Уточкіна, портрети якого, наклеєні на паспарту, красувалися колись у вітринах зразкової фотографії на Дерибасівській. Знаменитий авіатор, як було відомо Нечаєві, заїкався. А Микола Сергійович просто не розтуляв рота.

За столом він горбився, гортав газети і журнали, що їх привозили з міста. Потім, коли обід закінчувався, з полегшенням відставляв стілець. І знову по прямовисних сходах, які капітан-лейтенант називав штормтрапом, спускався в сарай. Ви як хочете, а в нього ще роботи по горло.

– Неспокійний дядько, – зауважив Кость Арабаджі.

– Неспокійний? Цього б я не сказав… Швидше – розсудливий, – відповів капітан-лейтенант. – Для вас же старається. Ви йому потім спасибі скажете. А зараз… Ви, Троян, здається, були водолазом? Чудово. І ви, товаришу Арабаджі… Доведеться вам тепер згадати колишнє… Допоможете товаришам. Либонь, уже одвикли від підводних прогулянок?

– А спорядження? – запитав Кость Арабаджі.

– Це вже моя турбота.

Капітан-лейтенант не кидав слів на вітер, вони не раз мали нагоду переконатися в цьому. Не встигли хлопці повставати з-за с гол у і вийти з кают-компанії, як днювальний доповів капітан-лейтенантові про прибуття водолазного бота «Нептун».

– Капітан чекає ваших розпоряджень, – закінчив днювальний.

– Чудово, – мовив капітан-лейтенант. – Скажіть йому, що до ранку команда бота вільна. Хай перевірять спорядження, а потім відпочивають.

– Оце здорово… Фокус-покус!.. – тільки й спромігся промимрити Кость Арабаджі.

Водолазний бот був приписаний до Одеського порту. На ньому – дві водолазні станції і декомпресійна камера. Невелике суденце. Але для учбових занять воно, незважаючи на свій похилий вік, ще було цілком придатне.

У цьому всі переконалися уже вранці, коли піднялись на борт «Нептуна». Матрос підняв східці, і бот відійшов од берега.

Потім кинули якір, і Гришка Троян почав готуватися до спуску.

Надів рейтузи, светер і шерстяну «феску» (під водою холоднувато), потім зняв з плічок водолазну сорочку і просунув у неї ноги. Тоді Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка схопилися за краї сорочки з обох боків і одним довгим ривком натягли її на Трояна до самого горла. Тепер була черга «манішки» і мідного «котелка».

Присівши навпочіпки, Сеня-Сенечка зав'язав на ногах Трояна важкі водолазні «калоші», повісив йому на спину і на груди важкі свинцеві «медалі», а Кость Арабаджі тим часом змочив водою ілюмінатор і наглухо закрутив його. Компресор уже працював.

– Давай!.. – сказав капітан-лейтенант і легенько ляснув Трояна по «котелку».

Троян ступив до трапа.

Після Трояна і Костя Арабаджі прийшла черга спускатися Нечаєві. Він повільно, поступово звикав до глибини. Повітря? Повітря було нормальне. Нечай раз по раз натискав на клапан. Потім роззирнувся. Сонячне проміння пронизувало товщу води – довкола було тепле підводне літо. Та досить було Нечаєві спуститися нижче і стати на грунт, як літо змінилося сутінковою прохолодою підводної осені. Але повітря, як і раніше, було нормальне.

Пробувши під водою близько півгодини, Нечай подав сигнал, щоб його підняли.

А назавтра повторилося. Спуск, підйом, чергування на «телефоні»… Все ставало звичним, буденним. Нечай бачив по обличчю капітан-лейтенанта, що той задоволений, хоч вважає за краще мовчати. Хвалити, як знав Нечай, вій не мав звички.

Однак під час сніданку капітан-лейтенант сказав, що, коли так і далі піде, програму вони виконають достроково. Що це за програма, він не став уточнювати.

І тоді, на подив усім, заговорив «Великий німий». Слова капітан-лейтенанта, певне, стосувалися його.

– Дуже добре. Радий почути про це.

«Великим німим» вони прозвали поміж себе мовчазною Миколу Сергійовича, прізвища і звання якого ніхто не знав.

У Миколи Сергійовича був тенорок.

– Голос прорізався, – шепнув Нечаєві Кость Арабаджі.

– Сьогодні я вам дещо покажу, – сказав Микола Сергійович після сніданку. – Ви не заперечуєте? – він покосував у бік капітан-лейтенанта.

– Вони у вашому розпорядженні.

– Тоді не будемо зволікати, а підемо зараз.

Микола Сергійович повів їх до штормтрапа і, коли вони спустилися, підвів до са-рая. Показавши вартовому перепустку, він вийняв ключі і відімкнув висячий замок, потім запалив ліхтарик і підняв його високо над головою.

У темній глибині сарая залисніли туші чотирьох металевих риб. Їхні довгі тіла лежали на клітках-підставках. Не втримавшись, Микола Сергійович погладив одну з них по спині. Це були його дітища. 1 він одверто пишався ними.

А втім, як невдовзі зрозумів Нечай, у Миколи Сергійовича були для цього всі підстави.

Ласкаво, з любов'ю погладжуючи боки залізної рибини, Микола Сергійович почав розповідати. Не тільки Нечай з друзями, але й капітан-лейтенант слухали, пороззявлявши роти. Грізна зброя!.. Вона була і йому вдивовижу. У цей час капітан-лейтенант скидався на цигана, котрий, перш ніж купити коня, зазирає йому в зуби. Але в цієї рибини щелепи були міцно стулені.

Нечай подумав, що збоку рибина більше схожа на двомісний мотоцикл, з якого зняли колеса.

– Перед вами – керовані торпеди «Дельфін»… – почав Микола Сергійович, як на уроці.

Він заборонив робити записи. Нехай слухають і запам'ятовують.

– В середині тридцятих років два інженери-механіки італійського військово-морського флоту передали командуючому базою підводних човнів у Спеції креслення якогось дивного апарата. Не обмежившись цим, вони приклали до креслень ще й малюнки. На одному з них була зображена торпеда, на якій сиділи верхи два чоловіки у водолазних костюмах.

Познайомившись із кресленнями, командир бази направив їх вищому начальству. Так вони потрапили до рук адмірала Каваньярі, який, оцінивши винахід, дав згоду, щоб обидва конструктори продовжували експеримент. Він дозволив їм використати торпеди застарілих зразків, а заодно виділив їм на допомогу три десятки робітників арсеналу Сан-Бартоломео.

Через два місяці, на початку грудня 1935 року, керовані торпеди продемонстрували адміралові Фалангола. Вони нагадували маленькі підводні човни, човни-малюки. Конструктори дали їм назву «Майяле». Кожна з таких торпед могла рухатись у воді близько п'яти годин із швидкістю три вузли. Припускали, що вона може зануритися на глибину сорока метрів. Керували нею два водолази.

Не дивно, що в розпал воєнних дій в Абіссінії генеральний штаб італійського військово-морського флоту прийняв рішення створити флотилію керованих торпед. Проте використати їх італійцям так і не довелося. Про торпеди, здавалося, зовсім забули. Згадали про них лише минулого року, коли Італія вступила у війну на боці фашистської Німеччини. Для транспортування торпед у район бойових дій виділили два підводних човни «Іріде» і «Гондар». Командував цим загоном майор Джорджіні.

Невдовзі, прибувши в Спецію, екіпажі керованих торпед приступили до тренування. Об'єктами для «нападу» правили їм італійські кораблі, які тоді стояли на рейді.

Італійці вперто продовжували вдосконалювати свою бойову техніку. У жовтні минулого року вони зробили спробу проникнути в Гібралтар. Там тоді стояв броненосець «Бархем». Але їм не вдалося його торпедувати. Капітан-лейтенант Бірінделлі, який насилу вибрався на мол, попав до рук англійців.